скачать книгу бесплатно
– О цiй порi замикають дверi Вежi? – спитав Вiльям.
– Тiльки-но челядники приберуть у трапезнiй та в кухнi, бiблiотекар зачинить всi дверi, замкнувши iх зсередини на засув.
– Зсередини? А сам вiн як вийде?
Абат пильно дивився на Вiльяма якусь мить, а тодi спохмурнiв на виду.
– Звiсно, в кухнi вiн не спатиме, – мовив вiн рiзко. І приспiшив крок.
– Гаразд, гаразд, – шепнув менi Вiльям, – отже, е ще один вхiд, але нам не вiльно його знати. – Я усмiхнувся, пишаючись його умовиводом, а вiн буркнув менi: – І не смiйся. Як бачиш, у мурах цих смiх не тiшиться доброю славою.
Ми ввiйшли на хори. Свiтилась лише одна лампадка на дебелому бронзовому тринiжку у два людськi зрости. Монахи посiдали мовчки на своi мiсця, а тим часом читець читав уступ з гомiлii святого Григорiя.
Тодi абат подав знак, i пiвчий затягнув «Tu autem Domine miserere nobis»[82 - Помилуй нас, Господи (лат.).]. Абат вiдповiв «Adjutorium nostrum in nomine Domini»[83 - Помiч наша в iм’я Бога (лат.).], i всi хором заспiвали «Qui fecit coelum et terram»[84 - Який сотворив небо i землю (лат.).]. Тодi розпочався спiв псалмiв: Коли кличу, озвися до мене, Боже правди моеi; Хвалитиму Господа усiм серцем своiм; Хвалiте, Господнi раби, хвалiть iм'я Господа![85 - Вiдповiдно, Пс. 4, 1, Пс. 9, 2 i Пс. 113, 1.] На хорах для нас мiсць не було, i ми вiдiйшли у головну наву. І звiдти ми помiтили, як раптом у темрявi з бiчноi каплицi виринув Малахiя.
– Слiдкуй за цим мiсцем, – сказав менi Вiльям. – Можливо, тут починаеться прохiд, який веде до Вежi.
– Пiд цвинтарем?
– Чому б i нi? Зрештою, якщо добре подумати, тут десь мае бути оссарiй, бо ж неможливо, щоб упродовж столiть усiх монахiв ховали на тому клаптику землi.
– То ви й справдi хочете пробратися вночi в бiблiотеку? – перестрашено спитав я.
– До мертвих монахiв, гадiв i таемничих вогнiв, мiй добрий Адсо? Нi, хлопче. Я помишляв про це нинi, та не з цiкавостi, а тому, що хотiв знати, як загинув Адельм. Тепер же, як ти вже знаеш, я схиляюся до логiчнiшого пояснення, i взагалi я б волiв не порушувати тутешнiх звичаiв.
– То навiщо вам знати про вхiд?
– Бо мудрiсть не лише в тiм, щоб знати все про те, що мусиш або можеш зробити, але й в тiм, щоб знати все про те, що мiг би, але, може, не повинен робити. Ось чому нинi я говорив майстровi-скляру, що вчений муж повинен до певноi мiри берегти таемницi, якi вiн вiдкривае, щоб iншi ними не зловжили, одначе вiдкривати iх треба, а в цiй бiблiотецi, схоже, таемницi навiчно зостаються сокритими.
З цими словами вiн пiшов до виходу, бо служба скiнчилася. Обое ми були дуже стомленi, тому вiдразу пiшли в нашу келiю. Я згорнувся клубком у своему «склепику», – як жартiвливо назвав мою нiшу Вiльям, й одразу ж заснув.
День другий
Другого дня полуношниця,
де пару годин мiстичного щастя обривае вельми кривава подiя
Нема зрадливiшоi живини, нiж пiвень, символ раз диявола, а раз – воскреслого Христа. Чин наш знав пiвнiв недбайливих, котрi не пiли зi сходом сонця. Зрештою, особливо у зимовi днi, служба полуношницi вiдправляеться, коли надворi ще нiч уповнi i вся природа спить, а чернець мусить прокидатись у темрявi i довго в темрявi молитися, очiкуючи дня й освiтлюючи морок полум’ям побожностi. Тому мудрий звичай велить чувальникам не вкладатися спати разом з братiею, а вiдбувати нiч, ритмiчно проказуючи визначене число псалмiв, яке вiдмiрюе плин часу, щоб, коли проминуть години, видiленi iншим для сну, подати iм знак до пробудження.
Отак-от розбудили й нас тiеi ночi чувальники – дзвонячи у дзвiночки, вони обходили опочивальнi й притулок для прочан, а один iз них зазирав у кожну келiю, гукаючи «Benedicamus Domino»[86 - Благословiм Господа (лат.).], на що ченцi вiдповiдали «Deo gratias»[87 - Дяка Боговi (лат.).].
Ми з Вiльямом пiдкорилися бенедиктинським звичаям: за якихсь пiвгодини ми були вже готовi зустрiти новий день i подалися на хори, де ченцi, простершись на землi, вiдмовляли першi п’ятнадцять псалмiв i чекали, коли увiйдуть новiцii пiд орудою свого вчителя.
Тодi кожен сiв на свое сiдалище i хор заспiвав «Domine labia mea aperies et os meum annuntiabit laudem tuam»[88 - Господи, вiдкрий моi уста, i вони зголосять хвалу Твою (лат.). Пс. 50, 17.]. Голоси здiймались до склепiнь церкви, немов молитва дитини. Двое ченцiв пiднялися на амвон i виголосили дев’яносто четвертий псалом, «Venite exultemus»[89 - Ходiте заспiваймо (лат.).], а пiсля нього – iншi, приписанi обрядом. І я вiдчув запал оновленоi вiри.
Ченцi сидiли на своiх сiдалищах – шiстдесят однакових постатей в однакових габiтах i каптурах, шiстдесят тiней, ледь освiтлених полум’ям великого тринiжка, шiстдесят голосiв, що зосереджено возносять хвалу Всевишньому. І, чуючи се зворушливе суголосся, передсiнок райських блаженств, я спитав себе, чи можливо, щоб обитель ся була мiсцем сокритих тайнощiв, свавiльних спроб вiдкрити iх i похмурих грiзьб. Бо тодi я бачив у ньому лише пристанище чеснотливостi, релiкварiй мудростi, ковчег обачностi, вежу мудростi, заповiдник лагiдностi, бастiон сили, кадило праведностi.
Пiсля шести псалмiв почалося читання Святого Письма. Декому з ченцiв очi злипалися вiд сонливостi, i один з нiчних чувальникiв з невеликою лампою обходив хори, дивлячись, чи хтось бува не заснув. Спiйманий на дрiмотi мусив спокутувати переступ – вiн брав лампу i сам продовжував обхiд. Заспiвали ще шiсть псалмiв. Тодi абат дав свое благословення, гебдомадарiй став вiдмовляти молитви, всi схилилися перед вiвтарем i запали у мить самозаглиблення, всю солодкiсть якого не збагнути нiкому, хто не пережив цих часин мiстичного запалу i глибокого внутрiшнього сумиру. Врештi, знов опустивши каптури на обличчя, всi сiли й урочисто затягли «Те Deum»[90 - Тебе, Господи (лат.).]. Я теж возблагодарив Господа за те, що Вiн забрав у мене сумнiви i звiльнив од збентеження, яке заволодiло було мною першого дня в абатствi. Ми слабкi створiння, сказав я собi, i серед сих учених i побожних монахiв теж рояться дрiбнi заздрощi та невидима неприязнь, але все то дим, що його розганяе буйний вiтер вiри, тiльки-но всi зберуться в iм’я Отця, а Христос знов зiйде помiж них.
* * *
Мiж полуношницею i хвалитнами чернець не вертаеться до келii, хоч надворi все ще глибока нiч. Новiцii пiшли за своiм учителем в капiтулярну залу вивчати псалми, дехто з ченцiв зостався в церквi, щоб подбати про священне знадiб’я, а бiльшiсть прогулювалася, мовчки розважаючи, по кружганку, що зробили й ми з Вiльямом. Небо було ще темне, а челядь ще спала, коли ми повернулися на хори, щоб бути присутнiми на хвалитнах.
Знов почалося псалмопiння, i один з-посеред приписаних на понедiлок псалмiв воскресив моi колишнi страхи: «Грiшне слово безбожного в серцi моiм: – Нема страху Божого перед очима його – Слова його уст то марнота й обмана, перестав вiн бути мудрим, щоб чинити добро[91 - Пс. 36, 2–4.]». Менi здалося лихою призвiсткою, що саме на той день правило приписало такий страхiтливий докiр. Не втихомирило мого трепетливого неспокою i звичне читання Одкровення пiсля хвалитних псалмiв, й уяву мою знов заполонили постатi з порталу, якi так зачарували мое серце й очi напередоднi. Та пiсля респонсорiю, гiмну i стиха, коли почалася пiснь Євангелiя, я помiтив за вiкнами хорiв, якраз над вiвтарем, блiдий посвiт, що починав уже вигравати рiзнобарвними вiтражами, котрi досi мертво спочивали у мороцi. То не була ще вранiшня зоря, яка торжествуватиме при часi першому, коли ми спiватимем «Deus qui est sanctorum splendor mirabilis та lam lucis orto sidere»[92 - Господь, який е сяйво святостi дивогiдне… Зiйшла вже зоря свiтла (лат.). Другий гiмн мiститься в збiрцi пiсень «Carmina burana» (XIII ст.).]. То було лише перше кволе провiстя зимового свiтанку, але i його було досить, i досить було легкоi пiвтiнi, що помалу витiсняла нiчну пiтьму в навi, щоб звеселити мое серце.
Ми спiвали слова з божественноi книги, свiдкуючи про Слово, яке прийшло освiтити народи, i менi здалося, що денне свiтило всiм своiм сяйвом вливаеться у храм. У словах гiмну немов виблискувало ще неприсутне свiтло, немов мiстична лiлiя пахучо розкривалася мiж хрестовинами склепiння. «Дякую, о Господи, за цю мить невимовноi радостi, – молився я мовчки, мовлячи своему серцю: – Чого ж ти, дурне, боiшся?»
Але раптом за пiвнiчними дверима здiйнявся якийсь галас. Я здивувався, як це челядь, готуючись до працi, смiе заважати святому богослужiнню. Тут увiйшло трое свинарiв з перестрашеними обличчями. Пiдiйшовши до настоятеля, вони щось йому зашепотiли. Настоятель спершу заспокоiв iх жестом, немов не бажаючи переривати богослужбу; але ввiйшли iншi челядники, i вигуки залунали голоснiш:
– Там чоловiк, мертвий чоловiк! – говорив хтось, а iншi гукали: – То монах, хiба ти не бачив його чобiт?
Молiльники замовкли, а настоятель поспiхом вийшов, подаючи знак келаревi, щоб той iшов за ним. Вiльям поквапився iм услiд, але вже й iншi ченцi покинули своi мiсця i притьмом посунули надвiр.
Небо вже посвiтлiло, а вiд снiгу на землi усе навколо здавалося ще свiтлiшим. Ззаду за хорами, перед свинарниками, де ще попереднього дня височiла велика посудина зi свинячою кров’ю, над цямринами глиняного глека стирчав якийсь дивний предмет сливе хрещатоi форми, схожий на двi тички, запханi у землю й обвiшанi ганчiр’ям, щоб вiдполохувати птахiв.
Але то були двi людськi ноги, ноги чоловiка, запханого вниз головою у глек з кров’ю.
* * *
Абат наказав витягти труп з огидного течива (бо, на жаль, нiхто б не мiг залишитися живим у такiй ганебнiй позi). Свинарi, вагаючись, пiдiйшли до вiнець глека i, брьохаючись кров’ю, витягли з нього закривавленого бiдолаху. Як уже говорилося, напередоднi кров залили в глечик, добряче вимiшали i зоставили студитись, тому вона не зсiлася, але шар ii, що вкривав труп, тепер потроху згущувався, просякав одяг i не давав упiзнати обличчя. Пiдiйшов пахолок з вiдром води i вилив його на обличчя мерця. Ще хтось нагнувся i ганчiркою протер лице, щоб можна було розгледiти його риси. І перед нашими очима з’явилося блiде обличчя Венанцiя iз Сальвамека, знавця греки, з яким ми бесiдували пополуднi бiля Адельмових рукописiв.
– Може, Адельм i наклав на себе руки, – мовив Вiльям, дивлячись на нього, – але цей напевно нi, не варто також думати, буцiм вiн необачно вилiз на край глека й випадково впав у нього.
Пiдiйшов настоятель.
– Як бачите, брате Вiльяме, в обителi щось дiеться, тому конче потрiбна вся ваша мудрiсть. Але благаю вас, дiйте швидше!
– Чи був вiн на хорах пiд час богослужiння? – спитав Вiльям, киваючи на труп.
– Hi, – мовив настоятель. – Я помiтив, що мiсце його пустувало.
– Бiльше нiкого не бракувало?
– Здаеться, нi. Я нiчого не помiтив.
Перед тим як сформулювати нове запитання, Вiльям завагався i задав його пошепки, пильнуючи, щоб не почули iншi:
– Беренгарiй був на своему мiсцi?
Абат зиркнув на нього тривожно й захоплено, немов вражений, що учитель мiй живить пiдозру, яку й вiн сам якусь мить живив, але маючи на те зрозумiлi причини. Тодi швидко сказав:
– Був, його мiсце в першому ряду, праворуч од мене.
– Ясна рiч, – мовив Вiльям, – це ще нiчого не значить. Не думаю, що хтось проходив ззаду абсиди, йдучи на хори, а отже труп мiг лежати тут уже не одну годину, принаймнi вiд того часу, як усi пiшли спати.
– Звiсно, челядь встае лише на свiтанку, тому його побачили лише тепер.
Вiльям нахилився над трупом, немов звик мати справу з мертвими тiлами. Змочивши водою ганчiрку, що лежала поруч з вiдром, вiн ретельно витер Венанцiеве лице. Тим часом навколо перелякано юрмилися iншi ченцi, утворивши галасливе коло. Настоятель закликав iх до тишi. Помiж них пропхався Северин, обов’язком якого в обителi було дбати про небiжчикiв, i нахилився поруч з моiм учителем. Щоб почути iхню розмову i допомогти Вiльямовi, якому треба було намочити iншу, чисту ганчiрку, я пiдiйшов до них, долаючи страх i вiдразу.
– Ти бачив колись потопельника? – спитав Вiльям.
– Не раз, – вiдповiв Северин. – Якщо я правильно тебе зрозумiв, вони виглядають iнакше, у них набряклi обличчя.
– Отже, цей чоловiк був уже мертвий, коли вбивця кинув його у глек.
– Навiщо вiн це зробив?
– А навiщо вiн його вбив? Це дiло якогось збоченого розуму. Тепер треба з’ясувати, чи е на тiлi рани або синцi. Пропоную занести його до лазнi, роздягти, обмити й оглянути. Я скоро долучусь.
І поки Северин за дозволом абата розпоряджався, щоб свинарi перенесли тiло до лазнi, мiй учитель попросив, щоб абат звелiв ченцям вернутися на хори тим самим шляхом, яким вони сюди прийшли, челядь теж мала вiдiйти так, як прийшла, залишивши тiк безлюдним.
Абат вволив це його бажання, не спитавши причин. І ми зосталися самi бiля глиняного глека, з якого пiд час макабричноi операцii витягання тiла повиливалася кров, снiг навколо був весь червоний, розтопившись там, де пролилась вода, i потемнiвши там, де поклали були тiло.
– Кепськi справи, – мовив Вiльям, показуючи на складний вiзерунок слiдiв, що iх залишили навколо ченцi i челядь. – Снiг, любий Адсо, се подиву гiдний пергамен, на якому тiла людськi лишають вельми виразнi письмена. А оце – погано вичищений палiмпсест, i ми, мабуть, нiчого цiкавого з цього не вiдчитаемо. З церкви сюди натовпом бiгли ченцi, а зi свинарникiв i стаень сунули юрми пахолкiв. Єдиним неторкнутим мiсцем е вiдтинок вiд свинарникiв до Вежi. Подивiмось, чи не знайдеться там щось цiкавеньке.
– Але що ви шукаете?
– Якщо вiн не сам кинувся у глека, значить, хтось його туди занiс i то, гадаю, вже мертвого. А хто несе тiло iншоi людини, лишае в снiгу глибокi слiди. Отже, роздивись тут навколо, може, знайдеш слiди, якi виглядатимуть iнакше, нiж слiди, залишенi цими галасливими ченцями, якi зiпсули нам пергамен.
Так ми й вчинили. Одразу скажу, що саме я – спаси мене Боже вiд марнославства – постерiг мiж глеком i Вежею те, що ми шукали. Були то досить глибокi слiди людських нiг там, де нiхто ще не проходив. Мiй учитель притьмом помiтив, що вони не такi виразнi, як слiди, залишенi монахами i челяддю, то був знак, що зверху нападав новий снiг, а отже залишенi вони були ранiше. Але найцiкавiшим для нас було те, що мiж слiдами нiг виднiвся iнший, безперервний слiд, наче той, хто залишив цi слiди, волiк щось. І поволока ця тяглася вiд глека до дверей трапезноi, вздовж стiни Вежi мiж пiвденною i схiдною баштами.
– Трапезна, скрипторiй або бiблiотека, – сказав Вiльям. – Знов бiблiотека. Венанцiй збувся життя у Вежi, а найiмовiрнiше в бiблiотецi.
– Чому саме в бiблiотецi?
– Я пробую поставити себе на мiсце вбивцi. Якби Венанцiя було вбито у трапезнiй, в кухнi чи в скрипторii, чому б його було там не залишити? Та якщо смерть спiткала його в бiблiотецi, треба було забрати його звiдти, бо в бiблiотецi його нiколи б не знайшли (а вбивцi, певно, потрiбно було, щоб його знайшли), i рiвно ж тому, що вбивця, мабуть, не хоче привертати зайвоi уваги до бiблiотеки.
– А чому вбивцi мае бути потрiбно, щоб його знайшли?
– Не знаю, я лиш припускаю. Хто сказав тобi, що вбивця занапастив Венанцiя з ненавистi до нього самого? А може, Венанцiй був лише випадковою жертвою, а вбивця хотiв просто лишити знак, який може значити щось iнше.
– Omnis mundi creatura, quasi liber et pictura… – шепнув я. – А що б то мiг бути за знак?
– А от цього я не знаю. Та не забуваймо, що бувають знаки, якi знаками тiльки здаються, а насправдi позбавленi сенсу, як бiм-бi-рiм чи там-ба-бах…
– Жорстоко, – мовив я, – вбивати людину, щоб просто сказати там-ба-бах!
– Жорстоко, – зауважив Вiльям, – вбивати людину, навiть щоб сказати «Credo in unum Deum…»[93 - Вiрую в единого Бога (лат.).].
Тут до нас пiдiйшов Северин. Труп було обмито i ретельно обстежено. Жодноi рани, жодного слiду вiд удару в голову. Немов причиною смертi були якiсь чари.
– Може, кара Божа на нього впала? – спитав Вiльям.
– Може, – сказав Северин.
– А може, причиною була трутизна?
Северин завагався.
– Це теж може бути.
– У тебе в робiтнi е отрути? – спитав Вiльям, коли ми йшли до лiчницi.
– Залежить, що ти розумiеш пiд отрутою. Бувають субстанцii, якi у малих дозах кориснi для здоров’я, а в надмiрних дозах несуть смерть. Як будь-який добрий зiлляр, я зберiгаю i вживаю iх дуже обережно. На нашому городi я вирощую, наприклад, валерiяну. Кiлька крапель у напарi з iнших трав заспокоюють серце, коли воно безладно б’еться. Надмiрна доза викликае нетяму i смерть.
– А ти не помiтив на трупi ознак якоiсь конкретноi отрути?
– Нi. Але чимало отрут не залишають слiдiв.
Ми дiйшли до лiчницi. Тiло Венанцiя, обмите в лазнi, доправили сюди, i тепер воно лежало на великому столi в Севериновiй робiтнi; лембики та iншi склянi й череп’янi причандали навiяли менi думку про майстерню алхiмiка (хоч знав я про них лише з чужих уст). На довгих полицях уздовж зовнiшнього муру тяглася довга вервечка плящинок, колбочок, глечикiв, повних рiзнобарвних субстанцiй.
– Непогана збiрка цiлющого зiлля, – сказав Вiльям. – Усе це плоди вашого городу?
– Нi, – мовив Северин, – чимало рiдкiсних i заморських зел привозили менi впродовж рокiв ченцi, якi прибували з рiзних кiнцiв свiту. Крiм субстанцiй, якi легко одержати з тутешньоi рослинностi, я маю й чимало цiнних i рiдкiсних речовин. Дивись-но… товчений агалiнгус, вiн походить з Хiни, а дiстав я його вiд одного вченого араба. Сокотринське алое, привезене з Індii, чудово гоiть рани. Живосрiбник воскрешае з мертвих, сирiч приводить до тями зомлiлих. Арсеник – вiн надзвичайно небезпечний, смертельна отрута, якщо його проковтнути. Огiркова трава лiкуе легеневi хворостi. Буквиця ж помагае при пошкодженнi черепа. Смола мастикового дерева спиняе легеневу мокроту i важкi катари. Мирра…
– Та сама, що ii принесли трiе царi? – спитав я.
– Та сама, але вона слугуе також для запобiгання викидням. А ось це – мумiйо, вельми рiдкiсна рiч, яка утворюеться внаслiдок розкладу мумiфiкованих трупiв, з неi готують чимало чудодiйних лiкiв. Мандрагора, добра на сон…
– І збуджуе тiлесне бажання, – додав мiй учитель.
– Так кажуть, але тут, самi розумiете, ii для цього не вживають, – усмiхнувся Северин. – Погляньте-но сюди, – сказав вiн, беручи одну з плящинок, – це туцiя, чудотворно впливае на очi.
– А це що таке? – з цiкавiстю спитав Вiльям, торкаючись камiнця на однiй з полиць.
– Це? Це менi подарували вже давно. Гадаю, це lopris amatiti, тобто lapis ematitis. Схоже, вiн теж мае цiлющi якостi, але я ще не зрозумiв, якi саме. Ти його знаеш?
– Авжеж, – сказав Вiльям, – але це не лiки.
Вiн вийняв з ряси ножичок i повiльно пiднiс його до каменя. Тiльки-но вiн наблизив ножичок до каменя, делiкатно тримаючи його в руцi, я побачив, як лезо рiзко смикнулося, немов Вiльям раптом ворухнув зап’ястям, хоч насправдi вiн цього не робив. І лезо з легким металевим дзенькотом припало до каменя.
– Бачиш, – сказав менi Вiльям, – це магнiт.
– А для чого вiн? – спитав я.
– Багато для чого, колись тобi розповiм. А тепер скажи менi, Северине, чи нема тут нiчого такого, що могло б убити людину.
Северин замислився на мить, хоч чiтка його вiдповiдь навряд чи вимагала роздумiв:
– Такого тут чимало. Я казав тобi, що межа мiж отрутою i лiками досить нечiтка, греки одне i друге називали pharmacon[94 - Зiлля (гр.).].
– І нiчого звiдси не пропадало останнiм часом?
Северин знов замислився, а тодi сказав, немов зважуючи слова:
– Останнiм часом нiчого.
– А давнiше?
