скачать книгу бесплатно
– Я знаю, що вона мiстить бiльше книг, нiж будь-яка iнша бiблiотека християнського свiту. Знаю, що порiвняно з вашими полицями книгозбiрнi монастирiв Боббiо та Помпози, Клюнiйськоi та Флерiйськоi обителей схожi на кiмнату хлопчика, який тiльки-но починае вивчати табличку множення. Я знаю, що шiсть тисяч кодексiв, якими пишалася Новалеза понад сто рокiв тому, це нiщо порiвняно з вашою книгозбiрнею, зрештою, чимало iхнiх томiв, мабуть, тепер тут. Я знаю, що ваше абатство едине в християнському свiтi може протиставитися тридцятьом шiстьом бiблiотекам Багдада, десятьом тисячам кодексiв вiзира Ібн аль-Алкамi, що бiблiй у вас не менше, нiж двi тисячi чотириста коранiв, якими пишаеться Каiр, i що вмiст ваших полиць яскраво свiдкуе проти пихатоi легенди невiрних, якi колись давно твердили (вони ж бо близькi друзi князя олжi), буцiм бiблiотека Трiполi мае шiсть мiльйонiв томiв, над якими працюють вiсiмдесят тисяч коментаторiв i двiстi переписувачiв.
– Так воно i е, хвала небесам.
– Я знаю, що серед вашоi братii е чимало ченцiв, якi прибули з iнших монастирiв, розкиданих по цiлому свiтi: хто перебувае тут тимчасово, щоб переписати рукописи, яких бiльш нiде нема, i забрати потiм з собою у свiй монастир, привiзши взамiн якийсь iнший вельми рiдкiсний кодекс, щоб ви переписали його, збагативши свiй скарб; а хто приiхав надовго, iнодi щоб зостатися довiку, бо лише тут вiн може знайти твори, якi освiтлять шлях його пошукiв. Серед вас живуть германцi, даки, гiшпани, французи й греки. Я знаю, що колись дуже давно iмператор Фрiдрiх попросив вас укласти книгу про Мерлiновi пророцтва i перекласти ii потiм арабською мовою, щоб вiн мiг переслати ii у дар египетському султановi. І, врештi, знаю, що у сi вельми сумнi часи навiть така славна обитель, як Мурбахський монастир, не мае жодного переписувача, у Санкт-Галленi дуже мало письменних ченцiв, а у мiстах тепер виникають цехи та гiльдii мирян, якi працюють на унiверситети, тож лише ваше абатство день у день пiдтримуе – та що я кажу? – дедалi вище возносить славу вашого ордену…
– Monasterium sine libris, – замислено процитував абат, – est sicut civitas sine opibus, castrum sine numeris, coquina sine suppellectili, mensa sine cibis, hortus sine herbis, pratum sine floribus, arbor sine foliis…[27 - Монастир без книг… це немов мiсто без багатств, фортеця без вiйська, кухня без начиння, стiл без наiдкiв, сад без зiлля, лука без квiтiв, дерево без листя (лат.). Цитата, ймовiрно, взята з твору ЯкобаЛоубера з картезiанського монастиря в Базелi (кiн. XV ст.).] А наш орден, ревно дотримуючись подвiйноi заповiдi працювати i молитися, завжди був свiтлом для цiлого вiдомого свiту, скарбницею знання, порятунком для надбань стародавньоi вченостi, яким загрожувала погибель у пожежах, грабунках i землетрусах, кузнею нових писань i вмiстилищем старих… Але живемо ми тепер у вельми темнi часи, народ Божий думае лише про своi крамарськi оборудки й мiжусобицi, а у великих мiстах, де нема мiсця для духу святостi, не лише розмовляють (бо вiд мирян не можна вимагати iншого), але й пишуть посполитим нарiччям, та жодна з таких книг нiколи не потрапить у нашi стiни – вони ж бо причиняються до ширення ересi! Через грiхи людськi свiт завис на краю безоднi, сама безодня проникла у нього i безодню прикликае[28 - Див. Пс. 42, 8.]. А незабаром, каже Гонорiй, тiла людей стануть дрiбнiшими вiд наших, як i нашi тiла мiзернiшi, нiж тiла древнiх. Mundus senescit[29 - Свiт старiеться (лат.). Поширений топос у середньовiчних авторiв, адже вважалося, що свiт уже пережив свою золоту добу, а тепер хилиться до занепаду, тобто до свого кiнця та Страшного суду.]. Тож тепер Бог поклав на наш орден мiсiю чинити спротив цiй гонитвi до прiрви, зберiгаючи, вiдтворюючи i захищаючи скарб мудростi, що його довiрили нам праотцi. Провидiння Боже зарядило, щоб вселенська управа, яка на зорi свiту мала осiдок на сходi, поступово, як наспiвае пора, перемiщалася на захiд, i се мае остерегти нас, що кiнець свiту близько, бо хiд iсторii досяг уже меж вселенноi. Та поки не скiнчилося остаточно тисячолiття, поки не восторжествував, хай i ненадовго, окаянний звiр, iм’я якому Антихрист, на нас лежить повиннiсть захищати скарбницю християнського свiту i саме слово Боже, яке Господь вклав у вуста пророкам та апостолам, яке повторювали отцi, не змiнивши нiже тоi коми, яке намагалася тлумачити вчена школа, хоча нинi у тiй самiй школi загнiздився змiй гординi, заздрощiв та безрозум’я. Й у присмерках сих ми далi триматимем наш свiтич, хай промениться свiтлом високо над небосхилом. І поки стоять сi мури, ми будемо вартiвниками божественного Слова.
– Воiстину, – мовив Вiльям побожним тоном. – Але як це пов’язане iз забороною вiдвiдувати бiблiотеку?
– Бачите, брате Вiльяме, – мовив абат, – щоб можна було провадити ту незмiрну i святу працю, яка так збагачуе цю обитель, – i вказав на махиню Вежi, яка виднiла з вiкон келii, маестатично пiдносячись над самою монастирською церквою, – святобливi люди трудилися столiттями, пiдкоряючись залiзним правилам. Бiблiотеку споруджено за планом, який протягом столiть зоставався незнаним загаловi, i пiзнати його не мае права жоден з монахiв. Лише бiблiотекар отримуе цю таемницю вiд свого попередника, i сам ще за життя передае ii своему помiчниковi, щоб смерть, захопивши його зненацька, не вiдiбрала у громади цього знання. І вуста обох запечатанi обiтницею тримати його у таемницi. Лише бiблiотекар, знаючи цю таiну, мае право пересуватися по лабiринтi книг, лише вiн знае, де яку книгу знайти i куди покласти на мiсце, лише вiн вiдповiдае за iх збереження. Іншi ченцi працюють у скрипторii i можуть ознайомитися зi списком книг, якi зберiгаються у бiблiотецi. Але список назв часто говорить дуже мало, i тiльки бiблiотекар з розмiщення книги може судити про те, як ii знайти, якi таемницi, якi iстини i якi облуди криються у нiй. Лише вiн вирiшуе, iнодi порадившись зi мною, чи видавати ii ченцевi, який ii просить, чи нi, а якщо видавати, то як i коли. Адже не всi iстини призначенi для усiх вух, не завжди побожна душа може розпiзнати всi облуди; та й, зрештою, ченцi працюють у скрипторii над конкретними творами i для цього мають читати певнi книги, а не iншi, iм не вiльно давати волю нерозумнiй цiкавостi, яка, бувае, опановуе iх то через слабкiсть ума, то через гординю, то через диявольськi нашiптування.
– Значить, в бiблiотецi е також книги, якi мiстять облуду…
– Потвори iснують на свiтi, бо вони е частиною Божого плану, i навiть у страхiтливих iхнiх подобах проявляеться могутнiсть Творця. Так само божественний план передбачае i чарiвничi книги, юдейськi кабали, казки поганських поетiв, вигадки невiрних. Тi, хто заснував i столiттями пiдтримував цю обитель, були твердо i свято переконанi, що навiть облуднi книги в очах метикованого читальника можуть випромiнювати блiде свiтло божественноi мудростi. Тому бiблiотека е пристановищем i для таких книг. Але зрозумiйте, це й е причина того, що входити туди будь-кому не можна. Зрештою, – додав настоятель, майже вибачаючись за мiзернiсть цього останнього аргументу, – книга – творiння крихке, з часом вона зношуеться, боiться гризунiв, негоди, невправних рук. Якби протягом усiх цих сотень лiт кожен мiг вiльно торкатися наших рукописiв, бiльшостi з них вже давно б не було. Отже, бiблiотекар оберiгае iх не лише вiд людей, але й вiд сил природи, присвятивши свое життя боротьбi з силами забуття, сього ворога iстини.
– Отже, на останнiй поверх Вежi не мае доступу нiхто, крiм двох осiб…
Абат посмiхнувся:
– Нiхто не мае права туди ввiйти. Нiхто не може туди ввiйти. Нiхто, хай би як вiн хотiв, не зумiе туди ввiйти. Бiблiотека сама себе захищае, вона бездонна, як iстина, яку вона мiстить, i оманлива, як облуда, яку вона крие у собi. Духовному лабiринтовi вiдповiдае ще й лабiринт земний. Можна увiйти, а потiм не вийти. Цим я хочу сказати, що ви теж маете дотримуватися правил нашоi обителi.
– Але ви не вiдкидаете того, що Адельм мiг випасти з котрогось вiкна бiблiотеки. Як я можу дошукуватись причин його смертi, якщо не побачу мiсця, де, можливо, почалася iсторiя його загибелi?
– Брате Вiльяме, – мовив абат примирливим тоном, – чоловiк, який описав мого Гнiдого, не бачивши його, i смерть Адельма, не знаючи про неi майже нiчого, без труднощiв може мiркувати про мiсця, не маючи до них доступу.
Вiльям схилився у поклонi:
– Ваша милiсть мудра навiть тодi, коли виказуе суворiсть. Як бажаете.
– Якщо я був колись мудрим, то це тiльки тому, що вмiю бути суворим, – вiдповiв абат.
– І останне, – мовив Вiльям. – Де Убертин?
– Вiн тут. Чекае на вас. Ви знайдете його у церквi.
– Коли?
– Будь-коли, – посмiхнувся абат. – Знаете, вiн хоч i вельми вчений, та не з тих людей, що засиджуються у бiблiотецi. Вiн мае ii за мирську спокусу… Його можна побачити здебiльшого в церквi, у молитвi й розважаннях…
– Вiн постарiв? – вагаючись, поспитав Вiльям.
– Коли ви бачили його востанне?
– Дуже давно.
– Вiн стомився. Зовсiм вiдiйшов вiд речей свiту сього. Йому шiстдесят вiсiм рокiв. Але, гадаю, вiн зберiг той дух, який властивий був йому замолоду.
– Пiду притьмом до нього, дякую вам.
Абат спитав, чи не хоче вiн пообiдати разом з братiею пiсля часу шостого. Вiльям вiдповiв, що вiн тiльки-но попоiв досхочу i волiе тут же побачитися з Убертином. Абат попрощався.
Вiн саме виходив з келii, коли знадвору донiсся пронизливий вереск, немов когось смертельно поранили, а тодi ще i ще залунали крики, такi ж несамовитi.
– Що це?! – спитав Вiльям, збитий з пантелику.
– Нiчого, – вiдповiв абат, посмiхаючись. – Саме пора забивати свиней. То свинарi взялися до працi. Не ця кров мае вас цiкавити.
І вийшов. Але сим вiн не виправдав своеi слави проникливоi людини. Бо наступного ранку… Та стримай же свое нетерпiння, язику мiй зухвалий. Бо за той день, про який я веду мову, до того, як запала нiч, сталося ще чимало всякоi всячини, про що варто розповiсти.
Першого дня час шостий,
де Адсо замиловуеться порталом церкви, а Вiльям знов зустрiчаеться з Убертином Казальцем
Монастирська церква була не така велична, як iншi церкви, що iх менi довелося бачити опiсля у Страсбурзi, Шартрi, Бамбергу та Парижi. Вона бiльше нагадувала храми, якими я вже ранiше милувався в Італii: мiцно осадженi на землi, вони рiдко запаморочливо стримiли до неба i часто були бiльшi завширшки, нiж заввишки; але на першому рiвнi ii, наче твердиню, вiнчав ряд квадратних фортечних зубцiв, а вище пiдносилася ще одна споруда – то була навiть не вежа, а немов друга чимала церква, пронизана строгим рядом вiкон, над якою височiв гостроверхий дах. Цiй мiцнiй монастирськiй церквi, подiбнiй до церков, що iх будували нашi предки у Провансi та Лангедоку, чужий був смiливий розмах i надмiр прикрас, властивий сучасному стилю, i, гадаю, лиш вiднедавна став оздоблювати ii шпиль над хорами, смiливо спрямований у небесне склепiння.
Перед входом, який на перше око здавався однiею великою аркою, стояли двi прямi, нiчим не прикрашенi колони; вiд них двома уступами вiдходив одвiрок, увiнчаний низкою iнших арок, якi вели погляд, немов у глиб безоднi, до самого порталу, що ховався у затiнку. Над порталом нависав великий тимпан, з бокiв його пiдтримували два контрфорси, а посерединi – рiзьблений пiлястр, що роздiляв вхiд на два отвори, захищенi кованими дубовими дверима. О тiй порi дня блiде сонце майже прямовисно свiтило у дах, i свiтло косо падало на фасад, не освiтлюючи тимпана; тому, минувши колони, ми раптом опинилися пiд гущавиною арочних склепiнь, що вiдходили вiд ряду менших колон, якi слугували домiрною пiдмогою контрфорсам. Коли очi моi врештi звикли до напiвзатiнку, погляд мiй раптом заслiпила нiма оповiдь рiзьбленого каменя, безпосередньо доступна будь-чиему зоровi та уявi (недарма pictura est laicorum literatura[30 - Образи – це лiтература для простолюду (лат.).]), зануривши мене у видiння, про яке навiть нинi язик мiй ледве у змозi говорити.
Уздрiв я престол на небi i Того, Хто сидiв на ньому. Лик Сидячого був суворий i безпристрасний, широко розплющенi очi грiзно позирали на земне людство, що дiйшло до кiнця своеi iсторii, мае-статичнi волосся i борода, мов води рiки, однаковими, симетрично роздiленими струмками спадали на груди. Вiнець у Нього на головi виблискував склицею й самоцвiтами, царська тунiка пурпурового кольору, оздоблена вишивкою i мереживом iз золотих та срiбних ниток, широкими фалдами спадала з колiн. Лiвиця, що спочивала на колiнах, тримала запечатану книгу, правиця ж пiдносилась у благословляюче-грiзному жестi. Лик Його яснiв у сяйвi страхiтливо чудовного, пишно оздобленого хрещатого нiмба, а навколо престолу i над головою Сидячого виблискувала райдуга, подiбна до смарагда. Перед престолом, пiд ногами Сидячого, плинуло море, до кришталю подiбне, а навколо Нього i навколо престолу уздрiв я чотирьох страхiтливих звiрiв – страхiтливих супроти мене, який дивився на них у захватi, але лагiдних i сумирних супроти Сидячого, якому вони безнастанно спiвали хвалу.
Утiм, не всi вони виглядали страхiтливо, бо чоловiк, який простягав книгу, лiворуч од мене (i праворуч од Сидячого), здався менi прекрасним i лагiдним. Зате жахливим постав передi мною орел з могутнiми кiгтями, що розпростер великi своi крила з протилежного боку – дзьоб його був роззявлений, а схоже на кольчугу пiр’я наiжене. В ногах Сидячого, пiд двома першими постатями – ще двое, телець i лев, кожна з сих потвор стискала, хто у лапах, а хто в копитах, по книзi, тулубами вони вiдвернулись од престола, а повернулись до нього головами, скрутивши спину i шию у рвучкому поривi, боки iх трiпотали, а кiнцiвки зводились немов у передсмертнiй судомi, пащi iхнi були роззявленi, а хвости, по-змiiному згорнутi в кiльце, закiнчувались язиками полум’я. Обидва вони були крилатi, обидва увiнчанi нiмбами, i попри страхiтливу подобу, не були то створiння пекельнi, а небеснi, i виглядали вони моторошно, бо рикали во славу Грядущого, який судитиме живих i мертвих.
Навколо престолу, обiч чотирьох звiрiв i пiд ногами Сидячого, немов просвiчуючи крiзь прозорi води кришталевого моря, на двадцяти чотирьох невеликих сiдалищах спочивало двадцять четверо старших, облаченних у бiле й увiнчаних золотом. Вони розташувались вiдповiдно до трикутноi структури тимпана i сливе заповнювали цiле поле бачення – внизу семеро i ще семеро, вище – трое i трое, i на самiй горi, поруч з троном – двое i двое. Дехто з них тримав у руках старовинну вiолу, а дехто – чашу з пахощами, лише один з них грав, а решта перебувала у полонi екстазу; повернутi вони були до Сидячого, якому вони спiвали хвалу, а члени iхнi так само звивались, як кiнцiвки звiрiв, щоб усi вони могли бачити Його; але звивались вони не по-звiриному, а в такт порухiв екстатичного танцю – так, мабуть, танцював Давид навколо ковчега – i зусiбiч погляди iхнiх зiниць, всупереч законам розмiщення тiл, незмiнно збiгалися в единiй осяйнiй точцi. Яка гармонiя самозабуття i поривiв, неприродних, але таких витончених поз, який злад у мiстичнiй мовi членiв, чудом звiльнених вiд тяжкостi тiлесноi матерii; благословенне множество налилось новою посутньою формою, немовби святе сее зiбрання опинилось у владi рвучкого вiтру, подуву життя, несамовитоi насолоди, i ликування iхне чудовно воплотилось в образ, згуком бувши!
Замешканi Духом й осяянi одкровенням тiла та члени, зсудомленi зачудуванням лики, взнеслi од захвату погляди, роз’ятренi любов’ю щоки, розширенi блаженством зiницi; одного пойняла нiжна туга, другого пронизала тужлива нiжнiсть, того преобразило здумiння, а того омолодило радiння; й усе спiвае нову пiснь – риси облич, бганки тунiк, порухи i натужнiсть кiнцiвок, вуста, напiврозтуленi усмiхом вiчноi хвали. А пiд ногами у старших i над ними, дугою здiймаючись i симетричними смугами пробiгаючи над престолом i над чотириликим товариством, усi на один кшталт – учинило-бо iх мистецьке вмiння взаемно сумiрними – однакi у розмаiтостi й розмаiтi в однакостi, одноцiлi у рiзностi й рiзнi у своiй apta coadunatio[31 - Впорядкованiй едностi (лат.).], у подиву гiднiй сумiрностi частин з утiшною м’якiстю барв, дивогiдне спiвзвуччя i злагода не схожих мiж собою голосiв, сув’язь, укладена на манiр струн цитри, охоча й уважлива до незникомоi спорiдненостi глибокою внутрiшньою снагою, сотворителькою однозвуччя у поперемiннiй грi рiзнозвуччя, плетиво i злука створiнь не сумiрних i заразом сумiрених, дiло любовноi сполуки за законом водночас небесним i людським (незламнi-бо й непорушнi узи миру, любовi, чесноти, устрою, уряду, ладу, родоводу, життя, свiтла, сяйва, виду й постатi), рясногранна й iскрометна рiвновартiсть форм, що виблискують над домiрними частинами матерii, – отак-от сплелося там усе квiття й листя, усе пагiння, кущi й суцвiття усеньких зел, що красять сади землi й небес: фiалка, зiновать, чебрець, лiлея, купальниця, нарцис, кала, акант, мальва, мирра i пахуча розрив-трава.
Але коли душа моя, захоплена сим суголоссям земних красощiв i величавих надприродних знамень, мало не вибухнула у радiсному гiмнi, око мое, мандруючи за домiрним ритмом круглих ажурових вiконець в ногах у старших, дiсталося до сплетених разом постатей, що становили цiлiсть iз серединним пiлястром, який пiдтримував тимпан. Чим були i яке символiчне послання несли цi три пари левiв, що сплелися у поперечний хрест, вигнувшись дугою, заднiми лапами спершись об землю, а переднi поклавши на спину свого товариша – скуйовджена грива спадае змiiстими кучерями, паща роззявилася у грiзному риковi, а самi вони немов злилися з самим тiлом пiлястра, опутанi плетивом виноградних пагонiв? Дух мiй дещо вспокоiли поставленi обабiч пiлястра, щоб приборкати диявольську натуру левiв, велячи iм символiчно вiстити про речi вишнi, двi неприродно витягнутi людськi постатi, такi ж заввишки, як i сама колона, що iх вiддзеркалювали ще двi такi ж фiгури, розмiщенi навпроти i симетрично до них по обидва боки розписаних iз зовнiшнiх бокiв контрфорсiв, де починалися одвiрки дубових дверей: були то постатi чотирьох старцiв, i з непомильних прикмет я впiзнав у них Петра i Павла, Єремiю та Ісаю; протистоячи левам, хоч бувши тiеi ж матерiальноi природи, вони теж немов звивались у танцювальному кроцi, пiднiсши довгi кiстлявi руки з розчепiреними пальцями, наче крила, i наче крила були iхнi бороди та кучерi, розмаянi пророчим вiтром, i бганки довгополих одiнь, що хвилювали й бурунилися, порушуванi довжелезними ногами. Ледве вiдiрвавши зачароване око вiд загадкового сього багатоголосся святих кiнцiвок i пекельних з’яв, я уздрiв, – обiч порталу, пiд глибокими арками, вирiзьбленi подекуди на пiдпорах, у прогалинах мiж тендiтними колонами, якi спомагали iх i прикрашали, а подекуди на оповитих рослинним орнаментом капiтелях кожноi колони, звiдки вони розгалужувалися до гущавини арок, – iншi страхiтливi для ока дивовиддя, присутнiсть яких у сiм мiсцi виправдовувала хiба лиш iхня iнакомовна сила, могуття притчi або ж моральна наука, яку вони несли у собi: уздрiв я хтиву жiнку, голу й обдерту зi шкiри, яку пожирали огиднi ропухи й висисали гади, а поруч з нею – череватого сатира з грифонячими ногами, вкритими жорстким заростом, його безстидна пелька викрикувала собi самому вiчне прокляття; й уздрiв скупого, що закляк у смертнiй судомi на своему ложi з пишними колонами, ставши вже безвладною здобиччю когорти бiсiв, один з яких виривав йому з хрипучих уст душу в подобi немовляти (гай-гай, нiколи не народитися йому для вiчного життя); i уздрiв гордiвливого, якого осiдлав нечистий, встромляючи пазурi йому в очi, а поруч двое гидомирних ненажер врукопаш шматували один одного; увидiв я й iншi створiння, якi мали голову козла, шерсть лева, пащу пантери, вони потопали у лiсi полум’я, й мене немов насправжки торкнувся його жагучий подих. А навколо них, мiж ними, над ними i пiд ними – ще обличчя i ще кiнцiвки: чоловiк i жiнка вчепились одне одному в чуба, два гаспиди висмоктували очi пропащоi душi, якийсь чоловiк, вишкiрившись, гачкуватими руками роздирав пащу гiдри – немов всяку звiрину з бестiярiю Сатани зiбрали на консисторiй i поставили вiночком на вартi трону, що iм протилежав, аби поразкою своею вони спiвали йому славу: фавни, гермафродити, шестипалi нелюди, сирени, гiпокентаври, горгони, гарпii, iнкуби, дракононоги, мiнотаври, рисi, леопарди, химери, кенопери з собачою мордою, що викидають вогонь iз нiздрiв, зуботирани, багатохвости, волохатi гади, саламандри, рогатi гадюки, кусючi панцерники, полози, двоголовцi з наiженою зубами спиною, гiени, видри, ворони, крокодили, гiдрони з рогами, мов пили, жаби, грифони, мавпи, песиголовцi, левкроти, мантикори, яструби, парандри, ласки, дракони, одуди, сови, василiски, гiпнали, престери, спектафiки, скорпiони, ящури, кити, скитали, амфiсбени, якулюси, дипсади, зеленi ящiрки, риби-причепи, полiпи, мурени та черепахи. Немов увесь пекельний люд зiбрався на сходини, щоб постати переддвер’ям, темною хащею, пустищем безнадiйного вигнання супроти з’яви Сидячого на тимпанi, супроти Його обiтованого й грiзного лику; вони, поборенi в Армагеддонi, стояли перед Тим, Хто гряде остаточно вiддiлити живих вiд мертвих. І, мало не зомлiвши вiд сього марева, не маючи певностi, чи я у приязному мiсцi, а чи у падолi Страшного суду, впав я у сум’яття й заледве стримав плач; менi причулися (а може, я й справдi чув?) голоси i привидiлися образи, якi я пам’ятав зi своеi послушницькоi юностi, коли вперше читав священнi книги i ночами розважав на Мелькських хорах; i в очманiннi знесилених i змучених чуттiв своiх почув я голос грiмкий, який, немов сурма, прорiк: «З того, що бачиш, спиши книгу» (се я зараз i роблю), й уздрiв я сiм золотих лампад, а посеред них – Єдиного, подiбного до синiв чоловiчих, оперезаного на грудях золотою стяжкою; голова Його й волосся були бiлi, мов вовна бiлоснiжна, очi – мов полумiнь вогню, ноги – мов розпечена в печi бронза, голос – мов шум великоi води; у правицi держав Вiн сiм зiрок, а з уст Йому виходив двосiчний меч. Й увидiв я, як розчинились у небi ворота, i Сидячий постав передi мною подiбним до ясписа i сардiя, i райдуга була навкруг престолу, а вiд престолу виходили громи i блискавицi. І взяв Сидячий в руки гострий серп i скрикнув: «Пошли серпа свого й жни, бо настала година пожати, дозрiло бо жниво землi[32 - Од. 14,15.]»; i скинув Сидячий додолу серпа свого, i земля була вижата.
І ось тодi зрозумiв я, що видiння се нi про що iнше не мовило, як про те, що дiялося в монастирi, про те, що ми вловили з неохочих абатових уст – й не раз у наступнi днi приходив я сюди, щоб споглядати портал, маючи певнiсть, що переживаю ту саму iсторiю, яку вiн повiдае. І збагнув я, що прибули ми сюди, щоб стати свiдками великого i несамовитого побоiща.
Я затремтiв, мов облитий крижаним зимовим дощем. І тут почув я ще один голос, але тепер долинав вiн з-за моеi спини, i був то голос iнший, бо цiлком земний, а не породжений слiпучим осердям моеi вiзii; ба навiть вiн розбивав цю вiзiю, бо й Вiльям (лише в той мент я згадав про його присутнiсть), який теж поринув був у споглядання, обернувся разом зi мною.
* * *
Істота у нас за плечима мала подобу ченця, хоч брудна й подерта ряса робила його бiльше схожим на бурлаку. Зi мною зроду не траплялось, як це бувало натомiсть з багатьма моiми побратимами, щоб мене вiдвiдав диявол, однак, гадаю, якщо колись вiн мае явитися менi, то постане передi мною саме в подобизнi того нашого спiврозмовника. Голова голомоза, але не поголена на знак покути, а поiдена якоюсь застарiлою липкою висипкою, чоло таке низьке, що, якби вiн мав волосся на головi, воно б злилося з бровами, густими й неохайними, очi круглi, з невеличкими, дуже рухливими зiницями, а погляд – не знаю навiть, чи невинний, а чи лукавий, може, одне i друге нараз, бо мiнявся вiн щомитi. Нiс його важко було навiть назвати носом – от лиш кiстка виступала помiж очей i, тiльки-но вiдiрвавшись вiд чола, одразу поверталася назад, переходячи у двi темнi печери, якими були широченнi нiздрi, зарослi густим волоссям. Перекошенi у правий бiк уста, що iх сполучав з нiздрями рубець, були широкi й потворнi, а мiж вiдсутньою верхньою та м’ясистою i випнутою нижньою губою несумiрним ритмом виринали зуби, чорнi й гострi, немов собачi.
Чоловiк усмiхнувся (чи так менi принаймнi здалося) i, пiднiсши палець, повчально промовив:
– Penitenziagitel Покаяйтеся! Позоруй, iбо змiй грядущий йме гризти твою душу! Смрть есть super nos![33 - Над нами (лат.).] Модлися, жеби папiж свентий прийшов ослобонити нас од злого omnia peccata![34 - Усiх грiхiв (лат.).] Овва, желанне вам се чарнокнижжя, заж то Domini Nostri lesu Christi![35 - Господа нашого Ісуса Христа (лат.).] І паки радость в болi й laetitia[36 - Втiха (лат.).] в терпiнню… Глядись од дiавола! Прiсно сокрився в леда кутi, оби ся в’iсти менi в п’яти. Зась Сальватор не глупий! Лепський се кляштор, тутай i iсти есть, i мож ся помодлити Dominum nostrum[37 - Господевi нашому (лат.).]. Прочее ж не вартуе нич. Амен. Хiба не?
Упродовж оповiдi доведеться менi не раз ще говорити про се створiння i передавати його мову. Зiзнаюсь, дуже важко менi це робити, бо й тепер, як i тодi, не втямлю, якою мовою вiн говорив. Не була це латина, якою бесiдували вченi мужi в обителi, не було це й тутешнiм народним нарiччям, анi iншою посполитою говiркою, якi менi доводилось чувати. Я передав, мабуть, лише блiдий образ його способу висловлювання, навiвши вище (так, як iх пам’ятаю) першi слова, якi почув од нього. Коли пiзнiше я дiзнався про його повне пригод життя i про рiзнi мiсця, в яких вiн жив, нiде не пускаючи корiння, то усвiдомив, що говорив Сальватор усiма мовами i не говорив жодною. Себто вiн вигадав собi свою власну говiрку, використовуючи клаптi, вирванi з мов, на якi натрапляв на своему шляху; а якось я подумав, чи не була се – нi, не Адамова мова, якою розмовляло вiд початкiв свiту аж до падiння Вавилонськоi вежi блаженне людство, об’еднане единим говором, i не одна з тих мов, якi зродилися пiсля тiеi фатальноi подii, що роздiлила людство – сама вавилонська говiрка, якою вона була першого дня пiсля кари Божоi, мова первобутного сум’яття. Зрештою, Сальваторове язичiе важко було назвати мовою, адже кожна людська мова мае правила, а непорушний закон твердить, що кожне слово означае ad placitum[38 - За домовленiстю (лат.).] щось одне, i не годиться собаку називати то собакою, то котом, чи вимовляти звуки, яким люди за взаемною згодою не надали певного сенсу, бо хiба хтось втямив би щось зi слова «бумбара»? І все ж я сяк-так розумiв, що хотiв сказати Сальватор, так само розумiли його й iншi. Був то знак, що говорив вiн не одним, а всiма нарiччями, i жодним як годиться, беручи слова то з одного, то з другого. Пiзнiше я навiть помiтив, що вiн мiг називати одну i ту ж рiч то латиною, то провансальською, i усвiдомив, що вiн не так складае власнi речення, як використовуе disiecta membra[39 - Розшматованi члени (лат.).] почутих ранiше фраз, залежно вiд ситуацii i вiд того, про що вiн говорить, немов мiг вiн говорити про якийсь харч лише словами людей, серед яких споживав його, i виражати свою радiсть лише висловами, якi чув вiд людей радiсних, у день, коли й сам вiдчував такi ж радощi. Його мова була схожа на його обличчя, яке немов було складене зi шматкiв облич iнших, чи на коштовнi релiкварii (si licet magnis componere parva[40 - Якщо великi речi можна порiвняти з малими (лат.). З «Георгiк» Публiя Вергiлiя Марона.], сирiч речi божественнi з речами диявольськими), що iх виготовляли iз залишкiв iнших священних предметiв. Коли я вперше побачив його обличчя i почув його мову, Сальватор здався менi дуже подiбним до тих волохатих i копитоногих покручiв, що iх я тiльки-но бачив пiд порталом. Пiзнiше я зрозумiв, що чоловiк цей мав добре серце i веселу вдачу. А ще пiзнiше… Та не буду забiгати наперед. Зрештою, тiльки-но вiн заговорив, мiй учитель з великою цiкавiстю почав його розпитувати.
– Чому ти кажеш – покаяйтеся? – спитав вiн.
– Вашмосцю брате всечеснейший, – вiдповiв Сальватор, уклонившись з-чудернацька, – Йсус гряде i людям мус ся покаяти. Хiба не?
Вiльям уважно глянув на нього:
– Ти прийшов сюди з монастиря мiноритiв?
– Не розумiм.
– Питаю, чи мешкав ти серед братчикiв святого Франциска, чи знав так званих апостолiв…
Сальватор пополотнiв, точнiше, його засмагле твариняче лице посiрiло. Вiн глибоко вклонився, промовив, ледь ворушачи губами:
– Проч од мене! – побожно перехрестився i втiк, раз по раз озираючись.
– Що ви його запитали?» – спитав я у Вiльяма.
Вiн на мить замислився.
– Нiчого такого, скажу тобi пiзнiше. Тепер зайдiм у церкву. Треба знайти Убертина.
Недавно минув час шостий. Із заходу всередину церкви крiзь нечисленнi вузькi вiкна продiставалося блiде сонце. Слабка смужка свiтла ще торкалася великого вiвтаря, покрiвець якого виблискував золотистим сяйвом. Бiчнi нави запали у напiвтiнь.
Бiля останньоi каплицi у лiвiй навi, вiдразу перед вiвтарем височiла тендiтна колона, а на нiй стояла кам’яна Богородиця, вирiзьблена в сучасному стилi – незбагненна посмiшка, випнутий живiт, на руках дитятко, вишукана одежа з вузьким корсетом. У ногах у Богородицi лежав чоловiк в облаченнi клюнiйського чину, простертий у молитвi.
Ми пiдiйшли ближче. Учувши звук наших крокiв, чоловiк пiдвiв обличчя. Був то безбородий i безволосий старець з великими небесно-блакитними очима, тонкими червоними губами, ясною шкiрою, що обтягала костистий череп, вiд чого вiн був схожий на мумiю, вимочену в молоцi. Руки в нього були бiлi, з довгими тонкими пальцями. Вiн був схожий на дiвицю, яка зiв’яла, пiдтята передчасною смертю. Спершу погляд його зупинився на нас розгублено, немов ми розпорошили його екстатичну вiзiю, а тодi лице його освiтилось радiстю.
– Вiльяме! – вигукнув вiн. – Брате мiй любий! – Вiн насилу пiдвiвся i пiдiйшов до мого вчителя, щоб обняти його i поцiлувати в уста. – Вiльяме! – повторив вiн, i сльози заволокли йому очi. – Скiльки часу минуло! Але я таки тебе впiзнав! Скiльки часу, скiльки подiй! Скiльки випробувань наклав на нас Господь! – Вiн заплакав. Вiльям теж обняв його, явно зворушений. Перед нами був Убертин з Казале.
Про нього я вже чував, i немало, ще до того, як прибув до Італii, а найбiльше, коли вчащав до францисканцiв при iмператорському дворi. Хтось менi навiть повiв, начебто найбiльший поет тих часiв, Дайте Алiг’ерi з Флоренцii, що переставився кiлька рокiв тому, склав поему (я не зумiв ii прочитати, бо написана вона тосканським нарiччям), до якоi руку приклали i небеснi сили, i сили земнi, i чимало рядкiв ii були переказом уступiв з Убертинового «Arbor vitae crucifixae»[41 - Дерево хресного життя (лат.).]. Та не було се единою заслугою сього славетного мужа. Але щоб читальник мiй краще змiг зрозумiти важливiсть цiеi зустрiчi, спробую вiдтворити подii тих рокiв, як я сам розумiв iх пiд час мого короткого побуту в серединнiй Італii, чуючи те, що говорив про них мiй учитель, i прислухаючись до бесiд, якi Вiльям провадив з настоятелями i ченцями впродовж нашоi подорожi.
Моi вчителi в Мельку часто твердили менi, що пiвнiчанину нелегко достеменно збагнути релiгiйнi i полiтичнi тонкощi того, що дiеться в Італii.
Пiвострiв цей, де клiр бiльше, нiж будь-де iнде, виставляв напоказ свое всесилля i багатство, ще рокiв зо двiстi тому породив рухи людей, якi змагали до убогiшого життя, виступаючи проти розбещених священикiв i вiдмовляючись навiть приймати вiд них святi таiнства. Вони об’еднувались у незалежнi спiльноти i стали ненависними водночас синьйорам, iмперii та мiським управам.
Врештi прийшов святий Франциск i став ширити свое вчення про любов до убогостi. Воно не суперечило приписам церкви, i завдяки цьому церква прийняла заклик до суворостi звичаiв, який кинули тi давнi рухи, й очистила iх вiд елементiв хаосу, що загнiздились були в них. Це мало б започаткувати добу смирення й святостi, одначе францисканський чин набирав моцi, притягуючи до себе найкращих людей, поволi ставав всеможним i надто погрузав у мирських дiлах, тому чимало францисканцiв захотiли повернути йому давню чистоту. Зробити се було нелегко, тим паче орденовi, який на час мого побуту в тiй обителi налiчував уже понад тридцять тисяч членiв, розкиданих по цiлому свiтi. Але попри все чимало братiв святого Франциска заперечували правило, що його виробив для себе орден, – мовляв, вiн сам уже перейняв звичаi тих церковних iнституцiй, задля реформування яких виник. І сталось це, мовляв, ще за життя самого Франциска – орден зрадив слова його та цiлi.
Багато хто вiдкрив тодi для себе твiр одного ченця-цистерцiан-ця, який писав на зорi XII столiття нашоi ери; звали його Йоахимом i приписували йому пророчий дух. Вiн провiщав настання новоi доби, коли Христовий дух, давно вже знiвечений дiлами його лжеапостолiв, знову сповниться на землi. І всiм стало ясно, що, сам того не вiдаючи, говорив вiн про францисканський чин.
Чимало францисканцiв вельми втiшилися з цього, навiть занадто, тому в серединi столiття в Парижi сорбоннськi богослови засудили вчення авви Йоахима, мабуть, через те, що францисканцi (та й домiнiканцi) ставали надмiру популярними i впливовими в унiверситетах Францii i iх хотiли позбутися, затаврувавши як еретикiв. Цього, однак, не сталося, i було то велике благо для церкви, адже дало змогу поширюватися творам Томи Аквiнця i Бонавентури Баньореджiйця, якi еретиками аж нiяк не були. Це свiдчить про те, що й у Парижi вченi мужi не мали чiткого розумiння, або ж хтось хотiв ще бiльше збити iх з пантелику, переслiдуючи своi цiлi. Це i е те лихо, що його приносить ересь християнському людовi: вона затуманюе думки i не одного спонукае стати iнквiзитором задля особистоi користi. Побачене згодом у цiй обителi зродило у менi думку, що нерiдко самi iнквiзитори творять еретикiв. І не лише в тiм сенсi, що бачать еретикiв там, де iх катма: вони з таким запалом придушують еретичну заразу, що багато хто ладен пристати до ересi лише з ненавистi до них. Це воiстину безвихiдне коло, що його вимудрував диявол, хай простить мене Господь.
Але говорив я про йоахимiтську ересь (якщо то була ересь). І от з’явився в Тосканi один францисканець, Герард iз Борго Сан Доннi-но, який зробився речником Йоахимових пророцтв i справив сильне враження на середовище братчикiв-мiноритiв. Так серед них виникла когорта прихильникiв стародавнього правила, i коли Лiонський собор, рятуючи францисканський чин вiд розпуску, надав йому у власнiсть усi дiбра, якими той користувався, деякi брати у Марках збунтувалися, бо вважали, що анi сам францисканець не повинен нiчим володiти, нi його монастир, нi його орден. iх засудили до довiчного ув’язнення. Не думаю, що проповiдували вони щось супротивне Євангелiю, але коли в гру вступае володiння мирськими речами, людям важко мiркувати по справедливостi, i так iх засудили до довiчного ув’язнення. Кажуть, що через багато рокiв новий генерал ордену Раймонд Гауфредi знайшов цих в’язнiв в Анконi i, звiльняючи iх, сказав: «Допустив Господь, аби весь чин наш i всi ми осквернилися цiею провиною».
Серед цих звiльнених був Ангел Кларенець, який згодом зустрiвся з одним провансальським ченцем, П’ером Олье, що проповiдував Йоахимовi пророцтва, а вiдтак з Убертином Казальцем, i вони започаткували рух спiритуалiв. На трон папський зiйшов тодi святiший пустельник Петро Морронець, який правив як Целестин V, i спiритуали сприйняли його з полегшею: «Явиться святий, – було сказано, – i дотримуватиметься науки Христовоi, i житиме ангельським життям, тож тремтiть, розтлiннi прелати». Можливо, Целестин жив аж надто ангельським життям, а прелати навколо нього були надто розтлiннi, а може, вiн не мiг витримати напруги довготривалоi вiйни з iмператором та iншими монархами Європи; так чи iнак, але Целестин вiдрiкся вiд своеi гiдностi римського первосвященика й усамiтнився в монастирi. Одначе за нецiлий рiк його правлiння сподiвання спiритуалiв цiлковито сповнились: разом з Целестином вони заснували згромадження, зване спiльнотою fratres et pauperes heremitae domini Celestini[42 - Брати й убогi пустельники отця Целестина (лат.).]. З другого боку, Папа мусив якось залагоджувати чвари мiж найвпливовiшими римськими кардиналами, а тим часом дехто з них, як кардинал Колонна чи кардинал Орсiнi, таемно пiдтримував оновлений рух за убожество; було то воiстину вельми дивне рiшення з боку цих владних мужiв, якi жили серед непомiрних розкошiв та багатств, i я досi не знаю, чи вони просто використали спiритуалiв для своiх шанолюбних цiлей, чи, може, вважали, що зможуть виправдати свое сповнене плотських утiх життя, пiдтримавши рух духовних подвижникiв; а може, правда й одне, i друге, я ж бо дуже мало розумiюся на iталiйських справах. Але, примiром, саме кардинал Орсiнi прийняв Убертина до себе капеланом, коли того, як найвпливовiшого зi спiритуалiв, мало не звинуватили в ересi. Той же кардинал став на його оборону й в Авiньйонi.
Одначе, як бувае в таких випадках, проповiдi Ангела з Убертином, з одного боку, не суперечили вченню церкви, а з другого боку, до iхнiх проповiдей по цiлiй краiнi прислухалися надто великi маси простолюду, геть зовсiм виходячи з-пiд контролю. Так цi ченцi та братчики, ревнителi убогого життя, затопили цiлу Італiю, i багато хто вважав iх небезпечними. Тепер уже важко було вiдрiзнити спiритуалiв-учителiв, якi пiдтримували зв’язок з церковною владою, вiд iхнiх послiдовникiв з простолюду, якi тепер жили, вiддалившись вiд ордену: вони жебрали i день у день працею рук своiх здобували собi поживу, не затримуючи для себе жодноi власностi. Саме iх народний поголос став називати братчиками, i братчики цi дуже були подiбнi до французьких бегiнiв, якi сповiдували iдеi П’ера Олье.
Пiсля Целестина V папський престол посiв Бонiфацiй VIII, i Папа цей поквапився проявити вельми малу поблажливiсть до спiритуалiв i братчикiв загалом: в останнi роки столiття вiн пiдписав буллу Firma cautela[43 - Сувора обережнiсть (лат.).], якою одним махом засудив сумникiв, себто мандрiвних жебракiв, крайне вiдгалуження францисканського чину, i самих спiритуалiв, себто тих, хто вiдiйшов вiд життя ордену, щоб вiддатися самiтництву.
Згодом спiритуали допоминалися дозволу в iнших понтифiкiв – наприклад, у Климента V – мирно вiддiлитися вiд ордену, та прихiд Йоана XXII забрав iм будь-яку надiю. Пiсля свого обрання у 1316 роцi вiн повелiв закувати в ланцюги Ангела Кларенця та провансальських спiритуалiв, i чимало з тих, хто й далi жив вiльним життям, було спалено.
Проте Йоан уже зрозумiв, що знищити лихе насiння братчикiв можна, лише засудивши як еретичне твердження про те, що Христос i апостоли не мали нiякоi власностi, нi особистоi, нi спiльноi; i оскiльки якраз за рiк до того у Перуджi зiбралася генеральна капiтула францисканцiв, яка схвалила цю тезу, то, засудивши братчикiв, Папа засуджував цiлий орден. І була то вельми дивна рiч, що Папа мiг оголосити хибною думку, що Христос був убогий, але ясно було, що вiд думки про убогiсть Христа до вiдстоювання убогостi його церкви було недалеко, а убога церква була б надто слабкою супроти цiсаря. Так чимало братчикiв, якi нiчого не знали нi про iмперiю, нi про Перуджу, загинули на вогнищах.
* * *
Ось про таке розмисляв я, дивлячись на легендарного Убертина. Учитель мiй представив мене, i старець погладив мене по щоцi гарячою, аж пекучою рукою. Вiд доторку цiеi руки я збагнув чимало з того, що чував про сього святого мужа, зрозумiв мiстичний огонь, який пожирав його з самого отроцтва, коли вiн уявляв собi, нiби перетворився на покаянну Магдалину; i тi вельми близькi стосунки, що iх вiн пiдтримував зi святою Ангелою Фолiньянкою, яка втаемничила його у поклонiння хрестовi…
Я споглядав це обличчя з лагiдними рисами, схоже на лик святоi, з якою вiн перебував у високодуховних братнiх стосунках. Воно, мабуть, мало куди суворiший вираз, коли у 1311 роцi В’енський собор усунув ворожих спiритуалам францисканських настоятелiв, але зобов’язав спiритуалiв жити миром у лонi ордену, а цей поборник самозречення вiдмовився пiти на компромiс i боровся за створення незалежного ордену на засадах якнайбiльшоi суворостi. Убертин зазнав тодi поразки у своiй битвi, адже у тi роки Йоан XXII оголосив хрестовий похiд проти послiдовникiв П’ера Олье, та Убертин не завагався стати перед Папою на захист пам’ятi свого товариша, i Папа, ускромлений його святiстю, не насмiлився осудити його (хоч iнших таки осудив). Вiн навiть запропонував йому вихiд зi становища, примусивши вступити до клюнiйського чину. Убертин (хоч на позiр такий безборонний i вразливий) був досить спритний, щоб здобути собi протекцiю i союзникiв при папському дворi, i хоч вiн таки погодився вступити до монастиря в Гамблу у Фландрii, але так туди, здаеться, й не поiхав, а зостався в Авiньйонi пiд опiкою кардинала Орсiнi, щоб обстоювати справу францисканцiв.
Лише в останнi роки (ходили такi невиразнi чутки) йому перестало щастити при дворi, i вiн мусив утекти з Авiньйона, а Папа звелiв переслiдувати його як еретика, який mundum discurrit vagabundus[44 - Мандрував по свiтi, як бурлака (лат.).]. Подейкували, що по ньому й слiд пропав. Пополуднi, з бесiди мiж Вiльямом i настоятелем я дiзнався, що тепер вiн переховуеться в цьому абатствi. І ось вiн стояв передi мною.
– Вiльяме, – говорив вiн, – мене мало не вбили, розумiеш, менi довелося тiкати уночi.
– Хто хотiв твоеi смертi? Йоан?
– Нi. Йоан нiколи мене не любив, але завжди ставився з шанобою. Бо саме вiн десять рокiв тому дав менi змогу уникнути судового процесу, наказавши вступити до бенедиктинцiв.
– То хто ж бажав тобi зла?
– Усi. Вся курiя. Вони двiчi пробували вбити мене. Намагалися затулити менi рота. Ти ж знаеш, що сталося п’ять рокiв тому. Два роки до того було засуджено нарбонських бегiнiв, i Беренгарiй Таллонi, який був одним iз суддiв, звернувся до Папи з клопотанням. То були важкi часи, Йоан уже був видав двi булли проти спiритуалiв, i навiть Михаiл Чезенець здався – до речi, коли вiн приiздить?
– Буде тут через два днi.
– Михаiл… Стiльки часу я його вже не бачив. Тепер вiн прийшов до тями, зрозумiв, чого ми хотiли, адже Перуджiйська капiтула визнала за нами рацiю. Але тодi, у 1318 роцi, вiн скорився Папi i вiддав йому в руки п’ятеро спiритуалiв з Провансу, якi не хотiли йти на компромiс. iх було спалено, Вiльяме… Ох, як се жахливо! – Вiн сховав голову мiж руки.
– Але що ж достеменно сталося пiсля того, як Таллонi подав клопотання? – спитав Вiльям.
– Йоан мусив знов оголосити дискусiю, розумiеш? Мусив, бо в курii були люди, якi сумнiвалися, францисканцi з курii теж – сi фарисеi, гроби повапленi, готовi продатися за пребенду, теж були охопленi сумнiвами. Саме тодi Йоан попрохав мене написати пам’ятку про убогiсть. Вона вдалася менi на славу, Вiльяме, хай простить Господь мою гординю…
– Я читав ii, Михаiл менi показував.
– І серед наших дехто вагався, примiром, провiнцiял Аквiтанii, кардинал Сан Вiтале, епископ Каффи…
– Дурень, – мовив Вiльям.
– Хай спочивае в мирi, вiн переставився два роки тому.
– Бог не був такий милосердний. З Константинополя прийшла неправдива чутка. Вiн i далi серед нас, i менi казали, що вiн буде одним з легатiв. Бережи нас, Господи!
– Але вiн – прибiчник тез Перуджiйськоi капiтули, – сказав Убертин.
– У тiм, власне, й рiч. Вiн належить до того рiзновиду людей, якi завжди е найкращими помагачами своiх супротивникiв.
– Правду кажучи, – сказав Убертин, – тодi теж вiн не надто допомiг справi. Зрештою, насправдi все скiнчилося нiчим, але принаймнi не утвердилась думка, буцiм iдея ся еретична, а це важливо. Тому iншi так i не простили менi. Вони намагалися всiляко менi шкодити, сказали, буцiм я був у Захсенгавзенi три роки тому, коли Людовiк оголосив Йоана еретиком. А проте всi знали, що в липнi я був разом з Орсiнi в Авiньйонi… Вони вирiшили, начебто в деяких мiсцях вiдозви цiсаря вiдображено моi погляди – чисте тобi божевiлля.
– Не таке вже й божевiлля, – мовив Вiльям. – Цi думки пiдказав йому я, взявши iх з твоеi Авiньйонськоi пам’ятки i з деяких творiв П’ера Олье.
– Ти? – радiсно-здивовано вигукнув Убертин. – Отже, ти признаеш мою рацiю!
Вiльям, схоже, збентежився:
– То були слушнi думки для цiсаря у той момент, – ухильно сказав вiн.
Убертин з недовiрою глянув на нього.
– Гм, то насправдi ти у це не вiриш, чи не так?
