скачать книгу бесплатно
– Хтозна. Не пам’ятаю. Я в цiм монастирi вже тридцять лiт, а лiчницею займаюся двадцять п’ять.
– Справдi, важко все пам’ятати, – визнав Вiльям. А тодi раптом сказав: – Учора ми говорили про рослини, якi викликають вiзи. Якi це рослини?
Своiми жестами i виразом обличчя Северин виразно показав, що хоче будь-що уникнути цiеi теми:
– Треба подумати, тут же стiльки чудотворних субстанцiй. Поговорiм краще про Венанцiя. Що ти про все це скажеш?
– Треба подумати, – вiдказав Вiльям.
Другого дня час перший,
де Бенцiй з Упсали звiряе дещо, ще дещо звiряе Беренгарiй з Арунделя, а Адсо дiзнаеться, що таке правдиве покаяння
Злощасна пригода збурила життя цiлоi спiльноти. Гармидер, який зчинився, коли було знайдено труп, перервав богослужiння. Настоятель принукав ченцiв повернутися на хори, щоб помолитися за душу брата по ордену.
Голоси ченцiв звучали з надривом. Ми стали у мiсцi, звiдки добре було видно iхнi обличчя, адже за звичаем пiд час богослужiння каптури iхнi не були опущенi. Ми вiдразу глянули на лице Беренгарiя. Воно було блiде, зсудомлене, лискуче вiд поту. Напередоднi ми двiчi чули закиди в його бiк, що вiн, мовляв, мав якiсь особливi стосунки з Адельмом; i дивувало не те, що вони, ровесники, були друзями, а ухильний тон тих, хто говорив про цю приязнь.
Поруч з ним ми помiтили Малахiю. Вiн був похмурий, насуплений, неприступний. Бiля Малахii виднiло таке ж непроникне обличчя слiпого Хорхе. Натомiсть в око впадали нервовi порухи Бенцiя з Упсали, знавця риторики, з яким напередоднi ми познайомилися в скрипторii, i ще ми перехопили швидкий погляд, що його вiн кинув у бiк Малахii.
– Бенцiй нервуеться, а Беренгарiй наляканий, – зауважив Вiльям. – Треба буде вiдразу iх розпитати.
– Чому? – простодушно спитав я.
– Трудне наше ремесло, – мовив Вiльям. – Нелегке ремесло iнквiзитора, який мусить цiлити у найслабших, ще й в мить iх найбiльшоi безпомiчностi.
Тож ледве закiнчилася служба, ми наздогнали Бенцiя, який iшов до бiблiотеки. Здавалось, юнак був явно незадоволений, коли почув, що його гукають, i спробував було викрутитись якоюсь недолугою вiдмовкою. Йому, мовляв, термiново треба до скрипторiю. Та учитель мiй нагадав йому, що вiн провадить слiдство за дорученням настоятеля, i повiв його у дворик. Ми сiли мiж двома колонами на внутрiшньому парапетi кружганку. Бенцiй, раз у раз кидаючи погляди в бiк Вежi, чекав, коли Вiльям заговорить.
– Отже, – сказав Вiльям, – про що була мова того дня, коли ви бесiдували про Адельмовi маргiналii – ти, Беренгарiй, Венанцiй, Малахiя i Хорхе?
– Ви ж учора чули. Хорхе сказав, що книги, якi мiстять iстину, неподобно прикрашати смiховинними малюнками. А Венанцiй вiдповiв, що сам Арiстотель говорив про дотепнiсть i гру слiв як знаряддя, якi допомагають дiстатись до iстини, а якщо смiх може бути носiем iстини, значить, рiч се напевне не лиха. Хорхе зауважив, що, наскiльки вiн пам’ятае, Арiстотель говорив про це у своiй працi про поетику, з приводу метафор. А тут, мовляв, непокоять принаймнi два моменти: по-перше, його «Поетика», яка стiльки часу i, можливо, за Божим повелiнням була невiдома християнському свiтовi, прийшла до нас через невiрних маврiв…
– Але ж переклав ii латиною приятель ангельського доктора Аквiнського, – зауважив Вiльям.
– Тож я йому це й сказав, – мовив Бенцiй, одразу збадьорившись. – Я погано читаю грецькою, тому змiг приступити до цiеi великоi книги саме завдяки перекладовi Вiльгельма з Мербеке. Отож я сказав це йому. Але Хорхе додав, що другою причиною для занепокоення е те, що там Арiстотель говорить про поезiю, яка е дiлом неподобним i живиться вигадками. А Венанцiй вiдказав, що псалми – теж поетичнi твори, i в них е чимало метафор, та Хорхе розсердився i заявив, що псалми – твори богонатхненнi, i метафори iхнi передають iстину, а в творах поганських поетiв метафори слугують для того, щоб передавати олжу, або просто для розваги, i це дуже мене вразило…
– Чому?
– Бо я вивчаю риторику i читаю багатьох поганських поетiв, а тому знаю… точнiше, вважаю, що через iх слово нам передано й iстини naturaliter[95 - Природно, за своею суттю (лат.).] християнськi… Зрештою, наскiльки я пам’ятаю, тодi Венанцiй заговорив про iншi книги, i Хорхе сильно розгнiвався.
– Про якi книги?
Бенцiй завагався:
– Не пригадую. Хiба важливо, про якi книги була мова?
– Дуже важливо, адже ми тут намагаемось з’ясувати щось, що сталося у громадi, яка живе книгами, мiж книгами, задля книг, а отже важливо й усе те, що говориться тут про книги.
– Справдi, – мовив Бенцiй, вперше усмiхнувшись i роз’яснившись на виду. – Ми живемо задля книг. Солодке се посланництво у сiм свiтi, опанованiм безладдям i занепадом. Значить, вам буде зрозумiло, що сталося того дня. Венанцiй, який дуже добре знае… себто дуже добре знав греку, сказав, що Арiстотель присвятив смiховi другу книгу «Поетики», а якщо сей великий фiлософ присвятив йому цiлу книгу, значить, смiх – се рiч важлива. Хорхе сказав, що не один отець церкви присвятив цiлi книги грiховi, який е рiччю важливою, але лихою, а Венанцiй вiдповiв, що Арiстотель, схоже, говорив про смiх як про рiч благу, знаряддя iстини, i тодi Хорхе глузливо спитав, чи вiн часом не читав цiеi Арiстотелевоi книги, а Венанцiй вiдповiв, що нiхто ii не читав, бо нiхто ii нiколи не бачив, i схоже, що вона безслiдно втрачена. А й справдi, нiхто нiколи не читав другоi книги «Поетики», Вiльгельм з Мербеке нiколи не тримав ii в руках. Тодi Хорхе сказав, що ii так i не було знайдено, бо насправдi ii так i не було написано, адже провидiння не бажало, щоб прославлялись речi нiкчемнi. Я хотiв заспокоiти iхнi пристрастi – Хорхе легко спалахував гнiвом, а Венанцiй своiми словами провокував його, – тому сказав, що у вiдомiй нам частинi «Поетики» i в «Риторицi» подибуемо чимало мудрих спостережень над дотепними загадками, i Венанцiй зi мною погодився. Був там також Пацифiк з Тiволi, який досить добре знае поганських поетiв, i вiн сказав, що найдотепнiшими е загадки африканських авторiв, у цьому вони неперевершенi. Вiн навiть навiв Симфозiеву загадку про рибу:
Est domus in terris, clara quae voce resultat.
Ipsa domus resonat, tacitus sed non sonat hospes.
Ambo tamen currunt, hospes simul et domus una[96 - Є на землi така домiвка, що голос мае гучний.Сама домiвка повна галасу, та мовчазний ii господар.Й обое вони, i домiвка, i господар, весь час у русi (лат.).].
Тут Хорхе сказав, що мова наша мае обмежуватись до «так» або «нi», як велiв Ісус[97 - Див. Мт. 5, 37.], а що понад те, се вiд лукавого; i щоб назвати рибу, досить сказати «риба», – не прикриваючи сього поняття олживими згуками. І додав, що не почитуе за мудре брати собi за взiрець африканцiв… А тодi…
– А тодi що?
– Тодi сталося щось, чого я не зрозумiв. Беренгарiй засмiявся, а коли Хорхе став його картати, сказав, що смiеться, бо йому спало на гадку, що, добре пошукавши серед африканцiв, можна надибати цiлком iншi загадки, не такi легкi, як загадка про рибу. Малахiя – а вiн теж там був – страшенно розлютився, схопив Беренгарiя за каптур i вiдiслав пильнувати своiх обов’язкiв… Ви ж знаете, Беренгарiй – його помiчник…
– А тодi?
– Тодi Хорхе пiшов геть i цим поклав кiнець дискусii. Ми всi розiйшлися у своiх справах, але пiд час роботи я помiтив, як спершу Венанцiй, а вiдтак Адельм пiдходили до Беренгарiя з якимсь запитанням. Я здалеку бачив, що вiн уникав вiдповiдi, але у той день обидва вони ще раз пiдходили до нього. А потiм увечерi того ж дня я бачив, як Беренгарiй з Адельмом, перед тим як iти у трапезну, бесiдували собi по-дружньому на кружганку. Оце все, що я знаю.
– Тобто ти кажеш, що двое людей, якi допiру загинули за таемничих обставин, питали про щось Беренгарiя, – мовив Вiльям.
Бенцiй неохоче вiдповiв:
– Я цього не казав! Я розповiв про те, що трапилось того дня i, оскiльки ви мене питали… – Вiн замислився на мить, а тодi поспiхом додав: – Та якщо хочете знати мою думку, Беренгарiй розповiв iм про щось, що е в бiблiотецi, i саме там вам слiд шукати.
– Чому ти так думаеш? Що мав на увазi Беренгарiй, кажучи, що треба «пошукати серед африканцiв»? Хiба не те, що треба бiльше читати африканських поетiв?
– Може, i так, але чому тодi Малахiя так розгнiвався? Насправдi це вiд нього залежить – дати прочитати книгу африканських поетiв чи нi. Але одне я знаю: гортаючи каталог книг, серед позначок, вiдомих лише бiблiотекаревi, часто можна побачити позначку «Africa», – i я бачив навiть позначку, що гласить «finis Africae[98 - Край Африки (лат.).]». Якось я попрохав книжку – не згадаю вже, яку саме, просто назва мене зацiкавила, – яка мала цю позначку; та Малахiя сказав менi, що книжки з цiею позначкою загублено. Ось що менi вiдомо. Тому кажу вам: придивiться-таки до Беренгарiя i прослiдкуйте, коли вiн пiднiмаеться в бiблiотеку. Про всяк випадок.
– Про всяк випадок придивимось, – завершив розмову Вiльям, прощаючись з ним. Вiдтак ми стали прогулюватись по кружганку, i вiн сказав менi ось що: насамперед, Беренгарiй знову став об’ектом плiток братii; по-друге, схоже, що Бенцiй щосили намагаеться пiдштовхнути нас до бiблiотеки. Я зауважив, що вiн, мабуть, хоче, щоб ми вивiдали щось, що вiн теж хоче знати, i Вiльям сказав, що так воно, мабуть, i е, але причиною могло бути й те, що, пiдштовхуючи нас до бiблiотеки, вiн хоче тримати нас подалi вiд якогось iншого мiсця. Вiд якого, спитав я. І Вiльям сказав, що не знае, може, вiд скрипторiю, а може, вiд кухнi, чи вiд хорiв, чи вiд опочивальнi, або вiд лiчницi. Я зауважив, що напередоднi саме його, Вiльяма, так вабила бiблiотека, а вiн вiдповiв, що волiе, щоб його вабило те, що подобаеться йому, а не те, що радять йому iншi. Одначе, мовив вiн, бiблiотеку треба тримати на оцi, а навiть було б незле спробувати якось пробратися туди. Обставини, мовляв, тепер уже управнюють його посунутися у своiй цiкавостi поза межi чемностi й шаноби до звичаiв i законiв обителi.
Ми вийшли з дворика. З церкви пiсля служби Божоi виходили новiцii i челядь. Обходячи захiдну стiну храму, ми побачили Беренгарiя – вiн вийшов з дверей трансепту i пiшов через цвинтар у бiк Вежi. Вiльям гукнув його, той зупинився, i ми його наздогнали. Вiн був ще бiльше схвильований, нiж тодi, на хорах, i Вiльям, мабуть, вирiшив скористатися цим станом його духу, як це вiн зробив з Бенцiем.
– Схоже, ти був останнiм, хто бачив Адельма живим, – сказав вiн йому.
Беренгарiй хитнувся, немов ось-ось зомлiе.
– Я? – вимовив вiн ледь чутно.
Вiльям спитав це майже навмання, може, тому, що Бенцiй сказав йому, що бачив, як вони обидва балакали про щось на кружганку пiсля вечiрнi. Та, мабуть, вiн втрапив-таки у цiль, i Беренгарiй, ясна рiч, подумав про iншу, воiстину останню зустрiч, бо тремтливим голосом заговорив:
– Як ви можете таке говорити, я бачив його перед тим, як iти спочивати, як усi iншi!
Тодi Вiльям вирiшив, що не варто дати йому очуняти:
– Нi, ти бачив його пiзнiше, i знаеш бiльше, нiж хочеш показати. Але смертей уже двi, i мовчати бiльше ти не можеш. Ти чудово знаеш, що е чимало способiв розв’язати язика!
Вiльям не раз казав менi, що навiть бувши iнквiзитором, вiн завжди вiдчував огиду до тортур, але Беренгарiй хибно його зрозумiв (або ж Вiльям сказав так зумисне); хай там як, але цей Вiльямiв маневр таки дав своi плоди.
– Так, так, – сказав Беренгарiй, вибухнувши нестримним плачем, – я бачив Адельма того вечора, але бачив я його вже мертвим!
– Як це? – спитав Вiльям. – Унизу крутосхилу?
– Нi-нi, я бачив його тут, на цвинтарi, вiн простував мiж гробами, примара серед примар. Я пiдiйшов до нього й вiдразу помiтив, що передi мною не живий чоловiк, бо лице його було лицем трупа, а очi споглядали вже вiчнii муки. Ясна рiч, я зрозумiв, що то був його привид, лише наступного ранку, коли дiзнався про його смерть, але вже тодi я вiдчував, що бачу видiння, що то проклята душа, потороча… О Господи, яким потойбiчним голосом заговорив вiн до мене!
– І що ж вiн сказав?
– «Мене проклято! – сказав. – Той, кого бачиш ти зараз перед собою, тiльки-но iз самого пекла i до пекла мусить вернутись». Ось що сказав вiн менi. А я заволав до нього: «Адельме, ти справдi з пекла? Якi ж вони, пекельнii муки?» Я тремтiв, бо саме вийшов був зi служби повечер’я, де читали страхiтливi уступи про гнiв Господнiй. А вiн мовив: «Муки пекельнi безконечно моторошнiшi, нiж язик наш може виговорити. Чи бачиш, – сказав вiн, – сю пелену фальшивих мудрощiв, яка огортала мене аж донинi? Вона тяжить i гне мене, мовби найбiльша паризька вежа чи найвища у свiтi гора лягла менi на плечi, i нiколи я вже бiльш не зможу скинути ii iз себе. Й сю покару наклала на мене Божа справедливiсть за мое марнославство, за те, що тiло свое я мав за мiсце насолод, i що вважав, буцiмто бiльше вiдаю вiд iнших, що любувався я потворними речами, в уявi iх своiй лелiючи, а тепер ще бiльших почвар породили вони в глибинi душi моеi – i мушу жити з ними вiчно. Чи бачиш? Пiдшивка сеi пелени – немов жарини i палкий вогонь, i сей вогонь жере мое тiло, i мука ся дана менi за ганебний злочин плотi, яким себе я закаляв, й огонь сей безупинно палить i спустошуе мене! Подай же руку, навчителю мiй незрiвнянний, – вiв далi вiн, – щоб зустрiч ця зi мною стала тобi корисною наукою, вiдплатою за всю ту науку, яку одержав я вiд тебе, подай же менi руку свою, мiй неперевершений навчителю!» Вiн махнув рукою, i з пальця його, що ярiвся вогнем, менi на руку впала краплина його поту i немов наскрiзь пропекла менi долоню, i багато днiв мав я сей знак, лише ховав його вiд усiх. І зник вiн мiж гробами, а наступного ранку я дiзнався, що тiло того, хто вселив тодi у мене такий жах, у той час лежало вже бездиханне у пiднiжжi скелi.
Беренгарiй захлинався плачем. Вiльям спитав його:
– Чому вiн назвав тебе своiм неперевершеним навчителем? Ви ж були того самого вiку. Ти чогось його навчив?
Беренгарiй сховав голову, натягнувши каптура на обличчя, i впав навколiшки, обхопивши Вiльяма за ноги:
– Не знаю, не вiдаю, чому вiн так назвав мене, я нiчого його не вчив! – i вибухнув схлипами. – Я боюсь, отче, дозвольте висповiдатись вам, змилуйтесь надо мною, диявол пожирае моi нутрощi!
Вiльям вiдсунув його вiд себе i простяг руку, допомагаючи пiдвестися.
– Нi, Беренгарiю, – мовив вiн йому, – не проси мене прийняти твою сповiдь. Не запечатуй моi вуста, вiдкриваючи своi. Я хочу дещо почути вiд тебе, але мусиш сказати менi це iншим способом. А як не скажеш, я дiзнаюсь самотужки. Проси у мене милосердя, якщо хочеш, та не проси мовчання. Занадто вперто всi мовчать у цiй обителi. Скажи менi радше, як ти мiг бачити, що його обличчя блiде, якщо була то глупа нiч, як вiн мiг попекти тобi руку, якщо падав дощ з градом i снiгом, i що робив ти о тiй порi на цвинтарi? Ну ж бо, – i грубо струснув його за плечi, – скажи менi бодай це!
Беренгарiй весь тремтiв:
– Не знаю, що я робив на цвинтарi, не пам’ятаю. Не знаю, як я мiг бачити його обличчя, може, я мав iз собою якийсь свiтич, нi… то вiн мав, вiн мав iз собою свiчку, може, я бачив його лице у свiтлi полум’я…
– Як вiн мiг мати свiчку, якщо падав дощ зi снiгом?
– То було пiсля повечер’я, одразу пiсля повечер’я, тодi ще снiг не падав, вiн почав падати пiзнiше… Пам’ятаю, що снiгом мести почало, коли я тiкав до опочивальнi. Я тiкав до опочивальнi, у протилежний вiд привида бiк… І бiльш нiчого я не знаю, прошу вас, не розпитуйте мене бiльше, якщо не хочете прийняти мою сповiдь.
– Гаразд, – мовив Вiльям, – тепер iди, iди до церкви, поговори з Господом, бо з людьми говорити ти не хочеш, може, знайдеш когось, хто прийме твою сповiдь, бо якщо ще вiдтодi ти не визнав своiх грiхiв, але причащався святих тайн, ти допустився святотатства. Іди. Ми ще побачимось.
Беренгарiй притьмом зник. А Вiльям потер собi руки, як це вiн не раз робив на моiх очах, коли був чимось задоволений.
– Чудово, – мовив вiн, – це багато що з’ясовуе.
– З’ясовуе, мосьпане? – спитав я. – Що це з’ясовуе, якщо на додачу маемо ще й привид Адельма?
– Любий Адсо, – мовив Вiльям, – той привид менi нiскiлечки не схожий на привида, в кожному разi слова, якi вiн виголошував, я читав у якiйсь книжцi на вжиток проповiдникiв. Цi монахи, мабуть, читають забагато, й у хвилини збудження iм ввижаеться те, що вони вичитали в книгах. Не знаю, чи Адельм справдi говорив усе це, а чи Беренгарiй почув це, бо хотiв почути. Хай там як, але iсторiя ця пiдтверджуе цiлий ряд моiх припущень. Ось це, наприклад: Адельм наклав на себе руки, а з Беренгарiевоi iсторii можна виснувати, що перед смертю вiн не знаходив собi мiсця, бувши у полонi великого хвилювання, його мучили докори сумлiння за щось, що вiн був скоiв. Вiн був схвильований i наляканий через свiй грiх, бо хтось нагнав на нього страху i, мабуть, змалював йому ту саму картину пекельноi з’яви, яку вiн потiм у нестямi так майстерно розiграв перед Беренгарiем. А через цвинтар вiн iшов, вертаючись iз церкви, де був звiрився (чи висповiдався) комусь, хто вселив у нього страх i докори сумлiння. З цвинтаря ж вiн прямував, як сказав Беренгарiй, у бiк, протилежний до опочивалень. Отже, у бiк Вежi, але й, можливо, в бiк монастирського муру за свинарниками, звiдки, за моiми припущеннями, вiн кинувся в урвище. Вiн кинувся туди ще до того, як затягла снiговиця, i загинув у пiднiжжi муру, i лише згодом зсув занiс його труп мiж пiвнiчну i схiдну башти.
– А крапля вогняного поту?
– Вона була в iсторii, яку вiн почув i повторив або яку Беренгарiй уявив собi пiд впливом хвилювання та докорiв сумлiння. Бо муки сумлiння Беренгарiя виступають тут антистрофою до Адельмових мук сумлiння, ти ж сам чув. Якщо Адельм iшов з хорiв, вiн, можливо, нiс свiчку, i крапля, яка впала на руку його друга, була всього лиш краплею воску. Але Беренгарiй вiдчув цей бiль набагато гострiше, бо Адельм назвав його своiм навчителем. А це значить, що докори Адельма стосувалися чогось, чого вiн навчився вiд Беренгарiя i що врештi кинуло його у смертельний розпач. І Беренгарiй це знае, вiн страждае, бо усвiдомлюе, що штовхнув Адельма до загибелi, намовивши до чогось недозволеного. І неважко уявити собi, що то було, бiдолашний мiй Адсо, пiсля всього того, що ми чули про нашого помiчника бiблiотекаря.
– Я зрозумiв, що сталося мiж ними, – сказав я, соромлячись своеi проникливостi, – але хiба ми всi не вiримо у милосердного Бога? Ви кажете, що Адельм, мабуть, визнав свiй грiх у сповiдi; чому ж тодi вiн захотiв спокутувати свiй перший грiх грiхом ще тяжчим, чи принаймнi таким самим тяжким?
– Бо хтось сказав йому щось таке, що кинуло його у розпач. Я вже говорив, що слова, якi настрахали Адельма i якими Адельм настрахав Беренгарiя, взятi, схоже, з якоiсь сучасноi збiрки проповiдей. Адже нiколи так, як в останнi роки, проповiдники не проголошували перед поспiльством стiльки кровожерних, несамовитих i страхiтливих речей, прагнучи змiцнити побожнiсть i острах Божий (а рiвно ж ревнiсть i шанобу до людського та Божого закону). Нiколи так, як у нашi днi, не лунало серед процесiй флагелантiв стiльки священних гiмнiв, натхнених стражданнями Христа i Богородицi, нiколи так, як нинi, церква не намагалася змiцнювати вiру посполитих, погрожуючи пекельними муками.
– Може, це через потребу в каяттi, – мовив я.
– Адсо, я нiколи не чув стiльки закликiв до покаяння, як нинi, коли нi проповiдники, нi епископи, анi навiть моi побратими спiритуали не спроможнi бiльше провадити народ шляхом правдивого покаяння…
– А третiй вiк, ангельський Папа, Перуджiйська капiтула… – розгублено сказав я.
– Туга за минулим. Велика доба покаяння скiнчилася, тому про покаяння може говорити навiть генеральна капiтула ордену. Сто чи двiстi рокiв тому пронiсся великий буревiй оновлення. Тодi тих, хто про це говорив, спалювали, дарма – святi вони були чи еретики. Тепер про покаяння говорять усi. У певному сенсi про покаяння говорить навiть Папа. Не вiр в оновлення людського роду, коли його голосить курiя i двiр.
– І фра Дольчино, – насмiлився я, бо менi кортiло бiльше довiдатися про того, чие iм’я я кiлька разiв чув напередоднi.
– Вiн помер, i помер так само негiдно, як i жив, бо теж прийшов запiзно. Та й що ти про це знаеш?
– Нiчого, тому й питаю…
– Я б волiв нiколи про це не згадувати. Маючи до дiла з деякими так званими лжеапостолами, я мiг спостерiгати за ними зблизька. Сумна iсторiя. Вона б посiяла сум’яття тобi в душу. Вона й мене кинула в сум’яття, i моя неспроможнiсть сказати, чия тут правда, тебе б ще бiльше збентежила. Це iсторiя чоловiка, який скоiв несосвiтеннi речi, бо втiлив на практицi те, що проповiдували йому всi цi святi. У певну мить я перестав розумiти, хто тут винуватий, мене немов… немов затуманив дух спорiдненостi, яким дихали два ворожi табори – табiр святих, якi проповiдували покаяння, i табiр грiшникiв, якi втiлювали його в життя, часто коштом iнших… Та я мовив про iнше. А може, й далi про те ж: коли доба покаяння добiгла кiнця, потреба в покаяннi стала потребою в смертi. І тi, хто вбивав збожеволiлих покаяльникiв, вiддаючи смертi те, що iй належить, запрагли подолати правдиве каяття, яке породжувало смерть, i покаяння душi замiнили покаянням уяви, ваблячи до надприродних вiзiй страждання i кровi, називаючи iх «свiчадом» правдивоi покути. Свiчадом, яке дае змогу посполитим – а подеколи й ученим – ще в цiм життi уявно пережити муки пекла. Щоби – кажуть вони – нiхто не грiшив. У сподiваннi, що страхом можна стримати душi вiд грiха i не допустити бунту.
– І тодi справдi нiхто не грiшитиме? – спитав я схвильовано.
– Залежить, що ти маеш на увазi пiд грiхом, Адсо, – сказав менi учитель. – Менi б не хотiлося бути несправедливим до людей краiни, в якiй я живу вже кiлька рокiв, але менi здаеться, що iталiйський люд не вiдзначаеться великою чеснотою, i якщо не грiшить, то лише зi страху перед якимсь бовваном, якого вони часто-густо називають iм’ям святого. Вони бiльше бояться святого Себастiяна чи святого Антонiя, нiж Христа. Якщо хочеш зберегти якесь мiсце у чистотi, щоб його не запаскуджували сечею, як це iталiйцi повсюди роблять, наче собаки, варто лиш повiсити над ним образок святого Антонiя з дерев’яним патиком, i вiн прожене усiх тих, хто хоче до вiтру. Отож завдяки своiм проповiдникам iталiйцi ризикують повернутися до давнiх забобонiв. Вони бiльше не вiрять у воскресення тiла, а страхаються лише тiлесних страждань i напастей, тому дужче бояться святого Антонiя, нiж Христа.
– Але ж Беренгарiй не iталiець, – зауважив я.
– Байдуже, я маю на увазi атмосферу, яку церква i проповiдницькi чини поширили на цьому пiвостровi i яка звiдси шириться далi. І дiсталася вона навiть до цiеi шанигiдноi обителi, населеноi усiма цими вченими монахами.
– Бодай би вони принаймнi не грiшили, – не здавався я, готовий задовольнитися хоча б цим.
– Якби ця обитель була speculum mundi[99 - Дзеркалом свiту (лат.).], ти б уже мав вiдповiдь.
– А вона ним е? – спитав я.
– Щоб iснувало дзеркало свiту, треба, щоб свiт мав якусь форму, – завершив розмову Вiльям, занадто з-фiлософська, як на мiй отрочий розум.
Другого дня час третiй,
де вибухае сварка мiж простаками, Аймар з Александрii на щось натякае, а Адсо розважае про святiсть i екскременти диявола. Вiдтак Вiльям з Адсом повертаються у скрипторiй, Вiльям бачить дещо цiкаве, утрете бесiдуе про дозволенiсть смiху, але в кiнцевому пiдсумку не може роздивитись того, що хотiв би
Перед тим як пiднятись у скрипторiй, ми зайшли до кухнi, щоб щось перекусити, бо ми ще нiчого не iли, вiдколи прокинулись. Я одразу пiдкрiпився кухлем гарячого молока. Велика плита з пiвденного боку вже палала, мов кузня, а тим часом у печi пiкся хлiб на цiлий день. Двое козопасiв розкладали тушу тiльки-но забитоi вiвцi. Помiж кухарiв я постерiг Сальватора, який усмiхнувся менi своiм вовчим ротом. Тут я побачив, як вiн бере зi стола рештки вчорашньоi курки i крадькома тицяе iх козопасам, а вони ховають iх у своi кожухи, задоволено гигикаючи. Але це помiтив i головний кухар, який висварив Сальватора:
– Ти маеш берегти монастирськi дiбра, а не тринькати iх!
– Вони ж Filii Dei[100 - Дiти Божi (лат.).], – сказав Сальватор, – Йсус казав-бо, зчините для него те, що зчините для одного з цих убогих!
– Братчик чортiв, мiнорит смердючий! – гаркнув на нього кухар. – Ти вже не серед своеi голодраноi братii! Про те, щоб давати дiтям Божим, подбае абатове милосердя!
Сальватор спохмурнiв на виду i, вкрай сердитий, обернувся:
– Жаден я тобi не братчик-мiнорит! Я’сьм монах Sancti Benedicti![101 - Святого Бенедикта (лат.).]Merdre a toy[102 - Тут: Іди до дiдька (спотв. фр.). Фарс «Убу-король» французького драматурга Альфреда Жаррi (1873–1907), якого вважають предтечею театру абсурду, починаеться власне зi слова merdre (насправдi такого слова у французькiй мовi нема).], богомиле рiвняний!
– Вiд богомила чую, i богомилка та сучка, яку ти граеш тут по ночах прутнем своiм христопродавчим, плюгавче один!
Сальватор притьмом вигнав козопасiв i мимохiдь кинув на нас стурбований погляд.
– Брате, – озвався вiн до Вiльяма, – оборонь свiй чин, що моiм не е, повiдж йому, що filios Francisci[103 - Дiти Франциска (лат.).] не суть христопродавцi! – Вiдтак шепнув менi на вухо: – Олжа се, тьху, – i сплюнув на землю.
Кухар грубо виштовхав його за дверi i зачинив iх за його спиною.
– Брате, – шанобливо сказав вiн Вiльямовi, – я не говорив зле про ваш чин i про святих людей, якi до нього належать. Я розмовляв з цим лжемiноритом i лжебенедиктинцем, а вiн нi риба нi м’ясо.
