скачать книгу бесплатно
де Вiльям провадить учену бесiду iз Северином-зiллярем
Ми знову пройшли серединною навою i вийшли. Розмова з Убертином збурила мою душу.
– То… дивний чоловiк, – сказав я.
– Пiд багатьма оглядами вiн е – чи був колись – великим чоловiком. Але саме тому вiн дивний. Лише малi люди здаються нормальними. Убертин мiг би стати одним з тих еретикiв, яких вiн допомагав палити, або ж кардиналом святоi Римськоi Церкви. Вiн упритул пiдiйшов до обох цих крайнощiв. Коли я розмовляю з Убертином, менi здаеться, що пекло – це лише погляд на рай з iншого боку.
Я не зрозумiв, що вiн мае на увазi.
– З якого боку? – спитав я.
– Авжеж, – погодився Вiльям, – рiч у тiм, щоб знати, чи е цi боки i чи е якась цiлiсть. Та не слухай мене. І не дивись бiльше на цей портал, – сказав вiн, легенько вдаривши мене по потилицi, коли я обертався, приваблений скульптурами при входi. – Сьогоднi тебе вже досить лякали. Усi.
Ідучи до виходу, я побачив перед собою ще одного ченця. Вiн був, мабуть, Вiльямового вiку. Вiн усмiхнувся до нас i чемно привiтався. Сказав, що вiн – Северин iз Санкт-Еммерама, отець-зiлляр, який дбае про лазню, лiчницю та городи, i що вiн до наших послуг, якщо ми хочемо краще зорiентуватися на теренах абатства.
Вiльям подякував йому i сказав, що, заходячи, вже помiтив чудовий город, який, схоже, мiстить не лише iстiвну городину, але й цiлющi зела, наскiльки це можна побачити крiзь снiг.
– Улiтку або навеснi, коли буяють розмаiтi трави, кожну з яких прикрашають квiти, город цей ще краще спiвае славу Творцевi, – мовив Северин, немов вибачаючись. – Але й в цю пору року око зiлляра бачить крiзь сухе гiлля, якi рослини виростуть згодом, i можу сказати тобi, що в цьому городi ти знайдеш бiльше трав, нiж в будь-якiй зiллярськiй книзi, i вони барвистiшi вiд будь-якого iх найчудовiшого зображення. Та й узимку ростуть гарнi зела, а в зiллярнi я тримаю в посудинах чимало зiлля, назбираного заздалегiдь, щоб мати напоготовi. Адже корiнням квасеницi лiкують бронхiти, з вiдвару корiння алтеi роблять примочки при шкiрних хворостях, лопухом гоять екземи, а подрiбнивши i змоловши кореневище змiйовика, можна лiкувати бiгунку i деякi жiночi хвороби, перець сприяе травленню, пiдбiл добрий на кашель, маемо й непоганий тирлич на травлення, i солодець, i ялiвець, з якого можна зробити добрий напар, i чорну бузину, з кори якоi роблять примочки на печiнку, i мильнянку, коренi якоi вимочують у холоднiй водi, а потiм вживають при бронхiтi, i валерiяну, чесноти якоi ви, мабуть, знаете.
– У вас е рiзнi кориснi трави, якi ростуть у рiзному пiдсоннi. Як вам вдаеться всiх iх тут вирощувати?
– З одного боку, мусимо за це дякувати милосердю Господа, адже розташований наш монастир на плоскогiр’i, яке на пiвднi виходить на море, звiдки дують теплi вiтри, а з пiвночi мае високу гору, звiдки доходить лiсова прохолода. А з другого боку, я завдячую цим своему замилуванню до сього мистецтва, яке я, недостойний, сподобився одержати вiд своiх учителiв. Деякi рослини ростуть навiть у неприязному iм пiдсоннi, якщо добре дбати про грунт i поживу для них, плекати iхнiй рiст.
– Але ви також вирощуете рослини, якi йдуть лише на харч? – спитав я.
– Мiй зголоднiлий лошачку, нема рослин, якi годяться у iжу, а не годяться для лiкування, – треба тiльки вживати iх у належнiй кiлькостi. Лиш надмiр робить iх причиною недуг. Вiзьмiмо цибулю. Природа ii тепла i волога; як спожити ii небагато, вона дае силу при зляганнi – звiсно, се для тих, хто не давав наших обiтiв, – надмiр же ii робить голову важкою, а зарадити сьому може молоко з оцтом. А тому, – додав вiн лукаво, – молодому ченцевi годиться споживати ii помiрковано, iж краще часник. Природи вiн теплоi й сухоi, i помiчний вiн вiд трутизни. Одначе дехто каже, що коли забагато з’iсти його ввечерi, вiд нього важкий сон. Але вiн не так вадить, як iншi зела, що викликають лихi видiння.
– Якi видiння? – спитав я.
– Гм, щось новiцiй наш надмiру допитливий. Знати речi цi мае лише зiлляр, iнакше будь-яка нерозважлива голова могла б роздавати видiння на всi боки, дурманячи людям голови.
– Але досить трохи кропиви, – зауважив Вiльям, – званоi також ройброю, а iнодi олiерiбусом, щоб убезпечитися вiд видiнь. Сподiваюсь, у вас е й це добре зiлля.
Северин крадькома зиркнув на вчителя:
– Ти знаешся на зiллярствi?
– Дуже мало, – скромно мовив Вiльям, – якось до рук менi потрапив «Theatrum Sanitatis»[53 - Театр здоров’я (лат.).] Убубхасима з Бальдаха…
– Абул Асана аль-Мухтер iбн-Ботлана.
– Або Еллукасима Елiмiттара, якщо хочеш. Цiкаво, чи нема якихсь його творiв тут?
– Є щонайкращi, з численними препишними iлюстрацiями.
– Хвала небовi. A «De virtutibus herbarum»[54 - Про достоiнства трав (лат.).] Платеарiя?
– І ця е, i «De plantis»[55 - Про рослини (лат.).] Арiстотеля. Буду радий побесiдувати iнодi з тобою про зела.
– Я радiтиму ще бiльше, – мовив Вiльям, – та хiба сим ми не порушимо звичаю мовчанки, дотримуватися якого, здаеться, наказуе правило вашого чину?
– Правило, – мовив Северин, – столiттями пристосовувалося до вимог рiзних спiльнот. Воно приписувало lectio divina[56 - Читання Святого Письма (лат.).], але не студii: та ти знаеш, як ревно наш орден дбае про дослiдження речей божественних i людських. Крiм того, правило приписуе спiльну опочивальню, але часто ченцi потребують вiддаватись розважанням i вночi, тому кожен з них мае власну келiю, як це заведено у нас. Правило дуже суворе стосовно мовчанки, i в нас теж вимагаеться, щоб не лише той чернець, що робить ручну роботу, але й той, що пише або читае, уникав балачок зi своiми братами. Але обитель наша – це насамперед спiльнота вчених мужiв, i iм корисно обмiнюватися мiж собою скарбами знань, якi вони нагромаджують. Будь-яка бесiда, що стосуеться наших студiй, вважаеться законною i пожиточною, аби лиш ii не провадили у трапезнiй чи пiд час богослужiнь.
– Ти часто мав нагоду бесiдувати з Адельмом Отрантським? – спитав раптом Вiльям.
Северина це, схоже, не здивувало.
– Бачу, ти вже говорив з абатом, – мовив. – Нi. З ним я нечасто розмовляв. Вiн весь час розписував мiнiатюрами книги. Я чув iнодi, як вiн дискутував про тонкощi своеi працi з iншими монахами – Венанцiем iз Сальвемека чи Хорхе з Бургоса. Зрештою, день свiй я коротаю не в скрипторii, а у своiй робiтнi, – i кивнув на будiвлю лiчницi.
– Розумiю, – сказав Вiльям. – Отже, ти не знаеш, чи Адельм мав видiння.
– Видiння?
– Подiбнi до тих, якi викликае твое зiлля.
Северин зацiпенiв:
– Я ж казав, що дуже дбаю про те, щоб небезпечнi трави були недоступними для iнших.
– Я не це мав на увазi, – поспiшно уточнив Вiльям. – Я говорив про видiння взагалi.
– Не розумiю, – наполягав Северин.
– Чернець, який уночi блукае по Вежi, де, за словами абата, з тими, хто входить туди о забороненiй порi, можуть траплятися… жахливi речi, тож я подумав, що вiн мiг мати диявольськi видiння i що це вони штовхнули його в прiрву.
– Я вже казав, що не буваю в скрипторii, хiба що iнодi менi потрiбна якась книга, та зазвичай менi досить тих травничих книг, якi я тримаю в лiчницi. Я ж казав тобi, Адельм часто розмовляв з Хорхе, з Венанцiем i, звичайно, з Беренгарiем.
Я вiдчув легке вагання у Севериновому голосi. Не оминула його й увага мого вчителя:
– З Беренгарiем? А чому – звичайно?
– Беренгарiй з Арунделя, помiчник бiблiотекаря. Вони були однолiтками, разом вiдбували новiцiят, тож нiчого дивного, що iм було про що поговорити. Я це мав на увазi.
– Значить, ти це мав на увазi, – мовив Вiльям. На мое здивування, розпитувати далi вiн не став. І вiдразу змiнив тему розмови. – Може, пора нам уже зайти у Вежу. Будеш нам за провiдника?
– Залюбки, – сказав Северин з явною полегкiстю. Вiн попровадив нас краем городу, i ми пiдiйшли до захiдного фасаду Вежi.
– Вiд городу е вхiд до кухнi, – мовив вiн, – але кухня займае лише захiдну половину першого поверху, а решту займае трапезна. З пiвденного боку е ще двое дверей, якi ведуть до кухнi та до трапезноi – до них можна дiстатися, обiйшовши ззаду хори церкви. Але ми зайдемо сюди, адже з кухнi можна прямо пройти до трапезноi.
Увiйшовши в простору кухню, я помiтив, що всерединi Вежа мае восьмикутний внутрiшнiй двiр; як я зрозумiв пiзнiше, то був своерiдний великий глухий колодязь, на який з кожного поверху виходили широкi вiкна, подiбнi до вiкон у зовнiшнiх стiнах. Кухня була величезною, повною диму залою, де метушилося чимало челядникiв, рихтуючи страви на вечерю. Двое з них готували приправлену городиною запiканку з ячменю, вiвса та жита, нарiзаючи на великому столi рiпу, капусту, редьку та моркву. Неподалiк ще один кухар, зваривши рибу у винi з водою, тепер присмачував ii пiдливою з шавлii, петрушки, чебрецю, часнику, перцю та солi.
Пiд захiдною баштою стояла велетенська пекарська пiч, де вже блимало червонувате полум’я. У пiвденнiй баштi стояла ще одна величезна плита, на якiй кипiли казани й оберталися рожни. Через дверi, що виходили на тiк за церквою, свинарi саме вносили тушi забитих свиней. Ми вийшли через тi ж дверi й опинилися на току, розташованому на схiдному краю дворища, поблизу мурiв, вздовж яких вишикувались господарськi будiвлi. Северин пояснив, що перша будiвля – це свинарники, за ними тяглися стайнi, стiйла для волiв, а далi – курники i крита загорода для овець. Перед свинарниками свинарi розмiшували у великому глеку кров тiльки-но забитих свиней, щоб вона не зсiдалася. Якщо ii вiдразу як слiд вимiшати, то при цiй холоднiй погодi вона постоiть, не псуючись, ще кiлька днiв, поки з неi не нароблять кров’янки.
Ми знову зайшли у Вежу i лише побiжно оглянули трапезну, проходячи через неi по дорозi до схiдноi башти. Трапезна займала простiр пiд двома баштами, у пiвнiчнiй частинi стояла грубка, а зi схiдноi гвинтовi сходи вели у скрипторiй, себто на другий поверх. Саме цими сходами ченцi йшли щодня до працi, або двома рядами iнших, не таких зручних, зате добре опалених сходiв, якi спiраллю пiднiмалися позаду грубки та кухонноi печi.
Вiльям спитав, чи знайдемо ми когось у скрипторii, бо ж була недiля. Северин усмiхнувся i сказав, що для ченця-бенедиктинця праця – це те ж саме, що молитва. У недiлю богослужiння тривають довше, але ченцi, якi працюють над книгами, усе ж проводять нагорi кiлька годин, зазвичай плiдно обмiнюючись ученими заувагами та порадами i розважаючи над Святим Письмом.
Першого дня пiсля часу дев'ятого,
де описано вiдвiдини скрипторiю i знайомство з багатьма вченими мужами, переписувачами та рубрикаторами, а також зi слiпим старцем, який очiкуе Антихриста
Поки ми пiднiмалися сходами, я побачив, що вчитель мiй придивляеться до вiкон, крiзь якi на сходи падало свiтло. Я, мабуть, ставав таким же кмiтливим, як i вiн, бо вiдразу помiтив, що вони розмiщенi так, що до них важко дiстатися. Зрештою, вiкна трапезноi (единi вiкна на першому поверсi, якi виходили на урвище) теж були важкодоступними, адже пiд ними не було високих меблiв.
Пiднявшись по сходах, ми увiйшли у скрипторiй з боку схiдноi башти, i тут я не змiг стримати захопленого вигуку. Другий поверх не був роздiлений на двi частини, як нижнiй, а тому розкинувся перед моiми очима у всiй своiй просторiй неосяжностi. Вигнуте i не дуже високе склепiння (нижче, нiж у церквi, але вище, нiж в будь-якiй капiтулярнiй залi, яку я будь-коли бачив), пiдперте мiцними колонами, спиналося над цiлим примiщенням. Весь простiр пронизувало чудове свiтло, яке лилося крiзь три величезнi вiкна з кожноi бiльшоi сторони i крiзь п’ять менших вiкон, прорубаних у кожнiй з п’яти зовнiшнiх сторiн кожноi башти; ще вiсiм високих i вузьких вiкон впускали свiтло ще й з внутрiшнього восьмикутного колодязя.
Завдяки усiм цим вiкнам велику залу щедро виповнювало рiвне розсiяне свiтло, хоч був то зимовий пополудень. Шибки не були кольоровими, як це бувае у церквах, свинцевi крiплення тримали чотирикутники безбарвного скла, i всередину вливалося якнайчистiше свiтло, не переiнакшене людською майстернiстю, щоб освiтлювати працю тих, хто читае i пише. В iнший час та в iнших мiсцях я бачив чимало скрипторiiв, та не бачив жодного, де у струменях матерiального свiтла, яке робило простiр осяйним, так свiтляно виблискувало б саме духовне начало, що його свiтло воплочае, – claritas, джерело всякоi краси i мудростi, невiд’емний атрибут чудовноi домiрностi, вираженоi у цiй залi. Красу-бо творять спiльно три речi: насамперед се integritas, або довершенiсть, i тому речi неповнi ми почитуем за негарнi; тодi належна домiрнiсть, сирiч consonantia; i врештi claritas, свiтло, ми ж бо звемо прекрасними речi, яким властива свiтла барва[57 - Так говорить про природу краси Тома Аквiнський у своiй «Сумi богослов’я».]. І оскiльки вiзiя прекрасного вселяе супокiй, а наш апетит однаково прагне спочивати в мирi, добрi та красi, я вiдчув у собi велике вмиротворення i подумав: як, мабуть, утiшно працювати у сьому мiсцi.
У ту полуденну годину воно здалося моiм очам чудовним горнилом премудростi. Згодом у Санкт-Галленi я бачив скрипторiй подiбних розмiрiв, розташований окремо вiд бiблiотеки (деiнде ченцi працювали в тому ж примiщеннi, де зберiгалися книги), але вiн не був так неперевершено домiрний. Пiд кожним з вiкон стояло по столу, за ними сидiли книжники, переписувачi, рубрикатори та iншi вченi монахи. Всього вiкон було сорок (воiстину довершене число, одержане подесятерiнням чотирикутника, або немов десять заповiдей помножено на чотири богословськi чесноти), тому водночас тут могло б працювати сорок ченцiв, хоч у той момент iх там було десь тридцять. Северин пояснив нам, що монахiв, якi працюють у скрипторii, звiльнено вiд богослужiнь третього, шостого i дев’ятого часу, щоб iм не довелося переривати працю у свiтлi години i зупиняли вони ii лише при заходi сонця, перед вечiрнею.
Найкраще освiтленi мiсця вiддано найдосвiдченiшим мiнiатюристам, рубрикаторам та переписувачам. На кожному столi стояло все потрiбне для розпису i переписування книг: рiжки з чорнилом, тонкi пера, якi дехто з ченцiв пiдстругував тонким ножиком, пемзовий камiнь, щоб вигладжувати пергамен, лiнiйки, щоб креслити лiнii, на яких вiдтак проляже письмо. Бiля кожного переписувача або на вершку нахиленоi площини його стола стояв пюпiтр, на ньому спочивав переписуваний рукопис, накритий шаблоном, що видiляв рядок на сторiнцi, який саме переписувався. Дехто писав чорнилом золотистоi та iнших барв. Іншi натомiсть лише читали книги i виписували щось iз них у своi особистi зшитки чи таблички.
Утiм, менi не вдалося довше поспостерiгати за iхньою працею, бо назустрiч нам вийшов бiблiотекар, i ми вже знали, що це Малахiя з Гiльдесгайма. Лице його намагалося виразити гостиннiсть, але я мимохiть аж охнув супроти такоi незвичайноi фiзiономii. Вона була блiда, i хоч вiн перебував усього лиш на половинi земного свого шляху, сiть тонких зморщок робила його подiбним не те що до старика, а радше, як здалося менi на перший погляд (прости мене Господи), до староi жiнки, через щось жiноче в його глибоких i смутних очах. Уста його були майже неспроможнi зобразити усмiшку, i загалом здавалося, нiби чоловiк сей зазнае мук iснування через якийсь неприемний обов’язок.
Тим часом вiн чемно привiтав нас i представив ченцям, якi в ту хвилину там працювали. Малахiя розповiв нам також, яку роботу виконуе кожен з них, i я зачудувався глибокою iхньою вiдданiстю пiзнанню i дослiдженню божественного слова. Так я познайомився з Венанцiем iз Сальвамека, тлумачем з грецькоi та арабськоi, шанувальником Арiстотеля, воiстину наймудрiшого з людей. Запiзнався я i з Бенцiем з Упсали, молодим скандинавським монахом, знавцем риторики. З Беренгарiем з Арунделя, помiчником бiблiотекаря. З Аймаром з Александрii, який переписував твори, позиченi бiблiотецi всього на кiлька мiсяцiв, i рiвно ж з гуртом мiнiатюристiв, вихiдцiв з рiзних краiн: Патриком з Клонмакнойза, Рабаном з Толедо, Магнусом з Іони, Вальдом з Герфорда.
Перелiчувати iх, звiсно, я мiг би ще довго, перелiк-бо сам по собi незрiвнянна рiч, спроможна породити подиву гiднi гiпотипози. Та мушу перейти до теми наших бесiд; вони дали нам чимало корисних вказiвок, з яких ми почали розумiти той ледь чутний неспокiй, яким вiяло вiд ченцiв, i те щось невисловлене, що вчувалось у кожнiй бесiдi.
Учитель мiй почав розмову з Малахiею, вихваляючи красу скрипторiю та дух працьовитостi, який тут пануе, i розпитуючи про працю, яка тут провадиться. Адже, сказав вiн вельми обережно, вiн чував немало про цю бiблiотеку й хотiв би переглянути багато книг. Малахiя сказав йому те саме, що ми вже знали вiд абата: чернець просить у бiблiотекаря твiр, який хоче переглянути, i якщо прохання це доречне й богобiйне, той iде за нею нагору, в бiблiотеку. Вiльям спитав, як бiблiотекаревi вдаеться пам’ятати назви всiх книг, якi зберiгаються у шафах нагорi, i Малахiя показав йому товстезний том, густо заповнений списками i прикований золотим ланцюжком до його стола.
Вiльям устромив руку в отвiр у своiй рясi, де вона на грудях утворювала мiшок, i вийняв звiдти предмет, який я вже бачив був у нього в руках i на обличчi пiд час нашоi подорожi. Був то роздвоений хомутець, зроблений таким чином, що вiн мiг сидiти в людини на носi (а тим бiльше на його носi, великому й орлиному), як вершник сидить на крупi коня або птах на бантинi. А по обидва боки цього хомутця, домiрно з очима, були прикрiпленi два довгастi металевi кружальця, якi тримали два товстi, як дно пляшки, скельця, подiбнi за формою до мигдалю. Вiльям любив читати, тримаючи цi скельця перед очима, i говорив, буцiм бачить крiзь них краще, нiж це дозволяе йому природний зiр i немолодий вiк, особливо коли смеркне. Вони потрiбнi були йому не для того, щоб бачити далеко, бо око вiн мав напрочуд гостре, а щоб бачити зблизька. З iх допомогою вiн мiг читати рукописи, написанi крихiтними лiтерами, якi навiть менi важко було розiбрати. Вiн пояснив, що, коли людина перейде за половину свого життя, навiть якщо зiр ii завше був чудовий, око твердне i зiниця не в змозi легко пристосовуватись до вiддалi, тому чимало вчених людей пiсля п’ятдесятоi весни свого життя немов помирають для читання i писання. То велика бiда для тих, хто мiг би ще багато рокiв приносити своiм розумом великий пожиток. Тому слiд хвалити Господа, що хтось винайшов i виготовив сей струмент. Розповiв вiн менi це, пояснюючи iдеi свого приятеля Роджера Бекона, який твердив, що метою мудростi е також продовжувати людське життя.
Іншi ченцi дивились на Вiльяма з великою цiкавiстю, та не смiли нi про що питати. Я зрозумiв, що навiть у це мiсце, яке пишалося своею ревною вiдданiстю читанню i писанню, сей подиву гiдний предмет ще не проник. І вiдчув гордощi, що супроводжую людину, яка мае чим здивувати iнших людей, вiдомих у свiтi своею мудрiстю.
З цiею штукою на очах Вiльям нахилився над списками, якi мiстилися в цiй книзi. Я теж туди зазирнув, i ми побачили назви книг знаменитих i нiкому не вiдомих; усi вони належали бiблiотецi.
– «De pentagono Salomonis», «Ars loquendi et intelligendi in lingua hebraica», «De rebus metallicis»[58 - «Про Соломонiв пентакль», «Мистецтво бесiди i розумiння гебрейськоi мови», «Про властивостi металiв» (лат.).] Роджера з Герфорда, «Algebra» Аль-Куварiзмi, латиною переложив Роберт Англiк, «Пунiчнi вiйни» Силiя Італiка, ««Gesta francorum», «De laudibus sanctae crucis»[59 - «Дiяння франкiв», «Про хвалу святому хрестовi» (лат.).] Рабана Мавра та «Flavii Claudii Giordani de aetate mundi et hominis reservatis singulis litteris per singulos libros ab A usque ad Z»[60 - «Про вiк свiту i людей» (укладено книгами за лiтерами вiд А до Z) Флавiя Клавдiя Йордана (лат.).], – читав мiй учитель. – Блискучi твори. Але в якому порядку iх записують? – Вiн зацитував з якогось тексту, якого я не знав, але напевно знав Малахiя: – «Habeat Librarius et registrum omnium librorum ordinatum secundum facultates et auctores, reponeatque eos separatim et ordinate cum signaturis per scripturam applicatis»[61 - Бiблiотекар повинен мати реестр усiх книг, упорядкований за предметами й авторами, i вони мають бути поскладанi за порядком з письмовими позначками на них (лат.).]. Як ви запам’ятовуете мiсце, де лежить кожна книжка?
Малахiя показав йому анотацii обiк кожноi назви. Я прочитав: iii, IV gradus, V in prima graecorum; ii, V gradus, VII in tertia anglorum[62 - iii, IV рiвень, V у першiй грекiв; ii, V рiвень, VII у третiй англiв (лат.).] i так далi. Я зрозумiв, що перше число вказуе мiсце книги на полицi, про полицю, або gradus, свiдчить друге число, а трете число позначае шафу.
Зрозумiвши, що iншi позначки означають залу або коридор бiблiотеки, я насмiлився попрохати детальнiших пояснень щодо сих останнiх distinctiones[63 - Тут: позначок (лат.).]. Малахiя зиркнув на мене суворо:
– Може, ви не знаете, або ж забули, що входити до бiблiотеки дозволено лише бiблiотекаревi. А отже, цiлком слушно i достатньо, аби лише бiблiотекар умiв розшифрувати цi позначки.
– А за яким порядком наведено книги у цьому списку? – спитав Вiльям. – Це не схоже на предметне упорядкування.
Вiн не згадав порядок за авторами, вiдповiдно до лiтер абетки, бо спосiб цей почали застосовувати лише недавно, а отже, вiн ще був не вельми поширений.
– Своiм корiнням бiблiотека сягае в глиб часiв, – мовив Малахiя, – i книжки рееструють в мiру iх придбання чи одержання в дар, коли вони опиняються у наших мурах.
– Серед них важко знайти потрiбне, – зауважив Вiльям.
– Досить, щоб бiблiотекар вивчив перелiк напам’ять i знав, коли надiйшла кожна книжка. Що стосуеться iнших ченцiв, то вони можуть покластися на його пам’ять, – вiн немовби мав на увазi не себе, а когось iншого; i я зрозумiв, що говорив вiн про посаду, яку в той момент недостойно обiймав, але яку до нього обiймала сотня iнших, уже померлих монахiв, що передавали один одному своi знання.
– Зрозумiло, – мовив Вiльям. – Отже, якби я шукав щось про пентакль Соломона, не знаючи достеменно, що саме, ви б могли сказати менi, що про це мовить книга, назву якоi я оце прочитав, i знайти ii на горiшньому поверсi.
– Якби вам справдi треба було дiзнатися щось про Соломонову зiрку, – мовив Малахiя, – то перш нiж дати вам цю книгу, я б волiв порадитися з настоятелем.
– Я оце прознав, – сказав тодi Вiльям, – що недавно переставився один з ваших найталановитiших мiнiатюристiв. Абат стiльки розповiдав менi про його майстернiсть. Чи не мiг би я подивитись на кодекси, якi вiн iлюстрував?
– Адельм з Отранто, – сказав Малахiя, недовiрливо дивлячись на Вiльяма, – з огляду на молодий вiк, працював лише з маргiналiями.
Вiн мав дуже жваву уяву i з вiдомих речей умiв складати речi невiдомi й дивовижнi, примiром, сполучаючи людське тiло з кiнською шиею. Але онде його книги. Його стола ще нiхто не рухав.
Ми пiдiйшли до робочого стола Адельма, на якому лежали щедро розписанi сторiнки з Псалтиря. То були аркушi якнайтоншого сирiвця – царя над пергаменами, – й останнiй був усе ще прикрiплений до стола. Ледь протертий пемзою i пом’якшений крейдою, вiн був вигладжений шпателем, i крихiтнi дiрочки, зробленi по боках тоненьким стилосом, накреслювали лiнii, якi мали провадити руку митця. Першу половину вже вкривали письмена, i мiнiатюрист почав уже виводити фiгури по краях тексту. Натомiсть глянувши на iншi, вже завершенi аркушi, ми з Вiльямом зачудовано скрикнули. На полях Псалтиря виринав свiт навиворiт, протилежний свiтовi, до якого призвичаiли нас чуття. Здавалося, немов на приконеччi iстинноi оповiдi розгортаеться iнша оповiдь, глибоко пов’язана з нею через дивовижнi алюзii in aenigmate[64 - У подобi загадки (лат.).], оповiдь оманна, яка повiдае про вселенну догори ногами, де собаки тiкають вiд зайця, а козулi полюють на лева. Крихiтнi голiвки на пташиних лапках, тварини з людськими руками на хребтi, кудлатi голови, з яких вистають ноги, смугастi дракони, чотириногi iз змiiною шиею, сплетеною у тисячу нерозв’язних вузлiв, мавпи з оленячими рогами, птахоподiбнi сирени з перетинчастими крилами на спинi, люди без рук, на спинi яких, наче горби, виростають iншi людськi тiла, фiгури iз зубастим ротом на черевi, люди з конячою головою i конi з людськими ногами, рибини з пташиними крилами i птахи з риб’ячими хвостами, потвори з одним тiлом i двома головами або з однiею головою i двома тiлами, корови з пiвнячим хвостом i крилами метелика, жiнки з головами, вкритими лускою, наче риб’яча спина, двоголовi химери, що сплелися з ящеромордими бабками, кентаври, дракони, слони, мантикори, одноноги, що простяглися на гiлках дерев, грифон, з хвоста якого народжуеться лучник у повному военному обладунку, диявольськi створiння з безконечною шиею, череди людиноподiбних звiрiв i звiроподiбних карликiв iнодi на тiй самiй сторiнцi сусiдували зi сценами сiльського життя, де побут села було зображено так навдивовижу яскраво, що можна було подумати, буцiм постатi цi живi – орачi, збирачi плодiв, женцi, прядильницi, сiячi, а поруч з ними озброенi арбалетами лиси i куницi напирали на наiжене баштами мiсто, яке обороняли мавпи.
Початкова лiтера, вигнута як L, у долiшнiй своiй частинi породжувала дракона, в iншому мiсцi з великоi лiтери V, що починала слово «verba»[65 - Слова (лат.).], наче природний пагiн на стовбурi, виростала змiя з тисяччю кiлець, а з неi, мов листя i суцвiття, виростали iншi гади.
Поруч з Псалтирем лежав напрочуд вишуканий Часослов, недавно, мабуть, закiнчений, i був вiн такого малого розмiру, що помiщався на долонi. Почерк був дрiбний, а мiнiатюри на полях ледь помiтнi, око не могло вiдразу iх вловити, а мусило дослiдити зблизька, й тодi вони поставали у всiй своiй пишнотi. І чудувався я: що за надлюдське знаряддя мав мiнiатюрист, який намалював iх, як зумiв вiн зробити iх такими виразистими на цьому крихiтному клаптику пергамену! Всi поля книги кишiли крихiтними фiгурками, якi народжувались i виростали, немов живi, з кiнцевих завиткiв кунштовно вималюваних лiтер: морськi сирени, прудкi оленi, химери, людськi тулуби без рук, якi, наче дощовi хробаки, вилазять з-помiж рядкiв. В одному мiсцi, немов продовжуючи «Sanctus, Sanctus, Sanctus[66 - Свят, Свят, Свят (лат.).]», – що повторювалося у трьох рiзних рядках, виринали три звiринi постатi з людськими головами: двi з них еднались у цiлунку, причому одна вигнулась додолу, а друга – догори. Малюнок сей я без вагань назвав би безстидним, якби не був переконаний, що таку мiнiатюру в тiм мiсцi мае виправдовувати нехай не очевидний, але глибокий духовний смисл.
Коли я гортав сi сторiнки, нiме захоплення змагалось у менi зi смiхом, бо хоч сусiдували вони зi священними рядками, постатi сi нестримно схиляли до веселощiв. А брат Вiльям, який теж розглядав iх з усмiшкою, зауважив:
– Babewyn – ось як звуть iх на моiх островах.
– У Галлiях iх називають бабуiнами, – мовив Малахiя. – Справдi, свого мистецтва Адельм навчився у вашому краю, хоч пiзнiше студiював його й у Францii. Це бабуiни, себто африканськi мавпи. Фiгури свiту навиворiт, де будинки стоять на кiнчику шпиля, а земля здiймаеться над небом.
Я згадав собi кiлька рядкiв, якi чув колись рiдною говiркою, i не мiг стриматися, щоб не проказати iх:
Aller Wunder si geswigen,
das Herde Himel hat uberstigen,
daz suit ir vur ein Wunder wigen[67 - Мовчи про всi чудеса,земля злетiла над небеса,саме це треба вважати чудом (нiм.).].
І Малахiя пiдхопив, цитуючи той самий вiрш:
Erd ob un Himel unter
das suit ir h?n besunder
Vur aller Wunder ein Wunder[68 - Земля горi, небо долi —Це особливо слiд вважатиЧудом над чудесами (нiм.).].
– Молодець, Адсо, – вiв далi бiблiотекар, – справдi, цi образки розповiдають про землi, куди можна дiстатися верхи на голубiй гусцi, де яструби ловлять рибу в ручаях, а ведмедi женуться у небi за соколами, раки лiтають з голубками, а трьох велетнiв, спiйманих у пастку, дзьобае пiвень.
Блiда усмiшка освiтила його вуста. Тодi iншi монахи, якi дещо боязко слiдкували за розмовою, вiд серця розсмiялись, немов чекали на бiблiотекарiв дозвiл. Вiн спохмурнiв, а вони й далi смiялися, вихваляючи вдатнiсть бiдолашного Адельма i показуючи один одному найнеймовiрнiшi фiгури. Всi ще смiялися, коли з-за наших спин пролунав голос, урочистий i суворий:
– Verba vana aut risui apta non loqui[69 - Пустослiв’ю i смiшкам вiддаватися не личить (лат.). З Правила св. Бенедикта, гл. 4.].
Ми обернулися. До нас промовляв чернець, зiгнутий пiд тягарем рокiв, сивий, як голуб, не те що волосся – навiть обличчя й зiницi його були сивi. Я зрозумiв, що вiн слiпий. Голос його все ще був гучний, а кiнцiвки мiцнi, хоч тiло вже дещо заклякло вiд ваги лiт. Вiн утупився у нас очима, нiби й справдi бачив, i потiм я не раз помiчав, що вiн ходить i розмовляе так, нiби все ще володiе даром зору. Але тон його голосу мiг належати лише тому, хто володiе даром пророцтва.
– Цей шанований за вiк i мудрiсть чоловiк, якого ви бачите, – Хорхе з Бургоса, – мовив Малахiя Вiльямовi, показуючи на новоприбулого. – Вiн найстарший з усiх у монастирi, крiм Алiнарда з Гротта-феррати, i саме йому дуже багато наших ченцiв звiряють своi грiхи у таiнствi сповiдi. – Тодi повернувся до старця: – Чоловiк, що перед вами, се брат Вiльям Баскервiльський, наш гiсть.
– Сподiваюсь, ви не розсердились за моi слова, – рiзким тоном сказав старий. – Я чув, як дехто тут реготав iз смiховинних речей, тож нагадав iм одну iз засад нашого правила. Як каже псалмопiвець, той, хто заради обiтницi мовчання утримуеться вiд добрих бесiд, тим бiльше уникати мае бесiд лихих. А крiм лихих бесiд, бувають i лихi образи. Образи цi наводять оману i викривляють подобу сотвореного свiту, показуючи його навиворiт, а не таким, яким вiн мае бути, яким вiн завжди був i завжди буде на вiки вiчнi аж до кiнця часiв. Але ви прибульцi з iншого ордену, де, як менi казано, поблажливо ставляться навiть до найнедоречнiших веселощiв. – Вiн натякав на чутки, якi ходили серед бенедиктинцiв про дивацтва святого Франциска Ассiзького, а може, й про чудернацтва, приписуванi братчикам i спiритуалам всiлякого кшталту, якi недавно зродилися з лона францисканського чину, сiючи збентеження. Але брат Вiльям удав, нiби не помiтив iнсинуацii.
– Маргiнальнi образки часто спонукають до усмiшки, але цiль iх повчальна, – вiдповiв вiн. – Яку проповiдь iнодi доречно вставляти exempla[70 - Приклади (лат.).], нерiдко жартiвливi, щоб зачепити уяву благочестивого натовпу, так i мовi образiв не варто цуратися таких nugae[71 - Витiвок (лат.).]. Для кожноi чесноти i для кожного грiха можна знайти приклад у бестiарiях, а тваринний свiт може бути алегорiею свiту людського.
– Гм, звiсно, – насмiшкувато, але без усмiшки, сказав старий, – кожен образ добрий, аби лиш заохочував до чесноти, навiть якщо велике дiло сотворення доведеться обернути догори ногами i зробити предметом осмiяння. Щоб слово Боже проявилося в ослi, який грае на лiрi, в дурнi, який оре щитом, у волах, якi самi запрягаються в плуг, у рiчках, якi пливуть до своiх верхiв’iв, у морi, яке загораеться, у вовку, який стае пустельником! Вполюйте зайця з допомогою вола, навчiться граматики вiд сов, нехай собаки покусають вошей, слiпi хай дивляться на нiмих, а нiмi хай просять хлiба, хай мурашка народить теля, хай куряча печеня лiтае, а книшi ростуть на дахах, хай папуги читають лекцii з риторики, а кури заплiднюють пiвнiв, поставте вiз перед волiв, покладiть собаку спати в лiжко, i хай усi ходять вниз головою! Навiщо всi цi nugae? Щоб створити iнший свiт, свiт навиворiт, протиставлений свiтовi, що його сотворив Бог, i все це пiд приводом науки Божих заповiдей!
– Але Ареопагiт вчить нас, – смиренно мовив Вiльям, – що Бога можна назвати лише через якнайбiльше розмаiття речей. А Гуго Вiкторинець нагадуе нам: що бiльше подiбнiсть робиться неподiбною, то бiльше пiд покровом страхiтливих i неприличних постатей вiдкриваеться нам iстина, а уяву менше вдовольняе тiлесна втiха, i вона змушена дошукуватись таiн, що криються пiд потворнiстю образiв…
– Знаю я сей аргумент! І з соромом визнаю, що був то коронний аргумент нашого ордену, коли клюнiйськi отцi воювали проти цистер-цiянцiв. Але мав рацiю святий Бернард: людина, яка жадае вiдкрити речi Божi per speculum et in aenigmate, i тому зображае потвор та чудернацтва природи, поволi набувае смаку до самого дiла рук своiх, себто потворностi, черпаючи в нiй насолоду i дивлячись на свiт тiльки через неi. Подивiться-но лиш – поки ви зрячi – на капiтелi колон на нашому кружганку, – i показав рукою за вiкно, в бiк церкви, – навiщо очам монахiв, заглиблених у розважання, споглядати сих смiховинних покручiв, сю потворну пишноту i пишну потворнiсть? А навiщо цi бридкi мавпи? Цi леви, кентаври, недолюди з устами на черевi, однiею ногою i вухами, наче вiтрила? А цi плямистi тигри, воiни в бою, мисливцi, якi дмуть у рiжки, цi багатоголовi тiла i багатотiлi голови? А чотириногi зi змiiним хвостом, рибини з головою чотириногих? Ось тварина, спереду схожа на коня, а ззаду – на козла, а ось рогатий кiнь, i ще чимало подiбного, тож тепер монах волiе споглядати мармуровi статуi, нiж читати рукописи, i подивляти дiла людськi, анiж медитувати про закон Божий. Сором пожаданню очей ваших, ганьба вашим смiшкам!
Великий старець зупинився, важко дихаючи. А я чудувався, що хоч вiн ослiп, мабуть, уже багато рокiв тому, але так добре пам’ятав цi образи i так яскраво описував нам iх бридкiсть. У мене навiть зродилась було пiдозра, що колись вони, певно, сильно спокушали його самого, якщо вiн i тепер говорить про них так пристрасно. Але найспокусливiшi образи грiха менi часто траплялося бачити саме у писаннях тих мужiв незламноi чесноти, якi засуджували iх чар i вплив. Це знак, що мужi сi сповненi були великого запалу свiдкувати про iстину, тому з любовi до Бога не вагалися вiдносити на карб зла всi спокуси, якими воно прикриваеться, i прагнули якнайкраще просвiтити людей щодо способiв, якими вабить iх до себе лукавий. Слова Хорхе й справдi зродили у менi велике бажання уздрiти зображення тигрiв i мавп на кружганку, подивляти яких я ще не мав нагоди. Та Хорхе перебив хiд моiх думок, бо знов заговорив, але вже не так пристрасно.
