скачать книгу бесплатно
– Господь наш не потребував вдаватися до всiх сих глупств, щоб указати нам путь праведну. Бiблiйнi притчi не смiшать i не страхають. Натомiсть Адельм, смерть якого ви зараз оплакуете, так замиловувався своiми почварами, що втратив з виду речi остаточнi, матерiальним уособленням яких вони мали б бути. І вiн пройшов усi, воiстину всi, – тут голос його зробився урочистим i грiзним, – стежки потворностi. А Бог вмiе за це карати.
На присутнiх впала важка мовчанка. Обiрвати ii осмiлився Венанцiй з Сальвамека.
– Превелебний Хорхе, – мовив вiн, – чеснота ваша спонукае вас до упереджених суджень. За два днi до Адельмовоi смертi ви були присутнi на вченому диспутi, який вiдбувся у цьому самому скрипторii. Адельм вельми дбав про те, щоб його мистецтво, зосереджене на чудернацьких i фантастичних образах, несхибно змагало до слави Божоi i слугувало пiзнанню речей небесних. Брат Вiльям згадував тут Ареопагiтовi слова про пiзнання через неподiбнiсть. А того дня Адельм згадував ще одного високого авторитета, учителя з Аквiна, який твердив, що божественнi речi краще представляти у подобi тiл нiкчемних, нiж у подобi тiл шляхетних. По-перше, так легше звiльнити людський дух вiд блуду; бо ж зрозумiло, що деякi прикмети речам божественним приписувати не годиться, а якби iх представлено у подобах шляхетних тiлесних речей, це спричинило б сумнiви. По-друге, цей спосiб зображення краще вiдповiдае доступному нам на цiй землi пiзнанню Бога: Вiн-бо являеться нам бiльше в тiм, чим Вiн не е, нiж у тiм, чим Вiн е, а тому подiбностi речей, далеких вiд Бога, дають нам точнiше уявлення про Нього, нагадуючи нам, що Вiн е понад усiм тим, що ми говоримо i думаемо. І по-трете, у цей спосiб речi Божi краще сокритi вiд негiдних людей. Отож мова тодi велася про те, як усi цi дотепнi й загадковi чудернацтва, воплотившись в образах, можуть допомогти вiдкрити iстину. А я ще нагадав йому, що у творах великого Арiстотеля можна знайти вельми чiткi твердження на цю тему…
– Не пригадую, – сухо перебив його Хорхе, – я вже дуже старий. Не пам’ятаю. Може, й справдi я був надто суворий. Уже пiзно, треба йти.
– Дивно, що не пригадуете, – наполягав Венанцiй, – був то вчений i захопливий диспут, свое слово сказали й Бенцiй з Беренгарiем. Питання полягало в тiм, чи не спонукають нас метафори, гра слiв, загадки, що iх витворила уява поетiв для чистого задоволення, до розмислiв про речi у новий, незвичний спосiб, i я твердив, що й цю чесноту мудрець повинен плекати… Малахiя теж там був…
– Якщо всечесний Хорхе не пригадуе, май пошану до його вiку i до стоми його розуму… втiм, досi вельми жвавого, – втрутився хтось iз ченцiв, якi прислухалися до розмови.
Цю фразу вимовлено було пристрасним тоном, принаймнi на початку, бо той, хто говорив, зрозумiв, що, напоминаючи про пошану до старця, вiн насправдi пiдкреслив його слабкiсть, i тому притишив запал своiх слiв, закiнчивши реплiку вибачливим шепотом. Говорив Беренгарiй з Арунделя, помiчник бiблiотекаря. Дивлячись на цього блiдолицого молодика, я згадав, як описував Адельма Убертин: очi його були схожi на очi хтивоi жiнки. Погляди всiх присутнiх зупинились тепер на ньому, а вiн збентежено сплiв пальцi, немов щоб приглушити внутрiшню напругу.
Венанцiй повiвся трохи дивно. Вiн глянув на Беренгарiя так, що той опустив очi.
– Гаразд, брате, – мовив вiн, – якщо пам’ять е даром Божим, то здатнiсть забувати теж може бути рiччю благою, i ii слiд поважати. Я поважаю ii у старшому побратимi, до якого звертався. Але вiд тебе я сподiвався яскравiшого спогаду про те, як ми тут тодi дискутували, i твiй улюблений друг теж…
Не маю певностi, чи Венанцiй справдi наголосив на словi «улюблений». Але я виразно вiдчув, як серед присутнiх майнув подув збентеження. Кожен вiдвертав погляд куди-iнде, щоб не дивитися на Беренгарiя, який сильно почервонiв. Тут одразу рiшуче втрутився Малахiя.
– Ходiть-но, брате Вiльяме, – мовив вiн, – я покажу вам iншi цiкавi книжки.
Гурт розiйшовся. Я помiтив, що Беренгарiй кинув на Венанцiя сповнений злоби погляд, а той з нiмим викликом вiдповiв йому тим же. Бачачи, що старець Хорхе вiдходить, я схилився у поривi шанобливого почуття, щоб поцiлувати йому руку. Старець прийняв поцiлунок, поклав руку менi на голову i спитав, хто я такий. Коли я назвав йому свое iм’я, обличчя його роз’яснилося.
– Ти носиш велике i славне iм’я, – мовив вiн. – Знаеш, хто такий був Адсо з Монтье-ан-Дер? – спитав вiн.
Я, правду кажучи, сього не знав. Тодi Хорхе сказав:
– Це автор великоi i моторошноi книги, «Libellus de Antichristo»[72 - «Про Антихриста» (лат.).], у нiй вiн прозрiв речi, якi мають статися, та до нього не прислухалися.
– Книга ця була написана ще до тисячного року, – мовив Вiльям, – i речi тi не справдилися…
– Не справдилися для тих, хто не мае очей, щоб видiти, – мовив слiпий. – Шляхи Антихриста повiльнi й звивистi. Вiн гряде непередбачено, i не тому, що обрахунок апостола хибний, а тому, що мистецтва цього обрахунку ми так i не навчилися. – Вiн повернувся лицем до зали i заволав так голосно, що аж склепiння скрипторiю загримiло: – Вiн уже в дорозi! Не гайте послiднiх днiв на смiшки з плямистошкiрих i звивистохвостих почварок! Не змарнуйте останнiх семи днiв!
Першого дня вечiрня,
де описано вiдвiдини решти абатства, Вiльям доходить деяких висновкiв щодо смертi Адельма i провадить бесiду з братом-склярем про скельця для читання та про видiння у тих, хто занадто любить читати
Тут задзвонили на вечiрню, i ченцi налаштувалися покинути своi робочi мiсця. Малахiя дав зрозумiти, що й нам теж пора. Вiн же мав залишитися зi своiм помiчником Беренгарiем, щоб привести все до ладу i (як вiн висловився) приготувати бiблiотеку до ночi. Вiльям спитав його, чи потiм вiн замикае дверi.
– Нема дверей, якi б закривали доступ до скрипторiю з кухнi та трапезноi чи зi скрипторiю до бiблiотеки. Сильнiшою вiд будь-яких дверей мае бути абатова заборона. А ченцям потрiбен доступ до кухнi i трапезноi аж до повечер’я. Тодi, щоб не дати зайти у Вежу стороннiм або тваринам, на яких заборона не дiе, я сам замикаю внизу дверi, якi ведуть до кухнi та трапезноi, i з того часу Вежа стае недоступною.
Ми зiйшли вниз. Ченцi посунули на хори, а тим часом мiй учитель вирiшив, що Господь простить нам, якщо ми не пiдемо на богослужбу (Господевi ще багато чого довелось прощати нам у наступнi днi!), i запропонував прогулятися з ним трохи по дворищi, щоб ми краще пiзнали це мiсце.
Ми вийшли з кухнi i перетнули цвинтар: деякi нагробнi каменi були цiлком ще недавнi, а iншi несли на собi вiдбиток часу, повiдаючи про життя монахiв минулих столiть. Могили були безiменнi, на них височiли кам’янi хрести.
Погода псувалася. Здiйнявся холодний вiтер, i небо затяглося хмарами. За городами ледь виднiло призахiдне сонце, а на сходi небо темнiшало, i ми пiшли вздовж хорiв церкви саме в той бiк, до задньоi частини дворища. Там, практично пiд самим окiльним муром, де вiн зливався зi схiдною баштою Вежi, розташувалися свинарники, i свинарi саме закупорювали глек, повний свинячоi кровi. Ми помiтили, що за свинарниками окiльний мур був нижчий, так що звiдти можна було визирнути вниз. За межами мурiв терен, який стрiмко спускався вниз, був укритий покидьками, яких снiг повнiстю не прикривав. Очевидно, то була гноiвня, в яку скидали послiд, i доходила вона аж до того закруту, звiдки вiдходила стежка, на яку звернув утеклий кiнь. Я називаю це гноiвнею, бо була то велика яма чогось сморiдного, i сопух вiд неi доходив аж до парапету, з якого я визирав; i я побачив, що навколишнi селяни приходили сюди, щоб набрати знизу гною для своiх полiв. Але з тваринними i людськими екскрементами змiшалися й iншi, твердi вiдходи – сюди спливала вся мертва матерiя, яку обитель виштовхувала зi свого тiла, залишаючись прозоро-чистою у своему стремлiннi до верхiвки гори i до неба.
Поруч були конюшнi, i конюхи саме вели коней до ясел. Ми пройшли стежкою, вздовж якоi з боку мурiв тягнулася низка стаень; праворуч, поруч з хорами церкви, розташувались опочивальнi монахiв, а за ними – нужники. В кутку огорожi, де схiдний мур повертав на пiвдень, стояла будiвля, де розмiстились майстернi. Ковалi, закiнчуючи складати на мiсце своi причандали й гасити мiхи, збирались на богослужбу. Вiльям з цiкавостi пiдiйшов до однiеi з майстерень, дещо вiдокремленоi вiд решти, де якийсь чернець саме збирав свое господарство. На столi у нього лежала чимала купка невеликих рiзнобарвних скелець, а до стiни були припертi бiльшi листи скла. Поруч стояв незакiнчений покровець для мощей, чи радше його срiбний каркас, куди майстер, очевидно, вставляв скельця та камiнцi, яким вiн своiми iнструментами надавав форми самоцвiтiв.
Так ми познайомилися з Николою з Морiмондо, монастирським майстром-склярем. Вiн пояснив нам, що скло видувають у заднiй частинi майстернi, а в переднiй, де працюють ковалi, склянi плити вставляють у свинцевi крiплення i виготовляють вiтражi. Але, додав вiн, усi тi чудовi вiтражi, що прикрашають церкву й Вежу, виготовленi ще столiття зо два тому. А тепер вони лиш виконують всiлякi дрiбнi роботи i виправляють шкоду, завдану часом.
– І це дуже важко, – додав вiн, – нелегко тепер знайти такi барвники, як колись, зокрема той синiй колiр, який можна ще подивляти на хорах, – вiн такий прозорий, що, коли сонце стоiть високо, наву затоплюе райське свiтло. Шибки захiдноi частини нави, переробленi не так давно, вже не такi, i це добре видно у лiтнi днi. Марна справа, – додав вiн, – де й подiлась мудрiсть древнiх, доба гiгантiв скiнчилася!
– Так, ми карлики, – визнав Вiльям, – але карлики, якi стоять на плечах у тих гiгантiв[73 - Цей вислiв приписують Бернардовi Шартрському (XII ст.).], i при всiй нашiй малостi ми iнодi спроможнi зазирнути далi за виднокiл, нiж вони.
– Хiба ми спроможнi зробити щось краще, нiж робили вони? – вигукнув Никола. – Коли будеш у криптi церкви, де зберiгаеться скарбниця обителi, побачиш релiкварii такоi вишуканоi роботи, що оце страховиддя, яке я в убогостi своiй тут лiплю, – i вказав на свою роботу на столi, – здасться тобi всього лиш смiховинною iмiтацiею!
– Звiсно, давнi умiльцi тямили зладити подиву гiднi й вiковiчно тривкi речi, та нiде не написано, що майстри-склярi повиннi вiчно виготовляти вiтражi, а срiблярi – релiкварii. Інакше земля по вiнця наповниться релiкварiями, тим паче, що святих, мощi яких можна було б туди помiстити, тепер обмаль, – пожартував Вiльям. – Та й скiльки тих вiтражiв можна зробити? А в рiзних краiнах я бачив новi вироби зi скла, якi свiдчать про те, що в майбутньому скло не лише слугуватиме для прикраси божественних обрядiв, але й допомагатиме подолати людську немiч. Хочу показати тобi творiння наших днiв, найостаннiшим взiрцем якого я маю щастя володiти. – Застромивши руку в рясу, вiн витяг звiдти своi лiнзи, якi справили на нашого спiврозмовника велике враження.
З великою цiкавiстю Никола взяв до рук хомутець, який простягнув йому Вiльям.
– Oculi de vitro cum capsula![74 - Скельця для очей в оправi (лат.).] – вигукнув вiн. – Я чув про них вiд фра Джордана, з яким познайомився був у Пiзi! Вiн казав, що вiд часу iх винайдення не минуло й двадцяти рокiв. А вiдколи я говорив з ним, минуло ще двадцять рокiв.
– Гадаю, iх винайшли значно ранiше, – сказав Вiльям, – але iх важко виробляти, тут потрiбнi дуже досвiдченi майстри-склярi. Вони коштують часу i працi. Десять рокiв тому пару оцих скелець ab oculis ad legendum[75 - На очi для читання (лат.).] в Болоньi продавали за шiсть сольдiв. Понад десять рокiв тому я одержав одну пару в дар вiд великого майстра Сальвiнiо дельi Арматi i весь час ревно бережу iх, немов вони – як воно тепер i е – частина мого власного тiла.
– Сподiваюсь, ти дозволиш менi добре розглянути iх колись на днях, менi кортить виготовити щось подiбне, – схвильовано мовив Никола.
– Звичайно, – погодився Вiльям, – але май на увазi – товщина скла залежить вiд ока, для якого воно призначене, i поки знайдеш вiдповiдну товщину, мусиш випробувати на пацiентi чимало таких лiнз.
– Чудо iз чудес! – вiв далi Никола. – Хтозна, чи не говоритимуть про вiдьомство або каверзи диявола…
– Звiсно, тут можна говорити й про магiю, – погодився Вiльям. – Але бувають два рiзновиди магii. Інодi магiя е дiлом диявола, який прагне занапастити людину способами, про якi не вiльно навiть згадувати. Але бувае й магiя, яка е дiлом Божим, бо показуе Божу мудрiсть через мудрiсть людську i слугуе для того, щоб змiнювати природу, а однiею з цiлей ii е продовжити життя людини. Це свята магiя, i вченi мужi повиннi вiддаватися iй дедалi бiльше, не лише вiдкриваючи нове, але й вiднаходячи численнi таемницi природи, якi Божа премудрiсть ще ранiше вiдкрила гебреям, грекам та iншим давнiм народам, а нинi навiть невiрним (нема слiв, якi дивовижi можна знайти у книгах невiрних про оптику i закони бачення!). Християнська наука повинна знов оволодiти всiма цими знаннями i перейняти iх вiд поган та невiрних tamquam ab iniustis possessoribus[76 - Як вiд неправедних володарiв (лат.).], наче то не вони, а лише ми маемо право на цi скарби iстини.
– Але чому тi, що володiють цим знанням, не передають його всьому Божому народовi?
– Бо не весь народ Божий готовий прийняти цi таемницi. Тих, хто володiв цiею мудрiстю, нерiдко мали за чаклунiв, зв’язаних угодою з дияволом, i за бажання передати iншим скарб свого знання вони платили своiм життям. Я й сам пiд час процесiв, у яких когось пiдозрювано у зв’язку з дияволом, намагався не вживати цих лiнз, прохаючи секретарiв, щоб вони читали менi потрiбнi документи, iнакше мене самого запiдозрили б у прихильностi до пiдсудних, адже в ту мить присутнiсть нечистого здавалась непозбутньою, i кожен, так би мовити, вiдчував запах сiрки. Та й, зрештою, ще великий Роджер Бекон застерiгав, що не завжди таемницi науки мають ставати надбанням загалу, бо дехто може використати iх для лихих цiлей. Нерiдко вченi мужi, щоб оберегти iх вiд безцеремонних очей, мусять оголошувати магiчними книжки, якi такими зовсiм не е.
– Отже, ти побоюешся, що посполитi можуть вжити цi таемницi на лихе? – спитав Никола.
– Що стосуеться посполитих, то, мабуть, на них цi таемницi наводять страх, адже вони мають iх за диявольськi штучки, про якi аж надто часто говорять iм проповiдники. Розумiеш, я знав вельми вправних лiкарiв, якi виготовляли лiки, здатнi негайно зцiлити вiд хворостi. Даючи цю мазь або напар посполитим, вони виспiвували щось схоже на молитви, та не тому, що самi цi молитви мають здатнiсть зцiлювати, а тому, щоб душа, окрилена вiрою в побожну формулу, охочiше корилася тiлеснiй дii лiку. Та часто-густо скарби науки слiд захищати не вiд посполитих, а вiд iнших учених мужiв. Нинi виготовляють дивовижнi механiзми, якими воiстину можна змiнювати природний хiд речей, але горе, коли вони потраплять до рук людей, якi використовуватимуть iх для того, щоб змiцнити свою мирську могутнiсть. Менi розповiдали, нiбито один хiнський мудрець зробив порошок, який, зустрiвшись з вогнем, може викликати страшний гуркiт i велике полум’я, знищуючи все на багато лiктiв навколо. Це подиву гiдний винахiд, якщо використовувати його для того, щоб вiдвести русло рiчки або звiльнити поле вiд кам’яних брил. Але якщо хтось використае його, щоб завдавати шкоди своiм неприятелям?
– Може, се й на благо, якщо то неприятелi Божого народу, – побожно сказав Никола.
– Може, й так, – погодився Вiльям. – Але хто е нинi неприятелем Божого народу? Імператор Людовiк чи Папа Йоан?
– Господи Боже милосердний! – сказав Никола, геть налякавшись. – Менi зовсiм не хочеться самому вирiшувати це моторошне питання!
– Бачиш? – мовив Вiльям. – Інодi краще, щоб деякi таемницi й надалi були сокритi пiд загадковими словами. Незбагненнiсть природи не можна вiдтворити на козячiй чи овечiй шкурi. Арiстотель у своiй книзi таiн твердить: якщо занадто поширювати знання про таемницi природи й мистецтва, порушуеться небесна печать i може трапитись чимало лих. Це не значить, що таемниць не слiд вiдкривати, але саме вченим мужам належить вирiшувати, коли i як се робити.
– Тому цiлком слушно, що в таких мiсцях, як наш монастир, – мовив Никола, – доступ до деяких книг мае не кожен.
– То iнша рiч, – мовив Вiльям. – Забагато говорити – то грiх, але занадто все замовчувати – теж грiх. Я не мав на увазi, що джерела знання треба приховувати. Ба бiльше, це здаеться менi великим злом. Я хотiв сказати, що вчений муж, говорячи про таемницi, якi можуть породити i добро, i зло, мае право i обов’язок вживати затемнену мову, зрозумiлу лише йому подiбним. Шлях науки нелегкий, i нелегко вiдрiзнити добро вiд зла. А часто вченi мужi нових часiв е лише карликами на плечах у карликiв.
Приязна мова мого вчителя, мабуть, схилила Николу до звiрень. Вiн пiдморгнув Вiльямовi (мовляв, ми з тобою розумiем один одного, бо говоримо про те саме) i натякнув:
– Одначе тут, – i кивнув на Вежу, – таемницi мудростi охороняе дещо iнше. Магiчнi формули…
– Справдi? – сказав Вiльям, вдаючи байдужого. – Мабуть, замкнутi наглухо дверi, суворi заборони, погрози.
– Е, нi, ще щось…
– Що, наприклад?
– Ну, точно я не скажу, моя справа – скло, а не книжки, але в монастирi розповiдають… дивнi iсторii…
– Якi iсторii?
– Дивнi. Скажiмо, про ченця, якому вночi закортiло пробратися в бiблiотеку, i вiн побачив змiiв, людей без голови i людей з двома головами. А коли вийшов з лабiринту, то мало не збувся розуму…
– А чому ти говориш про магiю, а не про диявольськi з’явища?
– Нехай я убогий майстер-скляр, але не зовсiм уже простак. Навiщо дияволовi (борони Боже нас вiд нього!) спокушати ченця змiями i двоголовими людьми? Вiн може знаджувати хiба що сласними видiннями, як це було з отцями пустинi. І зрештою, якщо читати деякi книги е злом, навiщо дияволовi перешкоджати ченцевi чинити це зло?
– Непогана ентимема, – погодився учитель.
– А крiм того, якось я лагодив шибки в лiчницi i задля розваги погортав трохи деякi Севериновi книжки. Була там одна книга про таемницi, написана, гадаю, Альбертом Великим; око мое привабили якiсь чудернацькi мiнiатюри, i на тих сторiнках я прочитав, що можна нанести мазь на гнiт оливноi лампадки, щоб випари, якi вiд того утворюються, спричиняли видiння. Ти, може, помiтив – а може, й не помiтив, адже ж не провiв ще в обителi жодноi ночi, – що в нiчнi години на верхньому поверсi Вежi свiтиться. У певних мiсцях з вiкон просочуеться слабке свiтло. Усi дивуються, що б се могло бути; дехто твердить, що то блуднi вогнi або ж душi покiйних монахiв-бiблiотека-рiв, якi повертаються вiдвiдати свое царство. Багато хто у це вiрить. А менi здаеться, що то каганцi, наготовленi таким чином, щоб викликати видiння. Розумiеш, якщо взяти жир з вуха собаки i намазати ним гнiт, той, хто вдихне дим вiд цiеi лампади, подумае, буцiм у нього coбача голова, а присутнi й справдi побачать його з собачою головою. Є ще iнше мастило, вiд якого той, хто опиниться поблизу лампади, вiдчуе себе великим, як слон. А коли зробити гнiт з очей кажана, двох рибин – не пам’ятаю вже яких – та жовчi вовка, то дим його дасть видiння усiх цих тварин. Хвiст ящiрки покаже всi речi навколо немов притрушенi срiблом, а вiд лою чорноi змii зi шматком погребального покривала може здатися, що цiла кiмната повна змiй. Я все це знаю. В бiблiотецi е хтось дуже хитрий…
– А може, всi цi магiчнi практики – дiло рук померлих бiблiотекарiв?
Николу це збентежило й занепокоiло:
– Про це я не подумав. Може, й так. Хорони нас Бог! Уже пiзно, вечiрня вже почалася. Прощавайте. – І вирушив у бiк церкви.
Ми пiшли далi вздовж пiвденних мурiв: праворуч був притулок для прочан i капiтулярна зала з садком, а лiворуч – маслоробнi, млин, шпихлiри, пивницi, будинок новiцiiв. Усi, кого ми зустрiчали, поспiшали до церкви.
– Що ви думаете про те, що розповiв Никола, мосьпане? – спитав я.
– Не знаю. В бiблiотецi щось дiеться, i не думаю, що то дiло душ померлих бiблiотекарiв…
– Чому?
– Вони, мабуть, були такi чеснотливi, що нинi перебувають у царствi небеснiм, споглядаючи лик Божий, якщо така вiдповiдь тебе задовольнить. Що ж стосуеться лампад, то треба буде з’ясувати, чи справдi вони там е. А вiдносно мастил, про якi говорив наш скляр, то викликати видiння можна й простiшими способами, i Северин непогано на них знаеться, як ти, певно, помiтив нинi. Ясна рiч, в обителi не хочуть, щоб вночi хтось блукав по бiблiотецi, а багато кого таки тягнуло i далi тягне туди.
– А який зв’язок мiж цiею iсторiею i нашим злочином?
– Злочином? Що бiльше я про це думаю, то бiльше переконуюся, що Адельм сам наклав на себе руки.
– Чому ж?
– Ти пам’ятаеш, як нинi вранцi я помiтив гноiвню? Поки ми пiднiмалися по закрутi, над яким височить схiдна башта, я побачив там слiди, залишенi зсувом: у тому мiсцi, де збираеться найбiльше вiдходiв, частина грунту зiрвалася i сповзла аж пiд башту. Ось чому нинi увечерi, зазирнувши вниз, ми побачили, що снiг не прикривае вiдходiв, тобто iх ледь притрусив останнiй, вчорашнiй снiгопад, а не попереднiй снiг, що випав був у минулi днi. Настоятель сказав нам, що Адельмiв труп сильно розтрощило об каменi, а пiд прямовисними мурами схiдноi башти ростуть сосни. Каменi ж е власне в тому мiсцi, де закiнчуеться мур, вони там утворюють щось на кшталт схiдця, а вже потiм починаеться схил, вкритий покидьками.
– І що ж?
– А тепер подумай: хiба не… як би це сказати?., економнiше для нашого розуму вважати, що Адельм, через причини, якi ще треба встановити, зi своеi власноi волi кинувся з парапету муру вниз, його вдарило об каменi, i вiн, уже мертвий, а може, лиш поранений, звалився у гноiвню. Того вечора дув сильний вiтер, вiн спричинив зсув, який перемiстив частину грунту разом з покидьками i тiлом того бiдолахи пiд схiдну башту.
– Чому ви кажете, що цей розв’язок був би економнiшим для нашого розуму?
– Любий Адсо, не варто множити причини i iх пояснення, якщо це не е конче необхiдним. Коли припустити, що Адельм упав зi схiдноi башти, то треба припустити також, що вiн пробрався якось в бiблiотеку, що хтось вдарив його ще до того, як вiн змiг вчинити опiр, що той хтось з бездиханним тiлом на плечах зумiв вилiзти на вiкно, вiдчинити його i кинути вниз того нещасного. Натомiсть для мого припущення нам досить Адельма, його самогубного намiру i зсуву. Все пояснюеться меншою кiлькiстю причин.
– Але навiщо йому було вбивати себе?
– А навiщо комусь було вбивати його? Причину шукати треба в будь-якому разi. Ця причина, безсумнiвно, е. У Вежi пануе атмосфера недомовок, усi замовчують щось перед нами. А тим часом до нас уже дiйшли деякi поголоски, правда, досить туманнi, про те, що Адельма з Беренгарiем пов’язували якiсь дивнi стосунки. А отже, нам варто уважнiше придивитись до помiчника бiблiотекаря.
Поки ми отак бесiдували, вечiрня скiнчилася. Челядники поквапились до своеi роботи, щоб до вечерi все закiнчити, а ченцi вирушили до трапезноi. Небо вже зовсiм стемнiло, починалася снiговиця. Легкий снiг падав крихiтними, м’якими клаптиками, i снiжило, гадаю, мало не цiлу нiч, бо наступного ранку бiла ковдра вкривала все дворище. Але про це ще буде мова.
Я зголоднiв, а тому зрадiв, що прийшла пора вечеряти.
Першого дня повечер'я,
де Вiльям i Адсо тiшаться радою гостиннiстю абата i вислуховують гнiвливi слова Хорхе
Трапезну освiтлювали великi смолоскипи. Ченцi сидiли вздовж ряду столiв, а перпендикулярно до них, на широкому помостi стояв стiл абата. З протилежного боку стояв амвон, на якому вже зайняв мiсце монах, який мав читати пiд час вечерi. Абат чекав нас бiля рукомийника з бiлим рядном, щоб витерти руки пiсля миття, за древнiм приписом святого Пахомiя.
Вiн запросив Вiльяма за свiй стiл i сказав, що в той вечiр я, хоч усього лиш новiцiй-бенедиктинець, теж матиму цей привiлей, як свiжоприбулий гiсть.
У наступнi днi, сказав вiн менi по-батькiвському, я сидiтиму за столом з ченцями, а якщо мiй учитель дасть менi на час трапези якесь доручення, я зможу до того чи опiсля поiсти в кухнi, де кухарi подбають про мене.
Тепер ченцi нерухомо стояли бiля столiв – каптури опущенi на обличчя, руки схованi у складках наплiчникiв. Абат пiдiйшов до свого стола i вiдмовив Benedicite[77 - Благословiть (лат.).].
Читець з амвона затягнув Edent pauperes[78 - iдять убогi (лат.).]. Абат дав свое благословення, i всi сiли.
Правило нашого засновника передбачае дуже скромну поживу на вечерю, але настоятель мае змогу вирiшувати, скiльки iжi насправдi потребують ченцi. Утiм, в наших монастирях тепер уже не так суворо ставляться до радощiв столу. Я не говорю про тi обителi, якi, на жаль, перетворилися на гнiзда обжерства; але навiть у монастирях, якi дотримуються приписiв покаяння i чесноти, монахам, якi здебiльшого вiддаються важкiй працi розуму, подають поживу хоч i не витончену, зате ситну. Зрештою, на столi настоятеля завжди стоять кращi наiдки, адже нерiдко там садять шанованих гостей, а монастирi пишаються плодами своеi землi i своiх хлiвiв, рiвно ж як вправнiстю своiх кухарiв.
За звичаем ченцi iли в мовчанцi, спiлкуючись мiж собою нашою звичною абеткою жестiв. Першими обслуговувано новiцiiв i молодших ченцiв, вiдразу по тому, як зi стола абата було передано страви, призначенi для всiх.
За абатовим столом разом з нами сидiв Малахiя, келар i двое найстарших ченцiв – Хорхе з Бургоса, слiпий старець, з яким я вже запiзнався в скрипторii, i старезний Алiнард iз Гроттаферрати: йому було майже сто лiт, вiн накульгував, виглядав немiчним, i менi здалося, що вiн не сповна розуму. Настоятель розповiв нам, що вiн живе тут ще з часiв свого новiцiяту i пам’ятае щонайменше вiсiмдесят рокiв iсторii монастиря. Вiн сказав нам це пiвголосом ще на початку, а потiм, дотримуючись звичаю нашого чину, ми стали мовчки слухати читання. Але, як я вже сказав, за абатовим столом можна було дозволити собi деякi вольностi, i ми похвалили запропонованi нам страви, а настоятель раз у раз вихваляв гарнi властивостi своеi олii або свого вина. А одного разу, наливаючи собi вина, вiн навiть згадав уступ з правила, де святий наш засновник зауважив, що монахам, звичайно, пити вино не личить, та в нашi часи ченцiв уже не можна переконати зовсiм не пити, то хай принаймнi не впиваються, бо ж вино навiть мудрецiв штовхае до грiха, як нагадуе нам Еклезiаст. Бенедикт говорив про «нашi часи», маючи на увазi своi часи, такi вже вiд нас далекi; що ж тодi казати про тi часи, коли ми вечеряли в монастирi, часи великого занепаду звичаiв (я вже навiть згадувати не хочу про моi часи, коли я це пишу, скажу хiба, що тут, у Мельку, бiльше замиловуються пивом!); одне слово, пилося тодi без надмiру, але й не без смаку.
Ми iли смажене на рожнi м’ясо недавно забитих свиней, i я помiтив, що для iнших страв тут використовували не тваринний жир i не рiпакову олiю, а добру оливкову олiю, яку доставляли з посiлостей абатства в пiднiжжi гори бiля моря. Абат пригостив нас куркою (страва ця була тiльки в нього на столi) – я бачив ранiше, як ii готували в кухнi. Я помiтив ще одну рiдкiсну рiч – вiн послуговувався металевою виделкою, яка формою нагадувала менi лiнзи мого вчителя: як чоловiк шляхетного походження, наш господар не хотiв бруднити собi руки iжею i навiть запропонував нам цей свiй iнструмент, щоб ми могли накласти собi в тарiлки м’ясо з великого полумиска. Я вiдмовився, але побачив, що Вiльям охоче погодився i вельми невимушено орудував сим панським причандалом, може, щоб абат не подумав, буцiм францисканцi – люди зле вихованi i посполитого походження.
Захопившись всiма цими смачними наiдками (пiсля кiлькох днiв дороги, коли ми живилися тим, що трапилося), я перестав звертати увагу на читання, яке тим часом святобливо тривало. Мою увагу до нього знову привернуло енергiйне схвальне кректання Хорхе, i я зрозумiв, що ми дiйшли до мiсця, де завжди читають главу з Правила. Пригадавши, що вiн говорив пополуднi, я зрозумiв, чому Хорхе був такий вдоволений. Читець голосив:
– Наслiдуймо приклад пророка, який каже: я мовив – пильнувати я буду дороги своеi, щоб своiм язиком не грiшити, накладу я вуздечку на уста своi, занiмiв я в мовчаннi, замовк навiть про добро[79 - Див. Пс. 39, 1.]. І якщо в цьому уступi пророк повчае нас, що iнодi з любовi до мовчання нам слiд утримуватися навiть вiд дозволених розмов, то тим паче ми повиннi утримуватися вiд розмов недозволених, щоб уникнути покари за сей грiх! – І далi: – А непристойностi, дурощi i блазнювання осуджуем навiчно i повсюди, i не дозволимо, щоб учень розтуляв уста, виголошуючи таку мову.
– Це стосуеться й малюнкiв на полях, про якi нинi говорилось, – не стримавшись, тихим голосом зауважив Хорхе. – Йоан Золотоустий казав, що Христос нiколи не смiявся.
– Його людська природа цього не забороняла, – зауважив Вiльям, – адже твердять богослови, що смiх властивий людинi.
– Forte potuit sed non legitur eo usus fuisse[80 - Хоч i мiг, але не написано, що так чинив (лат.).], – вiдрубав Хорхе словами Петра Пiвчого.
– Проте, – прошепотiв Вiльям з вельми святобливим виглядом, – коли святого Лаврентiя поклали на решiтку, в певний момент вiн запропонував своiм катам перевернути його на другий бiк, кажучи, що з цього боку вiн вже спечений, як згадуе також Пруденцiй у «Peristephanon»[81 - Про [мученицькi] вiнцi (гр.).]. Отже, святий Лаврентiй умiв говорити смiховиннi речi, нехай лиш для того, щоб принизити своiх ворогiв.
– Це доводить, що смiх – це щось близьке до смертi i розкладання тiла, – буркнув у вiдповiдь Хорхе, i мушу визнати, що вiдповiв вiн як добрий логiк.
Тут настоятель добротливо закликав нас до тишi. Тим часом вечеря закiнчувалась. Абат пiдвiвся i представив Вiльяма ченцям. Вiн воздав хвалу його мудростi, розповiв про славу i попередив, що йому доручено розслiдувати смерть Адельма, тому вiн просить монахiв, щоб вони вiдповiдали на його запитання i полегшували йому пошуки, аби лиш, додав настоятель, його прохання не суперечили правилам монастиря. Якщо ж так станеться, то належить звернутися за дозволом до нього, абата.
По закiнченнi вечерi монахи налаштувалися йти на хори, на службу повечер’я. Вони знов накинули собi на обличчя каптури i вишикувались напоготовi перед дверима. Вiдтак вирушили довгою чередою, перетинаючи цвинтар i заходячи на хори через дверi з пiвночi.
Ми вирушили разом з настоятелем.
