скачать книгу бесплатно
Але я б не сказав, що вона вселяла радiснi почуття. Мене вона перелякала, породивши легкий неспокiй. Вiдае Бог, що не були то лиш примари незрiлоi моеi душi, i я слушно витлумачив достеменнi провiстя, закарбованi на каменi з самого того дня, коли гiганти взялися за ii спорудження, i ще до того, як слiпа воля монахiв наважилася посвятити ii на сторожу Божого слова.
* * *
Поки нашi мули, шкандибаючи, долали останнiй гiрський закрут, де гостинець розходився утрибiч, породжуючи двi бiчнi стежки, учитель мiй на якусь мить спинився, озираючись то на узбiччя шляху, то на сам шлях, то вище по шляху, де на певному вiдтинку ряд вiчнозелених пiнiй утворював нiби природнiй дах, посивiлий од снiгу.
– Багата обитель, – мовив вiн. – Абат не проти попишатися при публiчних оказiях.
Я вже звик чути вiд нього ексцентричнi твердження, тому розпитувати не став. Вiдтак, проiхавши ще кавалок шляху, ми почули голоси, i на скрутi дороги виринула невелика ватага ченцiв i челядникiв. Один iз них, забачивши нас, вельми гречно виступив наперед.
– Ласкаво просимо, мосьпане, – мовив вiн, – i не дивуйтесь, що я знаю, хто ви такi, нас-бо повiдомили про ваше прибуття. Я – Ремигiй з Варагiни, монастирський келар. І якщо вашмость справдi брат Гульельмо з Баскавiлли, про це слiд попередити настоятеля. Бiжи мерщiй, – наказав вiн, повернувшись до пахолка зi свого почту, – й оголоси, що гiсть наш уже вступае у монастирськi мури!
– Дякую вам, отче келар, – сердечно вiдповiв мiй учитель, – я тим бiльше цiную вашу чемнiсть, що ви перервали своi пошуки, аби привiтати мене. Та не бiйтесь, кiнь пройшов сюди i звернув стежкою праворуч. Вiн ледве чи зайде далеко, бо, дiйшовши до гноiвнi, напевне зупиниться. Вiн надто розумний, щоб кидатись униз урвищем…
– Коли ви його бачили? – спитав келар.
– Ми його не бачили, правда, Адсо? – мовив Вiльям, повертаючись до мене з веселим виглядом. – Та якщо ви шукаете Гнiдого, тварина допевне там, де я оце сказав.
Келар завагався. Зиркнув на Вiльяма, тодi на стежку, i врештi спитав:
– Гнiдого? Звiдкiля ви знаете?
– Ну як же, – мовив Вiльям, – цiлком очевидно, що ви шукаете Гнiдого, улюбленого коня настоятеля, найкращого румака у вашiй стайнi, темноi мастi, зростом у два аршини з трьома вершками, хвiст у нього пишний, копито мале i кругле, але чвал рiвномiрний; голова маленька, вуха гострi, а очi великi. Вiн пiшов праворуч, кажу вам, i краще покваптеся.
Келар на якусь мить завагався, вiдтак подав знак своему почтовi i вирушив униз стежкою праворуч, а тим часом нашi мули знов почвалали пiд гору. Я саме збирався розпитати Вiльяма, бо мене пекла цiкавiсть, але вiн зробив менi знак зачекати: i справдi, через кiлька хвилин ми почули переможнi вигуки i на закрутi стежки знов показалися ченцi i челядники, ведучи за вуздечку коня. Вони пройшли обiч, вельми зачудовано позираючи на нас, i поспiшили перед нас до монастиря. Гадаю, що Вiльям саме тому сповiльнив крок, щоб дати iм змогу розповiсти iншим про цю приключку. Я ж бо не раз вже мав нагоду пересвiдчитися, що учитель мiй, хоча й вельми чеснотливий у всьому муж, грiхував-таки марнослав’ям, коли була нагода дати доказ своiй проникливостi, i тому, знаючи його дар тонкого дипломата, я зрозумiв, що вiн хоче прибути до монастиря, увiнчаний славою мудроi людини.
– Тепер скажiть менi, мосьпане, – не змiг врештi стриматися я, – звiдки ви се знали?
– Любий мiй Адсо, – мовив учитель. – Впродовж цiлоi нашоi мандрiвки я вчу тебе розпiзнавати слiди, через якi свiт промовляе до нас, немов велика книга. Алан Лiлльський говорив:
omnis mundi creatura
quasi liber et pictura
nobis est in speculum[20 - Всяке створiння на свiтi, немов зображення або книга, править нам за дзеркало (лат.).],
маючи на увазi невичерпну скарбницю символiв, якими Господь через своi створiння мовить нам про життя вiчне. Та вселенна ще балакучiша, нiж гадав Алан, i говорить не лише про речi остаточнi (тодi промовляе вона завжди у спосiб недовiдомий), але й про речi дочаснi, i тодi промовляе вона цiлком зрозумiло. Менi соромно повторювати тобi те, що ти й сам повинен знати. Бiля перехрестя, на ще свiжому снiгу дуже виразно виднiли вiдбитки кiнських копит, якi звернули на стежину лiворуч вiд нас. А що вiдстань мiж одним вiдбитком i другим була рiвновелика i регулярна, самi копита – невеличкi i круглi, а почвал рiвномiрний, то я вiдразу зрозумiв, який то був кiнь, i те, що вiн iшов урiвноважено, а не летiв стрiмголов, забрикавшись. Там, де пiнii утворюють такий собi природний дах, деякi галузки було недавно зламано саме на висотi у два аршини i три вершки. А на шпичках ожинового куща, там, де тварина, мабуть, звернула на стежку праворуч вiд себе, гордовито помахуючи своiм пишним хвостом, зосталися довгi чорнi кiнськi волосини… І не кажи менi, буцiм не знаеш, що ця стежка веде до гноiвнi, адже, долаючи нижнiй закрут, ми бачили слiди нечистот, що iх зливають вниз зi схiдноi башти, споганюючи снiг; а саме розташування перехрестя свiдчить про те, що ця стежка може вести лише у той бiк.
– Гаразд, – мовив я, – а маленька голова, гострi вуха, великi очi…
– Не знаю, чи вiн справдi такий, але ченцi саме таким його бачать. Говорив же Ісидор з Севiльi, що краса коня вимагае «ut sit exiguum caput et siccum prope pelle ossibus adhaerente, aures breves et argutae, oculi magni, nares patulae, erecta cervix, coma densa et cauda, ungularum soliditate fixa rotunditas»[21 - …щоб голова була мала i мiцно посаджена, шкiра тiсно прилягала до кiсток, вуха щоб були короткi i загостренi, очi – великi, нiздрi широкi, шия випростувана, грива i хвiст густi, копита твердi i круглi (лат.). Цитату взято з «Етимологiй» Ісидора з Севiльi (див. Глосарiй).]. Якби кiнь, шлях якого я вислiдив, не був воiстину найкращим у стайнi, як тодi пояснити, чому навздогiн йому кинулися не лише стайничi, але й завдав собi клопоту сам келар? А коли чернець вважае якогось коня чудовим, то хай як той кiнь справдi виглядае, чернець бачить його лише так, як описують його auctoritates[22 - Авторитети (лат.).], а найпаче, – i вiн лукаво усмiхнувся до мене, – якщо вiн вчений бенедиктинець…
– Гаразд, – вiдповiв я, – а чому саме Гнiдий?
– Нехай пошле тобi Дух Святий трохи бiльше оливи до голови, нiж ти тепер маеш, сину мiй! – вигукнув учитель. – Як же iнакше ти б назвав коня, якщо навiть великий Буридан, який туж-туж стане ректором у Парижi, не знайшов кращого iменi для лепського коня?
Оце таким був мiй учитель. Вiн не тiльки вмiв читати велику книгу природи, але й розумiвся на тiм, як ченцi читали писанi книги i мислили за iх посередництвом. І дар сей, як ми побачимо, немало прислужився йому в наступнi днi. Зрештою, його пояснення здалося менi тодi цiлком очевидним, i гордощi за те, що тепер я теж його знаю, притлумили сором за те, що я не зумiв пояснити це самостiйно, i я мало не запишався зi своеi проникливостi. Ось яка сила iстини, котра, як i добро, щедро даруе сама себе. І слава йменню святому Господа нашого Ісуса Христа за чудовне се одкровення, якого я сподобився.
* * *
Та повернись до свого русла, оповiде моя, бо ж сей чернець ветхий бариться надто на маргiналiях. Повiдай краще, як ми дiсталися до головних ворiт монастиря, i на порозi стояв абат, бiля якого двiйко послушникiв тримали золоту миску, повну води. Коли ми спiшилися, вiн умив Вiльямовi руки, а тодi обняв його, цiлуючи в уста, i дав святе благословення, а келар тим часом зайнявся мною.
– Дякую, Аббоне, – мовив Вiльям, – для мене велика радiсть ступити в обитель, пiдвладну вашiй милостi, адже слава про неi перейшла далеко за сi гори. Приходжу я як прочанин в iм’я Господа Нашого й як такого ви мене гiдно вшанували. Але приходжу я також в iм’я нашого синьйора на цiй землi, як повiдомить вас послання, котре вам вручу, i вiд його iменi теж дякую вам за гарний прийом.
Абат взяв листа з iмператорськими печатями i сказав, що, зрештою, про Вiльямове прибуття ще ранiше повiдомили його iншi послання вiд братiв по ордену (звiсно, подумав я з деякими гордощами, настоятеля бенедиктинцiв важко захопити зненацька), вiдтак звелiв келаревi провести нас до нашого мешкання, а тим часом стайничi зайнялися нашими мулами. Абат пообiцяв зайти до нас пiзнiше, коли ми трохи перекусимо, i ми вступили у великий двiр, де стояли монастирськi будiвлi, розкинувшись уздовж плескуватоi галявини, яка згладжувала верхiвку гори, утворюючи пологу западину – себто альпу.
* * *
Про розташування монастирських будiвель я ще не раз матиму нагоду розповiсти детальнiше. За воротами (якi були единим отвором у монастирських мурах) вiдкривався оточений деревами просад, який вiв до монастирськоi церкви. Лiворуч од нього простягалася широка смуга городiв i, як я дiзнався згодом, ботанiчний сад; посеред них, уздовж вигину мурiв, тяглися два будинки, де розташувалися лазнi та шпиталь з зiллярнею. Вглибинi, лiворуч од церкви, височiла Вежа; вiд церкви ii вiддiляв клапоть землi, вкритий могилами. Пiвнiчний портал церкви вiдкривався на пiвденну башту Вежi, а прибулий, входячи у монастир, одразу натрапляв поглядом на захiдну башту, яка нависала над проваллям лiворуч, зливаючись з мурами, а далi за нею височiла пiвнiчна башта, помiтна лише для погляду збоку. Праворуч од церкви, дещо позаду, виднiли якiсь будiвлi, що оточували внутрiшнiй дворик з кружганком: були то, безперечно, опочивальнi, абатовi палати i притулок для прочан, де нас поселили. Саме туди ми йшли, минаючи по дорозi чудовий садок. Праворуч позаду церкви, по той бiк розлогого майданчика, вздовж пiвденних мурiв на схiд вервечкою тяглися хижi челядникiв, хлiви, млини, маслоробнi, шпихлiри i пивницi, а також будинок, який, мабуть, був помешканням новiцiiв. Рiвна, лише дещо хвиляста мiсцевiсть дозволила давнiм будiвничим мiсця сього святого дотримуватися законiв взаемного розташування краще, нiж могли вимагати Гонорiй з Отена чи Гiйом Дуран. З положення сонця о тiй порi дня я зрозумiв, що портал виходить точно на захiд, а отже, хори i вiвтар зверненi на схiд; коли зрання сходило сонце, воно притьмом будило ченцiв в опочивальнях i тварин у стайнях. Я нiколи не бачив такоi благолiпоi i так чудово розташованоi обителi, хоч згодом менi довелося споглядати Санкт-Галлен[23 - Маеться на увазi старовинний бенедиктинський монастир у м. Санкт-Галлен (Швейцарiя); до нас дiйшов його опис IX ст., i, ймовiрно, саме цей монастир був прообразом абатства в романi.], Клюнi, Фонтене i ще iншi абатства, якi, можливо, були бiльшi, але не мали таких досконалих пропорцiй. Вiд iнших монастирiв обитель цю вiдрiзняла також незмiрна махиня Вежi. Хоч не вiдаючи нiчого про каменярське мистецтво, я вiдразу зрозумiв, що вона куди стародавнiша, нiж всi iншi споруди, i зведено ii було, мабуть, для iнших цiлей, а решта абатства розкинулася навколо неi вже у пiзнiшi часи, причому розташування цiеi великоi будiвлi намагалися узгодити з розташуванням церкви, або ж навпаки. Бо серед усiх мистецтв саме архiтектура найпалкiше намагаеться вiдтворити у своему ритмi лад вселенноi, яку старожитнi називали kosmos, себто окраса, адже вона схожа на велетенську тварину, яка тiшить око досконалiстю i злагодженiстю всiх своiх членiв. І хвала Творцю Нашому, котрий, як каже Писання, призначив усiм речам число, вагу i мiру.
Першого дня час третiй,
де Вiльям провадить вельми пожиточну бесiду з абатом
Келар був чоловiк огрядний, на вигляд посполитий, але життерадiсний, сивий, але ще молодцюватий, низенький, але прудкий. Вiн завiв нас до наших келiй у притулку для прочан. Точнiше, завiв нас до келii, призначеноi для мого вчителя, пообiцявши, що наступного дня звiльнить ще одну й для мене, адже, мовляв, хоч я й новiцiй, та все ж iхнiй гiсть, а отже, приймати мене належить з усiма почестями. Тiеi ночi спати я мав у широкiй i довгiй нiшi, видовбанiй у стiнi келii, куди вiн звелiв накласти доброi свiжоi соломи. Там iнодi стелили слугам деяких вельмож, додав вiн, коли iхнi господарi бажали, щоб хтось чував над iхнiм сном.
Вiдтак ченцi принесли нам вина, сиру, оливок, хлiба i смачних родзинок та й залишили нас пiдкрiплятися. Ми попоiли i попили з великим смаком. Мiй учитель не мав аскетичних звичок, властивих бенедиктинцям, i не любив iсти мовчки. Зрештою, мову завжди вiн вiв про такi добрi й мудрi речi, що здавалось, нiби якийсь монах читае нам житiя святих.
Того дня я не стримався i став далi розпитувати його щодо нашоi пригоди з конем.
– Одначе, – мовив я, – коли ви читали слiди на снiгу i на гiлках, ви ще нiчого не знали про Гнiдого. Цi слiди свiдкували про будь-якого коня, чи принаймнi про будь-якого подiбного коня. Отож чи не мусимо ми сказати, що книга природи мовить нам лише про сутностi, як це навчають багато славетних богословiв?
– Не зовсiм, любий Адсо, – вiдповiв менi учитель. – Звичайно, слiди цi говорили менi, якщо хочеш, про коня як verbum mentis[24 - Унiверсальне поняття (дослiвно, «слово розуму», лат.). Термiн Томи Аквiнського.], i говорили вони б те ж саме, де б я iх не побачив. Але слiди у тiм мiсцi й о тiй порi дня пiдказували менi, що тут пробiг принаймнi один з усiх можливих коней. І так я опинився на пiвдорозi мiж уявленням про iдею коня i пiзнанням iндивiдуального коня. В кожному разi те, що я знав про узагальненого коня, повiдомили менi слiди, а вони iндивiдуальнi. Можна б сказати, що у той мент я був ув’язнений мiж iндивiдуальнiстю слiдiв i моiм незнанням, яке набувало доволi невиразноi форми узагальненоi iдеi. Коли ти бачиш щось здалеку i не розумiеш, що це таке, спершу ти ствердиш, що це просторове тiло. Коли воно наблизиться до тебе, тодi ти опишеш його вже як тварину, хоч i не знатимеш iще, кiнь це чи осел. І врештi, коли тварина пiдiйде ще ближче, ти зможеш сказати, що це кiнь, хоч не знатимеш iще, Гнiдий це чи Рябий. І лиш коли ти будеш вiд нього достатньо близько, то побачиш, що це Гнiдий (тобто саме той кiнь, а не iнший, хай як би його назвати). І то буде повне знання, осягнення iндивiдуального. Так i я годину тому готовий був побачити будь-якого коня, та не через широту мого розуму, а через убогiсть мого розумiння. І спрагу мого ума було втамовано лише тодi, коли я побачив цього iндивiдуального коня, якого ченцi вели за вуздечку. Тiльки тодi я справдi зрозумiв, що попереднi моi умовиводи наблизили мене до iстини. Отже, iдеi, якi ранiше допомогли менi уявити собi ще не баченого коня, були чистими знаками, як знаками iдеi коня були його слiди на снiгу: а знаки i знаки знакiв ми вживаемо лише тодi, коли не маемо перед собою речей.
Ще ранiше я чув, як вiн з великим скептицизмом говорив про унiверсальнi iдеi i з великою шанобою – про речi iндивiдуальнi: пiзнiше я переконався, що цю його схильнiсть зумовило i його британське походження, i належнiсть до францисканського чину. Але того дня я не мав сили зачинати богословськi диспути: от я й зiбгався клубочком у видiленому менi мiсцi, обгорнувся ковдрою i запав у глибокий сон.
Новоприбулому могло здатися, що то лежить якийсь клунок. Так i справдi здалося абатовi, коли близько часу третього вiн прийшов поговорити з Вiльямом. Тож менi вдалося непомiченим пiдслухати iхню першу бесiду. Без жодного злого умислу, адже показатися раптом гостевi було б куди негречнiше, нiж смиренно принишкнути, що я й зробив.
* * *
Отже, Аббон увiйшов, вибачився за вторгнення, ще раз висловив свою радiсть з приводу Вiльямового прибуття i сказав, що мае поговорити з ним про доволi серйознi речi.
Вiн став вихваляти кмiтливiсть, яку виказав Вiльям в iсторii з конем, i запитав, яким чином вiн змiг так точно описати тварину, якоi нiколи не бачив. Вiльям стисло описав йому шлях свого розумування, i гострота його розуму вельми втiшила настоятеля. Мовляв, не можна було очiкувати меншого вiд мужа, якого випереджала слава про велику проникливiсть. Настоятель сказав, що одержав був листа вiд абата Фарфського, який не лише розповiв йому про доручення, що його дав Вiльямовi iмператор (про нього ще буде мова у наступнi днi), але й повiдомив, що учитель мiй був iнквiзитором на деяких процесах в Англii та в Італii, де вiдзначився своею проникливiстю, а ще бiльше великою людянiстю.
– Менi вельми припало до вподоби, – додав абат, – що у багатьох випадках ви визнавали невиннiсть звинуваченого. Я вiрю, а тим паче у сi вельми сумнi днi, що лукавий ненастанно присутнiй у людських речах, – i крадькома озирнувся, мовби пiдозрюючи, що ворог блукае й у сих мурах, – але вiрю i в те, що супостат не завше дiе безпосередньо. Я знаю, що вiн може пiдбурити своi жертви, аби вони лиходiяли так, що провина впаде на праведного, i потiм насолоджуватиметься тим, що замiсть його прислужника спалять праведника. Нерiдко, щоб довести свою горливiсть, iнквiзитори виривають зiзнання у звинуваченого будь-якою цiною, гадаючи, що добрим iнквiзитором е лише той, хто доводить до кiнця процес, знайшовши офiрного козла…
– Інквiзитор теж бувае начинням диявола, – мовив Вiльям.
– Цiлком може бути, – погодився абат вельми обережно, – адже плани Всевишнього незглибимi, та не менi кидати тiнь пiдозри на таких достойних людей. Ба бiльше, сьогоднi менi потрiбнi саме ви, як один iз них. Сталося у цiй обителi щось таке, що потребуе уваги i поради проникливоi й обачноi людини. Досить проникливоi, щоб вiдкрити, i досить обачноi (якщо потреба), щоб прикрити. Адже часто конечним бувае з’ясувати провиннiсть людей, котрi мають пiдноситися над iншими своею святiстю, але так, щоб можна було усунути причину зла, не допустивши, щоби провинний викликав до себе зневагу загалу. Пастиря, що припустився грiха, треба усунути з лику пастирiв, але горе, якщо овечки перестануть довiряти пастирям.
– Розумiю, – мовив Вiльям. Я вже ранiше помiтив, що коли вiн висловлюеться так швидко i ввiчливо, зазвичай то був чесний спосiб приховати незгоду або збентеження.
– Тому, – продовжував настоятель, – я вважаю, що кожен випадок, коли йдеться про переступ пастиря, належить ввiряти лише таким людям, як ви, котрi не просто вмiють вiдрiзнити добро вiд зла, але й розумiють, що доречне, а що недоречне. Мене тiшить думка, що ваша милiсть виносила осудний вирок лише тодi, коли…
– …звинуваченi були виннi у злочинних дiях, у зловмисному отруеннi, у розбещеннi невинних дiтей та iнших неподобствах, що iх вуста моi не смiють вимовити…
– …що виносили ви осудний вирок лише тодi, – продовжував абат, не зважаючи на те, що його перебили, – коли присутнiсть диявола була такою очевидною в очах загалу, що не можна було вчинити iнакше, бо поблажливiсть була б ще ганебнiшою, нiж сам злочин.
– Коли я визнав когось винним, – уточнив Вiльям, – вiн справдi скоiв злочини такого кшталту, що я мiг з чистим сумлiнням передати його свiтському правосуддю.
Абат на мить завагався, а тодi спитав:
– Чому ви наголошуете на злочинностi дiй, не згадуючи про iх диявольську причину?
– Тому що мiркувати про причини i наслiдки – рiч то вельми трудна, i единим суддею тут може бути Бог. Нам нелегко встановити достеменний зв’язок навiть мiж таким очевидним наслiдком, як спалене дерево, та блискавицею, яка його спалила, а намагання прослiдкувати iнодi дуже довгi ланцюжки причин i наслiдкiв здаеться менi таким же божевiллям, як намагання спорудити вежу, яка б сягала неба.
– Наш учитель з Аквiна, – мовив абат, – не боявся самою силою розуму довести iснування Всевишнього, переходячи з причини до причини аж до самоi неспричиненоi першопричини.
– Хто я такий, – смиренно мовив Вiльям, – щоби перечити учителевi з Аквiна? Адже його доказ iснування Бога пiдтверджують стiльки iнших свiдчень, що й сам доказ сей од цього крiпне. Бог промовляе до нас в глибинi нашоi душi, це знав ще Августин, i ви, Аббоне, славили б Господа та очевиднiсть його присутностi, навiть якби Тома не… – Вiн зупинився i додав: – Я так собi мислю.
– О, звичайно, – поспiшно запевнив його настоятель, i ось таким чудовим способом мiй учитель поклав край цiй схоластичнiй диспутi, котра, очевидно, була йому зовсiм не до смаку. Вiдтак вiн заговорив знову.
– Повернiмось до процесiв. Розумiете – ось, скажiмо, когось було убито отрутою. Цей факт даний нам досвiдом. Судячи з деяких неспростовних знакiв, я можу припустити, що спричинником отруення була iнша людина. Орудуючи такими простими ланцюжками причин, розум мiй до певноi мiри може покладатись на власну силу. Але навiщо менi ускладнювати цей ланцюжок, припускаючи, що у лиходiйство втрутилася якась iнша сила, вже не людська, а диявольська? Я не кажу, що це неможливо, диявол теж зраджуе свою присутнiсть виразними знаками, як ваш Гнiдий. Але навiщо менi шукати цих доказiв? Чи не досить менi знати, що винуватцем е оцей чоловiк, i передати його свiтському правосуддю? Все одно покарою йому буде смерть, хай простить його Господь.
– Але менi казали, що в одному процесi, який точився у Кiлькеннi три роки тому i на якому кiлькох осiб звинувачено у скоеннi мерзенних злочинiв, ви не вiдкидали диявольського втручання, коли було знайдено провинних.
– Але й нiколи не пiдтверджував його вiдкрито. Хоча й не вiдкидав, це правда. Хто я такий, щоб висловлювати своi судження щодо пiдступiв лукавого, зокрема тодi, – додав вiн, i схоже було, що вiн прагне наголосити на цьому аргументi, – коли всi оскаржуеателi, епископ, мiськi радцi i все поспiльство, а може, й самi оскарженi, справдi бажали вiдчути присутнiсть нечистого? Отож, можливо, единим правдивим доказом присутностi диявола е заповзяття, з яким у ту хвилину всi хотiли б бачити його дiяння…
– Значить, ви твердите, – мовив абат стурбованим тоном, – що на багатьох процесах диявол орудуе не лише через винуватця, а, можливо, насамперед через його суддiв?
– Чи зважився б я твердити подiбне? – спитав Вiльям, i я зрозумiв, що запитання було сформульоване так, що абат не мiг вiдповiсти ствердно; i тут Вiльям скористався з його мовчання, щоб змiнити хiд бесiди. – Але насправдi усе це дiла давно минулi. Я облишив шляхетну сю справу, i якщо я так вчинив, то на те була Божа воля…
– Без сумнiву, – погодився абат.
– А тепер, – провадив далi Вiльям, – я маю зайнятись iншими делiкатними питаннями. І хотiв би взятися за те, що вас мучить, якщо ваша милiсть усе менi розповiсть.
Абат, схоже, був задоволений, що може змiнити тему бесiди. І став розповiдати, дуже обережно добираючи слова та вдаючись до довгих парафраз, про один дивний факт, який трапився кiлька днiв тому i спричинив чимало сум’яття серед ченцiв. Вiн, мовляв, розповiдае це Вiльямовi як великому знавцевi людськоi душi i пiдступiв лукавого, сподiваючись, що той зможе вдiлити дрiбку свого безцiнного часу, щоб пролити свiтло на одну вельми сумну загадку. Якось уранцi один козопас знайшов Адельма з Отранто – монаха ще молодого, але вже славетного майстра-мiнiатюриста – внизу крутосхилу, над яким пiдноситься схiдна башта Вежi. Оскiльки його бачили на хорах пiд час повечер’я, але на полуношницю вiн не з’явився, виходить, звалився вiн туди у найтемнiшi години ночi. Була то нiч великоi снiговицi, коли схожi на град, гострi мов лезо клаптi снiгу вирували у поривистому захiдному вiтрi. Його тiло, просякле наскрiзь вологою вiд снiгу, який спершу розтанув, а тодi взявся крижаною плiвкою, знайшли у пiднiжжi урвища, пошматоване об каменюки, через якi воно прокотилося. Бiдолашне i крихке смертне тiло, нехай Господь змилосердиться над ним. Оскiльки тiло, падаючи, перекидалося туди-сюди, нелегко було з’ясувати, звiдки воно впало: безперечно, з одного з вiкон, якi трьома ярусами виходили на провалля з трьох бокiв башти.
– Де ви поховали бiдолашне тiло? – спитав Вiльям.
– Ясна рiч, на цвинтарi, – вiдповiв абат. – Ви, певно, його бачили – вiн лежить мiж пiвнiчним муром церкви, Вежею та городом.
– Розумiю, – мовив Вiльям, – i розумiю, у чому полягае ваша проблема. Якби той нещасливець наклав, борони Боже, на себе руки (бо не можна уявити собi, буцiм упав вiн випадково), то наступного дня ви б знайшли одне з тих вiкон вiдчиненим, а натомiсть ви побачили, що всi вони зачиненi, i бiля жодного не видно слiдiв води.
Настоятель, як я вже говорив, був чоловiком вельми дипломатичним i врiвноваженим, та цього разу не стримав жесту здивування, який позбавив його будь-якого слiду тоi достойностi, яка, на думку Арiстотеля, подобае особi зацнiй i шляхетнiй:
– Хто вам це сказав?
– Ви, – мовив Вiльям. – Якби вiкно було вiдчинене, ви б одразу подумали, що вiн сам через нього викинувся. Наскiльки я мiг роздивитися зовнi, це великi вiкна з непрозорими шибками, а подiбнi вiкна у будiвлях такого розмiру зазвичай розмiщенi вище вiд зросту людини. Отже, якби воно було вiдчинене – а малоймовiрно, що той нещасний просто виглядав з нього i втратив рiвновагу, – ви б тодi напевно подумали, що це самогубство. У такому разi ви б не дозволили поховати його у посвяченiй землi. Але оскiльки поховали ви його по-християнськи, це значить, що вiкна були зачиненi. А якщо вони були зачиненi, то очевидно, що гаданого самовбивцю мусила пiдштовхнути чи то людська рука, а чи диявольська сила, адже навiть на процесах вiдьом я не чував, щоб непокаяному небiжчиковi Бог чи диявол дозволили вернутися з безоднi, аби затерти слiди свого переступу. І ви хочете знати, хто б мiг його – я не кажу штовхнути у прiрву, а висадити проти волi на пiдвiконня, i вас це тривожить, бо це значить, що тепер по абатствi гуляе якась зловмисна сила, чи то природна, чи надприродна.
– Так i е… – мовив абат, i не ясно було, пiдтверджуе вiн цим Вiльямовi слова чи схвалюе мiркування, якi так блискуче виклав Вiльям. – Але звiдки ви знаете, що пiд жодним вiкном не було слiдiв води?
– Бо ви менi сказали, що дув захiдний вiтер, а вiн не мiг мести снiгом на вiкна, якi вiдчиняються на схiд.
– Менi замало хвалили вашi чесноти, – мовив настоятель. – Ваша правда, води не було, i тепер я знаю чому. Усе було саме так, як ви говорите. Значить, ви розумiете мiй неспокiй. То вже була б ганьба, якби хтось iз братii заплямував себе огидним грiхом самовбивства. Але я маю пiдстави вважати, що хтось iнший заплямував себе грiхом рiвно ж огидним. І якби лише це…
– Насамперед, чому ви гадаете, що то був хтось iз ченцiв? В абатствi е багато iнших людей – стайничi, козопаси, прислужники…
– Звичайно, обитель наша невелика, але багата, – пихато погодився абат. – Сто п’ятдесят челядникiв на шiстдесят ченцiв. Але все це сталося у Вежi. Ви вже, мабуть, знаете, що на першому поверсi Вежi розмiщенi кухня i трапезна, але два горiшнi поверхи займають скрипторiй та бiблiотека. Пiсля вечерi Вежу зачиняють, i будь-кому входити туди дуже суворо заборонено, – випередив вiн запитання Вiльяма i вiдразу, але явно неохоче додав: – Ченцям, ясна рiч, теж, але…
– Але що?
– Але я цiлковито вiдкидаю можливiсть – цiлковито, розумiете? – що хтось iз челядникiв мав вiдвагу проникнути туди вночi. – В очах його промайнув немов викличний усмiх, але був вiн миттевий, наче блискавиця чи падуча зiрка. – Вони б боялися, розумiете… iнодi, даючи накази посполитим, варто пiдсилити iх якоюсь погрозою – примiром попередженням, що того, хто не пiдкориться, спiткае щось лихе, що вiн накличе на себе гнiв надприродноi сили. А от монах…
– Зрозумiло.
– Зрештою, монах може мати й iншi причини, щоб вiдважитися проникнути у заборонене мiсце, я маю на увазi причини… як це сказати? Зрозумiлi, хоч i супротивнi правиловi…
Вiльям помiтив нiяковiсть абата i задав йому запитання, яким, можливо, хотiв змiнити хiд бесiди, але воно ще дужче збентежило настоятеля.
– Кажучи, що то, мабуть, було вбивство, ви додали «i якби лише це». Що ви мали на увазi?
– Я так сказав? Звiсно, без причини, нехай якоi огидноi, не вбивають. І я тремчу, уявляючи собi огиднiсть причини, що могла штовхнути ченця до вбивства свого побратима. Ось. Оце i все.
– Бiльш нiчого?
– Менi бiльше нiчого вам сказати.
– Ви хочете сказати, що нiчого iншого вам не вiльно менi сказати?
– Благаю вас, брате Вiльяме, брате Вiльяме, – абат двiчi наголосив на словi «брате».
Вiльям густо почервонiв i мовив:
– Eris sacerdos in aeternum[25 - Ти був священик навiки (лат.). Див. Пс. 109, 4, Єв. 7, 17.].
– Спасибi, брате, – мовив абат.
О Господи Боже, якоi моторошноi таемницi торкнулися в ту мить моi необачнi зверхники, один пiд спонукою тривоги, а другий – допитливостi. Бо я, смиренний новiцiй, який збирався прийняти таiнство святого Божого священства, теж зрозумiв, що абат щось таки знав, але дiзнався вiн про це пiд печаттю сповiдi. Вiн, мабуть, почув з чиiхось уст якусь грiховну подробицю, яка могла мати якийсь зв’язок з трагiчною кончиною Адельма. Тому вiн просив брата Вiльяма розгадати таемницю, про яку вiн сам здогадувався, але не мiг нiкому вiдкрити, i сподiвався, що учитель мiй силою свого iнтелекту пролле свiтло на те, що вiн сам мусить огорнути темрявою, корячися найвищому велiнню милосердя.
– Гаразд, – сказав тодi Вiльям, – чи зможу я розпитати братiю?
– Зможете.
– Чи зможу вiльно пересуватися по обителi?
– Я надам вам цю змогу.
– Ви доручите менi цю мiсiю coram monachis?[26 - У присутностi всiеi братii (лат.).]
– Нинi ж увечерi.
– Одначе я розпочну слiдство вже зараз, ще до того, як ченцi дiзнаються про ваше доручення. А крiм того, я б дуже хотiв – i це не остання причина мого перебування тут – вiдвiдати вашу бiблiотеку, слава про яку ходить по всiх обителях християнського свiту.
Абат рвучко пiдвiвся, обличчя його закам’янiло.
– Я сказав, що ви можете пересуватися по цiлiй обителi. Але, звичайно, не по останньому поверсi Вежi, де бiблiотека.
– Чому ж?
– Менi слiд було пояснити вам це ранiше, але я гадав, що вам це вiдомо. Ви знаете, що наша бiблiотека не схожа на iншi…
