Титан

скачать книгу бесплатно

Титан
Теодор Драйзер

Трилогiя бажання #2
Теодор Драйзер (1871–1945) – вiдомий американський письменник i громадський дiяч, чиiми творами вже понад сто рокiв захоплюються читачi в усьому свiтi. «Титан» (1914) – друга частина циклу «Трилогiя бажання», в основу якого покладено iсторiю життя американського мiльйонера Чарлза Йеркса.

Френк Ковпервуд, вийшовши iз фiладельфiйськоi в’язницi, разом з Ейлiн переiжджае до Чикаго, де знову намагаеться створити власну iмперiю. Низка вдалих спекуляцiй пiд час бiржовоi панiки робить його мiльйонером. В особистому життi Френк вiддаляеться вiд Ейлiн, змiнюе безлiч коханок, поки не закохуеться у Беренiс Флемiнг – юну красуню з гарними манерами. Людина, яка добилася успiху в життi, накопичивши мiльйони, людина, яка не зупиниться нi перед чим, добиваючись вищих щаблiв влади, людина, яка мае магнетичну харизму, що пiдкорюе всiх, хто зустрiчаеться на ii шляху… – саме таким постае в романi «Титан» Френк Ковпервуд.

Теодор Драйзер

Титан

1. Нове мiсто

Коли Френк Алджернон Ковпервуд вийшов iз фiладельфiйськоi виправноi колонii, то збагнув, що з колишнiм життям у рiдному мiстi доведеться розпрощатися. Молодiсть минула, а разом iз нею зiйшли на пси i його першi зухвалi фiнансовi задуми. Доведеться все починати спочатку.

Не варто повторювати розповiдь про те, як нова панiка, що настала за грандiозним банкрутством фiрми «Джей Кук i Ко», принесла Ковпервудовi новi статки. Пiсля цього успiху його жорстокiсть дещо вляглася. Сама доля, здавалося, опiкувалася чоловiком. Однак кар’ера бiржового спекулянта вселяла в нього тепер непереборну огиду, i пiдприемець вирiшив забути про неi раз i назавжди. Краще зайнятися чимось iншим: мiськими залiзницями, купiвлею земельних дiлянок – словом, вмiло використати всi безмежнi можливостi, якi обiцяе Захiд. Фiладельфiя йому обридла. Нехай Френк вiльний i знову заможний, але ж лихослiв’я лицемiрiв не уникнути, так само, як не проникнути в фiнансовi та свiтськi кола мiсцевоi громади. Вiн мае пiти своiм шляхом сам-один, нi на кого не розраховуючи, бо якщо хтось iз старих друзiв i захоче допомогти йому, то краще зробить це таемно i буде стежити за його дiями вiддалiк. Усi цi мiркування спонукали Ковпервуда виiхати. Його чарiвна коханка – iй заледве виповнилося двадцять шiсть рокiв – проводжала його на перонi. Ковпервуд iз задоволенням дивився на дiвчину. Вона була уособленням тiеi краси, що завжди хвилювала його в жiнках.

– Ну, бувай, люба, – сказав вiн iй iз бадьорою посмiшкою, коли пролунав сигнал про вiдправлення. – Скоро всi нашi негаразди скiнчаться. Не журися. Через два-три тижнi я повернуся, або ти приiдеш до мене. Я б i зараз узяв тебе з собою, але ще не знаю, як вiн виглядае, той захiд. Ми вирiшимо, де нам оселитися, i тодi ти побачиш, чи вмiю я заробляти грошi. Не вiчно ж нам жити як плебеi. Я доб’юся розлучення, ми одружимося, й усе буде гаразд. Із грiшми не пропадеш.

Вiн поглянув у вiчi коханоi спокiйним, допитливим поглядом, а вона, стиснувши долонями його обличчя, запевнила:

– Як я буду сумувати без тебе, Френку! Адже ти для мене – все!

– Через два тижнi повернуся або пришлю телеграму, – посмiхаючись, повторив Ковпервуд, коли потяг рушив. – Будь розумницею, дитинко.

Вона вiдповiла йому поглядом, сповненим обожнювання. Розпещене дитя, загальна улюблениця в родинi, особа пристрасна, палка та вiддана, Ейлiн належала до такого типу жiнок, який не мiг не подобатися настiльки сильнiй особистостi, як Ковпервуд. Потiм вона похитала копицею рудувато-золотистого волосся, послала йому навздогiн повiтряний поцiлунок i, круто розвернувшись, пiшла широким, упевненим кроком, легко похитуючи стегнами. Всi зустрiчнi чоловiки задивлялися на цю кралю.

– Бачив? – кивнув один станцiйний службовець iншому. – Та сама, донька старого Батлера. Нам би з тобою таку, еге ж?

То була мимовiльна данина захопленню, яку заздрiсть i бажання незмiнно платять здоров’ю та красi. А пристрастi цi правлять свiтом.

До цiеi поiздки Ковпервуд нiколи не бував на заходi далi Пiтсбурга. Фiнансовi операцii, якими вiн займався, не зважаючи на розмах, переважно протiкали у вiдсталому й обмеженому свiтi фiладельфiйських функцiонерiв, вiдомому своею кастовiстю, домаганнями першого мiсця в соцiальнiй iерархii та на керiвну роль у комерцiйному життi краiни, своiми традицiями, успадкованим багатством, нудотною респектабельнiстю i тими смаками та звичками, якi з усього цього випливають. Вiн майже завоював цей манiрний свiт, майже проник у його свята святих, уже був усюди прийнятий, аж вибухнула катастрофа. Тепер же вiн – колишнiй каторжанин, усiма зацькований, хоча i мiльйонер. «Але начувайтесь! У перегонах перемагае той, хто найспритнiший, – твердив вiн собi. – У боротьбi найкращий – найспритнiший i найсильнiший. Ще подивимося, хто кого здолае. Не так просто мене розтоптати».

Чикаго вiдкрився його погляду раптово – наступноi доби. Ковпервуд провiв двi ночi серед строкатоi розкошi пульманiвського вагона тих часiв, в якому незручностi компенсувалися плюшевими оббивками та надлишком дзеркал. Нарештi пiд ранок стали з’являтися першi вiдокремленi форпости столицi прерiй. Шляхiв ставало все бiльше i бiльше, а павутина дротiв, що мерехтiла в вiкнi на телеграфних стовпах, робилася все густiшою та щiльнiшою. На пiдступах до мiста там i тут стирчали самотнi будиночки робiтникiв – житло якогось пiдприемливого смiливця, котрий поставив свою халупу на голому мiсцi в надii нехай на маленький, але певний прибуток, що принесе йому цей клаптик землi, коли мiсто розростеться.

Навколо стелилася гладенька, як скатертина, рiвнина з мiзерною поростю порудiлоi торiшньоi трави, що слабо ворушилася на ранковому вiтрi. Але мiсцями пробивалася i молода зелень – ознака наступаючого оновлення та провiсник весни. Повiтря цього дня було надзвичайно прозоре, i крiзь його чистий кришталь химернi контури далекого мiста проступали вигадливими обрисами, хвилюючи мандрiвника тонкою вишуканiстю рисунка. Колекцiя картин, зiбрана Ковпервудом i потiм пущена з молотка у Фiладельфii, принесла йому стiльки радощiв i прикрощiв, що вiн пристрастився до живопису, вирiшив стати справжнiм знавцем i навчився розумiти красу, коли зустрiчав ii в життi.

Залiзничнi колii розгалужувалися все ширше. На шляхах стояли тисячi товарних вагонiв – жовтих, червоних, синiх, зелених, бiлих, пригнаних сюди з усiх закуткiв краiни. У Чикаго, згадалося Френковi, немов меридiани до полюса, сходяться тридцять залiзничних лiнiй. Низенькi дерев’янi одноповерховi та двоповерховi халупи, так виглядае, недавно вiдбудованi та часто навiть ще нетинькованi, були вже покритi густим шаром кiптяви, а часом i бруду. Бiля переiздiв, де скупчувалися вагони конки, фургони та фiакри з налиплою на колеса глиною, увагу Ковпервуда привернули прямi, немощенi вулицi, нерiвнi, в ямах i вибоiнах тротуари. Тут – сходинки й акуратно утрамбований майданчик перед будиночком, там – довгий настил iз дощок, кинутих прямо в багнюку незайманоi прерii. Ну й мiсто! Раптово з’явився рукав брудноi, зарозумiлоi та самовпевненоi рiчечки Чикаго. Їi чорною маслянистою водою, форкаючи, бадьоро снували буксири, уздовж берегiв височiли червонi, брунатнi та зеленi елеватори, величезнi жовто-рудi штабелi лiсу та чорнi гори антрациту.

Життя тут вирувало – прибулець це вiдчув одразу. Будуеться мiсто, вируе та кипить. Навiть повiтря тут, здавалося, було насичене енергiею, i Ковпервудовi це припало до душi. Як тут усе не схоже на Фiладельфiю! Те мiсто також по-своему гарне, i колись Френк вважав його величезним чарiвним свiтом, але цей незграбний молодий велетень за всiеi своеi незграбностi був незрiвнянно кращим. У ньому вiдчувалися сила та зухвалiсть юнi. Потяг зупинився, поки розводили мiст, аби пропустити в обидва кiнцi з десяток завантажених лiсом i зерном важких барж, i в яскравому блиску вранiшнього сонця, що лилося в просвiт мiж двома купами кам’яного вугiлля, Ковпервуд побачив пiд стiною складу дерева купку iрландських вантажникiв, котрi вiдпочивали на березi. Бронзовi вiд засмаги, могутнi здорованi в червоних i синiх камiзельках, пiдперезанi широкими ременями, з короткими люльками в зубах – вони були прекраснi. «Чим це вони менi так сподобалися?» – дивувався Ковпервуд. Кожен куточок цього необлаштованого, брудного мiста був мальовничим. Усе тут, здавалося, спiвало. Свiт був молодим. Життя створювало щось нове. То чи варто було взагалi iхати далi на пiвнiчний захiд? Утiм, це вiн вирiшить пiзнiше.

А поки що йому треба навiдати кiлькох впливових чиказьких функцiонерiв, до котрих у нього були рекомендацiйнi листи. Потрiбно зустрiтися i погомонiти з тутешнiми банкiрами, гендлярами хлiбом та комiсiонерами. Френка цiкавила чиказька фондова бiржа. Всi тонкощi бiржових махiнацiй вiн знав досконало, а в Чикаго укладалися найбiльшi угоди на хлiб.

Погримiвши закапелками непоказних будиночкiв, потяг нарештi зупинився бiля одного з численних дощатих перонiв. Пiд гуркiт вивантаження скринь i валiз, сопiння паротягiв, гомiн пасажирiв, котрi метушилися туди й сюди, Ковпервуд вибрався на Канал-стрит i гукнув кеб. Вони стояли тут цiлою шеренгою як свiдчення того, що Чикаго – мiсто аж нiяк не провiнцiйне. Ковпервуд наказав вiзнику завезти його в «Гранд-Пасифiк». Це був найдорожчий готель, де зупинялися лише заможнi люди, i тому вiн уже заздалегiдь вирiшив обрати саме його. Дорогою вiн уважно розглядав вулицi, немов картини, якi хотiв би придбати. Назустрiч траплялися жовтi, блакитнi, зеленi, бiлi та брунатнi вагончики конки. Їх тягли, побрязкуючи дзвiночками, заморенi, худi, як скелети, шкапи, i це видовище втiшило Ковпервуда.

Вагончики були геть поганi. Просто яскраво розмальованi великi фанернi скринi з вставленими в них скельцями та прилаштованими подекуди блискучими мiдними дрiбничками. Але чоловiк розумiв, що, коли мiсто розростеться, на концi можна буде нажити мiльйони. Мiськi залiзницi були його покликанням. Нi маклерськi операцii, нi банкiрська справа, нi навiть велика гра на бiржi не вабили його так, як мiськi залiзницi, що вiдкривали широкi можливостi для хитрих манiпуляцiй.

2. Розвiдка

Чикаго – мiсто, з розвитком якого так нерозривно надалi буде пов’язана доля Френка Алджернона Ковпервуда. Кому дiстануться лаври завойовника цiеi Флоренцii захiдних штатiв? Мiсто, подiбне на розпалене багаття, мiсто – символ Америки, мiсто-поет у штанях iз оленячоi шкiри, суворий, неотесаний Титан серед мiст! На березi мерехтливого озера лежить цей гранд-король у лахмiттi та латках, мiсто-мрiйник, ледачий халамидник, з якого складаються легенди, бурлака з дерзанням Цезаря, з творчою силою Еврипiда. Мiсто-бард – про великi сподiвання та великi досягнення спiвае воно, загрузнувши грубими черевиками в трясовинi буднiв. Пишайся своiми Афiнами, о Грецiе! Італiе, вихваляй свiй Рим! Перед нами – Вавилон, Троя та Нiневiя нового столiття! Сюди, дивуючись усьому, сповненi надiй, йшли переселенцi зi захiдних i схiдних штатiв. Тут голоднi та холоднi трудiвники полiв i фабрик, носячись iз мрiею про незвичайне та нездiйсненне, створили собi столицю, що виблискуе зарозумiлою розкiшшю серед бруду.

Із Нью-Йорка, Вермонта, Нью-Гемпшира, Мена стiкався сюди дивний i рiзношерстий люд. Рiшучi, терплячi, наполегливi, ледь торкнутi цивiлiзацiею, всi цi приблуди жадали чогось, але не вмiли осягнути справжньоi цiнностi того, що iм давалося, прагнули слави та величi, не знаючи, як iх досягти. Сюди йшов фантазер-мрiйник, котрий утратив свiй родовий маеток на пiвднi, сповнений надiй вихованець Єльського, Гарвардського або Принстонського унiверситетiв, волелюбний рудокоп Калiфорнii та Скелястих гiр, з мiшечком срiбла або золота в руках.

Уже стали з’являтися й розгубленi iноземцi – угорцi, поляки, шведи, нiмцi та росiяни. Збентеженi незнайомою мовою, боязко зиркаючи на свого сусiду чужоi нацiональностi, вони селилися колонiями, щоб жити серед своiх.

Тут водилися повii, шахраi, шулери, шукачi пригод par excellence.[1 - Насамперед (франц.).] Це мiсто заселяли покидьки з усiх мiст свiту, серед котрих тонула жалюгiдна купка мiсцевих уродженцiв. Слiпучо спалахували вогнi будинкiв розпусти, дзвенiли банджо, гiтари та мандолiни в барах. Сюди, як на бенкет, стiкалися найсмiливiшi мрii та найницiшi жадання столiття i бенкетували всмак у цьому диво-мiстi – центрi захiдних штатiв.

У Чикаго Ковпервуд насамперед вирушив до одного з найудатних функцiонерiв – голови правлiння найбiльшого в мiстi банку, «Лейк-сiтi Нейшнл», вклади якого перевищували чотирнадцять мiльйонiв доларiв. Банк розташувався на Дiрборн-стрит, в Мунро, всього за два-три квартали вiд готелю, де зупинився Френк.

– Дiзнайтеся, хто цей чоловiк, – наказав Джуд Едiсон, голова правлiння, своему секретаревi, побачивши Ковпервуда, котрий входив до приймальнi.

Кабiнет був облаштований так, що пан Едiсон, не встаючи з-за свого письмового столу, мiг бачити крiзь внутрiшне вiкно кожного, хто входив до нього в приймальню, перш нiж той бачив його самого, i вольова, енергiйна постать Ковпервуда вiдразу привернула до себе увагу банкiра. Френк у будь-яких обставинах умiв триматися впевнено та невимушено, чому немало сприяло його тривале та тiсне спiлкування зi свiтом банкiвських та iнших фiнансових махлярiв. Для своiх тридцяти шести рокiв вiн був на диво проникливий i навчений життевим досвiдом. Люб’язний, ввiчливий, вiн разом iз тим завжди вмiв наполягти на своему. Особливо звертали на себе увагу його очi – гарнi, як очi ньюфаундленда або шотландського вiвчура, такi ж яснi та привабливi. Погляд iх був то м’який i навiть ласкавий, сповнений спiвчуття та розумiння, то раптом твердiв i, здавалося, сипав блискавками. Оманливi очi, непроникнi, в той же час вони чимось вабили до себе найрiзноманiтнiших людей.

Секретар, виконавши розпорядження боса, повернувся з рекомендацiйним листом, а слiдом за ним увiйшов i сам Ковпервуд. Пан Едiсон мимоволi пiдвiвся – вiн робив це далеко не завжди.

– Радий познайомитися з вами, пане Ковпервуд, – чемно сказав вiн. – Я звернув на вас увагу, як тiльки ви увiйшли до приймальнi. У мене тут, бачите, вiкна влаштованi так, щоб я мiг усе бачити. Сiдайте, будь ласка, не вiдмовитеся вiд смачного яблучка? – вiн висунув лiву шухляду столу, вийняв звiдти кiлька блискучих червоних плодiв i простягнув один iз них Френковi. – Я щоранку з’iдаю по яблуку.

– Нi, дякую, – чемно вiдмовився Ковпервуд, уважно придивляючись до спiврозмовника, намагаючись розпiзнати характер цього чоловiка та глибину його розуму. – Нiколи не iм мiж снiданком та обiдом, але щиро вдячний. У Чикаго я проiздом, однак вирiшив, не гаючи часу, з’явитися до вас iз цим листом. Вважаю, що ви не вiдмовите менi розповiсти коротко про ваше мiсто. Я шукаю, куди б зi зиском помiстити свiй капiтал.

Поки Френк промовляв, Едiсон, огрядний, кремезний, червонопикий, iз посивiлими каштановими бакенбардами, що пишно розрослися аж до самих вух, i колючими сiрими блискучими очима, добропорядний, самовдоволений i солiдний, жував яблуко та задумливо розглядав вiдвiдувача. Едiсон, як це часто бувае, звик iз першого погляду складати собi думку про ту чи iншу людину та пишався своiм знанням людей. Як не дивно, але цей розважливий махляр iз дивною для нього легковажнiстю вiдразу зачарувався Ковпервудом, особистiстю куди складнiшою, нiж вiн сам. І не тому, що Дрексел писав про нього як про «безперечно талановитого фiнансиста», котрий, влаштувавшись у Чикаго, зможе принести користь мiсту. Нi, Едiсона загiпнотизували незвичайнi очi Френка. Незважаючи на його зовнiшню сухiсть, у Ковпервуда було щось привабливе, i банкiр не залишився до цього нечутливим. Обидва вони, по сутi, були, що називаеться, собi на умi.

Тiльки фiладельфiець був надiлений розумом, далекогляднiстю та пiдступнiстю в незрiвнянно бiльших розмiрах. Едiсон, сумлiнний парафiянин своеi церкви та зразковий громадянин, на думку мiсцевих обивателiв, був, просто кажучи, лицемiром. Ковпервуд же завжди гидував носити таку маску. Кожен iз них прагнув узяти вiд життя все, що мiг, i кожен на свiй лад був жорстоким i нещадним. Але Едiсон не мiг змагатися з Френком, бо ним завжди володiв страх: вiн боявся, аби життя не викинуло з ним якоiсь каверзи. Його спiврозмовнику цей страх був невiдомий. Едiсон помiрно займався благодiйнiстю, зовнi в усьому дотримувався буденноi, загальноприйнятоi рутини, удавав, що кохае свою дружину, котра йому давно остогидла, i потай вiддавався незаконним утiхам. А чоловiк, котрий сидiв зараз перед ним, не дотримувався жодних усталених правил, не дiлився своiми думками нi з ким, крiм близьких йому осiб, котрi цiлковито перебували пiд його впливом, i дiяв тiльки так, як йому заманеться.

– Бачите, пане Ковпервуд, – сказав Едiсон, – ми тут, у Чикаго, такоi високоi думки про нашi можливостi, що часом боiшся сказати те, що думаеш, остерiгаешся, як би тебе не вважали занадто самовпевненим. Наше мiсто – нiби як молодший син у сiм’i, упевнений, що вiн усiх зможе заткнути за пояс, та не хоче пробувати своi сили завчасу. Його не можна назвати красенем – вiн незграбний, як усi пiдлiтки, але ми знаемо, що вiн ще вирiвняеться. Кожнi пiвроку цей молодик виростае зi своiх штанцiв i черевикiв, зi свого картуза та курточки i тому не може виглядати чепуруном, але пiд непоказною одежею у нього е мiцнi кiстки та пружнi м’язи, i ви незабаром переконаетесь у цьому, пане Ковпервуд, як тiльки придивитесь до нього уважнiше. І зрозумiете, що зовнiшнiсть суттевоi ролi тут не вiдiграе.

Круглi очi пана Едiсона звузилися, погляд його на мить став ще колючiшим. У голосi зазвучали металевi нотки. Френк зрозумiв, що Едiсон справдi закоханий у свое мiсто. Чикаго було йому дорожчим за будь-яку коханку. Навколо очей банкiра пробiгли променистi зморшки, рот обм’як, а обличчя розпливлося в усмiшцi.

– Буду радий подiлитися з вами всiм, що знаю, – продовжував вiн. – У мене е що розповiсти.

Ковпервуд заохочувально посмiхнувся у вiдповiдь. Вiн став розпитувати про розвиток рiзних галузей промисловостi, про стан торгiвлi та ремесел. Ситуацiя тут була iнша, нiж у Фiладельфii. У Чикаго вiдчувалося бiльше розмаху, бiльше простору. Прагнення до зростання, до використання всiх мiсцевих можливостей було типовим для захiдних штатiв, що вже само по собi подобалося Френковi, хоча вiн ще не вирiшив, чи варто взяти участь у цьому життi. Але так чи iнак, подii сприяли його планам. Ковпервудовi ще належало позбутися тавра колишнього арештанта, а також позбутися дружини i двох дiточок. Себто юридично, звiсно, у нього не було намiру кидати iх напризволяще.

Дiяльний, молодий i смiливий Середнiй Захiд швидше мiг пробачити йому ту зухвалiсть, iз якою вiн iгнорував сучасний кодекс моралi та вiдмовлявся йому коритися.

«Моi бажання – насамперед» – було девiзом Ковпервуда, але щоб жити згiдно з цим девiзом, необхiдно було долати забобони iнших i вмiти iм протистояти. Френк вiдчув, що банкiр, котрий сидить перед ним, якщо i не став ще воском у його руках, то все ж схильний вступити з ним в дружнi та дуже кориснi для нього взаемини.

– Ваше мiсто справило на мене дуже приемне враження, пане Едiсон, – помовчавши, сказав Ковпервуд, чудово усвiдомлюючи, втiм, що його слова не надто вiдповiдають iстинi. Вiн не був упевнений, що у нього колись вистачить духу влаштуватися серед цих будiвельних риштувань i котлованiв. – Я бачив його лише з вiкна вагона, але менi сподобалося, що життя тут б’е ключем. Гадаю, що у Чикаго – велике майбутне.

– Ви, наскiльки я розумiю, прибули через форт Вейн, отже, бачили гiршу частину мiста, – сказав пан Едiсон гордовито. – Дозвольте менi показати вам упорядкованiшi квартали. До речi, де ви зупинилися?

– У «Гранд-Пасифiк».

– І довго розраховуете пробути в Чикаго?

– Два днi, не бiльше.

– Даруйте, – пан Едiсон вийняв iз кишенi годинник. – Ви не вiдмовитеся, сподiваюсь, познайомитися з деким iз найвпливовiших людей нашого мiста? Ми всi зазвичай снiдаемо в клубi «Юнiон-лiг». У нас там е свiй кабiнет. Якщо не маете нiчого проти, то гайда зi мною. Я збираюся туди на першу годину дня, i ми, без сумнiву, застанемо там когось iз наших комерсантiв, впливових пiдприемцiв, суддiв чи адвокатiв.

– От i добре, – одразу погодився фiладельфiець. – Ви дуже люб’язнi. Я неодмiнно буду сьогоднi в клубi «Юнiон-лiг». Але до цього менi хотiлося б побачитися ще з деким… – Ковпервуд пiдвiвся i зиркнув на свiй годинник.

– Мiж iншим, не могли б ви пояснити менi, де розташована контора «Арнiл i К

»?

Почувши iм’я цього багатiя, гуртового гендляра м’ясом i одного з найбiльших вкладникiв його банку, Едiсон схвально закивав. У цьому молодиковi – Френк був щонайменше рокiв на вiсiм молодший за нього самого – банкiр одразу ж вiдчув майбутнього фiнансового магната.

Пiсля побачення з паном Арнiлом – поважним, величним, насторожено-неприязним, i бесiди зi спритним i хитрим директором бiржi Ковпервуд вирушив у клуб «Юнiон-лiг». Там вiн застав доволi строкате товариство: люди рiзного вiку – вiд тридцяти п’яти до шiстдесяти п’яти рокiв – снiдали за великим столом в окремому кабiнетi, обставленому масивними рiзьбленими меблями з чорного горiха. Зi стiн за ними спостерiгали портрети знаменитих чиказьких городян, а вiкна ряснiли кольоровими вiтражами – своерiдний замах на художнiй смак. Серед тих, хто сидiли за столом, були люди огряднi та худi, високi та приземкуватi, чорнявi та бiлявi. Обрисом вилиць i розрiзом очей декотрi нагадували тигра або рись, iншi – ведмедя, а ще iншi – лисицю. Траплялися й похмурi фiзii бульдогiв й обличчя поблажливо-зверхнi, що нагадували морди англiйських догiв. Тiльки слабких i лагiдних у цiй компанii обраних не було.

Пан Арнiл i пан Едiсон – проникливi, спритнi та цiлеспрямованi пiдприемцi – сподобалися Ковпервудовi. Крiм них, його зацiкавив Енсон Меррил – маленький, сухорлявий, вишукано ввiчливий чоловiчок, витончений вигляд котрого, здавалося, свiдчив про розгульне життя кiлькох поколiнь i мимоволi наводив на думку про маетки та лакеiв у лiвреях. Едiсон шепнув Ковпервудовi, що це – знаменитий мануфактурний король i найбiльший гуртово-роздрiбний гендляр у Чикаго.

Інша знаменитiсть, котра привернула увагу Френка, був пан Рембо, залiзничний магнат i зачинатель цiеi справи в Чикаго. Звертаючись до нього, Едiсон сказав iз веселою посмiшкою:

– Пан Ковпервуд прибув сюди з Фiладельфii, палаючи бажанням залишити у нас частину свого капiталу. Ось вам добра нагода збути з рук ту нiкчемну землю, яку ви скупили на Пiвнiчному Заходi.

Рембо, блiдий, худорлявий, iз чорною борiдкою та швидкими точними рухами, одягнений, як устиг помiтити Ковпервуд, вишуканiше за iнших, уважно глянув на нього i чемно усмiхнувся стриманою та непроникною посмiшкою. У вiдповiдь вiн зустрiв погляд, що надовго закарбувався у його пам’ятi. Очi Ковпервуда промовляли красномовнiше за його слова. І пан Рембо, замiсть того, щоб вiдбутися буденним жартом, вирiшив розповiсти йому щось про Пiвнiчний Захiд. Може, це зацiкавить фiладельфiйця.

Для людини, котра щойно вибралася з важкоi сутички з життям, зазнала на собi всi прояви добрих намiрiв i нещиростi, спiвчуття та вiроломства з боку тих, хто в кожному американському мiстi вершить всi справи, – для такого чоловiка ставлення до нього верховодiв iншого мiста означае i дуже багато, i майже нiчого. Ковпервуд уже давно дiйшов думки, що людська природа, незалежно вiд клiмату й усiх iнших умов, скрiзь однакова. Найвизначнiшою рисою роду людського було, на його думку, те, що однi й тi ж люди, залежно вiд часу й обставин, могли бути i величними, i нiкчемами. У рiдкiснi хвилини дозвiлля Френк – якщо тiльки вiн i тут не занурювався у практичнi розрахунки – любив помiркувати над тим, чим, по сутi, е життя. Якби вiн не був фiнансистом за покликанням i до того ж спритним пiдприемцем, то мiг би стати фiлософом украй суб’ективiстського напрямку, хоча заняття фiлософiею неминуче мали здаватися людинi його штибу доволi нiкчемними. Покликання Ковпервуда, як вiн його розумiв, було в тому, щоб манiпулювати матерiальними цiнностями, або, точнiше, iхнiми фiнансовими еквiвалентами, i таким шляхом наживати собi грошi. Вiн прийшов сюди з метою вивчити основнi потреби Середнього Заходу. Іншими словами, з метою прибрати до рук, якщо вдасться, джерела багатства та могутностi i тим самим змiцнити власне становище. Вiд функцiонерiв, iз котрими вiн зустрiвся вранцi, Френк устиг почерпнути потрiбнi йому вiдомостi про чиказькi скотобiйнi, про прибутки залiзничних i пароплавних компанiй, про надзвичайне здорожчання земельних дiлянок i всiлякоi iншоi нерухомостi, про величезнi масштаби спекуляцii зерном, про зростаючi зиски власникiв готелiв i крамниць, що продають реманент. Вiн почув про дiяльнiсть рiзних промислових компанiй: одна з них будувала елеватори, iнша – вiтряки, третя випускала вагони, четверта – сiльськогосподарськi машини, п’ята – паротяги. Будь-яка нова галузь промисловостi знаходила для себе родючий грунт у Чикаго. З бесiди з одним iз членiв правлiння Торговоi палати, до якого у нього також був рекомендацiйний лист, Ковпервуд дiзнався, що на бiржi Чикаго майже не ведуть операцii з мiсцевими акцiями. Угоди укладалися головним чином на пшеницю, кукурудзу й iншi зерновi. Акцiями ж пiдприемств схiдних штатiв мiсцевi махлярi оперували тiльки на нью-йоркськiй бiржi, використовуючи для цiеi мети орендованi телеграфнi лiнii.

Придивляючись до цих людей – всi вони були надзвичайно чемнi та люб’язнi, i кожен, приховуючи своi великi задуми та плани, обмежувався лише загальними, нi до чого не зобов’язуючими зауваженнями, – Френк думав про те, як його приймуть у цiй компанii. На шляху чоловiка стояло чимало перешкод. Нiхто з цих панiв, котрi були з ним такi уважнi, не знав, що вiн недавно вийшов iз в’язницi. Якою мiрою могла ця обставина вплинути на iхне ставлення до нього? Нiхто з них не знав також, що вiн залишив дружину i двох дiтей i домагався розлучення, щоб одружитися з привабливою молодою особою, котра вже привласнила собi фактично роль його дружини.

– То ви серйозно маете намiр побувати на Пiвнiчному Заходi? – з неприхованим зацiкавленням запитав наприкiнцi снiданку пан Рембо.

– Так, маю намiр з’iздити туди, як тiльки облаштую тут справи.

– У такому разi, дозвольте познайомити вас iз людьми, котрi можуть стати вашими супутниками. Бiльшiсть iз них – тутешнi жителi, але е й кiлька прибульцiв iз схiдних штатiв. Ми iдемо в четвер спецiальним вагоном, однi – до Фарго, iншi – до Дулута. Буду дуже радий, якщо приеднаетеся до нас. Сам я iду в Мiннеаполiс.

Ковпервуд прийняв пропозицiю та подякував. Потiм вiдбулася грунтовна бесiда про пшеницю, худобу, будiвельний лiс, вартiсть земельних дiлянок, про необмеженi можливостi для вiдкриття нових пiдприемств – словом, про все, чим вабив до себе махлярiв Пiвнiчний Захiд. Розмова вертiлася головним чином навколо Фарго, Мiннеаполiса та Дулута, обговорювалися перспективи промислового зростання цих мiст i подальше розмiщення капiталiв. Пан Рембо, котрому належала залiзниця, що вже змережила вздовж i впоперек цей край, твердо вiрив у його майбутне. Френк, iз пiвслова вловлюючи та затямлюючи все, що могло стати йому в нагодi, отримував дуже цiнну iнформацiю. Мiськi залiзницi, газ, банки та спекуляцiя земельними дiлянками – ось що завжди й усюди особливо привертало до себе його увагу.

Нарештi гiсть пiшов, позаяк ще мав кiлька дiлових зустрiчей, але враження, яке справила його особистiсть, не стерлося з вiдходом чоловiка. Наприклад, пан Едiсон i пан Рембо були щиро переконанi в тому, що такого цiкавого пiдприемця iм давно не доводилося зустрiчати. А вiн майже нiчого не казав – лише слухав.

3. Вечiр у Чикаго

Вiдвiдавши Едiсона в банку та пообiдавши потiм по-простому в нього вдома, Ковпервуд дiйшов висновку, що з цим фiнансистом не варто кривити душею. Едiсон був людиною впливовою, з великими зв’язками. До того ж вiн справдi подобався Ковпервудовi. Й ось, побувавши, за порадою пана Рембо в Фарго, Френк на шляху до Фiладельфii знову заiхав у Чикаго i наступного ж дня вранцi вирушив до Едiсона, щоб розповiсти йому, пом’якшивши, певна рiч, фарби, про своi фiладельфiйськi пригоди. Вiд Ковпервуда не приховалося враження, справлене ним на банкiра, i вiн сподiвався, що пан Едiсон дивитиметься на його минуле крiзь пальцi. Гiсть розповiв, як фiладельфiйський суд визнав його винним у розтратi й як вiн вiдбув термiн у Схiднiй виправнiй колонii. Згадав також про майбутне свое розлучення та про власний намiр вступити в новий шлюб.

Едiсон, людина не настiльки сильноi волi, хоча по-своему також доволi наполеглива, здивувався смiливостi Ковпервуда та його вмiнню володiти собою. Сам вiн нiколи не наважився б на таку вiдчайдушну авантюру. Ця драматична оповiдь схвилювала його уяву. Вiн бачив перед собою чоловiка, котрий, мабуть, ще так недавно був принижений i втоптаний у багно. Й ось вiн уже знову на ногах – сильний, рiшучий i впевнений у собi. Банкiр знав у Чикаго багатьох дуже поважних i шанованих городян, чие минуле не витримало б занадто пильного вивчення. Однак нiкого таке не турбувало. Декотрi з цих людей належали до найдобiрнiшого свiту, iншi не мали до нього доступу, але все ж мали певну вагу та вплив. Чому ж не дати Ковпервудовi можливостi почати все знову? Банкiр знову уважно поглянув на вiдвiдувача – мiцний торс, вродливе, випещене обличчя з маленькими вусиками, холодний погляд… Пан Едiсон простягнув гостевi руку.

– Пане Ковпервуд, – сказав вiн, ретельно добираючи слова, – не можу висловити, наскiльки я задоволений довiрою, яку ви щодо мене виявили. Я все зрозумiв i радий, що ви звернулися до мене. Не варто бiльше тлумачити про це. Коли я вперше побачив вас у себе, то вiдчув, що ви – особистiсть непересiчна. Тепер я в цьому переконався. Вам не потрiбно виправдовуватися передi мною. Я, як-не-як, недарма п’ятий десяток живу на свiтi – життя мене дечому навчило. Ви завжди будете бажаним гостем у моему будинку та почесним клiентом у моему банку. Подивимося, як складуться обставини, майбутне само пiдкаже нам, що слiд зробити. Був би радий, якби ви оселилися в Чикаго, хоча б через те, що вiдразу припали менi до душi. Якщо вирiшите влаштуватися тут, я впевнений, що ми будемо кориснi один одному. А тепер – не думайте бiльше про минуле, я ж, зi свого боку, нiколи i за жодних обставин не буду про нього згадувати. Вам ще належить поборотися, тож бажаю вам успiху i готовий надати всiляку пiдтримку, скiльки це в моiх силах. Отже, забудьте про те, що менi розповiли, й як тiльки вашi сiмейнi справи улагодяться, приiжджайте в гостi та познайомте з вашою дружиною.

Залагодивши справи, Френк сiв у потяг, що йшов до Фiладельфii.

– Ейлiн, – сказав вiн своiй коханiй, котра зустрiчала його на вокзалi, – по-моему, Захiд – це те, що нам iз тобою потрiбно. Я проiхав аж до Фарго i побував навiть у його околицях, але нам, мабуть, не варто залазити аж так далеко. Крiм пустельних прерiй та iндiанцiв, менi нiчого не вдалося там знайти. Що б ти сказала, Ейлiн, – додав вiн жартома, – якби я поселив тебе в дощанiй халупi i годував гримучими змiями на снiданок i ховрашками на обiд? Припало б тобi це до смаку?

– Безперечно! – весело вiдповiдала вона, мiцно стискаючи руку коханого. – Якби ти це витримав, то витримала б i я. З тобою поiду хоч на край свiту, Френку. Я замовлю собi гарний iндiанський стрiй, весь заквiтчаний намистом i шматочками шкiри, i головний убiр iз пiр’я. Ну, знаеш, такий, як вони носять, i…

– Так я i знав! Ти – себе не зраджуеш! Головне – шмаття, навiть у дощанiй хижi. Нiчого з тобою не вдiеш.

– Ти б дуже скоро розлюбив мене, якби я не турбувалася, у що вдягтися, – смiялася Ейлiн. – Ох, яка я рада, що ти повернувся!

– Бiда в тому, – посмiхаючись, продовжив Ковпервуд, – що мiсця оцi не видаються менi настiльки ж багатообiцяючими, як Чикаго. Доведеться нам, мабуть, оселитися в цьому мiстi. Правда, частину капiталу я розмiстив у Фарго. Отже, час вiд часу доведеться навiдуватися i туди, але базуватимемося будемо все ж таки в Чикаго. Не хочу нiкуди бiльше iздити сам. Менi це набридло, – вiн стиснув руку дiвчини. – Якщо нам не вдасться незабаром домогтися розлучення, я просто представлю тебе в свiтi як свою дружину, i край.

– А вiд Стеджера досi немае звiсток? – спитала Ейлiн.

Стеджер, адвокат Френка, домагався у панi Ковпервуд згоди на розлучення.

– Нi, жодного слова.

– Погана ознака, чи не так? – зiтхнула Ейлiн.

– Нiчого, не засмучуйся. Могло бути й гiрше.

Френковi згадалися днi, проведенi у фiладельфiйськiй в’язницi, й Ейлiн подумала про те ж. Потiм вiн почав розповiдати iй про Чикаго, i вони вирiшили за першоi ж нагоди переселитися туди, у це захiдне мiсто.

Про подальшi подii в життi Ковпервуда розповiмо коротко. Минуло близько трьох рокiв, перш нiж вiн, залагодивши, нарештi, всi своi справи у Фiладельфii, остаточно переселився в Чикаго. Цi роки були заповненi поiздками зi схiдних штатiв у захiднi i назад. Спочатку Ковпервуд бував головним чином у Чикаго, але потiм став усе частiше навiдуватися у Фарго, де Волтер Велплi, його секретар, керував розбудовою торгового кварталу, прокладанням лiнii мiськоi залiзницi й органiзацiею ярмарку. Всi цi Рiзноманiтнi справи об’еднувалися в одному пiдприемствi, названому «Будiвельною та транспортною компанiею», на чолi якоi стояв Френк Алджернон Ковпервуд. На пана Гарпера Стеджера, фiладельфiйського представник Ковпервуда, було покладено складання контрактiв.

Оселившись на якийсь час у Чикаго, Френк зняв номер у готелi «Тремонт», обмежуючись поки що, з огляду на невизначене становище Ейлiн, лише короткими дiловими зустрiчами з тими впливовими особами, з котрими вiн познайомився, коли приiжджав уперше. Вiн уважно придивлявся до бiржових маклерiв Чикаго, пiдшукуючи впливового партнера, котрий уже мае свою контору, людину не надто вибагливу та честолюбну, котра погодиться посвятити його в справи чиказькоi бiржi й ii очiльникiв, i ввiв би в курс мiсцевого дiлового життя. Якось прямуючи у Фарго, Ковпервуд узяв iз собою Ейлiн, i вона зверхньо, з безтурботною та знудженою мiною дивилася на молоде мiсто, що стрiмко розбудовуеться.

– Нi, ти тiльки поглянь, Френку! – вигукнула Ейлiн, побачивши просту дерев’яну будiвлю чотириповерхового готелю.

Довга, непоказна вулиця в торговому кварталi, де склади цегли понуро перемежовувалися зi складами лiсоматерiалiв, справила на неi гнiтюче враження. Не кращими були й iншi частини мiста. Уздовж небрукованих вулиць зяяли порожнечею каркаси недобудованих будинкiв.

– Невже ти всерйоз думав оселитися тут? – Ейлiн, виряджена, як завжди, напоказ, пихата, самовпевнена, в модному барвистому костюмi, дивно контрастувала зi стурбованими, суворими, байдужими до своеi зовнiшностi жителями цього мiста.

Ейлiн дивувалася, де ж вона покаже весь свiй блиск, коли нарештi проб’е ii година? Припустiмо навiть, що Френк страшенно розбагатiе, стане куди заможнiшим, нiж був колись. Яка iй вiд цього користь тут? У Фiладельфii до свого банкрутства, коли нiхто ще не пiдозрював про ii зв’язки з ним, ii коханий почав було влаштовувати блискучi прийоми. Якби вона була в той час його дружиною, ii б з вiдкритими обiймами прийняв фiладельфiйський вищий свiт. Але тут, в цьому мiстечку… Боже милий! Ейлiн iз огидою зморщила свiй гарненький носик.

– Яка огидна дiра! – бiльше у неi не знайшлося що сказати про наймолодше, найкипучiше мiсто Заходу.

Зате Чикаго, з його гучним i з кожним днем усе метушливiшим життям, припало iй до душi. Ковпервуд, хоча i був цiлком поглинутий своiми фiнансовими махiнацiями, все ж не забував i про Ейлiн. Вiн дбав про те, щоб його кохана не нудьгувала на самотi. Просив ii iздити по крамницях i купувати все, що заманеться, а потiм розповiдати, що вона бачила. Й Ейлiн робила це з превеликим задоволенням – роз’iжджала мiстом у вiдкритому екiпажi, чепурна, вродлива, в крислатому коричневому капелюсi, що вигiдно вiдтiняв ii бiло-рожеву шкiру та руде золото волосся. Інодi вечорами Ковпервуд возив ii на шпацир головними вулицями мiста. Коли Ейлiн уперше побачила простори та багатство Прерi-авеню, Норс-Шор-драйв, Мiчиган-авеню i новi, оточенi зеленими газонами особняки на бульварi Ешленд, вона точно так само, як i ii коханий, вiдчула, що по жилах у неi пробiг вогонь, – мрii, надii, дерзання цього мiста запалили ii кров. Усi цi розкiшнi палаци були вiдбудованi зовсiм нещодавно. Там усi верховоди Чикаго, котрi, як i ii Френк, лише нещодавно стали багатiями. Ейлiн начебто навiть забула про те, що вона – ще не дружина Ковпервуда, i почувалася його законною половиною. Вулицi облямованi гарними тротуарами з жовтувато-коричневих плит, обсадженi молодими деревцями. Зеленi, гладенько пiдстриженi газони. Сiрi, посипанi скрипучою галькою дороги. Мереживнi фiранки у вiкнах ледь хитав червневий вiтерець, вони були захищенi вiд сонця строкатими полотняними маркiзами. Все це хвилювало уяву Ейлiн. Якось вони iздили берегом озера, i вона, задивившись на молочно-блакитну iз зеленуватим вiдливом воду, на чайок, вiтрила, що бiлiють вiддалiк, i новi ошатнi будинки вздовж берега, мрiяла про те, що колись стане господинею одного з таких чудових особнякiв. О, як поважно буде вона триматися тодi, як розкiшно одягатися! Вони побудують собi шикарний будинок, в сто разiв кращий за той, що був у Френка у Фiладельфii. Будинок-палац, iз розкiшною бальною залою та величезною iдальнею. І вони з Френком будуть давати в ньому бали й обiди i як рiвнi серед рiвних приймати у себе всiх чиказьких багатiiв!

– Як гадаеш, Френку, буде у нас колись такий же гарний будинок? – спитала вона, знемагаючи вiд заздрощiв.

– Ось послухай, що я надумав, – розповiдав Ковпервуд. – Якщо тобi подобаеться цей район, то купимо дiлянку на Мiчиган-авеню, але будуватися ще не будемо. Однак щойно в Чикаго у мене з’являться мiцнi зв’язки й я зважу, чим менi тут зайнятися, ми побудуемо собi прекрасний будинок, не турбуйся. Насамперед потрiбно залагодити цю справу з розлученням i тодi вже починати нове життя. А до того часу, якщо хочемо влаштуватися тут, краще не привертати до себе уваги. Погоджуешся зi мною?

Час наближався до шостоi години, слiпучий лiтнiй день ще не почав згасати, але спека спала, тiнь вiд будинкiв на захiднiй сторонi вулицi лягла на брукiвку, i повiтря було тепле й ароматне, як пiдiгрiте вино. Дорогою довгою вервечкою котилися чепурнi екiпажi – iзда була улюбленою втiхою чиказького «свiту», а для багатьох – чи не единою можливiстю похизуватися своiми статками (соцiальнi прошарки мiста визначилися ще не достатньо чiтко).

У побрязкуваннi упряжi – металевоi, срiбноi i навiть iз накладним золотом – чувся голос успiху або сподiвання на успiх. З цiеi вулицi, однiеi з головних артерiй мiста, – Вiа Аппiа, його пiвденноi частини, поспiшали додому з дiлових кварталiв, фабрик i контор завзятi мисливцi за наживою. Багатi городяни лише зрiдка зустрiчалися один iз одним на дiловому грунтi, обмiнювалися люб’язними поклонами. Пишно одягненi дами та молодi фертики, доньки та сини чиказьких багатiiв, або iхнi красунi-дружини в кабрiолетах, вiзках i новомодних ландо прямували з дiловоi частини мiста, щоб вiдвезти додому чоловiкiв чи батькiв, друзiв чи родичiв, котрi потомилися за копiткий день. Тут панувала атмосфера успiху, надiй, безпечностi та того самозаспокоення, що породжуеться матерiальними благами, володiнням ними. Слухнянi випещенi чистокровнi рисаки проносилися, обганяючи один одного, довгою, широкою, облямованою газонами вулицею, повз розкiшнi особняки, самовдоволених чванькiв, котрi виставляють напоказ свое багатство.

– О-о! – вигукнула Ейлiн, побачивши всiх цих сильних, впевнених у собi чоловiкiв, вродливих жiнок, елегантних паничiв i привабливих панночок, усмiхнених, веселих, котрi обмiнюються поклонами, – всього цього дивного i, як iй здавалося, такого романтичного свiту. – Я б хотiла жити в Чикаго. Менi здаеться, що тут навiть краще, нiж у Фiладельфii.

При згадцi про мiсто, де вiн, незважаючи на всю свою спритнiсть, зазнав краху, Ковпервуд мiцно стиснув зуби, i його випещенi вусики, здавалося, набули ще зухвалiшого вигляду. Пара коней, якою вiн правив, була таки незрiвнянна – тонконогi, нервовi тварини, розпещенi та примхливi. Френк терпiти не мiг жалюгiдних непородистих шкапин. Коли вiн правив, тримаючись дуже прямо, в ньому можна було впiзнати знавця та любителя коней, а його зосереджена енергiя наче передавалася тваринам.

Ейлiн сидiла поруч iз чоловiком, також горда, пихата та самовдоволена.

– Правда, гарна? – зауважила одна з дам, коли фiакр Ковпервуда порiвнявся з ii екiпажем.

«Що за красуня!» – думали чоловiки, а декотрi навiть висловлювали цю думку вголос.

– Бачила цю жiнку? – захоплено спитав один пiдлiток у своеi сестри.

– Будь спокiйна, Ейлiн, – сказав Ковпервуд iз такою залiзною рiшучiстю, що не допускае i думки про поразку, – ми також знайдемо свое мiсце тут. Вiр менi, у тебе в Чикаго буде все, що забажаеш, i навiть бiльше.