скачать книгу бесплатно
Десь приблизно через рiк пiсля того, як Ковпервуд зiйшовся з Ритою Солберг, його взаемини з Антуанеттою Новак, суто дiловi й офiцiйнi спочатку, раптово набули дещо iншого, особистiсного характеру. Чим це пояснити? Тим, що йому набридла Рита? Анiтрохи! Френк, як i ранiше, захоплювався нею. Чи тим, що йому набридла Ейлiн, котру вiн нахабно дурив? Зовсiм нi. Часом вона приваблювала його нiтрохи не менше, може, навiть i бiльше, нiж ранiше. І саме тому, що ii законнi права так грубо вiн зневажав. Вiн жалiв Ейлiн, але виправдовував себе тим, що всi його романи – за винятком, мабуть, зв’язку з панi Солберг – дуже нетривкi. Якби у нього була можливiсть одружитися з Ритою, вiн, iмовiрно, так i вчинив би, навiть iнодi думав, чи може щось змусити Ейлiн дати йому волю. Але все це врештi-решт були тiльки порожнi думки. В глибинi душi вiн вважав, що вони проживуть разом до самоi смертi, тим бiльше, що Ейлiн так легко дурити.
Ну, а Антуанетта Новак була для нього лише частиною тiеi симфонii тiлесного кохання, за допомогою якого, як вiдомо, краса править свiтом. Антуанетта була чарiвною брюнеткою, особливо гарно виглядали ii великi чорнi очi, що горiли вогнем невситимоi жаги, i Ковпервуд, на котрого стенографiстка спочатку не справила вiдчутного враження, поступово зацiкавився нею. Дивлячись на неi, вiн дивувався, як Америка змiнюе людей.
– Вашi батьки – американцi, Антуанетто? – запитав вiн ii якось уранцi з тiею поблажливою фамiльярнiстю, з якою зазвичай поводився зi своiми пiдлеглими або людьми, котрi стоять нижче за нього за розумовим розвитком, що, втiм, нiкого не ображало, а багатьом навiть здавалося вельми втiшним.
Антуанетта, свiженька й охайна, в бiлiй блузцi та чорнiй спiдницi, з чорною оксамиткою на нiжнiй шиi i з важкими чорними косами, що обвивали ii голову i були скрiпленi бiлим целулоiдним гребiнцем, глянула на нього повними щастя й удячностi очима. Вона звикла до чоловiкiв зовсiм iншого штибу: в дитинствi ii оточували люди суворi, запальнi, гарячi, часом вони напивалися i тодi починали запекло сваритися. Вони раз по раз страйкували, брали участь у демонстрацiях, ходили молитися в католицьку церкву. А потiм вона бачила навколо себе тiльки махлярiв, схиблених на грошах, неосвiчених, котрi нiчим не цiкавилися, крiм можливостей наживи, що вiдкривалися iм у Чикаго. У конторi Ковпервуда, стенографуючи його листи, чуючи його короткi, але завжди бадьорi розмови зi старим Лафлiном, Сiппензом та iншими, вона дiзналася про життя багато нового, про що ранiше нiколи i не пiдозрювала. Немов вiн вiдчинив перед нею вiкно, за яким вiдкривалася неозора далечiнь.
– Нi, не американцi, сер, – вiдповiдала Антуанетта, опускаючи на блокнот тонку, але сильну бiлу руку, в якiй вона тримала олiвець. Задоволена його увагою, вона мимоволi посмiхнулася.
– Так я i думав, – сказав вiн, – хоча вас можна прийняти за справжню американку.
– Не знаю навiть, чому це так, – продовжувала Антуанетта дуже серйозно. – І брат у мене – також справжнiй американець. Ми з ним зовсiм не схожi на батька i матiр.
– А що робить ваш брат? – спитав Френк, аби щось сказати.
– Вiн працюе зважувальником у «Арнiла i Ко». Сподiваеться колись стати менеджером. – Вона посмiхнулася. Ковпервуд допитливо зиркнув на пiдлеглу, i вона, не витримавши його погляду, опустила очi. Мимоволi зрадницький рум’янець спалахнув на смаглявих щоках дiвчини. Вона завжди болiсно шарiлася, коли ii бос дивився на неi.
– Отже, що ж ми писали генералу Ван-Сайклу? – прийшов iй на допомогу Френк, i через кiлька хвилин панночка вже опанувала собою.
Щоразу, коли iй траплялося залишатися наодинцi з Ковпервудом, вона вiдчувала дивне хвилювання, з яким не могла впоратися. Серце ii починало вiдчайдушно битися, i вся вона пашiла, як у вогнi. Часом Антуанетта задавалася питанням, чи може такий блискучий чоловiк звернути увагу на просту стенографiстку.
Природно, що, постiйно думаючи про Френка, Антуанетта зрештою без пам’ятi в нього закохалася. Можна було б, звiсно, розповiсти, як вона день за днем писала пiд його диктовку, вислуховувала накази, спокiйно та дiловито, як i годиться зразковiй секретарцi, виконувала своi обов’язки. Але думки дiвчини, хоча це i не вiдбивалося на точностi й акуратностi ii роботи, були цiлком захопленi незвичайним чоловiком, котрий сидiв поруч у кабiнетi, – ii господарем, до котрого безперервно приходили важливi та впливовi функцiонери. Вони тицяли iй свою картку й iнодi годинами затримувалися у Ковпервуда. Правда, вона помiтила, що шеф рiдко вдавався до тривалоi бесiди аби з ким, i це дуже iнтригувало ii. Розпорядження, якi вiн вiддавав, завжди вирiзнялися стислiстю. Френк покладався на ii природну кмiтливiсть, що вона миттево доповнить те, на що вiн тiльки натякав.
– Ви второпали? – зазвичай питав вiн.
– Так, – вiдказувала Антуанетта.
Нiколи ще не почувалася вона настiльки значною особою, як тепер, з того часу, як стала працювати у Ковпервуда. У просторiй конторi з натертою до блиску пiдлогою все було свiтлим, холодним i жорстким, як i сам Френк. Вранiшне сонце зазирало у велике вiкно з товстим дзеркальним склом, що виходило на схiд, i, проникаючи крiзь приспущенi штори салатового кольору, створювало в кiмнатi зеленкувату, романтичну, як здавалося Антуанеттi, напiвтемряву. Кабiнет Ковпервуда, оздоблений, як i в Фiладельфii, вишневим деревом, був облаштований так, аби не можна було нi пiдглянути, нi пiдслухати, що там робиться. Коли дверi були зачиненi, нiхто не смiв туди входити, наче за кiот. Правда, Френк здебiльшого розсудливо залишав дверi вiдчиненими, навiть коли диктував дiловi листи. Пiд час таких процедур, що вiдбувалися зазвичай при вiдчинених дверях, Ковпервуд не вважав зручним залишатися з секретаркою занадто довго наодинцi. Так виникли стосунки, що сприяли iхньому зближенню.
Минали мiсяцi, Френк був захоплений iншою жiнкою, про iснування котроi Антуанетта навiть не пiдозрювала, а вона, входячи до нього в кабiнет, то насилу переводила дух вiд хвилювання, то паленiла вiд дiвочого сорому. Вона навiть сама собi не наважувалася зiзнатися, що мрiе про свого боса. Дiвчинi було страшно навiть подумати, наскiльки легко вона може йому поступитися. А тим часом не було такоi риси у Ковпервуда, яка б не врiзалася iй у серце. Його густе каштанове волосся, завжди акуратно роздiлене продiлом, його великi, яснi, незворушнi очi, пещенi руки, такi сильнi та мужнi, навiть його костюм завжди витонченого та простого крою, – все захоплювало ii. Френк зазвичай здавався дуже замкнутим i далеким, i тiльки коли вони працювали разом, ставав дещо ближчим i доступнiшим.
Якось, коли вiн диктував Антуанеттi дiлового листа й iхнi погляди кiлька разiв зустрiлися – при цьому вона незмiнно опускала очi на папiр, – вiн, продовжуючи диктувати, пiдiйшов до напiввiдчинених дверей i прикрив iх. Антуанетта не звернула б на це уваги – йому траплялося i ранiше зачиняти дверi, – але сьогоднi у нього був якийсь особливий погляд, пильний, без усмiшки, i вона вiдчула, що зараз, цiеi митi щось станеться. Вона застигла, потiм кров прилинула до ii обличчя, i по спинi пробiгли мурашки. Антуанетта i сама не знала, наскiльки вона гарна. Руки та ноги у неi були немов виточенi, а тiло – струнке та гнучке. Тонкий профiль чеканнiстю рисунка нагадував зображення на старовинних грецьких монетах, а туго заплетенi коси, що обвивали голову, здавалися вирiзьбленими з каменю. Все це раптово впало Ковпервуду в очi. Повернувшись до столу, вiн не сiв на свое мiсце, а схилився до дiвчини, взяв ii за руку i нiжно, але наполегливо потягнув до себе.
– Антуанетто, – сказав вiн.
Вона глянула на нього знизу вгору, потiм пiдвелася, блiда, задихаючись вiд хвилювання. Вiд звичайноi дiловитостi не залишилося й слiду. Панночку охопила якась слабкiсть i безсилля. Вона спробувала було вивiльнити руку, але, пiднявши очi, побачила спрямований на неi жорсткий i жадiбний погляд. В головi секретарцi запаморочилося, в очах вiдбилося зрадницьке сум’яття.
– Антуанетто!
– Так, – прошепотiла вона.
– Ви кохаете мене, зiзнавайтеся!
Вона спробувала опанувати себе, проявити твердiсть духу, яка, як iй здавалося, нiколи ii не покине, але, на жаль, цiеi твердостi вже i в згадцi не було. На мить Антуанеттi згадалася далека чиказька околиця, Блу-Айленд-авеню, з двома рядами низеньких глиняних будиночкiв, де вона провела свое дитинство… А тут цей елегантний свiтлий кабiнет i сильний, владний чоловiк, котрий вимагае ii вiдповiдi. Який чудовий мае бути свiт, в якому вiн живе! Кров билася у неi в скронях, i панночка застигла в якомусь блаженному зацiпенiннi.
– Антуанетто!
– Ах! Я й сама не знаю… – пробелькотiла вона. – О, так, так! Кохаю!
– Менi подобаеться ваше iм’я, – сказав вiн. – Антуанетто! – i пригорнув ii до себе.
Перелякана, щаслива, вона не пручалася, але раптом, швидше вiд несподiванки, нiж вiд сорому, сльози бризнули з ii очей. Вона вiдвернулася, сперлася рукою об стiл i, опустивши голову, заплакала.
– Про що ви, Антуанетто? – ласкаво запитав вiн, нахиляючись до неi. – Ви так погано знаете життя? Адже ви сказали, що кохаете мене. Може, ви хочете, щоб я забув про те, що сьогоднi вiдбулося, i щоб все мiж нами було, як i ранiше? Я можу пiти на це, якщо тiльки, певна рiч, i ви можете.
Ковпервуд чудово знав, що секретарка кохае його i всiм еством прагне до нього. Антуанетта чула, що казав ii бос, але ридання душили ii.
– Хочете, щоб усе було, як i ранiше? – знову повторив вiн, помовчавши, щоб дiвчина могла оговтатися.
– Ах, дайте менi поплакати! – в сум’яттi пробурмотiла вона нарештi. – Я й сама не знаю, чому ридаю. Просто розхвилювалася трошки. Будь ласка, не звертайте на мене уваги.
– Антуанетто, перестаньте плакати i погляньте на мене.
– Нi, нi, тiльки не тепер. У мене очi зовсiм розпухлi.
– Ну, погляньте на мене, Антуанетто, – i вiн узяв ii за пiдборiддя, – подивiться, хiба я такий уже страшний?
– О! – схлипнула вона, коли iхнi погляди зустрiлися. – Я… – І, поклавши руки на груди Френка, припала до нього головою, а той обiйняв дiвчину та погладив по плечу.
– Я не такий уже поганий, Антуанетто, ви тут стiльки ж виннi, скiльки й я. То ви мене кохаете?
– Так, о, так!
– І не будете сердита на мене?
– Нi. Як це все дивно, – вона сховала обличчя у нього на грудях.
– То поцiлуйте мене.
Вона закинула голову й обвила його шию руками. Ковпервуд мiцно притиснув дiвчину до себе. Вiн злегка кепкував над секретаркою, допитуючись, чому вона плакала, а сам думав: що б сказали Ейлiн i Рита, якби дiзналися? Спочатку Антуанетта не хотiла говорити, а потiм зiзналася, що у неi було таке вiдчуття, нiби вона чинить погано. Цiкаво, що панночка також думала про Ейлiн, про те, з якою пихою та завжди пропливае повз неi. Тепер вона дiлить iз цiею зарозумiлою панi Ковпервуд його любов. І як не дивно, Антуанетта вважала це честю для себе.
Вона виросла у власних очах, вiдчула в собi приплив бадьоростi та сил. Тепер дiвчина бiльше дiзналася про життя, бо пiзнала кохання та пристрасть. Майбутне малювалося iй сповненим радощiв. Трохи згодом Антуанетта сiла за свою друкарську машинку. «До чого все це призведе?» – думала вона, гарячково хвилюючись. По обличчю дiвчини не було помiтно, що вона плакала, тiльки смаглявi щоки пашiли палким рум’янцем, i це робило ii ще вродливiшою. Жодне почуття провини перед Ейлiн не турбувало Антуанетту. Вона належала до нового поколiння, яке починало в душi пiддавати переоцiнцi колишнi етику та мораль. Хiба не мае вона права розпоряджатися собою, як заманеться, й яке кому дiло, куди це може ii завести. Поцiлунки Ковпервуда все ще горiли на ii губах. Що тепер обiцяе iй майбутне?
17. Щось не клеiться
Наслiдки цього зближення не були такими значними для Френка, як для Антуанетти. Поступаючись раптовiй примсi, вiн пробудив до життя пристрасну, неприборкану особу. Дiвчина слiпо обожнювала його. Скiльки б вiн не заподiяв iй горя, Антуанетта – i майбутне це показало – нiколи не стала б йому мстити. Однак, сама того не вiдаючи, вона першою викликала пiдозри у Ейлiн i вiдкрила iй очi на зради Ковпервуда.
Приводом до цього послужили два доволi незначних випадки. Якось, заiхавши за Френком, Ейлiн застала його в кабiнетi наодинцi зi стенографiсткою, хоча було вже пiзно й iншi службовцi давно розiйшлися. Вони дуже жваво розмовляли про щось, i панночка, коли Ейлiн увiйшла, нiби знiяковiла. Іншим разом, коли Ковпервуд був у вiд’iздi, Ейлiн здалося, що вона бачила його разом iз Антуанеттою в каретi на Стейт-стрит. Стояла гидка листопадова погода. Ейлiн виходила з крамницi Меррила i випадково зиркнула на екiпаж, що проiжджав бiля хiдника. Повноi впевненостi у неi не було, але ii все одно це вразило. Невже Френк у мiстi i нiкуди не виiжджав? Ейлiн негайно ж вирушила до нього в контору, пiд приводом, що знайшла гарненький нашийник для Дженнi, песика старого Лафлiна, а насправдi, щоб перевiрити, чи Антуанетта там. «Невже Ковпервуд мiг захопитися цiею стенографiсточкою?» – питала вона себе дорогою. У конторi всi вважали, що шефа немае в мiстi, але й Антуанетти на мiсцi не виявилося. Лафлiн сказав Ейлiн, що панна Новак, здаеться, пiшла в бiблiотеку пiдiбрати якiсь матерiали. Так Ейлiн i не вдалося розвiяти своi сумнiви.
Як вона мала до цього поставитися? І щастя ii, й усi надii були настiльки тiсно пов’язанi з коханням та успiхом Френка, що при однiй думцi втратити його вона готова була ошалiти. Часом Ковпервуд, продираючись звивистими стежками пристрастi, замислювався над тим, як вчинить Ейлiн, якщо дiзнаеться про його вибрики. Уже й ранiше – коли вiн завiв iнтрижку з дружиною адвоката, панi Катридж, а потiм iз Еллою та панi Ледуел – у нього траплялися невеликi сутички з Ейлiн, i хоча до справжнiх сварок справа не дiйшла, Френковi стало ясно, що навiть тiнь пiдозри виводить дружину iз себе. Інодi вiн десь пропадав, i Ейлiн чекала його даремно, але у чоловiка завжди знаходилися виправдання. Інодi ii дивувала його незрозумiла байдужiсть до неi – в цьому виправдатися було вже важче. Проте дотепер Ковпервудовi завжди вдавалося розвiювати ревнивi пiдозри дружини, тому що жодною з цих жiнок вiн не був серйозно захоплений.
– Ну, навiщо ти таке кажеш? – спокiйно заперечував вiн, коли Ейлiн, сердячись на нього за якусь чергову тимчасову вiдсутнiсть, стверджувала, що вiн, мабуть, непогано згаяв час iз iншою. – Ти ж чудово знаеш, що у мене нiкого немае. Повiр, якби я i завiв шури-мури з якоюсь жiнкою, ти б дуже хутко про це дiзналася. І все одно, навiть якщо станеться зi мною такий грiх, в душi я нiколи б тебе не зрадив.
– Он як? – уiдливо кричала Ейлiн, хробак сумнiвiв точив ii. – Ну, знаеш, «духовну вiрнiсть» можеш залишити собi! Менi одних пiднесених почуттiв замало.
Френк реготав, а за ним смiялася й Ейлiн. Вiн жалiв дружину i розумiв, що вона мае рацiю. Подобався йому i сарказм, що звучав у ii словах. Крiм цього, вiн знав, що в глибинi душi вона не вiрить у його зраду, – адже вiн i зараз поводився з нею, як закоханий. Але Ейлiн добре знала, що вiн подобаеться жiнкам, а хiба мало бездушних кокеток, котрi будуть радi заманити його та спаплюжити iй життя? Та Френк i сам, може, не проти стати жертвою цих спокусниць.
