скачать книгу бесплатно
– Ну i що ж такого? Менi це подобаеться. Якщо вже хизуватися, то без мiри.
– Знаю, що це – твоя теорiя, дитинко, але в усьому мiру треба знати. Інодi корисно виглядати i скромнiшим. Не годиться дуже вже вiдрiзнятися вiд тих, хто тебе оточують, навiть у вигiдний бiк.
– Знаеш що, – сказала вона раптом, глянувши на чоловiка, – ти колись станеш страшенним консерватором, не гiршим за моiх братiв.
Вона пiдiйшла до Ковпервуда, поправила йому краватку та пригладила волосся.
– Комусь iз нас треба бути консерватором для блага сiм’i, – жартiвливо зауважив вiн.
– А втiм, я ще не впевнена, що це будеш ти, а не я.
– Який сьогоднi чудовий день. Поглянь, якi гарнi цi бiлi мармуровi скульптури. Куди ми поiдемо – в Клюнi, Версаль чи Фонтенбло? Увечерi треба було б сходити у Французьку комедiю, подивитися Сару Бернар.
Ейлiн була щаслива та весела. Яке блаженство мандрувати з Френком як його законна дружина!
У цю поiздку жага задоволень, iнтерес до мистецтва та тверда рiшучiсть заволодiти всiм, що може дати йому життя, прокинулася в Ковпервуда з новою силою. У Лондонi, Парижi та Брюсселi вiн познайомився з вiдомими антикварами. Його розумiння староi школи живопису i великих майстрiв минулого значно розширилося. Один лондонський гендляр, вiдразу розпiзнавши у Френковi майбутнього клiента, запросив його й Ейлiн переглянути певнi приватнi збiрки та репрезентував «iноземця, котрий цiкавиться живописом», декому з художникiв – лорду Лейтону, Данте Габрiелю Россеттi, Вiстлеру. Для них Ковпервуд був лише самовпевненим, стриманим, чемним паном iз дещо старомодними смаками. Вiн же, своею чергою, вiдзначив, що цi люди – неврiвноваженi та самозакоханi, з ними йому близько нiколи не зiйтися, й едине, що може iх пов’язувати, – це купiвля-продаж. Вони шукають захоплених шанувальникiв, а вiн мiг бути тiльки щедрим меценатом. Отже, Френк вiдвiдував галереi, майстернi, розглядав картини та мiркував – чи скоро вже збудуться його мрii про велич.
У Лондонi вiн придбав портрет пензля Реберна, в Парижi «Орача» Мiлле, маленьку дрiбничку Яна Стена, батальне полотно Мейссонье та романтичну сцену в палацовому саду Ізабе. Так вiдродилося колишне захоплення Ковпервуда живописом, i було покладено початок колекцii, що зайняла в подальшому настiльки значне мiсце в його життi.
Пiсля повернення в Чикаго Френк та Ейлiн iз захопленням вiддалися розбудовi нового будинку. Надивившись старовинних замкiв у Францii, вони вирiшили взяти iх собi за зразок. І Тейлор Лорд не забарився представити iм архiтектурний проект, що вiдтворював щось на кшталт такого замку. Лорд вважав, що знадобиться рiк або навiть i пiвтора, щоб завершити всi роботи, але Ковпервуди особливо i не поспiшали. Поки все це буде будуватися, вони змiцнять своi свiтськi зв’язки та до дня його закiнчення зможуть увiйти в коло обраних.
У тi часи чиказьке вище товариство було дуже строкатим. Були тут люди, котрi раптово розбагатiли пiсля довгих рокiв негараздiв i ще не забули нi свою сiльську церкву, нi своi провiнцiйнi звички та погляди. Були й iншi, котрi отримали капiтал у спадок або перебралися сюди зi схiдних штатiв, де великi статки iснують здавна. Цi вже вмiли жити на широку ногу. І, нарештi, пiдростали доньки та синочки новоявлених багатiiв. Вони вiдчували потяг до розкошi, що вже мiцнiла в Америцi, i сподiвалися згодом до неi долучитися. Молодь ця наразi тiльки мрiяла про танцi у Кiнслi, де влаштовувалися благодiйнi базари та вечори, про лiтнi розваги на европейський лад. Але до цього iм було ще далеко. Перша група, найбагатша, користувалася, незважаючи на свое невiгластво i тупiсть, найбiльшим впливом, бо вищим мiрилом тут були грошi. Їхнi розваги вражали своею дурiстю: все зводилося до того, щоб на людей подивитися i себе показати. Цi скоробагатьки боялися, як вогню, якоiсь свiжоi думки чи якого нововведення. Тiльки шаблоннi думки й учинки, тiльки рабська покора умовностям i допускалися в iхньому середовищi. Запросити в будинок акторку, як це часто робилося в схiдних штатах чи в Лондонi, боронь Боже! Навiть на спiвакiв i художникiв вони дивилися косо. Аби чогось не трапилося. Але якби з Європи в Чикаго випадково заiхав якийсь князь чи граф – чого, зазвичай, нiколи не бувало – мiсцевi магнати зi шкiри пнулися б, що, до слова кажучи, вони i робили щоразу, коли в iхньому мiстi проiздом зупинявся якийсь махляр зi схiдних штатiв.
Ковпервуд затямив це вiдразу, як тiльки приiхав, але йому здавалося, що коли вiн стане заможним i впливовим, збудуе розкiшний особняк, то йому з Ейлiн, можливо, вдасться розворушити це стояче болото. На жаль, Ейлiн занадто гарячкувала, надто вже явно шукала нагоди утвердитися в свiтi та домогтися визнання. Як дикун, не пристосований до самозахисту, котрий повнiстю перебувае пiд владою стихiйних сил, вона тремтiла навiть вiд думки про можливу невдачу. Дуже скоро жiнка збагнула, що iснуе категорiя свiтських жiнок, зовсiм чужих iй за складом, зблизитися з котрими буде дуже нелегко. Якось вона побачила в крамницi дружину мануфактурного короля Енсона Меррила, i та здалася iй занадто манiрною та холодною. Панi Меррил вважала себе жiнкою розумною та високоосвiченою, i не сумнiвалася, що в Чикаго для неi немае вiдповiдного товариства. Вона виховувалася в схiдних штатах, у Бостонi, не раз iздила в Лондон i навiть була прийнята в тамтешньому вищому свiтi. Чикаго видавався iй просто брудною дiрою, мiстом гендлярiв. Вона вважала за краще Нью-Йорк чи Вашингтон, але була змушена жити тут. З тими, кого панi Меррил ушановувала своею увагою, вона трималася поблажливо-пихато i мала звичку закидати голову назад, втомлено опустивши вii та болiсно пiднявши брови, даючи цим зрозумiти, яке нестерпне iй усе це оточення.
На панi Меррил Ейлiн вказала така собi панi Гадлстоун, чоловiк котроi був власником миловарнi. Гадлстоуни жили по сусiдству з Ковпервудами i також не належали до числа обраних. Але панi Гадлстоун почула, що Ковпервуди – люди заможнi, що вони товаришують iз Едiсонами i намiряються будувати особняк, який обiйдеться iм в двiстi тисяч (чутки завжди все перебiльшують). Цього виявилося досить. Як сусiдка вона визнала можливим провiдати Ковпервудiв i залишити свою вiзитiвку, а Ейлiн, котра радiла кожному новому знайомству, поспiшила з вiзитом у вiдповiдь. Панi Гадлстоун була маленькою, доволi непоказною, але надзвичайно меткою та практичною особою.
– Ви, безперечно, чули про панi Меррил. Он вона стоiть бiля прилавка з шовками, – зауважила панi Гадлстоун, вказуючи очима на високу худорляву брюнетку, дуже зарозумiлу та манiрну. – Гляньте, як вона тримае лорнет.
Ейлiн озирнулася та критично оглянула з голови до нiг цю великосвiтських даму, вiд котроi так i вiяло холодом.
– Ви з нею знайомi? – запитала вона з цiкавiстю, продовжуючи розглядати панi бiля прилавка.
– Нi, вони живуть на Пiвнiчнiй сторонi, а у нас кожен обертаеться в своему колi, – з гiднiстю заявила панi Гадлстоун.
Насправдi ж найпомiтнiшi родини вважали своею заслугою саме те, що вони вищi за будь-який подiл на касти й обирають собi друзiв iз усiх трьох сторiн.
– Ти диви! – зауважила Ейлiн iз удаваною байдужiстю. Потай вона була розчарована тим, що панi Гадлстоун вважала за потрiбне показати iй панi Меррил, нiби та була якоюсь знаменитiстю.
– Менi здаеться, вона пiдфарбовуе брови, – шепнула панi Гадлстоун, заздрiсно розглядаючи дружину мануфактурника. – Я чула, що ii чоловiк – не найвiрнiший у подружжi. У нього, кажуть, е дама серця, якась панi Гледенс, вона живе по сусiдству з ними.
– Он воно як! – обережно вiдповiла Ейлiн. Пiсля своiх фiладельфiйських пригод вона вирiшила бути напоготовi й остерiгатися будь-яких плiток. Стрiли лихослiв’я легко могли потрапити i в неi.
– Але панi Меррил, безумовно, належить до вищого свiту, – не могла не визнати супутниця Ейлiн.
З того часу мрiею Ейлiн стало познайомитися з цiею дамою та потрапити в число ii друзiв. Вона не знала, що ii честолюбнiй мрii нiколи не судилося збутися, хоча, може, в глибинi душi панi Ковпервуд i боялася цього.
Але серед жителiв Чикаго знайшлися i такi, котрi приходили до Ковпервудiв iз вiзитами, ледь тi влаштувалися в мiстi, а з деким Ковпервуди i самi зумiли зав’язати знайомство. У них стали бувати рiзнi люди. Як-от Сандерленд След, директор служби руху однiеi з пiвденно-захiдних залiзниць, що проходили через мiсто, чоловiк освiчений, не позбавлений смаку та доволi заможний, зi своею дружиною – честолюбною нiкчемою. Волтер Райз Коттон, комiсiонер iз гуртового продажу кави, вiдомий бiльше як автор дописiв на теми свiтського життя, та його дружина, котра закiнчила жiночий коледж Вассарра. Норi Сiмс, секретар i скарбник кредитноi й ощадноi спiлки «Дуглас», особа вельми впливова, але не в тих фiнансових колах, якi представляли Едiсон i Рембо. Ковпервуди познайомилися сiм’ями i з багатим хутровиком Станiславом Гоксемом, i з гуртовим продавцем борошна Двейном Кiнгслендом, з гендлярем м’ясом, експортером Вебстером Ізраельсом, i ювелiром Бредфордом Кендою. Всi цi родини мали певну вагу в свiтi. Всi вони мали непоганi особняки та непоганi прибутки, з ними доводилося рахуватися. Рiзниця мiж Ейлiн i бiльшiстю цих дам була приблизно така ж, як мiж реальнiстю й iлюзiею. Але це вимагае певного пояснення. Щоб зрозумiти умонастроi жiнок того часу, слiд подумки повернутися до перiоду середньовiччя, коли чiльна роль належала Церквi i талановитi, але далекi вiд життя поети оточували жiнку мiстичним ореолом. З того часу панночки та дами вдають, що вони створенi з iншого, благороднiшого матерiалу, нiж чоловiки, що iхне покликання – надихати й облагороджувати другу половину роду людського i що iхня прихильнiсть – безцiнний дар свiту. Цей рожевий романтичний серпанок, що не мае нiчого спiльного з поняттям особистоi чесноти, призвiв до самовозвеличення певних жiнок, котрi уявили себе мало не святими i згори вниз споглядали на чоловiкiв, а часом i на iнших жiнок.
В атмосферу, наскрiзь просочену такою безглуздою iлюзiею, i потрапила Ейлiн у Чикаго. Ледi, з котрими вона познайомилася, витали у вигаданому ними свiтi. Вони вважали себе неземними iстотами, на зразок тих, котрих увiчнили релiгiйний живопис i поезiя. У своiх чоловiках вони прагнули бачити зразок моральностi, втiлення iдеалу, вiд iнших жiнок вимагали незаплямованоi чистоти.
Ейлiн, палка та безпосередня, взяла б iх на кпини, якби iй дано було це зрозумiти. Але вона зовсiм нiчого не тямила та почувалася в присутностi цих жiнок нiяково та невпевнено.
Вiзьмемо, наприклад, панi Сiмс, гарячу шанувальницю панi Меррил. Отримати запрошення до Меррилiв на обiд, чай чи снiданок, проiхатися мiстом iз панi Меррил було вершиною блаженства для панi Сiмс. Вона любила повторювати bon mots[3 - Гострi слiвця (франц.).] свого кумира, мiркувати про ii дивовижну освiченiсть, подейкувати, як люди начебто вiдмовлялися вiрити, що вона – дружина такоi посередностi, як Енсон Меррил. Словом, всi тi прийнятi в свiтi вульгарностi, початок яким, iмовiрно, було покладено ще жiнками Стародавнього Єгипту та Халдеi. Сама панi Сiмс була пересiчною, нiчим не примiтною кар’еристкою – достатньо спритною, достатньо миловидною й елегантною. Двi маленькi доньки Сiмс, вiдповiдно до вимог того часу, були вже навченi всiм тонкощам свiтських манер. Вони тiшили батькiв умiнням набувати витончених поз, мило всмiхатися, грацiйно присiдати. Приставлена до них няня ходила в одностроi, а гувернантка була надзвичайно поважною. Сама панi Сiмс вела себе дуже зухвало, рахувалася тiльки з тими, хто стояв вище за неi на соцiальнiй драбинi, i вiд щирого серця зневажала той пересiчний свiт, в якому змушена була животiти.
Запросивши Ковпервудiв на обiд, панi Сiмс тут же спробувала вивiдати в Ейлiн щось про ii минуле: чи не знала вона в Фiладельфii Артура Лi та його дружину, подружжя Дрейкiв, Роберту Вiлiнг i родину Вокерiв? Панi Сiмс сама з ними знайома не була, але чула про них вiд панi Меррил. Це була цiлком достатня причина, щоб пустити цi iмена в хiд. Ейлiн одразу ж насторожилася i, заради порятунку, стала брехати, що знайома з усiма цими людьми. Втiм, якоюсь мiрою це було правдою: до того, як поширилася чутка про зв’язок Ейлiн iз Ковпервудом, вони з нею розкланювалися. Таке повiдомлення трохи заспокоiло панi Сiмс.
– Я неодмiнно розповiм про це Неллi, – запевнила вона, називаючи панi Меррил зменшувальним iм’ям, аби показати, як близько вони знайомi.
Ейлiн дуже боялася, що коли так пiде далi, то скоро все мiсто дiзнаеться, що Ковпервуд сидiв у в’язницi, що, перш нiж стати його дружиною, вона була його коханкою та фiгурувала в його шлюборозлучному процесi як вiдповiдач, хоча ii iм’я й не згадувалося. Врятувати Ейлiн могли тiльки ii врода та грошi Френка, бiльше iй не було на що сподiватися.
Якось на обiдi у Кiнгслендiв панi Кенда спитала Ейлiн – як тiй здалося, вельми багатозначно, – чи не була вона знайома в Фiладельфii з ii приятелькою, панi Шюлер Еванс? Ейлiн не на жарт перелякалася.
– Тобi не здаеться, що панi Кенда, а може, i не вона одна, забагато знае про нас? – поцiкавилася вона в Ковпервуда дорогою додому.
– Цiлком можливо, а втiм, не знаю, – вiдповiдав вiн, подумавши. – На твоему мiсцi я не став би особливо тривожитися. Якщо будеш постiйно про це думати та хвилюватися, вони швидше запiдозрять, що у нас щось негаразд. Я, в усiлякому разi, не приховував i приховувати не буду, що сидiв у Фiладельфii у в’язницi. Це все було пiдлаштовано. Нiхто не мав права запроторювати мене туди.
– Ну, звiсно, любий! – погодилася Ейлiн. – Навiть якщо тут щось i пронюхали – бiда невелика. Що тут такого особливого, врештi-решт? Хiба мало у кого що було до шлюбу?
– Все зводиться до того, чи приймуть вони нас у свое коло, чи вiдкинуть. Ну що ж, нiчого не вдiеш. Нам треба добудувати будинок i дати iм можливiсть проявити свою доброзичливiсть. А не захочуть – е й iншi мiста. У Нью-Йорку з грiшми ми доб’емося чого завгодно, вiр менi. Ми можемо i там збудувати собi палац i всiх змусити з собою рахуватися. Для цього потрiбнi тiльки грошi. А грошi у нас будуть, про це турбуватися нема чого, – додав вiн пiсля недовгого мовчання. – Я наживу тут мiльйони, подобаеться iм це чи нi, а потiм… Потiм побачимо. Тож не турбуйся. Немае такоi бiди у свiтi, якiй не можна зарадити грошима, в цьому я давно переконався.
І Френк мiцно стиснув зуби, як робив це завжди, приймаючи безповоротне рiшення. Втiм, це не завадило йому взяти руку Ейлiн та ласкаво ii потиснути.
– Не турбуйся, – повторив вiн. – Хiба немае iнших мiст, крiм Чикаго? А рокiв через десять ми з тобою будемо аж нiяк не злидарями. Не сумуй! Усе влаштуеться, iнакше i бути не може.
Ейлiн дивилася на освiтлену вогнями Мiчиган-авеню, кiнець якоi ховався вдалинi, i на безмовнi особняки, повз якi вони проiжджали. Бiлi кулi лiхтарiв мерехтiли в темрявi, перетворюючись удалинi на ледь помiтнi цятки. Було темно, приемно вiяло прохолодою. О, якби на грошi Френка можна було купити доступ у цей звабливий свiт i доброзичливе ставлення до себе! Ейлiн не усвiдомлювала, як багато залежало вiд неi самоi в цiй майбутнiй боротьбi.
10. Випробування
Новосiлля в особняку на Мiчиган-авеню Ковпервуди справляли наприкiнцi листопада 1878 року. Минуло близько двох рокiв, як вони переселилися в Чикаго, i цi два роки не пропали даремно. На перегонах, званих обiдах, на прийомах у клубах «Юнiон-лiг» i «Келюмет», куди Едiсон ввiв Ковпервуда, вони зустрiчалися з новими людьми, зав’язували знайомства i тепер могли вже розiслати бiльше трьохсот запрошень на свое свято. Правда, в числi цих трьохсот гостей мали бути i люди iм незнайомi – друзi Мак-Кiбена та Лорда. На запрошення вiдгукнулося десь двiстi п’ятдесят осiб. Френк вiв своi справи в Чикаго настiльки вправно, примудряючись весь час залишатися в тiнi, що нiхто не зацiкавився його минулим. Вiн був заможний, добре вихований, не позбавлений чарiвностi. Функцiонери, котрi зустрiчалися з ним у товариствi, вважали його приемним i недурним. Ейлiн була гарна, з удячнiстю вiдгукувалася на найменшу увагу, й iй охоче вiддавали належне. Проте вищий свiт Ковпервуда не визнавав. Вiдомо, що за належного такту та спритностi можна, не посiдаючи жодного становища в товариствi, створити собi цiлком надiйну репутацiю. У тi часи в Чикаго iснував тижневик, в якому друкувалася свiтська хронiка, i Френк за посередництва Мак-Кiбена змусив його служити своiм iнтересам. Представити сумнiвне бездоганним – не легке завдання в будь-яких умовах, але якщо зовнi у вас все йде доброчинно, якщо ви тримаетеся впевнено, володiете достатнiм шармом, а головне – маете капiтал, то це все набагато спрощуе справу. Мак-Кiбен знав редактора Гортона Бiгерза. Це був жалюгiдний цинiк рокiв сорока п’яти, котрий опустився, iз сивим волоссям i сумною фiзiею – не людина, а якийсь губчастий нарiст чи полiп, що виявляв показне пожвавлення та зацiкавленiсть тiльки там, де цього вимагала вигода. У тi днi редактори свiтськоi хронiки ще були вхожi в привiлейованi доми – у ролi гостей, а не репортерiв. Утiм, i тодi вже iх приймали не дуже охоче. Мак-Кiбен, бажаючи прислужитися Ковпервудовi, котрий давав йому роботу i до котрого вiн був дуже прихильний, якось сказав Бiгерзу:
– Ви ж знаете Ковпервудiв?
– Нi, – вiдповiв редактор. – А хто вони такi?
Як i кожен дармоiд, вiн прислуговував тiльки представникам вищих кiл.
– Ну як же? Ковпервуд – банкiр. У нього е контора на Ля-Саль-стрит. Вони – з Фiладельфii. Панi Ковпервуд – красуня, молода й таке iнше. Вони будують собi особняк на Мiчиган-авеню. Вам би годилося з ними познайомитися. Гадаю, що вони будуть прийнятi в кращих домах. Едiсони з ними дружнi. Якщо ви тепер присвятите цим людям увагу, вони вас не забудуть. Ковпервуд – людина щедра й узагалi хороший чолов’яга.
Бiгерз нагострив вуха. Свiтська хронiка – небагата пожива, а нагода заробити також випадае не часто. Тим, хто хотiв отримати схвальний вiдгук преси, щоб змiцнити власне становище в свiтi або проникнути туди, доводилося передплачувати його видання i грошей не шкодувати. Незабаром пiсля цiеi розмови Френк отримав пiдписаний бланк iз контори «Сетердей ревю» i негайно послав чек на сто доларiв пану Гортону Бiгерзу особисто. Слiдом за цим родини, що не мали особливоi ваги в чиказькому свiтi, стали помiчати, що коли вони запрошують на званий обiд Ковпервудiв, «Сетердей ревю» помiщае звiт, а в тих випадках, коли Ковпервудiв не бувае, немае i звiтiв. Мабуть, iз цими Ковпервудами краще пiдтримувати знайомство. Але все ж, хто вони такi?
Будь-яка увага преси, будь-який, навiть найскромнiший успiх у товариствi, легко може перетворити людину на мiшень для лихослiв’я. Той, хто хоч трохи видiлився з навколишнього середовища, миттево привертае до себе увагу свiтських кiл: хто вiн, звiдки взявся, ким е? Ейлiн вклала в свiй перший прийом у новому будинку всю душу, Френк – весь свiй смак i винахiдливiсть, тому не дивно, що новосiлля стало чимось незвичайним, а цього, з огляду на вiдомi обставини, Ковпервудовi i не слiд було робити. Чиказьке товариство, як ми вже розповiдали вище, вирiзнялося безнадiйною вiдсталiстю, на всiлякi нововведення дивилося несхвально та мирилося з ними дуже неохоче. Вторгтися в це вузьке коло i приголомшити всiх пишнiстю та небаченим блиском було щонайменше необачно. Найобережнiшi, навiть якщо i не прийдуть зовсiм, то про все дiзнаються i також винесуть свiй вирок.
Урочистостi розпочалися о четвертiй годинi. Гостi продовжували з’iжджатися до пiв на сьому. О дев’ятiй вiдкрився бал, для якого був запрошений знаменитий чиказький струнний оркестр. Танцi перемежовувалися виступами бiльш-менш вiдомих артистiв, а об одинадцятiй годинi подали розкiшну вечерю. Гостi сидiли за маленькими столиками в трьох залах першого поверху, ефектно освiтлених гiрляндами китайських лiхтарикiв. На довершення всього Френк вивiсив у картиннiй галереi не тiльки найкращi полотна, привезенi з-за кордону, а й останне придбання – чудового Жерома, котрий тодi перебував у зенiтi своеi дещо екзотичноi слави. Картина зображала голих одалiсок бiля басейну, викладеного рiзнобарвною мозаiкою. Для Чикаго таке мистецтво було занадто фривольним. Люди, котрi мало тямлять у живописi, визнали цю роботу непристойною, тодi як освiченiшi не могли побачити в нiй нiчого поганого. Але так чи iнак, цей твiр безперечно оживляв галерею.
Тут же висiв i нещодавно присланий iз Європи портрет Ейлiн роботи голландського художника Яна Ван-Беерса, з котрим Ковпервуди познайомилися минулого лiта в Брюсселi. Вiн написав портрет за дев’ять сеансiв i створив доволi ефектну рiч, в яскравiй кольоровiй гамi. Ейлiн була зображена на тлi лiтнього ландшафту, в глибинi виднiвся ставок, оточений низьким кам’яним парапетом, крило голландського замiського будинку червоноi цегли, куртини з тюльпанами та блакитне небо в пухнастих хмарках. Ейлiн сидiла на увiгнутому пiдлокiтнику кам’яноi лавки, тримаючи над головою рожеву, оздоблену мереживом парасольку. Бiля ii нiг зеленiла трава, шовковий костюм у бiлу та блакитну смужки – за останньою паризькою модою – облягав ii сильне, квiтуче тiло, солом’яний брилик iз м’якими широкими крисами, зав’язаний блакитною стрiчкою, кидав тiнь на очi, що iскрили життям i веселощами. Художнику вдалося передати характер Ейлiн – смiливiсть, самовпевненiсть, зухвалiсть, властивi особам неглибоким, котрi ще не зазнали поразок. Соковитий фарбами, хоча i дещо викличний, як i все, пов’язане з Ейлiн, портрет здатен був викликати заздрiсть у тих, кого природа нагородила не настiльки щедро. Якби це була жанрова рiч, портрет мiг би вважатися чудовим. У м’якому свiтлi газових рiжкiв Ейлiн на цьому полотнi здавалася особливо блискучою – доступна, безтурботна, розбалувана красуня, котру завжди пестили та берегли. Багато вiдвiдувачiв затримувалися бiля портрета, чимало лунало на його адресу зауважень – дехто промовляв голосно, а дехто – пошепки.
Із самого ранку Ейлiн мучили неспокiй i невпевненiсть. За наполяганнями Френка вона завантажила секретарку, юне i старанне дiвчисько, котра розсилала запрошення, сортувала вiдповiдi, виконувала усiлякi доручення i часом могла навiть дати слушну пораду. Фадетта, камеристка-француженка, зовсiм збилася з нiг, поспiшаючи все вчасно пiдготувати для своеi панi, котра мала сьогоднi одягнути два гарнiтури – один вдень, а iнший – мiж шостою i восьмою годинами вечора. Розшукуючи стрiчку, що кудись подiлася, або старанно начищаючи брошки та пряжки, вона так i сипала своiми mon dieu i parbleu.[4 - Боже мiй, звiсно (франц.).] Ейлiн, як зазвичай, чимало помучилася, перш нiж погодилася, що все гаразд. Особливо важким був вибiр сукнi. Портрет, що висiв у картиннiй галереi, немов кидав iй виклик. Ейлiн здавалося, що сьогоднi ввечерi iй призначено з’явитися на суд усього суспiльства. Врештi-решт, вона все ж таки не послухалася поради кращоi чиказькоi кравчинi Терези Донован i зупинила свiй вибiр на паризькому платтi вiд Борта з важкого брунатного оксамиту iз золотистим вiдливом. Воно дуже пасувало до ii волосся та кольору обличчя i вигiдно облягало струнку фiгуру жiнки. У тон сукнi були i коричневi шовковi панчохи та бронзовi черевички з червоними емалевими гудзиками. Кульчики Ейлiн спершу одягла аметистовi, але потiм замiнила iх топазовими.
Бiда Ейлiн полягала в тому, що вона не вмiла все це проробляти зi спокiйною впевненiстю свiтськоi левицi. Вона не стiльки керувала обставинами, скiльки обставини – нею. В iнших випадках ii виручали тiльки спокiй, витримка та такт Ковпервуда. Якщо чоловiк був бiля неi, вона почувалася шляхетною ледi, котра вмiе триматися невимушено в будь-якому товариствi. Але варто було iй залишитися однiй, i жiнка негайно втрачала мужнiсть, хоча боязкiсть аж нiяк не була iй властива. Ейлiн нiяк не могла забути про свое минуле.
О четвертiй годинi Кент Мак-Кiбен, елегантний i самовпевнений, окинувши швидким, не дуже схвальним поглядом всю цю пишнiсть, зупинився у великiй вiтальнi з Тейлором Лордом, котрий, востанне оглянувши весь будинок, вже зiбрався було йти, щоб повернутися ввечерi, та затримався, помiтивши адвоката. Якби Лорд i Мак-Кiбен були знайомi ближче, вони, ймовiрно, узялися б обговорювати майбутнiй прийом i шанси Ковпервуда на успiх, але зараз, не наважуючись розмовляти вiдверто, тiльки обмiнювалися загальними фразами, що нiчого не означали. В цю мить в усiй своiй красi у вiтальнi з’явилася Ейлiн. Кент Мак-Кiбен подумав, що вона нiколи ще не була така гарна, як сьогоднi. Що не кажи, а порiвняно з цими пихатими кокетками, яких так багато зустрiчаеш в свiтi, з цими хитрими, злими, розважливими кар’еристками, котрi вмiло спекулюють своiм суспiльним становищем, Ейлiн була просто чудова. Шкода тiльки, що iй бракуе впевненостi в собi, iй би слiд бути трохи стриманiшою, трохи холоднiшою, дуже вже вона простодушна та привiтна. І все ж за пiдтримки Френка вона може досягти багато чого.
– Чарiвно! Все тут абсолютно чарiвно! – запевнив вiн Ейлiн. – Я якраз казав пану Лорду, що в захватi вiд вашого особняка.
Почувши таку похвалу вiд Мак-Кiбена, людини свiтськоi, так ще й у присутностi Тейлора Лорда, також прийнятого вищим товариством, Ейлiн була надзвичайно задоволена. Вона аж сяяла вiд задоволення.
Одним iз перших прибули панi Вебстер Ізраельс, панi Бредфорд Кенда i панi Волтер Райз Коттон. Вони обiцяли допомогти Ейлiн приймати гостей. Дами цi пишалися своею проникливiстю й умiнням розбиратися в людях, але навiть не пiдозрювали про те, якому ризику пiддають свою репутацiю. Їх спантеличила розкiш, якою оточила себе Ейлiн, зростаюча популярнiсть Ковпервуда в фiнансових колах i пишнiсть нового будинку. У панi Вебстер Ізраельс був такий дивний рот, що Ейлiн, зустрiчаючись з нею, щоразу дивувалася: «До чого ж вона схожа на рибу!» Однак панi Ізраельс не можна було назвати потворною, а цього дня пожвавлення надавало iй навiть певноi миловидностi. Панi Бредфорд Кенда в блiдо-рожевiй сукнi зi срiблясто-сiрими вставками, що частково скрадала ii худорлявiсть, була ще доволi приваблива, незважаючи на свою сухоребрiсть. Вона брала у всьому найгарячiшу участь, вважаючи, що присутня на знаменнiй подii. Панi Волтер Райз Коттон, помiтно молодша, нiж двi iншi дами, за роки свого перебування в коледжi набралася модноi вченостi та вважала себе «вищою вiд забобонiв». Вона iнстинктивно вгадувала, що Ковпервуди, мабуть, не належать до вершкiв товариства, але вони стрiмко просувалися вгору суспiльною драбиною i, чого доброго, можуть обiгнати решту. А тому з ними треба бути люб’язною.
У життi бувае iнодi так, як на картинах Монтiчеллi: окремi предмети, фiгури, особи втрачають свою вiдособленiсть, зливаються в барвисту еднiсть, i окремiшнiсть зникае в загальному блиску. Новий особняк Ковпервудiв iз величезними, до пiдлоги, вiкнами першого поверху, з висiченими з каменю важкими гiрляндами квiтiв по фасаду, з рiзьбленими дубовими дверима пiд’iзду, прихованими у глибокiй нiшi, незабаром заповнився строкатим рухливим потоком гостей. Багатьох Френк та Ейлiн бачили вперше. Це були гостi, запрошенi Мак-Кiбеном i Лордом, котрих вони тут же представляли господарям. Майданчик бiля пiд’iзду та сусiднi провулки були вщерть забитi сучасними екiпажами та кiньми, що нетерпляче гризли вудила. Всi, з ким Ковпервуди були бiльш-менш знайомi, приiхали ранiше та залишалися довше за iнших, бачачи, що тут е на що подивитися i чим помилуватися. Ресторатор Кiнслi надiслав цiлу маленьку армiю вишколених офiцiантiв, котрих дворецький Френка розставив навколо столу. Їдальня, витримана в червонувато-брунатних тонах, що були улюбленими в стародавнiй Помпеi, виблискувала кришталем, вражаючи погляд пишнiстю сервiрування. Сукнi жiнок – тут були представленi всi вiдтiнки сiрого, бузкового, коричневого та зеленого кольорiв, модних тiеi осенi, – ефектно поеднувалися з коричневими тонами вестибюля, темно-сiрими з позолотою стiнами вiтальнi, суриком iдальнi, бiлого з позолотою забарвлення музичноi кiмнати i нейтральноi сепii картинноi галереi.
Ейлiн не втрачала сили духу завдяки присутностi Френка, котрий переходив iз iдальнi в бiблiотеку, з бiблiотеки в картинну галерею, розмовляючи то з однiею, то з iншою групою чоловiкiв. Вона стояла бiля входу в залу, виблискуючи своею марнославною вродою, чудова, але гiдна жалю, – втiлення марноти всього показного та жорстокого: «мати i не мати». Цей розцяцькований натовп, в якому було бiльше цiкавостi, нiж дружньоi уваги, бiльше заздрощiв, нiж доброзичливостi, бiльше прискiпливостi, нiж поблажливостi, з’явився сюди тiльки задля того, щоб усе вивiдати i все розкритикувати.
– Навiть не розумiю, чому, але ваш будинок, панi Ковпервуд, нагадуе менi вернiсаж, – наче мiж iншим, зауважила панi Сiмс.
Ейлiн вловила шпильку, але не знайшлася, що вiдповiсти, а тiльки спалахнула вiд образи й уiдливо спитала:
– Ви так гадаете?
Задоволена досягнутим ефектом, панi Сiмс гордовито рушила далi в супроводi закоханого в неi молодого художника, котрий завжди йшов за нею по п’ятах.
Це зауваження, як, втiм, i багато iншого, показало Ейлiн, що вона ще далеко не «своя» людина у вищому свiтi. Поки що нi ii, нi Ковпервуда в свiт приймати не бажали. Вона майже зненавидiла недалеку панi Ізраельс, котра стояла бiля неi в цю мить i чула зауваження панi Сiмс. І все ж таки панi Ізраельс була хоч кимось: панi Сiмс вiдзначила ii легким кивком i доволi поблажливим: «Як ся маете?».
Поява Едiсонiв, Следiв, Кiнгслендiв, Гоксемiв та iнших уже нiчого не могла виправити: Ейлiн втратила душевну рiвновагу. Але коли пiсля обiду молодь на чолi з Мак-Кiбеном – вiн був розпорядником на балу – почала танцювати, Ейлiн знову, незважаючи на свою невпевненiсть, опинилася на висотi. Вона була веселою, смiливою, чарiвною. Кент Мак-Кiбен, котрий мав славу великого мастака i знавця всiх таемниць i тонкощiв полонезу, вiв ii в першiй парi цiеi грацiозноi, святковоi ходи, а за ними другою парою слiдував Ковпервуд iз панi Сiмс. Ейлiн, у бiлiй атласнiй сукнi, шитiй срiблом, у дiамантових сережках, дiадемi, намистi та браслетах, заслiплювала майже екзотичною розкiшшю. Вона виблискувала в буквальному сенсi слова. Мак-Кiбен був абсолютно скорений i розсипався в комплiментах.
– Яка насолода танцювати з вами, – шепотiв вiн, нахиляючись до жiнки. – Ви гарнi, як сама мрiя!
– Але мрiя аж нiяк не безтiлесна, в цьому, знаете, легко переконатися, – вiдказувала Ейлiн.
– О, якби менi випало таке щастя! – жартiвливо бiдкався вiн.
Ейлiн зрозумiла натяк i у вiдповiдь глянула на нього з дражливою посмiшкою. Панi Сiмс, котру посилено розважав Френк, скiльки не намагалася, так i не змогла розчути iхньоi бесiди.
Пiсля полонезу Ейлiн, оточена гучним, легковажним натовпом розв’язноi «золотоi молодi», повела всiх дивитися на свiй портрет. Люди старшого поколiння засуджували надмiрну кiлькiсть вина, оголених жiнок на картинi Жерома, що висiла в одному кiнцi галереi, зухвало яскравий портрет Ейлiн в iншому ii кiнцi, i саму господиню будинку, за котрою дуже старанно упадали декотрi вiтрогони. Панi Рембо, дама добра та доброзичлива, сказала своему чоловiковi, що Ейлiн, як iй здаеться, «занадто поспiшае жити». Панi Едiсон, вражена кричущою розкiшшю та розмахом святкування, влаштованого Ковпервудом i захмарнiстю, якщо не багатолюднiстю та респектабельнiстю, то блиском усiх вечорiв у iхньому будинку, зауважила чоловiковi:
– А Ковпервуд, мабуть, наживае скаженi грошi.
– Так, адже вiн – природжений фiнансист, Елло, – повчально пояснив Едiсон. – Вiн спекулюе на бiржi i, певна рiч, наживае i буде наживати великi грошi. А ось чи приймуть iх у свiтi – не знаю. Будь вiн один, без дружини, було б простiше. Вона – дуже вродлива, але Френковi вона – не пара, не така йому потрiбна дружина. Вона якось аж занадто гарна.
– Маеш рацiю. Менi вона подобаеться, але боюся, що вона сама може собi нашкодити. А жаль.
Якраз у цю мить Ейлiн, з розпашiлим вiд лестощiв i комплiментiв щасливим обличчям, проходила повз них у супроводi двох усмiхнених шалапутiв. Ковпервуди вiдвели пiд танцi музичну кiмнату та вiтальню, i тепер усi кинулися в цю iмпровiзовану бальну залу. Назустрiч Ейлiн мчали звуки музики, запах квiтiв, багатоголосий гомiн. Схвильована, вона зупинилася на порозi, окидаючи поглядом рухомий, блискучий, галасливий натовп.
– Давно я не бачив таких краль, як панi Ковпервуд, – зауважив Бредфорд Кенда редактору свiтськоi хронiки Гортону Бiгерзу. – Вона, мабуть, навiть занадто гарна.
– А яке вона, по-вашому, справила враження? – допитувався обережний Бiгерз.
– Чарiвна жiнка, тiльки боюся, що вона недостатньо стримана i недостатньо розумна. Їй би треба триматися поважнiше. Вона надто захоплюеться. Нашi зрiлi красунi не захочуть у них бувати, поруч iз нею вони всi будуть здаватися старими бабегами. Якби панi Ковпервуд була не настiльки молода i не настiльки вродлива, до неi поставилися б краще.
– Я також так гадаю, – сказав Бiгерз. Насправдi ж вiн зовсiм так не думав i взагалi нездатний був до подiбних узагальнень. Але тепер вiн був твердо в цьому переконаний, бо так сказав Бредфорд Кенда.
11. Плоди смiливих починань
Наступного дня за ранковою кавою в Сiмсiв i в багатьох iнших чиказьких оселях тiльки i було розмов, що про новосiлля у Ковпервудiв i про те, будуть вони прийнятi в товариствi чи нi.
– Як хочеш, але панi Ковпервуд зовсiм не вмiе себе тримати, – зауважила панi Сiмс своему чоловiковi. – І взагалi вони влаштували не новосiлля, а якийсь балаган. Треба ж додуматися: в одному кiнцi галереi повiсити ii портрет, а в iншому – цього Жерома! А сьогоднiшня замiтка в «Прес»! Немов вони i справдi якесь цабе.
Панi Сiмс пiдозрювала тепер, i небезпiдставно, що дала себе одурити своiм приятелям Тейлору Лорду та Кенту Мак-Кiбену, котрi познайомили ii з Ковпервудами, i це дратувало.
– А що ти скажеш про гостей? – спитав пан Сiмс, намазуючи маслом булочку.
– Всi цi люди – без респекту. Крiм нас, по сутi, i назвати нiкого. Дуже шкодую тепер, що ми поiхали. Хто такi цi Ізраельси та Гоксеми? А та нестерпна жiнка (вона мала на увазi панi Гоксем)! Замучила мене своею пришелепкуватою балаканиною.
– Я вчора розмовляв з видавцем «Прес» Гейгенiном, – зауважив пан Сiмс. – Вiн стверджуе, що Ковпервуд приiхав сюди пiсля того, як збанкрутував у Фiладельфii, i що проти нього там буцiмто висували кiлька позовiв. Ти щось про це чула?
– Нi. Але панi Ковпервуд каже, що була там знайома з Дрейками та Вокерами. Я все збиралася спитати у Неллi. Менi завжди здавалося дивним, що вони виiхали з Фiладельфii, коли справи у нього йшли там добре. Щось тут не те.
Сiмса дратувало, що Френк уже встиг завоювати вагоме становище в фiнансових колах Чикаго, i вiн заздрив йому. До того ж Ковпервуд, без сумнiву, був вельми не дурний i дуже енергiйний, а це зазвичай викликае в людях заздрощi, якщо тiльки вони не розраховують на твою доброчиннiсть або самi не досягли успiху в якiйсь iншiй галузi. Тепер Сiмсам захотiлося з’ясувати, хто такий Ковпервуд, i дiзнатися всю його таемницю.
Але не встигло ще чиказьке товариство виголосити свiй вирок Ковпервудам, як вiдбулися подii, якоюсь мiрою навiть важливiшi для iхнього майбутнього в Чикаго, хоча Ейлiн i не усвiдомлювала цього. Стосунки мiж новими та старими газовими компанiями все бiльше загострювалися. Стурбованi акцiонери старих компанiй стали дошукуватися, хто ж це стоiть за цими новими компанiями, що так нахабно зазiхають на iхнi права та привiлеi. Такому собi Парсонсу, адвокатовi «Пiвнiчно-чиказькоi газовоi», було доручено протидiяти махiнацiям де Сото Сiппенза та старого генерала Ван-Сайкла. Дiзнавшись, що мунiципальна рада Лейк-В’ю ухвалила дозволити концесiю i що апеляцiйний суд мае намiр цю постанову затвердити, Парсонс напав на вдалу думку: вiн запропонував висунути проти новоi компанii звинувачення в таемнiй змовi та поголовному пiдкупi членiв мунiципалiтету. Вдалося розкопати чимало доказiв, що пiдтверджували, що Дьюнiвей, Джейкоб Герехт та iншi члени мунiципалiтету Лейк-В’ю отримали хабарi, i, порушивши справу, можна було вiдтягнути остаточне вирiшення питання про видачу концесii з тим, аби виграти час i дати можливiсть старiй компанii ще щось вигадати та зробити. Уважно стежачи за кожним кроком Сiппенза i генерала Ван-Сайкла, Парсонс встановив, що один i другий – усього лиш пiдставнi особи, а справжнiй натхненник усiеi цiеi афери – Ковпервуд або ще якiсь пiдприемцi, котрих вiн, своею чергою, представляе. Парсонс якось зайшов навiть у контору до Ковпервуда в сподiваннi погомонiти з ним i щось у нього вивiдати, але хитрiсть не вдалася. Тодi вiн почав ще стараннiше вивiдувати про минуле Френка та його дiловi зв’язки. Завершилися всi цi розшуки i розслiдування тим, що в окружному судi наприкiнцi листопада було порушено справу за звинуваченням Френка Алджернона Ковпервуда, Генрi де Сото Сiппенза, Джадсона Ван-Сайкла й iнших у таемнiй змовi. Майже одночасно «Захiдна» та «Пiвденна» компанii зi свого боку також звернулися до суду. І тi, й iншi вказували, що за новими пiдприемствами стоiть Ковпервуд, котрий мае намiр примусити старi компанii вiдкупитися вiд нього. Газети не забарилися опублiкувати iсторiю, що сталася з Френком у Фiладельфii, правда, не в усiх подробицях, а лише те, що вiн сам незадовго до того вважав за потрiбне iм повiдомити.
«Таемна змова» i «пiдкуп» – слова неблагозвучнi, проте звинувачення, сфабрикованi адвокатом конкурента, ще зовсiм нiчого не доводять. Але в’язниця, банкрутство, розлучення, скандал, нехай навiть газети згадували про все це лише побiжно та дуже обережно, збурили загальний iнтерес i привернули увагу до Ковпервуда та його дружини. Френка попросили дати iнтерв’ю, i вiн заявив, що не е пайовиком нових компанiй, а всього лише iхнiм фiнансовим агентом, i що висунутi проти нього звинувачення – чистiсiнькоi води вигадка, звичайний юридичний виверт, з метою якомога бiльше заплутати справи. Вiн навiть погрожував подати в суд за наклеп. Судовi позови нi до чого не призвели (Ковпервуд умiв ховати кiнцi у воду), проте звинувачення все ж були йому пред’явленi, i Френк став вiдомим, як спритний, верткий махляр iз доволi сумнiвним минулим.
– Про Ковпервуда починають писати в газетах, – сказав якось Енсон Меррил дружинi за снiданком. На столi перед ним лежав номер «Таймс», i вiн зиркнув на заголовок, розмiщений за тодiшньою модою пiрамiдою, що проголошував: «Чиказькi громадяни звинувачуються в таемнiй змовi. В окружний суд подали скаргу на Френка Алджернона Ковпервуда, Джадсона Ван-Сайкла, Генрi де Сото Сiппенза й iнших». Далi йшли подробицi. – А я думав, що вiн – звичайний маклер.
– Я знаю про них лише те, що менi розповiдала Белла Сiмс, – пiдтримала розмову дружина. – А що про нього пишуть?
Енсон Меррил простягнув iй часопис.
– Менi завжди здавалося, що вони – вискочки, – проголосила панi Меррил. – Нiколи ii не бачила, але кажуть, що вона – зовсiм нестерпна.
– Цей фiладельфiець непогано починае, – посмiхнувся Меррил. – Я бачив його в клубi. Вiн справляе враження людини дуже розумноi. Йому пальця в рот не клади.
Точно так само i пан Норман Шрайхарт, котрий неодноразово помiчав Ковпервуда в залах клубiв «Келюмет» та «Юнiон-лiг», але дотепер нiскiлечки ним не цiкавився, раптом почав рознюхувати, що це за цабе. Височенного зросту, сильний, здоровий, як бик, i надзвичайно енергiйний, вiн був прямою протилежнiстю знiженому Мерриловi. Коли часописи стали згадувати Ковпервуда, Шрайхарт, зустрiвши якось у клубi Едiсона, пiдсiв до нього на велику шкiряну канапу.
– Хто такий цей Ковпервуд, про котрого зараз стiльки пишуть у газетах? – запитав вiн банкiра. – Ви ж усiх знаете, Едiсоне, i, пригадую, навiть якось знайомили мене з ним.
– Авжеж, як же, – весело вiдповiдав Едiсон, котрий, незважаючи на нападки, що сипалися на Френка, був загалом задоволений формою, якоi набула його справа.
Пристрастi розгорiлися, а це свiдчило про те, що Ковпервуд дiе доволi спритно, i головне – що вiн зумiв вiдвернути пiдозру вiд махлярiв, котрi стояли за його спиною.
– Вiн – уродженець Фiладельфii. Кiлька рокiв тому перебрався сюди i вiдкрив хлiботоргову та комiсiйну контору. Тепер вiн – банкiр. Розумний чоловiк, як менi здаеться. І достатньо багатий.
– Газети пишуть, що тисяча вiсiмсот сiмдесят першого року вiн збанкрутував у Фiладельфii, заборгувавши мiльйон доларiв. Це правда?
– Наскiльки я знаю, це так.
– І вiн справдi сидiв у в’язницi?
