скачать книгу бесплатно
Усе його ество в цю мить, здавалося, випромiнювало енергiю, i вона, немов електричний струм, передавалася вiд кiнчикiв його пальцiв через вiжки коням, змушуючи iх бiгти щораз швидше. Конi хвилювалися i пирхали, закидаючи голови.
В Ейлiн аж груди розпирало вiд бажань, надiй i марнославства, що охоплювали ii. О, хутчiше б стати панi Френк Алджернон Ковпервуд, господинею розкiшного особняка тут, у Чикаго! Розсилати запрошення, якими нiхто не посмiе знехтувати, запрошеннями, рiвносильними наказам!
«Ех, якби… – зiтхнула вона про себе. – Якби все це вже збулося… Скорiше б!»
Так життя, звiвши людину на вершину благополуччя, i там продовжуе дражнити й мучити ii. Попереду завжди залишаеться щось недосяжне, велика спокуса та вiчна невдоволенiсть. О, життя, надii, юнi роки! Мрii крилатi! Все згине без слiду.
3. «Пiтер Лафлiн i К
»
Компаньйон, котрого нарештi пiдшукав собi Ковпервуд в особi досвiдченого старого маклера Торговоi палати Пiтера Лафлiна, не залишав бажати нiчого кращого.
Лафлiн, довгий, мов жердина, сухорлявий старий, бiльшу частину життя провiв у Чикаго, де вiн з’явився ще зовсiм хлопчиськом зi штату Мiссурi. Це був типовий чиказький маклер староi школи, дуже нагадував обличчям покiйного президента Ендрю Джексона, i такий же довготелесий, як Генрi Клей, Девi Крокет i «Довгий Джон» Вентворт.
Ковпервуда з юностi чомусь захоплювали диваки, та й вони горнулися до нього. За бажання вiн мiг пристосуватися до будь-якоi людини, навiть якщо вона вирiзнялася надмiрною дивакуватiстю. В часи своiх перших паломництв на Ла-Саль-стрит Френк рознюхував на бiржi про кращих агентiв i, бажаючи до них придивитися, давав iм рiзнi дрiбнi доручення. Таким чином вiн натрапив якось на Пiтера Лафлiна, комiсiонера з продажу пшеницi та кукурудзи. У старигана була власна невелика контора неподалiк вiд бiржi. Вiн спекулював зерном i акцiями схiдних залiзниць i виконував подiбнi операцii за дорученнями своiх клiентiв. Лафлiн, кмiтливий, скупуватий американець, предки якого, ймовiрно, були вихiдцями з Шотландii, володiв усiма типово американськими недолiками: вiн був неотесаний, брутальний, любив лихословити i жував тютюн. Ковпервуд iз першого ж погляду зрозумiв, що Лафлiн мае бути в курсi справ усiх хоча б трохи вiдомих чиказьких комерсантiв i що вже тiльки через це старий для нього – знахiдка. Крiм того, по всьому було видно, що людина вiн прямодушна, скромна, невибаглива, – а цi якостi Ковпервуд цiнував у компаньйонах понад усе.
За останнi три роки Лафлiну двiчi дуже не пощастило, коли вiн намагався особисто органiзувати «корнери». Тому на бiржi склалася думка, що маклер боiться, простiше кажучи, став боягузом. «Ось такий менi i потрiбен!» – вирiшив Френк i одного ранку вирушив до Лафлiна, щоб вiдкрити у нього невеликий рахунок.
Входячи в його простору, але запущену i пропилену контору, Ковпервуд почув, як старий пояснював зовсiм ще юному i надзвичайно зосередженому та похмурому на вигляд клерку – на рiдкiсть невiдповiдному помiчнику для Пiтера Лафлiна:
– Сьогоднi, Генрi, вiзьмеш менi акцiiв Пiтсбург-Ірi.
Помiтивши Ковпервуда, котрий стояв у дверях, Лафлiн повернувся до вiдвiдувача:
– Чим можу служити?
«Вiн каже “акцiiв”. Непогано! – подумав Ковпервуд i посмiхнувся. – Стариган починае менi подобатися».
Френк представився як приiжджий iз Фiладельфii i сказав, що цiкавиться чиказькими пiдприемствами, охоче купить якiсь надiйнi папери, що мають шанси на пiдвищення, але особливо хотiв би придбати контрольний пакет якоiсь компанii – переважно пiдприемств громадського ужитку, розмах дiяльностi яких iз ростом мiста буде, безсумнiвно, розширюватися.
Лiтнiй Лафлiн, йому вже стукнуло шiстдесят, член Торговоi палати та власник капiталу в тисяч двiстi щонайменше, з цiкавiстю поглянув на Ковпервуда.
– Якби ви, пане, заявилися сюди так рокiв iз десять чи п’ятнадцять тому, вам легко було б вступити в будь-яку справу. Тут i газовi спiлки засновували – iх прибрали до рук тi спритники Отвей i Аперсон, – тут i конку тодi проводили. Я сам напоумив Едi Паркiнсона взятися за будiвництво лiнii на Пiвнiчнiй Стейт-стрит, довiв йому, що на нiй можна купу грошей заробити. Вiн менi пообiцяв тодi пачку акцiiв, якщо справа вигорить, та так нiчого i не дав. Я, втiм, на це й не сподiвався, – розсудливо додав вiн i покосився на Ковпервуда. – Я – стрiляний горобець, мене на половi не проведеш. А тепер i його самого звiдти витiснили. Зграя Майкла та Кеннедi обдерла його, як липку. Так, рочкiв десять-п’ятнадцять тому можна було хутко конку до рук прибрати. А зараз i думати годi. Зараз акцii продаються по сто шiстдесят доларiв кожна. Ось так, паничу!
Френк люб’язно посмiхнувся.
– Одразу видно, пане Лафлiн, що ви вже давно на бiржi Чикаго. Ви добре обiзнанi навiть про те, що тут вiдбувалося десятки рокiв тому.
– Зi самого тисяча вiсiмсот п’ятдесят другого року, пане, – вiдказав старий.
Густе жорстке волосся стирчало у нього над чолом на зразок пiвнячого гребеня. Довге та гостре пiдборiддя сильно видавалося вперед назустрiч великому з горбинкою носу. Вилицi рiзко виступали над запалими та жовтими, як пергамент, щоками. А очi були пильнi та пронизливi, як у рисi.
– Чесно кажучи, пане Лафлiн, – вiв далi Ковпервуд, – головна мета мого приiзду в Чикаго – пiдшукати собi компаньйона. Я сам займаюся банкiвськими та маклерським операцiями на Сходi. У мене е власна фiрма в Фiладельфii, я – член нью-йоркськоi та фiладельфiйськоi фондових бiрж. Є у мене певнi справи i в Фарго. Будь-яка банкiрська контора дасть вам вичерпну iнформацiю про мене. Ви – член тутешньоi Торговоi палати i, цiлком iмовiрно, ведете операцii на нью-йоркськiй i фiладельфiйськiй бiржах. Нова фiрма, якщо тiльки забажаете увiйти зi мною в спiлку, могла б займатися всiм цим тут, безпосередньо на мiсцi. У Чикаго я – людина нова, але маю певний капiтал i взагалi думаю тут облаштуватися. Не погодитеся ви стати моiм партнером? Ми, мабуть, уживемося в однiй конторi, як гадаете?
Коли Ковпервуд хотiв комусь сподобатися, вiн мав звичку поеднувати долонi та постукувати кiнчиками пальцiв один об iнший. При цьому чоловiк усмiхався, точнiше сказати, сяяв усмiшкою – стiльки тепла й напускноi приязнi свiтилося в його очах.
А Пiтер Лафлiн на старiсть почав перейматися своею самотнiстю i дуже бажав, аби хтось прийшов до нього з такою пропозицiею. Так i не зважившись довiрити жоднiй жiнцi турботу про свою настiльки своерiдну персону, вiн залишився неодруженим. Жiнок вiн не розумiв, усi його взаемини з ними обмежувалися ницою та жалюгiдною розпустою, що купуеться за грошi. А на такi витрати Лафлiн нiколи не був особливо щедрим. Жив вiн у захiднiй частинi мiста на Гаррiсон-стрит, займав три крихiтнi кiмнатки i, траплялося, сам варив собi iсти. Єдиним його другом i товаришем був маленький спанiель, невибаглива та вiддана тваринка, сучка на прiзвисько Дженнi, що завжди спала у нього в ногах. Дженнi була дуже тямущою, лагiдною та слухняною. Весь день вона терпляче просиджувала в конторi, чекаючи старого, а ввечерi вони разом вирушали додому. Лафлiн розмовляв зi своiм спанiелем зовсiм як iз людиною – часом навiть дуже вiдверто, вважаючи за вiдповiдi вiдданий погляд собачих очей i виляння хвостом. Вiн не любив довго нiжитися в лiжку i зазвичай вставав годинi о п’ятiй, а то i четвертiй ранку, натягував на себе штани (ванну вiн уже давно вiдвик приймати, приурочивши миття до стрижки в перукарнi) i починав розмову з Дженнi.
– Уставай, Дженнi, – закликав вiн. – Час пiдiйматися. Зараз ми з тобою зваримо кави i сядемо снiдати. Гадаеш, я не бачу, що ти давно прокинулася i тiльки прикидаешся, наче спиш? Вставай, годi валятися. Не пiзнiше за мене вчора лягла.
А Дженнi розчулено косувала на нього, постукувала хвостиком по лiжку i трохи ворушила вухом. Коли ж Лафлiн був зовсiм готовий – вмитий, одягнений, його стара скручена в мотузок краватка пов’язана вiльним i зручним вузлом, а волосся ретельно зачесане догори, Дженнi стрiмко зiскакувала з лiжка i заходилася бурхливо стрибати по кiмнатi, немов кажучи: «Дивись, як я швидко».
– Ну, звiсно, – удавано бурчав Лафлiн. – Завжди остання. Хоч би раз ти, Дженнi, пiднялася першою. Так нi, нехай, мовляв, дiдуган спочатку встане.
У сильнi холоди, коли заклякали вуха та пальцi, а колеса конки пронизливо вищали на поворотах, Лафлiн, одягнувши заношене драпове пальто старовинного крою та насунувши на брови шапку, садовив Дженнi в темно-зелений мiшок, де вже лежала пачка акцiй, якi становили на цей день предмет його роздумiв i турбот, i iхав у мiсто. Інакше Дженнi не впустили б у вагон. Але зазвичай стариган iшов пiшки зi своiм песиком: прогулянка давала йому задоволення. В контору вiн приходив рано, о пiв на восьму чи о восьмiй, хоча робота починалися тiльки з дев’ятоi, i просиджував там до п’ятоi години вечора. Якщо вiдвiдувачiв не було, вiн читав газети або щось собi обчислював i пiдраховував, а iнколи, свиснувши Дженнi, йшов шпацирувати або заходив до когось зi знайомих пiдприемцiв. Бiржа, контора, вулиця, вiдпочинок удома та вечiрня газета – ось усе, чим вiн жив. Театр, книги, картини, музика його не цiкавили взагалi, а жiнки цiкавили тiльки дуже однобiчно. Обмеженiсть кругозору цього чоловiка була настiльки очевидною, що для такого шанувальника дивакiв, як Ковпервуд, вiн справдi був знахiдкою. Але Френк тiльки користувався слабкостями таких людей, – вникати в iхне душевне життя йому було нiколи.
Як Ковпервуд i припускав, Лафлiн був чудово обiзнаний у всьому, що стосувалося фiнансового життя Чикаго, махлярiв та угод, вигiдних комбiнацiй, можливостей вкладення капiталу, а те, чого стариган не знав, як завжди потiм виявлялося, i знати не було варто. Природжений комерсант, вiн, однак, був цiлковито позбавлений органiзаторських та адмiнiстративних здiбностей i тому не мiг витягти для себе жодноi користi з власних знань i досвiду. До зискiв i збиткiв Лафлiн ставився з холодним серцем. Утративши грошi, вiн тiльки клацав пальцями i повторював: «Ет, дiдько, не треба було менi вплутуватися!» А залишившись у виграшi або твердо розраховуючи на такий, блаженно посмiхався, жував тютюн i в розпалi торгу раптом зауважував: «Поспiшайте, хлопцi! Користайтеся з нагоди!» Його важко було втягнути у якусь дрiбну бiржову спекуляцiю. Вiн вигравав i втрачав, тiльки коли гра була крупною i йшла у вiдкриту, або коли вiн проводив якусь хитрющу комбiнацiю власного винаходу.
Ковпервуд i Лафлiн згоди дiйшли не вiдразу, хоча загалом доволi швидко. Дiдуган хотiв гарненько подумати, незважаючи на те, що молодик сподобався йому з першого погляду. Власне кажучи, вже з самого початку було ясно, що вiн стане жертвою i слухняним знаряддям Френка. Вони зустрiчалися день у день i обмiзковували подробицi угоди, поки, нарештi, Лафлiн, вiрний своiй природi, не зажадав собi рiвноi частки в справi.
– Ну, годi! Я ж знаю, що ви це говорите несерйозно, Лафлiне, – м’яко зауважив Ковпервуд.
Розмова вiдбувалася в кабiнетi Лафлiна наприкiнцi дiлового дня, i старий iз захватом жував тютюн, вiдчуваючи, що йому сьогоднi треба буде розв’язати вельми цiкаве завдання.
– У мене мiсце на нью-йоркськiй бiржi, – продовжував Френк, – воно одне вже коштуе сорок тисяч доларiв. Потiм е ще мiсце на фiладельфiйськiй, яке цiнуеться вище, нiж ваше тут. Це, як ви самi розумiете, основний актив фiрми. Вона буде оформлена на ваше iм’я. Але я не стану скупитися. Замiсть третини, яка вам по совiстi належиться, я дам вам сорок дев’ять вiдсоткiв, i фiрму назвемо «Пiтер Лафлiн i К
». Ви менi подобаетеся, я впевнений, що ви будете менi дуже кориснi. Не турбуйтеся, зi мною ви заробите бiльше, нiж заробляли без мене. Я мiг би, природно, знайти собi компаньйона серед цих молодих шалапутiв на бiржi, але не хочу. Словом, вирiшуйте, i ми негайно беремося до працi.
Лафлiн був надзвичайно задоволений тим, що Ковпервуд захотiв взяти його в компаньйони. Стариган останнiм часом усе частiше помiчав, що молоде поколiння маклерiв – цi вичепуренi самовдоволенi вiтрогони – дивляться на нього, як на старого дивака, котрий з’iхав iз глузду. А тут – смiливий, енергiйний, молодий функцiонер зi схiдних штатiв, рокiв на двадцять молодший за нього i не менше, а бiльш спритний, нiж вiн, як боязко подумав Лафлiн, пропонуе йому дiлову спiвпрацю. Крiм цього, Ковпервуд був настiльки наповнений енергiею, настiльки впевнений у собi i такий наполегливий, що на дiдугана немов вiйнуло весною.
– Та я за iм’ям не дуже й женуся, – вiдказав Лафлiн. – Це як собi хочете. Але якщо вам вiддати п’ятдесят один вiдсоток, то господарем справи будете ви. Ну гаразд, я людина поступлива, сперечатися не стану. Я свого також не втрачу.
– Отже, вирiшено! Тiльки примiщення доведеться змiнити, пане Лафлiн. Тут у вас аж надто похмуро.
– А це вже залежить лише вiд вас, пане Ковпервуд. Менi байдуже. Змiнити – то й змiнити.
Через тиждень усi формальностi були залагодженi, а ще через два тижнi над дверима розкiшного примiщення на нижньому поверсi будинку на розi вулиць Ла-Саль i Медiсон, у самому центрi дiловоi частини мiста, з’явилася вивiска: «Пiтер Лафлiн i К
, хлiботоргiвельна та комiсiйна контора».
– Ось i збагни того старого Лафлiна! – зауважив один маклер iншому, прочитавши назву фiрми на важких бронзових дощечках, прибитих по обидва боки дверей, що виходили на рiг, та обводячи поглядом величезнi дзеркальнi вiкна. – Я думав, старий зовсiм на пси зiйшов, а вiн дивися як розвернувся. Хто ж цей його партнер?
– Не знаю. Кажуть, якийсь зайда зi схiдних штатiв.
– У гору пiшов, нiчого не скажеш. Якi вiкна поставив!
Так почалася фiнансова кар’ера Френка Алджернона Ковпервуда в Чикаго.
5. Про справи родиннi
Той, хто вважае, що Ковпервуд дiяв поспiшно чи необачно, вступаючи в компанiю з Лафлiном, погано розумiе тверезу та розважливу природу цього чоловiка. За тринадцять мiсяцiв, проведених у фiладельфiйськiй в’язницi, Френк мав час як годиться про все зважити, перевiрити своi погляди на життя, на те, кому належиться панувати в суспiльствi, i раз назавжди обрати собi лiнiю поведiнки. Вiн може, мае i буде панувати сам-один. Нiкому i за жодних обставин вiн не дозволить розпоряджатися собою й якщо iнодi i опуститься до прохання, то прохачем не стане нiколи! Доволi того, що вiн уже раз жорстоко поплатився, зв’язавшись у Фiладельфii зi Стiнером. Вiн на голову вищий за всiх цих бездарних i боягузливих фiнансистiв i махлярiв, i зумiе це довести. Люди мають обертатися навколо нього, як планети навколо Сонця.
Коли в Фiладельфii перед ним зачинилися усi дверi, чоловiк зрозумiв, що, з точки зору так званого добiрного товариства, репутацiя його забруднена, i невiдомо, чи вдасться йому хоч колись ii поновити. Мiркуючи про це мимохiдь, вiн дiйшов висновку, що треба шукати собi союзникiв не серед багатоi та впливовоi верхiвки, просякнутоi духом кастовостi та снобiзму, а серед початкiвцiв, талановитих фiнансистiв, котрi тiльки-но вибилися або ще вибиваються в люди i не мають надii потрапити у вищий свiт. Таких було чимало. А якщо йому пощастить i вiн доб’еться фiнансовоi могутностi, тодi вже можна буде диктувати свою волю суспiльству. Індивiдуалiст до мозку кiсток, котрий не хоче рахуватися нi з ким i нi з чим, Ковпервуд був далеким вiд справжнього демократизму, а разом iз цим люди з народу були ближчi його серцю, нiж представники привiлейованого класу, i вiн краще розумiв iх. Цим, можливо, i пояснювалося почасти те, що Френк узяв собi в компаньйони такого самобутнього та дивакуватого чоловiка, як Пiтер Лафлiн. Вiн вибрав його, як вибирае хiрург, приступаючи до операцii, потрiбний йому iнструмент. І тепер старому Лафлiну при всiй його прозорливостi належало бути всього лише знаряддям у спритних i сильних руках Ковпервуда, простим виконавцем задумiв iншого, на рiдкiсть спритного та гнучкого розуму. До пори до часу Ковпервуда цiлком влаштовувало працювати пiд маркою фiрми «Пiтер Лафлiн i Ко». Це дозволяло, не привертаючи до себе уваги, в тишi обмiрковувати та розробити два-три майстерних ходи, за допомогою яких вiн сподiвався утвердитися в дiловому свiтi Чикаго.
Однак для успiху фiнансовоi кар’ери Ковпервуда та свiтськоi кар’ери його i Ейлiн у новому мiстi необхiдно було перш за все домогтися розлучення. Гарпер Стеджер, адвокат Френка, зi шкiри пнувся, намагаючись здобути прихильнiсть панi Ковпервуд, котра так само мало довiряла адвокатам, як i своему верткому чоловiковi. Тепер це була суха, строга, доволi безбарвна дама, котра зберегла, проте, слiди колишньоi, дещо збляклоi краси i свого часу полонила Френка. Тонкi зморшки залягли у неi навколо очей, носа та рота. На обличчi ii завжди були написанi осуд, покiрнiсть долi, усвiдомлення своеi приреченостi й образа.
Вкрадливо-люб’язний Стеджер, котрий ледачою своею грацiею нагадував манери ситого кота, що неквапливо пiдстерiгае мишу, якнайкраще пiдходив для призначеноi йому ролi. Навряд чи деiнде знайшовся б iнший пiдступнiший i безпринципнiший чолов’яга. Здавалося, його заповiддю було: промовляй м’яко, iди нечутно.
– Моя люба панi Ковпервуд, – переконував вiн свою жертву, сидячи котрогось весняного вечора в скромнiй вiтальнi ii помешкання в захiднiй частинi Фiладельфii. – Менi нема потреби вам казати, що чоловiк ваш – неабияка особистiсть i що боротися з ним – марна справа. Вiн багато в чому перед вами винен, не заперечую, дуже багато в чому, – при цих словах панi Ковпервуд нетерпляче стенула плечима, – але менi здаеться, ви занадто вимогливi до нього. Ви ж знаете, що за людина ваш чоловiк, – Стеджер безпорадно розвiв своiми тонкими, пещеними руками, – силою його нi до чого не змусиш. Це – особистiсть виняткова, панi Ковпервуд. Людина посередня, переживши стiльки, скiльки пережив вiн, нiколи не змогла б так стрiмко пiднятися. Послухайте дружню пораду: вiдпустiть його на всi чотири сторони! Дайте йому розлучення. Вiн готовий забезпечити вас i дiтей, вiн щиро цього прагне. Я впевнений, що вiн подбае про iхне майбутне. Але його дратуе ваше небажання юридично оформити розрив. І якщо ви станете наполягати, то боюся, що справа може бути передана до суду. Так ось, поки до цього не дiйшло, менi б щиро хотiлося досягти прийнятноi для вас угоди. Ви знаете, як засмутила мене вся ця iсторiя, й я не перестаю шкодувати про те, що трапилося.
Тут пан Стеджер iз скорботним виглядом закотив очi, немов жалкуючи про те, що все настiльки мiнливе i непостiйне в цьому свiтi.
Панi Ковпервуд терпляче – вп’ятнадцяте чи навiть удвадцяте – вислухала його. Френка все одно не повернеш. Стеджер ставиться до неi не гiрше i не краще за будь-якого iншого адвоката. До того ж вiн такий ввiчливий та уважний. Незважаючи на його макiавеллiвський фах, панi Ковпервуд готова була повiрити цьому правнику. А Стеджер м’яко, обережно продовжував викладати все новi i новi аргументи. Нарештi – а це були двадцять першi його вiдвiдини – вiн зi засмученим виглядом повiдомив iй, що Ковпервуд вирiшив припинити оплату ii рахункiв i зняти iз себе всi матерiальнi зобов’язання, поки суд не визначить, скiльки вiн мае iй виплатити. Сам же Стеджер вiдмовляеться вiд подальшого ведення цiеi справи. Панi Ковпервуд зрозумiла, що настав час поступитися, i виставила своi умови. Якщо чоловiк видiлить iй i дiтям двiстi тисяч доларiв (такою була пропозицiя самого Ковпервуда), а в майбутньому, коли пiдросте iхнiй единий син Френк, прилаштуе його до якоiсь справи, – вона згодна.
Панi Ковпервуд йшла на розлучення дуже неохоче. Що не кажи, але це означало перемогу Ейлiн Батлер. Утiм, ця огидна жiнка навiки зганьблена. Пiсля скандалу в Фiладельфii ii нiхто i на порiг не пустить. Лiлiан пiдписала складений Стеджером документ, i завдяки старанням цього медоточивого джентльмена мiсцевий суд швидко та без зайвого розголосу розглянув справу. А через пiвтора мiсяця три фiладельфiйськi газети коротко повiдомили про розiрвання шлюбу. Прочитавши цi кiлька рядкiв, панi Ковпервуд навiть здивувалася, що преса придiлила так мало уваги цiй подii. Вона побоювалася, що iхне розлучення наробить багато галасу. Лiлiан i не пiдозрювала, скiльки спритностi проявив меткий адвокат ii чоловiка, щоб задобрити пресу та правосуддя. Коли Френк в один зi своiх приiздiв у Чикаго, переглядаючи фiладельфiйськi газети, прочитав тi самi кiлька рядкiв, у нього вирвалося зiтхання полегшення. Нарештi! Тепер вiн одружуеться з Ейлiн. Вiн тут же послав iй вiтальну телеграму, змiст якоi могла зрозумiти тiльки вона. Коли жiнка прочитала послання, то аж затремтiла вiд радощiв. Отже, скоро вона стане законною дружиною Френка Алджернона Ковпервуда, новоявленого чиказького фiнансиста, i тодi…
– Невже це правда? Нарештi я буду панi Ковпервуд! Яке щастя! – твердила вона, читаючи та перечитуючи телеграму.
А панi Френк Алджернон Ковпервуд номер перший, згадуючи все – зраду чоловiка, його банкрутство, тюремне ув’язнення, карколомну операцiю, яку вiн провiв у момент краху «Джея Кука i Ко», та його теперiшнi фiнансовi успiхи, дивувалася, чому так дивно влаштоване життя. Адже е ж Бог на свiтi! У Бiблii про це написано чорним по бiлому. І чоловiк ii, при всiх своiх вадах, не такий уже й поганий, вiн добре забезпечив сiм’ю, i дiти його люблять. І вже, певна рiч, коли його запроторили у в’язницю, вiн був не гiршим за багатьох iнших, котрi розгулювали на волi. Але його засудили. Жiнка жалiла свого чоловiка i завжди буде жалiти. Вiн – розумний, хоча й безсердечний. Чому ж усе так вийшло? Нi, в усьому винна ця бридка, порожня, пихата Ейлiн Батлер! Вона його спокусила, а тепер, звiсно, одружуе на собi. Але Ісус ii покарае. Неодмiнно покарае. І панi Ковпервуд по недiлях стала ходити до церкви, намагаючись вiрити, що, як би там не було, а все в цьому свiтi виходить на краще.
6. Ейлiн сходить на престол
Того дня, коли Ковпервуд та Ейлiн одружилися, для здiйснення церемонii вони зiйшли з потяга в глухому мiстечку Дальтон, не доiжджаючи до Пiтсбурга, вiн сказав iй:
– Зрозумiй, кохана, ми з тобою починаемо тепер зовсiм нове життя. А як воно обернеться – залежить тiльки вiд нас самих. Гадаю, що на перших порах у Чикаго нам краще триматися скромнiше. Де з ким ми, безперечно, будемо зустрiчатися. Це – неминуче. Едiсони, наприклад, давно хочуть познайомитися з тобою, я i так занадто довго вiдкладав цю зустрiч. Але вважаю, що дуже розширювати коло знайомств наразi не варто. Почнуться розпитування, розмови. Краще трохи потерпiти, а тим часом побудувати собi хороший будинок, який не доведеться потiм перебудовувати. Навеснi, якщо все складеться добре, поiдемо в Європу, подивимося, як там будуються, i, може, запозичимо якусь iдею. Хочу, щоб у нашому будинку була велика картинна галерея. До слова, будемо пiдшукувати пiд час мандрiвки цiкавi полотна й антикварнi речi.
Ейлiн одразу ж загорiлася цiею iдеею.
– Ти просто дивовижний, Френку! – захоплено вирвалося в неi. – Ти завжди прагнеш отримати все, чого бажаеш!
– Ну, припустiмо, не завжди, – заперечив вiн, – iнодi одного бажання замало. Багато що, Ейлiн, залежить i вiд удачi.
Вона стояла перед ним, поклавши, як часто це робила, своi пещенi, оздобленi перснями руки йому на плечi, i дивилася не вiдриваючись у його холоднi свiтлi очi. Інший чоловiк, настiльки ж верткий, як Ковпервуд, але менш сильний i владний, не витримав би цього допитливого погляду. Але Френк на цiкавiсть i недовiру оточуючих вiдповiдав такою позiрною щирiстю та дитячою простодушнiстю, що вiдразу ж усiх обеззброював. Пояснювалося це тим, що вiн вiрив у себе, тiльки в себе, i тому мав смiливiсть не зважати на думки iнших. Ейлiн дивувалася йому, але розгадати не могла.
– Знаеш, Френку, ти схожий на тигра, – зауважила вона, – або на величезного страшного лева. У-у-у, боюся тебе!
Вiн жартiвливо ущипнув ii за щоку й усмiхнувся. «Бiдолаха Ейлiн, – подумав вiн. – Де iй розгадати його, якщо вiн сам для себе – загадка».
Одразу ж пiсля шлюбноi церемонii Ковпервуд та Ейлiн поiхали в Чикаго, де на перших порах зайняли один iз найкращих номерiв у готелi «Тремонт». Небавом вони почули, що на розi Двадцять третьоi вулицi та Мiчиган-авеню здаеться на один-два сезони невеликий особняк iз повною обстановкою i навiть iз власним виiздом. Вони негайно пiдписали контракт, найняли дворецького, прислугу й обзавелися всiм, що потрiбно для «гарного будинку». Та не для того, щоб повести наступ на чиказьке вище товариство, це Ковпервуд вважав передчасним i наразi нерозумним, а просто з обов’язку ввiчливостi.
Вiн запросив Едiсона i ще двох-трьох, хто, на його глибоке переконання, не вiдмовляться прийти: голову правлiння «Чиказькоi пiвнiчно-захiдноi залiзницi» Александра Рембо з дружиною й архiтектора Тейлора Лорда. До останнього Френк незадовго перед тим звертався за порадою i визнав, що той – людина доволi свiтська. Лорд, як i Едiсон, був прийнятий у товариствi, але великоi ваги там не мав.
Чи варто казати, що Ковпервуд усе передбачив i влаштував якнайкраще. Сiрий кам’яний особнячок, який вiн зняв, був чарiвним. Гранiтнi сходи з фiгурними поручнями вели до широких парадних дверей, розташованих в арцi. Завдяки вдалому поеднанню кольорового скла у вестибюль проникало приемне м’яке свiтло. Будинок, на щастя, був обставлений iз великим смаком. Турботу про меню обiду та сервiрування столу Ковпервуд поклав на одного з найкращих рестораторiв, тож Ейлiн залишалося лише одягтися i чекати гостей.
– Ти сама розумiеш, – сказав iй Ковпервуд уранцi, збираючись iхати до себе в контору, – як менi хочеться, дитинко, щоб ти сьогоднi була особливо гарна. Тобi необхiдно сподобатися Едiсоновi та Рембо.
Цього натяку для Ейлiн було бiльш нiж достатньо, а втiм, i його, мабуть, потрiбно не було. Пiсля приiзду в Чикаго вона пiдшукала собi камеристку-француженку. І хоча Ейлiн привезла iз собою з Фiладельфii цiлу купу одягу, вона все ж таки замовила у найкращоi та найдорожчоi чиказькоi кравчинi, Терези Донован, ще кiлька вечiрнiх суконь. Тiльки напередоднi iй принесли зелене мереживне плаття зi золотисто-жовтою шовковою накидкою, що дивовижно гармонiювала з ii волоссям кольору червоного золота i молочно-бiлими плечима та шиею. У день обiду будуар Ейлiн був буквально завалений шовками, мереживом, бiлизною, гребенями, косметикою, коштовностями – словом, усiм, до чого вдаеться жiнка, щоб здаватися чарiвною. Для Ейлiн пiдбiр гарнiтуру завжди був пов’язаний зi справжнiми творчими муками. Нею опановувала бурхлива енергiя, занепокоення, вона гарячково метушилася, так що ii камеристка Фадетта ледве встигала за господинею. Прийнявши ванну, Ейлiн – струнка, бiлошкiра Венера – хутко одягла шовкову бiлизну, панчохи та черевички i приступила до зачiски. Фадетта зробила свою пропозицiю:
– Не могли б ви, мадам, випробувати нову зачiску, яку я нещодавно бачила?
Мадам не заперечувала. Вони обидвi почали укладати важкi пасма, що вiдливали золотом, то одним, то iншим способом, але чомусь усе виходило не так, як хотiла Ейлiн. Спробували було заплести коси, але й вiд цiеi думки довелося вiдмовитися. Нарештi на чоло були спущенi два пишних валики, пiдхопленi перехресними темно-зеленими стрiчками, якi посерединi скрiплювала дiамантова зiрка. Ейлiн у прозорому, облямованому мереживами пеньюарi з рожевого шовку пiдiйшла до дзеркала i довго уважно себе розглядала.
– Добре, – сказала вона нарештi, повертаючи голову то в один, то в iнший бiк.
Тепер настала черга сукнi вiд Терези Донован. Вона ковзала i шарудiла в руках. Одягаючи плаття, Ейлiн сумнiвалася, чи воно буде iй личити. Фадетта метушилася, пораючись iз незлiченними застiбками та припасовуючи сукню до корсажу та вирiвнюючи на плечах.
– О, мадам, charmant![2 - Чудово (франц.).] – вигукнула вона, коли все було готово. – Це так пасуе до вашого волосся. І так пишно, багато тут, – i вона вказала на мереживну баску, що оповила стегна. – О, це дуже, дуже мило!
Ейлiн зашарiлася вiд задоволення, але обличчя ii залишалося серйозним. Вона була стурбована. За свое вбрання вона не особливо турбувалася, але Френк сказав, що його кохана мае неодмiнно сподобатися гостям. А пан Едiсон – такий заможний чоловiк, прийнятий у вищому товариствi, та й пан Рембо також займае високе становище. Як би не вляпатися в грязюку обличчям – ось чого вона боялася. Недостатньо справити враження на цих чоловiкiв своею зовнiшнiстю, iх треба ще зайняти розмовою, та до того ж дотримуватися правил хорошого тону, а це – зовсiм не легко. Хоча в Фiладельфii Ейлiн i була оточена багатством i розкiшшю, iй не доводилося нi бувати в свiтi, нi приймати у себе якихось поважних гостей. З усiх людей, iз котрими вона досi зустрiчалася, Френк був найвизначнiшим. У пана Рембо дружина, ймовiрно, сувора, мае старозавiтнi погляди. Про що з нею розмовляти? А панi Едiсон? Вiд тiеi, природно, нiщо не сховаеться, вона все помiтить i все засудить. Ейлiн настiльки заглибилася в своi думки, що мало не почала втiшати себе вголос, не перестаючи, втiм, чепуритися перед дзеркалом.
Коли Ейлiн, наказавши Фадеттi поприбирати розкиданi речi гарнiтуру, нарештi зiйшла вниз, поглянути, чи все готово в iдальнi та залi, вона була слiпуче гарною. Не можна було не замилуватися ii досконалою фiгурою, зодягненою в зеленувато-жовтий шовк, ii розкiшним волоссям, шовковистою гладкiстю ii плечей i рук, округлiстю стегон, витонченою шиею. Вона знала, настiльки вона вродлива, але все одно хвилювалася. Що скаже Френк? Ейлiн зазирнула в iдальню: квiти, срiбло, золото, кришталь, розставленi вмiлою рукою метрдотеля на бiлоснiжнiй скатертинi, надавали столу схожiсть iз купою коштовного камiння на бiлому атласi дорогого футляра. «Немов опали, що м’яко переливаються всiма барвами веселки», – подумалося Ейлiн.
Звiдти вона пройшла у залу. На рожевому з позолотою роялi лежав заздалегiдь приготований стосик нот. Ейлiн вирiшила блиснути своiм единим талантом i з цiею метою вiдiбрала романси та п’еси, якi iй найкраще вдавалися. По сутi, вона була доволi посередньою пiанiсткою. Сьогоднi ж уперше в життi Ейлiн почувалася не дiвчинкою, а замiжньою жiнкою, господинею дому i розумiла, яку це накладае на неi вiдповiдальнiсть i як важко iй буде впоратися зi своею новою роллю. Чесно кажучи, Ейлiн завжди помiчала в життi тiльки суто зовнiшнiй, показний, псевдоромантичний бiк, i всi ii здогади були настiльки туманнi та розпливчастi, що вона нi в чому не була впевнена, нi на чому не вмiла зосередитися. А вмiла тiльки мрiяти – палко та нестримно. Було вже близько шостоi години вечора, ключ клацнув у замку, й увiйшов усмiхнений, спокiйний Френк, вносячи з собою атмосферу впевненостi.
– Добре! Дуже добре! – вигукнув вiн, розглядаючи Ейлiн, освiтлену теплим сяйвом сотень свiчок, що горiли в золочених бра. – Та це ж лiсова фея завiтала до нас сюди! Я просто не смiю до тебе торкнутися. Це що, плечi у тебе так сильно напудренi?
Вiн пригорнув ii до себе, а вона з вiдчуттям полегшення пiдставила губи для поцiлунку. З усього було видно, що чоловiк вважае ii чарiвною.
– Обережно, милий, ти зараз i сам весь будеш у пудрi. Втiм, тобi все одно треба перевдягнутися, – i Ейлiн обвила його шию повними сильними руками.
Ковпервуд був задоволений i гордий: ось таку i треба мати дружину – красуню! Намисто з бiрюзи вiдтiняло матову бiлизну ii шиi, а красу ii рук не псували перснi, одягненi по два i по три на кожен палець. Цi руки все ж таки були прекраснi. Вiд ii шкiри виходив тонкий аромат чи то гiацинта, чи лаванди. Френковi сподобалася ii зачiска, але ще бiльше – пишнiсть вбрання, блиск зеленуватого шовку, що свiтився крiзь густу сiточку зелених мережив.
– Чарiвно, дитинко. Ти перевершила саму себе. Але цiеi сукнi я ще не бачив. Де ти ii придбала?
– Тут, у Чикаго.
Ковпервуд стиснув теплi пальцi Ейлiн i змусив дружину повернутися, щоб роздивитися шлейф.
– Так, тебе вчити не треба. Ти, бачу, могла б бути законодавицею мод.
– Отже, все гаразд? – кокетливо спитала Ейлiн, але в глибинi душi вона ще сумнiвалася: чи зумiе догодити чоловiковi.
– Чудово! Краще й вигадати годi. Чудово! Ейлiн змiцнилася духом.
– Добре, якби й твоi друзi були тоi ж думки. Ну, а тепер пiди перевдягнися.
Ковпервуд пiднявся до себе нагору. Ейлiн послiдкувала за ним, мимохiдь ще раз зазирнувши в iдальню. Тут принаймнi все гаразд. Френк вмiе приймати гостей.
О сьомiй годинi почувся стукiт колiс пiд’iжджаючого екiпажу, i дворецький Луiс поспiшив вiдчинити дверi. Спускаючись униз, Ейлiн трохи хвилювалася: а раптом вона не зможе розважити гостей? І напружено вигадувала, що б таке iм сказати приемне. За нею слiдував Ковпервуд, котрий навпаки, був упевнений у собi i напрочуд бадьорий. У своему майбутньому вiн нiколи не сумнiвався, не сумнiвався i в тому, що влаштуе майбутне Ейлiн, варто йому лиш захотiти. Важке сходження крутими сходами суспiльноi драбини, яке так лякало Ейлiн, нiтрохи не турбувало його.
Із точки зору кулiнарii та сервiрування обiд вдався на славу. Френк завдяки рiзнобiчностi своiх iнтересiв вмiло пiдтримував жваву бесiду з паном Рембо про залiзницю, а з Тейлором Лордом – про архiтектуру. Правда, це було на такому рiвнi, на який здатен студент, котрий розмовляе з професором. Розмова з дамами також не була важкою для нього. Однак Ейлiн, на жаль, почувалася скуто, але не тому, що була дурнiшою або поверховiшою за присутнiх, а тому, що мала лише дуже туманне розумiння життя. Багато що залишалося для неi закритою книгою, багато було лише неясним вiдгомоном, що нагадував про щось, що iй довелося почути мимохiдь. Про лiтературу вона не знала майже нiчого i за все свое життя прочитала лише кiлька романiв, якi людям iз хорошим смаком здалися б вульгарними. У живописi все ii пiзнання обмежувалися десятком iмен знаменитих художникiв, почутих колись вiд Ковпервуда. Але всi цi недолiки компенсувалися ii бездоганною вродою, тим, що сама вона була наче витвiр мистецтва, що випромiнюе свiтло та радiсть. Навiть холодний, розважливий i стриманий Рембо зрозумiв, яке мiсце мае займати Ейлiн у життi такого чоловiка, як Ковпервуд. Такою жiнкою вiн i сам не проти був би заволодiти.
У сильних особистостей потяг до жiнки зазвичай не згасае, а часом лише притлумлюеться стоiчною помiрнiстю. «Захоплюватися, як вiдомо, можна без кiнця, але навiщо? Не варте це клопотiв», – вирiшуе дехто. Однак Ейлiн була настiльки блискучою, що в Рембо озвалося чоловiче честолюбство. Вiн дивився на неi майже з сумом. Колись i вiн був молодим. Але, на жаль, йому нiколи не траплялося схвилювати уяву настiльки прекрасноi жiнки. Тепер, милуючись Ейлiн, Рембо шкодував, що така удача не випала на його долю.
Поруч iз яскравим i пишним вбранням Ейлiн скромне сiре шовкове плаття панi Рембо з високим, трохи не до вух, комiром, виглядало строго, навiть якось докiрливо, але панi Рембо трималася з такою гiднiстю, настiльки люб’язно та привiтно, що це враження трохи згладжувалося. Уродженка Новоi Англii, вихована на фiлософii Емерсона, Торо, Чаннiнга, Фiллiпса, вона вирiзнялася великою терпимiстю. До того ж iй подобалася господиня будинку й уся ii дещо екзотична пишнiсть.
– У вас чарiвний будиночок, – сказала вона Ейлiн iз лагiдною усмiшкою. – Я давно звернула на нього увагу. Адже ми живемо неподалiк i, можна сказати, майже сусiди з вами.
Очi Ейлiн засяяли вдячнiстю. Хоча вона й не могла цiлковито оцiнити панi Рембо, однак та iй подобалася: в нiй було щось привабливе, й Ейлiн розумiла ii швидше чуттям, нiж розумом. Такою, iмовiрно, була б ii мати, якби отримала освiту. Коли всi рушили до зали, дворецький доповiв про Тейлора Лорда. Ковпервуд, узявши архiтектора пiд руку, пiдвiв його до дружини i гостей.
Лорд, кремезний, високий чоловiк iз розумним i серйозним обличчям, пiдiйшов до господинi дому.
– Панi Ковпервуд, – сказав вiн, iз захопленням дивлячись на Ейлiн, – дозвольте менi з-помiж iнших вiтати вас у Чикаго. Пiсля Фiладельфii вам на перших порах багато чого буде бракувати тут, але я впевнений, що з часом ви полюбите наше мiсто.
– О, я не сумнiваюся, – посмiхнулася Ейлiн.
– Колись i я жив у Фiладельфii, правда, дуже недовго, – додав Лорд. – І ось також перебрався сюди.
