скачать книгу бесплатно
Набравши води, я понiс цеберку на город. Помiдори прив’яли зовсiм, ще нижче осiли, аж поприпадали до землi.
«Може, саме приймаються», – утiшав я себе i шпарко взявся до роботи.
Полив помiдори раз. Потiм, подумавши, став поливати i вдруге. Здавалося, що весь день носив би воду, аби уникнути бiди.
– А чого це ти з середини почав? – поцiкавилась мама, що зненацька пiдiйшла до мене. – І навiщо стiльки води? Вони позамокають…
Мама нахилилася, взялася за стебло, що аж плавало у водi, i воно вiльно висмикнулося з землi.
Вона ще не встигла розiгнутися, а мене наче корова язиком злизала. Не мiг же я чекати, поки мама розбереться, що й до чого!
Два лiтри
Сталося це в першому класi, в другiй половинi навчального року.
Учителька задала нам додому отаку задачку:
«Господиня надоiла вiд корови 16 лiтрiв молока, а вiд кози – 2 лiтри. Скiльки всього лiтрiв молока вона надоiла?»
Списуючи з дошки задачку, я навiть не пiдозрював, скiльки клопоту завдасть вона менi.
Прийшовши додому, я сiв за стiл, розкрив зошит i почав рiшати задачку.
Уявив собi корову: велику, червоноi мастi, зi спокiйними очима, з довгими рогами – точнiсiнько таку, як у Миколи.
Коза ж була в Соньки – шкiдлива та розбишакувата, як i ii маленька господарка. Не любив я кози!
– Отже, так, – почав я рахувати, схилившись над зошитом. – Корова – велика, коза – маленька. Вiд корови Миколина мати надоюе 16 лiтрiв молока, а вiд кози Соньчина мати надоюе 2 лiтри… Хм…
Послужлива уява поставила поруч Миколину корову i Соньчину козу.
«Для молока з-пiд корови треба он яке вiдрище, а для кози й маленьке горнятко завелике буде…»
І я виразно бачу два лiтри: один для молока з-пiд корови, другий – для молока з-пiд кози. І звичайно ж, той лiтр, що для корови, набагато бiльший, нiж той, що для кози! Як же iх тепер додавати, горенько мое!.. Я аж упрiв, намагаючись злити оте молоко. Зливалося-то воно легко, але скiльки всього буде лiтрiв – от задача! І якими лiтрами його треба мiряти – коров’ячими чи козячими? Бiда менi з цим молоком!..
Пiд кiнець у мене зовсiм уже замакiтрилося в головi. Мелькали великi корови й малi кози, валилися на мою бiдну голову то однi, то другi лiтри, i щедро лилось молоко, яке конче треба було вимiряти, бодай воно скисло!
Зневiрившись, я взяв зошит i почимчикував до Ванька. Ванько мусив-таки вирахувати, адже вiн уже мав колись мороку з отакою задачкою. Там розповiдалося, що один господар мав три барани i чотири кози. «То скiльки ж всього було голiв?» – запитувалося пiд кiнець.
Ванько, що саме стояв бiля дошки, недовго думав. Взяв шмат крейди, звiвся навшпиньки i вивiв на дошцi: 3 барани додати 4 кози – буде 1 голова.
– Як одна? – здивувалася вчителька. – Ану порахуй: три додати чотири, то скiльки буде?
Наморщивши лоба, Ванько почав рахувати на пальцях.
– Буде сiм.
– От бачиш!.. То скiльки буде всього голiв, коли до трьох баранiв додати чотирьох кiз?
– Один голова!
Як не билася з ним учителька, вона так i не могла втовкмачити, що худобу можна рахувати на голови. Ванько знав лише одного голову – сiльради i не хотiв поступатися цим, хоч у ступi товчи.
Повертаючи зi мною додому, вiн все бубонiв:
– Хiба ж у баранiв голови бувають?.. То тiльки в нашому селi е голова – дядько Никифор… І який дурень триматиме у себе аж три барани, та ще до них чотири кози додаватиме? – хазяйновито запитував вiн. – Двох баранiв i чотирьох кiз треба продати, а натомiсть купити овець. Отодi вже й зводити iх докупи…
Тож я й пiшов до Ванька як до людини, що вже мала справу з отакими химерними задачками.
Ванько довго зiтхав та шморгав носом над зошитом. Врештi пiдвiв голову i запитав:
– А знаеш, чого в кози молоко холодне?
– Чого?
– Бо в неi хвiст задертий. Вiтер туди дуе i молоко студить.
Я погодився, але вiд того вирiшення нашоi задачки не просунулося вперед.
– Треба до Соньки йти, – сказав згодом Ванько. – Вона, мабуть, знае: у неi ж коза е.
– Пхi, я вже давно вирiшила! – сказала нам Сонька.
– Ану покажи!
Сонька розгорнула зошит, i ми побачили: 16 лiтрiв + 2 лiтри = 18 лiтрiв.
– Тю, дурна, так iх же так не можна додавати!
– А то чому?
– Бо в кози ж лiтри меншi. Коза ж менша вiд корови, то й лiтри меншi!
Сонька подумала-подумала, почмихала-почмихала, а таки мусила погодитися з нами.
І вже втрьох билися ми над проклятущою задачкою.
– Знаете що, – сказав очманiлий Ванько, – давайте спiймаемо козу, подоiмо ii та подивимось, скiльки ж буде того молока.
Сказано – зроблено. Сонька взяла невелике горнятко, а я i Ванько метнулися до кози. Ми таки подоiли б козу, бо уже встигли схопити ii за роги, а Сонька вчепилася в дiйки, коли б не тiтка Одарка, яка мала звичку появлятися саме тодi, коли ii найменше ждуть.
– А що ото ви, песиголовцi, затiяли?! – закричала вона, хапаючи лозину. – А нащо ото над твариною iзнущаетесь?! Чи вам нiкуди руки прикласти, щоб вони вам повсихали?!
Так i не вирiшили ми задачки про корову та козу. І довго ще вчителька не могла нас переконати, що лiтр молока з-пiд корови анiскiльки не бiльший вiд лiтра молока з-пiд кози.
Бiля ялинки
Незадовго перед Новим роком мама покликала нас до себе i запитала:
– Дiти, ви пам’ятаете Г анну Григорiвну, оту, що приiжджала до нас минулого року з мiста? Так от, цього року в неi буде ялинка. Ганна Григорiвна запрошуе нас до себе…
Гой-га! В нестримному захватi ми застрибали по хатi, здiймаючи куряву, i мама вiдразу ж мусила нас охолодити:
– Але дивiться менi, не пустуйте! Ти чуеш, Толю? Звичайно, чую! Та я, коли треба, буду тихше води, нижче трави.
Мама щось не дуже йняла менi вiри, бо додала:
– Дивися ж, як тiльки Сергiйко хоч раз поскаржиться менi, що ти його кривдиш, – не вiзьму на ялинку.
Це вже справа складнiша. Не бити Сергiйка я нiяк не мiг.
З тiеi простоi причини, що такого вреднющого брата не було, мабуть, вiдколи й земля стоiть.
– Ти ж дивися тепер менi, не бiгай до мами, – застерiг я його. – Ти чув, що мама сказала: як тiльки поскаржишся, так i не поiдемо на ялинку до мiста…
Чи то Сергiйко добре затямив мою пересторогу, чи я менше штурхав його, тiльки ми витримали до Нового року, i ось уже сидимо в санях, закутанi ковдрою, притулившись одне до одного.
Сани скриплять i погойдуються, конi весело трюхикають, вiзник веде з мамою непоквапну розмову, а ми виглядаемо крiзь невелику щiлину у ковдрi в бiлий свiт, де спалахують холоднi iскринки, танцюють понад заснiженими полями. Нам затишно й весело, невiдоме мiсто й ялинка, що чекають на нас, заполонили всi нашi думки, i ми тiльки сопемо вiд повноти почуттiв.
Час вiд часу мама нахиляеться до нас веселим почервонiлим на морозi обличчям в опушенiй бiлою памороззю вовнянiй хустцi i турботливо питае:
– Не померзли, дiтки?
Ми заперечливо крутимо головами, боячись, що мама заверне сани додому.
Аж ось i мiсто. Пiд’iжджаемо до великого, пiд залiзним дахом будинку з високим ганком, вступаемо поперед мами спершу в коридор, а потiм у кiмнату i застигаемо, враженi, приголомшенi, зачарованi: прямо перед нами, гордовито пiдiймаючись до стелi, стоiть ялинка.
Вiдразу неможливо й роздивитися всi iграшки на нiй. Це щось казково блискуче, сяюче, незвичайно привабливе, що iскриться срiблом i злотом, спалахуе червоними, зеленими, синiми, жовтими вогнями, побожним трепетом сповнюе нашi душi. Ми стоiмо, онiмiлi, нiчого не чуючи й не бачачи, крiм оцiеi ялинки, яка, немов казкова царiвна, прилетiла з-за глибоких морiв та високих гiр, з-за тридев’яти земель, прилетiла та й стала, чекаючи нас.
– Ну, знайомтеся ж, дiти! – наче з-за рожевого туману, долинае до мене мамин голос.
Обережно зiтхнувши, щоб не налякати казкове видовище, я вiдриваю зачарованi очi од ялинки i бачу перед собою хлопця мого вiку в красивiй матросочцi з бiлим вiдкладним комiрцем.
– Оце Юрась, Г анни Григорiвни синок, – пояснюе нам мама. – А це, Юрасю, Толя i Сергiйко.
– Подайте один одному руки, – говорить Г анна Григорiвна, що стоiть поруч у розкiшнiй темно-вишневiй сукнi.
Та ми упираемося, наче бичиська, набусурмачено поглядаючи один на одного. Ноги моi немов приросли до пiдлоги, менi соромно й дуже незручно.
Дорослi ж тихенько пiдштовхують нас одне до одного, i врештi нашi руки стикаються.
– Ось i гаразд. Тепер ми з вашою мамою пiдемо в кiмнату, а ви залишайтесь бiля ялинки. Приймай своiх гостей, Юрасику!
І дорослi пiшли. Юрась стояв навпроти нас, закопиливши губу, широко розставивши ноги в коротеньких штаненятах, i уважно дивився на мене.
– Ви з села? – запитав вiн раптом.
– Атож звiдки! – не досить привiтно вiдповiв я. Менi вже здавалося, що вiн насмiхаеться з нас, селюкiв.
Ми знову замовкли.
– Це ваша ялинка? – запитав згодом Сергiйко. Вiн уже дивиться не на Юрася, а на ялинку, i в очах його виграють всi отi святковi вогники, все срiбло i злото.
– Це – моя ялинка, – поправив Юрась. – Це мама i папа для мене зробили.
«Папа»? Я ледве не пирснув вiд смiху, що вiн називав тата папою, наче хлiб.
– Хочете, я вам ii покажу.
Ще б не хотiти! Ми аж горiли бажанням пiдiйти до неi ближче.
За якiсь пiвгодини ми гралися навколо ялинки. Я вже добре роздивився ялинковi багатi прикраси, вони так i просилися до моiх рук.
Особливо причарували мене великi срiблястi пряники, що звисали на нижнiх гiлках майже до самоi пiдлоги. Я просто-таки не мiг вiдiрвати очей, менi здавалося, що пряники тi мусять бути найсмачнiшими в свiтi ласощами. Та попросити у Юрка я не наважувався, тим бiльше що вiн ревниво погримував на нас, як тiльки ми пiдходили дуже близько до ялинки.
– Давайте у поiзда гратися, – запропонував згодом Юрко. – Я буду паровозом, а ви – вагонами.
Вiн став рачки, ми пристроiлися за ним, i поiзд рушив навколо ялинки. Юрко гудiв i пихтiв, наслiдуючи паровоз, ми голосно цокотiли i незчулися, як в’iхали пiд саму ялинку. Перед моiм носом загойдався срiблястий пряник, i я вже не мiг втриматися вiд спокуси: рука сама собою простяглася до нього, швидко зiрвала i пiднесла до рота.
– А-а-а! – помiтив те Юрко. – Ва-а-а! Вiддай пряник! Вiддай!
Видер у мене пряник, та побачивши, що вiн надкушений, ще дужче закричав, затупотiв ногами, затрiпотiв руками.
Вбiгли дорослi. Я стояв, похнюпивши голову. Юрко кричав як недорiзаний. Мама сварила мене, а Г анна Григорiвна разом з чоловiком намагалися заспокоiти свого синочка, тицяли йому до рук якiсь цяцьки та цукерки.
Коли Юрко втихомирився, його мати запропонувала нам знову погратися. Та менi вже було не до гри. Я раптом побачив своi та Сергiйковi благенькi штанцi, i черевики, почищенi сажею, i мамине простеньке плаття, порiвняв усе те з парадним одягом Юрася, з розкiшною сукнею його матерi, – менi стало так незатишно, як ще не було нiколи.
І ялинка, й кiмната, й господарi – все стало чужим та ворожим. Захотiлося раптом додому, де лише глиняна долiвка, та стiл, та ослiн, але все це свое, близьке i рiдне.
Яблунева ломака
Зустрiв я Миколу по дорозi на город. Вiддуваючи щоки, вiн пройшов мимо, наче й не помiтив мене.
– Ти куди, Миколо?
Микола замугикав, наче нiмий, тицьнув пальцем у вiддуту щоку, а потiм показав на город. Зацiкавлений, я пiшов за ним.
В кiнцi городу, в розпушенiй землi, стирчала суха вишнева палиця. Микола присiв бiля неi, нахилив голову i, розтуливши рота, полив водою.
– А то нащо?
– Щоб росла, – вiдповiв непоквапно Микола, витираючи долонею рота.
– Палиця?
– Еге ж, палиця.
– Та вона ж суха!
