скачать книгу бесплатно
– Краще б вона оте горнятко надiла. Горнятко хоч розбилося б.
I вiдразу ж, щоб заглушити, мабуть, совiсть, пiдiймав кашкет, обережно торкався рукою голови:
– Ось помацай, яку вона гуляку тiею качалкою набила!
З чужих зубiв
Нiколи у нас вже не було кращого пса, нiж Котько.
Мама принесла його, маленького, в кульку з газети, i вiн як висунув свою коричневу мордочку, як глянув своiми блискучими очима-намистинками, так i приворожив нашi душi!
На свою бiду принесла мама оте цуценя. Воно чомусь не хотiло ночувати в будцi, а все просилось до хати, i нашi серця не витримували. Потай вiд мами впускали ми Котька, а щоб надiйнiше заховати, то брали у лiжко. І як же гнiвалася мама вранцi, коли дурний Котько брав та й вилазив з-пiд ковдри на маминi очi! Скiльки разiв збиралася вона вiднести цуценя назад, але ми голосили як недорiзанi, i мама не витримувала:
– Ну, гаразд, цього разу залишу, цитьте тiльки. Але дивiться менi: знайду ще раз Котька у когось пiд ковдрою – тодi хоч кричiть, хоч плачте, все одно вiднесу!
Ми дружно клялися, що не братимемо Котька на нiч, i клятви тiеi нам вистачало… до наступноi ночi.
Рiс Котько разом з нами, гасаючи лiсами та луками, бiгаючи купатись на рiчку, дiлячи нашi радощi й болi. І не було вiрнiшого друга, нiж Котько. Дiстанеться, було, котромусь iз нас на горiхи, заб’еться зi своею бiдою на город, а Котько тут як тут. Хвостом помахае, лапи на плечi покладе, в носа лизне – тiльки й того, що слова не скаже! Поскаржишся йому на свою гiрку долю – i полегшае на душi.
Так непомiтно i вирiс Котько. А що не знав вiн нi ланцюга, нi бiйки i рiс помiж нами, то не було, мабуть, в усьому свiтi пса добродушнiшого вiд нашого. До всiх родичався, хто не заходив до двору.
– І що то за собака, що й не гавкне нiколи! – ремствуе, було, мама. – Обберуть колись злодii – вiн i оком не моргне.
Та ми не дуже журилися з того, тим бiльше що й красти в нас не було чого. Не мали ми нi корови, нi овець, нi свиней. Був лише Котько та кiт на хазяйствi.
Одного разу прийшов я додому злий, як оса: учителька пообiцяла розповiсти мамi, що я бешкетував на уроках. Побився б iз Сергiйком, щоб хоч трохи вiдвести душу, але брата, як на грiх, не було, i я, кинувши на лавку книжки, вийшов у двiр.
Стояла тепла та сонячна погода – тим похмурiше було в мене на душi. Пожбурив грудкою в горобця, що цвiрiнчав у кущах, показав язика Соньцi, яка кликала мене до себе у двiр, i похмуро почвалав у соняшники, ладен заховатися вiд усього бiлого свiту.
Тут i надибав Котька. Вiн лежав на пухкiй землi i, мружачи вiд насолоди очi, гриз здоровенну кiстку. Кiстка та, мабуть, була дуже смачна, бо Котько не випустив ii з пащеки навiть тодi, коли вгледiв мене.
Я заздрiсно дивився на нього. Щасливий Котько! Нi тобi урокiв, нi вчительки, нi школи! Знай гасае собi по надвiр’i, без турбот i гризоти, i нiхто не вiзьме його за вуха, не потягне до хати, примовляючи:
– Ану розкажи, чому ти уроку не вивчив! Ану поясни, навiщо ти парту чорнилом облив! – наче так легко оте розказати та пояснити!
Ех, чому я не Котько!
А Котько, не звертаючи на мене жодноi уваги, все гриз кiстку, що аж трiщала пiд iклами.
Менi стало досадно. Тут людина гине, а вiн наче нiчого не бачить!
– Дай сюди кiстку!
Котько тихенько загарчав, не перестаючи, однак, помахувати хвостом.
– Чуеш, дай сюди!
Пес загарчав уже дужче, скосивши на мою руку почервонiлi очi.
– А, то ти так!
Я сердито вхопив кiстку за вiльний кiнець. Вона раптом здалася менi дуже потрiбною, прямо-таки необхiдною. Котько теж перехопив кiстку зубами, ближче до моеi руки, i люто гарчав, уже не вимахуючи хвостом. Вiн тягнув кiстку до себе, а я до себе, i обое були дуже сердитi й не хотiли поступитися один одному.
Врештi я втратив терпець i шарпонув щосили кiстку. Тодi Котько, люто гаркнувши, укусив мене за руку.
Я скрикнув i випустив кiстку. Котько теж вiдскочив i винувато завищав, наче просив мене пробачити йому. Кiстка, яка враз стала непотрiбною нам обом, валялася на землi, а з моеi добре-таки розпанаханоi долонi щедро лилася кров.
Возила мене мама аж у Полтаву – колоти вiд сказу. Хоч менi й було дуже боляче, але я не гнiвався на Котька. Я на все життя запам’ятав, що нiколи не слiд видирати кiстку з чужих зубiв.
Навiть коли це зуби твого найвiрнiшого Друга.
Новi ковзани
Радiсть, як i бiда, приходить саме тодi, коли найменше чекаеш на неi.
Ну хiба я мiг знати, що пiд час зимових канiкул мама збереться в гостi до сестри! Ми теж дуже хотiли iхати, але в тiтки якраз хворiли дiти на скарлатину, i мама побоялася брати нас iз собою:
– Ще заразитесь, що я тодi робитиму з вами?
І хоч ми й запевняли ii, що не заразимось, однак мама не повiрила нам i поiхала сама, залишивши нас на сторожиху.
Той тиждень, поки мама гостювала в тiтки, здався нам вiчнiстю. І як же зрадiли ми, коли одного ранку раптово вiдчинилися дверi i, наче з казки, появилася мама! Як, повторюю, зрадiли ми мамi, а ще бiльше – великiй корзинi, в якiй таки мало щось бути для нас!
Ми ледве дочекалися, доки мама розв’яже хустку, скине пальто. Червона, приемно холодна з морозу, вона здавалася нам iншою, не буденною мамою, яку ми звикли бачити щодня. Тим бiльше, що поруч iз нею стояла таемнича корзина.
Що ж у тiй корзинi?
Мама дiстае невелику рушницю з червоним прикладом.
– Це, Сергiйку, тобi. Ти не бешкетував тут без мене?
– Нi, – шепоче Сергiйко, щосили пригортаючи подарунок. Зараз вiдiрвати його вiд тiеi рушницi можна було б хiба що тiльки шматками.
Маминi руки знову в корзинi. Менi здаеться, що вона навмисне порпаеться так довго, зловживаючи моiм терпiнням.
– А це, Толю, тобi.
Щось гаряче блиснуло на сонцi, засяяло, немов дзеркало.
Ковзани! – так i тьохнуло у мене всерединi. Мама щось говорить, але я вже нiчого не чую, роздивляючись розкiшний подарунок. Справжнiсiнькi фабричнi ковзани, з гвинтами та «лапками», ковзани, що не потребують нi мотузок, анi соснових цурупалкiв, якими стягують отi мотузки.
І якi ж вони красивi! Блискучi, з високими, круто загнутими носками, – такi не бояться жодноi дороги, понесуть тебе хоч на край свiту!
– Це менi тiтка подарувала? – вдесяте запитую маму.
– Звичайно, тiтка.
– Яка вона хороша!
Не минуло й години, як я виiхав на нових ковзанах iз хати. Надворi стояла вiдлига, було по-весiнньому тепло, сонце свiтилося з кожного озерця, що розлилися по вулицi. Та мене нiщо не могло зупинити. Ковзани самi винесли з двору, i я поiхав, як ото кажуть, не питаючи дороги: калюжа то й калюжа, снiг то й снiг. Розiгнавшись, я нахилявся, милуючись, як ковзани ловко розсiкають воду, як залишаються позаду двi поздовжнi хвильки, трикутником розходячись одна вiд одноi.
Згодом за мною бiгала цiла валка дiтлахiв. Вони стрибали на своiх дерев’яних, не зводячи зачарованих очей з моiх ковзанiв. А Сонька хоч i крикнула вiдразу: «Пхi, моi кращi!», однак теж чомусь не одставала вiд мене.
– Дай, я проiдусь разок, – врештi не витримала вона.
– Твоi ж кращi!
– Але ж моi не залiзнi! – не розгубилася Сонька. – Дай, я тобi теж щось дам, коли ти попросиш.
Однак жодна сила не примусила б мене сьогоднi позбутися хоч на хвилину нових ковзанiв. Я невтомно кружляв, переiжджаючи з одного кiнця вулицi на другий, i вся ватага, сопучи, вимахуючи руками та штовхаючись, як пришита, сунула за мною.
Аж ось нам назустрiч, iз свого двору, вийшов директор школи. Це був суворий на вигляд, лiтнiй уже чоловiк. Його ми, учнi, поважали й боялися, здаеться, дужче боялися. І як же було тут пропустити нагоду похизуватися новими ковзанами перед самим директором школи!
– Розступiться! – вигукнув я, хоч i так нiхто не заступав менi дороги.
Розiгнавшись з усiеi сили, я помчав через широчезну калюжу – прямо на директора. «Добридень, Іване Степановичу!» – дзвiнко вигукнув би я, хвацько його обминаючи. «О, то в тебе новi ковзани! – здивувався б Іван Степанович. – Ану покажи, покажи…»
Так би воно й сталося, коли б не чорт, який завжди бiгав за моею спиною. Вiн i тут зробив свою пiдлу справу: на мiй шлях до Івана Степановича, встелений тiльки трояндами, взяв та й кинув каменюку.
Тiльки я випростався, щоб набрати хвацького вигляду, тiльки розкрив рота – вигукнути оте: «Добридень!», як ковзани наскочили на каменюку, i я, наче з гармати вистрiлений, гепнувся Івановi Степановичу просто пiд ноги. Директор, хоча й був людиною суворою та поважною, опинився, однак, у тiй калюжi швидше, нiж я встиг його привiтати…
Увечерi, похмурий та нещасний, вийшов я з сокирою на вулицю. Справи моi були не дуже веселi: мама заховала до скринi ковзани i сказала, що не вiддасть, поки я гарненько не перепрошу Івана Степановича.
Знайшовши оту каменюку, я вирубав ii з примерзлоi калюжi i довго гамселив по нiй обухом, зганяючи злiсть. Потiм заткнув сокиру за пасок i пiдняв каменюку. Вона була важка, але я таки допер ii до ставка i втопив, прокляту, в ополонцi.
Кiт на дорозi
Я i Ванько йдемо до школи.
Пiд ногами скрипить влежаний снiг, мороз хапае за носа, i Ванько щосили розмахуе довжелезними рукавами чумарки, пошитоi на вирiст, щоб хоч трохи зiгрiтися.
Щойно ми пройшли нашу вулицю i повернули на iншу, як попереду, так крокiв за двiстi, вийшов iз двору величезний чорний котище. Вiн трохи постояв, наче роздумуючи, переходити нам дорогу чи нi, а потiм обережно зiйшов iз стежки у снiг.
– А тпрусь, проклятий! – закричав щосили Ванько. Вiн замахав руками i кинувся навперейми котовi. Тодi кiт, поставивши хвоста трубою, дременув до протилежного двору.
– Все! – сказав Ванько, коли я пiдбiг до нього. Обличчя його було нещасне й налякане.
– Що – все?
– Не можна нам вулицею йти. Хiба не бачиш?
І ткнув пальцем у котячi слiди, що рiвненьким ланцюжком перетинали вулицю.
Я чув, що коли кiт перейде дорогу, то чекай якоiсь напастi. Але, признатися, не дуже вiрив у це, бо мама сказала, що то забобон. Однак забобон забобоном, а коли прямо тобi на очах перейде дорогу отакий котище, то де вже iнша справа. «Ще коли б вiн був хоч не чорний», – подумав я, наче виправдовуючись перед мамою.
– Може, переступимо?
– Еге ж, переступимо! – мало не плачучи, заперечив Ванько. – Воно тебе як переступить!..
– Що ж його робити? Нам же в школу треба!
– Пiдожди, може, хто пройде перший, то всю напасть на себе вiзьме, – пораяв Ванько.
Ми стали чекати. Мороз дедалi злiшав i вже починав забиратися в чоботи, а на вулицi, як на грiх, анi душi. Я боявся запiзнитися в школу i тому не витримав перший:
– Може, таки пiдемо?
– Еге ж, пiдемо! Воно тебе пiде!
Врештi Ванько, ляснувши себе по лобi, закричав:
– Тю, дурнi! Давай обiйдемо. Поза хатою, городами.
Повеселiшавши, ми перелiзли через тин i, грузнучи в глибокому снiгу, вийшли на город. Вийшли i зупинилися: за сараем, дивлячись на нас, сидiв отой капосний кiт.
– Таки накличе бiду, – прошепотiв Ванько, блiднучи на виду. – Давай потихеньку, може, обiйдемо.
Але кiт не чекав, щоб ми рушили далi. Не встигли ми й кроку ступити, як вiн, знову задерши хвоста, майнув донизу – через рiвчак, на город, одбiг i сiв, оглядаючись на нас.
Ми у вiдчаi подивилися один на одного. Тепер i я переконався, що кiт навмисне не дае нам дороги.
– Я знаю цього котяру, – бубонiв сердито Ванько. – Це баби Горпини кiт, такий же вреднющий, як i баба.
– Що ж його робити? – зажурився я.
– Давай ще раз обiйдемо, – похмуро вiдiзвався Ванько.
Робити було нiчого, i ми побрели по снiгу – навздогiн котовi. Раз у раз провалюючись в борозни, витирали спiтнiлi лоби. Тепер уже про те, щоб, махнувши на кота рукою, пiти прямо в школу, ми й не думали. Той нелегкий шлях, що ми його пройшли вiд городу до рiвчака, просто-таки забороняв нам поступатись котовi.
– Я свого кота, як прийду зi школи, то повiшу! – сказав згодом Ванько. Я з ним мовчки погодився.
Ми таки обiйшли чортового кота, хоч i були наче скупанi. На урок, цiлком зрозумiло, запiзнилися i, що найгiрше, нiяк не могли пояснити – чому.
Розгнiвана нашим мовчанням, учителька поставила нас до дошки, i ми протягом уроку стояли, як стовпи, похнюпивши голови.
– Бач, обiйшли, i то лиха набралися! – сказав потiм Ванько. – А що б то було, коли б ми прямо через отой слiд поперлися!
Одвiики
Ще нiколи, здаеться, не було такого щедрого лiта, як того року. Кукурудза стояла як лiс, у картоплi не можна було пройти, помiдори росли великi та ряснi, помiж густим огудинням дозрiвали смугастi кавуни та динi-дубiвки з зеленою потрiсканою корою. Гарбузи ж виросли такi, що iх важко було й поворушити.
Та найбiльше радували мене соняшники. Вони стояли в один ряд навколо нашого городу, як золотоголова сторожа, опускаючи донизу величезнi круглi решета, набитi тугими зернятами. Я вже смакував наперед, як прийде зима i ми будемо вечорами лускати смачне насiння. Я дуже любив соняшникове насiння, особливо коли воно прямо з бляшаного листа, таке гаряче, аж обпiкае долонi, та ще до того й трохи посипане цукром. Жоднi ласощi не зрiвняються з таким насiнням!
Тож усе лiто, доки тi соняшники дозрiвали, я часто навiдувався на город, проганяючи нахабних горобцiв, що викльовували зернята. Кидав у них груддям, стрiляв iз рогатки, ганяв iх по всьому городу i навiть поставив опудало з вiхтем соломи замiсть голови та старим, подертим кашкетом.
Не дивно, що коли мама сказала якось, що ми на два тижнi iдемо в гостi до тiтки, я в першу чергу запитав:
– А соняшники?
