скачать книгу бесплатно
– Нiчого з ними не станеться, з твоiми соняшниками, – заспокоiла мене мама. – Я попросила Васютиху, вона iх позрiзае i виб’е.
Я заспокоiвся. Якщо тiтка Васютиха, тодi iнша справа. Васютишин город межував з нашим. Це була кремезна тiтка з червоним обличчям, з ласкавим, аж солоденьким, голосом. Ми часто поралися на городах в одну i ту ж пору, i вона, спершись на сапку, не втомлювалася вихваляти мене перед мамою:
– Та й роботящий же у вас, учителько, синочок, дай йому, Боже, здоров’я! Та й золотi ж у нього ручки!
Я червонiв од задоволення i аж пихтiв, намагаючись показати перед оцiею симпатичною тiткою, на що я здатний. Тiтка Васютиха пiсля кожноi отакоi розмови здавалася менi все приемнiшою.
Тож, почувши, що тiтка Васютиха буде збирати насiння, я поiхав у гостi зi спокiйною душею.
Швидко минули два тижнi в гостях. Так швидко, що ми нi разу не встигли й побитись як слiд зi своiми двоюрiдними братами. І ось ми вдома.
В перший же день побiг я на город. Соняшники стояли з повтинаними головами, i менi стало сумно. Але, пригадавши, яке смачне смажене насiння, я повеселiшав i подався до мами:
– Коли ми заберемо насiння вiд тiтки Васютихи?
– Забирай хоч сьогоднi, – вiдповiла мама. – Тiльки дивись, не бери багато за один раз, а то пiдiрвешся.
Забачивши мене, Васютиха зрадiла так, наче зустрiла рiдну дитину:
– То ви вже приiхали? А я тут скучала-скучала без вас! Ану покажися, який ти вирiс! От у матусi синочок, дай iй, Боже, здоров’я та щастя!
Я врештi вiдважився нагадати iй про насiння.
– Зiбрала, аякже, зiбрала. Я ваше в першу чергу збирала, щоб, борони Боже, чого з ним не сталося. Еге, еге, я така: свое хай пропадае, а за чужим уже догляну! Як твоя матуся сказала, так i зробила. Ще й провiяла.
– То можна забирати?
– А чого ж не можна!
Вона повела мене в сiни, де стояло жлукто з насiнням, а поруч – великий мiшок.
– Оце ось, синку, i ваше насiннячко, – показала вона на мiшок. – Я його у мiшечок зсипала, щоб, борони Боже, яка курка не клюнула.
Я спробував пiдняти мiшок. Важкенький, але нести можна.
По дорозi зустрiв Ванька. Вiн допомiг менi донести насiння додому, а натомiсть я йому сказав:
– Приходь увечерi, будемо насiння смажити. Із цукром.
Ще не встигла мама, що повернулася зi школи, й порiг переступити, а я вже до неi:
– Смаж насiння!
Мама дiстала листа й почала набирати насiння. Взяла одну пригорщу, другу… Потiм понесла те насiння до свiтла. Вона довго роздивлялася його, тодi ще раз пiдiйшла до мiшка, заглянула в нього i гiрко розсмiялася.
– От, сину, якi люди на свiтi! – наче дорослому, сказала вона менi. – Не насiння – одвiйки вiддала нам Васютиха. Зi свого i нашого насiння.
Все ще не вiрячи, я кинувся до мiшка. Всi насiнини були плескатi i порожнi. Так ось чому так легко було його нести!
Сльози так i бризнули з моiх очей. Я вибiг з хати i наткнувся на Ванька, що йшов до нас бенкетувати.
– Давай iй вiкна повибиваемо! – запропонував вiдразу ж Ванько.
Та я не погодився. Що вiкна! Вiкна вона вставить, а насiння ж у неi залишиться! Буде смажити й лускати всю зиму, а ми дивитимемось на одвiйки. У-у, як ненавидiв я в ту хвилину тiтку Васютиху!
І я таки придумав, чим iй вiддячити.
Пiдстерiгши, коли вона пiшла з двору, ми з Ваньком вiдчинили сiнешнi дверi i пiдiйшли до жлукта. У Ванька була торбина з попелом, а в мене – цеберка з водою. Швидко висипали попiл у жлукто, прямо на насiння, залили зверху водою, ще й перемiшали кописткою.
Хай тепер лускае!
Моргун
Якимсь побитом дiстав я книжечку Нечуя-Левицького i прямо-таки проковтнув чудовi отi оповiдання. Все сподобалося менi: i баба Палажка, i баба Параска, i веселi парубки та дiвчата, якi щовечора сходились на вечорницi, спiвали пiсень та переморгувалися.
Гм, переморгувалися… Вiдклавши дочитану книжку, я задумався. Не знав, навiщо ото треба переморгуватися, але то, мабуть, дуже цiкаво й потрiбно, коли в книжцi пишеться.
Не довго думаючи, дiстав я зi столу невелике люстеречко i спробував моргнути. Спершу одним оком, потiм – другим, а тодi вже й обома.
Не минуло й години, як я мiг викликати на герць всiх отих парубкiв та дiвчат.
Я моргав, пiдморгував, переморгувався, i хоч пiд кiнець у мене таки добре заболiли повiки, однак я був дуже задоволений собою.
Вiдставивши люстро, майнув на вулицю хвастатись. Першою здибав Соньчину сестру – Ганнусю. Вона злякано подивилася на мене, а потiм запитала:
– Ти очi пiском засипав?
– Тю, дурна! – щиро образився я. – То ж я моргаю!
– Моргаеш?
Ганнуся, видно, нiчого не зрозумiла, бо засунула до рота пальця. Я махнув на неi рукою i побрiв собi далi. «Що воно, дурне, тямить! От коли б Сонька!..»
Уже уявляв, як будемо з Сонькою переморгуватись. Я стану на подвiр’i, а вона в сiнях, точнiсiнько так, як у тiй пiснi:
Дiвка в сiнях стояла, На козака моргала…
Однак менi не щастило: не встиг я пройти кiлька крокiв, як з нашого двору виглянула мама.
– Толю, а йди-но сюди!
– Чого? – неохоче повернувся я.
– На тобi грошi, збiгай до крамницi по сiль. Тiльки швиденько: одна нога там, друга – тут.
У крамницю саме привезли цукор, i набилося повно жiнок. Я пристроiвся у хвостi i став терпляче чекати на свою чергу.
«А все ж, як воно на тих вечорницях? – роздумував я. – Певно, дуже цiкаво. І для чого ото треба моргати?.. Ану, чи я не розучився?..»
Я моргнув у спину тiтцi, що стояла передо мною, раз, моргнув удруге. Нi, не розучився.
Тiтчина спина раптом зникла, натомiсть вирiс прилавок, а за прилавком – тiтка Настя, висока, дебела молодиця, жiнка крамаря.
– Що тобi треба, малий?
Отут i сталося несподiване. Замiсть вiдповiсти я заморгав iй прямо в обличчя. Все в менi похололо, а тiтка Настя закам’янiла, витрiщивши на мене очi.
Червоний як рак, я не знав, куди подiтись вiд сорому, а клятуще око взяло та й ще раз пiдморгнуло.
Тут тiтка Настя охнула, вхопилася обома руками за живiт i, задихаючись вiд смiху, повалилася на прилавок. Я кулею вилетiв з крамницi.
– А чого ти такий червоний? – поцiкавилась мама. – Принiс сiль?
– Немае солi, – збрехав я, боячись, що мама знову пошле мене до крамницi.
Мама почала лаяти нi в чому не повинного крамаря, а я при згадцi про випадок у крамницi ладний був повиймати собi очi.
Та на цьому не скiнчилися моi муки.
Другого дня, пiсля урокiв, мене наздогнав однолiток Василь, тiтчин Настин син.
– Ти нащо до моеi мамки моргав? – запитав вiн люто.
– Я не моргав.
– Брешеш, моргав!
– Сам ти брешеш!
Слово по слову, i ми взялися за чуби. Згодом Василь, витираючи соплi i сльози, побiг додому, а я сумовито побрiв слiдом.
А вранцi, щойно вчителька зайшла до класу, Василь пiдняв руку:
– Варваро Петрiвно, а учительчин Толька до моеi мамки моргав!
Довго ж не мiг навiть чути про Нечуя-Левицького, хай йому легенько на тiм свiтi гикнеться!
