скачать книгу бесплатно
Я простягнув до неi руку, але Микола швидко вiдштовхнув мене:
– Не чiпай! Вона вже досi корiння пустила.
І знову присiв бiля палицi, дбайливо вминаючи землю. Вражений, я дивився то на Миколу, то на вишневий патик. Я знав, що коли вирубати з верби кiлок та ввiткнути його в сиру землю, то за якийсь час вiн пустить корiння, простягне до сонця тоненькi гiлочки. Але ж то вербовий кiлок, та ще й щойно вирубаний! А тут суха вишнева палиця.
– І вона ростиме? – все ще не вiрив я.
– Ростиме, – впевнено вiдповiв Микола. – Про це й у книзi написано.
– У книжцi?
– Еге, у Бiблii… Там отакенна, – розвiв руками Микола. – Тато ii щовечора вголос читають. Там i написано…
– Що ж там написано?
– Як один святий з рота суху гiлку поливав, а вона й розцвiла.
Моя зневiра похитнулася. Коли це написано в книжцi, та ще в такiй великiй, то, мабуть, таки правда. Але ж навiщо носити воду ротом? Хiба немае вiдра?
Перш нiж вiдповiсти, Микола подумав, чухаючи ногою ногу.
– Бо в ротi слина… У вiдрi немае.
– І ти давно поливаеш?
– З учорашнього дня. Вiдро води вже переносив.
Я з повагою дивлюся на Миколу. Переносити в ротi вiдро води – це вам не жарт!
– А менi… можна?
– Тобi?
Вiн подивився на мене так, наче оце вперше бачив.
– Мабуть, можна… Тiльки ротом воду носити! – закричав вiн услiд, бо я вже щодуху бiг додому.
Знайшовши велику яблуневу ломаку (якщо вже поливати, так щось варте уваги!), я понiс ii на город, ввiткнув у м’яку землю. А потiм побiг у сiни по воду.
«І зовсiм не важко, – подумав я, повертаючись з повним ротом води. – Так i сто вiдер переносити можна!»
Згодом я вже жалiв, що в мене такий малий рот.
«От якби такий, як у вола, – заздрiсно мрiяв я, плутаючи помiж картоплинням. – Щоб одразу пiввiдра набирати».
Пiд кiнець менi здавалося, що язик мiй розбух вiд тiеi води, наче губка. Та що язик! Намагаючись набрати якомога бiльше води, я часто ковтав ii, i в животi у мене хлюпало, як у бочцi.
«Досить», – вирiшив я, коли вiдро спорожнiло на третину. Мене трохи канудило, але я заснув задоволений. От завтра встану, вийду на город, а ломака вже обросте гiллям, набубнявiе бруньками, обкидаеться рожевим цвiтом. Загудуть бджоли, появиться зав’язь, а там i яблука. Отакi, як добра головешка, червонобокi та смачнi…
Вранцi я побiг на город. Але ломака стояла така ж суха та безлиста, як i вчора. Ще не вiрячи власним очам, провiв я по сухiй корi рукою, а потiм тихенько висмикнув iз землi. Корiння теж не було.
Сердитий, я побiг до Миколи.
– А ти хрестився? – спитав вiн.
– Нi.
– Ото ж бо й воно. Треба перед тим, як воду брати, лоба хрестити!
– Чого ж ти вчора не сказав? – мало не плакав я з великоi досади.
– Бо й сам повинен знати! – вiдрiзав Микола. І я знову до вечора носив ротом воду.
«Тепер уже конче прийметься, – думав я, лягаючи спати. – Лоба хрестив, воду ротом носив – якого ж ще дiдька iй треба!»
Але й на другий ранок мене чекало розчарування. Ломака стояла суха, хоч пiдпалюй, i вперто не хотiла пускати корiння.
І я знову побiг до Миколи.
Знайшов його пiд хатою. Тримаючи ножа, вiн майстрував нове пужално.
– Ти чого води не носиш?
– Бо менi вже не треба, – вiдповiв Микола, ховаючи очi.
– Як-то не треба?
– Бо в мене уже прийнялася.
– І корiння пустила?
– І корiння…
– І гiлляки е?
– І гiлляки…
– І зацвiла?
– Та зацвiла…
«Отже, я щось робив не так, коли мене спiткала невдача, – журився я, повертаючись додому. – Бач, у мене суха, а в Миколи вже прийнялася».
Незчувся, як опинився на Миколиному городi. Дiйшов до гiллячки i остовпiв. Вона стояла така ж суха, як i позавчора. Я обережно потягнув ii до себе, i вона легко висмикнулася – внизу не було жодного корiнця.
Потiм я пiшов на свiй город. Висмикнув суху яблуневу ломаку i рушив бити Миколу.
Щоб знав, як обдурювати чесних людей!
Трохи iсторii
Уже в четвертому класi ми почали вивчати iсторiю. Про Киiвську Русь, про варягiв та грекiв, про оту всю сиву давнину, що зачаровуе, як найцiкавiша казка.
Готували уроки з iсторii втрьох, бо мали всього один пiдручник. Збиралися найчастiше у Соньки, розкривали книжку з малюнками i довго iх розглядали.
Особливо вразив нас малюнок, на якому був зображений князь Олег зi своею дружиною. Так i було написано: «з дружиною», i ми, спантеличенi, довго шукали помiж вусатих, озброених мечами та списами дядькiв, що сидiли на конях, оту князеву дружину.
– Вона, видно, десь позаду, – врештi вирiшив Ванько. Сонька не була б Сонькою, коли б не заперечила:
– І зовсiм не позаду! Вона вдома залишилась: князевi борщ варить.
Ми далi роздивлялись малюнок.
– А навiщо в них ото вiдра на головi?
– Тю, дурна! То ж шоломи! Щоб голiв iм не повiдрубували.
– Я собi теж такий меч зроблю.
– Де ж ти залiза вiзьмеш?
– А я з дерева.
Ванькова думка нам сподобалась, i кожен вирiшив про себе змайструвати меч.
– Ну, давайте вже вчитися! – з жалем одiрвався вiд малюнка Ванько.
Вивчивши урок, ми закрили книжку. Розходитись нам не хотiлося, а сидiти просто так було нудно.
– Давайте гратися, – запропонувала Сонька. – У пiжмурки.
Я згадав пiч i одразу ж вiдмовився.
– Краще давайте у князiв гратися, – обiзвався Ванько. – Вiзьмемо мечi, сядемо на коней i будемо рубатися мечами.
Не довго думаючи, ми збiгали надвiр – висмикнути з тину по хворостинi на конi. Сонька i я озброiлись замiсть мечiв качалками, а Ванько доп’яв рогача замiсть списа. Ми вже були розiйшлися в кутки, щоб кинутися один на одного, як Ванько вигукнув:
– Стiйте, а шоломи!
І справдi, якi ми князi без шоломiв?
– У мене нехай картуз буде за шолом, – сказав врештi Ванько.
– І в мене.
В Соньки ж картуза не було. Вона вибiгла в сiни i згодом повернулася з полив’яним горнятком на головi. Я розсмiявся, а хазяйновитий Ванько зауважив:
– Краще скинь. Ану ж хто вцiлить – мати тодi й ноги повисмикуе!
Сонька вiдразу ж погодилась. Вона знову пiшла до сiней i цього разу ввiйшла з новiсiньким чавунцем на головi:
– Цього вже нiхто не розiб’е!
Я заздрiсно подивився на чавунець. Вiн так i блищав на Соньчинiй головi, не те що нашi кашкети.
– Ти ж дивися по головах не бий, – попередив Ванько. – А то тобi тепер не страшно.
Ми знову роз’iхалися в кутки, повернули «коней» i з бойовими вигуками помчали одне на одного.
Що то був за бiй! Всi киiвськi князi попереверталися б у своiх домовинах вiд заздрощiв, коли б почули, як заторохтiли нашi мечi та списи, як заiржали конi, коли б побачили, яка курява пiднялася до самого неба, закриваючи сонце. Ми врубувалися у ворожi лави, лишаючи за собою трупи, наскакували одне на одного з таким войовничим запалом, що вже забули, хто i що ми, i почали рубатись по-справжньому.
Сонька перша щосили вдарила мене качалкою по плечу, аж я в’юном закрутився на мiсцi. Тодi чесний Ванько, перейшовши вiдразу на бiк потерпiлого, пiшов у наступ i пiдчепив князеву дружину рогачем пiд ребра. Та не лишилася в боргу i рубонула свого супротивника качалкою по головi.
Схопившись за голову, Ванько засичав, як гусак. Потiм, пiднявши догори рогача, рушив на Соньку.
Побачивши, що непереливки, Сонька кинула качалку i метнулася до дверей. Та вже було пiзно. Розгнiваний Ванько нагнав ii на порозi i з усього маху вперiщив рогачем по чавунцевi.
По хатi пiшов дзвiн, як у кузнi. Сонька йойкнула i очманiло закрутилася на мiсцi. Бiгти далi вона не могла: чавунець налiз iй аж на плечi. Вхопившись обома руками, Сонька смикала його догори, а менi раптом здалося, що вона ось-ось вiдiрве його разом з головою. З переляку я забув навiть про власне плече i пiдбiг до Соньки:
– Болить?
– Чавунець не скину-у! – заголосила Сонька, шарпаючи щосили посудину.
Я вiдразу ж узявся iй помагати. Кинувши рогача, пiдiйшов i Ванько.
Вже удвох смикали ми той чавунець, не жалiючи Соньчиноi шиi.
Втомившись, ми опустили руки i безпорадно подивилися один на одного. Нам стало страшно. А що, як не вдасться звiльнити Соньку вiд клятоi посудини i вона ввесь вiк змушена буде ходити з чавунцем на головi. Сонька ж голосила, як на похоронах. Але голос ii долiтав до нас глухо, наче з невеликоi дiжки.
– Ой, я нiчого не ба-ач-у! – побивалася вона. – Ой, що менi вiд мамки бу-уде-е!
– Треба чимсь змастити, – здогадався нарештi Ванько. Ми знайшли пляшку олii, поставили Соньку рачки, нахилили iй голову донизу i почали лити прямо з пляшки, намагаючись змастити чавунець. Мотаючи головою, Сонька пирхала й вiдкашлювалася, та ми не зважали на те.
– Хватить, – сказав Ванько, коли пляшка спорожнiла наполовину.
Але не помогла й олiя, хоч возили ми Соньку в чотири руки мало не по всiй хатi.
Зморенi, ми сiли бiля Соньки й зажурилися. Так i застала нас Соньчина мати – посеред хати на долiвцi.
– О Господи! – сплеснула вона руками, побачивши, яку шапку надiла ii дочка. – О святий Миколаю-угоднику! Та що ж це ви, гаспидськi душi, тут сочинили?!
Ми мовчали, бо й так було все зрозумiло. Тiтка Одарка теж нiчого не вдiяла, хоч мало не скрутила в’язи своiй дочцi.
– Боже мiй, Боже! – бiдкалася вона. – Та я ж його щойно з базару принесла, аж три карбованцi заплатила! То для того, щоб ви в нього своi дурнi голови пхали, щоб вони вам попухли!
Та як iй не жалко було чавуна, а довелося-таки вести Соньку до коваля, щоб розпиляв посудину.
Штовхаючи невидющу дочку в спину, тiтка Одарка гнала ii поперед себе до кузнi. Ми йшли назирцi, хоч тiтка й кричала до нас, щоб ми щезли з ii очей, не доводили до грiха. Та нам жаль було Соньки. До того ж ми боялися, щоб коваль не вiдпиляв iй разом з чавуном i голову. Дибаючи поруч зi мною, Ванько всю дорогу бубонiв:
