скачать книгу бесплатно
– Оце добре! Ось свята смола, яку я налiплю тобi на нiготь… А оце – свята вода, опусти в неi палець… От так. Тепер дивись сюди i говори за мною; «Святий Миколай, внемли моiй чистiй молитвi, появи свiй лик перед моi чистii очицi, незапорошенi грiхом, промитi молитвою…» Що ти бачиш там, отроче мiй?
Напруживши зiр, я не вiдводив очей вiд смоли. Менi страх як хотiлося побачити того Миколая, i незабаром здалося, що на чорнiй блискучiй поверхнi з’явилася якась свiтла цяточка.
– Ти вже бачиш?.. Еге ж, бачиш?
Свiтла цяточка вiдразу стала бiльшою.
– Бачу, – прошепотiв я.
– Що ти там бачиш? – аж повеселiшав дядько.
– Щось свiтле, як хмарка.
– Ото ж i е святий Миколай, – промовив дядько, повертаючи мою руку так, щоб свiтло вiд свiчки ще бiльше падало на неi. – Подякуем же Боговi, що ти удостоiвся побачити його святого угодника…
Отак i став я «непорочним отроком мужеського полу». Я досить-таки швидко порозумiвся з «божою людиною», i святий Миколай служив нам вiрою i правдою. І нехай простять менi чоловiки та жiнки нашого села, яким ми провiщали «настоящее, прошедшее i будущее»! Але я вже iнакше не мiг. Дорослi гладили мене по головi, хлопцi люто заздрили менi, а я походжав помiж ними, побрязкуючи чесно заробленими гривениками.
За кiлька днiв дядько, переконавшись, що я добре навчився брехати, подвоiв менi плату. Та блискуча кар’ера моя несподiвано урвалася. Продала мене, сама того не вiдаючи, Миколина мати – тiтка Горпина. Якось ii викликали в школу (Микола знову щось накоiв), i, побачивши серед учителiв мою маму, тiтка почала голосно вихвалювати мене:
– Та й свята ж у вас дитинка, Марiе Олексiiвно! Уподоби-лося самого святого Миколая бачити… І як воно, таке богобоязливе, у вас i виросло? А тут свого гаспида хоч у ступi товчи, прости мене, грiшну!..
Мама спiймала мене бiля Миколиноi хати, коли я саме збирався заступати «на роботу». Взявши мене за вухо, вона мовчки повела додому – через всеньке село, на загальний глум.
Пiсля того я прийшов до твердого переконання, що каятись доводиться не тiльки тодi, коли грiшиш, а й коли робиш святу справу.
Незвiданi путi твоi, Господи!
Пучок часнику
Влiтку, коли починаються жнива, село наче вимирае: всi рушають у степ, на далекi лани, залишаючи вдома лише старих та малих, та ще хворих. Тихо на вулицях, тихо на подвiр’ях, та й по хатах рiдко коли лунае людський голос, хiба що вигляне у низеньке пiдслiпувате вiконце старече обличчя. Навiть собаки не наважуються порушити сонну тишу i лише вряди-годи брязкотять ланцюгами, переповзаючи з тiнi в тiнь. У такi години сумно самому на селi. Тягне у поле, в лiс, на рiку, до голопузих, засмажених, запечених, як циганчата, дiтлахiв, з облупленими носами i такими вицвiлими чубами, що годi й розiбрати, кого мама вродила чорнявим, а кого бiлявим, – всi на одну масть. Так i хочеться залишити хату, де допiкають кусючi мухи, де душно i темно, пiти у великий занедбаний сад, пiд величезну крислату грушу, й простягнутися на м’якiй травицi, п’ючи усiм тiлом нiжну прохолоду ii.
Хороше!
Та менi не можна виходити з хати, бо на лiжку лежить хворий Сергiйко, якого я мушу доглядати, поки мама повернеться з Миронiвки. Пiшла вона туди з самого ранку, щоб покликати фельдшера, та й досi немае, а Сергiйковi все гiрше та гiрше. Совае неспокiйно головою по подушцi, шукаючи, де холоднiше, щоки його аж горять, i вiн ледве зводить посинiлi повiки, коли я нахиляюсь над ним.
– Пити…
Цокотить зубами об полив’яний кухоль, вода ллеться по пiдборiддю, на худеньке плече, брат починае сердитись i вередувати, вiдпихаючи хлiб та молоко, що його залишила мама. Я i жалiю його, i гнiваюсь на нього за оте вередування, за примусове сидiння в хатi, коли надворi отакий день, а там десь хлопцi i веселi забави.
– Пити! Пити! – тягне свое брат, дивлячись на мене важким, аж немовби байдужим поглядом.
– Ну, чого тобi ще? – мало не плачу я, оглядаючись безпорадно по хатi. – Ось iще сало… Хочеш сала? Добре, з часником…
Брат мовчить, пасучи за мною очима. Нарiзаю тоненькими шматочками сало, шукаю часнику.
– Бач, немае часнику, уже весь з’iли. Та нiчого, сало й без часнику добре…
– Часнику! Хочу часнику! – вiдразу ж починае брат, наче зрадiвши, що нарештi знайшов, що вимагати од мене. I скiльки я його не вмовляю, брат квилить одне: «Часнику-у…»
У вiдчаi вибiгаю надвiр. На нашому городi часнику годi й шукати. Хiба що в тiтки Одарки…
Обережно пiдкрадаюся до тину, ступаю на перелаз. На подвiр’i сусiдки нiкого немае, город теж манить до себе безпечним безлюддям. Та я все ще вагаюся, не насмiлюючись скочити через перелаз.
3 тiткою Одаркою в нас старi порахунки. Вона переконана, що бiльшого вiд мене пройдисвiта немае в усьому свiтi, i не раз боляче влучала лозиною по моiй спинi, коли ловила на яблунi, в огiрках або горосi.
Особливо ж важке серце почала носити на мене тiтка Одарка, коли я, перебуваючи в «непорочних отроках», не втримався вiд спокуси вiддати зуб за зуб i наклепав Миколинiй матерi, в якоi саме щезло масло з погреба, що святий Миколай вказуе своiм несхибним перстом на Соньчину матiр. Жiнки позбивали одна однiй очiпки, а потiм довго перегукувалися через вулицю, пригадуючи батькiв i пращурiв кожноi аж до десятого колiна.
– А ти, трясця твоiй матерi, сто чортiв тобi в печiнку, i не попадайся! – пригрозила менi тiтка Одарка (я принишк на той час у гарбузиннi). – Спiймаю – сiм шкур з тебе спущу, ворожбита поганський!
Тож не дивно, що перш нiж шаснути на сусiдський город, я довго вагався. Але тут знову випливло передi мною розпашiле обличчя брата, i я майнув через плiт.
– А куди це ти?
Я вискнув, крутнувся, але вже було пiзно: тiтка Одарка, яка наче з неба впала, мiцно тримала мене за вухо.
– Ти що тут робиш, поганський ти сину? Кажи зараз, що робиш!
Я затято мовчав. Тодi тiтка дала менi стусана в спину i потягнула до хати.
– Пустiть! Ну, пустiть! – почав викручуватись я, щосили впираючись ногами в землю. Менi здавалося, що в хатi, де нiкого немае, тiтка вiзьме ножаку i почне бiлувати мене, як вiвцю.
– А кажи, що робив?
– Нiчого ще не робив… Я хотiв часнику позичити…
– Позичити! – аж руками сплеснула тiтка. – Хiба ж так позичають: рачки на городi? Бач, позичальник знайшовся!
А що я знову замовк, вона запитала:
– Навiщо тобi той часник?
– Братовi… У мене брат хворий…
Менi було образливо й боляче, адже йшов я по той часник не заради себе, а для хворого брата, який лежить i чекае на мене.
– Братовi?.. Чим же вiн хворий?
– А я знаю?.. Мама по фельдшера пiшла… У Миронiвку…
– Та чого ж ти зразу не сказав, песиголовцю ти такий! – знову закричала тiтка Одарка. – Ну й клятуща ж дитина, прости мене, Господи!
Все ще не вiдпускаючи мого вуха, повела мене на город, нарвала пучок зеленого часнику, сердито ткнула до рук:
– На та йди, брат тебе чекае, либонь… Ну чого стоiш, як укопаний?
Затискаючи часник у спiтнiлiй долонi, я повiльно пiшов, оглядаючись на тiтку Одарку. Все простив я iй зараз: i бiйки, i сварки, i скарги на мене, i навiть насмикане вухо, що таки добре болiло. Все простив я тiтцi Одарцi за оцей пучок часнику!
Урок
Кожне лiто приносило менi не тiльки розваги та забави, а й працю на городi. Змалку мама привчала мене до сапки та лопати, як i водиться на селi.
Тож не встигнеш досхочу накупатися в рiчцi, набродитись по луках чи набiгатися в лiсi, а мама вже загадуе:
– Бери сапку та йди полоти.
– Ще ж рано, – намагаюся вiдтягнути осоружне полоття.
– Іди, iди, не вигадуй… Там за пирiем сапки не потягнеш.
І я, хоч-не-хоч, а мусив iти.
Брав сапку з вичовганим до блиску держаком, чвалав на город, приречено оглядаючи довжелезнi рядки картоплi, кукурудзи, помiдорiв та iншоi нечистi, що так i перла з землi на мое безталання. «І навiщо ото, – гiрко роздумував я, – такий городище? Ех, виросту, то зовсiм не заводитиму городу! Краще купатися в рiчцi чи ходити по полуницi…»
Та думай не думай, а треба братись до роботи. Зiтхаючи, нахилявся я над рядками, починав оте сапання. Цього разу мама загадала полоти помiдори.
– Ой, iх так багато! – пхинькав я, шукаючи сапку. Мало не плакав з досади, бо саме сьогоднi мав iти в лiс: гратися з хлопцями в «червоних» та «бiлих».
– Нiчого, нiчого, ще встигнеш набiгатись, – «втiшала» мама. – Ти вже споли помiдори, а картоплю я буду сама полоти… А хочеш, я дам урок.
– Який урок?
– От вiдмiряй половину грядки, це буде тобi на сьогоднi. А решту – завтра виполеш.
Подумавши, я пристав на таку пропозицiю.
– Тiльки дивись, добре поли, – попередила мама. – Прийду зi школи – перевiрю.
– Та гаразд, – сказав я, наслiдуючи дорослих. – Чого вже там.
Прийшовши на город, я вiдразу ж розбив помiдори на двi частини. Якось так вийшло, що та, яку мав полоти сьогоднi, була значно менша вiд тiеi, що залишалася на завтра. Але коли ще буде те завтра, а сьогоднi ж я мав, хоч умри, кiнчити якомога скорiше. «Може, завтра град випаде чи ще яка радiсть. То не треба буде й полоти…»
Тверда земля аж дзвенiла пiд сапкою, пирiiще аж намотувався на держак, i мене розбирала злiсть. Здавалося, що бур’ян навмисне чiплявся за землю, аби лише довше затримувати мене на городi.
Вже сонце пiдбилося на доброго дуба, коли прибiг Ванько.
– Пiшли!
– Куди? – похмуро запитав я.
– Та до лiсу ж! І хлопцi вже зiбралися… То ти не йдеш?
– А ти не бачиш! – мало не плакав я.
– То я вже пiшов.
– Іди!
Ванько ще трохи постояв, поколупав босою ногою землю, а потiм тихенько, наче вiд хворого, побрiв iз городу.
«Бач, йому весело, всiм iм весело, – ображено супився я. – А тут маеш з оцими помiдорами!»
В ту хвилину найнещаснiшою в свiтi людиною був я. І вже не тiльки пирiй, а й самi помiдори наче насмiхалися надi мною, забiгаючи в найгустiший бур’ян, щоб я мав нахилятися над кожним.
А хлопцi ж оце граються в «червоних» та «бiлих», ганяють по лiсу. Уявив собi Миколу й Ванька, з якими мав бути в розвiдцi. Ось вони прокрадаються поза кущами, тримаючи напоготовi дерев’янi шаблюки, ось налiтають зненацька на «ворога», вимахуючи грiзною зброею:
– Ура! Р-р-р-а! Р-р-р-а!
Я так ясно уявляю ту сутичку, що й сам починаю розмахувати сапкою, наче шаблюкою. І пирiй – уже зовсiм не пирiй, а вороже вiйсько, яке я маю порубати i винищити. Я налiтаю на нього, щосили рубаю шаблюкою-сапкою:
– Ур-ра!.. Ура! Р-р-р-ра!
Падають вороги, благають пощади, та я безжально налiтаю на них.
Перевiв я дух лише тодi, коли догнав аж до краю рядка. Зупинившись, гордовито спершись на сапку, оглянувся – i вiдразу наче хто вiдро крижаноi води вилив на мою розпалену голову: захопившись, я вирубав до ноги не тiльки пирiй, але й помiдори.
Стояв i проклинав ту хвилину, коли почав уявляти, що я вже не полю, а воюю з «бiлими». Отак воно завжди: задумаеш хороше, а виходить зовсiм навпаки!
Та журися не журися, а треба щось робити, щоб хоча на сьогоднi врятуватися вiд маминого гнiву. Я швидко пройшовся по рядку, втикаючи зрубанi помiдори назад у землю, ще й попритоптував, щоб мiцнiше стояли.
– Оце молодець! – похвалила мене мама, прийшовши зi школи. – Бач, як схочеш, то й на гору повезеш, а не схочеш, то й з гори не спустиш.
«Еге ж, повезеш, – думав я. – Знала б ти правду – не те говорила б!»
Мама пройшлася вздовж рядкiв, зупинилася над тим, де я «воював».
Я похолов.
На щастя, вона не нагнулася i не спробувала смикнути рослину…
Увечерi, прибiгши додому, я знову пригадав помiдори i тихцем майнув на город. Листочки на них уже помiтно прив’яли.
«Треба полити, – подумав я. – Може, ще приймуться».
Наступного дня я прокинувся разом iз сонцем. Тихенько встав, дiстав кухоль i цеберку.
– Ти куди це? – здивовано запитала мама.
– Та… поливати.
– Що поливати?
– Та… помiдори.
– Ти ж учора поливав.
– Я ще й сьогоднi…
Мама подивилась на мене: надзвичайна моя запопадливiсть здалася iй пiдозрiлою. Але в моiх руках, крiм кухля й цеберки, нiчого не було, дивився я на неi ясними та вiдвертими очима, i вона нiчого бiльше не сказала.
