скачать книгу бесплатно
Домовившись, ми подiлили обов’язки: Микола вiзьме цеберку i буде пильнувати за дiдом, а я, виждавши, коли дiд Стратон пiде пiдвечеряти, наберу з бочки смоли, скiльки зможу.
Цього разу, понад всякi сподiвання, кампанiя пройшла успiшно.
Потерпаючи, пiдбiг я до великоi залiзноi бочки, в якiй топилася смола, зачерпнув густоi чорноi маси i попер на город, пiд саму Миколину хату. Бiг, i здавалося, що ось-ось вискочить дiд Стратон, наздожене i вчеше кийком по хребту.
– Де будемо виливати?
– Пiд вiкном. Щоб я зразу почув, як заець улипне. Я тодi з вiкна – мах! – i на нього. Тiльки нехай стемнiе, щоб тато не бачили.
Виливши смолу на стежку пiд вiкном, ми розiйшлися.
– Гляди ж, – вдесяте наказував я, – як впiймаеш зайця, неси до нас.
Спали ми погано. Снилися зайцi, величезнi, як стiл. І хоч ми гасали за ними, наганяючи на смолу, довговухi все оббiгали ii стороною. Часто прокидалися й наслухали, чи не бiжить Микола iз зайцем. Та не так сталося, як гадалося.
Десь запiвнiч, коли Микола солодко спав, його бабу понесло до вiтру. Стара доти дибала стежиною, поки й улiзла в ту смолу, як муха в мед.
– Гвалт! Пробi!
Баба смикнулася раз, смикнулася вдруге i стала рачки.
– Люди добрi, рятуйте, хто в Бога вiруе! – жебонiла вона. – Ой, смертонька моя!
На той крик вискочив Миколин тато та й намотав на ноги всю ту смолу, що залишилася пiсля баби.
До самого ранку в Миколинiй хатi стояла колотнеча. Задираючи догори насмоленi ноги, стогнала та згадувала всiх великомученикiв-святих баба. Батько, сичачи, як гусак, обдирав смолу з своiх волохатих нiг. Коли ж йому уривався терпець, то брав пужално i лупцював Миколу:
– Я тобi дам зайця, песький ти сину!
Микола ревiв, як бугай…
Вранцi, здивованi вiдсутнiстю Миколи, ми пiшли шукати товариша. Знайшли його аж на городi. Вiн колупав пальцем ямку, а другою рукою витирав червонi, як у зайця, очi.
Свищик
Ви знаете, як робиться свищик?
Береться з добрий палець завтовшки лозина, вiдрiзаеться вiд неi цурупалок сантиметрiв десять завдовжки. Потiм посерединi прорiзаеться навкруг молода кора, обережно обстукуеться колодочкою ножа, доки не здiйметься, як рукавичка. Ну, а тодi вже просто: видовбав у оголеному деревi ямку, надрiзав кiнчик, знову натяг кору – i свищик готовий. Стромляй його, чоловiче, до рота i свищи собi на здоров’я!
Отак приблизно учив мене Микола, коли я поцiкавився, де вiн доп’яв свищика.
Не вiдкладаючи справи, я крадькома взяв дома нiж i майнув до рiчки, де густими кущами розрiсся верболiз.
«Нароблю торбу свищикiв, – багатiв я думками, – та й буду свистiти-висвистувати по селу. Один дам Сергiйковi, один – Ваньковi, а Соньцi не дам. Ти, – скажу, – ти дала менi вчора покрутити за хвоста дохлу мишу? Тепер маеш, що заробила!»
З отакими приемними думками нарiзав я оберемок лози, принiс пiд хату i засiв за роботу.
Згодом я переконався, що легко було говорити, та нелегко робити. Уже кiлька лозин вiдкинув попсованих, а справа не посувалася вперед. Тупий нiж не хотiв рiзати дерева, але й це ще була не бiда. Найтяжче було зняти кору. Стукаеш потихеньку – не здiймаеться. Почнеш стукати дужче – лопаеться. А коли вже лопнула – вiдкидай ii набiк i берись за iншу лозину.
«Нащо менi торба тих свищикiв, – порозумнiшав я згодом, витираючи мокре чоло. – Зроблю п’ять: три менi, один – Сергiйковi, один – Ваньковi».
Врештi тяжка праця моя увiнчалась успiхом: кора обкрутнулася навколо деревини i повiльно знялася.
Мабуть, жоден музика з таким хвилюванням не пiдносив до рота щойно придбаного музичного iнструмента, як я того свищика. Вдихнувши якомога бiльше повiтря, я заплющив очi i щосили подув-засвистав, аж у вухах залящало.
З хвилину сидiв, зацiпенiвши вiд щастя, а потiм знову пiднiс свищик до рота. Дмухав i дмухав, поки закрутилося в головi.
Хотiв одразу ж побiгти на вулицю, але тут на мiй свист прийшов Сергiйко i остовпiв, не зводячи зi свищика зачарованих очей.
– Дай i я посвищу, – простягнув вiн згодом руку.
Я завагався: ану ж зiпсуе! Свищик уже встиг набути в моiх очах неабиякоi цiнностi, я не вiддав би його зараз за жоднi багатства у свiтi.
– Я краще тобi iнший зроблю.
– Зроби, – погодився брат i сiв бiля мене.
Другий свищик менi вдалося змайструвати значно швидше, i, притулившись спинами до призьби, ми засвистали у два роти.
Яка ж то була музика! Все навколо завмерло, слухаючи нас, навiть соняшники повернулися цiкавими головами, заглядаючи через тин.
Ми дмухали то разом, то навперемiнки, дмухали щосили, аж починали болiти животи i наверталися на очi сльози, дмухали, повернувшись один до одного червоними вiд натуги обличчями, – i все не могли награтися досхочу.
Увечерi ми похвасталися обновою перед мамою.
– Ой, якi хорошi! – похвалила мама. – Ану заграйте, я вас послухаю.
Згодом мама сказала:
– Ну, досить, а то в мене голова починае розвалюватись. Завтра iще насвищетесь.
Отуди к бiсу! То грайте, то не грайте! Нiяк я не мiг зрозумiти мами.
Брат слухняно полiз на лiжко, я ж все ще сидiв бiля печi, розглядаючи свищик. Зараз, коли мама заборонила, менi чомусь захотiлося посвистiти, хоч умри.
Я обережно пiднiс свищик до рота i скосив на маму око: вона сидiла бiля столу, обклавшись зошитами. «Ану потихеньку, щоб i не почула», – подумав я. Свищик ледь чутно пискнув. Я перелякано глянув на маму. Вона спокiйно сидiла, видно нiчого не почувши. Тодi я дмухнув сильнiше.
– Толю, що я тобi казала, – тихо зауважила мама, дивлячись у зошит.
Неохоче одiрвавши од рота свищик, я замовк. І що це за життя, коли не можеш робити, що тобi хочеться? Змайстрував собi втiху, ось вона, в руках, а пограти – зась! Хiба е ще такий свищик на свiтi! А свистить вiн як! А може, вже й не свистить? Може, вже зiпсувався? Вiд самоi лише думки про це мене пройняв циганський пiт. І як тут утриматись, щоб не спробувати? Нi, таки свистить…
– Толю! – все ще не вiдриваючись од зошитiв, але вже голоснiше каже мама. – Ти довго будеш на моiх нервах грати?
«На нервах, на нервах! Я ж на свищику граю, а не на нервах… І що тут поганого? Адже мама сама щойно похвалила мене за цей свищик. І завжди у неi голова болить. От у мене нiколи не заболить, хоч сто рокiв свистiтиму…»
Кручу свищик i так i сяк, притуляю його до губiв, а дмухнути все ж боюся. Врештi наважуюсь – i мама цього разу вже вiдриваеться вiд зошитiв.
– Ти що, вiника захотiв? – сердито запитуе вона. З вiником у мене давне, не зовсiм приемне знайомство, i я завмираю.
– Лягай уже спати, – трохи лагiднiше каже мама.
Ну, що ж, спати, то й спати, покiрно погоджуюся я. От тiльки б свиснути на прощання. Хоч трiшки. Хоч разочок. Бач, як вiн ловко тримаеться в ротi!
І менi здаеться, що свищик, вгадавши мое палке бажання, свиснув сам по собi. Свиснув так голосно й рiзко, що мама аж пiдскочила за столом, а потiм мовчки звелася i пiшла в куток, де стояв знайомий менi вiник.
Взявши вiник, вона пiдходить до мене. А я, витрiщивши на маму очi, продовжую щосили свистiти. Повiтря саме вириваеться з мене, струмуе крiзь свищик, i вiн заливаеться, як несамовитий, аж лящить усе навколо.
У мене, очевидно, дуже кумедний вигляд, бо мама раптом опускае вiник i знесилено смiеться.
Непорочний отрок
В нашому селi з’явилася «божа людина». Зупинилася вона в Миколиних батькiв – найпобожнiших людей в усьому селi, i ми почали ходити за Миколою, й вiн, надуваючись вiд пихи, вдавав iз себе страшенно заклопотаного та неприступного.
І чим бiльше росла Миколина пиха, тим гострiшою ставала наша цiкавiсть: яка вона з себе, ота «божа людина», i що вона в нас робитиме?
Микола з таемничим лицем вiдводив то одного, то другого набiк i шепотiв на вухо:
– Вгадувати буде.
Що вгадувати, вiн i сам до ладу не знав; але цього було досить, щоб ми аж горiли вiд бажання побачити того незнайомого чоловiка. Та Микола був невблаганний:
– Еге, чого захотiли! Приведу, то тато з мене сiм шкур спустять.
І лише тодi, як ми почали спокушати його рiзними багатствами, Микола не встояв.
– Г аразд, поведу, – сказав вiн, набиваючи кишенi нашим добром. – Але цур, казатимете, що самi прийшли!
Ми погодилися i босоногою ватагою посунули до хати. На щастя, батька Миколиного саме не було. На довгiй лавцi тулилися лише жiнки, всi, як одна, в бiленьких хустинах, вiд чого обличчя iхнi здавалися ще темнiшими та скорботнiшими. Побожно склавши на грудях натрудженi руки, вони дивилися в бiк покутя i навiть не оглянулися, коли ми тихенько зайшли до хати.
Там, на покутi, пiд многоликими образами, возсiдала «божа людина». Це був огрядний чолов’яга зi смоляною бородищею, рум’яними, як наливнi яблука, щоками i товстими червоними губами. Голосно плямкаючи, вiн невтомно возив з великого полумиска вареники, щедро купаючи iх у сметанi, а жiнки побожно заглядали йому до рота i час вiд часу зiтхали, наче той дядько виконував бозна-яку важку та важливу роботу.
Ми завмерли, тулячись до дверей, ладнi кожну мить випурхнути з кiмнати.
Ось «божа людина» одiрвалася вiд полумиска i витерла пальцi об бороду. Щоки ii залиснiли, жвавi меткi очi вмить оббiгли i жiнок, i нас, принишклих та трохи настраханих. Дядько посмiхнувся, потiм розправив бороду, урочисто мовив:
– І потрiбен менi, жiночки, непорочний отрок, мужського полу.
Жiнки, наче по командi, заворушилися, журно захитали головами:
– Та де ви його найдете, чоловiче добрий!
– Серед ваших синочкiв, моi дорогенькi, серед ваших…
– Ой, не найдете в нас непорочного!.. Та вони ж у нас всi бузувiри!
– Не грiшiть, моi солоденькi, – ласкаво заперечила «божа людина». – Сказано-бо в святому писанii: устами младенця глаголить iстина. Іще, як Ісус Христос наш сказав, – вiн задер бороду догори, виставив наперед товстого пальця, – iстинно говорю вам: якщо не будете як дiти – не ввiйдете в царство небесне!
– Ой iстинно, iстинно! – дружно зiтхали жiнки. – Тiльки ж то не про наших гаспидiв Христос говорив.
«Гаспиди» ж не спускали очей з «божоi людини». Дядько все бiльше подобався нам – саме тим, що заступався за нас перед матерями.
– А треба, жiночки, треба, – наполягав чоловiк. – Без непорочного отрока мужеського полу не зможу я провiщати вам нi вашее будущее, нi прошедшее ваше, нi настоящее.
Нам щораз ставало цiкавiше. Та тут до хати зайшов Миколин батько, повiв грiзним оком i, наче вiтер, вимiв нас на подвiр’я.
В той день помiж нами тiльки й розмови було, що про «божу людину».
– Чуеш, Миколо, а що це за непорочний отрок?
– Це коли ми з вами не грiшимо.
– Та навiщо вiн йому?
– Вгадувати, – туманно вiдповiв Микола. І вже починав сердитись: – Та що ви присiкалися до мене! Самi ж чули!
Та нас обсiдали новi сумнiви:
– А що таке мужеський пол?
Тут уже спасував i Микола. Ми довго думали та гадали, але так i не вияснили, що ж то воно за штука така. Дiйшли лише до думки, що того полу серед нас i слухом не чувати, i видом не видати.
Другого дня Микола бiгав з двору в двiр, збираючи хлопчакiв:
– Ідiть до нас, буде вибирати!
– Кого?
– Та непорочного ж отрока! Казав, що як знайде, то буде тому щодня давати по десять копiйок i по калачу.
Гривеник щодня? Та ще й калач на додачу?
Незабаром бiля Миколиноi хати вишикувалась босонога черга кандидатiв у «непорочнi отроки».
Пристроiвся i я. Спершу вагався, а потiм, добре розмiркувавши, вирiшив, що моi грiхи анiскiльки не тяжчi, нiж у моiх товаришiв. Крав яблука й грушi, толочив чужi баштани, висмикував хвости в гусакiв, дратував собак, вкидав у рiчку котiв, розбивав, коли траплялося, шибки з рогатки, дер, де тiльки мiг, штани, чубився з братом, – але хiба ж не переконував мене сам Микола, що не согрiшиш – не покаешся! А каятись менi доводилось досить-таки часто, особливо коли свистiла надi мною лозина чи випорскував iз чужого садка, несучи повнi штани кропиви, напханоi безжалiсною дядькiвською рукою. Отож всi грiхи своi я чесно спокутував i зараз не менш непорочний, нiж оцi хлопцi, що стоять передо мною в надii на калач та десять копiйок.
І чим ближче посувалася черга, тим бiльше хотiлося менi потрапити в «непорочнi отроки».
Хлопцi, що виходили, були похнюпленi та засоромленi. Я вже знав, що дядько наклеював iм на нiготь великого пальця смолу, привезену з Єрусалима, i запитував, чи не бачать вони там святого Миколая. Хлопцi, як не витрiщали очi, нiчого не бачили, i тодi «божа людина», ляснувши чергового невдаху по потилицi, розчаровано говорила:
– Грiшний, отроче, грiшний… Клич iншого!
Так прийшла моя черга. Переступаючи неслухняними вiд хвилювання ногами, я зайшов до хати.
В хатi було темно, бо на вiкнах висiли кожухи та рядна. Посерединi, на ослонi, горiла воскова свiчка, поруч стояла в полумиску вода, а позаду, велика i таемнича, сидiла «божа людина». Менi стало страшно.
– Пiдiйди сюди, – ласкаво покликав мене дядько. Взяв за руку, погладив по головi. – Скажи менi: согрiшив ти проти Господа Бога нашого?
Не вагаючись, я вiдповiв, що нi.
