скачать книгу бесплатно
Стократ
Марина и Сергей Дяченко
Свiт – це пасма крижаних гiр на пiвночi та жовтi пустелi на пiвднi, страшнi лiси на сходi та чудовиська глибоко в землi. Свiт – це iм’я дiвчини, вiд якоi залежить – буде iснувати свiт чи нi. А Стократ – це людина з мечем, яка йде своiм шляхом, допомагае людям, якщо це потрiбно, але нiде не затримуеться. Чого вiн хоче, за що б’еться з ворогами? Інодi Стократ i сам не може вiдповiсти на цi запитання. Але, так чи iнакше, вiн мае врятувати Свiт… i свiт…
Марина та Сергiй Дяченки
Стократ
І
…Я розповiм тобi, як було створено наш Населений Свiт, Вень-Те, що мовою зiрок означае «Мерехтливий». Спочатку була пустеля без води, без снiгу й туману, без тварин i людей. Тiльки камiння та й годi. А над камiнням були зiрки. Одна з них народила iскру. Маленька iскра полетiла вниз i впала на камiння, а у неi всерединi, у мiцнiй оболонцi, немов ядро в горiсi, спав наш Творець. Коли зiрка впала на камiння, Вiн прокинувся вiд удару. І, прокидаючись, Вiн створив наш свiт, не поступово, а одразу, цiлком. Вiн створив пасма крижаних гiр на пiвночi та жовтi пустелi на пiвднi, страшнi лiси на сходi та чудовиськ глибоко в землi. Вiн створив добрих людей i злих, магiю, щоб творити чудеса, i магiв, щоб володiти нею. Та найголовнiше – вiн створив тисячолiття нашоi iсторii, i все, що е тепер, було завжди. Лiси стояли, i чудовиська ховалися в норах задовго до того, як зiрка народила iскру, i наш Творець у шкаралупi впав на камiння…
Ти можеш у це повiрити?
Частина перша
Роздiл перший
Свiт
Вони зайшли й спинилися, нiби збилися з дороги. У тавернi було темно й душно, подекуди на столах чадiли маснi свiчки, i легко можна було переплутати вiдвiдувача з тiнню. Або тiнь, що розсiлася в далекому кутку, – з вiдвiдувачем.
Незнайомцiв помiтив багато хто, але нiхто не здивувався. Пiсля того, як на пiвночi раптом розлилася Свiтла, зносячи мости й переправи, виганяючи людей з халуп i з гарних будинкiв, до волоцюг усiх станiв у цих мiсцях звикли. Прибулi, коли iх розпитували, говорили одне й те саме: рiчка ще нiколи не чинила з людьми так, як дозволила собi цього року, без усяких причин i прикмет.
А тепер прийшли цi двое; служниця за шинквасом пiдняла брову. Стократ, що сидiв, як завжди, обличчям до дверей злiва од входу, пiдняв очi вiд кухля з кепським пивом.
– Тiльки не тут, – сказала дiвчина.
Нiхто, крiм ii супутника, не чув цих слiв, але Стократ умiв читати по губах.
– Тiльки не тут, – повторила дiвчина. – Краще вже в лiсi.
Каптур приховував верхню частину ii обличчя, губи ворушилися ледь-ледь, крила тонкого носа роздималися. Стократ уявив, як з-пiд каптура вона оглядае таверну, – калюжi на пiдлозi, липкi стiльницi, потилицi задрiмалих п’яниць. Як вдихае неповторний запах «Сiроi шапки» – i добре, що дим i чад забивають iншi мерзеннi запахи. Вона бридлива, вона виросла в доброму домi; авжеж, «тiльки не тут».
Компанiя браконьерiв у кутку обiдньоi зали замовкла, з цiкавiстю придивляючись.
– Молодому панству щось треба? – поцiкавилася служниця. – Пива? Браги? Вина?
– Окропу, – швидко сказав чоловiк. – Два кухлi.
В кутку засмiялися. Дiвчина щiльнiше закуталася в мокрий плащ. Поли його тремтiли: дiвчину лихоманило.
Звiдки, подумав Стократ. І, головне, хто такi? Чиясь покоiвка скористалася метушнею й утекла зi стражником? Ба нi, покоiвки, навiть найбалуванiшi, зазвичай ширококостiшi й значно смiливiшi, а стражники, хоч би й молодесенькi, не просять у тавернах окропу. Їх змило з рiдного мiсця водами Свiтлоi? Але де iхня родина, де обоз, де слуги?
Служниця тим часом набрала в два кухлi не окропу, ясна рiч, а давно охололоi перевареноi води. Чоловiк i дiвчина сiли поруч, лiкоть до лiктя, за найближчий до дверей столик – якраз навпроти Стократа. Вiн вiдкинувся назад, щоб лице залишалося в тiнi, готовий слухати – або споглядати – iхню бесiду.
Та вони мовчали.
Руки дiвчини в чорних рукавичках були схожi на пташинi лапки. Вона робила все можливе, щоб не розхлюпати воду, та все одно трохи розхлюпала на нечисту стiльницю. Їi супутник випив воду ледь чи не залпом. Дуже втомилися й змерзли, вiдзначив Стократ.
– Ходiмо, – нарештi сказала дiвчина.
– У лiсi холодно, дощ… i звiрi, – невпевнено вiдгукнувся ii супутник. – І… тобi треба вiдпочити.
– Я можу iхати цiлу нiч. Ми просто опустимо запону.
– Конi потомилися.
– Поiдемо повiльно. Я можу йти пiшки.
– Слухай, – вiн несмiливо торкнувся ii руки. – Ти… не бiйся. Тут нема чого боятися. Це простi грубi люди… Ми тiльки переночуемо.
Вони не коханцi, вiдзначив про себе Стократ. Хлопець геть недосвiдчений – що з жiнками, що в подорожнiх справах. Бо отих браконьерiв треба дуже, дуже боятися. І вони вже накинули оком на дiвчину.
Стократ прискалив око. Найкраще, що можуть зробити юнi подорожнi в такiй ситуацii, – зажадати кiмнату, замкнутися й приготувати зброю. Пiд дахом таверни своi закони, тут е шанс уцiлiти. В лiсi – анi жодного.
– Ми не можемо тут ночувати, – вперто повторила дiвчина. – Вони нас доженуть!
Гм, подумав здивований Стократ. Хто – «вони»?
Чоловiк подивився на дно свого кухля. Пограв жовнами; вiн був свiтловолосий, безбородий i прикидався суворим, але нiчого не вирiшував. Вирiшила дiвчина. А за неi вирiшив страх.
Браконьери в кутку блискали очима.
– Ходiмо, – ii губи ледь ворухнулися, Стократ радше вгадав, нiж прочитав це слово.
Чоловiк рiшуче пiдвiвся.
– Спасибi, хазяйко, – подякував вiн i поклав на стойку срiбну монету.
Стократ похитав головою: назвати служницю хазяйкою можна, звiсно, хоч i нерозумно. Але розплачуватися срiблом за два кухлi ледь теплоi води… Ця людина подорожуе вперше. Або вперше подорожуе без прислуги.
Знову вiдчинилися вхiднi дверi. Гойднулися вогники. Важке повiтря таверни сiпнулося, пропускаючи свiжiсть i холод, i знову зiмкнулося, i сморiд став ще дужчий. Дверi за подорожнiми захряснулись.
Служниця взяла монету зi стойки. Браконьери заворушилися, перезираючись. Їх було п’ятеро, п’ятеро здоровенних молодих бикiв, що давно живуть пiд тiнню шибеницi. Браконьера ловлять, коли вiн чманiе од безкарностi, – а поки не втратить обережностi, браконьера в цих лiсах упiймати не можна.
Вони домовилися виждати, але нетерплячка взяла гору. Усього через кiлька хвилин пiдхопився наймолодший, потiм iншi теж повставали, грюкаючи лавами. Посмiюючись, почухуючись, рушили до дверей – старший залишив служницi ще одну срiбну монету. Одну монету за все, що п’ятеро випили й з’iли за вечiр.
Лiсоруби-п’яницi дрiмали, обiймаючи кухлi. Пiд закiптюженою стелею пливло басовите хропiння. У тавернi стало порожньо й мирно. Якраз пора пiднятися нагору, стягти мокрi чоботи й нарештi розлягтися в крiслi бiля камiна…
Полiчивши до ста, Стократ пiдвiвся i кивнув служницi:
– Я скоро вернуся.
* * *
Вiн пiшов пiшки. І правильно зробив; чуття небезпеки вiдмовило браконьерам аж так, що вони навiть не стали чекати, поки жертви заглибляться в лiс. За сто крокiв од частоколу, на галявинi серед сосен, дiвчина могла кричати до нестями – лiс шумiв, а вiконницi в тавернi були щiльно зачиненi.
Та й хто в цi непевнi днi ризикне стати мiж бандитом та його жертвою?
Супутник дiвчини нерухомо лежав на землi. Отак браконьери й стають розбiйниками – один убитий, другий, а далi нема iм лiку. Присадкуватий чолов’яга в гострiй шапцi чистив кишенi подорожнього, четверо iнших шукали любовi.
Дiвчина пручалася люто i вдало. Їй навiть спочатку вдалося вирватися. Вона пробiгла кiлька крокiв, перш нiж ii наздогнали й повалили, i вона якимось дивом знову вислизнула з-пiд розпашiлих туш, вiд ривка ii дорожне плаття розiйшлося по шву. Браконьери нiколи не бачили такоi тонкоi й мiцноi бiлизни; втiм, усяка матерiя пiддаеться гарному ножевi. Через мить дiвчинi приставили до горла кинджал, розсiкли шнурiвку корсета…
– Еге, та вона ж паршива! – спритний браконьер сахнувся. – Це не зараза? Це в неi не зара…
Червоне лезо вилiзло з його грудей перш, нiж вiн устиг договорити.
Мiсяця не було. Кiлька смолоскипiв димно горiли на землi. Мокро, вогко, пара з рота; посунувся на землю другий, заверещав i гепнув третiй. Найгiрше, думав Стократ, якщо тут знайдеться розумник. Розумник устигне втекти, i ганяй за ним потiм темним лiсом…
Однак обiйшлося. Умираючи, двое останнiх навiть чинили опiр. Навiть викрикували погрози. Мабуть, iм до останньоi митi здавалося, що iх п’ятеро проти одного…
Вiн закiнчив. Вiд запаху кровi свербiли нiздрi. Шiсть нерухомих тiл валялися на травi у свiтлi смолоскипiв. Стократ зняв з присадкуватого розбiйника його повстяну гостру шапку й ретельно витер клинок.
Дiвчина намагалася закутатися в клаптi сукнi, наче ящiрка в скинуту шкурку. Шматочки тканини вiдкривались, мов пелюстки, оголюючи тонку шкiру; Стократ пiдняв з землi смолоскип. Метнулися тiнi.
Зi страху дiвчина спробувала згорнутись, мов iжачок. Гола спина залишилася беззахисною; Стократ придивився. Що це?
Шкiра ii була вкрита тонюсiнькою сiточкою, з уплетеними в неi буквами й символами. Стократ пiдняв вогонь вище, придивляючись, i тут його вперiщили довбнею по головi.
* * *
Цей iдiот, ii супутник, був слабкий i поранений, але браконьерська довбня – окута залiзом. Стократ, навпаки, був мiцний i вiдбувся величезною гулею – зате нарештi розлютився, i це було приемно. Вiн не вбив дурня тiльки тому, що дурень, ударивши, повалився сам: очевидно, браконьерська довбня встигла погуляти й по його тiменi.
Щасливець.
Знову пiшов дощ i швидко перейшов у зливу. Краплi стукали по обличчях мертвих браконьерiв, попадали в роззявленi роти, надавали вибалушеним очам видимостi життя. Супутник дiвчини намагався встати – та весь час падав.
Стократ стягнув робочi рукавицi, вивернув, сховав у сумку. Узяв свого плаща, акуратно складеного пiд деревом. Дощ був йому до речi: прогулянка по високiй травi змие бризки кровi з чобiт. Не дивлячись на дiвчину та на ii супутника, вiн розвернувся й швидким кроком пiшов до таверни.
Парубiйко-конюх стояв коло ворiт, тривожно слухаючи сосни. З появою Стократа стривожився ще бiльше.
– Браму зачини, – звелiв Стократ. – І не стовбич тут.
– Що… бешкетують? – парубiйко дивився у лiс. – Тут бричка… та, що… оцих, якi… вона, одно слово…
Конi виявилися розумнiшi за подорожнiх i повернулися до житла, волочачи за собою легку бричку. На таких можна гуляти довкола маетку, але не вирушати в далеку дорогу; бричка й ранiше була несправна, а переляканi конi розбили ii на друзки.
– Бешкетують, – погодився Стократ. – Коней випряжи, возик на дрова, речi збережи. Я перевiрю.
Парубiйко втягнув голову в плечi.
У цих мiсцях не знали Стократа. Принаймнi не знали в лице. Але парубiйко, чие життя залежало вiд умiння розбиратися в проiжджих людях, усе зрозумiв правильно.
Дощ порiдшав. Стократ простягнув конюховi монету:
– За мною й замкнеш… Оцi хлопцi – лихi люди. Заберуть здобич i перерiжуть один одного. Як думаеш?
– Заберуть здобич, – повторив хлопець, наче увi снi, – та й перерiжуть…
– Добре.
Конi приiжджих пiшли за ним, мов прив’язанi. Разом з ними Стократ вивiв свою кобилу i, щiльнiше застебнувши плаща широкою мiдною пряжкою, повернувся до побоiща. П’ять трупiв лежали там, де вiн iх покинув. Шостий – недобитий – примудрився за цей час пройти десяток крокiв до таверни, на цьому його сили вичерпалися. Тепер вiн сидiв на стежцi, а дiвчина в розiрванiй сукнi голосила над ним:
– Я без тебе не пiду… Дан… Пiдводься, будь ласка…
Побачивши Стократа, вона замовкла, наче ковтнула гарячоi кашi.
– Вiд кого тiкаемо? – запитав вiн згори вниз.
Вона мовчала.
– Я просто вирiшую, допомагати вам чи нi, – пояснив Стократ. – То вiд кого тiкаемо?
Вона щiльнiше стисла губи.
Стократ подумав ще – i кинув iй свого плаща.
* * *
Пораненого Стократ посадив на свого коня – чоловiк ледве тримався в сiдлi. Руки в нього були нiжнi, наче в панянки.
– Хто ти? – запитав його Стократ. – Музика? Учитель? Бастард?
– Знавець етикету, – хрипко сказав чоловiк. – Протокол, добрi манери, правила пристойностi.
Стократ подумав, що вiн, можливо, марить.
Бiльше не розмовляли. Дiвчина не могла iхати без сiдла i спочатку йшла, насилу переставляючи ноги. Потiм Стократ не витримав i посадовив ii на коня перед собою; у неi не було сили пручатися. Якось само собою склалося, що вiн не так веде iх, як конвоюе.
До ранку добралися до «Чорного вуха», маленькоi таверни на другому краю лiсу. Тут було чистiше й тiснiше, нiж у «Сiрiй шапцi». Стократ пояснив хазяйцi, Роз, що пiдiбрав подорожнiх у лiсi – iх до нитки пограбували й трохи не вбили розбiйники.
Залишивши подорожнiх на хазяйчин догляд, вiн вийшов прогулятися. Лiс навколо «Вуха» був спокiйний, сороки не трiскотiли, битий шлях порiс травою; двоцвiт знайшовся зразу – коло струмка. За «вовчою подушкою» довелося походити. Вертаючись, вiн розтирав зелень долонями, тож на порiг готелю ступив огорнутий рiзким трав’яним запахом.
– Хазяйко! Глечик, ложку, окрiп!
Чоловiк – Стократ про себе називав його Правила Пристойностi – уже лежав на перинi в горiшнiй кiмнатi, голова його була перев’язана. Дiвчина сидiла на краю лiжка, як була, у мокрому Сократовому плащi, i, сидячи, дрiмала; коли Стократ зайшов, одчинивши ногою дверi, – в руках у нього був глечик iз завареною травою, – вона прокинулась i схопилася.
Вiн поставив глечик на стiл. Лизнув долоню, забруднену соком, скривився:
– Дуже гiрке. Пити обов’язково.
Мало хто мiг опиратися, коли вiн говорив таким тоном, але дiвчина спробувала:
– Я нiчого не хочу… Просто дайте нам спокiй…
Вiн хлюпнув з глечика в кухоль, наповнив до половини.
«Дайте нам спокiй», це ж треба. Мабуть, ще й читати вмiе.
