скачать книгу бесплатно
Магам можна все
Марина и Сергей Дяченко
Уявiть, шановний читачу, що людина, ось, наприклад, ви – це такий собi будиночок iз безлiччю кiмнат, у яких живуть iх мешканцi. І ось комусь – сторонньому, в усякому разi, не вам, спадае на думку – а що буде, якщо вiдселити деяких мешканцiв, навiть не питаючи власника будинку? Що буде, якщо препарувати душу людини?… Таемничий Препаратор почав свою справу. Разом з ним почав дiяти i Хорт зi Табор – вроджений маг. Магам, як вiдомо, можна все, особливо коли в мага е Кореневе Заклинання Кари, проти якого безсилий будь-хто. Але… Але справа навiть не в тому, що його супротивник теж маг, вiн дуже могутнiй i вже мiльйон рокiв удосконалюе свою магiчну майстернiсть. Справа в тому, що… Спочатку був «Варан», потiм «Мiдний король», а зараз – «Магам можна все». Видавництво «Фолiо» презентуе: третя книжка украiнською найпопулярнiших майстрiв фентезi Марини та Сергiя Дяченкiв – це те, що варто читати.
Марина та Сергiй Дяченки
Магам можна все
Мiльйон рокiв тому…
Гаразд, хай не мiльйон рокiв, та все-таки дуже, дуже давно стояло мiстечко на березi моря. Мешканцi його були бiднi й годувалися з того, що вiддавали своi будинки пожильцям. Пожильцi – чужинцi – з’являлися влiтку, коли море було теплим i квiтла магнолiя; вони хотiли радостi, й мiстечко, що прилiпилось на краю найкрасивiшого у свiтi парку, давало iм цю радiсть.
Мiльйон рокiв тому.
Дверi крихiтноi вбиральнi були щiльно зачиненi, тому що в кiмнатi спав син; тут, мiж ванною та унiтазом, було дуже тiсно, квадратний метр потертих кахлiв пiд ногами, квадратний метр облупленоi стелi просто над головою, запасна вода в цинковому баку, маленьке дзеркало в бризках зубноi пасти, у дзеркалi вiдбиваються два обличчя – одне проти другого, занадто близько, нiби за мить до поцiлунку, i можна подумати, що спiврозмовники – закоханi, – якщо iм не дивитись в очi.
– …Ти розумiеш, що пiсля цих твоiх слiв нiчого в нас не може бути далi? Що я нiколи не зможу переступити через цi твоi слова? Що це кiнець?
– Що я такого сказала?
(Не виправдуватись! Тiльки не виправдуватись. Це… жалюгiдно).
– Що ти сказала?!
– Так, що я сказала? Чому ти…
Нема вiдповiдi. Є дверi, що хитнулися назовнi й зачинилися знов.
Є вода в цинковому баку i нечисте маленьке дзеркало, що вiдбивае тепер уже одне, некрасиве, червоне, скривлене в риданнях обличчя.
Уже свiтанок, та жовтiй лампочцi пiд стелею на це плювати. Як лiтньому сонцю плювати на жiнку, що скулилася на краечку ванни. Хоч би що сталося – сонце вставатиме вчасно, i навiть якщо курортне мiстечко з усiма своiми мешканцями колись повалиться в море, сонце так само буде пiдiйматись i спускатись, мiльйон рокiв…
Це було мiльйон рокiв тому. Тепер це не мае жодного значення.
Роздiл перший
Цiкава геральдика:
Чорний тхiр на золотому тлi
– …Як ся мае ваша сова?
– Сова поживае прекрасно, дякую вам…
Моя сова здохла п’ять рокiв тому, але я вiдповiв, як велiла менi ввiчливiсть. Кажуть, сучасний ритуал привiтання мае корiння в давно забутому нарiччi; у давнину вiтання приблизно так i звучало: «Ком совва?»
Гiсть кивнув так задоволено, нiби життя моеi сови його справдi щиро цiкавило. Вiдкинувся на спинку напрочуд незручного крiсла; зiтхнув, роздивляючись мене з-пiд насуплених рiдких брiв.
На своi п’ятдесят дев’ять вiн мав не такий вже й поганий вигляд. Я знав, що маг вiн не вроджений, а призначений, що магiчне звання вiн дiстав, бувши вже сiльським комiсаром, i що на атестацii йому завищили ступiнь – дали третiй замiсть четвертого.
І ще я знав, як вiн до мене ставиться.
– А як маеться ваша сова, пане комiсаре?
– Дякую вам, – вiдповiв вiн повiльно. – Чудово.
Я знав, що в той самий день, коли комiсара призначено магом, усi околишнi мисливцi дiстали замовлення на совеня. Немало совиних родин зазнало тодi тяжких утрат; з кiлькох десяткiв пташенят щойно спечений маг вибрав одного – i тепер мое питання та його вiдповiдь наповненi були правдивим смислом, бо сова, яку дiбрав комiсар, виявилась хирявою i весь час хворiла.
Чи вiн неправильно за нею доглядав?…
Мовчання затягувалось. Нарештi комiсар зiтхнув повторно:
– Пане вроджений магу. Вiд iменi комiсарiату й поселян я радо передаю вам запрошення на свято врожаю, яке вiдбудеться в останнiй день жнив.
Я ввiчливо нахилив голову. Комiсар дивився на мене втомлено i якось зболено. Сова нам свiдок, вiн не хотiв iти до мене з поклоном; вiн сам щосили намагався поправити справу – останнi три днi на небi знай з’являлись хмарки, безсилi, безплiднi, холостi. Вiн стояв посеред двору, вiн бурмотiв завченi замовляння, вiн навiть плакав, певно, з безсилля… А потiм подолав обридження й страх, сiв у двоколку й поiхав до мене. У дорозi розвертав голоблi не раз i не два, i вертався, i розвертався знову – i от сидить тепер, дивиться мружачись менi в очi. Чогось чекае, наiвний.
– Красно дякую, – сказав я проникливо. – Обов’язково прийду.
Комiсар ковтнув слину; вiн мав сформулювати прохання, i я з утiхою дивився, як вiн мучиться.
– Пане вроджений магу… – таки вимовив вiн. – Дозвольте звернути вашу увагу на посуху.
– Як-як? – перепитав я з ласкавим осмiхом.
– На посуху, – насилу повторив комiсар. – Ось уже майже мiсяць не було дощу… тим часом стан проростiв… викликае побоювання. Поселяни бояться, що свято врожаю… затьмариться.
Вiн замовкнув i вп’явся очима менi в перенiсся; я усмiхнувся ширше:
– Сподiваюсь, мене нiхто нi в чому не пiдозрюе?
Комiсар пожував губами:
– Що ви, що ви… Нi в якому разi. Безперечно, це стихiйне лихо мае природну… немагiчную натуру. Однак ще трохи – i можна дожидати неврожаю, рiвного хiба що лиху тридцятирiчноi давнини, ви, певно, не пам’ятаете…
В останнiх словах показались тонкi запобiгливi нотки. Ще трохи – i вiн скаже менi «синку»… або, чого доброго, «внучку»!
– Не пам’ятаю аж таких старих часiв, – зiзнався я смiючись. – І, коли чесно, я нiколи не цiкавився сiльським господарством. Донедавна менi вiрилося, що бруква росте на деревах!
Комiсар дивився на мене тужливо; дати б тобi мотику, ясно читалося в його поглядi. Вигнати б на поле, пiд палюче сонце, i тодi поглядiти б на тебе, здоровезного ситого ледаря. Поглядiти б хоч раз на твiй бiй з буряковою грядкою!..
У наступну секунду комiсар гучно зiтхнув i приплющив очi. Видко, картина, що уявилася йому, виявилася занадто яскравою.
Я урвав смiх. Помовчав, милуючись безсилою злiстю вiзитера; сплiв пальцi, потягнувся, розминаючи суглоби:
– Якщо ви, пане магу третього ступеня, не в змозi справити маленьку хмарку – звернiться до бабусь у селах. Народнi засоби не завжди заслуговують на осмiяння…
Вiн пiдвiвся. Напевно, вiн мав ще в запасi якiсь аргументи – грошi, вигоди, звернення до мого сумлiння – та зневага виявилася сильнiшою.
– Прощавайте, пане вроджений магу… Здоров’я й усяких гараздiв вашiй совi!
Слово «вроджений» вiн вимовив з неприхованою зневагою. Гордi ми, гордi, нiчого не вдiеш, наша гордiсть бiжить попереду й розпихае всiх лiктями…
– Обережнiше, – сказав я турботливо. – Дивiться пiд ноги.
Комiсар здригнувся.
Про мiй дiм ходило в околицях багато легенд: подейкували, наприклад, про бездоннi колодязi, куди купами летять жертви потайних люкiв, про крюччя, клоччя, смертоноснi – серед них умить задихаешся – тюлевi фiранки та iншi небезпеки, якi чигають на небажаного гостя…
Я любив свiй дiм.
Я нiколи не був певен, що знаю його до кiнця. Ось, примiром, не вiдкидаю, що десь серед книжкового мотлоху досi гуляе справжня сабая, яку менi не впiймати, хоч як старайся. Та якби повiдав я плiткарям про сабаю – вони не подивують, iнша рiч – лютий камiн, що перемелюе гостя камiнними щелепами, або, скажiмо, бездонний нiчний горщик, що мае в круглому порцеляновому черевi смертоноснi шторми…
– Здоров’я вашiй совi! – трохи запiзно крикнув я навздогiн комiсару, що вже йшов.
З прочиненого вiкна вiяло спекою. Я уявив, як призначений маг третього ступеня (насправдi четвертого) виходить на ганок – iз прохолодноi сутiнi передпокою вивалюеться в розпечене марево цього божевiльного лiта. Як натягае на очi капелюх, як лаеться крiзь зуби й чвалае пiд сонцем до своеi двоколки…
Чому вiн мене не любить – зрозумiло. Та чому я його не люблю?
* * *
ЗАДАЧА № 46: Призначений маг третього ступеня закляв вiд капустянки город площею 2 га. Поле якоi площi вiн може заклясти вiд сарани, якщо вiдомо, що енергоемнiсть заклинання вiд сарани в 1,75 раза бiльша?
* * *
За пiвгодини пiсля того, як пiшов комiсар, дзвоник при вхiдних дверях видав негучне, здавлене «дзiнь-дзiнь». Вочевидь, вiзитер нiяковiв через щось; якийсь час я роздумував, що б це могло так збентежити мого друга й сусiда, i, так i не припустивши нiчого, пiшов вiдчиняти.
Гiсть вломився, вiдсунувши мене в глиб передпокою, – шляхетний Іл де Ятер мав властивiсть заповнювати собою будь-яке примiщення, i заповнювати щiльно. У першу мить – поки не притерпишся – менi завжди ставало тiсно в його присутностi.
– Хай йому грець, зранку така спекота… А в тебе прохолодно, нiби в погребi, улаштувався, чаклуне, мовби воша в кишенi, – навiть заздрю…
За звичним натиском i звичною пихою вiзитера ховалася нiяковiсть, та сама, що примусила хрипiти мiй лункий дверний дзвоник. Щось трапилось. Велике. Прикре.
– Моi вiтання, бароне, – сказав я смиренно. – Бажаете випити?
– Пиво е? – уривисто спитав шляхетний Ятер.
І за кiлька секунд, опускаючи на стiл спустiлий кухоль:
– Значить так, Хорте. Татусь повернувся.
Я налив йому ще – не розрахував, пiна линула через край.
– Повернувся, – повторив барон здивовано, мов не вiрячи своiм словам. – Ось такий, премилостива жабо, номер.
Я мовчав. Гiсть перехилив другий кухоль, витер пiну з жорстких вусiв, дихнув менi в обличчя пивним духом:
– О-ох… На свiтанку. Слугу, що йому вiдчиняв, я замкнув у пiдвалi, там будова хитренька, знаеш, можна воду пустити – так труп потiм у ровi спливае… Чи не спливае – за бажанням.
– Розкисаеш, спадкоемцю, – сказав я спiвчутливо.
Барон схопився:
– Я?! Таж слуга живiсiнький поки. Просто звичка в мене така, як у щура, щоб завжди другий вихiд був…
Я зiтхнув.
Татусь Іла де Ятера, самодур шiстдесяти двох рокiв, зникнув безвiсти рiк i вiсiм мiсяцiв тому. Пустився в подорож iз молоденькою нареченою – i пропав; припускалося, смерть вiд руки невiдомих розбiйникiв. За пiвроку, згiдно з законом, спадок i титул перейшли старшому сину Ілу, тому самому, що хлебтав тепер мое пиво.
Утiм, якщо старий барон повернувся… пивом таку вiсть не заллеш. Тут треба мiцнiшого напою; таж виходить, що Іл самозванець. Негiдний син, що дiстав спадщину за живого батька.
У найкращому разi мого приятеля чекае вiддалений монастир. У найгiршому – труп спливае в ровi. Чи не спливае. За бажанням. Про норов старого Ятера в цих краях багато чули навiть тi, хто зроду глухий…
– Сядь, – запросив я.
Барон покiрно опустився на козетку; ще хвилину тому здавалось, що кiмната переповнена ним наче дрiжджами. Тепер полуда спала – посеред вiтальнi сидiв невеликий чоловiк у чепурному, та добре пожмаканому вбраннi. Навiть капелюх, недбало кинутий у кут, здавався пожмаканим i ображеним на весь свiт.
– Докладнiше, – наказав я, усiдаючись навпроти.
Барон-самозванець помацав стриженi вуса – обережно, нiби боячись уколотись:
– На свiтанку будить мене Пер, дурень цей, очi на лобi: старий пан, мовляв, зволили об’явитися, зволили постукатися й пройти до себе. Я перше подумав – наснилось, менi й не таке, бувало… ну та нехай. Потiм дивлюсь – премилостива жабо, все наяву, вiд Пера часником несе… Я його за комiр – i в батьковi покоi, а там, знаеш, я все переробити велiв, стiну проломити, хотiв мисливську залу влаштувати… І точно – стоiть татусь посеред моеi мисливськоi зали, i очi вже бiлi: видко, дiйняло його вiд моiх переробок… Я – бух у ноги: щастя, мовляв, а ми вважали загиблим, те-се… Мовчить, а очi бiлi! Я…
Барон затнувся. Я не заважав йому; горластий, завжди певний у собi, нахабний з природи i ще бiльше знахабнiлий за останнi мiсяцi, мiй приятель – можливо, вперше в життi – переживав справжнiй шок.
– Я, Хорте, злякався, чесно кажучи… Коротше, взяв я та й замкнув. Замок там добрий устигли приладнати, адже мисливська зала, трофеi цiннi… Татуся замкнув, Пера – у пiдвал… ледве встиг. За пiвгодини челядь прокинулась – i чують же, поганцi, неладне. Я iм сказав, що Пера послав iз дорученням. Не вiрять! По очах бачу… Не вiрять, що барон на свiтанку встав i лакею доручення придумав. І послав – пiшки, в однiй сорочцi. І довкола зали моеi мисливськоi так i крутяться… А я – до тебе, Хорте. Швидко думай, що робити, або я тебе, Хорте, цими от руками задушу…
Вiн подивився на своi маленькi аристократичнi долонi. Перевiв погляд на мене, мов примiряючись. Зiтхнув крiзь зуби:
– Ну, ходiмо… Ходiмо зi мною. Треба щось робити, Хорте… я вiдплачу. Слово Ятера. Ти знаеш.
Я мовчав.
Вiн шумно засопiв:
– У чiм рiч?
– Дивний народ цi аристократи, – пробурмотiв я нiби сам до себе. – Навiщо тобi другий свiдок? Я, знаеш, не бажаю спливати в ровi. Не той характер.
Хвилину вiн дивився на мене, ворушачи губами. Потiм змiнився на лицi:
– Ти… за кого мене маеш, чаклуне? За батьковбивцю?! Дивлячись у його стрiмко побiлiлi очi, я раптом зрозумiв, що вiн не грае. Не вдае; у цю мить його справдi жахае перспектива кровопролиття: i це при тому, що сам вiн, нiчого не усвiдомлюючи, уже зробив усе потрiбне для цього рiшучого вчинку!
Щоправда, його вiзит до мене в схему тихого вбивства не вкладаеться.
– Та що ти, Іле, – сказав я лагiдно. – У мене й на думцi не було, ти хибно зрозумiв…
Якийсь час вiн дивився на мене фамiльним поглядом Ятерiв – бiлим скаженим поглядом. Потiм в очi його поволi повернувся осмислений вираз:
– Ти… не жартуй так, Хорте.
