скачать книгу бесплатно
Коли Себ того дня з’явився у кабiнетi Слоуна, його начальник одразу ж перейшов до справи, й здавалося, що йому не заважае, що секретарка прислухаеться до кожного його слова.
– Оскiльки вас не було на мiсцi, коли я прийшов сьогоднi вранцi, припускаю, що ви, мабуть, вiдвiдували клiента.
– Нi, я був у американському посольствi в особистiй справi.
Це змусило Слоуна на мить замовкнути.
– В майбутньому, коли будете займатися особистими справами, робiть це у вiльний вiд роботи час. У нас тут банк, а не якийсь клуб.
Себ стиснув зуби.
– Я пам’ятатиму про це, Едрiене.
– Менi б хотiлося, щоб у робочий час мене називали паном Слоуном.
– Іще щось… пане Слоун? – поцiкавився Себ.
– Нi, поки що нi, але прагну побачити ваш щомiсячний звiт на моему столi до кiнця дня.
Себ повернувся до свого кабiнету, радiючи, що випередив забаганки Слоуна, пiдготувавши свiй щомiсячний звiт ще у вихiднi. Показники знову покращуються, вже десятий мiсяць поспiль, хоча нещодавно Себ зрозумiв, що Слоун привласнюе собi його результати.
Якщо Слоун сподiвався, що його тактика врештi-решт виведе Себа iз рiвноваги, навiть змусить його звiльнитися – не вийде. Поки Седрик був головою банку, Себ знав, що мiцно закрiпився на своiй посадi, й, поки вiн виконуе свою роботу добре, можна не боятися Слоуна, позаяк голова добре вмiе читати мiж рядками.
Якось Себ купив собi канапку з шинкою в сусiдньому кафе i з’iв ii дорогою, що його мати безперечно не схвалила б.
Шукаючи таксi, вiн згадав тi уроки, якi отримав вiд Седрика, коли справа стосувалася укладання угод, бiльшiсть яких опиралися на добрий старий здоровий глузд.
– Знай, скiльки вiдсоткiв скинути, нiколи себе не перевантажуй i намагайся не забувати, що iнша сторона також сподiваеться отримати прибуток. Налагоджуй надiйнi контакти, адже вони стануть у пригодi у важкi часи, оскiльки в банкiвськiй справi певне лише одне – поганi часи ви переживете. І до речi, – додавав вiн, – нiколи не купуй уроздрiб.
– Хто вас цього навчив? – запитав Себ.
– Джек Беннi.
Озброiвшись слушними порадами Седрика Гардкасла i Джека Беннi, Себ подався на пошуки обручки. Давнiй шкiльний приятель Вiктор Кауфман, який нинi працював у вiддiлi iноземних валют у банку свого батька, за кiлька кварталiв вiд «Фартингса», порадив Себу навiдатися до пана Алана Гарда у Гаттон-Гарденi.
– Вiн тобi продасть великий камiнчик за половину цiни, яку запросить будь-який ювелiр на головнiй вулицi.
Себ iв на ходу й викликав таксi, оскiльки знав, що йому треба повернутися на роботу упродовж години, якщо не хоче знову отримати прочуханку вiд Едрiена Слоуна. Таксi зупинилося перед зеленими дверима, повз якi Себ пройшов би, навiть не помiтивши, якби на них не був акуратно намальований номер сорок сiм. Нiчого не натякало на скарби, що знаходилися усерединi. Себ втямив, що доведеться мати справу iз замкнутим i дуже обережним чоловiком.
Вiн натиснув на гудзик дзвiнка, й за мить його привiтав герой Дiккенса в ярмулцi на головi й з довгими чорними пейсами. Коли Себ повiдомив, що вiн приятель Вiктора Кауфмана, його швидко вiдвели у внутрiшню святиню пана Гарда.
Жвавий чоловiчок, зростом не бiльше п’яти футiв, недбало одягнений у сорочку з вiдкритим комiром i добряче поношенi джинси, пiдвiвся з-за столу й подарував своему потенцiйному клiенту теплу посмiшку. Коли почув прiзвище Кауфман, посмiшка поширшала, i чоловiчок потер долонi так, нiби збирався кинути костi для гри.
– Якщо ви товариш Саула Кауфмана, то, мабуть, розраховуете придбати «Кохiнур»[8 - «Кохiнур» – один iз найзнаменитiших i найбiльших дiамантiв у свiтi. Пiсля першоi огранки мав 186,1 карата, пiсля другоi – 106,1 карата. Це частина коштовностей британськоi королiвськоi сiм’i.] за п’ять фунтiв.
– За чотири, – уточнив Себ.
– І ви навiть не еврей.
– Нi, – сказав Себ, – але мене навчав йоркширець.
– Це все пояснюе. Тож як я можу вам допомогти, юначе?
– Я шукаю обручку.
– І хто ця щаслива дiвчина?
– Американка, ii звуть Сем.
– Тодi нам доведеться знайти для Сем щось особливе, чи не так?
Пан Гард вiдсунув шухляду свого письмового столу, вийняв iз неi в’язку з ключами i вибрав один iз них. Пiдiйшов до великого сейфа, вбудованого в стiну, вiдiмкнув важкi дверi й вiдсторонився, щоб продемонструвати десяток акуратно складених таць. Трохи повагавшись, вiн вибрав третю знизу, витягнув ii i поставив на стiл.
Кiлька маленьких дiамантiв пiдморгнули Себовi. Вiн вивчав iх кiлька хвилин, перш нiж заперечно похитати головою. Ювелiр промовчав. Вiн повернув тацю в сейф i витягнув ту, що стояла вище.
Себу знадобилося трохи бiльше часу на розгляд бiльших камiнцiв, якi виблискували на сонцi, але вiн вiдхилив i iх.
– Ви впевненi, що можете дозволити собi цю дiвчину? – поцiкавився господар, знiмаючи третю тацю зверху.
Очi Себа спалахнули, коли вiн побачив сапфiр в оточеннi крихiтних дiамантiв, якi виблискували на чорнiй оксамитовiй тканинi.
– Той, – сказав вiн, не вагаючись.
Гард пiдхопив лупу зi свого столу й уважнiше вивчив перстень.
– Цей прекрасний сапфiр родом iз Цейлону i мае п’ять каратiв. Усi вiсiм алмазiв мають по пiв карата, iх нещодавно придбали в Індii.
– Скiльки?
Гард якийсь час не вiдповiдав.
– Маю вiдчуття, що ви станете постiйним клiентом, – нарештi сказав вiн, – тож вiддам вам цей чудовий перстень за гiдною цiною. Скажiмо, за сто фунтiв?
– Ви можете казати все що завгодно, але в мене немае сотнi фунтiв.
– Погляньте на це як на iнвестицiю.
– Для кого?
– Я вам скажу, що буду робити, – мовив Гард, повертаючись до свого столу й вiдкриваючи велику бухгалтерську книгу.
Вiн погортав кiлька сторiнок, потiм провiв вказiвним пальцем по списку прiзвищ.
– Щоб бути впевненим у тому, що ви станете моiм майбутнiм клiентом, я дозволю вам отримати цей перстень за цiну, яку заплатив за нього сам. Шiстдесят фунтiв.
– Нам доведеться повернутися до нижньоi полицi, – неохоче визнав Себ.
Гард здiйняв руки вгору.
– Як бiдний чоловiк може сподiватися на зиск, якщо йому доводиться торгуватися з таким упертюхом, як ви? Моя остання пропозицiя, – вiн зробив паузу, – п’ятдесят фунтiв.
– Але на моему рахунку в банку лежить лише близько тридцяти фунтiв.
Гард якийсь час мiзкував.
– Тодi пропоную десять фунтiв завдатку та п’ять фунтiв щомiсяця упродовж року.
– Але ж це складе сiмдесят фунтiв!
– Одинадцять мiсяцiв.
– Десять.
– Згода, молодий чоловiче. Сподiваюся, що це перша угода з багатьох, – додав вiн, тиснучи руку Себу.
Себ виписав чек на десять фунтiв, тодi як пан Гард вибрав невелике червоне пуделко, в яке поклав перстень.
– Приемно мати з вами справу, пане Клiфтон.
– Одне запитання, пане Гард. Коли я зможу побачити горiшню полицю?
– Коли станете головою правлiння банку.
8
За день до прильоту Гаррi до Москви британський мiнiстр закордонних справ Майкл Стюарт викликав росiйського посла до свого кабiнету в Вайтхоллi i вiд iменi уряду Їi величностi висловив протест через ганебне поводження з Анатолiем Бабаковим. Вiн зайшов так далеко, що вимагав не лише звiльнити полiтв’язня з казематiв, а й негайно скасувати заборону на публiкацiю його книжки.
Заяву пана Стюарта для преси розмiстили на першiй шпальтi всi часописи краiни, а «Таймс» i «Гардiан» додатково згадали про кампанiю, яку розпочав популярний письменник Гаррi Клiфтон.
Того ж дня пiд час години запитань до прем’ера лiдер опозицii Алек Даглас-Гоум висловив свою стурбованiсть долею Бабакова i закликав главу уряду бойкотувати двостороннi перемовини, якi мали вiдбутися з радянським лiдером Леонiдом Брежневим у Ленiнградi цього мiсяця.
Наступного дня фото Бабакова разом зi свiтлинами його дружини Олени з’явились у кiлькох виданнях. «Дейлi мiррор» охарактеризувала його книжку, як бомбу з годинниковим механiзмом, котра, якщо ii опублiкують, пiдiрве радянський режим. Гаррi стало цiкаво, звiдки вони могли про це дiзнатися, якщо не читали цю книжку. Але вiн розумiв, що сер Алан не мiг би допомогти йому бiльше, й був налаштований дотримуватися своiх зобов’язань за угодою.
Пiд час нiчного лету до Москви Гаррi знову й знову переглядав свою промову, i до тiеi митi, коли лiтак БТКА приземлився в аеропорту Шереметьево, вiн був упевнений, що його кампанiя набирае обертiв i що вiн виступить iз промовою, якою буде пишатися Джайлз.
Гаррi знадобилося бiльше години, щоб пройти митницю, не в останню чергу через те, що його валiзу довелося розпаковувати, а потiм двiчi перепаковувати. Вочевидь, вiн не був бажаним гостем. Коли Гаррi нарештi вiдпустили, то його та кiлькох його колег-делегатiв усадовили у старий шкiльний автобус, який за п’ятдесят хвилин зупинився бiля готелю «Маджестiк». Гаррi був геть виснажений.
Портье повiдомив, що йому як головi британськоi делегацii видiлили один iз найкращих номерiв готелю. Йому вручили ключ, а позаяк лiфт був поламаний, а посильних не виявилося, Гаррi був змушений тягнути свою валiзу аж на сьомий поверх. Вiн вiдчинив дверi, щоб увiйти в один iз найкращих номерiв готелю.
Вбого обставлена кiмната повернула спогади про його навчання у школi Святого Беди. Лiжко з тонким горбкуватим матрацом i стiл, об який гасили недопалки, заплямований кружальцями вiд пивних гальб, вважалися меблями. У кутку стояв умивальник iз краном, який випускав цiвку холодноi води, незалежно вiд того, вiдкритий вiн чи нi. Коли Гаррi захотiв прийняти ванну, то дiзнався, що ванна кiмната розташована у дальньому кiнцi коридора: не забудьте взяти з собою рушник, i не можна займати ванну бiльше десяти хвилин або залишати кран вiдкрученим. Це так нагадувало його стару школу, що якби у дверi постукали, Гаррi не здивувався б, якби побачив на порозi сестру-хазяйку, котра прийшла перевiрити його нiгтi.
Позаяк у номерi не було навiть натяку на якийсь мiнi-бар чи хоча б кiлька шматочкiв печива, Гаррi спустився вниз, аби приеднатися до своiх колег за вечерею. Пiсля споживання обiду з однiеi страви в режимi самообслуговування вiн почав розумiти, чому рибний паштет Бiнгема вважався в Радянському Союзi розкiшшю.
Клiфтон вирiшив лягти ранiше, не в останню чергу тому, що в програмi першого дня конференцii вiн був вказаний основним доповiдачем на одинадцяту годину наступного ранку. Хоча Гаррi i лiг у лiжко, але перш нiж змiг заснути, минуло кiлька годин, i не лише через грудки вати в матрацi, тонку паперову ковдру чи докучливi неоновi вогнi, котрi вторгалися у кожен закуточок його номера крiзь нейлоновi штори, якi неможливо було зсунути. На той момент, коли вiн нарештi заснув, у Бристолi була одинадцята година, а в Москвi – друга ночi.
Наступного ранку Гаррi схопився вдосвiта i вирiшив прогулятися Красною площею. Не можна було пропустити нагоду потрапити до мавзолею Ленiна, що височiв на площi й слугував постiйним нагадуванням про засновника радянськоi держави. Кремль охороняла масивна бронзова гармата, ще один символ перемоги над ворогом. Навiть у пальтi, вдягнути яке наполягла Емма, з пiднятим комiром вуха i нiс Гаррi швидко почервонiли вiд холоду. Аж тепер вiн збагнув, чому росiяни носять тi недолугi хутрянi шапки, обмотуються шаликами й надягають шуби. Мiсцевi жителi оминали його дорогою, поспiшаючи на роботу, але мало хто звертав увагу на чоловiка, який постiйно ляпав себе руками по боках.
Коли Гаррi повернувся до готелю, ранiше, нiж планував, консьерж передав йому повiдомлення. П’ер Бушар, голова конференцii, сподiвався, що зможе приеднатися до Гаррi за снiданком.
– Я призначив вам виступ на одинадцяту годину, – повiдомив Бушар, вiдмовившись вiд яечнi, яка не мала нiчого спiльного з курячими яйцями. – У цей час на конференцiях найбiльше вiдвiдувачiв. Я вiдкрию збори о десятiй тридцять i привiтаю делегатiв iз сiмдесяти двох краiн. Рекордна кiлькiсть учасникiв, – додав вiн iз галльською пихою. – Ви дiзнаетесь, що я завершую свiй виступ, коли нагадаю делегатам, що iснуе одна рiч, яку росiяни роблять найкраще за всiх на планетi.
Гаррi звiв брову.
– Балет. І нам усiм пощастило, що ми зможемо побачити «Лебедине озеро» у Большому театрi цього вечора. Пiсля того як я повiдомлю про це делегатам, запрошу вас на сцену виголосити вступне слово.
– Це менi лестить, – визнав Гаррi. – Слiд бути насторожi.
– Не обов’язково, – заперечив Бушар. – Комiтет був одностайним у своему виборi вас як основного доповiдача. Ми всi захоплюемося кампанiею, яку ви органiзували щодо Анатолiя Бабакова. Мiжнародна преса виявляе неабиякий iнтерес, i вам буде цiкаво дiзнатися, що КДБ розпитував мене, чи можна буде завчасу побачити текст вашоi промови.
Слова Бушара схвилювали Гаррi. До цього часу вiн не усвiдомлював, наскiльки широкий резонанс викликала його кампанiя за кордоном i чого вiд неi очiкували. Вiн зиркнув на годинник, сподiваючись, що ще мае час знову переглянути свою промову, допив каву, вибачився перед Бушаром i хутко попрямував до свого номера. Лiфт у робочому станi викликав у Гаррi неабияке полегшення. Йому не було потреби нагадувати, що в майбутньому може й не випасти такоi нагоди вплинути на справу Бабакова, й тим бiльше у самому серцi Росii.
Вiн ледь не забiг до своеi кiмнати й висунув шухляду маленького столика бiля лiжка, де залишив свою промову. Але ii там уже не було. Ретельно оглянувши номер, Гаррi збагнув, що документ забрав КДБ, який дуже вже прагнув iз ним ознайомитися.
Гаррi знову зиркнув на годинник. Сорок хвилин до початку конференцii, де вiн мае виступити з промовою, над якою працював увесь останнiй мiсяць, а примiрника ii не було.
Коли на Краснiй площi куранти вдарили десять разiв, Гаррi тремтiв, як школяр, який мае зустрiтися з учителем, аби обговорити свiй твiр, iснуючий лише в його головi. У письменника не залишилося iншого вибору, як перевiрити, наскiльки хорошою була його пам’ять.
Гаррi повiльно спустився вниз, розумiючи, що вiдчувае актор за мить до того, як пiднiметься завiса, i влився в потiк делегатiв, котрi прямували до конференц-зали. Зайшовши туди, вiн раптом забажав повернутися назад до свого номера й замкнутися зсередини. Ряди авторiв нагадували йому книжковi полицi й лякали навiть бiльше за наступ нiмцiв.
Кiлька делегатiв шукали собi мiсця в уже вщерть забитому примiщеннi. Але за вказiвкою Бушара Гаррi пiшов наперед i зайняв мiсце скраю другого ряду. Коли оглянув величезну залу, його погляд затримався на гуртi невиразних, мiцно збудованих чоловiкiв у довгих чорних плащах, котрi пiдпирали спинами стiни, рiвномiрно розосередившись по примiщенню. У них була одна спiльна риса: нiхто з них не виглядав так, нiби прочитав хоча б одну книжку в своему життi.
Бушар закiнчив свою iнавгурацiйну промову, спiймав на собi погляд Гаррi й тепло всмiхнувся.
– А зараз настав момент, якого ви всi чекали, – оголосив вiн. – Доповiдь нашого шанованого колеги з Англii, автора дев’ятьох надзвичайно успiшних детективних романiв за участю детектива-сержанта Вiльяма Ворвiка. Я тiльки прагнув би, щоб його французький колега, iнспектор Бено, був хоча б наполовину таким популярним. Либонь, ми зможемо дiзнатися, чому саме?
Пiсля того як смiх ущух, Бушар продовжив:
– Маю честь запросити Гаррi Клiфтона, президента англiйського ПЕН-клубу, виступити на нашiй конференцii.
Гаррi повiльно пробирався до президii, здивований кiлькiстю спалахiв фотоапаратiв, що оточили сцену, а кожен його крок одночасно фiксували телевiзiйники.
Вiн потиснув руку Бушару, перш нiж зайняти свое мiсце за трибуною. Глибоко вдихнув й окинув поглядом аудиторiю.
– Пане голово, – почав вiн, – дозвольте менi розпочати з подяки вам за добрi слова, але змушений вас попередити, що сьогоднi говоритиму не про детектива-сержанта Вiльяма Ворвiка i не про iнспектора Бено, а про реальну людину, не про вигаданий персонаж, а з плотi i кровi, як i кожен iз нас у цiй залi. Про того, хто сьогоднi не може взяти участь у цiй конференцii, бо його тримають далеко в сибiрському ГУЛАГу. За який злочин? За написання книги. Я, звiсно ж, маю на увазi цього мученика i вживаю це слово цiлком свiдомо – йдеться про Анатолiя Бабакова.
Навiть Гаррi здивувався овацiям, якi вибухнули в примiщеннi. На книжкових конференцiях зазвичай рiдко виявляють бурхливi емоцii, а доповiдачiв вшановують лише ввiчливими оплесками. Ця мимовiльна перерва дозволила йому зiбратися з думками.
– Скiльки з нас у цiй залi читали книжки про Гiтлера, Черчилля чи Рузвельта? Трое iз чотирьох лiдерiв, якi визначили результат Другоi свiтовоi вiйни. Але донедавна единою iнформацiею про Йосифа Сталiна з Радянського Союзу була офiцiйна брошура, видана пiд цензурою КДБ. Як ви всi знаете, людина, яка переклала цю книжку англiйською, настiльки в нiй розчарувалася, що вирiшила написати свою несанкцiоновану бiографiю, що, безумовно, продемонструвало б нам зовсiм iншу точку зору на чоловiка, котрого ми всi знаемо як «дядька Джо». Але щойно ця книжка була надрукована, весь ii наклад знищили, видавця запроторили до в’язницi, а пiсля показового судового процесу автор зник iз лиця землi. І я кажу не про гiтлерiвську Нiмеччину, а про сучасну Росiю. Декому з вас, i менi також, було б цiкаво дiзнатися, що ж такого написав Анатолiй Бабаков, що змусило владу дiяти настiльки тиранiчно. Зрештою, совети нiколи не перестають сурмити про успiхи свого утопiчного укладу, який, як запевняють нас, е не лише взiрцем для решти свiту, а й iз часом нам не залишиться нiчого iншого, як його скопiювати. Якщо це так, пане голово, чому ж ми не можемо прочитати про протилежну точку зору й скласти про неi власну думку? Не забувайте, що «Дядька Джо» написав чоловiк, який тринадцять рокiв перебував поруч iз Сталiним, знав його найпотаемнiшi думки, був свiдком того, як той проводив свое повсякденне життя. Але коли Бабаков вирiшив написати власну версiю тих подiй, нiкому, зокрема й радянським людям, не дозволили дiзнатися про це. Цiкаво, чому? Ви не знайдете примiрника «Дядька Джо» в жоднiй книжковiй крамницi Англii, Америки, Австралii, Африки чи Пiвденноi Америки. Але ви не знайдете ii й у Радянському Союзi. Можливо, твiр написаний жахливо, нудно i негiдний публiкацii, але принаймнi ми зможемо його оцiнити.
Ще одна буря оплескiв прокотилася примiщенням. Гаррi довелося тамувати посмiшку, коли вiн помiтив, що чоловiки у довгий чорних плащах запхали руки до кишень, але вираз iхнiх облич не змiнився, коли перекладач тлумачив iм його слова. Оратор зачекав, поки оплески вщухнуть, перш нiж продовжити.
– У нашiй сьогоднiшнiй конференцii беруть участь iсторики, бiографи, вченi й навiть кiлька романiстiв, усi вони сприймають свою роботу буденно, хоча й критично ставляться до своiх урядiв, своiх лiдерiв, навiть до полiтичноi системи. Чому? Бо ви приiжджаете з краiн, якi вмiють правильно реагувати на критику, сатиру, кпини, навiть глузування, i iхнiм громадянам дозволено мати власну думку про той чи iнший твiр. Натомiсть у Радянському Союзi авторiв публiкують лише в тому випадку, якщо держава схвалюе те, про що вони пишуть. Скiльки з присутнiх у цiй кiмнатi сидiли б зараз у в’язницi, якби народилися в Росii? І я кажу керiвникам цiеi великоi краiни: чому б не дозволити вашому народу тi самi привiлеi, якi ми на Заходi приймаемо як належне? Можна почати зi звiльнення Анатолiя Бабакова й дозволу на видання його книжки. Факела свободи не треба боятися. Я ж не зупинюся, поки не побачу примiрники «Дядька Джо» у «Гетчардсi» на Пiкадiллi, «Даблдеi» на П’ятiй авеню, «Даймоксi» у Сiднеi та в книгарнi Джорджа на Парк-стрит у Бристолi. Але найбiльше я хотiв би побачити цю книжку на полицях бiблiотеки iменi Ленiна на Воздвиженцi, за кiлька сотень ярдiв звiдси.
Незважаючи на оглушливi оплески, Гаррi залишався бiля трибуни, бо ще не виголосив останньоi частини своеi промови. Вiн дочекався цiлковитоi тишi, перш нiж пiдвести голову й додати:
– Пане голово, вiд iменi британськоi делегацii маю честь запросити пана Анатолiя Бабакова стати головним доповiдачем на нашiй мiжнароднiй конференцii в Лондонi наступного року.
Усi в залi, окрiм тих, що у довгих чорних плащах, схопилися на ноги, щоб пiддати Гаррi овацiям стоячи. Високопосадовець КДБ, який сидiв у нiшi в закритiй частинi примiщення, повернувся до свого начальника:
