скачать книгу бесплатно
Уранцi, сходячись звiдусiль, ченцi оповiдали одне одному про тi нiчнi жахи. Єзуiт-сторож говорив, що чув на коридорi якийсь дивний ляскiт, а згодом немов скиглiння i пiдземний стогiн. Коли вiн вийшов з келii, то побачив, як якась почвара сунула коридором, нiби човен по водi, i безлiч лап з одного i з другого боку пiднiмалися i опускалися, наче весла.
З переляку вiн закричав:
– Все живе Пана Бога славить!
Страховище умить зникло, а вiн, засвiтивши свiчку, усю нiч молився.
Дивне марево бачили деякi учнi, коли пiзнiм часом, не запаливши свiтла, сидiли в своiх келiях. Багато хто, почувши якийсь неспокiй i страх, озирався i бачив страховище, яке вiдразу ж зникало. Звiдтодi учнi збиралися в один гурт, i нiхто вже не вiдважувався ночувати у келii наодинцi.
Але i вдень трапилася одна дивна пригода. Якийсь музика, що служив при езуiтському костелi, ранiше колись товаришував зi студентом Люцефугою. Цей музика був один у кiмнатi, коли годинник вибив полудень; вiн на флейтi розучував духовнi п’еси знаменитих композиторiв. Потiм склав ноти, став спинаю до вiкна i по пам’ятi грав варiацii, якi йому спадали на думку. І тут бачить, як з темного кутка з-пiд пiдлоги вилазить прусак, повзе на середину кiмнати, зупиняеться, починае надиматися i рости. Згодом з-пiд чорноi шкаралупини з’являеться людська голова i страшними очима зиркае на музику. Музика пiзнае Люцефугу. Нажаханий, випустив з рук флейту, скочив вiд вiкна, а сонячний промiнь вистрiлив крiзь шибку на страховище, i воно вмить зникло. Музика вилетiв з кiмнати i, бiжачи коридором кричав:
– Люцефуга! Люцефуга!
Всi iз здивуванням дивилися на нього, розпитували, що з ним, але вiн, блiдий, як труп, мовчав i з диким виглядом озирався. Минуло немало часу, заки вiн отямився i розповiв про те страховище.
Ще кiлька ночей повторювалися цi жахи. Нарештi отець ректор наказав запалити в деяких мiсцях монастиря громничi свiчки, та так, щоб iх свiтло розливалося по коридорах. Таким чином повернувся спокiй, i Люцефуга бiльш не з’являвся.
Гордий фiлософ
Був колись у Полоцьку школяр, якого колеги i знайомi прозвали Фiлософом з тii причини, що найбiльший потяг мав саме до цього предмету. Йому вже було мало авторiв, дозволених у школах i вiн став полювати за забороненими та антирелiгiйними книгами французьких фiлософiв.
Читав зазвичай уночi, коли всi спали, а удень i ввечерi оповiдав прочитане своiм колегам i починав з ними диспути, в яких з великим трiумфом перемагав.
Довiдавшись про це, професура i отець префект кiлька разiв несподiвано приходили до нього в кiмнату, сварили i забирали книжки, на його очах кидали iх у вогонь, а самому призначали кару. Але через це вiн тiльки став ще обережнiшим i дбайливо ховав забороненi книжки, а пiсля прочитання уже нiкому нiчого не розповiдав.
Коли вiн закiнчив курс наук i збирався повернутися додому, аби здивувати свiт своею освiченiстю, то, попрощавшись iз вчителями, подався iз приятелями до Дерев’яного Дiдка.
– Скажи, голово мудрого Сократа, – запитав, – чи багато фiлософських творiв я вже прочитав?
– Багато, багато, – вiдповiв Дiдок, – а ще бiльше прочитаеш, але на схилi життя будеш найдурнiшим телепнем i йолопом помреш.
Всi, хто там був, розсмiялися. А школяр зi злостi тiльки сплюнув.
– І що за дурницi плете порожня дерев’яна голова! – сказав вiн i пiшов геть.
Поселившись на селi, вiн не шкодував грошей на свою бiблiотеку. Купував фiлософськi твори рiзними мовами без жодноi системи. Молодi, яка часто збиралася в нього, щоб послухати про високi матерii, оповiдав про чудеса, пояснював таемницi природи, яких сам не розумiв, i зазнав слави там, яко учений чоловiк, справжнiй фiлософ.
А до цього вiн знайшов собi ще асистента, якогось чужоземця (також фiлософа), добре йому платив i створив усi умови для безтурботного життя. А той, хвалячи його, називав генiем у фiлософii i, користуючись його легковiрнiстю, додавав до своеi дурнуватоi фiлософii ще й блюзнiрства.
Дуже швидко юний Фiлософ загордився, вважаючи себе за особливу людину, i зиркав на всiх людей, як дивляться з гiрськоi вершини на мурашник.
Одного разу в недiлю Фiлософ спитав у свого товариша:
– Чи поiдемо сьогоднi до церкви?
– Що там робити у церквi? Хiба, може, тобi треба з кимсь побачитися?
– Я хотiв би зустрiти декого з сусiдiв i запросити iх до себе.
– То добре. На це багато часу не треба.
Приiхали на службу Божу. Святиня була повна вiрних. Фiлософ виплигнув з карети, зайшов до церкви i, коли став посеред натовпу – диво нечуване! – де й подiлися його широкi плечi i високий зрiст? В ока млi став вiн таким маленьким, як дерев’яна дитяча лялька. Хто стояв близько – упiзнали його i стали зиркати однi зi страхом, iншi – з насмiшкою. І всi вони розступалися перед ним. Вiн же, сам переляканий, не пам’ятаючи, що з ним коiться, хутенько вискочив iз Божоi святинi, прибiг до карети i розказав свому товаришу про цей дивний випадок. Той смiявся до слiз i доводив, що все це тiльки вiд нервiв, чи вiд якоi iншоi хвороби. Проте пiсля цього випадку Фiлософ бiльше до церкви не заходив.
По всьому Полоцькому повiту простi люди гомонiли, що Фiлософ, либонь, тяжко завинив перед Господом.
Через декiлька днiв запрошенi сусiди зiбралися у Фiлософа. Серед цих гостей була молодь, яка з повагою ставилася до господаря та його розумних бесiд, будь-яке слово, взяте у старожитнiх авторiв, в ii розумiннi було щонайвищою мудрiстю. Про що тiльки Фiлософ не заводив розмову, мудрi його завваги захоплювали всiх.
Був погiдний день, небо ясне, господар з гостями вийшли в поле на прогулянку. Око тiшилося мальовничою околицею, на пагорбах паслися корови, на спокiйному озерi плавали качки i бiлi гуси, в гаях озивалися пташинi спiвi, на лугах i жовтих вiд цвiту липах бринiли працелюбнi бджоли; ясний день i чудовi краевиди захоплювали всiх.
Фiлософ мiркував про розмаiтi явища життя. Пiд час цих роздумiв голова його несподiвано сховалася пiд капелюхом i зникла на очах. Фiлософ, вiдчувши, що поринув у темiнь, панiчно зiрвав капелюха, i гостi побачили перед собою страшне видовище: не було в нього голови, тiльки над широкими плечима висiла на тонкiй шиi якась кулька на зразок маковоi голiвки.
Ошелешенi, стояли всi з блiдими обличчями, несподiване диво перелякало гостей, вiдiбрало iм мову.
Фiлософ, крутячись на одному мiсця, якимсь писклявим голосом мурмотiв невиразнi слова. Ледве виривалися з грудей його зiтхання, а коли пiдняв руки в небо, то вмить побачили над його плечима звичайну людську голову.
Гостi позирали одне на одного, не розумiючи, що сталося, а його колега-асистент смiявся до слiз, доводячи, що те диво трапилося вiд сонячноi спеки, i радив усiм повернутися додому, адже прогулянка у спеку не сприяе здоров’ю.
Всi повiрили, що бачили звичайну рiч, i переконали господаря, що все це вiд приливу кровi. А хутко i забули про все.
Фiлософ, як i ранiше, тримався своiх поглядiв, не покидаючи займатися шахрайством, а згодом посмiв навiть надрукувати своi опуси, що суперечили релiгii i здоровому глузду, в часопису. Його старi сусiди, яким це читав, попереджали:
– Залиш своi помилки; вiр так, як вiрили твоi батьки. Вони жили щасливо i спокiйно; iх проста вiра заслужила нагороду. Яка ж правда вища за правду вiри? Бог ii сам оголосив у Євангелii, i ця мудрiсть, як сонце небесне, освiтлюе цiлий свiт i вiдкривае таемницi. Людський розум повинен заспокоiтися, адже це за межею його розумiння. Помилковi думки ведуть народ до бiди.
Проте всi поради i напучування були марнi.
Увечерi Фiлософ, повертаючись з прогулянки, минав пагорб, де в затiнку кiлькох берiз стояла стара дерев’яна капличка, пiдносилися кам’янi i похиленi хрести на могилах. Там вiн побачив кiлькох селян, що, ставши на колiна, молилися за душi померлих. Фiлософ здивувався iхнiй простотi. «Бiднi люди, – подумав собi, – вiрять, що мешканцi того свiту чують чи потребують iхньоi молитви».
Ледве подумав так, як окутала його якась тривога, а коли поквапився додому, несподiвано побачив, що поряд з ним iде величезний скелет. Це так його налякало, що, повернувшись додому, довго ще був, наче очманiлий. Марно старався переконати його приятель, що це сталося з якоiсь найбуденнiшоi причини. Ще кiлька разiв вечорами той скелет заходив до його кiмнати i стояв бiля столу. Тодi Фiлософ пронизливим криком скликав до себе усiх, хто був у будинку.
Коли заплющував очi, щоб заснути, здавалося йому, що страшний упир, спираючись спорохнiлою рукою, нависав над його обличчям i страхiтливо зазирав йому в очi. Заверещавши: «Мрець! Мрець!» – Фiлософ схоплювався з лiжка. Тривалий час‚ бачачи такi видовища, вiн зовсiм перемiнився: поблiд на обличчi, ослаб i завжди мав неспокiйнi думки. До того ж асистент, засмучений цими змiнами, покинув його i виiхав у якiсь далекi краi.
Ранiше Фiлософ був мiцний духом i нi в що не вiрив; тепер марновiрства мучили його душу i доводили до розпачу. Коли iнодi почуе серед нiчноi тишi стогони одуда або сумнi совинi крики, то вiдчувае тривогу i чекае якого-небудь лиха. Заскавчав собака на дворi – вiн бiжить подивитися, в який бiк повернута собача морда, бо, на його думку, саме там страшна пожежа знищить село або випалить лiс. А ще бiльш дратувалися його ослабленi нерви, коли бачив, що, завиваючи, собака не пiднiмае голову, а нiбито чуе щось пiд землею. Розпач охоплював його, адже це сповiщало смерть когось iз родини. І вiн, не в змозi позбутися цього страшного пророцтва, тут же наказував запрягати коней i утiкати до мiста чи до знайомих сусiдiв. Зi страхом оповiдав iм, що трапилося в його будинку, а тi марно намагалися переконати його, що тривога марна.
Дивний вплив на Фiлософа мав мiсяць. Вiн надолужував неспокiй, i Фiлософ не мiг всидiти в тiй кiмнатi, куди лилося з неба блiде мiсяцеве свiтло.
В лiтню спеку вiн самотньо сидiв бiля вiкна, поглядаючи в поле; вiтер, наче пролiтаючи над поверхнею озера, пiдняв над стиглим житом хвилi; вiн тiшився, що буде мати гарний урожай, i сподiвався в цьому роцi на великий прибуток з маетку. Раптом пролунав у кiмнатi пострiл, наче з пiстолета, i стрепенув усi його нерви. Фiлософ вiдскочив вiд вiкна i побачив на стiнi переламану навпiл рамку з портретом дiда-небiжчика. Цей випадок настiльки його перелякав, що за декiлька днiв вiн помер.
Мрiйник Северин
Був вiн одним iз кращих учнiв, любили його вчителi, вiн часто дiставав нагороди, мав велике бажання вивчати iноземнi мови i вже оволодiв кiлькома. А читав найбiльш поезiю: iдилii Теокрiта,[11 - Теокрiт (кiнець ІV ст. – перша пол. ІІІ ст. до н. е.) – старогрецький поет, заснував жанр iдилii. Окремi його твори переклав поет Симон Шимонович (1558–1629) – польсько-украiнський поет-гуманiст, який мешкав у Львовi.] Геснера,[12 - Геснер Соломон (1730–1788) – швейцарський поет i художник‚ автор збiрникiв «Ідилii» в прозi (1756) i «Вiршi» (1762).] Шимоновича його геть зачарували. Всюди вiн бачив Аркадiю, а всi люди в його уявi були наiвними i щирими пастушками. Коли вiн виходив на прогулянку за мiсто, то в струмках бачив наяд, на лугах стрибали нiмфи, а в затiнку дерев з-пiд зеленого вельону усмiхалися йому дрiади. Словом, скрiзь зустрiчав вiн стародавнiй золотий вiк грекiв. Не знав, що то е бiда на свiтi, був завжди веселий сам i веселив iнших.
Одного разу, коли вчителi з учнями, оглядаючи музей з рiзними чудовими речами i картинами знаменитих художникiв, зупинилися перед Дерев’яним Дiдком, заговорили з ним, Северин, наловивши повну жменю мух, пiдбiг туди i спитав у Дiдка:
– Вгадай, Дiду, що в мене в руцi?
Дiдок похитав головою i вiдказав:
– О нещасний! Ти будеш вигнаний з раю своеi мрii, пiдеш кам’янистою дорогою i нiкчемнi комахи в образi страховищ гнатимуться за тобою.
Северин випустив мух, розсмiявся i побiг.
Пiсля курсу наук Мрiйник залишив мiсто, вилетiв у свiт, як пташка з клiтки, коли весна вбирае луги i дерева пахкими барвами. І вiн, бiдний, думав, що ця весна буде йому вiчною. Але як швидко настала похмура осiнь!
Спочатку тiльки в уявi бачив чудових богинь на лугах i в гаях, нарештi зустрiв iх i наяву. Це була панна Аделя, з маетком, красива‚ з гарними манерами. Цiй особi Северин вiддав серце, i Аделя стала його единою мрiею. Любов тривала роки чотири. Не буду тут описувати щасливi i нещасливi хвилини; цi iсторii завжди схожi одна на одну, хоча i зображають iх рiзнi письменники по-рiзному. Не буду нi хвалити, нi ганити жiнок, адже всi дочки Єви такi i мусять бути такими, якими iх створила природа. Скажу тiльки, що гадюка золота i гордовитостi огорнула Аделю, вона зрадила Северину i вийшла за iншого.
Перша любов, до того ж нещаслива, – щонайвища наука, пiсля якоi чоловiк з увагою починае читати книгу свiту, таемницi серця, стосунки друзiв i близьких. Вiдсiль шляхи людського життя спрямованi на успiхи i невдачi. Зрозумiв i Северин, що свiт не рай, а люди не ангели.
Пiсля тiеi подii вiн осамiтнiв, усi його мрii стали страшними, вiн утiкав вiд людей, милою стала йому самотнiсть, найприемнiшим був йому малюнок неба, i то тiльки тодi, коли в чорних хмарах одзивалися гуркоти, вив вiтер, шумiли лiси i хвилювалося озеро. В нiкчемних селянах ввижалися йому постатi небезпечних комах, вiн марив i розповiдав про дивиса. Всi, хто знав Северина, кепкували з нього i називали божевiльним.
Коли я мандрував у тих краях, де вiн жив, то провiдав його, як друга свого дитинства. Заходжу в кiмнату i бачу, що сидить вiн самотнiй, задуманий, блiдий, з розкудланим волоссям.
– Як ся маеш, Северине?
Вiн встав, прокинувшись вiд своiх марень, i довго, не пiзнаючи, дивився на мене. Я назвався.
– А! Давно чекаю! – промовив, тиснучи менi руку, i посадив коло себе, а сам знову вiддався маренням i сидiв, як нiмий.
– А вже скiльки рокiв пройшло, – перебив я мовчання, – як попрощалися ми з юними нашими приятелями i вчителями. Щасливi були часи! Чи згадуеш тепер тi давнi забави, розмови, майськi проходи, приемнi мрii i жарти, в яких ти завжди вiв перед?
– Моi мрii i жарти зникли назавжди. Тепер в мене iншi погляди: тодi чоловiк мiг би зробитися щасливим, коли б перетворився на камiнь, коли б засипав його пiсок i вiн нiчого не чув i не бачив, що коiться на свiтi.
– Як же ти перемiнився! – здивувався я. – Невже тобi набридло все пiд сонцем?
– Все. Розказав би багато, але боюся, бачиш: скрiзь навкруги нас лiтають мухи. Бачиш – цi прикрi створiння залiтають i вилiтають у вiдчинене вiкно. Вони усе рознесуть по свiту, що в нас вiдбуваеться, як живемо, про що говоримо, де i як молимося. А бачиш сльози на моiх очах? Їх ти ранiше нiколи не бачив, ось яка змiна зi мною. Але послухай, що розкажу тобi. Ти не звертав увагу, якi цi мухи страшнi? Я сиджу тут самотнiй, у цiй тихiй моiй кiмнатi, а вони снують навколо, я зi страхом поглядаю на них, бо ж бачу, як вони перетворюються на дивних монстрiв, цi iх страшнi крила здаються фраками на незграбних людях, а писки iхнi рiзноi форми: однi круглi, широкi, з кривавими плямами, iншi – сухi, з гострою борiдкою i довгим волоссям. І всi цi страховища дивляться на мене: однi розлючено, iншi погрозливо.
– Велика рiзниця, – сказав я, – в твоiх мареннях. Ранiше тебе захоплювала поезiя грекiв i щира любов патрiархальних часiв, тепер же в тебе фантазiя якась сумна.
– Але слухай, ще тобi щось скажу, – промовив вiн, – про цих гидких мух. Я любив читати поетiв, любив колись i писати. Спало менi на думку сказати у вiршах про своi вiдчуття, якi були в мене до своеi сiм’i i до Аделi, яку щиро любив. Я послав iй своi вiршi, з яких вона могла б зрозумiти моi справжнi почуття. Вона прочитала, поклала на столi, але i там мухи, якi, не маючи що робити, лiтали скрiзь, глумилися з моiх почуттiв, дзвенiли доти над вухами Аделi, поки вона зовсiм не забула про мене i моi вiршi. Так вони й досi не дають менi спокою, i тепер, коли що-небудь напишу, все висмiють i запацькають цi прикрi мухи.
– Цi мухи, на яких ти так скаржишся, були i будуть…
Тут вiн перепинив мене, схопив за руку:
– Чи бачив ти коли сарану?
– Сарани в наших краях нема, – вiдповiдаю. – Вона на сходi. Нападае там на луги i ниви.
– Не бачив ти, – каже, – цю велику товсту комаху. А на нiй – iероглiфи. Хто умiе, той виразно прочитае такi слова: «кара Божа». Чи ж кара Божа тiльки там, десь далеко на сходi, а не в нас? Пiшли в поле, я тобi покажу сарану.
Вiн вивiв мене на берег стрiмкоi рiчки, де спiненi хвилi шумiли по камiнню. Ми сидiли на високому березi в затiнку вiльшини. Северин задумливо дивився на воду. Подув з поля вiтрик, зашумiли дерева; вiн отямився вiд своiх думок i сказав менi:
– Я часто вiдвiдую цi мiсцини, люблю один сидiти тут i згадувати минуле. Згадую всi розмови, якi мав колись з Аделею, хоч вона зовсiм про мене забула, мовби давно вже мене поховали.
Раптом показав рукою на воду.
– Дивися, дивися! Ось летить сарана! Бачиш ii? Подвiйнi сiрi крила, вона скрiзь тут в нас лiтае i все жере в повiтрi i на землi. Ще що скажу: нiколи вона не гине, як сатана, з’являеться в рiзному виглядi. Коли пожовкнуть трава i листя на деревах, вiйне холодний осiннiй вiтер, вона сiдае на воду, скидае з себе крила i перетворюеться на водяне страховище i там жере все, що зустрiне. Прийде весна – в неi виростають новi крила, вона вилiтае з води з роззявленою пащею, мов летючий змiй, i кого спiткае – знищить. Заволодiла ця почвара землею i водою, вона завжди жадае здобичi. Чи не вона вразила людськi серця, що люди гнiтять одне одного.
– Якась чорна меланхолiя, – сказав я, – затьмила твоi думки, все бачиш ти в потворних образах. Нещасний, з такими думками нiколи не дочекаешся спокою.
– Ось i не здогадався! Я маю гарну думку: буду подорожувати. Далеко в чужих краях, де пануе вiчна весна, в горах, коло водоспаду або в дикому лiсi буду жити спокiйно, про Аделю навiть i не спiмну, адже мiж нами буде вiчнiсть. Вiчнiсть!..
– І рiдний край забудеш?
– О, нi! – вiдповiв. – Коли не повернуся на Вiтчизну i помру десь самотнiй на вершинi гори в чужiй сторонi, круки занесуть туди моi кiстки; все ж таки краще бути пiсля смертi з пташками, а не з хробаками.
Я пробув там цiлий день; блукали з ним полями й лiсами, i вiн‚ не вмовкаючи‚ говорив про своi марення. Затримав мене i на нiч. І вдома у нього ми ще довго розмовляли. А вночi вiн часто схоплювався з лiжка i ходив по кiмнатi, та й я спав небагато, адже щогодини мiй сон перепинявся.
Наступного дня, коли ми прокинулися, сонце було вже високо. Вiн привiтав мене з трохи веселiшим виразом, розпитував про моiх знайомих, сусiдiв, про мене самого, чи часто я був удома пiсля того, як ми попрощалися пiсля школи, якi я вiдвiдав краiни i як жив. Вiн дякував менi, що провiдав його, а коли я сказав запрягати коней, щоб ранiше виiхати, вiн уклiнно упрошував мене зостатися на обiд. І я не мiг вiдмовити його щирому проханню.
По обiдi Северин принiс найлiпшого вина, яке мав з давнього часу.
– Давай вип’емо, – сказав вiн. – Це останне побачення, зустрiнемося вже хiба на тому свiтi.
Згодом наказав запрягти коней, далеко провiв мене i попрощався зi слiзьми. І дiйсно, це була остання зустрiч. Незабаром я довiдався, що Северин залишив рiдний дiм, виiхавши назавжди, i тепер нiхто не знае, де вiн. Чи живе ще, чи, може, помер у чужiй сторонi i мiж чужого народу.
Привид
Отак ми собi слухали iсторii ротмiстра та слухали, коли раптом перед нашими очима з’явився дивний привид. Стоiть висока жiнка у бiлiй, як снiг, сукнi, з личком прегарним, як в ангела, на головi вiнок зi свiжих троянд, а на руках тримае Дерев’яного Дiдка. Ми остовпiли, а вона вмить зникла. Глухе мовчання. Дивимося одне на одного, не одважуючись вимовити бодай слово.
Так ми сидимо якийсь час. Неждано вiдкриваються дверi‚ i заходить до нашоi кiмнати господиня.
– Що таке? – здивувалася вона. – Цiлу нiч гомоните, не чуете, що вже другi пiвнi проспiвали, напевно, швидко почне свiтати.
– Пан ротмiстр, – сказав господар, – так захопив нас своiми розповiдями, що ми зовсiм забули про сон, а до того ж всi ми тут щойно бачили дивного привида: якусь жiнку з квiтами на головi, i Дiдок такий же, як наш, був у ii руках.
На тiм i закiнчилася наша розмова. Постелi пiдготували нам в цьому самому покоi.
– Не поспiшайте завтра рано вставати, – сказав господар. – Свiтить денниця на сходi, нiч була безсонна, але зате день буде погiдний.
Побажавши доброi ночi, вiн вийшов з кiмнати.
Декiлька днiв бавив я в приемних розмовах у будинку мого давнього знайомого, весь час вiдчуваючи привiтнiсть i прямоту сердець всiеi його сiм’i. Я був несказанно щасливий. Час той минув‚ як найприемнiший сон.
Зiйшло сонце, погiдний ранок, час у дорогу. Пiсля снiданку я попрощався з усiма зi слiзьми на очах, а пам’ять про них назавжди зосталася в моiй душi.
З книги «Шляхтич Завальня»
Про чорнокнижника i змiя, що вилупився з яйця, якого знiс пiвень
Замолоду, пам’ятаю, мали ми дуже лихого пана. Страшно й згадати, що вiн робив: хлопцiв женив‚ дiвчат замiж видавав, не бажаючи й знати про iхнi симпатii: нi просьби, нi сльози не могли його задобрити; вершив свою волю, збиткуючись над людьми без жалю, кiнь i собака були йому дорожчими, нiж християнська душа. Мав вiн лакея Карпа, злого чоловiка; i вони обидва, спочатку пан, а згодом пахолок, продали своi душi чортовi. А було це так.
З’явився в нашому маетку – невiдомо звiдки – якийсь дивний чоловiк. І тепер ще пам’ятаю вигляд, обличчя i одяг його: низький, худий, завше блiдий, великий нiс, як дзьоб хижоi птахи, густi брови, погляд його – як в чоловiка в розпачу чи божевiльного, вбрання його – чорне i якесь дивне, зовсiм не таке, як в нас носять пани чи священики; нiхто не знав, чи був вiн свiтський, чи чернець який, з паном розмовляв якоюсь незрозумiлою мовою. Згодом вiдкрилося, що це був чорнокнижник, який учив пана робити золото й iншi диявольськi штуки.
І хоч на ту пору я був зовсiм молодий, проте мусiв вiдбувати в маетку чергу нiчного вартiвника, обходити всi панськi будiвлi i стукати молотком в залiзну дошку. Не раз бачив, як опiвночi в панському покоi горiло свiтло, i вiн там з чорнокнижником постiйно чимось займався; всi заснули, i тиша панувала на дворi, над крiвлею панського будинку сюди i туди снували кажани i якiсь чорнi птахи. Сова, опустившись на крiвлю, то реготала, то плакала, нiби немовля. Мене охопив лютий страх, але коли перехрестився, пошептав «отче наш», – зробилося трохи легше, i, осмiлiвши, вирiшив я тихенько пiдкрастися до панського вiкна i подивитися через шибу, що вони там роблять. Тiльки-но я пiдкрався, як пiд стiною побачив жахливу почвару. Страшно згадати – це була величезна ропуха.
Вона кинула на мене вогненний погляд. Я вiдскочив назад, побiг, як шалений, геть i ледве спинився за двi сотнi крокiв. Весь дрижав. Менi подумалося, що це сатана в образi того страховиська пильнував вiкна мого пана, щоб нiхто не пiдгледiв секретiв, якi там вiдбувалися. Я проказав «Янгола Божого» i хоч нiч улiтку була ясна i тепла, тремтiв, нiби на морозi. Дякувати Богу, що небавом заспiвав пiвень, погасло свiтло в покоi, i я, трохи вже заспокоiвшись, дочекався сходу сонця.
Друга пригода також була дивною. Я рубав у лiсi дрова. Сонце заходило. Дивлюся: iдуть дорогою пан з чорнокнижником i раптом повернули до густого соснового лiсу. Я, маючи цiкавiсть, крався тихенько слiдом i ховався за деревом, маючи певнiсть, що там мусять коiтися якiсь чари. Усюди тихо, тiльки десь далеко стукав дятел у спорохнiле дерево. Бачу: на старому вивернутому дубi сидить пан, бiля нього стоiть чорнокнижник i тримае за голову велику гадюку, яка чорноi стяжкою обвила йому праву руку. Не знаю, що було далi, бо я вiд страху втiк.
