скачать книгу бесплатно
– Люди кажуть, що ти чаклуеш, – вiдказала вона, – а я боюся чарiвникiв.
– О, нi, Марисю, нiкого я не чаклував i не знаю цього ганебства.
– Коли правду кажеш… Я ношу на шиi посвячений у Почаевi хрестик, який може грiхи вiдпускати… Поцiлуй мiй хрестик.
– Охоче, – вiдповiв Семен.
І ледве поцiлував хрестика, як тут з трав пiдняв голову величезний вуж, що мовби хотiв поглянути на Марисю. Перелякана дiвчина закричала. Семен схопив камiнь i вдарив вужа. Той, сикаючи, сховався в травi. А пiсля того раптом з’явився чорний собака, задзявкав i зник. Марися вiд страху тремтiла ледь жива. Семен провiв ii додому, а звiдти знову подався на лови. Тiльки вже не зустрiв його в лiсi чорний собака.
Побачив тетерука, стрелив, але замiсть птахи – шмат гнилоi кори впав на землю. Злякався Семен, повернувся до хати, аж там – безлiч вужiв сичать i повзуть пiд лаву i пiд пiч. Вiдчинив скриню, вийняв Вужеву Корону, а вона вже не золота: два пожовклi березовi листочка. Семен остовпiв i не знав, що чинити.
Довге ще докучали вужi бiдоласi Семену. Не давали спокою не тiльки в хатi, але i на гостинах. Коли провiдував сусiдiв, не раз, не боячись людей, з’являвся перед ним невiдомо звiдки вуж i сичав.
Вовкулака
Жив на Полiссi колись селянин Марко, якого нiколи не бачили веселим, завжди вiн чимось журився, був неспокiйний, мовби щось стратив. Будь-яка компанiя була йому не до душi. Коли люди йшли на ярмарок, погуляти, потанцювати або збиралися у недiлю на забаву в корчмi, вiн завше самотою як не сидiв у хатi, то блукав де-небудь у полi‚ задуманий та зажурений. Дехто питав його, чому вiн такий, i завжди Марко вiдповiдав:
– Забагато я страждав. Нiщо мене вже на свiтi не займае. Помер я для свiту.
Тiльки найближчим знайомим розповiдав свою сумну iсторiю:
– Були часи, коли я був веселим, жодна забава, жоден ярмарок не обходився без мене. Гулi i скоки були в мене в головi, але це недовго тривало. Познайомився я з Оленою. Красива була дiвчина, дочка заможних батькiв. Я вибрав ii з-помiж усiх iнших дiвчат, яких знав, старався частiше ii бачить, бувати в хатi ii батькiв. Пригорнулася i вона до мене. Через це мое нещастя i сталося.
Багато хто до Олени залицявся та хотiв за дружину узяти, а найпершим був Ілько. Пан йому у всьому потурав, о будь-якiй порi мав право ловити рибу в панських озерах, дешево купував худобу i вигiдно продавав. Часто посилали його в мiсто купити що-небудь для двору, i щоразу вiн щось клав собi у кишеню. І так, ошукуючи та обкрадаючи пана, зробився Ілько багатирем; мав чимало приятелiв i ласку вiд пана, бо той вважав його за найнадiйнiшого лакея, любив i вiрив йому бiльше, нiж кому iншому.
Та ось коли послав цей пихатий Ілько сватiв до Олени, то отримали свати гарбуза, бо вона призналася батькам, що не любий iй цей зальотник.
Ілько, почувши про це, сказав:
– Не Оленина воля, а панська. Що не схотiла робити по-доброму, зробить по указу.
Пiшов вiн у маеток i добився свого: загадали Оленi йти за нього замiж.
Сусiди, знаючи про мою любов до Олени, смiялися з мене, кпили з мого нерозважного кохання та з вiдваги, з якою хотiв я всiх, навiть багатирiв, перемогти i Олену повести до шлюбу. І не раз, роздратований такими в’iдливими жартами, вiдповiдав я, що недовго Ілько матиме панську ласку, а грошi, зiбранi шахрайством i крадiжкою, щастя не дадуть, i Олена була б щасливiша, вийшовши за чоловiка хоч бiдного, але поштивого.
Дочувся Ілько, що так про нього говорять, i пообiцяв помститися, як тiльки випаде нагода.
Надiйшов день весiлля, Оленинi батьки, знаючи про мою любов до iхньоi доньки, сказали менi, що свободу панську не перемiниш, хоч вона i несправедлива, i жалю не мае. Просили, щоб погодився з долею, залишився iхнiм приятелем i прийшов на весiлля. Хоч i неохоче, але згодився я на те.
Весiлля було бучне, гостей бiльше, нiж на ярмарку. Зiбрався люд з усiеi околицi, в кiлькох мiсцях на вiльному повiтрi спiвали i пiд музику стрибали. Олена була в чудовiй сукнi, всi ii вiншували, зичачи щастя i радостi. Сам пан приiхав на весiльне гуляння, Ілько його частував, а пан розмовляв з ним, походжаючи мiж весiльниками. Молодий помiтив мене серед гостей (я стояв сумний, бо мене нiщо тут не займало), вiн глянув на мене iз глумливою усмiшкою i пiшов з паном далi.
Через якийсь час пiдiйшов до мене дудар Артем, чоловiк у лiтах, i каже:
– Чого сумуеш? Випий зi мною горiлки i будеш веселитися зi всiма, – та взяв мене за руку i потягнув до столу з повними пляшками i закускою.
Не вiдмовився я вiд запрошення. Ми випили по два келишки горiлки. Тут хтось незнайомий, дивлячись на мене збоку, сказав з усмiшкою:
– Ну тепер вiн поскаче!
Артем раптово мене покинув, узяв свою дуду i почав грати, а на мене напав ще бiльший смуток.
Не багато пройшло часу, як пiдходить до мене мiй сусiд i, дивлячись менi в очi, спитав:
– Що з тобою? Чому твiй погляд такий страшний, нiби в звiра якого?
Хтось ще обiзвався:
– Ага, зiправдi, в нього очi, як у вовка, свiтяться.
Та й iншi, що поряд стояли, також повторили це i полохливо глянули на мене. Не знаю, що робилося зi мною, але я весь дрижав. Здавалося, що цi люди зичили менi щось найгiрше.
Олена, стоячи неподалiк, розмовляла з матiр’ю, зиркнула на мене i вiд ляку закричала:
– Ох, що коiться з ним! Глянь, мамо, якi страшнi його очi! Нехай би iшов собi звiдси.
Почув я цi Оленинi слова, i мене мов грiм луснув: помутнiло в очах i я, непритомний, покинув гуляння i, не знаючи куди йти, побiг дорогою, а там зустрiв жiнку, що вела за руку маленьку дитину.
– Ой, не дивись на мою дитину, – закричала вона менi. – Ти уб’еш ii своiм страшним поглядом.
Я кинувся бiгти, а коли прибiг додому, то собака мiй не пiзнав мене. Марно хотiв його заспокоiти, вже й слова сказати не можу: тiльки стогiн, схожий до виття, добувався з моiх грудей. Люта тривога оволодiла мною. Парубок мого сусiда глянув на мене i вразився.
– Вiд чого це, – каже, – твое обличчя i руки обросли шерстю?
Глянув на себе – i, мов очманiлий, покинув свою хату та побiг у поле. Худоба, що паслася там, втекла вiд мене, собаки стали кидатися, i я хутенько сховався в лiсi. Бiг через нетрi i дикi пущi, аж поки не сховався у затiнку густих ялин; тут, оглянувши себе, побачив, що руки i ноги моi вже перемiнилися на вовчi лапи; хотiв заплакати над своiм нещастям – i жахливе виття вирвалося з моiх грудей. Бродив я по горах i лiсах страшним звiром. Думки i почуття в мене зосталися людськими, я пам’ятав минуле i, задумуючись про свое теперiшне життя‚ мучив себе лютим розпачем, не знаючи, чи буде коли кiнець цьому лиху.
В кущах я шукав пташинi гнiзда, ловив зайцiв та iншу дрiбну звiрину. Це була моя iжа. Не наближався до людського житла, бо знав, що всi люди – моi вороги‚ i завжди будуть радi забити мене. Проте чинити iм шкоди не хотiв. Не раз у недiлю я чув голос церковних дзвонiв i виттям просив Бога, щоб змилостився над моею долею. Багато разiв хотiв пiдiйти темною нiччю до церкви, але собаки, вибiгаючи з села, вiдганяли мене, а iнодi чув людськi крики i пострiли. Тодi бiг скiльки мог до лiсу, щоб тiльки сховатися вiд напастi. Кожного ранку вив я, вiтаючи сонце, i просив у неба поживи на новий день. Восени, зимовими ночами, ховався я у нетрi, тремтячи де-небудь пiд густою ялиною; шум вiтрiв занурював мене в сумнi спогади минулого. Узимку деколи по кiлька днiв я був голодний, знесилений, блукав у страшнi морози полями, щоб тiльки уполювати що-небудь. Мiй спочинок завжди був коротким, i незмiнно снилося минуле: батькiвський будинок, друзi молодостi, приязнi сусiди, любов до Олени. Інодi я бачив ii неспокiйною, утiкала вiд мене або, перелякана, гнала вiд себе, як колись на весiллi, коли мене пiдмовлений Артем напоiв зачарованою горiлкою. І пiсля такого жахливого сну я, тремтячи весь, схоплювався.
Кiлька рокiв пробув я в такому жахливому станi. Росла моя ненависть до людей, коли я думав про iхню розпусту, несправедливiсть, незичливiсть до рiвних собi. Вирiшив я шкодити iм у всьому, як вони шкодять одне одному при кожнiй нагодi, аби тiльки мати собi користь. Я нападав на iхню худобу i свiйських птахiв. Одного разу (пам’ятаю як сьогоднi: була весна, зеленiв лiс, днi стояли яснi i теплi) я увiрвався узлiссям до села, де жив Артем. Бачу: на пагорбi ходять пастухи з худобою, Артем оре поле, а неподалiк вiд кущiв маленька дiвчинка пасе гуси. Вiн кличе ii до себе, називаючи Ганкою, i посилае до хати. Дiвчинка швидко повернулася i знову пiдiйшла до гусакiв. Я зрозумiв, що це його дочка i запалав у менi гнiв помсти. Артем – негiдний чоловiк – довiв мене до такого стану, що живу, гнаний звiдусiль, в образi страшного вовка. Нехай же i вiн поскавулить над втратою своеi дитини!
Вискакую з лiсу i хапаю дiвчинку. На доччин голос бiжить батько i в розпачi кличе на допомогу. Чую крики пастухiв, собаки на мене напали, скусали до кровi. Але нiщо не могло мене стримати. Швидко ховаюся в хащах, несу свою здобич все далi i далi у глиб лiсiв; там, звiдки мала вже не повернеться сама до хати, i кидаю ii. Вона довго лежала непритомна, а коли прокинулася, стала кричати, блукаючи лiсом. Їi лемент i плач гинули марно серед густих сосен i ялин, i я, тiшачись помстою, покинув ii в лiсовiй пустелi. Тiльки не довго тiшила мене та помста. Коли минув запал гнiву, прийшла думка, що Ганка, бiдне дитя, мучиться без вини. Повернувся я назад, але нiде ii знайти не мiг; глухо було в лiсi, i голос ii вже не чувся. Напав на мене жахливий смуток: я зрозумiв, що помстою не заспокою покути. Де б не був – усюди не дають менi спокоi батькова розпач, лемент покинутоi в лiсi дочки i собаки, що, женучись за мною, ранять зубами до кровi. Здавалося, що вони всюди нападають на мене. Перебiгав я з одного лiсу в другий, та нiде не мiг знайти спокою; пропав сон, бо i пiд час вiдпочинку завжди звучав в моiх вухах розпачливий голос батька, крик дочки, i собаки рвали мое тiло. Одного дня побачив я знайомих селян. Сховавшись вiд полудневоi спеки, сидiли вони в затiнку дерев, а неподалiк ходили випряженi з возiв конi. Пiдкрався я до них, i зачаiвшись за кущами, слухав, про що вони розмовляли мiж собою. Почув, як один з них говорив про мене:
– Де ж бродить тепер у вовчiй шкури Марко? Жалко цього чоловiка. Ось вже кiлька рокiв мучиться, неборак. Ех, щоб вiн трапив до чарiвницi Оксинii! Кажуть, вона легко перетворюе людей на звiрiв i знову повертае iм людське обличчя. Не знаю, де вона живе, проте чув, що недалеко вiд тих гiр i лiсiв.
Потiшила мене така новина: я вирiшив обiйти всi гори i лiси довкола, аби тiльки знайти Оксинине житло. Кiлька днiв i ночей бродив я без спочинку дикими пущами. З вершин високих гiр оглядав безлюднi мiсцини, надiючись, що десь там ховаеться ii самотня хатина.
Вибiгаю з лiсу в балку. Ранок був ясний i тихий! Бачу: кицька на травi стрибае, ловлячи лапками барвистих метеликiв. Я довго стежив з кущiв на ii веселi пiдскоки i нарештi захотiлося схопити ii. Та тiльки я кинувся, як вона легко, наче вiтер, вiдскочила i вибiгла на пагорб. Ось-ось я вже мав ii схопити – аж вона перетворилася на сороку i полетiла над землею. Гонячи ii, побачив я самотню хатину. Сорока сiла на стрiху i знову перекинулася в кицьку. Бачу – усюди повно котiв розмаiтоi мастi: коти на даху, коти на вiкнах, коти на дворi. Усюди коти.
Я зрозумiв, що тут живе чарiвниця. Довго стояв i думав: iти чи не йти до неi? Вона мене не прийме у вовчому образi, треба ii де-небудь перестрiти, покiрно впасти до нiг i просити змилосердитися над моею долею. Я заховався i став чекати. Сонце сховалося за лiси i гори; узлiски вже покрив вечiрнiй сумерк, а недалеке озеро, оточене густою лозою, свiтилося. Бачу: всi коти – з хати, зi стрiхи, з подвiр’я бiжать на луг, зривають зубами якусь траву i вмить перетворюються на дiвчат, розсипаються мiж кущiв, спiвають пiснi, стрибають; iншi зривають квiти i в’ють вiнки. Бiжу i я на луг. Побачив ту траву з дрiбненькими блакитними квiточками; як тiльки ii зiрвав i ковтнув, то враз людиною став. З несказанною радiстю бiжу в гурт легкодумних русалок, скачу з ними, бiгаю, веселюся, зовсiм забуваю про свое нещастя. Ця гульня тривала до пiзньоi ночi.
Змовкли всi птахи у лiсi, тiльки кричали кажани. Прилетiла сова i, сiвши на стрiху чарiвницькоi хати, свiтила очима, i реготала, i зойкала, нiби немовля. Тут неждано зашумiв лiс i вода в озерi почала хлюпати на берег. Русалки закричали:
– Пiвнiч! Пiвнiч! – i вiдразу всi перетворилися на кицьок та побiгли на Оксинине подвiр’я; однi видерлися на стрiху, iншi через вiкно сховалися в хатi. А я, знову зробившись вовком, побiг до лiсу, лiг пiд густою ялиною i мiркував про цю пригоду‚ шкодуючи, що недовго побув людиною. Я вирiшив зостатися тут i хоча б на короткий час забути про свое лихо.
Назавтра я дiждався вечора, i знову кицьки перетворилися на дiвчат, а до мене повернувся людський образ. Я бавився з ними, весело i безтурботно бiг час. Тут одна iз зачарованих дiвчат, дивлячись на мене з якоюсь погордою, сказала:
– Менi вiн не подобаеться.
– Чому не подобаюся? – спитав я, пiдходячи до неi.
– Тому що бачила, як ти перетворюешся на вовка, а я вовкiв ненавиджу, бо через вовка маю бiду.
– Як це?
– Коли я жила ще з батьками, пасла гуси в полi, вовк схопив мене i занiс у лiсовi нетрi, кинув там, а сам зник. Блукала я по хащах, плакала i кричала, не знаючи, в який бiк податися. Раптом на мiй голос прилетiла в хмарi чорних птахiв Оксинiя, перетворилася на жiнку i, узявши мене за руку, сказала: «Ти не вийдеш з цiеi лiсовоi пущi. Нападуть на тебе дикi звiрi i розiрвуть. Іди краще до мене, в мене жити весело, щовечора танцi i пiснi. Ти ж юна дiвчина i, знати, любиш поскакати?» Не хотiла спочатку ii слухати, але, подумавши, що в тих диких лiсах нiхто менi не допоможе, згодилася нарештi з ii пропозицiею. Не знаю, як я опинилася в хатi чарiвницi.
О, краще померти, як бути цiлий день звiром i тiльки на хвилю могти забутися. Слухаючи Ганинi нарiкання, я вiдчув тремт на цiлiм тiлi i вмить перетворився на вовка. І одiзвалися в пам’ятi: батькова розпач, лемент бiдноi дiвчинки, i собаки почали рвати мое тiло. Кидаюся в лiс, бiжу всю нiч без спочинку – нiде не можу сховатися вiд жахливого спогаду i погонi тих страшних собак.
Нестерпним зробилося життя, нiде не знаходжу спокою, бiгаю в розпачi по горах i лiсах; стратив уже i надiю, що колись хоч на хвилю покине мене моя мука.
Блукаючи без вiдпочинку, пробiгав якось у полi, де в затiнку полуднували орачi. Бачу: iде дорогою священик, спиняеться, пiдходить до своiх парафiян. Почалася довга розмова про рiзнi духовнi речi: священик iх повчав жити мiж собою в згодi i дружбi, дарувати одне одному кривду i не думати нiколи про помсту, бо помста найбiльше суперечить релiгii i огидна Боговi. Вона принижуе людську гiднiсть до стану тварини, а доброчиннiсть i лагiднiсть злагоджуе милосердя Боже.
Сховавшись у густих кущах, я чув усi слова священика i вiдразу вирiшив не тiльки не шкодити людям, але навiть намагатися iм служити i допомагати в чiм тiльки зможу: а може, i надi мною Бог змилуеться, душа ж моя безсмертна. З цими думками я покинув священика i орачiв.
Минуло кiлька днiв. Блукаючи, думав собi: що я можу зробити доброго у вовчому образi, який усi зневажають? Ледве пiдiйду до людського житла, як всi кричать на мене i собаками нацьковують, то мушу якнайхутше тiкати до лiсу. Проте я не вiдмовився вiд свого намiру. Кiлька разiв вiдганяв лисицю, що пiдкрадалася до гусакiв чи iндикiв, яких необачно залишили в полi. Не раз вiдбирав барана, якого вовк вихопив з отари. Так живучи, я трохи заспокоiв своi думки, мiг вже заснути, хоч i ненадовго; увi снi приемнi мрii нагадували менi минуле, коли був ще чоловiком.
Було це в жнива в гарну погоду. Я блукав рiдними околицями, коли на полях доспiло збiжжя. Недалеко вiд себе побачив Олену. Вона жала на своiй нивi, а на межi, лежачи на снопах, спав маленький хлопчик. З приемнiстю дивився я на цей краевид, тiшився, що Олена щаслива, спокiйно живе зi своею сiм’ею. Бог благословив iх господарство, i жито гарно вродило на iхнiй нивi. Поки я любувався на все це, вискочив iз лiсу вовк i схопив хлопчика. На дитячий крик кидаеться мати.
– Рятуйте дитинку мою! – кричить вона, божеволiючи вiд жаху.
Я наздогнав вовка, вiдiбрав не покусане ще дитя i вiднiс до матерi. Сусiди, що прибiгли на рятунок, дивувалися зi всього цього, а я втiк до лiсу.
Якесь приемне почуття i умиротворення охопили мене пiсля цiеi пригоди. Я лiг пiд деревом i заснув у солодких мареннях. Повернувся увi снi в свою щасливу молодiсть i так менi було легко, що, як пташка, перелiтав з мiсця на мiсце. Бачу перед собою такий чудовий сад, якого нiколи в життi не зустрiчав; гай, повний пташиного щебету, а пiр’я у них гарнiше i привабливiше, нiж нашi веснянi квiти; чистi криничнi води струменiли тут i там; деякi дерева були в пахучому цвiтiннi, а на iнших – доспiвали плоди. Я зауважив на пагорбi келихи величезних лiлей, якi розливали приемнi запахи. Тiльки я хотiв зiрвати кiлька квiток – з’явилася передi мною Ганна (сукня на нiй бiла, як лiлея) i каже менi:
– Не рви моi квiти. Я садила цi лiлеi на своiй могилi, поливала слiзьми своiми.
І, сказавши так, зникла.
З саду перелетiв я знову у якусь дику пустку; блукаючи серед сторiчних сосен‚ ледве знайшов стежинку, яка вивела мене на якусь величезну гору. Тут я зустрiв якогось велета. Вiн узяв мене за руку i вивiв з лiсу на пагорб, де була могила. На нiй стояв дерев’яний хрест, а неподалiк стирчала вбита в землю лопата. Велет наказав менi вiдкопати могилу i дiстати звiдти мерця. Охоплений страхом, я виконав усi його накази i дiстав iз землi величезного скелета.
– Це буде твое тiло, – сказав менi велетень. – Мусиш плакати в ньому, заки не покличуть тебе до нового життя…
Я тремтiв вiд страху, просив, щоб дав менi спокiй, але велет сильно штовхнув мене, i я впав на величезнi груди скелета, а разом з ним – у яму. Борюкаючись зi смертю, я прокинувся.
Бачу: я – людина. І одяг той самий, який я вбрав колись, iдучи на Оленине весiлля. Не вiрив, що це було насправдi. Боявся зрушити з мiсця, аби тiльки не зникли такi солодкi марева. Довго перебував я в задумi, пiдняв очi до неба i дякував Богу, що уберiг мене вiд того жаху.
Пiднявся я з могили з невимовною радiстю. Здавалося менi, що всi дерева i птахи вiншували мене з новим життям. О, як солодко переконатися у милосердi Божому!
Родимка на вустах
Це iсторiя про Варку Плаксуниху, яка померла по-християнськи, висповiдавшись i запричастившись, хоча за життя була дуже далека вiд Бога. Їi мати Пракседа мала корчму над рiкою, а батько господарював у панському фiльварку. Одне слово, не бiдували, хоча та корчма не була при великiй дорозi i дуже рiдко ii хтось вiдвiдував, однак вона незабаром зiбрала грошi, жила весело, купувала новi сукнi i завше гарно була вбрана.
Сусiди пiдозрювали, що Пракседа на довколишнiх селах вiдбирае молоко коровам, бо сама‚ дуже мало маючи худоби, масло i сири продавала в мiстi, i вже по всiй околицi ширилися чутки, нiби вона опiвночi бiлий рушник вiшала на стiнi, пiдставляла вiдро i з двох кiнцiв доiла, молоко лилося з того рушника до начиння i за хвилю усi гладущики були повнi.
Кiлька господарiв вирiшило конче переконатися‚ чи то правда‚ запрягли опiвночi коней i поiхали туди‚ бо корчма була далеченько вiд села. Але що трапилося! Хоч дорогу вони знали настiльки добре‚ що могли з зав’язаними очима добратися‚ але довелося до самого свiтанку проблукати‚ не вiдаючи в якi забрели сторони. Аж при свiтлi бiлого дня помiтили, що всеньку нiч кружляли довкола корчми, але знайти ii не могли, коней вимучили i самi невиспанi вернулися домiв.
Пiсля цього вирiшили приiхати до Пракседи перед заходом сонця. Купили горiлки i при келишку якийсь час бавилися, а потiм‚ прикинувшись п’яними, поклалися спати на лавах, однак кожен з них поглядав з-пiд руки, аби розгледiти чим корчмарка буде зайнята опiвночi. Вогонь загас‚ але в корчмi не було темно‚ бо у вiкно свiтив повний мiсяць, час минав для них надто довго‚ тому‚ коли вони почули пiяння пiвнiв у стодолi‚ то вирiшили‚ що вже по пiвночi i iхне очiкування марне. Один встав, вийшов за дверi i побачив таку дивовижу: велетенський когут на високих журавлиних ногах‚ вбраний у нiмецький одяг i капелюх‚ спiвае‚ сидячи на драбинi.
Переляканий, вернувся до корчми, оповiв побачене своiм товаришам‚ вони вийшли з корчми‚ запрягли коней i чимдуж поквапилися додому. Поблизу свого села зустрiли парубкiв, котрi щойно по вечерi йшли в поле ночувати при конях, вони й розтлумачили невдахам‚ що до пiвночi ще далеко.
Коли iм i за другим разом не вдалося упiймати Пракседу на гарячому вчинку, як вона молоко краде коровам, то подалися до пана i оповiли про все‚ що з ними трапилося i про сатану, який на драбинi‚ як когут спiвав. Проте пан, економ та iншi у маетку не тiльки не повiрили iм, але ще й висмiяли.
Так ото Пракседа й жила собi спокiйно‚ продовжуючи займатися своiм негiдним ремеслом. Коли ж у неi народилася донька‚ то всi про те знали‚ що вона нiколи своеi дитини не перехрестила. Оповiдали також тi‚ що ночували у корчмi‚ що уночi‚ коли Пракседа спала‚ якийсь чорний карлик з великою головою колисав колиску з малою Варкою‚ вдивляючись у ii очi.
Дiвчина росла i рiк за роком гарнiшала. Мала вона на вустах родимку‚ яка на думку парубкiв ii тiльки прикрашала‚ але що дужче ту родимку хвалили‚ то вона усе бiльшою росла та так‚ що ii матiр почали застерiгати‚ аби та пляма не спотворила обличчя дiвчини. Але Пракседа не звертала на iхнi слова уваги i та родимка довела молодих людей до нещастя.
Коли вже Варка мала шiстнадцять лiт, переiжджав кiнно пiзнiм вечором тi краi якийсь молодий панич, нiхто не знав хто вiн був i звiдки, казали, що вiн мав завше обличчя блiде, нiс довгий, гострий, волосся чорне‚ мов круче пiр’я i тверде наче щетина, погляд такий бистрий, що важко витримати‚ дивлячись йому в очi.
Сподобалася йому Варка i вiн часто з’являвся у корчмi, а Пракседа тiшилася i мала надiю видати свою доньку за шляхтича.
З часом родимка на устах Варки iще побiльшала, а люди в селi шептали межи собою, що той панич, який там часто бувае‚ мусiв ii поцiлувати.
От уже Варка мае вiсiмнадцять лiт, i хоч та родимка на вустах стала ще бiльшою, але вроди не псуе‚ ба навiть подобаеться парубкам‚ а Варцi дуже подобалося‚ коли ii оточував тлум залицяльникiв, хоча усiма погорджувала, бо мати ii переконала, що вона знайде собi кращу пару‚ нiж яка шляхтянка.
Кохав Варку один молодик, що був у пана за лакея i ловчого на iм’я Михась. Зачувши кпини дударя Охрiма‚ що Варку злий дух поцiлував, бо вона нiколи не хреститься‚ а тому i та родимка росте на устах‚ вiн розгнiвався i шукав тiльки нагоди помститися Охрiмовi та заслужити цим прихильнiсть матерi й доньки.
Якоiсь недiлi зiбралася молодь до корчми Пракседи, межи ними кiлька лакеiв i ловчий, однi поглядали на доньку корчмарки, захоплюючись ii вродою‚ iншi шепталися i називали «панянкою». Прийшов i дудар Охрiм, його посадили на лаву, вгостили горiлкою i вiн у доброму гуморi почав грати i спiвати, а що були там i дiвчата‚ то молодь взялася до танцю.
Пiд час тоi веселоi забави, без жодноi причини, глечик‚ що стояв високо на печi‚ упав i розбився посеред корчми, а пустi пляшки на столi засвистали так‚ мовби хтось усередину iм дмухав, i в кожному кутi щось гупало на пiдлогу.
– Вiд ваших танцiв цiла корчма трясеться‚ – одiзвалася Пракседа, збираючи по землi рiзнi дрiбнi речi, якi злетiли з шафи.
Раптом величезний кiт скочив з печi‚ усi завмерли‚ а кiт зник.
Дудар Охрiм перервав мовчання:
– Не бiйтеся, танцюйте, то панич, який тут бувае часто на гостинi‚ жартуе.
Пракседа зиркнула з гнiвом на Охрiма, щось шепнула тихенько ловчому i пiшла до маленького покою. Охрiм знову почав грати i спiвати, але Михась вибив йому дуду з рук зi словами:
– Справжнiй дудар – губи товстi‚ а голова пуста!
Розгнiваний дудар подивився на нього з погордою i вiдказав:
– А ти справжнiй панський лакей: сам низький‚ лоб слизький‚ нiс плаский – тiльки тарiлки й лизати!
Ловчий хотiв йому дати в писок, але Охрiм перехопив його руку, iншi гостi втрутилися‚ вiдвели Михася набiк‚ переконуючи‚ що дудар п’яний i бовкнув те‚ чого потiм буде шкодувати. Але Пракседа погрожувала, що так йому не минеться, заплатить коли-небудь за зневагу ii доньки.
Дударя випровадили за дверi‚ господиню заспокоiли i забава продовжувалася.
Опiвночi виходили з корчми гостi‚ i кожен‚ iдучи дорогою‚ чув, що в густiм лiсi безперервно грае хтось на дудi, усi дивувалися, не розумiючи‚ що це означае i яким чином i з ким Охрiм забрiв до тiеi дикоi гущавини.
Нiч була тиха i погiдна, голос дуди вiдлунював по всiй околицi, у поблизьких селах дзявкання псiв не переривалося. Господарi виходили з хат i дивувалися‚ розмiрковуючи‚ що то або лiсовик запровадив дударя на манiвцi‚ або вiн сам заблукав у товариствi пiдпилих гуляк‚ якi забули‚ що завтра понедiлок i треба рано вставати на роботу.
На свiтанку хлопцi‚ що вартували коней, чуючи оту безконечну музику з лiсу, постановили пiти на звук дуди i побачити‚ що там дiеться. Зайшли у соснину‚ а там на спорохнiлiй колодi сидить Охрiм i грае на дудi‚ не звертаючи на них жодноi уваги. Один його взяв за рамено:
– В iм’я Отця i Сина‚ – промовив‚ – що з тобою зробилося? Кому ти граеш цiлу нiч у лiсi?
Щойно це проказав‚ як дуда випала з рук Охрiма‚ а сам вiн мовби увесь задеревiв, обличчя почорнiло i слова проказати не мiг.
