скачать книгу бесплатно
– Чому ти такий засмучений? – запитав чоловiк.
– Не вiдчуваю нi в чому приемностi‚ неспокiй затьмарив моi думки.
– Може‚ Мальвiна тебе зрадила?
– Мальвiна любила i любить багатство, ii кохання менi непотрiбне.
– Але ж дух виконуе усi твоi накази.
– Нiщо вже мене не втiшае: нi грошi‚ нi коханки. Я всiм погорджую‚ до всього збайдужiв i став зимним‚ як брила льоду.
– Що ж‚ тодi послухай моеi останньоi ради: збери всiх своiх приятелiв i перш нiж пiвнiч виб’е на вежi, пiди на цвинтар. На могилах побачиш спалахи зимних вогнiв. Запроси iх до себе на забаву.
По цих словах чоловiк зник.
Повернувшись додому, Альберт негайно взявся виконувати те, що йому порадив у лiсi той дивний червоний чоловiк. Маючи кiлькох гостей у себе, залишив iх вдома, а сам поквапився на цвинтар. Нiч була тиха i темна, хрести на могилах ледве виднiлися‚ зате блимали вогники‚ що скидалися на спалахи гаснучих свiчок.
– Земнi духи! – вигукнув Альберт. – Запрошую вас до себе, прошу вашоi допомоги! Хочу бути схожим на вас i стати байдужим до свiту.
Щойно це промовив‚ як з’явилися перед ним велетенськi бiлi жахливi постатi, вони вклонилися‚ даючи знати, що готовi виконати його бажання.
Вдома в Альберта панували галас i пиятика. Господар повернувся блiдий i стривожений. Гостi обступили його‚ пропонуючи випити з ними. Але Альберт вiдмовився‚ пояснивши‚ що чекае на запрошених гостей.
– Що то за гостi? – здивувалися тi.
– Побачите.
Ось i пiвнiч вибило на вежi. Озвався i дзигар в кутку бальовоi зали‚ щойно тiльки вiн змовк‚ як раптово загасли свiчки‚ одна тiльки жарiвка блiдо свiтила, мовби iмлою густою вкрита. У ту ж мить з’явилися жахливi почвари у бiлому‚ iхнi очi палали вогнем, пашiли полум’ям i iхнi обличчя. Почорнiлi костi рук спиралися на меблi.
Враз увесь алкоголь у присутнiх вивiтрився, i вони з криком кинулися навтьоки‚ iншi без тями упали на пiдлогу. Альберт‚ нiмий i блiдий‚ дивився на тi страховиська‚ дрижаки пробiгли по його тiлi, вiдчув‚ що холод сковуе усi його члени.
Монстри зникли так само швидко‚ як i з’явились‚ але Альберт вiдтодi уже нiколи не вiдчув тепла у свому тiлi. Навiть улiтку дiймав його холод‚ а пальцi рук i нiг коцюрбли‚ як у найлютiший мороз. Ночами ввижалися йому страхiття i вчувалися якiсь дивнi голоси, що кликали його: Альберт! Альберт! Лунали цi голоси i серед дня‚ але коли вiн запитував своiх друзiв‚ чи чують i вони щось подiбне‚ тi з подивом заперечували.
Кара Божа нарештi дiстала чорнокнижника. Жодноi хвилi спокою вiн уже не мав. Друзi його покинули‚ сторонячись його дивацтв‚ настала пора самоти‚ зникли назавше балi i галасливi забави. Зате велетенська зграя крукiв з пронизливими криками кружляла над його дахом‚ зазирала у вiкна‚ билася крильми у шиби.
Одного дня знайшли його труп у крiслi з покрученими руками i ногами.
ОрестСомiв
Народився 1793 р. в мiстечку Вовчанську Харкiвськоi губернii. Друкувався у харкiвських журналах «Харьковский Демокрит», «Украинский вестник», виступаючи як поет i прозаiк. Переiхавши 1817 р. до Петербурга, не поривае з цими журналами i публiкуе в «Украинском вестнике» «Письмо украинца из столицы». Помер письменник 1833 р. у Петербурзi.
Творчiсть Сомова тiсно пов’язана з Украiною. Вiн одним з перших звернувся до украiнськоi iсторii, прибравши псевдонiм Порфирiй Байський.
Вiдомий лише один випадок, коли Сомiв звернувся до рiдноi мови. На жаль, це був той випадок, про який шкода й згадувати, бо поема «Голос украинца при вести о взятии Варшавы» (1831), хоч i написана добiрною украiнською мовою в традицii бурлеску, але наскрiзь реакцiйна. Сомiв прославив розгром польського визвольного повстання, вiтаючи росiйськi вiйська, що захопили Варшаву.
Повiсть «Гайдамака» започаткувала цiлу серiю iсторико-романтичних творiв, якi, в свою чергу, надихнули й Гоголя на украiнську тематику. Дослiдники вважають, що фантастичнi оповiдi Рудого Панька великою мiрою завдячують своiм настроем саме Порфирiю Байському.
Усi оповiдання подаються у перекладi упорядника, за винятком «Русалки», яку переклала Мирослава Шевчук.
Русалка
Давно-давно, ще коли золотоверхий наш Киiв був пiд владою полякiв, жила-була там одна старенька вдова лiсника. Мала хатка ii стояла в лiсi, де лежить дорога до Китаiвськоi пустинi: тут, горюючи, перебивалася вона працею рук своiх разом з шiстнадцятилiтньою Горпинкою, донечкою своею i единою утiхою. І справдi, доньку було iй дано на втiху: вона росла, як молоденька черешня, висока й гiнка; чорне ii волосся, заплетене у дрiбушки, виблискувало, нiби воронове крило, пiд рiзнобарвними скиндячками; великi ii чорнi очi свiтились тихим вогнем, як двi напiвзгаслi жарини, в яких ще перебiгають iскорки. Бiла, рум’яна i свiжа, як молода квiтка на свiтанку, вона росла на лихо серцям молодецьким i на заздрощi подругам власним. Мати упадала бiля неi всiею душею, i трударi Божii, чеснi отцi Китаiвськоi пустинi, ласкаво i привiтно дивилися на неi як на майбутнього свого побратима райського, коли пiдходила вона до них за благословенням.
Чого ж мила Горпинка (так називав ii кожен, хто знав) засмутилася раптом i задумалася? Чого бiльше не спiва вона, як та пташина лiсова, i не стриба, нiби молода кiзонька? Чого неуважно дивиться на все навкруг i не до ладу вiдповiдае на розпити? Чи не поганий вiтер це повiяв на неi, а може, лихе око зиркнуло чи чаклуни зурочили? Нi! Не поганий вiтер повiяв, i не лихе око зиркнуло, i не чаклуни зурочили ii: у Киевi, наповненому тодi ляхами, був один, на iм’я Казимир Чепка. Ставний тiлом i гарний з лиця, багатий i славного роду, Казимир вiв життя молодецьке: пив вино угорське iз друзями, на шаблях стинався за гонор, вибивав краков’як i мазурку з красунями. Але влiтку, знудившись од мiських забав, часто цiлоденно блукав по сагах днiпровських i по лiсах навколо Киева, стрiляв велику i дрiбну дичину, яка траплялась. В одну зi своiх мисливських походеньок зустрiвся вiн з Горпинкою. Мила дiвчина, з природи несмiлива i сором’язлива, не злякалась, правда, анi богатирського його вигляду, анi чорних, закручених вусiв, анi рушницi, анi великого собаки. Молодий пан iй сподобався, а ще бiльше сподобалася молодому пану вона. Слово за словом – став вiн iй виспiвувати, що вона красуня, що серед мiських дiвчат не знав вiн жодноi, котра могла б зрiвнятися з нею в красi, i багато чого наспiвував вiн iй. Першi слова лестощiв глибоко западають у серце дiвоче: йому все чомусь вiриться, що те, що сказав молодий i гарний чоловiк, i е правда. Горпинка повiрила словам Казимира, випадково а чи й навмисне стали вони часто зустрiчатись у лiсi – ось чому була тепер мила дiвчина смутна i невесела.
Одного лiтнього вечора повернулася вона з лiсу пiзнiше, нiж звичайно. Мати насварилася на неi i полякала дикими звiрами i недобрими людьми. Горпинка нiчого не вiдповiдала, сiла на лавi в кутку й задумалась. Довго вона мовчала, давно вже й мати перестала iй виказувати й сидiла собi мовчки за прядiнням, коли Горпинка, нiби опам’ятавшись чи прокинувшись зi сну, зирнула на матiр яскравими чорними своiми очима i промовила тихо:
– Матусю! А у мене наречений е.
– Наречений?… Хто? – спитала старенька, притримавши веретено i турботливо глянувши на доньку.
– Не з простих, матусю; хорошого роду i багатий: це молодий польський пан…
Тут вона з дитячою простотою розповiла матерi все: i про знайомство свое iз Казимиром, i про кохання свое, i про улесливi його обiцянки, i про солодкi своi надii стати знатною панею.
– Бережися, – сказала iй старенька, iз сумнiвом хитаючи головою, – бережися лиходiя: вiн насмiеться i покине тебе. Хтозна, що на душi в iновiрця, в католика?… А мо’ ще й таке трапитися (хай буде з нами сила Господня!), що у личинi польського пана з’являвся тобi лихий спокусник. Ти ж знаеш: у нас, у Киевi, за грiхи нашi багато е чаклунiв i вiдьом. Лукавий завжди охоче крутиться там, де люди ближчi до спасiння.
Горпинка нiчого не вiдказала, от iхня розмова й закiнчилася. Миле невинне дiвча було впевнене, що ii Казимир не лиходiй i не лукавий спокусник, i тому вона докучно слухала материну мову… «Вiн такий милий, такий добрий! Вiн обов’язково дотримае свого слова, а тепер поiхав оце до Польщi, щоб умовити батька свого i влагодити справи своi. Хiба ж можна мати недобрi помисли з таким обличчям, з такою душею, з таким солодким чемним голосом? Нi! Моя матуся на старостi стала надто недовiрлива, як i всi старi». Таким нашiптуванням заколисувала свое легковiрне серце недосвiдчена молода дiвчина, а тим часом минали днi, тижнi, мiсяцi – Казимир не з’являвся i не подавав про себе звiстки. Минув i рiк – вiд нього нi слуху нi духу. Горпинка майже не бачила свiту Божого: вiд слiз погасли яснi ii очi, вiд частих зiтхань стискало груди ii дiвочi. Мати горювала за дочкою, iнколи плакала, сидячи сама у ветхiй своiй хатинцi за прядкою: «Не буде добра! Це кара Божа за грiхи нашi i за те, що нерозумна покохала ляха-чужовiрця!»
Довго нудьгувала Горпинка, бродила майже без вiдпочинку лiсом, йшла рано-вранцi, приходила пiзно вночi; майже нiчого не iла, не пила i висохла, як билинка. Знайомi ii жалували i позаочi говорили i те, й инше; молодi хлопцi перестали на неi заглядатися, а дiвчата iй заздрити. Послужливi бабусi радили iй пiти до чаклуна, що жив за Днiпром, в бору, в глухiй мiсцинi: мовляв, вiн скаже тобi всю правду i наверне на розум. Горе додае смiливости: Горпинка забула страх i пiшла.
Осiннiй вiтер здiймав хвилi на Днiпрi i глухо ревiв у бору; жовтий лист, опадаючи з дерев, з шелестом кружляв по дорозi; вечiр хмурився на дощовому небi, коли Горпинка пiшла до чаклуна. Що сказав вiн iй, нiхто про те не вiда; тiльки мати даремне чекала i наступного дня, i третього – нiхто не знав, що з нею сталось! Тiльки рибалка з монастиря розбалакував через кiлька днiв, що, пливучи в човнi, бачив молоду дiвчину на березi Днiпра: лице мала подряпане глицею i сучками дерев, волосся розтрiпане i скиндячки обiрванi; але вiн не посмiв пiдпливти до неi ближче: боявся-бо, що вона бiснувата, чи, може, бродяча душа якоiсь померлоi тяжкоi грiшницi.
Бiдна старенька очi своi виплакала. Ледь днiло, вставала i йшла далеко-далеко по обох берегах Днiпра, питалась усiх за свою доньку, шукала тiло ii на пiску прибережному i щодень iз сумом та гiркими сльозами поверталася назад одна-однiсiнька: не було нi слуху, анi звiсточки вiд милоi ii Горпинки! Вона давала собi набожнi обiтницi, ставила на останнi своi заробiтнi грошi великi свiчки преподобним угодникам печерським; вiд того ставало серцю на якийсь час легше, але невiдомiсть доньчиноi долi не минала. Змигнула осiнь, пройшла i сувора зима в марних молитвах, сльозах i пошуках. Чеснi отцi, чорноризцi Китаiвськоi пустинi, утiшали нещасну матiр i по-християнськи жалували заблудлу овечку, але iхнi спiвчуття та втiшливi бесiди не могли витравити болющоi втрати з материнського серця. Надiйшла весна, знову стара почала блукати берегами Днiпра – i все так само марно. Вона хотiла зiбрати хоч би кiсточки милоi Горпинки, омити iх палючими слiзьми i таемно поховати на цвинтарi з православним людом. Та й цiеi, останньоi, втiхи позбавляла ii доля.
Тi ж таки послужливi бабусi, якi порадили доньцi йти до чаклуна, умовляли й матiр пiти до нього за допомогою. Хто тоне, той i за бритву вхопиться, каже прислiв’я. Стара подумала-подумала – i пiшла у бiр. Там у страшному пiдземеллi чи барлозi жив страшний дiд. Нiхто не вiдав, хто вiн був родом, звiдки i як зайшов у заднiпровський лiс, але старожильцi киiвськi теревенили, що ще дiтьми чули вони вiд дiдiв своiх про цього чаклуна, якого з давньоi пори називали всi Боровиком, бо iменi иншого не вiдали. Коли стара мати Горпинчина прийшла на те мiсце, де, як оповiдали, можна було знайти чаклуна, то волосся у неi пiднялося i вона аж затрусилася вся… Побачила старого, зiгнутого, зморщеного, нiби вихiдця з того свiту. Теплого травневого полудня лежав вiн на голiй землi пiд кожухами i, здавалося, не мiг зiгрiтися. Бiля нього було накреслене коло, в ногах у чаклуна сидiла величезна чорна жаба, вирячивши великi зеленi очi, а за колом кипiло i вилося клубками всiляке гаддя: i вужi, i гадюки, i ящiрки; на гiлках дерев гойдалися великi кажани, а пугачi, сови i сорокопуди дрiмали на верхiвках i мiж листя. Тiльки-но старенька з’явилася – жаба раптом тричi проквакала страшним голосом, кажани забили крилами, пугачi i сови завили, гадюки зашипiли, висунувши кривавi жала, i заметилялися ще швидше. Старий звiвся, але, побачивши немiчну i злякану жiнку, махнув чорною матнею з якимись чудернацькими нашивками з червоного шовку – i миттю все зникло з гуком, вискотом, виттям i шипiнням; тiльки жаба не сходила з мiсця i не зводила очей з чаклуна.
– Не заходь у коло, – прохрипiв старий ледь чутно, нiби голос його виходив iз могили, – а слухай: ти плачеш i сумуеш за донькою, чи хотiла б ти ii побачити? Чи бажала б знову бути з нею?
– Ох, панотче! Та як же не бажати! Це ж одне-едине мое дитятко, як порошиночка в оцi.
– Слухай же: дам тобi iкло чорного вепра, чорну свiчку… – Тут вiн пробурмотiв щось на незнанiй мовi, i жаба, закрутивши очима, скочила до пiдземелля, що було недалеко, i вискочила звiдти, тримаючи в ротi велике бiле iкло i чорну свiчку, – те й инше поклала вона перед старою та й сiла собi на мiсце.
– Скоро настануть зеленi свята, – продовжував старий, – насамкiнець iхнiй, якраз у полудень, пiдеш у лiс, вiдшукаеш там галявину мiж гущини; ти ii впiзнаеш: на нiй нема нi билинки, а навкруги ростуть великi кущi папоротi. Проберешся на ту галявину, накреслиш iклом довкруг себе коло, а всередину встромиш свiчку. Скоро вони побiжать, ти дивись уважно, i тiльки побачиш свою доньку – хапай ii за лiву руку i втягни до кола. А як иншi пробiжать, вийми свiчку з землi i, тримаючи ii в руцi, веди свою доньку додому. І що б вона не говорила – не слухай ii мови, а все веди ii, тримаючи свiчку над головою, i що б потiм не трапилось, не розповiдай своiм попам i монахам, не служи нi панахид, нi молебнiв i терпи отак рiк. Інакше лихо тобi буде…
Старiй здалося, що в цю хвилину жаба страшно на неi глянула i заляскала бридашним ротом. Бiдна жiнка ледь не впала з переляку. Швиденько уклонилася вона старому i, тремтячи, пiшла з бору. Та до чого не доведе материнська любов! Надiя знайти доньку пiдкрiпила силу староi i додала iй вiдваги.
Останнього дня зелених свят, коли сонце пiдбилося до полудня, старенька пiшла у хащу, вiдшукала там галявину, про яку говорив чаклун, накреслила довкруг себе коло iклом чорного вепра, встромила посерединi в землю чорну свiчку – i свiчка сама собою загорiлась синiм вогнем. Раптом почувся шум: нiби вихор, промчала величезна юрба молодих дiвчат, всi у легких прозорих шатах, i на всiх великi вiнки, якi покривали волосся i навiть спускалися на плечi. На одних вiнки були з осоки, на инших – з гiлля дерев, так що здавалося, нiби у них зелене волосся. Дiвчата пробiгали повз коло, але не помiчали а чи й не бачили староi; i вона, забувши страх, вдивлялась в обличчя кожноi. Аж глянь – бiжить оно i ii Горпинка. Стара ледве встигла схопити ii за лiву руку i втягнула в коло. Иншi, мабуть, не побачили того на швидкому бiгу своему i, гейкаючи, пронеслись мимо. Стара швидко вихопила з землi чорну палаючу свiчку, пiдняла ii над головою доньки – i миттю зелений вiнок з осоки затрiщав, запалав i зсипався попелом з голови Горпинчиноi. В колi Горпинка стояла, мов зацiпенiла, але тiльки мати вивела ii звiдти, то запросилася вона тихим, ласкавим голосом:
– Мамо! Вiдпустiть мене погуляти лiсом, дайте погойдатися в зеленi свята, дайте знову поринути в пiдводнi нашi селища… Знаю, ви нудьгуете без мене, плачете по менi. Хто ж вам заважае бути зi мною нерозлучно? Киньте марний страх i спускайтеся до нас, на дно Днiпрове. Весело там! Легко там! Усi молодiють там i стають такi ж рухливi, як водянi струмочки; такi ж грайливi стають i безтурботнi, як молодi рибоньки. У нас i сонечко сяе яскравiше, у нас i вiтерець ранковий дихае вiльнiше, а що на вашiй землi? Скрiзь нужда: чи голод, чи холод; а ми не знаемо нiякоi нужди, всiм задоволенi, плескаемося водицею, граемось веселкою, шукаемо на днi коштовностi i ними втiшаемось. Взимку нам тепло пiд кригою, як пiд кожухом, а влiтку в яснi ночi ми виходимо грiтися у промiннi мiсячнiм, веселимось i для потiхи часто жартуемо з живих. Чи ж то бiда, коли ми iх лоскочемо чи заносимо на дно рiчкове? Чи ж iм того гiрше? Їм стае у нас так само легко i вiльно, як i нам… Мамо! Вiдпустiть мене: менi тяжко, менi душно буде з живими! Вiдпустiть мене, мамо, якщо любите…
Стара не зважала i вела ii до своеi хати; але горе яке – ii донька стала русалкою. Ось прийшли, стара завела Горпинку до хати, дiвчина сiла навпроти печi, обперлася обома руками в колiна, дивлячись в пiч. В цю мить чорна свiчка догорiла, i Горпинка зробилась непорушна. Обличчя посинiло; руки-ноги задубiли i стали холоднi, мов лiд; волосся змокрiло, нiби вона тiльки тепер оце вийшла з води. Страшно було дивитися на дiвоче мертве обличчя, на ii очi – розтуленi, тьмянi i невидющi! Стара вже й покаялась, що послухала лукавого чаклуна; але тут материнськi почуття i якась неясна надiя перемогли i страх, i докори сумлiння: мати вирiшила чекати – хай буде, що буде.
Минае день, настае нiч – Горпинка сидить, як i сидiла, мертва i нерухома. Лячно було старiй лишатися на нiч зi своею жахливою гостею, але, згнiтивши серце, вона терпiла. Минае i нiч – Горпинка сидить; минають днi, тижнi, мiсяцi – все так само нерухомо сидить дiвчина, спершись головою на руки; все так само розверстi i тьмянi ii очi, що незмiнно дивляться в пiч; таке ж мокре ii волосся. По околицi прокотилися чутки, i всi добрi й недобрi люди боялися i вдень, i вночi пройти мимо хати: всi жахалися покiйницi i староi матерi, яку прославили вiдьмою. Стежка бiля хати заросла травою i майже зникла; навiть в лiс ходили сусiди рiдко, хiба що вельми треба було. Нарештi бiдна стара потроху звикла до свого горя i становища: вона без страху спала в своiй хатi, де страшна гостя сидiла при мертвiй своiй непорушности.
