скачать книгу бесплатно
– Це звичайна рiч: час стирае надписи на твердому мармурi, а людську пам’ять легкий вiтерець розвiе, мала хмарка затулить.
– І я цього хотiв, гадаючи, що в далеких краях новi мiсцини‚ живописнi краевиди та випробування змiнять моi думки i бажання: побував у степах, бачив чудеса, вдивлявся в тайни природи, – проте хмари i степовi вiтри не розвiяли‚ не затулили моiх спогадiв.
– Ти не перемiнив своiх вiдчуттiв, але, напевно, використовував рiзнi вiдкриття у тих краях, якi ранiше не знав. Хотiв би i я дещо довiдатися з того.
– Якi вигоди я мав тут? Бачиш, який я тепер? Коли я потрапив сюди, то вiддав перевагу помiрному клiмату, роздоллю плодючих теренiв, розкошi розквiтлих садiв‚ привiтностi i доброту мешканцiв. Проте через декiлька мiсяцiв захотiлось менi бiльше пiзнати: я перш за все забажав побувати в Уманi, побачити чудовий Софiiвський сад‚ прославлений у поезii Трембецького,[3 - Трембецький Станiслав (1739–1812) – придворний поет останнього короля Речi Посполитоi Станiслава Августа Понятовського. Писав байки, сатири, оди, поеми, панегiрики. Автор поеми «Софiiвка».] адже вiн в моiй уявi постав земним раем; я мандрував без великих зусиль, i наприкiнцi травня побачив уже просторi степи Украiни. Знайомлячись iз вулицями мiста Уманi, я згадував про тi страшнi звiрства, якi вiдбувалися тут в часи нападу гайдамакiв. Шукаючи сад, я, довiдавшись вiд тамтешнiх мешканцiв дорогу до нього‚ пiшов туди через високi красивi ворота, помiтив ставок, який з двох бокiв був закритою гористою мiсцевiстю, лiсовою гущавиною i виблискував у тишi, мов люстро.
Оглянувши статуi з бiлого мармуру, що стояли бiля води, я пiшов правим боком далi, любуючись щоразу новими видами; приемно дивитися на розквiтлу весною природу, а понадто, коли ii мистецтвом, старанням i зусиллями доводять до iдеалу; там все тепер вабить людське око. Бачив вирубанi в диких, зарослих скелях печери, бачив гомiнливi криштальнi води на iмшистiм дикiм камiннi, бачив у чистих джерелах рибу, яка виблискувала золотом i срiблом. Там луги i пагорби‚ укритi вабливими барвами, в кущах чути спiв солов’iв, бачив там чарiвний палац Психеi та дивний острiв богинi Калiпсо; там зустрiнеш все, що тiльки може створити уява.
Самотнiй, блукав я по саду. День був ясний, i все цвiло, немов у раю, тiльки моi думки охопила скорбота. Майбутне i минуле, нiби двi чорнi хмари, висiли передi мною i за мною, якесь сумне передчуття уплелося в моi мрii; я бажав бачити тiльки терня, вважаючи, що його сотворила природа тiльки для того, щоб я зупиняв свiй погляд на ньому впродовж усiеi мандрiвки мого життя.
Сказавши це, Самотницький замовк, i здавалося, знову завмер: знерухомiла його постать, i на обличчi, нiби дерев’янiм, не було жодного руху. Зенон, не бачивши ознак життя, позирав на нього з тривогою; якийсь час ще тривала мовчанка, нарештi, немов прокинувшись вiд летаргiйного сну, той почав знову оповiдати:
– Засновник Софiiвського саду, володiючи велетенськими маетками, хотiв цей сад з його кришталевими водами i квiтучими долинами перетворити на пенати грецьких богiв; i це сталося серед розлогих степiв Украiни, де ранiше оку не було за що зачепитися.
Є за декiлька миль вiд Уманi i за декiлька верст вiд мiстечка Теплика ще один сад – Гайнарiвський, як назвали його тутешнi мешканцi. Засновник цього саду, пан Гайнар, поселившись в украiнських степах, iнакше дивився на свiт. Не збирався нiкого здивувати чарiвним виглядом, не пiклувався про славу; iншi в нього були думки, iнша мета.
Наблизившись до тiеi мiсцини, я не помiтив жодноi живоi душi, а в тiнi садових дерев всюди панувала тиша, тiльки iнодi шумiли на вiтрi гiлки. У вишняку я помiтив кiлька вуликiв, бiля яких вiдпочивав у затiнку дерев якийсь чоловiк, поряд на травi сидiв хлопець: помiтивши мене, вiдразу ж розбудив господаря. Був той уже в лiтах, худий, смаглявий, проникливим оком з-пiд густих брiв позирав на мене. Наблизившись до нього, я попросив дозволу оглянути сад i познайомитися з мiсцевiстю.
– Мiй сад, – сказав вiн, – нагадуе дику лiсову гущавину, тут нема нiчого, що б могло привабити око.
– Наслiдування природи, – вiдповiв я, – значно краще заняття, нiж будь-яка найвитонченiша обробка.
– Про це я зовсiм не думаю, в мене iншi намiри.
– Набагато бiльше може бути користi вiд того, що проголосить Найвища мисль, анiж наслiдування чого-небудь. Я, вперше вiдвiдавши цi краi, хотiв би побачити те, що не зустрiнеш в iнших мiсцинах.
Вiн повiв мене вузькими стежками, немов лабiринтом, обабiч були глибокi яруги i ями, береги яких заросли густим верболозом i високою травою; де-не-де вода була вкрита зеленою цвiллю, величезнi п’явки снували тут i там, якась мряка висiла над похмурою i дикою просторiнню; в повiтрi була надзвичайна вiльгiсть, нiби пiсля нежданого дощу, хоча день був спекотний.
– Невже то природа, – спитав я, – додала цим мiсцинам такий похмурий та дикий вигляд? І яка може бути з того користь?
– В неозорих степах Украiни родюча i щедра земля, але через клiматичнi умови часто бувае недорiд. У цих краях панують вiтри i незвичайна спека, сонце випалюе не тiльки ниви, але i трави в низьких ярах, та так, що немае випасу, i влiтку худоба без пашi i води. Я працював багато рокiв, копаючи цi ями i рови, саджаючи дерева i кущi, щоби затримати вiльгiсть; i вже багато зробив, вода з мого саду, розливаючись далi, забезпечуе потреби околицi i мiстечка Теплика. Чоловiк, який незмiнно йде до мети, не тiльки землю, але i атмосферу може змiнити.
Так оповiдаючи, ми вийшли на вiдкритiшу мiсцевiсть в другiй частинi саду i зупинилися бiля квадратного ставка, що мав ушир i вздовж бiля десяти сажнiв, а прозора вода була темно-жовтоi барви, наче задимлений топаз.
– Тут формуються мiнеральнi води, – продовжував розповiдь господар, – хоч вони темно-жовтоi барви, але прозорi, як найчистiший кришталь, i нема в них тих страшних iстот, якi можна побачити через збiльшувальне скло в кожнiй краплi звичайноi води.
Дiзнавшись, що я зiбрався до Одеси, господар сказав, що хотiв би передати через мене якусь невеличку рiч.
– З великою охотою, коли не займе багато мiсця.
Пан Гайнар покликав до себе хлопця i наказав йому принести чотири маленькi пляшечки i паперовi пуделка, згодом повiв мене у глиб яру, де у затiнку з-пiд пагорба витiкали два чистi струмки, немов двi стрiчки з чистого срiбла, i за кiлька крокiв знову ховалися пiд землею. Спочатку вiн наповнив двi пляшечки з одного струмка, сипнув якихось порошкiв – i вода раптово стала сапфiровоi барви, згодом з другого струмка наповнив iншi двi пляшечки, куди сипнув iншого порошку, вода набрала красивоi кармiновоi барви; потiм добре закоркував усi чотири пляшечки i подав менi зi словами:
– Коли будеш в Одесi, познайомишся там з панам Рильцем. То чоловiк вельми учений, присвятив свое життя дослiдженню таемниць природи. Я посилаю йому двi пляшечки цiеi кольоровоi рiдини, а двi з такою ж водою вiзьми собi. Ця вода дуже корисна i велика у нiй таемниця ховаеться. Проте довiдаешся про це не вiд мене, а вiд пана Рильця.
Залишивши украiнськi степи, я помандрував на Подiлля, а звiдти добрався до Чорного моря, до самоi Одеси. Вiдшукавши пана Рильця, я повiдомив йому, що привiз гостинець вiд Гайнара.
– О-о‚ цi кольоровi води менi вельми потрiбнi, – втiшився вiн.
Будинок пана Рильця стояв за пiвверсти вiд мiста, весь оточений акацiями. У кiмнатi, де ми розмовляли, було кiлька старих стiльцiв, двi старосвiтськi дубовi шафи i два дубовi столи; на одному з них лежали якiсь купки рiзнобарвного пiску, кавалки звапнiлих раковин, кiстки, скелети якихось риб, гадiв, звiрiв та птахiв, малюнки страшних почвар, дивних небачених iстот; на другому столi – книги у старiй i новiй оправi. Пан Рилець сказав:
– Ось це мое самотне житло; за вiкнi – краевид бурхливого моря; я люблю тут iнодi слухати шум хвиль, дивитися на цi чорнi пiнистi вали i на гурти бiлих майок, що злiтають у повiтря; я люблю читати поезiю наших украiнських пророкiв. В мене е книжка Богдана Залеського,[4 - Залеський Юзеф Богдан (1802–1886) – польськомовний поет-романтик, для якого Украiна i ii люд стали предметом любовi i ностальгii.] з яким нiхто не зрiвняеться в легкостi i красi вiрша; е чудова народна повiсть Мальчевського «Марiя»;[5 - Мальчевський Антiн (1793–1826) – польськомовний поет-романтик. Походив з Волинi. Автор поеми «Марiя. Украiнська повiсть».] е вiршi Гощинського,[6 - Гощинський Северин (1801–1876) – польськомовний поет-романтик. Родом з Украiни. Найвидатнiший його твiр – поема «Канiвський замок», в якiй описанi часи гайдамаччини.] пiснi Падури,[7 - Падура Томаш (1801–1871) – польськомовний та украiнськомовний поет. Вивчав i використовував у своiй творчостi украiнський фольклор.] повiсть Костянтина Пйотровського «Юлiя Потоцька»,[8 - Пйотровський Константин – польськомовний поет i перекладач. Автор виданого в 1836 р. у Бердичевi збiрника вiршiв.] де в страшних, але правдивих малюнках описанi козацькi вiйни. Проте поетiв читаю тiльки щоби розвiяти печальнi думки, а щоденна моя праця – дослiдження природи минулого; допомагають менi в цьому купи землi, кiстки, скелети, черепи. Кольорова вода, яку ти привiз, менi необхiдна. Ось сапфiрова – це вода холоду, вона все збирае та стискае; червона вода – вода вогню, вона усе оживляе. Завтра почну випробування, коли тобi цiкаво побачити чудеса, приходь до мене, довiдаешся про таемницю вод i чудову iхню мiць.
Потiм ми довго ще розмовляли з паном Рильцем про Украiну, про Гайнара i його сад i про моi мандри Подiллям. Так розмовляли ми до пiзнього вечора.
Наступного дня я застав пана Рильця, коли вiн працював з кольоровим пiском i рiзними кiстками, якi трощив, перебирав, вiдокремлював вiд них якiсь частини та розкладав на столi.
– Солонi хвилi, якi розбушувалися колись, – сказав вiн, – вийшли з високих берегiв, залили весь простiр земноi кулi i залишили водяних iстот на вiчний спомин у товщi землi, у вапнякових скелях i на високих горах. Ученi, зустрiчаючи це диво, бачать слiди минулого життя i заглиблюються у таемницю буття, намагаючись витлумачити цi iероглiфи; час мiряють вони тисячолiттями; сягаючи в саму сиву давнину. Але даремнi iхнi старання: глибiнь землi, гори та скелi – це трупи минулих сторiч, холоднi i нiмi, вони не розкажуть iм нi про початок, нi про поступ вiкiв, нi про змiни в життi, нi про кiнець свiй. Щоби побачити загублений свiт, треба воскресити, оживити i дослiдити його таемницi, знайти початок i кiнець усього. У кожну епоху природа – непрочитана книга; щасливий, хто добре роздивився свiт, у якому живе, i воскресить частку минулого.
Згодом пан Рилець пiдвiвся зi стiльця, запалив двi свiчки, вийняв iз шафи склянi слоiки рiзних форм, порошки поклав на стiл (однi з них були з якимсь металевим блиском, iншi – з кришталевим, ще були сiрi, чорнi, червонi) i сказав менi:
– Тепер будемо дослiджувати таемницю та силу кольорових вод, що ти привiз менi вiд пана Гайнара: побачиш iхню силу, побачиш диво воскресiння iстот, якi тисячi рокiв лежали непорушно у своiх скелястих могилах; побачиш i тих, кого людське око не помiчае, а мiкроскопи ледве тiльки помiчають iхнi рух та форму.
Сказавши це, вiн вийшов за дверi i за хвилю повернувся з хлопчиною.
– Це мiй слуга, глухий i нiмий, – пояснив господар. – Загалом, менi саме такий i потрiбен: не чуе моiх розмов i не розкаже тим, кому це не треба знати; я радий, що знайшов собi такого помiчника.
Вiн наказав хлопцевi наповнити водою наготовлений посуд, а згодом почав дослiди. Спочатку поставив на стiл миску, в якiй була солона морська вода i двi запаленi свiчки; я пiдступив ближче, щоби краще бачити. Учений сипнув до миски жменю потовченого вапняку, який складався зi скам’янiлих раковин та дрiбних морських iстот. Якийсь час вiн мовчки вдивлявся у воду, змiшану з вапном, потiм влив туди декiлька крапель сапфiровоi води – i в мисцi неждано заворушилося, заклекотiло; за кiлька хвилин вiн додав туди краплю червоноi води i промовив:
– Дивися тепер.
Я побачив живих вустриць i всiляких равликiв: вони розкривали i закривали своi шкаралупки; якiсь водянi павуки, рибки, маленькi раки i жуки рiзних кольорiв снували туди й сюди.
– І в морi тепер багато що змiнилося, – витлумачив вiн, – риба, вустрицi, равлики та iншi iстоти стали вже не такi, як ранiше.
Потiм дав знак хлопцевi, щоби замiсть миски поставив велику мидницю, в якiй було трохи води, i влив туди сiроi та зеленоi рiдини, додав якогось тлущу та густоi, мов смола, олii, сипнув двi жменi землi i двi жменi товченого вапняку, перемiшав усе i капнув туди кiлька крапель сапфiровоi води. У мидницi вирувало, здiймалися i лускали пухирi; газ, прикрий, задушливий‚ наповнив повiтря. Учений додав туди ще декiлька крапель червоноi води – вибухнув вогонь i почулося сичання. А коли полум’я згасло, я побачив повну мидницю страхiтливих гадiв; iх очi свiтилися кривавим блиском. Дивлячись на цих страшних почвар, пан Рилець промовив:
– Це страховища минулого, в них прокинулося життя, з’явилася i отрута смертельна; бiда, коли торкнешся iх рукою: окремi з них можуть завдати невилiковних ран, iншi вбивають на смерть. Але воскрешати цих монстрiв минулого треба заради того, щоби у порiвняннi з сучасним поколiнням краще пiзнати свiт новий i старий.
Сказавши це, вiн поклав на стiл аркуш бiлого паперу, розсипав на ньому рiзнобарвний порошок, попирскав сапфiровою i червоною водою – i на паперi, як на хмарi, з’явилися красивi веселки. І раптом звiдти злетiли чудеснi барвистi мотилi: вони снували у повiтрi, а згодом облiпили стiни i вiкна i скидалися на дивовижнi квiти. Пан Рилець промовив:
– Це краса i оздоба молодого свiту. Мотилi чарують, захоплюють око; перли, рубiни i алмази виблискують на крилах; колись у них не було таких красивих кольорiв.
Вже бiля опiвночi за допомогою тих кольорових вод оживляв пан Рилець все новi i новi iстоти: серед них я бачив стоногих, стооких, стоголових страховищ, описати iхнi жахливi рухи та дивнi постатi – рiч неможлива.
– Я воскресив, оживив природу допотопних вiкiв, – продовжував далi вчений‚ – ти бачив морськi iстоти, бачив отруйних гадiв, бачив красивих мотилiв. Дивися тепер, у що знову все це перетворилося: замiсть раковин, плазунiв i страшних гадiв – земля та кавалки вапняку. Де ж тi золотi, схожi на коштовне камiння мотилi? Тiльки пилок зостався по них: те, що пережило свiй вiк, жити не може; непереможний час владарюе над цим свiтом. Одна, одна тiльки Саламандра безсмертна, вона – чистий вогонь, i свiтло цього вогню вiчно свiтити буде. Але той, хто дослiджуе природу, повинен воскрешати ii хоч на короткий час – ця наука в самотньому моему життi найприемнiша для мене забава. Таким чином я ховаюся вiд юрби. Проте в мене тут е друзi, з якими я iнодi дiлюся думками; наступноi недiлi запрошу iх на вечiр, приходь i ти до мене, приемно проведемо час серед гарних людей.
Отак ми розмовляли аж до пiвночi; i я, пiзно повернувшись додому, довго не мiг заснути: перед очима стояли гади, живi плазуни та мотилi.
Наступного дня я пiднявся рано, поставив на стiл двi пляшечки гайнарiвських вод, почав дивитися на iхнi живi, чудовi кольори, мiркуючи про iхню мiць, яку не так давно бачив у дii; з приемнiстю мрiяв про тайни, про чудеса, якi можна повiдомити свiту з допомогою цього скарбу. Солодкi мрii опановували мною i в час прогулянки за мiстом на березi моря. Але ах! Не передбачив я того, що людська мудрiсть, яка розкривае тайни свiту, може закiнчитися великою бiдою, великими стражданнями.
Прийшла недiля, настав призначений вечiр; я поспiшив до пана Рильця. Йшов туди пiшки; вибило сьому: на темних вулицях подекуди тьмяно свiтили лiхтарi; небо було погiдне, тiльки холодний вiтер дув з море. Пiдходячи до його хати, почув я страшний шум морських хвиль, а у вiкнах помiтив свiтло запалених свiчок.
Мене зустрiв нiмий лакей i вiдчинив дверi. Тут дивне видовище вiдкрилося перед очима: п’ятеро гостей високого зросту i пан Рилець стояли коло столу, тримаючи в руках повнi келихи, з яких бухав вогонь, при цьому всi разом кричали:
– Хай славитися Саламандра!
Вони вихилили келихи, а менi здалося, що випили чисте полум’я. Побачивши мене, господар промовив:
– Ти спiзнився i не випив з нами полум’я на славу Саламандрi, жменя попелу якоi – ланка, а воскресiння i життя – безконечний ланцюг.
Сказавши це, вiн налив келих, пiдпалив його, i я, вигукнувши «хай славитися Саламандра!», випив, аби не вiдрiзнятися вiд решти гостей i догодити господарю.
Потiм пан Рилець дiстав з шафи кольоровi водi Гайнара, наказав нiмому хлопцевi наповнити мидницю та iнший посуд водою i в присутностi своiх гостей знову почав iз землi i потовченого вапняку воскрешати ракiв, гадiв, мотилiв та iншi iстоти; коли всi iз здивуванням побачили ожилi допотопнi iстоти, вiн наказав змiнити воду, принести листя з дерев i трави.
– Подивимося тепер на сучаснiсть, – промовив вiн, – одна вода червоного кольору покаже нам найдрiбнiшi iстоти краще, нiж найдосконалiшi мiкроскопи.
Вiн влив одну краплю в мидницю з морською водою, i там на наших очах з’явилася безлiч дивних i страхiтливих iстот, якi на очах починали рости, потiм дiставав звiдти жахливих почвар, клав на стiл: вони нагадували риб, морських тварин, ящiрок i крокодилiв. Те ж саме учинив потiм з криничною водою – й iншi з’явилися монстри. Розклавши на столi листя дерев i траву, вiн покропив усе червоною водою, i тут з’явився невидимий свiт у надзвичайних, фантастичних постатях: крилатi дракони, сфiнкси, кентаври i гiдри почали кружляти по широкому столу; тривога пронизала серця глядачiв.
Цi та iншi дослiди тривали до самоi пiвночi, а коли пробило другу ночi, ми розiйшлися по домiвках.
За час мого перебування в Одесi я ще кiлька разiв вiдвiдував будинок пана Рильця, адже мене бавило його товариство i вченi розмови. Коли перед вiд’iздом я завiтав до нього востанне, щоби попрощатися та подякувати за ласку, вiн, даючи менi двi пляшечки зi спиртовим настоем, а двi з олiйками та дещо зi своiх порошкiв, застерiг:
– В тебе тепер води Гайнара i все, що потрiбне для дослiдження природи – воскрешай же минуле, викликай з могил померлi iстоти; вивчай тайни всiх минулих сторiч i теперiшнього свiту, – i всюди побачиш чудеса, якi iншим i не снилися; побачиш руку Творця, але не переступай межi, не дослiджуй дух, адже тут потрiбно вищу силу, тут потрiбна прозорливiсть. Не забувай, що ти людина, не вiддаляйся вiд свого тiла без волi Того, хто тебе з ним з’еднав, i оком своi душi не вдивляйся в iншу душу.
Зеноне! Я не послухався, залишив без уваги цi перестороги, зробив iнакше; той скарб, який маю, ту мiць кольорових вод я використовував на iнше; я забув про минуле i про майбутне, хотiв уже сьогоднi бути в раю у цьому життi, на цiй землi хотiв бачити Духа в образi ангела. Я запiзнався з Аделею, вона стала для моеi душi тим богом, тим iдеалом, якого я шукав на цьому свiтi. Блукаючи степами i дикими скелями на березi Тетерева, думав я про неi, про неi мрiяв; душа моя без неi спокiйною бути не може, я вiддiлився вiд тiла, забув про свое тiло, забув i про земне життя, – загубив себе. Зеноне, в далекiй сторонi, коли хто з моiх давнiх знайомих спитае про мене, скажи, що живе, але життя його страхiтливе. Але i сам я хутко залишу цей край, покину це чуже тiло де-небудь на чужiй землi.
Самотницький замовк. Зенон поглянув на нього з жалем у серцi; не мiг нагадати йому про надiю, адже його надiя згасла назавжди; пообiцяв тiльки виконати його прохання. І Самотницький знову подався у мандри.
Дерев’яний Дiдок i жiнка-комаха
Сонце вже сховалася на заходi, небо було чисте, повiтря тихе, в лiсi лунали милозвучнi i дикi спiви пташок; наближалась пора нiчлiгу, i я поспiшав якнайшвидше залишити терен лiсiв. Вийшовши у поле, помiчаю на пагорбi привабливий шляхетський будинок, на урожайних нивах доспiвало золоте колосся, i велика череда корiв, мукаючи, поверталася з пашi. Знаючи щиру полiську гостиннiсть, повернув туди на спочинок пiсля цiлоденноi мандрiвки.
Бачу чоловiка, що повертаеться з поля, вже лiтнього, iз засмаглим обличчям, у капотi з сiрого домотканого сукна, голова сива, на обличчi спокiй i бадьорiсть.
Здогадавшись, що це господар, вiтаюся i благаю, щоб був ласкавий дозволити вiдпочити з дороги до наступного дня.
– Прошу, прошу, – щиро вiдповiдае вiн. – Тепер день довгий, можна, не поспiшаючи, багато пройти. Пан Бiг, напевно, направив у Полоцьк, вiдсiль ще сорок верст дороги через пустки i пiщанi сосняки. Одному, а ще пiшки, i тяжко, i недобре йти темною нiччю.
Коли пiдходили до хати, два великi собаки зустрiли нас на обiйстi i насторожено зиркали на мене.
– Не лякайся, – каже господар, – чоловiка вони не зачеплять, але диких звiрiв близько не пiдпустять i худобi найкращi вартовi, в нашому господарствi такi собаки вельми потрiбнi: безлiч вовкiв i ведмедiв не раз нападали на сусiдськi обори.
Вiн завiв мене до свiтлицi, де були стiл, стiльцi та iншi речi своеi роботи з берези, простi, але зручнi. На стiнах висiли iкони. А на шафi у кутку я помiтив якусь дерев’яну голову, що була носом i лисиною схожа на Сократа; обличчя мав поколоте, пошарпане i подекуди обсмалене.
З городу прийшла господиня, оточена дiтьми; старша дочка, яка звалася Анеля, мала чорне волосся, струнку постать, живий погляд; природа ii надiлила так щедро, що жоднi прикраси i шовки до ii вроди нiчого б додати не змогли. З великою приемнiстю дивився я на цю щасливу сiм’ю.
– Ти з нашого повiту чи здалека прийшов? – спиталася господиня.
– Менi з дитинства знайомi околицi Полоцька, але, шукаючи долi, я прожив багато рокiв далеко, тепер вiдвiдую цi краi. О! Якi великi змiни бачу, тiльки гори i лiси зберегли свiй давнiй вигляд.
– А як давно залишив рiдний край?
– Вже тому вiсiмнадцятий рiк.
Господар, зиркнувши на мене, сказав:
– Здаеться, що я тебе колись бачив тут, але прiзвище не можу згадати.
Я назвав йому прiзвище, вiн з радiстю схопив мене за руку i сказав:
– Я Зборовський, ми були колись шкiльними товаришами.
І тут пiшла довга розмова про щасливе минуле, про юних товаришiв i вчителiв полоцьких шкiл, про знайомих, хто i коли покинув рiдний край.
Згодом пан Зборовський зняв з шафи дерев’яний бюст i сказав:
– А чи цього Дiдка пам’ятаеш? Давнiше вiн краще виглядав, коли, висунувшись з-за стiни через вузьке вiконце, давав нам поради i перестороги. А тепер можеш бачити з його обличчя, скiльки вiн мусiв витерпiти, поки потрапив сюди до мене. Вiн для мене дорога пам’ятка. Дивлячись на нього, я згадую тi мудрi перестороги i повторюю iх своiм дiтям. Мiй маленький синок добре знае, що дозволяе i що забороняе Дерев’яний Дiдок.
– О! Цей Дiдок мусив пережити неабиякi злигоднi пiсля того, як розпрощався з монастирським дахом. Жорстоко його свiт привiтав: голова просвердлена, очi виколотi, вуса обсмаленi. Люди не люблять правди, але, напевно, вiн, мандруючи свiтом, голосу не подавав i нiкого не ображав дорiканнями. Людям важко догодити, може, покутував за те, що мовчав. Розкажу про його мандри i про iншi дивнi випадки, про якi чув вiд осiб, що живуть з нами по сусiдству. А зараз подорожньому слiд перекусити.
Зiбрали стiл, подали горiлку i закуску. Анеля дiстала з полицi спiлу малину, яку зiбрала в саду, i чудовi яблука. Коли привiтний господар частував i припрошував мене вечеряти, вiдкрилися дверi, спираючись на палицю, увiйшов якийсь старигань. Був то колись огрядний i мiцний чоловiк, але тягар рокiв згорбив його високу постать.
– Як ся маете, панi ротмiстре? В добрий час приходите. Рекомендую вам милого гостя, мого колишнього шкiльного колегу, який далеко десь мандрував i тепер через багато рокiв вiдвiдав свою вiтчизну.
Незабаром вже i самовар принесли, налили чаю.
– Слухай тепер, – сказав пан Зборовський менi, – розкажу тобi про дивнi випадки з Дерев’яним Дiдком.
Дiти, хоч, може, не раз чули цю розповiдь, з цiкавiстю обсiли батька.
Що трапилося з дерев'яним дiдком
Коли езуiтськi будiвлi у Полоцьку, перебудовували згiдно нового розпорядження,[9 - У 1820 р. царський уряд заборонив дiяльнiсть езуiтiв у Росii.] то викинули разом iз рiзним непотребом i цього бiдного Дiдка. Засипаний вапном i битою цеглою, лежав вiн на подвiр’i, колiр волосся i обличчя його вже змiнився вiд дощiв i спеки; робiтники, найнятi розчищати ту мiсцину, викопали його з-пiд смiття i принесли до свого господаря-купця, гадаючи, що, може, вiн на що-небудь йому придасться. Купець задумано поглянув на Дiдка i вирiшивши, що це, напевно, бюст якогось великого чоловiка, покликав до себе фактора,[10 - Фактор – посередник, вiд лат. factor – той, хто виконуе.] жида Залмана, та поцiкавився, що значить цей Дерев’яний бюст. Може, вiн мае риси князя або якого давнього мислителя.
– Знаю добре, – усмiхаючись, сказав Залман, – що не князь це, анi мудрець, але ця голова, коли виглядала з-за муру, то говорила, i кажуть, що iнодi вельми розумно, я це й сам бачив.
– Говорила? Що за лихо! Дерев’яна голова! Напевно, то якiсь чари?
– А може, i чари. Навiщо вона вам? Вiддайте менi, я за неi заплачу.
– Хочеш, як бачу, мене обдурити. Дурницi мелеш. Дерев’яна голова говорила! Бути цього не може.
І тут до розмови жида з купцем втрутився хтось, вбраний за новою модою, може, який урядовець або вчитель, i, дивлячись на Дерев’яного Дiдка, сказав:
– Це голова грецького фiлософа Сократа, я читав про нього i бачив його портрет, схожий на це обличчя. Вiн багато страждань прийняв вiд своеi дружини Ксантипи i за правду, яку говорив свiту, зазнав горя.
Купець, радiючи, що знайшов такий скарб – бюст великого Сократа, про розум якого колись чув, одiгнав жида вiд Дiдка i вирiшив мати його у своему сiльському будинку, адже його дружина Євфимiя була схожа на Ксантипу.
Вже через кiлька днiв Дерев’яний Дiдок з купцем переiхали у село за декiлька десяткiв верст вiд Полоцька, господар внiс його в будинок i з гордiстю пояснив дружинi, що це бюст славного грецького мудреця.
Євфимiя глянула на Дiдка скоса:
– Це страховище дерев’яне бородою i носом схоже на тебе. Чи варто було волочити його з собою?
Марно чоловiк переконував, що це великий раритет, нещасний Дiдок мусив бути викинутий з будинку i ночувати пiд голим небом. Але, на щастя, прийшов приятель сусiд i заспокоiв Єфимiю, довiвши iй, що це обличчя нiчого огидного в собi не мае, можливо, це бюст якогось вiдлюдника або ченця, який колись жив побожно, а тому i заслужив пошану.
Євфимiя нарештi згодилася залишити в хатi Дiдка, проте не раз плювала на нього, називаючи страховищем, i завжди зиркала лютим оком. Господар розтлумачив своему приятелю, що це бюст знаменитого мислителя Сократа, i його помiстили на стiнi мiж двох вiкон.
