скачать книгу бесплатно
– Бач, як у вас поводиться, – дивувався Нечипiр. – Так хiба е кара у вас за грiхи?
– Де-то вже нема! – каже Радько. – За кабаку нiс вiдвiча; от я ж таки любив тягнути горiлочку, так усi кишки разом i пропали, так що хоч вiдерко улий, то не зостанеться нi краплi. Хто охочий був битись, тому зараз кулаки повiдпадають i руки скандзюбить у три погибелi. А жiнкам, братику, жiнкам, так що то достаеться! Овва! Яка була цокотуха та щебетуха, так тiльки що пiткнеться на наш свiт, та й дума б то по старовинi, щоб i тут пащикувати, та прийметься за зводи та за переводи; а тут iй зараз у рот i сiла жаба, та й квака, та так учепиться за язик та за пiднебiння, що нi якою силою ii i не вiдiрвеш. А котора, не тiльки молодиця, та й дiвчина, коли була моргуха, та очицями поводила чи на парубкiв, чи хоч i на нашого братчика, та кожному нищечком признавалася, що тiльки його одного любить, а зо усяким женихалася; а коли жiнка, та вiд мужика другим сорочки мила… та стьожки у комiр давала, та й друге що-небудь… так таким вже зараз очi й пропали, а замiсть iх у ямках гробаки аж кишать, брови повилазять та й друге-всяке, так що сором i у люди показатись. Є тут усiм халепа! Або котра жiнка проти закону пiде, та стане мужика вчити…
– Так що такiй? – мерщiй перехопив Нечипiр.
– Та що? Звiсно: катюзi по заслузi; язику, щоб на мужика не гримала достаеться свое: жаба у нього ввiп’еться, а руки поскорчуе та позводить, так що й коваль молотом не порозправляе.
– Знаеш же що, Прокiпович? – став прохати Нечипiр Радька. – Будь ласкав, згадай, що колись i я тобi на нашому свiтi був у пригодi: ходiм, здiлай милость, на часинку до мене додому, та отсе усе, яка у вас наука е усяким жiнкам, розкажи моiй Прiсьцi, чи не схаменулась би вона хоч трохи, та чи не перестала б вона мною орудувати, та менi волi не давати, та мене вчити. Тiльки на часинку ходiм, я тобi велике спасибi скажу i дуже буду дякувати.
– Нi, Нечипоре, ти мене хочеш пiд манастир пiдвести. Я вже бачу твою думку та гадку. Ти тiльки хочеш мене одурити, аби б я тебе вивiв iз церкви, а там ти i згинеш з очей, та й шукай вiтра в полi. Нi, братику, не пiду i тебе не пущу; бо й я радiсiнький твого вареника хоч покуштувати. Вiдколи я вмер, то ще вареника й не бачив. На проводи наносять сюди на гроби чимало чого: чи кутi, чи буханцiв, чи крашанок, чи пирогiв; так нiчого з того нашому братчиковi i не достаеться за вашими попами та дяками. Тогдi i наш отець Микита, виглядаючи на те, що дiеться на кладовищi, тiльки посмоктуе, та поплямкуе, та аж об поли б’еться руками: що б то робив? По бородi тече, а у рот не попаде. А наш брат так i мовчи. Так бач, як менi тебе пустити, коли я вiд тебе маю розговiтись вареником? Нi, козаче! викинь iз голови, щоб вiдсiля втекти. Мовчи та диш, а то щоб i тебе на локшину не покришили.
– Ну, ще я тебе хочу спитати, – подумавши, каже Нечипiр, – покажи менi, будь ласкав, де тут мiй тесть або теща; я ще в них хочу прохатись, чи не заступились би вони за мене хоч трохи, щоб я тут не пропав вiд вас, так що й сердешна жiнка не знатиме, де я i дiнусь.
– Тесть або теща? – сказав Радько. – Поминай iх як звали. Вони, бач, вийшли з нашоi парахвii, хоч i тутечка лежать. Вони, знаеш, усе вередували на тiм свiтi: усе старцям подавали, та бiдних зодягали, та з неймущим послiднiм куском хлiба роздiлялись, так iх усi старцi i облягли, та iх щодень, щонiч усе й забавляють: то Лазаря, то Сковородинi псалми iм спiвають, а вони, лежачи, потiшаються i вiд нас зовсiм вiдцуралися, а про ваш свiт не хочуть i споминати. Старому таки, тiльки що очi сюди показав, дали спершу добру прочуханку, що втопив свою дочку, вiддавши ii за таке ледащо, як ти, не во гнiв тобi сее слово, та опiсля i помилували; так ти iх не побачиш з нами. Тож i батько твiй не сього приходу, а жидiвського, бо п’яний пiд тином дуба дав, так його з нашоi ревiзii сключили.
Почухався Нечипiр пiсля такоi розмови крiпко та й каже собi нищечком: «А щоб ви виздихали з вашою вигадкою iсти вареники!» – та, понуривши голову, став думати, як би то вiд них вiдкрутитись. От думав-думав та й надумав, та з радощiв аж вуса собi розгладив: «Добре ж, iстимете трясця, а не вареник».
От, як перецiлувались усi, та й не розходяться, ждуть розговин. Отець Микита звелiв дяковi гасити свiчки, а книжки i усе поскладати, як було, а сам узяв Нечипора за руку та й повiв з церкви i каже:
– А нуте, панове-миряни! ходiть за нами, будемо розговлятись.
От, як повиходили усi i позамикали i церкву, i цвинтар i зiйшли на кладовище, отець Микита й каже:
– Ану, чоловiче з того свiту, виймай свiй гостинець, та гляди, щоб ти вдiлив його кожному по частинi: менi, поповi, звiсно, учетверо проти простого, дяковi удвое, паламаревi у пiвтори проти простого; а затим i старому, i малому, усiм порiвну; i щоб нi одному нi бiльш, нi менш; коли ж гаразд не подiлиш, що кому не стане або кому бiльш, а иншому менш буде, то тут тобi i амiнь! Таки тут тебе i розiрвемо на манесенькi кусочки. От що!
– Та що се за напасть така? – гукнув на них Нечипiр, як розглядiв, що тут, до чого прийдеться, можна й драла дати. – Як таки можна таким манесеньким кусочком вареника та усю вашу громаду обдiлити? Се, бачу, тiльки вашi вигадки, пеня московська, щоб мене занапастити! Ходiм лишень до ратушi та збудiмо писаря, та хоч i вiн зо мною учора цупко п’яний був, та вже, мабуть, i проспавсь, так вiн нам на рахiвницi розлiчить, що не можна таким кусочком усiх вас обдiлити.
– Але! Нам нiчого до писаря, – зашипiла уся громада. – Вiн уже нам не суть начальник, ми тут старшi!
– Коли ж ви тут старшi, так цур же вам! – крикнув на них Нечипiр, та як позасучуе рукава, як стулить кулаки, як кинеться у кучу, щоб пробитись меж ними та дати драла додому… так що ж! Бачиться, й б’е, ще й дуже б’е: кого по пицi беха, кого у груди тасуе i ногами товче… так, сердека, тiльки собi кулаки позбивав i трохи нiг своiх об iх ноги не порозламував, а iх нiчого i не дошкулив, бо, звiсно, кiстка! що кiстцi зробиш? Таки нiчогiсiнько! Тiльки ще гiрш iх розсердив… бо як кинулись усi на нього, як заревуть:
– Так утiкать? Ось ми тобi дамо! Дiли ж, сякий-такий сину! А не то ось ми тут тебе розiрвемо на шматочки.
Прийшлось Нечипоровi зовсiм пропадати! Вже не видумае, що йому i дiяти, та з переляку став проситись:
– Пустiте, батечки-голубчики, пустiте! Ой, не давiть же мене вашими холодними кiстками… О, та й змерз же я, але так i трушусь. Будьте ласкавi: винесiть менi шапку, забув у церквi, вуха так померзли, що не то що!
– Яка тобi шапка? – вiдозвались до нього мерцi. – Роби свое дiло, бач, вже нерано!
– Те-те-те-те! Тепер догадавсь! – шепнув собi Нечипiр та й глянув на зорi, аж Вiз уже докочуеться геть-геть; от, розгладивши вуса, каже iм: – Бачу тепер, люди добрi, що з вами нiчого робити; я було хотiв пожартувать, аж бачу, ви сього не любите. Коли дiлити, так дiлити. А кажiть: хто над вами тут е отаман чи який старший?
– Нема нiкого старшого, ми тут усi рiвнi! – загули мерцi.
– Так хто ж зна, скiльки е тут вас? – питав Нечипiр.
– Дiли без лiку. Тогдi побачимо, як кому не стане.
– Цур дурня, та масла грудка! – гукнув Нечипiр, усе поглядаючи на зорi. – Як вас кат розбере: инший, може, по двi долi хвататиме на мою голову. Без лiку не хочу: лiчiть, тогдi й дiлитиму. – Та вiдвернувся вiд них, узявсь у боки, як комiсар, та й ходить меж ними.
– Та доки сього буде? – загули мерцi. – Не буде тобi лiку, лiчи сам.
– Лиха матерi вам! – каже Нечипiр. – Лiчи, коли ж я лiкiв не знаю. Двадцятеро-десятеро налiчу, а далi й тпрру! Ну, так покличте ж з ратушi писаря, так той вас перелiчить. – Та, усмiхнувшись, i каже нищечком: «Нагайкою, як у степу косарiв».
– Е! Та ти бо ще й торгуешся? – зашипiла громада. – Дiли мерщiй, а то ми тебе подiлимо!
– А щоб ви виздихали! – розсердившись, налаяв iх Нечипiр. – Як же вас тут у громадi усiх менi подiлити? Сiдайте лишень усi купами: старi до старих, молодi до молодих, дiди особе, i баби особе, i парубки, i дiвчата…
– А парубкам з дiвчатами сiдати? – питав один парубок, вискаливши зуби.
– Ось я вам дам до дiвчат! Але й тут у вас женихання на думцi. Геть! – прикрикнув на парубоцтво грiзно. – Сiдай окроме i дiвчата окроме.
– О бодай тебе розсудило! – зашипiли усi дiвчата.
Аж тiльки забряжчали кiстки, як почали мерцi усаджуватись, та усе купа бiля купи. Старi дiди й баби ще таки нарiзно посiдали; а що молодицi, дiвчата, та таки й чоловiки, якi ще не дуже старi були, а що найбiльш парубоцтво, так вже так промеж собою помiшались, що й розiбрати iх не можна було. Та пiдняли промеж себе iграшки та смiхотню, радi, що докупки зiбрались та так, що скiльки старi та й сам отець Микита iх не зупиняли, так нiчого i не зроблять, а наш Нечипiр i не боронить. «Нехай-нехай!» – дума собi, та ще й рад, що вони гудуть, як тii бджоли.
Тiльки що тi усаджувались, аж та дiтвора, що бiгала круг церкви, сюди ж присипала i сiкаються до Нечипора i знай свое товчуть:
– Нас мати породила, нехрещених схоронила, пiд порогом положила… давай i нам, дядьку, вареника, а як не даси, залоскочемо у смерть…
– А зась, циганчата! – крикнув на них Нечипiр та аж тупнув ногою. – Чiп вiдсiля! ви не сього приходу. Чого доброго е вас багацько таких, що й попiд плотами покиданi, i у глечиках потопленi, та як менi усiх обдiляти, так се в мене не тiльки вареника, та й волосся не стане…
– Зовсiм! Обдiляй мерщiй! – заклекотiла мерцiвська громада, посiдавши й утихомирившись…
– Добре, коли зовсiм! – вiдозвавсь Нечипiр, ще таки поглядiвши на зорi. – Ви зовсiм, от i я скоро зовсiм. – От i став попiд ногами на снiгу ськати, та й знайшов скiпочку, виковиряв нею того пiввареника, показуе iм i каже: – Нате ж, люди добрi! та знайте мою добрiсть. Глядiте ж, iжте не спiшачи, щоб котрий ще не подавивсь; то ще менi бiда буде: приiде суд з лiкарем вас свiдчити, та ще скажуть, що я вас отруiв, та прикинуть пеню, що й копою не вiдбудеш. Нате ж! – Та й став розщипувати вареник i приказуе: – Отсе одному, отсе другому, отсе третьому…
– Кукурiку! – заспiвав пiвень…
Шарасть! Розсипались нашi мерцi, i кiстки забряжчали, неначе хто мiшок п’ятакiв висипав!..
Дивиться Нечипiр: нема нi отця Микити, нi пана дяка, нi старих, нi молодих, нi дiвчат, нi парубкiв… зостались самi гроби на кладовищi, як i учора були.
– Цур палiчча! – закричав Нечипiр, сее бачачи. Се ж вiн знарошне iх до третiх пiвнiв i манив, бо чув вiд старих людей, що тiльки самi чортяки вiд першого пiвня щезають; а що вiдьми, мерцi, упирi, вовкулаки i усяка нечисть шляються до других, а иншi i до третiх пiвнiв. От вiн тiльки iх i дожидав.
– Фiть, фiть! – подивившись по усiм усюдам, чи не зоставсь котрий на сiм свiтi, Нечипiр посвистав та й каже: – А що? наiлись вареникiв? Не здивуйте. Мусили мене занапастить, тепер натщесерце спочивайте, та вже бiльш мене не заманите… Що ж менi тепер робити? Пiти додому, жiнка не повiрить, що iй буду розказувати, та ще й попiб’е, думаючи, що, може, я де по шинках ходив. До церков, поки живi попи задзвонять, ще не швидко, ляжу тут спати та й спатиму; задзвонять, я тут i е.
От собi прилiг на горбику, якраз бiля хвiртки, куди народ у цвинтар йде, згорнувсь та й захрiп собi гарненько.
Спав-спав, аж ось чуе, що його сiпають i таскають то сюди, то туди. От йому i здаеться, що се його мерцi рвуть на шматки, та спросоння давай якомога кричати: «кукурiку» та «кукурiку!», щоб мерцi щезли вiд нього та порозсипались, думаючи, що то пiвень кричить! Далi чуе, що круг нього люди возяться та регочуться, i хоч його й смикають, та не рвуть на шматки, а ще й говорять:
– Нечипоре!.. Устань… устань!
От вiн очима – луп! аж – зирк! перед ним пiп… та вже не отець Микита, а отець Павло, живий пiп, i дяк, пан Степан, i усi люди, скiльки iх тут нi бачить, усе живi люди, i сусiди, i приятелi його; а тут i писар з ратушi, з котрим вiн учора добре заговляв.
Устав наш сердека i очi продира, i чухаеться, i не зна, що йому казати, що його i пiп i уся громада лають, i п’яницею узивають, i що цiлу нiч шлявся, та так, де припало, там i валяеться.
– Але, п’яниця! – далi, надумавшись, каже iм Нечипiр. – Тут не п’яниця, а ось менi яке привидiння було. Ось слухайте лишень i ви, панотче, i ви, люди добрi.
І почав iм усе розказувати, як пiшов до утренi, i що тут з ним було, i як мерцi хотiли його розiрвати за вареник, i як пiвень заспiвав, i як вони пропали, i як вiн тут заснув…
– Та не слухайте його, п’яницi! – загомонiв на нього панотець, бачачи, що увесь народ около нього обступив i, пороззявлявши роти, слухають його. – Не слухайте, се вiн перепивсь та сп’яну химери погнав.
– Та якi тут, панотче, химери, iменно так було, як я кажу. Ось вiдiмкнiте лишень церкву, то й знайдете там мою шапку. Вона там, мерцi не дали менi ii i узяти, я ж кажу, що вона там. Я не лазив пак у вiкно, щоб ii знарошне там положити. Та й лучче роздивiтесь по церквi, чи нема якоi шкоди…
От i вiдiмкнули церкву, ввiйшли, аж справдi, де казав Нечипiр, що положив шапку, там вона й е, а по церквi усе було справно i не можна було примiтити, щоб мерцi уночi тут були.
Що то дивувалися люди з розповiдi Нечипора! А найбiльш отся шапка, хоч кому, так навдивовижу була: як пак таки вона б зайшла у церкву, якби не вiн ii занiс? а як би вiн ii занiс, якби церква не вiдчинена була? а хто ж ii уночi вiдчинив i хто дзвонив? От i стало буть, що се мерцi так порались. Так i старi люди говорять, що було колись у якiмсь селi якомусь-то чоловiковi такее ж привидiння, що думав на утреню прийти, аж прийшов… мерцi служать собi по-своему та у пiст справляють Великдень. Та воно ж так i е: у нас пiст, а в них Великдень. Отже i Ничипору мерцi казали, що коли ж iм i справляти Великдень, як не тогдi, як церква i дзвони гуляють, а люди пiсля пущання смертельно п’янi…
Іван Барщевський
Народився 1794 р. у Бiлорусii на Полоччинi в селi Россохи в родинi греко-католицького священика, украiнця Борщевського, який був родом з Холмщини. Освiту отримав у Полоцькiй езуiтськiй академii. Багато подорожував по Бiлорусii та Украiнi, писав вiршi, малював. З початку 1840-х рокiв жив у Петербурзi, де служив у вiйськовому вiдомствi. У справах служби побував у Францii, Англii та Фiнляндii.
Останнi роки Барщевський провiв в Украiнi, на Житомирщинi, де також публiкувався у мiсцевiй пресi. Серед знайомих Барщевського були Тарас Шевченко, Адам Мiцкевич, Микола Гоголь та Григорiй Данилевський.
Барщевський писав трьома мовами: польською та украiнською – прозу, а бiлоруською створив кiлька вiршiв. У своiх творах щедро використовував бiлоруськi та украiнськi легенди. У 1844 р. у польськомовному петербурзькому журналi «Niezabudka» помiстив повiсть «Дерев’яний Дiдок i жiнка-комаха», того ж року вийшов i перший томик найвiдомiшоi його повiстi «Шляхтич Завальня» («Szlachcic Zawalnia»), а всього було чотири невеличких томики. У книзi «Proza i wierszy» (Kijоw, 1849) з’явилося оповiдання «Душа не в своему тiлi».
Творчiсть Барщевського за життя залишалася поза увагою критикiв, щойно по смертi 1851 р. про неi стали згадувати, залучаючи автора як до польськоi, так i до бiлоруськоi лiтератури. Юлiан Тувiм помiстив окремi оповiдання Барщевського до «Антологii польськоi фантастики».
Усi оповiдання подаються в перекладi упорядника.
Душа не в своему тiлi
Широкi простори Волинi переважно покритi лiсами, на заходi ж очам вiдкриваються степи i зовсiм iншi краевиди. Через околицi i мiстечко Чуднiв пливе Цецора; на захiдних i схiдних берегах цiеi рiчки здiймаються високi дикi скелi, мовби руiни давнiх часiв, i здаеться, що iх наче мури пiднесла сама природа, щоби вiдмежувати Полiсся вiд ситоi i плодючоi землi. Вiд Чуднова геть аж до кордонiв Подiлля – повсюди влiтку можна бачити ниви, засiянi буйною пшеницею; тут земля без великих зусиль орача дае багатий врожай. Хоч мешканцi цих околиць забезпеченi всiм, що тiльки вони потребують, проте i серед них сльози, тривога, страждання зустрiчаються як i всюди; немае справжнього щастя, нема раю на цiй землi.
Холера, важка азiйська хвороба, охопила схiдну частину Європи i в 1847 роцi переходила з мiсця на мiсце, прямуючи на пiвнiч i на захiд; i цiй карi Божiй всюди передувала надзвичайна тривога. На початку червня 1848 року,[2 - Згiдно тодiшньоi преси, епiдемiя холери на Волинi лютувала також у 1848 р.] в саму спеку, з’явилася вона на Волинi i була в окремих мiсцинах жахливою; в мiстечку Чудновi i в околицях опiсля цiеi жахливоi бiди багато зосталося бiдних удiв i сирiт.
Восени, коли небезпека тоi страшноi епiдемii зникла, в будинку шляхтича Н. зiбралися сусiди, i серед них пан Зенон, який, мандруючи цими краями, познайомився з привiтним господарем. В цьому гуртi почалася розмова про холеру‚ про небiжчикiв i про тих, хто очуняв; гостi, мовби морцi на березi пiсля страхiтливоi морськоi бурi, згадували друзiв i знайомих, що зникли у вирi, i тих‚ кому Бог дозволив виплисти на берег, щоби ще продовжувати пiлiгримку свого життя.
– Шкода Самотницького, – промовив один з гостей. – Гарний був чоловiк! Як вiн старався допомагати тим, хто мучився вiд тiеi хвороби, а сам помер без нагляду, бо жив у самотностi на хуторi, де тiльки дерева шумлять над дахом.
– Звiдки, Матвiю, в тебе такi звiстки? Самотницький i тепер живий-здоровий на тiм же хуторi. Я недавно сам його бачив.
– Я знаю, що хтось там живе, але не вiн, я ж бо знав його добре. Був це чоловiк високого зросту, свiтловолосий, досить вродливий, а цей – зовсiм iнший, зростом куди нижчий, худий, чорнявий i, здаеться, навiть старший.
– Це Самотницький. Справдi, нижчий, iнший з лиця, адже вiн цiлком перемiнив тiло, а як це сталась, знаю тiльки я.
– Якi ж бо ти дива оповiдаеш, пане Миколо, – проказав господар. – Всiм нам цiкаво знати, яким це чином може чоловiк змiнити свiй вигляд.
– Рiч неможлива, незрозумiла, надзвичайна i нечувана, але власне так i було.
– Проте розтлумач нам цю загадку! – зашумiли всi гостi. – Адже нiхто з нас розгадати ii не може.
– І я таемницю не зрозумiв у всiх деталях, але про те тiльки розкажу, що бачив, i про те, що вiн сам недавно розказував.
Пiд час тоi лютоi холери, знаете самi, Самотницький був хоробрiшим за самих лiкарiв‚ вiн ризикував, на будь-який заклик летiв, тiльки б порятувати людей: хворих натирав якимись таемничими лiками i давав щось випити, i такi це мало добрi наслiдки, що жоден не помер з тих, кого вiн вiдвiдав.
Чуднiвський мiщанин, один з моiх знайомих, розказав менi про таку дивну пригоду. Його дружина раптово вiдчула сильний бiль всерединi, i щойно з’явилися всi ознаки тоi страшноi хвороби‚ вiн помчав до нашого чудового лiкаря благати допомоги. Коли ж лiкар прибув на хутiр, то остовпiв, уражений незрозумiлим видовищем: на дворi перед самою брамою побачив Самотницького; той скидався на небiжчика: руки i ноги були не пiдвладнi йому, очi розкритi, обличчя блiде; мертве тiло, вiдiрвавшись вiд землi, рухалося, i здавалося, що якась невидима сила кидала цей труп у всi боки. Мiщанин хотiв уже тiкати звiдти, але почув голос: «Почекай хвилину, спочатку треба, щоб ти мое тiло намастив лiками i врятував вiд пошестi, тодi буду готовий йти з тобою». За кiлька хвилин тiло стало на ноги, здоровий Самотницький поправив на собi одяг i запропонував: «Ну, тепер пiдемо, знаю, чого ти прийшов: дружина твоя виздоровiе». І дiйсно, потаемними своiми лiками вiн поставив ii на ноги за пару годин.
А ось яким чином цей дивний лiкар, що оберiгав себе i рятував iнших, потрапив у велике нещастя. Одного дня, коли вiн, збираючись йти до хворих, намастив свое тiло, щоби застерегтися вiд пошестi, одна особа, яку вiн мiцно любив, десь в далекiй сторонi важко захворiла на холеру. Самотницький це побачив, адже говорять, що душа, коли ii не обтяжуе тiло, далеко бачить i чуе. Вiн був дуже стривожений, i навiть забувся, що з його тiлом може трапитися нещастя, коли не сховати його у безвiтряному закутку. Залишивши тiло бiля ворiт хутора, полетiв, щоби якнайшвидше встигнути з потаемними лiками. Згодом‚ вирятувавши милу йому особу i повернувшись додому, вiн вже не побачив свого тiла, яке люди знайшли та поховали, вважаючи, що вiн помер вiд пошестi. Бiдний Самотницький без тiла був невидимим, нiкому не мiг i слова сказати, адже, чуючи його голос, всi жахалися вiд страху, вважаючи, що з ними розмовляе дух. Не маючи змоги довiдатися‚ де подiлося його тiло, вiн блукав тривалий час невидимим, нарештi знайшов на дорозi якийсь труп, з якого щойно душа вилетiла, примусив своiми потаемними лiками циркулювати кров, влiз у чуже тiло‚ повернувся на свiй хутiр i тепер живе собi там самотою: нiхто його не впiзнае, всi вважають його небiжчиком.
– Краще б зробив, – промовив господар, – коли б вже вiдiйшов назавжди на той свiт, нiж блукати по землi в чужому тiлi.
– Хоче чи не хоче, – промовив Микола, – але напевно буде мучитись на землi i чекати поки проб’е година, призначена Богом.
Коли вони так розмовляли, вiдчинились раптом дверi, i ввiйшов хтось незнайомий: обличчя темне, похмуре, зовсiм безкровне, жодного почуття на нiм не було, нiс тонкий, покритий сухою шкiрою, губи без кольору, очi без виразу, i, здаеться, мряка якась iх окутала. З плiч незнайомця спадав сурдут, вкриваючи його схудле тiло.
– Так, пане Миколо, – почав вiн повiльним i монотонним голосом, – я той самий Самотницький, про якого ти щойно говорив. Чуже тiло – тягар менi на цьому свiтi, не варте воно моiх клопотiв, але очi душi далеко бачать i вуха далеко чують: знаю, про що ти тепер говорив; спасибi, що про мене згадав; чоловiк у моему станi не зустрiне на землi нi знайомих, нi друзiв.
Всi мовчки позирали на зажурену, небачену досi постать. Мовчання порушив Микола:
– Рятуючи iнших вiд смертi, ти сам потрапив у бiльше нещастя, нiж смерть.
– Нiхто з них не винен, що я так мучусь.
– Я колись у Вiльнi знав Самотницького, – промовив Зенон. – Може, ти маеш там кузена?
– Це я сам, але не такий, яким був колись.
– Чи давно живеш у цих краях?
– Вже декiлька рокiв; i туди, де був, не повернуся: тепер нiхто мене там не пiзнае. І вона не пiзнае, – не повiрить, не пошкодуе, буде смiятися, як з божевiльного.
– Багато рiзних випробовувань було в твоему життi?
– Дослiдник шукае тайни, бiда шукае дослiдника. Зеноне, коли вiриш, що я той самий, якого ти знав колись у Вiльнi, прийди завтра в мою халупу – в мене е про що розказати i про що попросити. Прощайте. Думайте про мене, як вам заманеться.
Пiсля його вiдходу гостi в задумi зиркали одне на одного, не розумiючи як так‚ що голос належить i справдi Самотницькому, а зовнiшнiсть зовсiм iнша.
– Бачите, сусiди? – промовив Микола. – Як вам цей гiсть? Все справджуеться, про що я вам недавно говорив: обличчя, губи, нiс, очi, волосся i все те, що мае це тiло, – не його власне, але вiн той самий Самотницький, адже i сам себе так назвав i те, що я говорив, пiдтвердив.
– Але здаеться, – сказав Матвiй, – що його не прийняли на тому свiтi, та й мусив знову повернутися на землю, адже вiн немов небiжчик. Немае в нiм життя.
– Дивний гiсть, – промовив господар. – Я не затримував його, адже, кажучи щиро‚ його вiзит мовби з тамтого свiту, викликав у мене якесь незрозумiле почуття.
Весь той вечiр сусiди гомонiли про Самотницького.
* * *
День був осiннiй, небо похмуре, шумiли дерева над почорнiлим дахом хутора, вiтер пiднiмав у повiтря жовте листя. Самотницький нерухомо сидiв бiля вiкна, немов дерев’яний iдол. Зенон зайшов у хату, зупинився i довго дивився на господаря‚ нарештi, щоби отямити його, гiсть проказав уголос:
– Як ся маете, пане Самотницький?
І той раптово, немов сон одiгнавши, скочив з мiсця i промовив:
– Спасибi, що мене вiдвiдав. Я не привiтав такого дорогого гостя, адже був у цей час вельми далеко.
– Напевно, десь в далекому минулому? Приемно iнколи тi краi думкою провiдати.
– Правда, тут гiрше, але там, де я був, минуле i сучасне завжди одноманiтнi: Аделя зi спокiйним обличчям, з милою усмiшкою бавиться в колi веселих гостей – цей розказуе iй, що чув, той – що прочитав, який новий твiр вийшов з друку‚ про вiдомих письменникiв, про лiтературну славу, як крутиться то сюди, то туди Колесо Фортуни, що вiдбуваеться у великому свiтi. І нiхто там про мене не згадав, i Аделя, говорячи то з цим, то з тим, про мене – нi слова.
