скачать книгу бесплатно
Антологiя украiнськоi готичноi прози. Том 1
Антология
Юрiй Павлович Винничук
Готична, або романтична, фантастика в Украiнi виникла на основi давньоi украiнськоi лiтератури i народноi мiфологii. Романтики захоплювалися казками й мiстикою, i згодом мiфiчнi iстоти заполонили украiнську поезiю i прозу. Украiнська народна демонологiя набула такоi популярностi, що захопила не тiльки украiнських, а й росiйських та польських письменникiв. Але анi в Росii, анi в Польщi не iснувало такого багатства мiфологiчних образiв i сюжетiв. У цiй книжцi украiнську моторошну прозу XVIII – ХІХ сторiч представляють твори Григорiя Квiтки-Основ’яненка, Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Гавришкевича, Пантелеймона Кулiша, Володимира Росковшенка, Євгена Згарського, Леопольда фон Захер-Мазоха, Наталi Кобринськоi та багатьох iнших авторiв.
Антологiя украiнськоi готичноi прози у двох томах.
Том І
Нiчний привид
Украiнська готична проза XIX сторiччя
На основi давньоi украiнськоi лiтератури i народноi мiтольогii постала в Украiнi романтична, або готична, фантастика. Романтики захоплювалися казками й мiстикою, мiтичнi iстоти заполонили украiнську поезiю i прозу. Украiнська народна демонологiя набула такоi популярностi, що захопила не тiльки украiнських, а й росiйських та польських письменникiв. Анi в Росii, анi в Польщi не iснувало такого багатства мiтольогiчних образiв i сюжетiв. Справжнiм вибухом стала поява Миколи Гоголя. Росiя ще довго не могла заспокоiтися, порiвнюючи життерадiснi, повнi свiтла i розбуялоi фантазii описи Малоросii з похмурими i неприемними описами Московii. Пiсля «Вечорiв на хуторi бiля Диканьки» стало просто модно писати про вiдьом i чортiв.
Близько до готичноi новели стоять лiтературнi казки та легенди й инколи досить важко провести мiж ними межу. Оригiнальним украiнським внеском до скарбницi свiтовоi фантастичноi лiтератури е саме казкова або мiтольогiчна фантастика, написана з гумором, дотепнiстю, а деколи вiдчутне тут i кепкування автора над самим читачем. Цим наша фантастика досить близька до латиноамериканськоi. В деяких творах те, що описувалося як абсолютно правдиве, наприкiнцi оповiдання може пiддаватися сумнiву.
До фантастичних легенд належать «Антiн Михайлович Танський» Митрофана Александровича, «Дитяча могила» Миколи Костомарова, «Золота гора» Івана Бороздни та «Могила» Миколи Чайковського. На основi народних легенд створена повiсть Пантелеймона Кулiша «Огняний змiй» та оповiдання «Коваль Захарко».
Оповiдання Xоми Купрiенка, Володимира Росковшенка, Григорiя Данилевського («Бiс на вечорницях»), Ореста Сомова, Григорiя Квiтки-Основ’яненка та Олександра Стороженка – це зразки того магiчного реалiзму, який згодом позначився на творчости Валерiя Шевчука. Вперше за пiвтора сторiччя були опублiкованi новели Хоми Купрiенка в моiй антологii «Огненний змiй». Замовляючи у Москвi фотоплiвку його книги, я не гадав, що зустрiнуся з оригiнальним художником слова. Його оповiдання дуже близькi за своею манерою до новел японського письменника XVII ст. Іхара Сайкаку. Купрiенко, як i Сайкаку, йде до фантастичного через свiй типово романтичний темперамент, схильний до втечi вiд повсякденноi реальностi, що над ним тяжiе. Цю схильнiсть у Купрiенка пiдсилюе вплив фантастичноi лiтератури нiмецьких романтикiв, хоча в цiлому письменник використовуе украiнську демонологiю. Фантастичне в нього мае концептуальний, книжний, фiлософський характер, але вiдчуваеться також i смак до бурлеску, легкоi тривiальностi, до яскравоi i соковитоi мови, нахил до народних магiчних вiрувань та обрядiв.
Дещо осiбно стоiть трохи дивне оповiдання Миколи Бiлевича (Юрка Юрченка) «Журавель». Тут усе на гранi реального i казкового. Видiння i дiйснiсть переплiтаються дуже тiсно. Журавель переконуе селянина, що вiн така ж сама людина, а тому вважае за можливе посвататися до його доньки. Селянин бачить перед собою то журавля, то парубка. До кiнця оповiдання так i не з’ясовуеться, що то був за журавель i чи то справдi журавель, чи перевертень. Подвiйне прочитання веде до семантичноi невизначеностi, яку пiдсилюе i вагання самого оповiдача у виборi мiж реальним i надреальним поясненням. Незвичний тут уже сам образ журавля як фантастичного персонажа. Був би на його мiсцi чорт, усе стало б на своi мiсця, усе було б традицiйним i… банальним. Юрченко, а пiд цим псевдонiмом заховався виходець iз Закарпаття Микола Бiлевич, який закiнчив разом з Гоголем Нiжинську гiмназiю, видав цiлу збiрку фантастичних новел у двох випусках «Святочные вечера». На жаль, i ця книга, i сам автор випали з уваги наших дослiдникiв.
Автором кiлькох фантастичних творiв був i Євген Гребiнка. «Страшний звiр», «Мiсяць та сонце», «Мачуха й панночка» – твори дуже наближенi до лiтературноi казки. Зате в оповiданнi «Нiжинський полковник Іван Золотаренко» присутнiй саме фантастичний елемент.
Ряд творiв ХІХ ст. балансують на межi фантастики i реальности. Такою е невелика повiсть «Змiй» А. Подолинського, де «змiй», або «перелесник», який страшив цiлий окiл, виявився потiм перевдягнутим сiльським парубком, який вдався до цих хитрощiв, щоб здобути свою кохану. Подiбнi твори зарубiжнi упорядники готичноi новели охоче включають у своi антологii.
Близькими до готичних е утопiчнi оповiдання Григорiя Данилевського та Миколи Костомарова. В першiй половинi XIX ст. утопiчне оповiдання Г. Данилевського було в нашiй лiтературi единим. Та коли я натрапив на оповiдання Миколи Костомарова «Скотий бунт», опублiковане у 1917 роцi, то вiдчув неабиякий стрес. Воно настiльки сильно нагадуе «Звiрину ферму» Орвела, що можна запiдозрити навiть пряме запозичення.
Галицька готична проза була значно похмурiша за ту, що творилася на великiй Украiнi, а той факт, що оповiдь часто велася вiд першоi особи, надавав цим творам ознаки вiрогiдности. Інколи галицькi оповiдi вiдзначалися алегоричнiстю i дидактикою та використовувалися як своерiдне повчання, оскiльки творили iх священики. Таким е оповiдання «Нiчний супутник» Івана Наумовича, автора ще кiлькох оповiдань про нечисту силу – «Данило Жужля», «Інклюз», «Казки о дурних чортах», «Фляжка».
Моторошну прозу Галичини ХІХ ст. представляють оповiдання Івана Гавришкевича, Федора Заревича, Євгена Згарського, Івана Левицького, Івана Франка.
Рокiв десять тому вийшла «Антологiя украiнського жаху», яку упорядкував Василь Пахаренко, де наведенi зразки моторошноi прози вiд середньовiччя до нашого часу. З великим здивуванням я прочитав у пiслямовi вiд упорядника, що «пропонована антологiя, наскiльки менi вiдомо – перше такого плану видання», хоча ще в 1990 р. я видав антологiю украiнськоi фантастики ХІХ ст. «Огненний змiй», куди увiйшли саме моторошнi твори i саме цiею антологiею щедро скористався упорядник, жодного разу не пославшись «аткуда дравiшкi». Пiд оповiданнями у моему перекладi вiн, звичайно, мусiв вказати iм’я перекладача, хоч i без посилання на джерело, але коли я крiм того ще й впiзнав окремi украiномовнi твори у моiй редакцii та довiдки про авторiв, знову ж без посилань на «Огненного змiя», то мене це трохи здивувало. Виходить так, що упорядник, використавши моi матерiали, вдав, що йому про цю антологiю нiчого невiдомо. Особливо менi припали до смаку такi ось фрази у бiографiчних довiдках: «В. Росковшенко писав фантастичнi оповiдання й повiстi. На сьогоднi вдалося виявити деякi з них («Чарiвниця», «Маруся», «Шапка», «Орендатор»)». Постае питання – кому ВДАЛОСЯ виявити? Адже це я iх розшукав у давнiй пресi. Я знайшов Гавришкевича i Купрiенка, i твори iхнi В. Пахаренко подав у моiй редакцii, а не в оригiналi, якого й на очi не бачив. А хто знайомий з текстами галицьких москвофiлiв (маю на увазi Гавришкевича), то знае, що редагування такого тексту займае стiльки ж зусиль, що й переклад.
Ю. Винничук
Григорiй Квiтка-Основ'яненко
Народився 18. 11. 1778 р. у слободi поблизу Харкова у помiщицькiй родинi. Освiту здобув приватно i це, вочевидь, згодом вiдбилося на його творчостi. Принаймнi жодноi iноземноi мови вiн так нiколи й не вивчив. З 1793 по 1797 р. перебував на вiйськовiй службi, вийшовши у вiдставку в чинi капiтана. Лiтературну дiяльнiсть розпочав у 1816 р. з фейлетонiв та вiршiв. З 1832-го став публiкувати своi украiнськi оповiдання та повiстi, в яких часто використовував фольклорнi мотиви й казковi образи («Мертвецький Великдень», «От тобi i скарб», «Конотопська вiдьма», «Вiдьма»).
Помер письменник 8. 08. 1843 р. у Харковi.
Сучасники свiдчать, що Квiтка цiкавився спiритизмом й охоче розповiдав рiзнi моторошнi iсторii. В журналi «Маяк» (1845, № 12) украiнський письменник та етнограф М. Сементовський писав: «Прочитавши в «Маяку» про деякi незрозумiлi для фiзики духовнi явища, я зараз же вирiшив сповiстити вам кiлька не менш дивних явищ, якi не можуть бути витлумаченi жодними фiзичними приписами, i тiшуся, що тепер маю можливiсть представити iх увазi читачiв.
Буваючи у покiйного Григорiя Федоровича Квiтки, вiдомого в нашiй лiтературi пiд iменем Основ’яненка, ми часто предметом наших розмов вибирали духовну сторону людини. Основ’яненко любив розповiдати, сам пережив i знав багато подiбних випадкiв. І ось два з них.
«Це трапилося влiтку о восьмiй вечора, – так почав Григорiй Федорович. – Я сидiв у свiтлицi i читав книгу: дверi в маленьку мою кiмнатку були вiдчиненi; i все добре проглядалося. Цього ж дня я розмовляв з дружиною, жалкуючи, що довго не дiстаю листiв вiд сестри моеi, i подумки розгадував причини сього. Раптом, наче мене щось змусило подивитися в маленьку кiмнатку, я побачив сестру мою в довгiй бiлiй сукнi: обличчям блiда, мертва, вона стояла бiля столу i вирiзала з аркуша бiлого паперу хрест. Це надзвичайно мене розтривожило, я пiдвiвся, щоб встати з канапи, але не змiг. Сестра вiдiйшла вiд столу i двiчi або тричi повiльно пройшла по кiмнатi, вирiзала хрест i раптом зникла, залишивши витинанку на столi. Сестра моя мешкала в селi за три версти вiд мене. Через кiлька днiв я дiстав вiстку, що сестра моя померла i, як я вирахував, саме о тiй порi, коли ii образ менi явився.
Товариш мiй М. Ф. К. був одружений вдруге. Наприкiнцi третього мiсяця пiсля весiлля одного вечора зiбралися до нього знайомi пограти в вiст. М. Ф. посадив чоловiкiв за зеленi столики у вiтальнi, де було теплiш i де також був присутнiй весь жiночий аеропаг. В залi нiкого не було, тьмяно горiли двi свiчки, та маятник велетенського настiнного годинника порушував тишу.
Десь о дванадцятiй годинi молода дружина, залишивши гостей, вийшла до зали i, ступивши кiлька крокiв, упала без тями. Вмить усi збiглися до неi i, коли вона опритомнiла, то почали розпитувати, що з нею таке було. Проте вона тодi нiчого не пояснила, вирiшивши вiд чоловiка приховати справжню причину свого переляку. Довiрилася лише подругам.
– Коли я увiйшла до зали, – розповiдала вона, – то побачила за фортепiаном покiйницю, першу дружину мого чоловiка.
Не бачивши ii нiколи, вона описала, яке в неi було обличчя, яка сукня. Саме в такiй сукнi й було небiжку поховано.
– Не вiрячи в подiбнi явища, я гадала, що то чийсь жарт, але коли пiдходила до фортепiана, привид рушив менi назустрiч. Я втратила свiдомiсть i упала».
Мертвецький Великдень
Був собi чоловiк та жiнка. Чоловiка звали Нечипором, а жiнку Прiською. Вона була хорошого роду i одним одна дочка у батька, дуже багатого: була й скотинка, i усяка худоба, а сина не було, тiльки дочка. Так батько ii, подумавши, та узяв сироту, сього Нечипора, замiсть дитини, та й вигодовав його, i доглядiв, i до розуму доводив. А Нечипорiв батько та був собi велика ледащичка: спився i звiвся нiнащо та колись пiд тином п’яний i одубiв; жiнка, що не мала нiчого та й не вмiла робити, пiшла попiдвiконню; а хлоп’я за Христа ради узяв Прiсьчин батько. Так що ж бо! Не дурно кажуть: недалеко вiдкотиться яблучко вiд яблуньки: у Нечипора була уся батькова натура. Злодiяка такий, що нi з чим не розминеться: i цигана обдурить, i старця обiкраде; а пити? – так не переп’е його i Данилко, що у нашого пана живе та за його ридваном ззаду труситься у цвяхованому каптанi, та у мережованiм брилi; той здорово п’е, а Нечипiр iще гiрш його. Іще ж таки поки парубковав, то й сюди й туди: було, п’е нiч, гуляе, з парубками бурлакуе, а удень як скло перед хазяiном: i робить що треба, i послуха у всякiм дiлi, i поважа старого. Коли ж його на вольнiй або на вечорницях потасують добре… бо таке задьорне собi, що до усякого так у вiчi лiзе, як тая оса, так i зчепиться; ну, то й звiсно, що йому щонайгiрше i доставалось. Та ще на лихо собi був такий невеличкий, хирлявий, та й сили не бiльш було, як у слiпоi поповоi кобили, що було не здужае у Пилипiвку попiвських хаптурок по селу возити. Так з ким не зчепиться, то усяк його попiб’е. А иногдi проти лави один пiде, так тут вже достанеться йому на горiхи, пику йому порозбивають, волосся пообривають, одежу порозривають, та таких йому тусанiв надають, та так йому бельбахи повiдбивають, що насилу удосвiта додому долiзе.
Так що ж бо! Перед хазяiном вiдбрешеться: то нiччю роя ловив, так бджоли йому пику покусали; то вiдьма приходила нiччю хазяйських коров доiти, а вiн почав вiдгонити, а вона перекинулась собакою та кинулась на нього i одежу йому порвала i усього подряпала. То, було, старий i вiрить i гоiть його, та ще вiд переляку, щоб не напав переполох, i горiлочкою його пiдпоюе. От нашому Нечипору i на руку ковiнька! Лежить на печi, та оха, та горiлочку потягуе, а усi коло нього панькаються. А що нiхто й не знав, що вiн таке ледащо i таки зовсiм нероба, то й оддали за нього Прiську. А як пiсля сього незабаром вмер i у неi батько, а там i мати, то й остався наш Нечипiр сам собi господарем.
Недовго ж нагосподарював. У три годи рiшивсь зовсiм. Що була скотинка, позбував, земельку позакладував, а грошики попропивав, а що було опрiч того, те вiд недогляду попропадало само… П’е та краде, б’еться та позиваеться; а звiсно, що тiльки пiдеш з жалобами та з позивками, то вже й десяцькому дай, соцькому дай, писарю дай, отаману дай, а все-таки до волостi вiдопруть (не iм же одним хлiб iсти); а як, не дай Боже! та у ту пору набiжить засiдатель та, борони Боже лихого часу, з письмоводителем: так тогдi вже й зовсiм пропав! Пишуть-пишуть, беруть-беруть, та тiльки тогдi пустять, як вже нiчого й взяти; а то, коли зостались якi вишкварки, так iще у суд запровадять, – ну! там уже i амiнь. Так чи надовго ж то Нечипоровi, при його дурнiй головi, стало усеi тестевоi худоби? Фiть-фiть! Пiшла по добрим людям та по шиночкам, а вiн звiвсь нiнащо.
Сердешна Прiська викупала його не десять разiв i iз-пiд калавуру, i iз колоди, а раз прийшлося i з острога викупати. Вже який би не був, а усе вiн iй муж, нiгде було дiтись. А через таке лихо попереводила i в себе, що було у скринi iз хорошоi одежi, i намисто, i дукати, i хрести, i усякую худобу.
Журилась вона, журилась, далi треба за розум узятись, щоб з плечей усього не попропивав iй п’яниця. Нiчого не кажучи, стала його у хатi запирати, а сама пiде або баштан полоти, або коноплi брати, щоб було чим прогодуватись. Що ж? Вернеться додому, хата пустiсiнька! Проклятий Нечипiр вилiз у вiкно, та й шукай його. Треба iй шатнутись по шинкам: де пояс заставлений, де шапка заложена, викупа, сердешна, на останнi грошi! Далi знайде його де-небудь у шинку пiд лавою або пiд плотом; розбудить, розштовха, тягне додому, i виговорюе, i лае, а сама, через таку лиху годину, тiльки що плаче.
Далi, бачивши, що його й лайка не бере, i вiн знай свое товче – пити та i пити! – нiчого робить, дума: хоч грiха на душу озьму, а вже не дам йому волi. Ото приволочивши його iз корчми, защепнула дверi та й каже:
– А що, Нечипоре? А до чого отсе ти мене довiв? Лайки не слухаеш, горя мого не поважаеш, п’еш у свою голову; попропивав усю батькiвщину, а через тебе i я свою материзну потратила, то платячи за тебе, то викупаючи тебе з шинкiв; а тепер довiв, що менi тiльки за старцями йти; була я i хорошого, чесного роду, а як утопила свою голову за тебе, прирожденного п’яницю, та по тобi i я стала послiднiша усiх на селi. Хiба хочеш так пропасти, як i батько твiй? Так пропадай же собi як знаеш, а я знаю, що поки я жива, так не дам тобi волi шлятися та пиячити. Доки менi i терпiти? Через закон переступлю, а по-своему зроблю. – Та засучивши рукави, каже: – Хоч грiх жiнцi мужа бити, а нехай Бог простить! – та з сим словом – черк його у пику, а далi удруге, утрете, удесяте, та за волосся, та тусанами – бо баба собi здорова була, а вiн такий, що нi на що i дивитись було; та ще перепивсь, так не здужав i скiпки пiдняти, не то щоб оборонитися вiд жiнки.
А вона його б’е, а вона його тасуе, та знай приговорюе:
– Не пий, не п’янствуй, не пропивай худоби; сиди дома, заробляй чим-небудь та годуй i себе, i бiдну жiнку; ось так тобi, ось так тобi, бусурмену католицькому, гаспидському мужиковi!..
Била, била, та аж утомилась, i сiла на лавку, i каже:
– А бодай тебе сей та той, що ти мене i до грiха довiв i втомив мене нiнащо. Устань, кажу тобi! (Бо вже сердешний Нечипiр аж не змiг i стояти, та присiв долiю.) Устань та кланяйся жонi, щоб я тебе простила, що ти так мене втомив.
Нiгде Нечипоровi дiтись! Кланяеться, сердека, просить, щоб вона його простила за те, що втомилась, бивши його, i обiцяв уже не пити i не втiкати а дому, хiба вона його куди пiшле.
Вiдпочивши, Прiська помилувала мужика i каже:
– Не журись, сякий-такий сину! За битого двох небитих дають, та ще й не беруть. А коли не будеш слухати, то от тобi кажу, що ще буду бити, та опiсля i панотцевi висповiдаюсь, що проти закону пiшла.
Еге, та наша Прiська направила мужика! Вже не то щоб не пив: не проливав козак, як де лучалася чарка; та тiльки у кунпанii, чи на весiллi, чи на хрестинах; та вже не те, щоб йому шлятись по шинкам та за чарку горiлки чортякам душу вiддавати: сидить вдома i з двора нiчичирк! Узявсь – нiчого робити! – латати старi кожухи, стала й копiйчина перепадати. Прiська усе збира, та радуеться, та й думае: з ледачого, мабуть, буде що-небудь i путне.
Оттак пройшли Рiздвянi м’ясницi, прийшла й масниця. Що то вже кортiло нашому Нечипоровi, щоб то драла дати, та погуляти на останнiх днях, так зовсiм не можна: Прiська так реп’яхом за нього i держиться, i не можна йому без дозволу вийти з хати, а свита, i чоботи, i шапка у неi у скринi.
На саме пущання, що на пiст, вона йому i каже:
– Пiди лишень, Нечипоре, до служби, на сiм тижнi будеш говiти. Та гляди ж ти менi: щоб ти зараз з церкви i був тут. Коли прийдеш зараз, то дам тобi обiдати, бо в нас е й вареники: я придбала i масличка, i сметанки, а коли добра буду, то й чарку горiлки дам, та й заговiемо, як довг велить. Коли ж зараз не вернешся та пiдеш куди пити, то от побожусь тобi, що такими товчениками тебе нагодую, що будеш мене довго тямити!
Пiшов наш Нечипiр, та тiльки ж ми його й бачили! Налагодила Прiська i обiдати, а його нема. Пообiдавши, пiшла до сусiди, далi вернулась додому, а його нема. Пополудновала сама, а його нема. Вийшла на вдвiр’я, кожного, хто йде, питаеться: чи не бачили мужика? Нiхто не бачив. Уже й вечiр, а його нема! Насилу вже, гульк! – лiзе додому у пiзнiй вечiр нi живий нi мертвий i слова не промовить: язик одубiв, i сам себе не тямить, i де вiн, i що вiн е таке на свiтi. Сопе та мовчить, й очей, що заплили йому горiлкою, не розведе.
– Побила мене лиха година та нещаслива, – зараз гукнула на нього Прiська, – от iз сим дурнем, п’яницею, волоцюгою! Де ти там у гаспида таскавсь? Іще навдивовижу, якось добрiв i знайшов свою хату. Бач, як нарiзався, що й слова не промовить! Бог дав людям пущання, щоб заговiли любенько з жiнками та з дiточками, а я за слiзоньками свiту не бачила, сидячи сама собi у хатi, як у темницi. Отже, далебi тобi кажу, що знов приймусь за тебе, та так тебе повчу, що й довiку не озьмешся за чарку. Так що ж бо: хоч йому кажи, хоч не кажи, вiн нiчого i не тямить!
І правда ж бо була. Сидить Нечипiр та тiльки здиха, бо горiлка з нього дух пре; мусить щось i сказати, так i рота не роззявить, i язика не поверне, неначе вiн йому повстяний; тiльки, як той сич, лупа бровами, бо вже очей зовсiм не видно: позападали i злiпилися.
Лаяла його жiнка, лаяла на всi заставки, далi-таки, сяк не так, жалко його стало, бо усе вiн таки був iй муж, а тут же i пущання: як таки не заговiвши?
– Чи не хочеш вечеряти? – пита Прiська. – Чи ти тямиш, який сьогоднi день? Чи так, як собака, i ляжеш?
А Нечипiр мав щось сказати, та й не здужав, i тiльки дужче засiп. А Прiська усе йому таки з вечерею; постановила та й каже:
– На ж, от тобi макортет[1 - Макортет – макiтра.] з варениками; iж та лягай спати та уставай до вутренi, щоб ти менi говiв на сiм тижнi. На, п’янице, от тобi й свiтло: повечеряй, погаси та й лягай, вже не рано. – Сее кажучи, постановила йому макортет з варениками i каганець, а сама, лягаючи спати, ще таки йому приказуе: – Гляди ж, як повечеряеш, то онде у водянчику вода, пополощи гарненько рот, щоб не зосталося у ротi сиру, щоб часом завтра, не хотячи, не оскоромився.
А далi, разiв з п’ять тяжко здихнувши, повернулась i заснула.
Хоч Нечипiр i крiпко п’яний був, а таки як запахли йому вареники, то й очуняв трохи, та за ложку, та у макортет, i став iх глитати. Що йому там жiнка нi наказувала, вiн собi i байдуже: iсть собi, небога, та сопе на усю хату. Вже й жiнка заснула, а вiн знай мота вареники… далi став куняти, а сам знай пха у горло… далi уложив руку у макортет… похиливсь… тут i каганець погас… захрiп наш неборак на усю хату!
Скiльки вiн там спав, хто його зна; аж ось, поворухнувшись, чуе – дзвонять до церкви. Що тут робити? Вiн би i не пiшов, так жiнка загадала йому говiти, щоб неодмiнно йшов до утренi. «Не послухати ii, – дума собi, – так битиме за се, та битиме й за те, що я учора п’яний був; а як пiду, то, може, за учорашню гульню, як стану проситись, то i змилосердиться. Пiду!..»
От схопивсь швиденько, помацки знайшов шапку та й вийшов мерщiй з хати, а про те, що жiнка наказувала, щоб рот виполоскав, йому i невтямки було, та троха таки чи й чув вiн се учора.
Нiч була темна, а церква не з так далеко. Дивиться Нечипiр, у церквi свiтиться i на дзвiницi дзвонять у скликанчик, що на коромислi, звичайно як у пiст. Вiн i став поспiшати до церкви.
Увiйшов у цвинтар, аж дiтвори, дiтвори… видимо-невидимо!.. Манюсiнькi, та усе у бiлих сорочечках, та бiгають круг церкви, та просяться у дверi, та щебечуть, як тii циганчата, та лящать, кричать, порощать:
– Пусти, мамо, пусти, мамо, i мене на празник! Зачим мене породила, нехрещену схоронила, пiд порогом положила та й до себе не приймаеш!
– Тю на вашу голову! Показились дiти, – сказав Нечипiр, та не розглядаючи – швидш до дверей.
Постукав, йому i вiдчинили, вiн i ввiйшов… Повнiсiнька церква людей! Вiн, не розглядаючи нiчого, помоливсь, поклонивсь, як звичай велить, на усi сторони, положив шапку у куток, де завсiди клав, та й став бiля крилоса i прислухаеться, що дяк чита. Понуривши голову, стоiть i слуха та й дума: «Що за недобра мати сталася з нашим дяком, паном Степаном? У нього був цапиний голосок, а се вже звiвся, мов собака мурниче та ще й гугнявiе». Зирнув на нього збоку… носа нема, тiльки сама ямка. Став пильнiш придивлятись… «Господи, твоя воля! Та се не пан Степан… Се ще пан Олексiй, що ще вмер тогдi, як я ще пiдпарубочим був, та я ж i на похоронах його був i труну нiс».
Навдивовижу йому, що людей у церквi багацько, а нiхто не догадаеться, що чита мертвець: та й самому поповi, мабуть, нужди мало, бо, чути, вiн у вiвтарi щось собi мурниче з паламарем.
От Нечипiр тому, що бiля його стоiть, хотiв про се казати, аж зирк! що за недобра мати! то стоiть бiля нього Охрiм Супоня, що ще торiк вмер… Озирнувсь на другого – Юхим Кандзюбенко, з яким укупi парубковали i вiн пiсля побоiв на вечорницях при ньому i вмер, та й суд виiжджав, i нiмець його потрошив. Оглянеться туди – i там мертвець, озирнеться сюди – i тут мертвець, куди не гляне, усе мерцi, усе мерцi, такi, що й недавно повмирали, i такi, що ще вiн тiльки iх зазнав, були й такi, що й не можна iх i пiзнати, хто вiн такий i е, бо не було нi носа, нi очей, нi вух, нi губiв: тiльки самi ямки у головi.
То трохи було Нечипiр проспав свiй хмiль, а тепер як розглядiв, у якiй вiн кумпанii опинився, так i увесь хмiль пропав i стало його трусити, мов на лихоманку, а циганський пiт так i пройма… А то ж i не страшно, скажете, щоб живому чоловiковi та попастись меж мерцiв? Чого тут доброго ждати? Зовсiм видюща смерть!
Погляда наш Нечипiр сюди, туди, дяк собi чита, а парахвiяни, як звичайно, тим часом куняють… От Нечипiр i здумав утекти вiд них, та й став вiдступатись крадькома, та усе до дверей ближче, усе ближче, вже кат бери i шапку, аби б голову цiлу додому донести, бо, як там кажуть, не до поросят, коли свиню смалять, i тiльки що вiдступивсь геть-геть, аж панотець гульк iз вiвтаря… А хто ж то й панотець? Отець Микита, що годiв з десяток, або троха ще й не бiльш, як вже вмер!
От вийшовши вiн i каже:
– А нуте, панове-миряни, годi дрiмати: от дяк уже дочитуе до кiнця, скоро випущу.
Прочхались мерцi. Хто протира очi, у кого е, а хто тiльки кiстлявим пальцем проштрикуе у носi ямки, замiсть кабаки, та й чхне. Нечипiр дума: «Тепер не можна i втекти, щоб халепи вiд них не було. Недовго достояти, побачу, що вони тут робитимуть».
Аж ось пан Олексiй покинув читати, та як загугнить зо своiми школярами, та усе-таки з мертвецями, та неначе з бочки як загули: «Христос воскресе!», а отець Микита собi туди ж пiдтягуе, та й пiшов по церквi кадилом кадити, а народ як став вiд нього вiдступатись, так так i чути, як кiстки хрустять.
Слуха Нечипiр сю iх церемонiю та й дума: «Оттак ти на пущання погуляй, як нашi мерцi, що з перепою забули, який сьогоднi й день. Я добре п’яний був, а вони, мабуть, ще i гiрш мене. Я таки тямлю, що тепер пiст тiльки ще починаеться, а iм здаеться, що тепер Великдень. От не п’янi учора були? Замiсть говiння Великдень справляють! Справдi, що з глузду поспивались, лежачи собi без усякоi роботи».
Спiва дяк, аж за боки беручись, а отець Микита пiдiйшов до нього та й каже:
– Не все лишень виспiвуй, покидай дробину на той свiт ченцям на манастирi, бо вже нерано.
От пан Олексiй сюди-туди мах, i «во утрие iзбивах» якраз поспiло та й закiнчив. А отець Микита вийшов та й каже:
– Слухайте, панове-миряни! Тепер христосуйтесь, та бережненько, щоб кiстка об кiстку останнiх не порозбивали. Та й не розходьтесь: бо тепер нам не як торiк, що натщесерце полягали по домовинах i нiчим було розговiтись. От з того свiту чоловiк до нас на празник прийшов i вареникiв принiс, так вiн роздiлить на усю братiю. Амiнь!
Нечипiр, се слухавши, бачить, що вже непереливки, i до нього черга дiйшла, осмiливсь, та сiп попа за ризи, та й каже:
– А що, паноче-честноче! не во гнiв вам буде, що я вам скажу: чи ви, мабуть, учора для пущання… тее-то… чи не пiдгуляли трохи, та, може, не зовсiм проспались? Або, може, лежачи собi по домовинам, як, бува, у просi на печi, та позабували i днi? Який тепер Великдень? Ще тiльки чистий понедiлок, що й ложки гуляють…
– Еге! Вам пiст, вам чистий понедiлок, – каже йому отець Микита, – а наш Великдень, бо за вами до церкви не дотовпишся, так ми у таке урем’я справляемо Великдень, як ви на тiм свiтi лежите смертельно п’янi, що вас нiякими дзвонами до церков i не збудиш. Ти ж нам гляди, що принiс вареника, то усiм роздiли, щоб нам не натощака лягати по ямах.
– А де ж я вам iх озьму? – сказав Нечипiр. – Не знать чого ви забажали, неначе вередлива жiнка: дай того, чого нема. У якого сина е хоч пiввареника?
– А он у тебе меж зубами стирчить якраз пiввареника, – сказав отець Микита та кiсткою, що зосталася йому замiсть пальця, як штрикне йому у рот, аж зуби забряжчали i трохи з десяток iх не розсипалось. – Гляди ж, не дiвай нiде, доки потребую. – Сказав та й вiдвернувсь порядок давати, бо уся громада, як тая хвиля, насунула з попом цiлуватись.
Повернув Нечипiр язиком у ротi… аж так i е: намацав пiввареника, що застряло у кутнiх зубах. «Що тут менi на свiтi робити? – дума собi. – Се бiда! Отто я був крiпко п’яний, та iв вареники, та над ними й заснув, не проковтнувши останнього. А морока, та й годi! Се менi такого лиха наробила не хто як моя Прiська! На якого трясця вона менi iх давала? А бодай вас з жiнками! На якого гаспида вони вигадали вареники? Хто iх видумав лiпити? Який нечистий звелiв iх на пущання iсти? Який басурмен вигадав iх п’яному давати? Ох, се усе нашi жiночки! Вiд них нам усе лихо! Через свою i я тепер пропадаю… як таки пiввареником усiх обдiлити? Та лучче усього – утечу. Тепер iм не до мене. Пролiзу промеж них, то нiхто мене i не кинеться, хоч би й сам отець Микита, що тiльки й зна цiлуеться зо своiми парахвiянами».
Оттак собi подумавши, i став назад протовплюватися. Так що ж, сердека! Куди нi пiткнеться, так усюди народ лавою i валить до попа, що нi пропхатися йому меж ними, нi просунутись нi жодною мiрою не можна. Вiн би i посилковавсь, так боiться, що як якого дуже пхне, так щоб, бува, кiстки не порозсипались i щоб йому знову такоi пенi не було, як у шинку, як то раз напившись дуже, та зчепився з шинкарем, та потовк йому усi пляшки i усi чарки, а опiсля й приплативсь, троха чи не сорок алтин; а як – дума собi – розсиплю якого мерця, так, може, i карбованцем не вiдбудеш. Сiкався-сiкався, щоб просунутись, далi бачить, що непереливки, став собi, опустив руки, понурив голову та й дума: «Ну, кат вас бери! що буде, то й буде! Буду дивитися на вашу кумедiю». От дивиться, що тiльки вони роблять: той лiзе i втираеться, а вже i губiв нема, тiльки самi зуби стирчать, а у иншого i зубiв нема, сама пасть, що инша голова йому у рот улiзе; та все ж то до попа, та все замiсть того, щоб цмокнутись, як поцiлуешся, а тут тiльки кiстка об кiстку: стук-стук! А як пiшли молодицi та дiвчата, так наш Нечипiр добре посмiявсь: инша йде i дума, що на нiй i досi очiпок парчевий, а вiн вже не то що полиняв, i зовсiм розсипався, що й ниток вже не дуже густо зосталося; а ще таки вихиляеться та озираеться, i щоб дивилися на неi люди, що яка-то вона хороша у парчевому очiпковi, знай поводить головою, що аж рипить на кiстках, неначе хвiртка на поржавiлих завiсах. А ось дiвка дума, що вона й тепер ще хороша, i чорнява, i повновида, i рум’яна, як була на сiм свiтi; тiльки вже в неi носа нема, одноi губи не питай, очi позападали, брови повилазили, замiсть гладесеньких та повнесеньких щiк стали жовтi, сухi, позморщуванi, як тая губка, що у грекiв у бакалейнiй лавцi меж хвигами та родзинками продаеться; на головi волосся повилазило i замiсть кiс шматочки вiд скиндячок позоставались; оттака пiдiйде до попа, та, щоб поцiлуватись з ним, протягне губу, та й засоромиться, – бач би то стидно дiвцi цiлуватись – та i втреться кiстлявою рукою, бо вже нi одежi, нi сорочки не зосталось, усе повiдлежувала; то, гляди, попхнуть ii ззаду, щоб мерщiй кiнчала, то вона знов до попа… та мерщiй: стук! кiстка об кiстку! та й засоромиться iще гiрше, i тi ямки, де колись були очi, закрие рукою та, похиливши голову, i бiжить назад; та як ще пробираеться побiля того парубка, з котрим вона на сiм свiтi женихалася, а вiн ii, щоб згадала старовину, за тую плахтину – смик! то вона ще й дужче засоромиться i ховаеться промеж людей… А Нечипiр на сее усе дививсь, та покивав головою, та й дума: «Горбатого i могила не справить. Якi були на сiм свiтi, такi е й там. Дiвчача натура усюди однаковiсiнька: промеж людей, так i соромиться, нехай же на самотi, так – ну!..»
Далi став i об собi вiн думати та гадати: «Що менi на свiтi робити? Прийшлось у лиха грати з сим гаспидським вареником! Проковтнув би його, та й кiнець дiлу; так грiх, пiст зайшов. Викинути? Так отець Микита казав, щоб я його нiде не дiвав, а не послухати його, то ще, опрiч бiди, заставить себе у решетi возити, та й покуту накине, що й наш живий отець Павло не вiдчита…» Аж ось дивиться – приятель його, Радько Похиленко, стоiть окреме усiх у куточку та дрiма. Нечипiр собi й дума: «Пiдiйду лишень до нього та порозпитаюсь, чи не можна як-небудь вiд них i навтiкача; бо вiн ще тiльки годiв з п’ять як вмер, то ще, може, не дуже з ними з’якшався i, може, за живим швидше руку потягне». От i пiдiйшов та й каже:
– Здоров, Радько! Чи ще мене не забув?
– Здоров, Нечипоре, – каже Радько, – як тебе й забути? Я й тепер часто згадую, як то ми з тобою на тiм свiтi гуляли.
– А як собi поживаеш?
– Та зо всячиною. Як там кажуть: часом з квасом, порою з водою. Добре ви, живi люди, робите, що не дуже сiкаетесь на наш свiт.
– А що? Хiба у вас не так, як у нас? – спитав Ничипiр.
– Нi, братику! – казав Радько. – Тут вже увiрвалась нитка. Воно б то для кого й добре: лежи скiльки хоч, панщини не загадують, за подушне не тягнуть, отамана катма, жiнка не гризе голови й моркви не скромадить, робота нiякоi, нi об iжi, нi об одежi не вбивайся… усе, усе-таки добре, та ба! Нi з ким бесiди водити, нi з ким слова промовити. Гробаки, та жаби, та усяка погань; от бiльш i нема нiкого.
– Адже ви часто навiдуетесь i на наш свiт?
– Та то вже, братику, з нудьги. Лежиш собi та й споминаеш: як у кого була жiнка, то й думаеш, як то вона, сердешна, собi поживае? От i випiрнеш на ваш свiт; аж гульк! у твоiй хатi та вже инший хазяiн, i все не так, як при тобi було: i господарство не туди йде; i об тобi вже нiякоi пам’ятi нема, тiльки що у граматцi записаний; i дiточки твоi, як сирiточки: i голенькi, i босi, i голоднi, i терплять вiд вiтчима та вiд нових дiтей. От i озьме серце, зараз соннiй жiнцi i надаеш тусанiв: нехай возиться зо знахурками та з ворожками. Оттак i парубоцтво кинеться пiдглядати за своiми дiвчатами, що божилися, що поки жива буду, любитиму тебе, а ти вмреш, i я за тобою, щоб i лежати укупi. Ти, як дурень, вмер, та ждеш ii, ждеш з московський мiсяць – нема!.. Гульк на ваш свiт! А вона вже й замiж пiшла, i у колисцi колише дитину, або, дiвуючи, з другими перекидаеться та регочеться, а часом i тебе недобрим словом спомина… Нiчого робить. Почухаешся та й засядеш пiд плотом, поки йтиме з вечорниць, та тут iй пустиш яку-небудь мару, щоб з ляку трясця схопила… Коли ж инший був гуляка, що без чарки його i за живiт брало, от i здума: «Пiду хоч подивлюсь, як добрi люди на тiм свiтi п’ють…» Прийде, так що ж? Усе не те, що при йому було: замiсть шинкаря сидить цiловальник, не у церквi його згадуючи; замiсть осьмухи, вже йде кварта, та й горiлка розведена бiльш як наполовину, i цiна не людська. От iз серця що йому робити? Католицького бузувiра, цiловальника, учистить по лисинi або патли обiрве, що вiн i не зна, вiдкiль йому i бiда сталася; каторжного головою у дiжку догори ногами поставить; анцихристову посудину усю переб’е, народ iз кабака розжене i таку славу наведе, що й невсипущий п’яниця три дня не посмiе ногою у кабак ступити.
– Отсе ти, Радько, добре нагадав про горiлку, – казав йому Нечипiр. – Чи не хоч по чарцi, ради вашого празника? Ходiм до мене, у мене е добра горiлка. – Се ж Ничипiр, кажучи, брехав; який син у нього i крапля була у господi? Одно те, що нi за що було сього добра й купити, а друге, що й Прiська не такiвська була, щоб держати горiлку дома, бо Нечипiр добравсь би до неi, де б вона не була захована; а се Радька вiн пiдмовляв, аби б тiльки з церкви вийти, а там би вiн i чкурнув, нехай би його Радько опiсля позивав за брехню. Так що ж бо! І тут сердешному Нечипоровi невдача! Радько йому, крiпко здихнувши, каже:
– Нi, братику, нi! Сього вже й не згадуй. Рада б мама за пана, так пан не бере. Пiшов би за тою чаркою не то що до тебе, та хоч би i за десять верстов, так що ж! куди я ii питиму? Бач, живота катма! У горло вiллю, а вона й вибiжить, i менi смаку не дасть, тiльки добро занапащу; нехай зостаеться вона добрим людям…
– Так ке лишень, понюхаймо кабаки; ось вийдiм з церкви, – казав Нечипiр, усе-таки пiднiмаючись на хитрощi.
– І сього добра не вживаю. Вiддячують тут добре за сюю поваду.
– Як так?
– А от як, от бач, я здорово нюхав кабаку та тiм свiтi, так ось менi повнiсiнький нiс гробакiв, та так, братику, лискочуть i вдень i вночi, що не то що, по усiй домовинi мiсця не знайдеш. Свербить у носi та й свербить, а не чхнеш.
