скачать книгу бесплатно
Антологiя украiнськоi фантастики XIX—XX ст.
Антология
Юрiй Павлович Винничук
Готична, або романтична, фантастика в Украiнi виникла на основi давньоi украiнськоi лiтератури i народноi мiфологii. Романтики захоплювалися казками й мiстикою, i згодом мiфiчнi iстоти заполонили украiнську поезiю i прозу. Украiнська народна демонологiя набула такоi популярностi, що захопила не тiльки украiнських, а й росiйських та польських письменникiв. Але анi в Росii, анi в Польщi не iснувало такого багатства мiфологiчних образiв i сюжетiв. Класична фантастична проза в кожнiй европейськiй лiтературi виглядае по-рiзному. Особливiстю ж слов’янських лiтератур е те, що надприродне зображаеться з великою дозою гумору i тяжiе до фольклорного тлумачення фантастичних подiй та образiв. У цiй книжцi украiнську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторiч представляють мало вiдомi твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталi Кобринськоi, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох iнших авторiв.
Антологiя украiнськоi фантастики XIX – ХХ ст
Передмова
Нiчний привид
Украiнська фантастика XIX – ХХ сторiч
На основi давньоi украiнськоi лiтератури i народноi мiфологii постала в Украiнi романтична, або готична, фантастика. Романтики захоплювалися казками й мiстикою, мiфiчнi iстоти заполонили украiнську поезiю i прозу. Украiнська народна демонологiя набула такоi популярностi, що захопила не тiльки украiнських, а й росiйських та польських письменникiв. Анi в Росii, анi в Польщi не iснувало такого багатства мiфологiчних образiв i сюжетiв. Справжнiм вибухом стала поява Миколи Гоголя. Росiя ще довго не могла заспокоiтися, порiвнюючи життерадiснi, повнi свiтла i розбуялоi фантазii описи Малоросii з похмурими i неприемними описами Московii. Пiсля «Вечорiв на хуторi бiля Диканьки» стало просто модно писати про вiдьом i чортiв.
Близько до готичноi новели стоять лiтературнi казки та легенди й iнколи досить важко провести мiж ними межу. Оригiнальним украiнським внеском до скарбницi свiтовоi фантастичноi лiтератури е саме казкова або мiфологiчна фантастика, написана з гумором, дотепнiстю, а деколи вiдчутне тут i кепкування автора над самим читачем. Цим наша фантастика досить близька до латиноамериканськоi. В деяких творах те, що описувалося як абсолютно правдиве, наприкiнцi оповiдання може пiддаватися сумнiву.
До фантастичних легенд належать «Антiн Михайлович Танський» Митрофана Александровича, «Дитяча могила» Миколи Костомарова, «Золота гора» Івана Бороздни та «Могила» Миколи Чайковського. На основi народних легенд створена повiсть Пантелеймона Кулiша «Огняний змiй» та оповiдання «Коваль Захарко».
Оповiдання Xоми Купрiенка, Володимира Росковшенка, Григорiя Данилевського («Бiс на вечорницях»), Ореста Сомова, Григорiя Квiтки-Основ’яненка та Олександра Стороженка – це зразки того магiчного реалiзму, який згодом позначився на творчости Валерiя Шевчука. Вперше за пiвтора сторiччя були опублiкованi новели Хоми Купрiенка. Його оповiдання дуже близькi за своею манерою до новел японського письменника XVII ст. Іхара Сайкаку. Купрiенко, як i Сайкаку, йде до фантастичного через свiй типово романтичний темперамент, схильний до втечi вiд повсякденноi реальностi, що над ним тяжiе. Цю схильнiсть у Купрiенка пiдсилюе вплив фантастичноi лiтератури нiмецьких романтикiв, хоча в цiлому письменник використовуе украiнську демонологiю. Фантастичне в нього мае концептуальний, книжний, фiлософський характер, але вiдчуваеться також i смак до бурлеску, легкоi тривiальностi, до яскравоi i соковитоi мови, нахил до народних магiчних вiрувань та обрядiв.
Дещо осiбно стоiть трохи дивне оповiдання Миколи Бiлевича (Юрка Юрченка) «Журавель». Тут усе на гранi реального i казкового. Видiння i дiйснiсть переплiтаються дуже тiсно. Журавель переконуе селянина, що вiн така ж сама людина, а тому вважае за можливе посвататися до його доньки. Селянин бачить перед собою то журавля, то парубка. До кiнця оповiдання так i не з’ясовуеться, що то був за журавель i чи то справдi журавель, чи перевертень. Подвiйне прочитання веде до семантичноi невизначеностi, яку пiдсилюе i вагання самого оповiдача у виборi мiж реальним i надреальним поясненням. Незвичний тут уже сам образ журавля як фантастичного персонажа. Був би на його мiсцi чорт, усе стало б на своi мiсця, усе було б традицiйним i… банальним. Юрченко, а пiд цим псевдонiмом заховався виходець iз Закарпаття Микола Бiлевич, який закiнчив разом з Гоголем Нiжинську гiмназiю, видав цiлу збiрку фантастичних новел у двох випусках «Святочные вечера». На жаль, i ця книга, i сам автор випали з уваги наших дослiдникiв.
Автором кiлькох фантастичних творiв був i Євген Гребiнка. «Страшний звiр», «Мiсяць та сонце», «Мачуха й панночка» – твори дуже наближенi до лiтературноi казки. Зате в оповiданнi «Нiжинський полковник Іван Золотаренко» присутнiй саме фантастичний елемент.
Ряд творiв ХІХ ст. балансують на межi фантастики i реальности. Такою е невелика повiсть «Змiй» А. Подолинського, де «змiй», або «перелесник», який страшив цiлий окiл, виявився потiм перевдягнутим сiльським парубком, який вдався до цих хитрощiв, щоб здобути свою кохану. Подiбнi твори зарубiжнi упорядники готичноi новели охоче включають у своi антологii.
Близькими до готичних е утопiчнi оповiдання Григорiя Данилевського та Миколи Костомарова.
Галицька готична проза була значно похмурiша за ту, що творилася на великiй Украiнi, а той факт, що оповiдь часто велася вiд першоi особи, надавав цим творам ознаки вiрогiдностi. Інколи галицькi оповiдi вiдзначалися алегоричнiстю i дидактикою та використовувалися як своерiдне повчання, оскiльки творили iх священики. Таким е оповiдання «Нiчний супутник» Івана Наумовича, автора ще кiлькох оповiдань про нечисту силу – «Данило Жужля», «Інклюз», «Казки о дурних чортах», «Фляжка».
Моторошну прозу Галичини ХІХ ст. представляють оповiдання Івана Гавришкевича, Федора Заревича, Євгена Згарського, Івана Левицького, Івана Франка.
Наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ столiть твори про чортiв, вiдьом й iншу нечисту силу пишуть Любов Яновська, Степан Васильченко, Федiр Кудринський, Іван Нечуй-Левицький (повiсть «Запорожцi»), Гнат Хоткевич, Одарка Романова, Клим Полiщук.
В той час, як уже в ХХ ст. готична проза на великiй Украiнi йде на спад, а пiд совiтами взагалi занепадае, в Галичинi вона набувае усе ширшоi популярностi. З’являються твори Наталi Кобринськоi, Наталени Королеви, Василя Королiва-Старого, Богдана Лепкого, Василя Софронiва-Левицького, Антiна Крушельницького, Михайла Яцкова, Стефана Грабинського, Ростислава Єндика.
По вiйнi в дiаспорi готичну прозу творять Софiя Яблонська, Вiра Вовк, Ігор Качуровський, Ярослав Острук, Мирон Левицький, Марiя-Анна Голод, а в Украiнi – Валерiй Шевчук, Володимир Дрозд, Вiктор Волощук та iншi.
Ю. Винничук
Іван Барщевський
Народився 1794 р. у Бiлорусii на Полоччинi в селi Россохи в родинi греко-католицького священика, украiнця Борщевського, який був родом з Холмщини. Освiту отримав у Полоцькiй езуiтськiй академii. Багато подорожував по Бiлорусii та Украiнi, писав вiршi, малював. З початку 1840-х рокiв жив у Петербурзi, де служив у вiйськовому вiдомствi. У справах служби побував у Францii, Англii та Фiнляндii.
Останнi роки Барщевський провiв в Украiнi, на Житомирщинi, де також публiкувався у мiсцевiй пресi. Серед знайомих Барщевського були Тарас Шевченко, Адам Мiцкевич, Микола Гоголь та Григорiй Данилевський.
Барщевський писав трьома мовами: польською та украiнською – прозу, а бiлоруською створив кiлька вiршiв. У своiх творах щедро використовував бiлоруськi та украiнськi легенди. У 1844 р. у польськомовному петербурзькому журналi «Niezabudka» помiстив повiсть «Дерев’яний Дiдок i жiнка-комаха», того ж року вийшов i перший томик найвiдомiшоi його повiстi «Шляхтич Завальня» («Szlachcic Zawalnia»), а всього було чотири невеличких томики. У книзi «Proza i wierszy» (Kijоw, 1849) з’явилося оповiдання «Душа не в своему тiлi».
Творчiсть Барщевського за життя залишалася поза увагою критикiв, щойно по смертi 1851 р. про неi стали згадувати, залучаючи автора як до польськоi, так i до бiлоруськоi лiтератури. Юлiан Тувiм помiстив окремi оповiдання Барщевського до «Антологii польськоi фантастики».
Усi оповiдання подаються в перекладi упорядника.
Душа не в своему тiлi
Широкi простори Волинi переважно покритi лiсами, на заходi ж очам вiдкриваються степи i зовсiм iншi краевиди. Через околицi i мiстечко Чуднiв пливе Цецора; на захiдних i схiдних берегах цiеi рiчки здiймаються високi дикi скелi, мовби руiни давнiх часiв, i здаеться, що iх наче мури пiднесла сама природа, щоби вiдмежувати Полiсся вiд ситоi i плодючоi землi. Вiд Чуднова геть аж до кордонiв Подiлля – повсюди влiтку можна бачити ниви, засiянi буйною пшеницею; тут земля без великих зусиль орача дае багатий врожай. Хоч мешканцi цих околиць забезпеченi всiм, що тiльки вони потребують, проте i серед них сльози, тривога, страждання зустрiчаються як i всюди; немае справжнього щастя, нема раю на цiй землi.
Холера, важка азiйська хвороба, охопила схiдну частину Європи i в 1847 роцi переходила з мiсця на мiсце, прямуючи на пiвнiч i на захiд; i цiй карi Божiй всюди передувала надзвичайна тривога. На початку червня 1848 року [1 - Згiдно тодiшньоi преси, епiдемiя холери на Волинi лютувала також у 1848 р.], в саму спеку, з’явилася вона на Волинi i була в окремих мiсцинах жахливою; в мiстечку Чудновi i в околицях опiсля цiеi жахливоi бiди багато зосталося бiдних удiв i сирiт.
Восени, коли небезпека тоi страшноi епiдемii зникла, в будинку шляхтича Н. зiбралися сусiди, i серед них пан Зенон, який, мандруючи цими краями, познайомився з привiтним господарем. В цьому гуртi почалася розмова про холеру‚ про небiжчикiв i про тих, хто очуняв; гостi, мовби морцi на березi пiсля страхiтливоi морськоi бурi, згадували друзiв i знайомих, що зникли у вирi, i тих‚ кому Бог дозволив виплисти на берег, щоби ще продовжувати пiлiгримку свого життя.
– Шкода Самотницького, – промовив один з гостей. – Гарний був чоловiк! Як вiн старався допомагати тим, хто мучився вiд тiеi хвороби, а сам помер без нагляду, бо жив у самотностi на хуторi, де тiльки дерева шумлять над дахом.
– Звiдки, Матвiю, в тебе такi звiстки? Самотницький i тепер живий-здоровий на тiм же хуторi. Я недавно сам його бачив.
– Я знаю, що хтось там живе, але не вiн, я ж бо знав його добре. Був це чоловiк високого зросту, свiтловолосий, досить вродливий, а цей – зовсiм iнший, зростом куди нижчий, худий, чорнявий i, здаеться, навiть старший.
– Це Самотницький. Справдi, нижчий, iнший з лиця, адже вiн цiлком перемiнив тiло, а як це сталась, знаю тiльки я.
– Якi ж бо ти дива оповiдаеш, пане Миколо, – проказав господар. – Всiм нам цiкаво знати, яким це чином може чоловiк змiнити свiй вигляд.
– Рiч неможлива, незрозумiла, надзвичайна i нечувана, але власне так i було.
– Проте розтлумач нам цю загадку! – зашумiли всi гостi. – Адже нiхто з нас розгадати ii не може.
– І я таемницю не зрозумiв у всiх деталях, але про те тiльки розкажу, що бачив, i про те, що вiн сам недавно розказував.
Пiд час тоi лютоi холери, знаете самi, Самотницький був хоробрiшим за самих лiкарiв‚ вiн ризикував, на будь-який заклик летiв, тiльки б порятувати людей: хворих натирав якимись таемничими лiками i давав щось випити, i такi це мало добрi наслiдки, що жоден не помер з тих, кого вiн вiдвiдав.
Чуднiвський мiщанин, один з моiх знайомих, розказав менi про таку дивну пригоду. Його дружина раптово вiдчула сильний бiль всерединi, i щойно з’явилися всi ознаки тоi страшноi хвороби‚ вiн помчав до нашого чудового лiкаря благати допомоги. Коли ж лiкар прибув на хутiр, то остовпiв, уражений незрозумiлим видовищем: на дворi перед самою брамою побачив Самотницького; той скидався на небiжчика: руки i ноги були не пiдвладнi йому, очi розкритi, обличчя блiде; мертве тiло, вiдiрвавшись вiд землi, рухалося, i здавалося, що якась невидима сила кидала цей труп у всi боки. Мiщанин хотiв уже тiкати звiдти, але почув голос: «Почекай хвилину, спочатку треба, щоб ти мое тiло намастив лiками i врятував вiд пошестi, тодi буду готовий йти з тобою». За кiлька хвилин тiло стало на ноги, здоровий Самотницький поправив на собi одяг i запропонував: «Ну, тепер пiдемо, знаю, чого ти прийшов: дружина твоя виздоровiе». І дiйсно, потаемними своiми лiками вiн поставив ii на ноги за пару годин.
А ось яким чином цей дивний лiкар, що оберiгав себе i рятував iнших, потрапив у велике нещастя. Одного дня, коли вiн, збираючись йти до хворих, намастив свое тiло, щоби застерегтися вiд пошестi, одна особа, яку вiн мiцно любив, десь в далекiй сторонi важко захворiла на холеру. Самотницький це побачив, адже говорять, що душа, коли ii не обтяжуе тiло, далеко бачить i чуе. Вiн був дуже стривожений, i навiть забувся, що з його тiлом може трапитися нещастя, коли не сховати його у безвiтряному закутку. Залишивши тiло бiля ворiт хутора, полетiв, щоби якнайшвидше встигнути з потаемними лiками. Згодом‚ вирятувавши милу йому особу i повернувшись додому, вiн вже не побачив свого тiла, яке люди знайшли та поховали, вважаючи, що вiн помер вiд пошестi. Бiдний Самотницький без тiла був невидимим, нiкому не мiг i слова сказати, адже, чуючи його голос, всi жахалися вiд страху, вважаючи, що з ними розмовляе дух. Не маючи змоги довiдатися‚ де подiлося його тiло, вiн блукав тривалий час невидимим, нарештi знайшов на дорозi якийсь труп, з якого щойно душа вилетiла, примусив своiми потаемними лiками циркулювати кров, влiз у чуже тiло‚ повернувся на свiй хутiр i тепер живе собi там самотою: нiхто його не впiзнае, всi вважають його небiжчиком.
– Краще б зробив, – промовив господар, – коли б вже вiдiйшов назавжди на той свiт, нiж блукати по землi в чужому тiлi.
– Хоче чи не хоче, – промовив Микола, – але напевно буде мучитись на землi i чекати поки проб’е година, призначена Богом.
Коли вони так розмовляли, вiдчинились раптом дверi, i ввiйшов хтось незнайомий: обличчя темне, похмуре, зовсiм безкровне, жодного почуття на нiм не було, нiс тонкий, покритий сухою шкiрою, губи без кольору, очi без виразу, i, здаеться, мряка якась iх окутала. З плiч незнайомця спадав сурдут, вкриваючи його схудле тiло.
– Так, пане Миколо, – почав вiн повiльним i монотонним голосом, – я той самий Самотницький, про якого ти щойно говорив. Чуже тiло – тягар менi на цьому свiтi, не варте воно моiх клопотiв, але очi душi далеко бачать i вуха далеко чують: знаю, про що ти тепер говорив; спасибi, що про мене згадав; чоловiк у моему станi не зустрiне на землi нi знайомих, нi друзiв.
Всi мовчки позирали на зажурену, небачену досi постать. Мовчання порушив Микола:
– Рятуючи iнших вiд смертi, ти сам потрапив у бiльше нещастя, нiж смерть.
– Нiхто з них не винен, що я так мучусь.
– Я колись у Вiльнi знав Самотницького, – промовив Зенон. – Може, ти маеш там кузена?
– Це я сам, але не такий, яким був колись.
– Чи давно живеш у цих краях?
– Вже декiлька рокiв; i туди, де був, не повернуся: тепер нiхто мене там не пiзнае. І вона не пiзнае, – не повiрить, не пошкодуе, буде смiятися, як з божевiльного.
– Багато рiзних випробовувань було в твоему життi?
– Дослiдник шукае тайни, бiда шукае дослiдника. Зеноне, коли вiриш, що я той самий, якого ти знав колись у Вiльнi, прийди завтра в мою халупу – в мене е про що розказати i про що попросити. Прощайте. Думайте про мене, як вам заманеться.
Пiсля його вiдходу гостi в задумi зиркали одне на одного, не розумiючи як так‚ що голос належить i справдi Самотницькому, а зовнiшнiсть зовсiм iнша.
– Бачите, сусiди? – промовив Микола. – Як вам цей гiсть? Все справджуеться, про що я вам недавно говорив: обличчя, губи, нiс, очi, волосся i все те, що мае це тiло, – не його власне, але вiн той самий Самотницький, адже i сам себе так назвав i те, що я говорив, пiдтвердив.
– Але здаеться, – сказав Матвiй, – що його не прийняли на тому свiтi, та й мусив знову повернутися на землю, адже вiн немов небiжчик. Немае в нiм життя.
– Дивний гiсть, – промовив господар. – Я не затримував його, адже, кажучи щиро‚ його вiзит мовби з тамтого свiту, викликав у мене якесь незрозумiле почуття.
Весь той вечiр сусiди гомонiли про Самотницького.
* * *
День був осiннiй, небо похмуре, шумiли дерева над почорнiлим дахом хутора, вiтер пiднiмав у повiтря жовте листя. Самотницький нерухомо сидiв бiля вiкна, немов дерев’яний iдол. Зенон зайшов у хату, зупинився i довго дивився на господаря‚ нарештi, щоби отямити його, гiсть проказав уголос:
– Як ся маете, пане Самотницький?
І той раптово, немов сон одiгнавши, скочив з мiсця i промовив:
– Спасибi, що мене вiдвiдав. Я не привiтав такого дорогого гостя, адже був у цей час вельми далеко.
– Напевно, десь в далекому минулому? Приемно iнколи тi краi думкою провiдати.
– Правда, тут гiрше, але там, де я був, минуле i сучасне завжди одноманiтнi: Аделя зi спокiйним обличчям, з милою усмiшкою бавиться в колi веселих гостей – цей розказуе iй, що чув, той – що прочитав, який новий твiр вийшов з друку‚ про вiдомих письменникiв, про лiтературну славу, як крутиться то сюди, то туди Колесо Фортуни, що вiдбуваеться у великому свiтi. І нiхто там про мене не згадав, i Аделя, говорячи то з цим, то з тим, про мене – нi слова.
– Це звичайна рiч: час стирае надписи на твердому мармурi, а людську пам’ять легкий вiтерець розвiе, мала хмарка затулить.
– І я цього хотiв, гадаючи, що в далеких краях новi мiсцини‚ живописнi краевиди та випробування змiнять моi думки i бажання: побував у степах, бачив чудеса, вдивлявся в тайни природи, – проте хмари i степовi вiтри не розвiяли‚ не затулили моiх спогадiв.
– Ти не перемiнив своiх вiдчуттiв, але, напевно, використовував рiзнi вiдкриття у тих краях, якi ранiше не знав. Хотiв би i я дещо довiдатися з того.
– Якi вигоди я мав тут? Бачиш, який я тепер? Коли я потрапив сюди, то вiддав перевагу помiрному клiмату, роздоллю плодючих теренiв, розкошi розквiтлих садiв‚ привiтностi i доброту мешканцiв. Проте через декiлька мiсяцiв захотiлось менi бiльше пiзнати: я перш за все забажав побувати в Уманi, побачити чудовий Софiiвський сад‚ прославлений у поезii Трембецького [2 - Трембецький Станiслав (1739–1812) – придворний поет останнього короля Речi Посполитоi Станiслава Августа Понятовського. Писав байки, сатири, оди, поеми, панегiрики. Автор поеми «Софiiвка».], адже вiн в моiй уявi постав земним раем; я мандрував без великих зусиль, i наприкiнцi травня побачив уже просторi степи Украiни. Знайомлячись iз вулицями мiста Уманi, я згадував про тi страшнi звiрства, якi вiдбувалися тут в часи нападу гайдамакiв. Шукаючи сад, я, довiдавшись вiд тамтешнiх мешканцiв дорогу до нього‚ пiшов туди через високi красивi ворота, помiтив ставок, який з двох бокiв був закритою гористою мiсцевiстю, лiсовою гущавиною i виблискував у тишi, мов люстро.
Оглянувши статуi з бiлого мармуру, що стояли бiля води, я пiшов правим боком далi, любуючись щоразу новими видами; приемно дивитися на розквiтлу весною природу, а понадто, коли ii мистецтвом, старанням i зусиллями доводять до iдеалу; там все тепер вабить людське око. Бачив вирубанi в диких, зарослих скелях печери, бачив гомiнливi криштальнi води на iмшистiм дикiм камiннi, бачив у чистих джерелах рибу, яка виблискувала золотом i срiблом. Там луги i пагорби‚ укритi вабливими барвами, в кущах чути спiв солов’iв, бачив там чарiвний палац Психеi та дивний острiв богинi Калiпсо; там зустрiнеш все, що тiльки може створити уява.
Самотнiй, блукав я по саду. День був ясний, i все цвiло, немов у раю, тiльки моi думки охопила скорбота. Майбутне i минуле, нiби двi чорнi хмари, висiли передi мною i за мною, якесь сумне передчуття уплелося в моi мрii; я бажав бачити тiльки терня, вважаючи, що його сотворила природа тiльки для того, щоб я зупиняв свiй погляд на ньому впродовж усiеi мандрiвки мого життя.
Сказавши це, Самотницький замовк, i здавалося, знову завмер: знерухомiла його постать, i на обличчi, нiби дерев’янiм, не було жодного руху. Зенон, не бачивши ознак життя, позирав на нього з тривогою; якийсь час ще тривала мовчанка, нарештi, немов прокинувшись вiд летаргiйного сну, той почав знову оповiдати:
– Засновник Софiiвського саду, володiючи велетенськими маетками, хотiв цей сад з його кришталевими водами i квiтучими долинами перетворити на пенати грецьких богiв; i це сталося серед розлогих степiв Украiни, де ранiше оку не було за що зачепитися.
Є за декiлька миль вiд Уманi i за декiлька верст вiд мiстечка Теплика ще один сад – Гайнарiвський, як назвали його тутешнi мешканцi. Засновник цього саду, пан Гайнар, поселившись в украiнських степах, iнакше дивився на свiт. Не збирався нiкого здивувати чарiвним виглядом, не пiклувався про славу; iншi в нього були думки, iнша мета.
Наблизившись до тiеi мiсцини, я не помiтив жодноi живоi душi, а в тiнi садових дерев всюди панувала тиша, тiльки iнодi шумiли на вiтрi гiлки. У вишняку я помiтив кiлька вуликiв, бiля яких вiдпочивав у затiнку дерев якийсь чоловiк, поряд на травi сидiв хлопець: помiтивши мене, вiдразу ж розбудив господаря. Був той уже в лiтах, худий, смаглявий, проникливим оком з-пiд густих брiв позирав на мене. Наблизившись до нього, я попросив дозволу оглянути сад i познайомитися з мiсцевiстю.
– Мiй сад, – сказав вiн, – нагадуе дику лiсову гущавину, тут нема нiчого, що б могло привабити око.
– Наслiдування природи, – вiдповiв я, – значно краще заняття, нiж будь-яка найвитонченiша обробка.
– Про це я зовсiм не думаю, в мене iншi намiри.
– Набагато бiльше може бути користi вiд того, що проголосить Найвища мисль, анiж наслiдування чого-небудь. Я, вперше вiдвiдавши цi краi, хотiв би побачити те, що не зустрiнеш в iнших мiсцинах.
Вiн повiв мене вузькими стежками, немов лабiринтом, обабiч були глибокi яруги i ями, береги яких заросли густим верболозом i високою травою; де-не-де вода була вкрита зеленою цвiллю, величезнi п’явки снували тут i там, якась мряка висiла над похмурою i дикою просторiнню; в повiтрi була надзвичайна вiльгiсть, нiби пiсля нежданого дощу, хоча день був спекотний.
– Невже то природа, – спитав я, – додала цим мiсцинам такий похмурий та дикий вигляд? І яка може бути з того користь?
– В неозорих степах Украiни родюча i щедра земля, але через клiматичнi умови часто бувае недорiд. У цих краях панують вiтри i незвичайна спека, сонце випалюе не тiльки ниви, але i трави в низьких ярах, та так, що немае випасу, i влiтку худоба без пашi i води. Я працював багато рокiв, копаючи цi ями i рови, саджаючи дерева i кущi, щоби затримати вiльгiсть; i вже багато зробив, вода з мого саду, розливаючись далi, забезпечуе потреби околицi i мiстечка Теплика. Чоловiк, який незмiнно йде до мети, не тiльки землю, але i атмосферу може змiнити.
Так оповiдаючи, ми вийшли на вiдкритiшу мiсцевiсть в другiй частинi саду i зупинилися бiля квадратного ставка, що мав ушир i вздовж бiля десяти сажнiв, а прозора вода була темно-жовтоi барви, наче задимлений топаз.
– Тут формуються мiнеральнi води, – продовжував розповiдь господар, – хоч вони темно-жовтоi барви, але прозорi, як найчистiший кришталь, i нема в них тих страшних iстот, якi можна побачити через збiльшувальне скло в кожнiй краплi звичайноi води.
Дiзнавшись, що я зiбрався до Одеси, господар сказав, що хотiв би передати через мене якусь невеличку рiч.
– З великою охотою, коли не займе багато мiсця.
Пан Гайнар покликав до себе хлопця i наказав йому принести чотири маленькi пляшечки i паперовi пуделка, згодом повiв мене у глиб яру, де у затiнку з-пiд пагорба витiкали два чистi струмки, немов двi стрiчки з чистого срiбла, i за кiлька крокiв знову ховалися пiд землею. Спочатку вiн наповнив двi пляшечки з одного струмка, сипнув якихось порошкiв – i вода раптово стала сапфiровоi барви, згодом з другого струмка наповнив iншi двi пляшечки, куди сипнув iншого порошку, вода набрала красивоi кармiновоi барви; потiм добре закоркував усi чотири пляшечки i подав менi зi словами:
– Коли будеш в Одесi, познайомишся там з панам Рильцем. То чоловiк вельми учений, присвятив свое життя дослiдженню таемниць природи. Я посилаю йому двi пляшечки цiеi кольоровоi рiдини, а двi з такою ж водою вiзьми собi. Ця вода дуже корисна i велика у нiй таемниця ховаеться. Проте довiдаешся про це не вiд мене, а вiд пана Рильця.
Залишивши украiнськi степи, я помандрував на Подiлля, а звiдти добрався до Чорного моря, до самоi Одеси. Вiдшукавши пана Рильця, я повiдомив йому, що привiз гостинець вiд Гайнара.
– О-о‚ цi кольоровi води менi вельми потрiбнi, – втiшився вiн.
Будинок пана Рильця стояв за пiвверсти вiд мiста, весь оточений акацiями. У кiмнатi, де ми розмовляли, було кiлька старих стiльцiв, двi старосвiтськi дубовi шафи i два дубовi столи; на одному з них лежали якiсь купки рiзнобарвного пiску, кавалки звапнiлих раковин, кiстки, скелети якихось риб, гадiв, звiрiв та птахiв, малюнки страшних почвар, дивних небачених iстот; на другому столi – книги у старiй i новiй оправi. Пан Рилець сказав:
– Ось це мое самотне житло; за вiкнi – краевид бурхливого моря; я люблю тут iнодi слухати шум хвиль, дивитися на цi чорнi пiнистi вали i на гурти бiлих майок, що злiтають у повiтря; я люблю читати поезiю наших украiнських пророкiв. В мене е книжка Богдана Залеського [3 - Залеський Юзеф Богдан (1802–1886) – польськомовний поет-романтик, для якого Украiна i ii люд стали предметом любовi i ностальгii.], з яким нiхто не зрiвняеться в легкостi i красi вiрша; е чудова народна повiсть Мальчевського «Марiя» [4 - Мальчевський Антiн (1793–1826) – польськомовний поет-романтик. Походив з Волинi. Автор поеми «Марiя. Украiнська повiсть».]; е вiршi Гощинського [5 - Гощинський Северин (1801–1876) – польськомовний поет-романтик. Родом з Украiни. Найвидатнiший його твiр – поема «Канiвський замок», в якiй описанi часи гайдамаччини.], пiснi Падури [6 - Падура Томаш (1801–1871) – польськомовний та украiнськомовний поет. Вивчав i використовував у своiй творчостi украiнський фольклор.], повiсть Костянтина Пйотровського «Юлiя Потоцька» [7 - Пйотровський Константин – польськомовний поет i перекладач. Автор виданого в 1836 р. у Бердичевi збiрника вiршiв.], де в страшних, але правдивих малюнках описанi козацькi вiйни. Проте поетiв читаю тiльки щоби розвiяти печальнi думки, а щоденна моя праця – дослiдження природи минулого; допомагають менi в цьому купи землi, кiстки, скелети, черепи. Кольорова вода, яку ти привiз, менi необхiдна. Ось сапфiрова – це вода холоду, вона все збирае та стискае; червона вода – вода вогню, вона усе оживляе. Завтра почну випробування, коли тобi цiкаво побачити чудеса, приходь до мене, довiдаешся про таемницю вод i чудову iхню мiць.
Потiм ми довго ще розмовляли з паном Рильцем про Украiну, про Гайнара i його сад i про моi мандри Подiллям. Так розмовляли ми до пiзнього вечора.
Наступного дня я застав пана Рильця, коли вiн працював з кольоровим пiском i рiзними кiстками, якi трощив, перебирав, вiдокремлював вiд них якiсь частини та розкладав на столi.
– Солонi хвилi, якi розбушувалися колись, – сказав вiн, – вийшли з високих берегiв, залили весь простiр земноi кулi i залишили водяних iстот на вiчний спомин у товщi землi, у вапнякових скелях i на високих горах. Ученi, зустрiчаючи це диво, бачать слiди минулого життя i заглиблюються у таемницю буття, намагаючись витлумачити цi iероглiфи; час мiряють вони тисячолiттями; сягаючи в саму сиву давнину. Але даремнi iхнi старання: глибiнь землi, гори та скелi – це трупи минулих сторiч, холоднi i нiмi, вони не розкажуть iм нi про початок, нi про поступ вiкiв, нi про змiни в життi, нi про кiнець свiй. Щоби побачити загублений свiт, треба воскресити, оживити i дослiдити його таемницi, знайти початок i кiнець усього. У кожну епоху природа – непрочитана книга; щасливий, хто добре роздивився свiт, у якому живе, i воскресить частку минулого.
Згодом пан Рилець пiдвiвся зi стiльця, запалив двi свiчки, вийняв iз шафи склянi слоiки рiзних форм, порошки поклав на стiл (однi з них були з якимсь металевим блиском, iншi – з кришталевим, ще були сiрi, чорнi, червонi) i сказав менi:
– Тепер будемо дослiджувати таемницю та силу кольорових вод, що ти привiз менi вiд пана Гайнара: побачиш iхню силу, побачиш диво воскресiння iстот, якi тисячi рокiв лежали непорушно у своiх скелястих могилах; побачиш i тих, кого людське око не помiчае, а мiкроскопи ледве тiльки помiчають iхнi рух та форму.
Сказавши це, вiн вийшов за дверi i за хвилю повернувся з хлопчиною.
