скачать книгу бесплатно
Мер сидить на смертi
Андрiй Ярославович Процайло
Андрiй Процайло (нар. 1975 р.) – украiнський письменник, лауреат мiжнародного лiтературного конкурсу «Коронацiя слова-2014» (друга премiя). Народився в селi Липники на Львiвщинi. Закiнчив Самбiрське педагогiчне училище, Львiвський нацiональний унiверситет iм. Івана Франка, Львiвський державний аграрний унiверситет, Украiнський Вiльний Унiверситет (Мюнхен, Нiмеччина). Мешкае у Львовi. У видавництвi «Фолiо» 2014 року вийшов друком роман письменника «Привид безрукого ката».
Мер Львова осiдлав смерть i дiйняв ii до живого. Бо вона й гадки не мала дiлитися своiми секретами. Хотiла взяти мiсто тихо i без проблем. Адже 15 квiтня 2015 року – час змови! Мiсто Лева, стародавнiй прекрасний Львiв, мае померти – так вирiшили привиди! Гiршоi бiди мiсто не знало вiд заснування. Чому його потайки вiд людей треба стерти з лиця землi i хто в цьому винен – проблема не лишень украiнського красеня. Леву Безрукому знову доводиться рятувати свiт. І це не перебiльшення. Бо цiною тепер е не тiльки звiльнення однiеi неприкаяноi душi. На шальках терезiв – свобода! Пiтьма прагне раз i назавжди вкрасти в свiту сонце!..
У час, коли Земля нарештi усвiдомила, що ii епiцентр – Украiна, це не дивина…
Андрiй Процайло
Мер сидить на смертi
У цьому художньому творi всi подii, мiсця, листи, послання, дiйовi особи (люди i привиди) вигаданi.
Реальнiсть у книжцi – випадкова.
1
Лев Безрукий утiк з останньоi лекцii. Вiдпустив студентiв, збрехав, що мае таемну зустрiч… iз привидом. Тямовита молодь одразу зметикувала, що нагода побалакати з привидом випадае не кожен день, тому тихенько шмигнула за викладачем.
Але, на жаль, такоi небуденноi оказii не могла збагнути декан факультету етнографii Борислава Болеславiвна Стiйка. Вона перестрiла Безрукого на виходi з iнституту, значуще глянула на годинник i очима запитала: «Що за неподобство?..»
– Моiй Ганнусi нинi рочок. Розумiете?.. – з надiею спробував пояснити Безрукий.
– Я розумiю, однак у суботу, Леве Львовичу, з дев’ятоi до одинадцятоi нуль-нуль, – вистукувала Борислава Болеславiвна, як стара, проте добре збережена друкарська машинка, – ви вiдпрацюете лекцiю…
– Але… – Безрукий хотiв нагадати суворому декановi, що субота – вихiдний день, студенти мають вiдвiдати батькiв, i так вихiдних у них – як кiт наплакав, та Борислава Болеславiвна не дозволила йому договорити.
– Про «але…» треба думати до «але…», – попередила вона.
І зникла за дверима, як привид. Анiскiлечки не зiпсувавши настрою Левовi. Бо, навчений гiрким досвiдом, вiн знав, що проблеми суботи треба вирiшувати в суботу, а сьогоднi – середа, 15 квiтня 2015 року, найщасливiший день у його життi – день народження донечки Ганнусi!..
А Борислава Болеславiвна дiйсно стiйка!.. Як i ii прiзвище… Вперто гартуе дисциплiну! Бо що iй залишаеться робити, коли вдома – лише противний котяра i стiни, обклеенi розкладами занять?.. Нiякого особистого життя! На жаль…
Лев ще встиг купити Ганнусi величезну ляльку, що цвiркотiла китайською. Проте вiн цим не переймався – ось-ось повернеться з Лондона з черговоi конференцii вундеркiнд Борис Мудрагель i ляльку перекодуе на украiнську… Без проблем…
Марi вiдчинила дверi разом iз смачнющим запахом свiжоспеченого сирника… Фантастика! Чудасiя! Не життя, а казка! Блаженство неймовiрне!.. Лев чмокнув дружину в щiчку i помчав до Ганнусi, що тягнула до татка ручки, дрiботiла вiд радостi нiжками i гугукала щастям…
Всiлися за стiл. Лев тiльки вiдкоркував шампанське, як зателенькав мобiльний Марi.
– Марiе Юрiiвно! – телефонувала чергова лiкарка. – У нас надзвичайна ситуацiя! Примчав якийсь божевiльний, назвався магом. Із всiма щось поробив, що не рухаються i мовчать. Я одна дiездатна. Каже, що привиди ратушi затiяли змову проти Львова – хочуть украсти в мiста душу! Вимагае вас!.. Інакше всiх до бiсовоi матерi вiдправить! Я не хочу до… бiсовоi матерi!.. Що робити?..
– Я iду! – випалила у вiдповiдь Марi. – Зараз же! Ждiть!.. – І винувато глянула на Лева.
– Без тебе знову нiяк… – буркнув розчарований Лев.
– На жаль… – У Марi в руках уже був ключ вiд машини.
2
Лев усадовив дитя на колiна, налив собi на денце шампанського.
– За тебе, доню! – виголосив тост. – Звикай. Маеш таких батькiв, що нудьгувати тобi не доведеться. Загартовуйся змалку. – Та не встиг випити, як заспiвав дверний дзвiнок. – О, мамця щось забула!.. – зрадiв вiн.
На порозi хитався поштар.
– Здоров’я бажаю пановi Безрукому! – витрiщився на господаря. – Я… тобто… вечорами не працюю… – забелькотiв далi, – але… тобто… е нештатнi ситуацii… Лист рекомендований вам нинi прийшов… тобто… Мучив мене дотепер… І я вирiшив… – Листоноша замовк i намагався зосередитися.
– Тобто?.. – запитав Лев.
– Що «тобтаете»? – здивувався поштар. – Я вирiшив доставити вам кореспонденцiю термiново… Чую, щось важливе…
– Давайте… – Чоловiк починав злити Безрукого.
– Е, нi… – замахав руками листоноша. – «Давайте» не пройде!.. Треба розписатися у моiй вiдомостi. Вона алiбi!.. Знаете, що таке алiбi?..
– Здогадуюсь, – буркнув Лев. Розписався на хмiльнiй галочцi, намальованiй поштарем. – Дякую, – додав. Прислухався. Йому здалося, що плаче Ганнуся.
– «Дякую» в горло не заллеш… – помахав вказiвним пальцем перед носом у господаря чоловiк. Вiд цих слiв Лева пересмикнуло. Чув уже iх одного разу.
– Маю тiльки шампанське…
– Шампанське така штука, – резюмував поштар, – що коли потроiти, то майже таке саме, як горiлка.
Сусiдка панi Стефа висунула з дверей спочатку голову, придивилась до дотепного листоношi i знервованого Лева i випхалась повнiстю.
– Ти запрошуеш у гостi, Левчику? – звела з надiею брови.
– Нi, – вiдмахнувся Безрукий. – Марi викликали на роботу. Я сам. Мала вередуе. Без господинi гостей не приймаю…
– Шкода… А такий день! Такий день… – розчарувалася сусiдка.
Листоноша очiкувально мовчав. Лев спiдлоба глипнув на нього.
– Зачекайте, – звелiв i зник у кiмнатi. Повернувся з шампанським. – Прошу, – запропонував в обмiн на листа.
Поштар прицiлився до повноi пляшки.
– Забагато, – зробив вiн фаховий висновок.
– А я для чого? – цвiрiнькнула панi Стефа. – Заходьте. Вiдмiтимо день народження моеi Ганнусi. Внучечки, можна сказати. Бо я iй як бабуся рiдна. – Панi Стефа заштовхала поштаря до себе в квартиру. Їй треба було поговорити. А вiльних вух у час комп’ютерних технологiй – катма…
Ганнуся почала плакати. Лев кинув листа на тумбу бiля вiшалки i заспiшив до дитяти. Взяв на руки, став розважати – не допомагало. Носив по квартирi, пропонував усе, що хоче, – все одно сльози. Пiдстрибував, вилiз на табурет, ледь абажура не зняв… Не допомогло. Нiяк… Згадав про нову iграшку, увiмкнув ляльку. Ганнуся мовчки послухала китайськi балачки ляльки – i знову зайшлася ревом. Та все тикала пальчиком у коридор. Там ледь не вислизнула з рук – так потягнулася до… листа. Лев, радий старатися, подав дитинi конверт… Ганнуся всмiхнулася, почала гугукати, розглядаючи нову «iграшку», принесену дотепним дядечком. Розглядала, нiби читала. І враз застигла в наiвному ангельському спантеличеннi. Бо побачила зовсiм iншого, бiлого, як стеля, за якою iй частенько доводилося спостерiгати з лiжечка, татка…
Лев упiзнав почерк на конвертi. Його вiн пам’ятатиме i на тому свiтi. Адже цi викрутаси змiнили його життя повнiстю. Перевернули з нiг на голову. А потiм поставили на мiсце. Вже зовсiм iншого. І подарували йому теперiшне щастя. Але нинi лякали до запаморочення. Лев усадовив Ганнусю разом з листом у дитяче крiселко. Ще й припнув для безпеки. Бо не мiг гарантувати, що зараз не вирубаеться… iз страху, що стискав його голову, серце i душу водночас… Бо…
Це був почерк привида безрукого ката…
Кинувся до холодильника. Як по спасiння. Випив приправленоi льодом мiнералки. Решту, що була в пляшцi, вилив собi на кучерi. Вода дивно стiкала i булькала. Ганнуся розреготалася. Їi веселiсть привела татка до тями.
– Татко як дiтвак. Правда, Ганнусю?..
І дитя пiдтвердило, що правда. І простягнуло татковi листа.
Лев за звичкою понюхав конверт. Вiн пахнув небом. Свободою… Взяв ножицi. Лiвою рукою, що не мала кистi, притиснув конверт до краю стола, правою акуратно вiдрiзав краечок. Вийняв складеного аркуша. Глянув на своi руки – не трусилися… «Все нормально…» – подумав i взявся читати.
«Привiт, Леве!
Я би не хотiв, щоб ти отримав мое останне земне послання. Але якщо ти читаеш цього листа – значить, грядуть проблеми. М’яко кажучи, щоб не лякати тебе…
Всi доступнi менi видива вказують, що 15 квiтня 2015 року над Львовом може нависнути смертельна небезпека – деякi привиди готують змову проти мiста. Конкретного нiчого не видно, все розпливчасто i розмито. Єдине бачу чiтко: мер сидить на смертi… Все… Вибач, що потурбував. На жаль (а може, на благо), на тебе вся надiя. А значить – i весь тягар. Сподiваюся, що мое попередження – маленька вiддяка тобi за вiльну душу… Не хочу бути злим вiщуном… Просто бережи дружину i доньку… Я бачу, що вони в тебе вже е…
Через мить я злечу в небо. Тримайся… Вкотре дякую за звiльнення!..
Ага, я переконав Хаоса дати шанс Владi i Справедливостi. Вони не знищенi. Привиди вiйта i лавника й надалi блукають ратушею… Може, зробив дурницю… Але по-iншому вчинити не мiг. Я звiльнився – нехай шанс буде й у них…
Вiчно вдячна тобi душа Привида безрукого ката.
Прощавай, Леве!
Дасть Бог, зустрiнемось на Небi».
Ганнуся смачно спала у своему крiселку. Лев перенiс ii в лiжечко. Притулився головою до дитячого тiльця i вбирав у себе ii ангельське дихання i запахи. Знав, що заради дитини вiн зробить усе. Можливе, неможливе i… всяке.
Але що?! – нависло над абажуром, у якому раптом перегорiли всi лампочки…
3
Коли Марi повернулася додому, молодий вечiр уже добряче обдивився Львiв. Поблукав старим мiстом, вiдвiдав декiлька ресторанiв i кав’ярень. Вилiз на ратушу. Мiсто вечоровi подобалося. Тут би оселитися на постiйно, – подумав. – Але зась. Завтра вiн заступить на змiну деiнде. Така робота. Бо Земля ще крутиться, слава Богу…
Лев сидiв на кухнi за столом, дивився на застиглу вечерю.
– Ти мене чекав, Леве Львовичу? – здивувалася Марi. На нього це не було схоже. Мав апетит, як у звiра. Дружина пiдозрювала, що накрив стола вдруге. Заглянула до Ганнусi i всiлася навпроти такого турботливого чоловiка. – Ти не повiриш, хто сьогоднi наробив шуму в лiкарнi… – запалювала вона iнтригу. Але Безрукий погасив ii в зародку.
– Повiрю, – сказав вiн. – Нинi я повiрю у все…
Марi трохи засмутило, що чоловiк проявив таку кволу зацiкавленiсть до ii iнтриги. Хвильку помовчала. Потiм пiдiйшла до холодильника, довго в ньому порпалася.
– А де шампанське, Леве?.. – запитала вона.
– Вiддав поштаревi.
– Не жартуй. Що вiн тут робив увечерi?
– Принiс листа.
– Вiд кого?..
– Вiд привида безрукого ката…
– Вiд кого, вiд кого?.. – Марi не зрозумiла жарту Лева. Думала, чоловiк готуе iй якийсь сюрприз на день народження Ганнусi. Що вмiв, то вмiв…
– Вiд привида безрукого ката, – повторив Лев. – Ось, – подав дружинi акуратно складеного аркуша.
Марi взяла в руки папiр i витрiщилась на чоловiка, як на диво.
– Безрукий, ти видудлив цiлу пляшку шампанського?! – кинула вона здогад. – Точно! Ти здитинiв! Ти ж не вмiеш пити. Ти що, не знаеш, що леви не п’ють?.. – дорiкнула усмiшкою. – Навiщо ти менi пiдсунув чистий папiр?..
– Що?.. – Безрукий вихопив у Марi листа i почав уголос читати. Дружина спочатку стала серйозною, а на останньому рядку спохмурнiла… Вона вiдмовлялася вiрити, що спокiй i затишок так раптово можуть закiнчитися. Що знову доля посилае iм випробування, дивну можливiсть заробити наступну порцiю щастя… Або вiдробити щастя теперiшне… І раптом Марi дуже злякалася. За Ганнусю…
– Менi дуже прикро, але я теж маю тобi дещо сказати… – мовила Марi, все ще сподiваючись, що сьогоднiшнi новини – просто збiг жартiвливих обставин. Лев на те лише обняв ii очима. Вона так захоплюеться його люблячим поглядом. – У лiкарню приходив маг Наум Чортополох! – випалила Марi. – Казав, що привиди ратушi затiяли змову проти Львова – хочуть украсти в мiста душу!..
– І що мер сидить на смертi… – додав Безрукий.
– Так… – ледь чутно пiдтвердила Марi.
Уночi за Левом ганялися дракони. Замiсть вивергати вогонь вони випльовували iз себе запечену кров, з якоi плодилися змii…
4
Мiський голова Львова Юрiй Данилович Змiеборець виходив з ратушi, наче вилiтав на крилах. Нарештi! Не лише Украiна, а пiвсвiту визнало, що Львiв – найперспективнiше мiсто Європи! А його особисто номiнують на престижну премiю «Найкращий мер свiту»…
Усе складаеться чудово. Завдяки мудрiй полiтицi мiсто мае iнвестицii, водночас львiв’яни самi господарюють. Не поеднуване – поедналося. Люди докладають великих зусиль, працюють, як заклятi, бо Львiв – iхнiй дiм. Інвесторiв влаштовують прозорi правила гри, сприяння мiсцевоi влади. І зиски, звичайно. Чесно заробленi, вигiднi всiм…
А який туризм!.. Свiт просто вражений Львовом! Люди не розумiють, що iх сюди тягне… Здавалося б, древньоi краси по всiх усюдах безлiч. А хочеться побувати саме тут. І нехай дивуються… Лише багаторiчний мер Львова Юрiй Змiеборець знае, в чому секрет. Однак нiкому не каже, бо таемницi придуманi Богом для вибраних… А от собi самому дорогою додому в такий визначний день подумки зiзнаеться: це все тому, що Львiв мае душу!..
Вдома про нинiшнi успiхи вже знали. Дружина приготувала святкову вечерю, разом з дiтьми порадiли… Лягав спати мiський голова Львова щасливий…
А прокинувся спантеличений i знесилений…
Наче спав, але водночас боровся з божевiльними привидами. Жили вони, на диво, в улюбленiй картинi Змiеборця, яка висiла тутечки, в спальнi. Досi вона була надiйним вартовим господаревого спокою. Подарував картину Змiеборцевi невiдомий добродiй у той пам’ятний день, коли мер складав присягу на вiрнiсть громадi. На зворотi полотна шпичастим почерком було виведено: «Пильнуй мою душу». Для Юрiя Даниловича цей напис був одночасно громом з ясного неба, Божим благословенням i оберегом… З того часу, перебуваючи в самому серцi Львова – мiськiй ратушi, – Змiеборець був певен, що Львiв мае душу. Знав – i все! Звiдки це переконання з’явилося, мер не переймався, бо довiряв своiй iнтуiцii бiльше, нiж розуму…
З вiкон намальованоi ратушi вискочили привиди, i картина захиталась. На стiнi у спальнi з’явилася трiщина, схожа на велетенського павука… Привиди не приховували, що прийшли по душу мера… Пiдлещувались, обiцяли земнi блага, багатства казковi. А коли не проходило – починали залякувати. Пророкували вiчне пекло i гарячу смолу, топлену у славному мiстi Львовi… Щоб знав наiвний мер, хто його катуе… Своi!.. За яких так стiйко стоiть…
Змiеборець затявся – душi не вiддав. Знесиленi впертiстю Змiеборця привиди позалiтали назад у картину i зникли. Древня ратуша провалилася у прiрву вiчностi – у рамцi зяяла чорнота… Така насичена, аж свiтилася. Була нiби живою. Стогнала вiд пекельного болю, корчилася, а коли вже не змогла терпiти, з картини посипалися iскри… Страшнючi, як колись iз чорно-бiлого телевiзора, якого малий Юрко сам вирiшив вiдремонтувати i ледь не спалив хати… Мер хотiв було кинутися гасити пожежу, але побачив себе приклееним до високого дерев’яного крiсла… Навiть голова не рухалася – потилицю присмоктала липка спинка… Мер збагнув, що вiн мимоволi став свiдком якоiсь жахливоi таемницi, пiсля якоi…
– Смерть, – пiдтвердила картина солодким голосом, вiд якого Змiеборцю стало млосно. А через мить на екранi з’явилася власниця голосу. Їi мер не мiг не впiзнати. Перед ним була власною персоною, трусилася вiд реготу… смерть.
– Документальний фiльм, – скрипнула щелепами старушенцiя. – Прем’ера для останнього мера, – труснула кiстками i зникла…
І побачив Змiеборець середньовiчний Львiв, безбарвний, худий, висохлий на тараньку… І дракона, чорного, як смола, схожого на вовкулаку! Дракон нахилився над рiчкою i пив, пив, пив… Жадiбно, нiби востанне. А коли рiчка перетворилася на глибочезний рiв, чудовисько знайшло джерело, затоптало його своiми лапищами, насунуло купу мулу i всiлося верхи, наче закоркувало своiм волохатим задом кратер вулкана… І застигло, перетворилося у кам’яну скульптуру… Тодi над ровом почало рости мiсто. Вiки минали, як секунди, i небавом Змiеборець побачив сучасний Львiв… Красивий i величний!.. У ньому щасливi люди – милуються мiстом, а пiд ними… змiя, що крадькома пiдземеллям повзла до дракона. На нiй верхи сидiла смерть i скалила зуби… Змiя заповзла в пащеку дракона, i стався вибух! Рiчка вивергнула чудовиська i затопила мiсто… Смерть плескала у своi кiстлявi долонi й реготала вiд передчуття моря трупiв…
Мер вiдчув, як вода наповнюе легенi, як серце стишуе ритм, як мозок затуманюе, i… прокинувся.
Був мокрий, наче хлющ, i зовсiм знесилений.
– Ти кричав увi снi! – повiдомила дружина.
– Ще б пак… – Змiеборець коротко переповiв iй сон.
