скачать книгу бесплатно
– Якщо ви не проти, я подiлюся з вами деякими здогадами. Бо маю досвiд, як розгадувати зашифрованi послання з iншого свiту.
– Яке там «проти»? – обурився мер. – Ви зараз тут для того, щоб я щось зрештою зрозумiв! І мiг контролювати ситуацiю… Або схибнувся остаточно… – докинув приречено.
– Але спочатку декiлька навiдних запитань. Ви щось знаете про душу Львова?
– Знаю! Лише те, що вона е…
– Звiдки?
– Вiдчуваю…
– Цього мало… – Безрукий мiркував, з чого почати. – Отже, ми маемо застереження вiд привида ката, вiд мага, вiд дивноi жiнки про те, що ви сидите на смертi… Сон, де вас тероризуе смерть i де дракон випивае рiчку… Схоже, Полтву, на якiй стоiть Львiв… Слова мага Наума Чортополоха, що привиди хочуть вкрасти душу Львова. Все?
– Нi… – Юрiй Данилович боровся сам iз собою. Швидше, iз здоровим глуздом, який наказував йому мовчати.
– Якщо ви будете вiд мене приховувати деталi – у нас нiчого не вийде. Самотужки у справi з привидами перемогти неможливо. Самостiйно можна лише збожеволiти…
– Два роки тому у Львовi побував один з чаклунiв, який брав участь у «Битвi екстрасенсiв». Чули про таку передачу?
– Чув… І що?
– Так от. Вiн дослiджував енергетику Львова. Побував у старих церквах, музеях, будинках, вилазив на Високий Замок, тиждень товкся тут, у ратушi…
– І що? – Безрукий забув, що перед ним сам мер! «Щокав» до нього, як до якогось пацана.
– Вiн повiдомив, що Львiв поглинае темряву… Що темнi сили пищать тут на кожному кроцi, скутi свiтлом… І що гряде велика змова темряви проти Львова – мiсто хочуть умертвити!.. – Мер зблiд. – Утопити!.. – додав вiн. – Так, чаклун сказав «утопити»… – промимрив ледь чутно. – Як увi снi…
– Ну, сон – це не документ, – мовив Безрукий. – Давайте про змову. Коли вона мае вiдбутися? Казав щось про це ваш чаклун?
– Казав, – вiдповiв мер. – 15 квiтня 2015 року… Тобто вчора…
Безрукий скуйовдив своi кучерi.
– Про це саме попереджае i привид безрукого ката. Ще один доказ…
– І ще екстрасенс пiдтвердив, що мером мiста в цей час я е неспроста. Адже мое iм’я та прiзвище – як у легендарного Юрiя Змiеборця, покровителя Львова… І це не простий збiг…
– Так… – заохотив мера продовжувати Лев.
– Чаклун також спрогнозував, що цього дня я осiдлаю дракона… І якщо вiн менi вiдкриеться, я врятую мiсто…
– Якого дня?
– 15 квiтня 2015 року… А про який день ми говоримо?.. – Мера розiзлило, що доцент поводиться з ним, як слiдчий з пiдозрюваним.
Безрукий збагнув, що натрапив на ниточку таемничого клубка, який приховуе секрет сидiння мера на смертi. Треба обережно розплутувати цього мотка, щоб не обiрвати нитки. Аби, не доведи Боже, не випустити ii з рук…
– А де ви були 15 квiтня 2015 року?
– Тут, у кабiнетi. В сесiйному залi… Багато де був – я ж не прив’язаний до крiсла! Ще водив iноземцiв на оглядовий майданчик ратушi… Ага, i в iсторичний музей забiгав… Опiвднi, перед обiдом… З групою iнвесторiв… Їх цiкавили деякi експонати… Робили фото… – Обличчя мера змертвiло, стало восковим. – У тому числi вони роздивлялися…
– Крiсло дракона! – вигукнув Лев.
– Атож… дракона… – Застиглий мер заплющив очi. У головi зiбрався такий вiнегрет, iнгредiентiв якого в реальному життi не було i в поминi.
Незвичайнi iсторичнi експонати – це вже була стихiя Безрукого. Вiн почав:
– Дивне крiсло, атож! Повернута очима догори голова дракона слугуе замiсть переднiх нiжок крiсла. Крила дракона – замiсть заднiх. Вигнутий хребет – сидiння, а спинкою е хвiст. Якщо крiсло перекинути догори дригом, то дракон наче хоче злетiти… Крила його пiднятi… Я читав про одного екстрасенса, що втiк вiд того крiсла. Гнав, наче вiд дiдька… Казав, що вiд нього йде смертельна енергетика… Екстрасенс був переконаний, що саме на цьому крiслi i вiдбувалися кривавi обряди… Отак-то… Тому це крiсло ще називають троном Сатани. Людей бiля нього бере млосний страх… А вночi, кажуть, з крiсла з’являеться привид… – розповiдав Безрукий.
– Я сидiв на ньому… – ледь чутно мовив мер. – Мурашки тодi бiгали по спинi. А встати я не мiг. Не мав сил. Допомiг iнвестор. Ухопив за руку, мовив жартома: «Вставай, мере, чого розсiвся, як на тронi!..» Я його ладен був за це розцiлувати… – Змiеборець виглядав, як свiжопобiлена стiна. – Що тепер?.. – запитав спантеличено.
– До речi, а ви в курсi, що першим примiщенням музею була мiська ратуша? – Мер кивнув, мовляв, так. – Отож-бо… Не виключено, що крiсло дракона з привидами ратушi добре знайоме… В цьому крiслi мусить бути якась зачiпка… Стовiдсотково. Треба мчати в музей. Поки не пiзно.
– Як? Проти ночi?
– Проти ночi саме й час. Привиди оживають… Так що… Телефонуйте, домовляйтеся… Тим паче, музей тут, на мiсцi. Лише площу перейти…
– Це божевiлля!..
– А що нинi не божевiлля?.. Де ви бачите нормальнiсть, Юрiю Даниловичу?.. Такий час… Просто не всi до божевiлля доростають… Шлунок не пускае… Ви погоджуетеся, що дбати лише про шлунок – це не iстинне призначення життя?..
– Так. Але…
– «Але» у цю мить мае едине продовження: але ми мусимо негайно дослiдити крiсло. І не будьте наiвним – не думайте, що в цю гру вплутанi тiльки ми. Кiлька цiкавих екземплярiв рвуться виконати свою роботу. І далеко не факт, що не поп’ють нашоi кровi…
Директор iсторичного музею Пошуковець Степан Васильович переднiчного дзвiнка мера злякався.
– Слухаю, – мовив насторожено. – Щось сталося?
– Нi. Все нормально. Просто у мене зараз у кабiнетi е один схиблений вчений-етнограф, i вiн хоче подивитися на крiсло дракона. Те, що ви менi з друзями показували…
– Знаю. А чи не мiг би ваш учений зачекати до ранку? – запитав директор з надiею.
– Не може… – вiдповiв мер.
– Юрiю Даниловичу, тут така делiкатна справа з тим крiслом… Навiть не знаю, як вам це пояснити… Ну так, щоб ви не подумали, що я…
– Якраз усе в «делiкатнiй справi». Нам треба подивитися крiсло вночi…
– Добре. Тодi я вас чекатиму на площi… iз сторожем…
– Домовились…
Через десять хвилин, коли мер з ученим досьорбали холодну каву, директор iсторичного музею постукав у кабiнет мера.
– Я хотiв би зробити ще одну спробу вiдмовити вас iти до того крiсла…
– Давайте… – запропонував мер.
– Благаю, не йдiть… Немае чого з темними свiтами жартувати. – І директор звернувся до Лева: – Ви ж учений, етнограф, ви ж маете знати, що навiть крiсло мае душу. Дверi отi скриплячi теж мають душу. Львiв мае душу!..
– Саме душа Львова мене найбiльше цiкавить! – ошелешив директора Безрукий. – Ходiмо!
Мер мовчки стенув плечима. Наче це був не владний мер, а якийсь послужний ходячий пристрiй до божевiльного вченого, схожого на дикого лева, що прагне кровi.
Привид Домовина не був би головним привидом Львова, якби уважно не фiксував усього, що вiдбувалося в кабiнетi мера (його теж, до речi). І був би останнiм лопухом, якби не полетiв слiдом за мером i доцентом, з якими, судячи з усього, йому трiшки доведеться поморочитися… Не все так легко, як здаеться… А що поробиш?.. Життя…
А ще Домовина належно оцiнив мiзки цих двох смiливцiв. Молодцi!.. Швидко допетрали… Бо саме з крiсла дракона Верховний привид радив йому починати пошуки душi Львова… Нинi опiвночi…
8
Головний привид Львова кружляв бiля мера i доцента й тiшився, як ненормальний. Вiдривався на всi сто. Що вони, смертнi, можуть побачити своiми слiпими очима? Як фiранки трiпочуть од вiтру? Хiба що… Те, що багато до чого додумалися, за це iх варто похвалити. Бо люди так деградували у пошуках комфорту для тiла, що перестали вiрити у правду. Для них справжня правда – божевiлля, химери, фантазii… У кращому випадку – казки… Тому наймудрiшi – дiти. Або «схибленi». Так люди називають тих, хто вмiе бачити не лише ковбасу…
Домовина стiльки часу провiв поруч Змiеборця, бачив його як ззовнi, так i зсередини, але що той такий мудрий – навiть не передбачав… Певно, мер у нього навчився. Все-таки постiйне перебування в оточеннi iншоi енергii марно не минуло…
Доцента Безрукого привид уже знав не з чуток. Екземпляр такий, що ого-го!.. Витягнув iз земного пекла привида безрукого ката… Пощастило катовi… Домовина йому заздрив. Бо сам хотiв би покинути цi клятi руiни i знестися в небо! Може, коли вкраде душу в мiста i надiйно замкне, то вдасться. Принаймнi такi можливостi Хаосом передбаченi. Побачимо… А Безрукого пiсля звiльнення ката Домовина зненавидiв не на жарт… Бiльше за пекельний промiнь сонця!
І ось тепер, коли Морок з хвилини на хвилину запануе на землi, двое земних людцiв iдуть в iсторичний музей, до священного трону дракона, щоб побачити дива?.. Хто вам цi дива вiдкрие, людоньки?.. Ви думаете, що Бог вам дав очi, щоб бачити?.. Дзуськи! Очi маете для того, щоб бути слiпими! Вони не вiдкривають, вони закривають вiд вас свiт! Бо що можна вгледiти через двi цяточки, що безперервно бiгають по лiлiпутськiй орбiтi, ще й, як хмарами, затьмарюються клiпанням? Що?
Домовина бачив, як крiсло оживае… Як з’являеться його дух, наповнюючи дикою енергiею тiло дракона. Як запалюються очi чудовиська i горять запеклою кров’ю. Дракон вигинаеться, наче хоче проковтнути свого хвоста… І враз випрямляеться у своiй страхiтливiй величi! Б’е себе в груди i рикае на весь свiт. Дракон знае, чому сьогоднi ожив. Шукае кривавими очима Домовину. Крилами наказуе привидовi пiдiйти… І хоча Домовина за своi вiковiчнi поневiряння надивився всього, йому стае страшно…
Годинник на ратушi почав вибивати пiвнiч. З першим його бамканням дракона затрусило. Вiн умить зробився одним смоляним згустком, з якого виринула смерть. Вона нахабно щирилася привиду i махала косою. А дракон знову почав ставати крiслом. Годинник бив далi, наче вгачував гвiздки в домовину. Смерть всiлася на крiсло. Посовалася своiм кiстлявим задом, нiби намагалася вмоститися зручнiше. А коли годинник на ратушi востанне бамкнув i затих, щезла. Як спалах, Домовина побачив на мiсцi, де щойно совалася смерть, текст. Його очi миттю його зафiксували. Володiв головний привид Львова такою картою пам’ятi, що людям навiть не снилося. І навряд чи коли присниться. Бо вони, заземленi, навiть не володiють сном. А саме вiн i е справжнiм життям.
Головний привид задоволено прицмокнув – перший крок зроблено. Потiм ще один маленький крок, iще… І буде цiла стежка. А вже нею вiн добереться i до душi Львова. Був у цьому переконаний на всi сто…
Тепер можна потiшитися з мера i вченого. Вони стояли посеред музею розчарованi, дивилися на мертве крiсло дракона i мовчали. Мчали, щоб побачити сенсацiю, а вгледiли мертву тишу… Може, iхнi душi i бачили дракона, але вони не мали куди передати iнформацiю. Бо людськi голови давно позабиванi всiляким мотлохом i до нового зачиненi. Вони перемелювали те, що iм оптом завантажили ще змалечку, коли перестали вiрити в дива… Що поробиш, нещаснi цi люди… Вони не можуть збагнути, що iхня черепна коробочка маленька, як макове зерня. Що тих мiзкiв – жменька, i то вони зморщенi, щоб триматися купки, аби людина хоч трошки могла мислити. Інакше пропаде… Щоб до тiеi черепноi коробочки потрапило щось нове – треба вивiльнити мiсце… А люди не бажають вивiльнити мiсце. Вони скупi. Вони не ладнi позбутися мотлоху. Сподiваються, що колись та й знадобиться. Тримають на чорний день. Тому iхнiй мозок – це смiтник, який не чистять. Смiття там лише пресують. До самоi смертi. Єдину чистку роблять тiльки хробаки. Коли чистка вже нiкому не потрiбна…
Щоб хоч трохи мера i доцента розрадити, Домовина дмухнув на дверi. Вони застогнали. Але ув’язненi в тiлах люди подумали, що це протяг…
«Чим iх здивуеш, коли вони щодо див закритi?» – розчарувався Домовина i помчав працювати. Часу багато – вiн вiчний. Але щоб устигнути багато, треба все робити вчасно. Привид не вiдкладав справ у довгий ящик – вiн же не людина. Хоча як би хотiв нею стати знову! Народитися пухнастим малям, прожити гiдне життя – i злетiти в небо! Блаженство!.. Але, як то кажуть, кесаревi – кесареве, а привидам свое робить…
А ще головний привид Львова Домовина дивувався, чому смерть була такою переляканою у мить, коли, наче спалах, з’явився текст. Невже вона теж не знала, що там написано, а вгледiвши, вiдчула для себе загрозу? Скiльки привид знав смерть, вiн жодного разу не бачив у ii очах страху… З ким, з ким, а зi смертю Домовинi ох як не хотiлося воювати! Зрештою, ворогiв знищують, щойно вони з’являються, а смерть поки що – друг…
Домовина ввiйшов у кабiнет. Усiвся за стiл. Увiмкнув комп’ютер. Мер, скорiше за все, нинi вже не повернеться. Можна спокiйно, без смороду попрацювати.
Вiдкрив повний перелiк привидiв Львова. Серед них для виконання мiсii треба було вибрати трьох. Найбiльш пiдходящих. Щоб i своiми мiзками шурупали, i чужими могли повелiвати. Щоб не губилися, потрапивши в складну ситуацiю, адже не секрет, що доведеться працювати i в гарячих точках, якi люди називають «святi мiсця». І щоб, чого доброго, не думали зрадити, бо свобода, хоч i тимчасова, все ж таки свобода… Манить своiм польотом, як грiх…
Добре, що свiтовий банк привидiв видiлив для цiеi мiсii достатньо енергii. Бо в банку привидiв Львова енергii як кiт наплакав. Вистачае хiба для того, щоб Домовинi злiтати на Собор. Такi часи… Криза… А з тоi енергii, яку видiлив свiтовий банк, можна органiзувати повноцiнне вселення трьох привидiв у людськi тiла. Затратна справа, але що поробиш?.. Бiльше, фактично, не потрiбно. А двох все-таки замало. Всяке бувае – краще пiдстрахуватися. Головний привид Брюсселя, правда, скупердяй рiдкiсний, хотiв зекономити, наполягав на видiленнi енергii для вселення двох привидiв, але Домовина переконав Собор, що ризик у такiй надважливiй операцii треба звести до мiнiмуму…
Закукурiкали третi пiвнi. Домовина не спiшив. Довго зупинявся над iменем iз списку i наче перевтiлювався в iншого привида. Намагався його вiдчути повнiстю, передбачити поведiнку i користь, яку той може принести пiд час виконання завдання.
Коли нiч почала збирати манатки, щоб iти геть з мiста, головний привид Львова зробив свiй вибiр. Вiн набрав на комп’ютерi:
1. Домовина.
2. Чернець.
3. Чорна дама.
Щодо себе – сумнiвiв не було. Вiн мусить пiти, щоб керувати мiсiею. Головному привидовi вiдсиджуватися в ратушi, ховатися за чужими спинами не личить.
Чернець – привид з пiдземелля Єзуiтського собору. Колись продав душу дияволовi. Кмiтливий. Метикуватий. Досвiдчений. Сильний. Гарячих точок уникае, але коли треба – мчить у гущу небезпеки без вагань.
Чорна дама – молодий привид з кав’ярнi, що розмiщена в пiдземеллi, на розi вулиць Руськоi та Федорова. Вибiр для Домовини важкий. Але ii характеристики точно знадобляться. Бо крiм кмiтливостi, метикуватостi, досвiду та сили потрiбна ще зваба… Хоча кмiтливостi i метикуватостi iй теж не бракуе… Чорна дама була красунею хоч куди. Всiм женихам вiдмовляла. А попалася на кавi. Якийсь лоботряс звабив ii ще не знаним тодi чудодiйним напоем. Чорна дама була такою вдячною, що, крiм тiла, здуру вiддала жениховi ще й душу. Тепер блукае пiдземеллям. Можна лише здогадуватися, хто був тим женихом… Але Чорна дама напою не розлюбила. Вiд неi лине такий аромат кави, що просто дурманить…
Ранок однiею ногою ступив на порiг ратушi. Зараз знову примчиться мер. У нього як не безсоння, то ще щось. Себе мучить i людям спокою не мае.
Головний привид Львова вимкнув комп’ютер. Сьогоднi опiвночi вiн зустрiнеться з кандидатами, побалакае… Якщо буде взаемна згода, скеруе кандидатури на затвердження в головний офiс. Дали енергiю, тож хочуть бути в курсi ii використання. І немае на те ради…
Домовина пiдiйшов до столу мера. Зiбрав у кулак енергiю, взяв ручку. У записнику Змiеборця зробив першу нотатку нового дня. «Смерть Львову!» – написав. І безсило опустився на крiсло. Що не кажи, а користування матерiальними речами забирало в Домовини цiлi пiдземелля сил… Та нехай… Зате у мертвому мiстi пануватимуть лише вони, привиди!..
9
– І що?.. – запитав мер доцента.
Безрукий безпорадно тер своiм обрубком долоню. Дивився на ратушу, що нагадувала йому дракона. На збентеженого директора музею, якого крiсло дракона лякало вже давно. На змерзлого сторожа, якому зiпсували змiну. Що мав вiдповiсти?..
– Вибачте, – сказав винувато, очiкуючи докорiв.
– Не треба, – мер на прощання затримав Левову руку. – Ви ж добре знаете, що перед нашими незрячими очима вiдбувалася змова проти Львова.
– Так… – Безрукого часто пiдводили очi, його iнколи пiдводили вуха. Але нiколи – нiс. Нюх вiн мав натренований. Запах привида витав у музеi. Вперемiш зi смертю…
– Чекаю подальших iнструкцiй. – Юрiй Данилович натякнув Безрукому, що хотiв би бути в курсi справи, якщо привиди ще дадуть про себе знати, бо яким би вiн реалiстом не був, як би не боровся за технiчний прогрес, але сидiти на смертi не хотiв… Неприемно, навiть коли ти смертi не бачиш… А позаяк усi великi люди – забобоннi, то завтра пiд час черговоi сесii вiн стоятиме… За трибуною. Щоб проаналiзувати виконання бюджету. Бо казна – така штука, що любить контроль…
Безрукий вiдмовився вiд пропозицii мера пiдкинути його додому на службовому авто.
– Дякую. Я пройдусь…
– Уже пiзно…
– Вдома буде ще гiрше. Дорогою спробую навести хоч якийсь порядок у головi. Хоч пилюку протру…
Нiч знала Безрукого, як облупленого. Стiльки кровi, скiльки вiн iй зiпсував своiми безглуздими блуканнями, не випивають навiть ненаситнi упирi… Нiч давно мала завдання не спускати з божевiльного доцента ока. Що вiн за такий екземпляр, що шеф наказав за ним постiйно наглядати?.. Нiчого пiдозрiлого нiчка за Левом Львовичем не помiчала. Звичайнiсiнький сновида, що топче лише брукiвку та асфальт. На висоту не рветься, по дротах не ходить. Одного разу вибрався вночi на ратушу, але без витребеньок, по-людськи, схiдцями… Навела на нього об’ектив, так крiзь дрiмоту й пильнувала…
Марi не спала. Сидiла на кухнi, грiла долонi об чергову фiлiжанку кави.
– Ну як? – запитала чоловiка.
– Мер не думае, що я здурiв.
– А конкретнiше?.. – Марi встала i притулилася до Лева. Вiн погладив ii пишне хвилясте волосся (через яке ще з першоi зустрiчi в лiкарнi й назвав «хвилястою жiнкою»), обняв i так сховав ii цiлу вiд свiту. Скiльки тоi хвилястоi Марi порiвняно з ним – велетенським левом. Серце Марi трiпотiло наче десь у нього всерединi. – Розкажи менi, будь ласка, все… Ти ж знаеш, якщо будуть якiсь проблеми, вони будуть не лише в тебе – вони будуть у нас. Я осторонь не залишусь. Нiколи. Тому хочу бути в курсi… Не приховуй нiчого, прошу… – Марi замуркотiла вiд блаженства. Ну хiба грiзний Лев мiг вiд неi щось утаiти?..
Почало свiтати. Ганнуся спала, всмiхаючись своiм ангельським видивам, навiть не пiдозрюючи, що доля знову видiлила татовi з мамою порцiю випробувань… Бо якщо хтось хоч краечком ока мав досвiд зазирнути у свiт, де живуть душi, цей новий свiт за потреби використае найменший шанс, щоб цим досвiдом скористатися… Адже мало залишилося дивакуватих людей на землi, ох як мало!.. Всi зайнятi тим, щоб виглядати пристойно! В iлюзорному свiтi товарiв. А з тих, кому все по цимбалах, толку – як з козла молока, бо душi в них залишилося – дрiбка, згасаюча вуглинка…
Одна надiя на нормальних божевiльних…
У Марi був вихiдний, у Лева лекцii пiсля обiду. День видався похмурий i змарнiлий. Хоча не дощило. Ганнуся поснiдала i щось собi радiсне уявляла, бо гугукала i з того тiшилася. Марi нарiзала капусту на салат. Безрукий не вилазив з Інтернету – вишукував львiвських привидiв, збирав iнформацiю про крiсло дракона. Сама водичка – нiчого конкретного… Одне-два речення – приманки для туристiв.
