скачать книгу бесплатно
Тривога не вiдпускала. Такi раптовi перепади настрою, звичайно ж, не додають оптимiзму. Дружина пояснила стан чоловiка синдромом досягнення успiху. Так бувае, розсудила вона, коли роками товчешся заради мети, вичавлюеш iз себе всi соки, а коли мрiя в кишенi – розслаблюешся… І знову застiй, апатiя… Допоки не придумаеш собi нових проблем, якi термiново треба вирiшити…
Мудра дружина у мера. А що дивуватися?.. Чоловiки без мудрих дружин – нiякi. Якими б звивинами iх не винагородив Бог i яку б шовкову стежку iм не стелила доля…
Дорогою до мерii Юрiй Данилович трохи заспокоiвся. Вибудовував собi в головi план роботи на день. А був вiн насичений… Може, дiйсно, взяти вiдпустку i трохи вiдпочити? – запитав себе словами дружини. Й одразу вiдповiв: не час. Ще трошки… Ще два вкрай важливi iноземнi проекти – i вже тодi…
Перед мером хтось уважний завбачливо вiдчинив важкi вхiднi дверi мiськоi ратушi. З них, наче на мiтлi, вилетiла жiночка iз скуйовдженим чорним волоссям, у довгiй квiтчастiй сукнi.
– Ти сидиш на смертi!.. – кинула вона в очi Юрiю Даниловичу i розчинилася на площi Ринок. Наче ii й не було…
– Божевiльна! Не звертайте уваги!.. – лепетав хтось збоку.
Але меровi оте ii «Ти сидиш на смертi!..» запало не лише в голову, але й у душу… А душа ох як умiе помучити, коли щось не по ii…
5
– Юрiю Даниловичу, вибачте, прошу… – хвилюючись, затиналася секретарка Вiра. – Знаю, що у вас через п’ятнадцять хвилин важлива зустрiч, але один пан… Напористий, як… – не договорила. Ледь не сказала шефовi «як жеребець» i почервонiла…
– Хто? – спокiйно запитав мер. Вiн знав, що просто так Вiра не турбуватиме.
– Доцент кафедри етнографii Безрукий Лев Львович.
– З яким питанням?..
– Не хоче говорити, бо iнакше, каже, його заберуть у божевiльню…
Мер декiлька секунд дивився в безвiсть, наче вона мала пiдказати йому, чи варто перед однiею з найважливiших зустрiчей у його життi витрачати час на настирливого вiдвiдувача.
– То що?..
– Хай заходить. На п’ять хвилин. Якщо я не зможу, сама будеш його спроваджувати.
– Добре…
Безрукий з’явився у кабiнетi мера розгублений i блiдий, як полотно. Наполегливiсть, з якою штурмував секретарку, зникла, випарувалась… Бо тепер треба було пояснити впливовiй публiчнiй людинi, яка звикла оперувати фактами, що вiн не схиблений на своiх етнографiчних зацiкавленнях учений…
Змiеборець вийшов з-за столу. Посерединi кабiнету чоловiки зустрiлися, привiталися за руку.
– Слухаю вас уважно. – Мер глипнув на годинника. Сiсти не запрошував. Тим самим ще раз культурно натякнув, що часу в нього обмаль.
Безрукий обiйшовся без передмов. З ходу переповiв меровi про останнього листа з ратушi. Вiд привида безрукого ката. І про вiзит до психiатричноi лiкарнi мага Наума Чортополоха. При словах «мер сидить на смертi» Юрiя Даниловича пересмикнуло.
– Ви думаете, я здурiв? – запитав Лев.
– Нi, – вiдповiв мер. Доцент полегшено видихнув. – Я думаю, ми здурiли обое… А тому – нам потрiбно сьогоднi ввечерi зустрiтися i скласти план нашого одужання…
Доцентовi кафедри етнографii Безрукому Левовi Львовичу здалося, що мiський голова з нього глузуе.
– Якщо ви, Юрiю Даниловичу, менi не вiрите, то зустрiч не мае сенсу…
– Проблема в тому, – мер виглядав стурбованим, – що я вiрю собi… А тому… О дев’ятiй вечора я вас жду. Тут. На каву…
Лев вийшов вiд мера нiякий. Не мiг збагнути, чому Змiеборець не здивувався, що з ратушi якiсь привиди пишуть листи схибленим ученим. Був стриманий i наче зацiкавлений. І якщо мер вважае його божевiльним, для чого ця вечiрня зустрiч?.. Може, на Левових легендах хоче зробити рекламу ратушi i залучити ще бiльший потiк туристiв?..
Безрукий жалiв, що пiшов до мера. Тим бiльше, доказiв у нього катма. Лист вiд ката, який для мiського голови е звичайним чистим аркушем. Бо катовi листи вiдкриваються лише Безрукому. Чомусь… Але водночас не вiрити катовi вiн не мав права. Адже на власнiй шкурi пережив наслiдки його попереднiх одкровень…
Зателефонував Марi, сказав, що повернеться пiзно. Увечерi мае зустрiтися з мiським головою. Спитав, як Ганнуся…
– Будь обережний, Леве, – попросила Марi.
– Чому?..
– Бо я боюся… – призналася дружина. – Менi здаеться, що не тiльки мер сидить на смертi… А я теж…
– Усе буде добре, – пообiцяв Лев. І збрехав. Бо у «все буде добре» не вiрив у ньому жоден атом. Нi той, що вiдповiдае за Землю, анi той, що слугуе небесам…
Щоб якось згаяти час, пiшов на роботу. Вирiшив посидiти на кафедрi, а заодно продемонструвати Бориславi Болеславiвнi, який вiн сумлiнний працiвник. За останнiй тиждень декан уже двiчi йому робила зауваження. Ще витурить з роботи до бiсовоi матерi… А вiн, крiм порпатися в душi свого народу, бiльше нiчого не вмiе… Хiба що бетон мiсити на будовi. І то однiею рукою…
6
Головний привид Львова Домовина повертався додому злий, як демон. Пiсля дводенних суперечок Собор привидiв европейських мiст постановив: забрати у Львова душу. Тимчасово… Але Домовина знав, що забрати – значить, украсти. А тимчасово – це назавжди. Не сьогоднiшнiй, надивився свiту за стiльки рокiв поневiрянь землею… А це означало, що мiсто згине! Бездушшя перетворить його на прах, зiтре з лиця землi. Як цього уникнути? Одному Боговi вiдомо, i то ще не факт. Шеф привидiв теж не ликом шитий! Знаеться на слабкостях свiту не згiрше за Бога…
Любив Домовина Львiв! Так зрiднився з ним, що далi нiкуди. Але правду теж приховати не мiг. Душа мiста не дотримала принципу паритету – тримати у собi порiвну свiтла i мороку. П’ятдесят на п’ятдесят. Це були основнi умови для душ при iх вселеннi в тiла мiст… Наскiльки Домовина був поiнформований…
Не винив головний привид душу Львова. Бачив, що вона старалася з усiх сил дотримувати угоди. Противилася, як могла… Але люди у Львовi здурiли!.. Своiм дивацтвом насильно переситили душу свiтлом… Та й туристи добряче допомогли, чого грiха таiти… Вже дiйшло до дев’яноста на десять! А це означало, що скоро не лише зникне вся темiнь Львова, а свiтло, як пошесть, поширюватиметься й на iншi мiста. Не дивно, що сусiди захвилювалися. Привиди околишнiх мiст зiнiцiювали зiбрання, поставили питання руба… Умирати не хотiв нiхто… Як Бог дав жити привидом, то треба жити… І боротися за життя до скону…
Домовина приземлився на Лису Гору. Сiв на лаву i став мiзкувати. Перебирав на пальцях варiанти. Вибирати, фактично, було нi з чого: поганий, гiрший, поганючий… І навiщо йому ця халепа у час, коли так-сяк притерся до життя на цiй грiшнiй землi, виборов бiльш-менш комфортне мiсце в пiдземеллях ратушi?.. Щоб спокiйно обмiзкувати, як позбутися тягаря грiхiв i вирватися в омрiяне небо…
Але Домовина добре розумiв, що противитися волi Собору – це значить нидiти десь у вiчному засланнi в муках… Усе одно знайдуть iншого виконавця. Це – поганючий варiант. Гiрший – провалити мiсiю i згорiти вiд свiтла. Без надii на небо… Поганий – впрягтися i вкрасти-таки душу в мiста… А там буде видно… Життя покаже… Щомитi щось та й мiняеться – не треба заглядати далеко у вiки…
На поганому варiантi головний привид Львова i зупинився.
Вiн пiдвiвся, набрав повнi легенi вiтру i полетiв у ратушу. У свiй кабiнет. Щоб працювати…
Зайшов. Мер Юрiй Змiеборець сидiв за столом. Переглядав якiсь папери.
– Якого дiдька ти тут робиш? – обурився Домовина. – Маеш тiло, дружину, дiтей – iди додому i насолоджуйся життям!..
Боже, якi цi люди телепнi!.. Не вмiють смакувати життя… Оце попробував би Змiеборець невидимим тинятися ратушею i надiятися на чудо… Що коли-небудь звiльниться i злетить…
Домовина i Змiеборець мали один кабiнет на двох. Мер, звичайно, привида не бачив i не чув. Не знати навiть, чи вiдчував. Зате привид усе бачив i все знав. Та от мало що мiг вдiяти… Отаке-то життя. Змiеборець, на вiдмiну вiд попереднiх мерiв, Домовинi не заважав. Удень привид терпiв його легко. А ось з настанням сутiнкiв це давалося йому непросто. І зараз, коли Домовина мав прийняти вкрай важливi рiшення, присутнiсть мера його неймовiрно дратувала…
– Іди додому!.. Йди геть!.. – навiював привид меровi. Але той не зважав. Сидiв у крiслi, як прилиплий до каструлi вареник…
І що мав робити головний привид?.. Змiеборець тут бiльшою мiрою господар – бо мае тiло…
Домовина вирiшив заспокоiтися i займатися своiми справами… Вийняв пляшечку парфумiв, оббризкав весь кабiнет. Щоб духом мера не смердiло.
Нестерпний Змiеборець повiдчиняв вiкна. Хоч надворi стояла застуджена весна. Вiтряна, слизька i розхристана… Точнiсiнько як настрiй у головного привида Домовини…
7
Лев стояв на площi Ринок перед ратушею i пильнував велику стрiлку старезного мiського годинника. Коли вона перескочила на одинадцяту – увiйшов у будiвлю. Охоронець його не займав, бо звик до вештання туристiв, якi прагнули потрапити на оглядовий майданчик на ратушi, щоб подивитися на нiчне мiсто.
Приймальня мера була порожньою. На стiнi пульсував годинник – далеко не такий, як на будiвлi. Сучасний. Без життя. На батарейках.
– Заходьте, Леве Львовичу, – заговорила приймальня голосом мера. З якогось прихованого динамiка, здогадався Безрукий.
Кабiнет мiського голови ввечерi здавався зовсiм iншим. Похмурим i чужим.
– Я тут… – мовив Лев. Наче прагнув, щоб Юрiй Данилович звернув на нього увагу. Бо погляд мера був десь далеко, за тридев’ять земель.
– Це добре, пане Леве… Дуже добре… А ось я такоi впевненостi щодо себе не маю…
Довгих декiлька хвилин чоловiки дивилися один на одного, нiби шукали якогось iншого зв’язку, крiм очей… Не знайшли. Тодi мер почав:
– Я вам розповiм дещо… Це, в основному, дивнi збiги, що переслiдують мене останнiй тиждень… Гм… І ще дещо. – Сумнiви вискочили на його обличчi, натягнули канат i почали перетягувати: хто – кого? – Але все по порядку… Тодi ви зрозумiете, чому я казав вам, що здурiв… І пересвiдчитеся, що я з вас не кепкував… – Мер запросив гостя сiсти. Як i обiцяв, почав готувати каву. Їi запах трохи перебивав холодну моторошнiсть, що витала в кабiнетi.
– Так… – Безрукому наче заклинило язика. Мiзки буксували, як старий комп’ютер.
Мер чекав, що вчений ще докине кiлька слiв. А коли збагнув, що чекання марне, заговорив сам. Був схвильований i цього не приховував.
Юрiй Змiеборець детально розповiв сон, в якому у нього намагалися викрасти душу i ледь не втопили… Розказав про розпатлану жiнку, що попередила його «про сидiння на смертi». Згадав про вранiшнiй вiзит Лева, пiсля якого вiн полегшено зiтхнув, бо виплутуватися з чортiвнi вдвох набагато веселiше.
– Якщо нереальнi подii повторюються не лише у моiй головi, а ще й у головах iнших, – це вже не божевiлля, правда?
Безрукий, загартований злиднями у дитячому будинку, знав, як змусити мiзки працювати. Вiн пообiцяв iм на вечiр шоколад з горiхами. Вiд того в ротi з’явилася слина i завiвся язик. Дар мови було успiшно реанiмовано.
– Не факт, – вiдповiв вiн тепер уже упевнено.
– Тобто?.. – Мiського голову така вiдповiдь не влаштовувала.
– Це може означати, що божевiлля прагне стати реальнiстю…
– І що, цьому можна запобiгти?
– Так. – Безрукий зробив тривалу паузу. – Прийняти нову реальнiсть.
– А це значить, що я сиджу на смертi i що привиди хочуть украсти у Львова душу?
– Атож.
– Тодi я нiчого не розумiю…
– Все ви розумiете, Юрiю Даниловичу, – втiшив мера Лев. – Просто ваш теперiшнiй земний досвiд не дозволяе цього прийняти.
– А як бути?
– Не знаю… Переконаний лише в одному, що «бути» – треба ще заслужити… Сидiти склавши руки – не поможе… Можна, правда, ще молитися, щоб те, що зараз iз нами вiдбуваеться, виявилося наiвними масовими галюцинацiями. Повiрте, я маю досвiд спiлкування з привидами. Я ж Безрукий… У прямому i переносному значеннi. – Лев показав свою покалiчену, обрубану руку.
Мер пiдскочив на крiслi, як на гойдалцi. Перебрав папери на столi. Потiм попорпався в тумбi.
– Ось, знайшов нарештi! – І вiн простягнув папiр Левовi: – Почитайте…
Лев повертiв аркуш у руках, сказав здивовано:
– Тут же нiчого не написано. Що я маю читати?..
Змiеборець нервово вихопив папiр iз рук нахабного вченого. Пробiг по ньому очима.
– Ви з мене глузуете? – запитав з притиском.
– Менi зараз, проти ночi, не до глузувань. Просто я здогадуюсь…
– Якi здогади? – скипiв мер. – Тут чорним по бiлому написано. Слухайте… – Змiеборець почав читати: – «Дякую. Вашi знання допомогли менi злетiти. З повагою, Привид безрукого ката. PS. Передайте вiтання Левовi Безрукому».
– Я не договорив, Юрiю Даниловичу… Винятковiсть катових листiв полягае в тому, що iх може прочитати лише адресат. У даному випадку – ви. Звiдки я знаю? Бо я теж маю такого листа… І моя дружина каже, що я з неi глузую… Прошу… – Лев подав меровi останне послання ката.
– Нема нiчого… – промимрив Змiеборець, розглядаючи аркуша. Раптом вiн його понюхав. Скривився. – Пахне, як у моему кабiнетi проти ночi. Звiдки беруться цi затхлi запахи?
– Не знаю… Краще я вам прочитаю… – Безрукий забрав у Змiеборця аркуша, впевнено, як щойно мер, прочитав свого листа. На вiдмiну вiд мiського голови, Левовi лист пахнув свiжим небом.
– Що робити? – запитав по паузi Змiеборець.
– Це вже питання, яке не любить сидiти склавши руки. І вкрай важливе. Саме воно щось та й може вирiшити… Так от… – Лев вирiшив вiд мера нiчого не таiти. Розповiв, як вiн був причетний до звiльнення з ратушi привида безрукого ката… Аби голова мiста не тiшив себе iлюзiями, що до нього в гостi завiтала казка.
Юрiй Данилович Змiеборець довго боровся iз змiем, який поселився у його головi… І не переборов… Змiй переконав його, що вiн реальний. Попри суцiльну дивину…
Кабiнетом прошмигнув холод. Такi вiдчуття з часу падiння з вiкна Безрукого вже не бентежили. Проте мер змiнився.
– Хочете правду?.. – раптом запропонував Змiеборець.
– Я ii знаю… – Безрукий, як снайпер, нацiлився в очi збентеженого мера. – У митi, коли вас попускае передчуття, – карбував вiн, – ви переконанi, що гаете час на божевiлля… І ви хочете мене прогнати… Це нормально. У мене таке було… Але, знову ж таки, наступноi митi вас щось не пускае…
– Атож… – приречено погодився мiський голова.
– Це все привиди. Вони з нами повсякчас. Просто… не даються чути… А зараз… Хiба ви не розумiете, що ми не самi? – запитав Безрукий.
Юрiй Змiеборець намагався вловити ритм дiйсностi. Зробивши декiлька довгих вдихiв-видихiв, вiн запитав:
– Як повернутися до нормального життя?
– Не маю жодного поняття, – зiзнався Лев. – Життя пiдказуе поступово. Ось мене, примiром, зараз цiкавить, на чому ви сидите?
Юрiй Данилович зiскочив з крiсла. Подивився на свiжу вм’ятину вiд своiх сiдниць. Вiдсунув крiсло, глянув на пiдлогу, пiд стiл. Знову взявся за крiсло. Обстежив вiд нiжок i до спинки. Звичайне, трохи протерте, зручне крiсло… Нi бiльше нi менше.
Безрукий не зводив очей з мiського голови.
– Що? – запитав мер у цих очей. – Крiсло як крiсло… Де та смерть?..
