скачать книгу бесплатно
– Цить! – заткнула рота Безрукому заступник декана Олена Пiдпiрка. – Що занадто, то не здраво!.. Просiть вибачення в Борислави Болеславiвни за свое зухвальство i йдiть працювати! І молiть Бога, щоб шеф вам пробачила. Бо iнакше… – Олена Пiдпiрка недоговорила. Не було до кого. Всi вченi-перевченi, кандидати у вченi на той час перебували в загородках. У кабiнетах тобто. Разом з Безруким…
Але всi працiвники почули, як Лев Львович голосно мовив:
– Вибачте!
І всi полегшено видихнули. Борислава Болеславiвна видихала найдовше… А потiм вискочила з кафедри. Попрямувала в свiй кабiнет. Готуватися до атаки…
Безрукого одразу кинуло в холодний пiт, коли вiн побачив, що на мiсцi його вiрного старенького комп’ютера стоiть новий з надсучасним монiтором.
Лев смикнув дверцi. Деревоволокниста плита у його загородцi дала першу трiщину в тому мiсцi, де крiпилися завiси…
15
Декан факультету етнографii думала, що мае двi-три хвилини. Але помилилася. Бо Безрукий вдерся до ii кабiнету через тридцять секунд.
– Де мiй комп’ютер? – гаркнув Лев.
Декан на своiй територii була спокiйною, стриманою i суворою.
– То ви так дякуете, Леве Львовичу, за те, що я належно оцiнила ваш особистий внесок у розвиток кафедри i вибила для вас у скупого начальства найсучаснiше чудо технiки? – парирувала Борислава Болеславiвна.
– Ви добре знаете, що мене цiкавить не комп’ютер, а iнформацiя!..
– Вся iнформацiя, дорогенький, iз старого тугодума перекачана до новенького швидкiсного дотепника…
– Менi не подобаеться, коли хтось риеться в моiх дослiдженнях! – не вгавав Безрукий.
– А ось тут на деяких нюансах ми трiшечки зупинимося. – Декан запросила Лева присiсти, сама зручно вмостилася в шкiряне крiсло, зiмкнула руки в замок i нахилилася до доцента. – Оскiльки ви працiвник iнституту й отримуете тут зарплату, то плоди вашоi працi е надбанням iнституту. І ними задля спiльноi справи може користуватися будь-який працiвник. Звичайно, з посиланням на вас, цивiлiзовано. Логiчно? А не подобаеться – звiльняйтеся, дослiджуйте собi вдома що хочете i скiльки влiзе й думайте, за що дитинi купити цукерку. Такi умови вас влаштовують?
Безрукий почухав своi кучерi. Стiйка умить загасила його запал, як новий вогнегасник. Нападати вже не було сенсу. А вiдступити гiдно – не знав як. Тримав паузу…
– Я взагалi-то покликала вас, щоб похвалити, – врятувала Левову репутацiю начальниця. Вiн за це iй подякував. Подумки. Так само мовчки вiдзначив, що сам вдерся до ii кабiнету, а не вона його покликала. Що ж, нехай… – Отож не буду багато говорити, зразу роблю вам дiлову пропозицiю. Вашi знахiдки про львiвських привидiв цiкавi. Визнаю. Але для справжньоi бомби в науковому свiтi цього замало. Без солi, так би мовити… Факти хоч якiсь просяться… І я випадково надибала у вас одну вражаючу фотографiю…
– Як?.. – Лев умить упрiв.
– Із смiтника… Ви знаете, що в комп’ютерi в нижньому куточку е такий ящичок – смiтник називаеться. І допоки його не почистити – з нього можна повернути смiття, так би мовити… Хоча i з почищеного можна, до речi… Так от, на цьому фото, крiм екстравагантних персонажiв, проглядаеться цiкавий текст… Що ви про нього можете сказати?
– Нiчого! Я ледве встиг видалити фото. Щоб екстравагантнi персонажi мене не знищили! Такого безсилля я ще не переживав!.. Вам, напевно, того не збагнути, але фото висмоктувало з мене життя небаченими темпами… Тому ви й подумали, що я п’яний…
– А якщо ми спробуемо спiльно попрацювати над текстом, напишемо у спiвавторствi шедевр, розкриемо, розкрутимо, станемо вiдомими?
– Нi! Вибачте, Бориславо Болеславiвно. Але за це я не вiзьмусь. У мене мала дитина, i я ще хочу жити… Ви розумiете?.. Ви ж бачили?.. А як на вас подiяла свiтлина?.. – Безрукий злякано заклiпав очима. Весь зблiд.
– На мене все дiе так, як я захочу! – вiдмахнулася вiд запитання декан.
– Тодi вам легше… – промимрив Безрукий.
Борислава Болеславiвна пiдiйшла до вiкна, трохи вiдхилила штору. Дивилася на шмаркату, закутану в тумани весну. Дивувалася, чому та не вдягаеться у сонячне в квiтки плаття i не виходить на люди, як цариця!.. Якесь таке все сiре, сире, обпльоване… Таке, як iй подобаеться!.. Стiйка сховала за шторою свое обличчя, а Лева бачила, як на долонi. Настроiлася на нього, наче соковижималка, що хоче вичавити геть усi соки!.. Якщо вдасться – навiть з м’якоттю!..
На радiсть Борислави Болеславiвни, Безрукий був безхребетний, безiнiцiативний, переляканий, безмозкий i безкровний. Тобто без соку… Залишилася одна м’якоть. Але м’якоть сама по собi непоживна. Безрукий пройшов такий ретельний рентген, що якби хоча б якась брехлива хитринка у ньому була, Борислава Болеславiвна вирахувала б ii точно. Тисячу вiдсоткiв!.. «Мертвяк!» – подумала декан. Хоча для недосвiдченого ока виглядае грiзним звабливим левом. У кожного своi очi…
– Шкода! – розчаровано продовжила декан, вiдiйшовши вiд штори. Безрукому здалося, що вона почала знову перетворюватися у колишню Бориславу Болеславiвну – змiю… – Це ваша остаточна вiдповiдь? Бо я знайду iншого охочого! Щоб ви потiм не жалкували…
– Остаточна. Лише…
– Слухаю уважно.
– Ви часом менi те фото в новий комп’ютер не закинули? – злякався Безрукий.
– Ви що, Леве Львовичу? Я смiтникiв у новi комп’ютери не закидаю.
– Дякую…
– На здоров’я. Але якщо надумаете…
– Не надумаю…
– Тодi йдiть до своiх привидiв. Працюйте.
Безрукий пiднявся, знову почухав своi кучерi. У нього була така дурна звичка ще з дитинства. Коли хотiв щось запитати, але не був упевнений, чи треба…
– Ще щось?.. – Борислава Болеславiвна зовсiм не виглядала розчарованою вiдмовою Безрукого спiвпрацювати.
– Мiй мобiльний. Вiн тодi був на кафедрi. Ви часом не бачили?.. Випадково?..
– На вiдмiну вiд робочого комп’ютера, ваш мобiльний телефон, Леве Львовичу, ваша приватна власнiсть. Так що нi, не зустрiчала. За мобiльними працiвникiв я не наглядаю. Шукайте. До побачення. До вечора… Ви сьогоднi маете пару в заочникiв… Не забудьте, будь ласка… Гаразд?
Безрукий побiг у туалет. Його знудило. Вiн почекав над унiтазом, але блювати було нiчим… Ця змiя зжерла з нього все…
Дорогою додому, яку Лев традицiйно долав пiшки, бо не вистачало часу на стадiон, вiн не без радостi визнав, що вмiе переконливо брехати. Не те що не почервонiв – жодна жилка в ньому не сiпнулась, коли з виряченими очима переконував Змiю, що не встиг побачити тексту! Аж загордився собою, коли Стiйка повiрила! Треба вiдкриттям такого спасенного дару обов’язково подiлитися з Марi, – подумав. Уявив ii реакцiю – i передумав. Нi, дружинi таким талантом хвалитися не можна! Нiяк. Вона ж потiм, може статися, постiйно гадатиме, що вiн бреше… Заради святого спокою нехай краще Марi думае, що Борислава Болеславiвна не стiйка, а слiпа… Адже Марi переконана на всi тисячу, що Безрукий брехати не вмiе. Бо його при брехнi видае все – очi, мiмiка, жести, рухи… Душа… Нехай буде так… Як хоче дружина. Бо ж вiдомо, що муж i жона – одна… Нi, краще так: чоловiк та жiнка – одна спiлка.
До дому ще залишалася одна трамвайна зупинка, а ноги Безрукого вже не несли. Якраз задзеленькав трамвай. Вiн пiдбiг до зупинки, заскочив на вичовгану мiльйонами пiдошов сходинку, коли нервова, фарбована пiд вiдьму водiйка наче навмисно ледве не зачинила перед ним дверi. Лев ii впiзнавав уже давно. І не лише через надмiру яскраво нафарбованi тонкi губи; вона завжди дзеленчала своiм iржавим дзвiнком ще на жовте свiтло свiтлофора. Чим виводила iз себе i пiшоходiв, i водiiв. Певно, так пiдживлювала свое вiдьомське ество…
Лев запхав руку в кишеню, щоб витягнути грошi, а вийняв учетверо складеного папiрця. Розгорнув, почав читати.
«Молитва до святого Великомученика Юрiя
Святий Великомученику й Чудотворцю Юрiю!
Глянь ласкавим оком на мене й попроси милосердного Бога, щоб не карав мене за моi тяжкi грiхи, а щоби вчинив зi мною по безконечному Своему милосердю: нехай за Твоiми молитвами, святий Великомученику Юрiю, Бог завжди дае менi здоров’я душi й тiла, благословення в усiх моiх працях та змаганнях, а передовсiм прощення моiх грiхiв i ласку витримати в доброму до кiнця.
Будь при менi, святий Великомученику, по всi днi мого життя, будь при менi особливо в годину смертi й допоможи в останнiй вирiшальнiй боротьбi, щоб я разом з Тобою мiг у вiчностi славити в Трiйцi одного Бога.
Амiнь».
Безрукий прочитав молитву раз, удруге. Втрете дочитати не встиг, бо пiдiйшов дебелий контролер-ревiзор i ввiчливо попросив квиток. Наiздився! Лев почав було переконувати його, що не встиг придбати квитка, бо щойно зайшов. Уже й грошi наготував. Але контролер не Борислава Болеславiвна – вiн йому не повiрив. Довелося заплатити штраф за безквитковий проiзд. Фарбована вiдьма з того так потiшалася, наче iй на день народження подарували нову мiтлу, i на бiса iй здалися тепер цi трамваi!..
Проте штраф Лева майже не засмутив. Вiн зрозумiв iнше: чому йому вдалося вистояти перед Стiйкою. Молитва допомогла!!! Значить, – зробив висновок Безрукий, – iнколи збрехати не грiх. Раз святi великомученики i чудотворцi цьому сприяють!..
Питання, як молитва опинилася в його кишенi, залишалося не дуже й вiдкритим. Адже Марi знае все!..
16
Головний привид Львова Домовина вселився в Бориславу Болеславiвну опiвночi, коли вона собi уявляла любощi з проректором Едуардом Столичним. Замолоду вони крутили шури-мури, згодом Столичного перевели в Харкiв, i аж ось тепер доля знову повернула Едуарда в рiдний iнститут. Столичний Бориславi зробив комплiмент, вона повiрила… А цiеi ночi нi сiло нi впало Борислава поринула в спогади – Едуард був молодий, м’язистий i нiжний, а уява в досвiдченоi Борислави така, що може хмари в один грозовий кулак зiжмакати, не те що розворушити власне тiло…
Борислава Болеславiвна якраз набирала жару, Домовина iй трохи пiдсобив – попестив, полоскотав, роздмухав аж до вибуху… Жiнка здригнулася, розслабилася, i в цей неконтрольований завжди обачливою Стiйкою момент привид прослизнув у ii тiльце. Легко, наче влетiв на оглядовий майданчик ратушi. Навiть не сподiвався на такий миттевий успiх. Ось що значить пiдходяща мить. Недарма про привидiв, яким пощастило злетiти в небо, кажуть: вiн опинився в потрiбному мiсцi, в потрiбний час… Ну, про те, що мiсце, в якому довелося побувати Домовинi щойно, йому було конче потрiбне, – це, м’яко кажучи, не так, а ось час вiн вибрав потрiбний – це стовiдсотково.
Тiло у Стiйкоi було сильне – молодим би такого здоров’я. Душа куца, прибита, з нею Домовина знайшов спiльну мову скоро – пообiцяв спустити з парашутом з телевiзiйноi вежi Високого Замку. Душа погодилась – з’явився хоч якийсь шанс полiтати. А ось iз мiзками попервах були серйознi проблеми. Особливо першоi ночi, коли Борислава факт, що в нiй поселився привид, приймати категорично вiдмовлялась. Вiрила, наiвна, в сон.
Довелося Домовинi декiлька ночей з Борислави виходити, хоча коштувало йому це здоров’я, як за рiдну маму. Пояснювати, вговорювати, обiцяти… Урештi зiйшлися на тому, що тимчасово Стiйка Домовину приймае. Вони спiльно виконують спiльнi завдання: Борислава допомагае Домовинi знайти душу Львова, а вiн iй – стати ректором iнституту. Все! Що привидам нiчого не коштуе, то людям – як манна небесна…
З першим завданням новiтня Стiйка впоралася сьогоднi. Ну, не зовсiм щоб iдеально, але на початок – чудово. Домовина був задоволений. І не так процесом, як результатом. Бо найбiльше, чого вiн остерiгався, не пiдтвердилось. Схоже, Безрукий не знае змiсту послання. По-перше, тоi ночi вiд надпотужноi енергii фотографii вiн ледь не помер вiд серцевого нападу. По-друге, новiтнiй детектор брехнi, винайдений привидами Парижа, на якому сьогоднi перевiряли Безрукого, навiть не сiпнувся. Наче був мертвяком…
Усе йде за планом. Домовина тiло мае. Ще треба пiдселити Ченця i Чорну даму…
Вони привиди тямущi, рвуться до бою… Їм усе роз’яснено й обiцяно… Так що вперед! Допоки свiтло не добралося до пiдземель… Бо тодi не допоможе навiть Бог… Адже не буде кому прощати…
17
Безрукий тупцяв на порозi власноi квартири, тиснув на дзвiнок, гатив кулаком у дверi i нервував. Ключа забув на роботi. Радiв, що пiсля тортур Борислави Болеславiвни хоч голову прихопив. За мить переключився на дверi сусiдки панi Стефи. Безрезультатно.
– Пiшли гуляти, – зробив вiн висновок. – У таку зашмаркану погоду потягли Ганнусю надвiр! А потiм охкають над дитиною, мацають дитячого лобика, тикають градусник i огиднi лiки сують! Що старе, що молоде: два чоботи – пара. У бабцi життевий досвiд – вона наймудрiша. Марi – лiкар хоч куди. Обое переконанi, що дитинi потрiбне свiже повiтря! Де вони в тому задурманеному вихлопами мiстi знаходять свiже повiтря, один Бог знае! Треба сьогоднi ж купити мобiльник. Такий час настав, що без нього хоч умри…
Ще раз щосили натиснув дзвiнок. Рука механiчно потягнулась до клямки. Натиснув – i дверi вiдчинилися. Як у казцi… Забiг до квартири. Ганнуся повзала по килимку, бавилася роздертою на шматки китайською лялькою, яку Лев подарував iй на день народження, i радiсно гугукала! Побачивши татка – здивувалася. Наче не його чекала. Що коiться?
– Марi! Панi Стефо!.. – Тихо. У хованки з ним бавляться, чи що?
Гупнули вхiднi дверi.
– Де моя маленька пташка? – шукав когось солодкий, як нектар, голос. – Секундочку, золотце! Я все знайшов!
Безрукий напружився, щоб той голос одним ударом упокоiти. У кiмнату заскочив радiсний Борис Мудрагель. З мiнiатюрними викрутками i старим радiо з пiдвалу Лева. Кулак Безрукого застиг за мiлiметр вiд носа вундеркiнда. Ганнуся розреготалася.
– Як це розумiти? – Безрукий взяв юнака за барки i пiдняв. Його ноги смiшно телiпалися над килимком.
– А що таке? – здивувалося чудо з ботанiчного саду. – Поставте мене на грiшну землю, Леве Львовичу. – Безрукий його впустив. – Так краще, – зробив висновок вундеркiнд. – А чого, власне, ви розлютилися? Все добре. У нас з Ганнусею повна психологiчна сумiснiсть.
Ну хiба можна на це диво природи з ботанiчного саду злитися?
– Де Марi? Де панi Стефа? – запитав утомлено Лев.
– Марi викликали на роботу. Панi Стефа пiшла проводжати подружку.
– У сусiдки немае подруг.
– Уже немае. Вона пiшла проводжати ii в останню путь. Панi Стефi подзвонили – треба було щось там на похоронi органiзувати. Не вiдмовляти ж людинi в такий день, так?..
– А ти як тут опинився?
– Як тут, так i деiнде, – Борис почав щось паяти, – так i всюди я з’являюся завжди вчасно. Бо в мене – iнтуiцiя… Ви що, – дорiкнув вундеркiнд, – не могли мене попередити, що ляльку треба навчити украiнськоi?.. Я принiс би все свое. А то товчуся по пiдвалах, наче примара… Ви б там хоч замок поставили людський. Поки вiдчинив тi дверi, що скриплять, як гальмiвнi колодки в наших маршрутках, ключем, як у Буратiно, весь упрiв.
– Як ти посмiв залишити малу саму, та ще й на пiдлозi? – нападав Лев, iгноруючи вундеркiндовi хитромудрi поради.
– Ви гадаете, що вона могла кудись пiти? – здивувався Мудрагель. – І взагалi, нехай звикае до самостiйностi. Чи ви хочете з неi виростити парникового вундеркiнда типу мене?
– Не хочу.
– Отож-бо. Ставте чайник. Пiд гарячий чай з тiстечками зараз будемо насолоджуватися, як лялька Мавка щебече солов’iною украiнською мовою.
– Чому Мавка? – здивувався Лев.
