скачать книгу бесплатно
– А я що казав? Змiя е змiя! А тодi менi смiшно не було… На щастя, лiкарi збагнули, що менi потрiбен не нарколог, а кардiолог. Бо серце дiйсно зупинялося вiд безсилля ганяти по судинах кров. Ця фотографiя – страшнючий упир, вона висмоктала всi сили за декiлька хвилин.
– Тепер кажи головне, – наполягла Марi. Вона розумiла, що Безрукий щось приховуе. Весь його вигляд показував, що вiн чимшвидше хоче усамiтнитися, аби де в чому переконатися.
– Може, не треба? – Лев не хотiв хвилювати дружину.
– Слухай, Безрукий, ти добре знаеш, що ти без мене, як безпорадне дитя. Ганнуся i то бiльш самостiйна. Так що розказуй.
– Просто боюся за вас.
– Давай будемо боятися разом.
– Умовила! – Безрукий зсадив дружину з колiн. Долив гарячоi води до недопитоi кави. Мусив пити слабеньку, бо серце. І не хотiв, щоб Марi наробила гвалту. – Ну скажи менi: чому я такий безхребетний, безвольний чоловiк? Скiльки разiв я намагався сказати тобi – нi! І жодного разу не змiг! Ти можеш менi пояснити?
– Можу, дорогенький! – Дружина примружила своi хитрi оченята, струснула хвилястою голiвкою. – Тому що на правильно поставленi запитання вiдповiдi «нi» бути не може. Втямив?
– Хочу ще однiеi нормальноi кави, а не помиiв! – вигукнув Лев.
– Нi! – категорична мовила Марi. Безрукий дружину перекривив. Його «нi» було кволе, як щойно вилуплене курча, яке шукае пiдтримки квочки.
– Пiд матрацом е моя шкарпетка. У шкарпетцi клаптик паперу, на який я встиг переписати те, що вгледiв. Фотографiю не можна було видрукувати. Нi цiлою, нi частинками. Так що тiльки це. І ще… З комп’ютера i з телефону я це кляте фото видалив. В останню мить. Щоб воно мене не вбило остаточно… Наче все…
– Тодi давай цi записи.
– Боюся, якщо чесно, iх удома розглядати. Маю внутрiшнiй страх…
– Тодi я до Ганнусi покличу панi Стефу… Вийдемо десь. У кафе, наприклад. На морозиво…
– Може, краще я сам?
– А давай без «може», Безрукий!
Через хвилину панi Стефа уже запарювала на кухнi Безруких свiй улюблений чай з бергамотом.
– Ви б частiше виходили на прогулянку! І мене кликали до Ганнусi. Я з радiстю! – казала бабуся. – Молодi ще. Хiба я не розумiю? А бруднi шкарпетки, Левчику, треба класти в кошик для прання, а не в кишеню. Дивися за ним, Марi, – сказала панi Стефа i додала: – бо вiн як дiтвак…
Марi вдала, що не почула…
13
Коли Лев з Марi попiд ручку вже спускалися сходами, вибiгла панi Стефа.
– Левчику, тебе до телефону!
– Хто? – буркнув Безрукий. – Якщо з роботи – я на лiкарняному. У мене передiнфарктний стан!
– Не з роботи! Тьху на тебе, ще наврочиш! Каже, що Борис Мудрагель. Думаю, це той сухоребрик в окулярах, що до тебе приходив часто. У нього голос кумедний. Пам’ятаеш? Я йому збрешу, що ти на роботi!
– Нi, я пiдiйду! – Лев згадав, що без мобiльного. А номера Марi Борис не мав. Об’явилося чудо з ботанiчного саду…
– Леве Львовичу! Я на рiднiй землi! В аеропорту, як сирiтка. Не маю де подiтися! Моi в Осло! Голодний, як вовк!
– Треба було поiсти в лiтаку! – не змiг стриматися Лев, щоб не пожартувати.
– То вам не чартер! Рейсовий лiтак. Там треба платити! А я студент. У мене грошей, як кiт наплакав.
– Стiй, де стоiш. Зараз буду.
– Я знав, що ви справжнiй друг, Леве Львовичу!
Хоч щось добре останнiм часом! Марi i Лев з нетерпiнням помчали зустрiчати яскравого представника ботанiчного саду Украiни. З ним не знудишся!..
Весна була, як обiкрадена на базарi дiвка. Заплакана, замурзана, не знала, до кого звернутися по допомогу, бо скрiзь ввижалися злодii. Так з порожнiм гаманцем i подибала додому. Збирати грошi на обновки. Бо нинiшнi – пiшли за вiтром… Та Бог з ними, – подумала дiвка, – з тими обновками. Аби здоров’я… Буде мiсяць, будуть зорi, буде сонце… А сонце так майстерно причепурить ii у розкiшнi квiти, що клятi злодii заздритимуть…
Борис Мудрагель не змiнився. З нього так i струменiв оптимiзм, як з рогу достатку. Вундеркiнд ум’яв миску борщу, всi вареники, що були в кав’ярнi, i ще порцiю пельменiв. Запив графином узвару.
– Украiна е Украiна! – виголосив хлопець, втираючи засмальцьованим рукавом рота. – Куди не кинеш оком – краса, смакота i Лев Львович, який, чуе мое серце, знову влiз у якусь халепу.
– Якщо я зараз вiдiрву тобi язика, – мовив Безрукий, – ти вже стiльки не зможеш iсти…
– Жартую я. Хiба не знаете очкарика з ботанiчного саду? – сказав Борис. – Усе. Я готовий уважно слухати, як ви тут без мене сумували!
Марi з Левом перезирнулися.
– Я буду не я, якщо помилюся, що ви знову у щось встряли!.. То як, не помиляюся? Тодi давайте все по порядку – будемо розгрiбати. Все-таки три голови краще, одна з яких… Самi знаете… Вiрить в усе… Бо немае такого в свiтi, чого не може бути! Це основний закон успiху!
А що було робити?.. Лев усе й переповiв. Про листа. Про Наума Чортополоха. Про зустрiчi з мером. Про крiсло дракона. Про фото з iсторичного музею. Про майже iнфаркт…
– Я дурiю без баяна! Ну не можна приiхати в Украiну просто вiдпочити! І це найкраще, на що може сподiватися молодий учений. Який завдяки вам, до речi, так захопився всiлякими невидимими свiтами, що переконливо може заявити: душа у Львова е! Бо душу мае все! Навiть отой вареник, якого я щойно доiв!
– Тебе завжди так з переповненим шлунком заклинюе? – запитав Лев.
– Правильно – «глючить». Але «заклинюе» теж може бути.
Марi не втрималася i зайшлася смiхом. А вiд ii смiху заряджалося все. Навiть стiни кав’ярнi повеселiшали, й офiцiанти стали якимись жвавiшими, щирiшими…
– Тягнiть свою шкарпетку – будемо розшифровувати послання. З привидами жартувати не можна. Це я вже серйозно. Менi здаеться, Леве Львовичу, що вас Бог послав на землю, щоб ви своею наiвнiстю трохи отверезили свiт. А чарiвну Марi – щоб ви не здичавiли.
– А тебе?
– А мене, – вундеркiнд зробив довгу паузу, – щоб я вас врятував вiд технiчного прогресу. Бо дикий лев та Інтернет – це як дурень iз запальничкою…
– Ну ти, опудало очкасте, зараз у мене заробиш! Твоi окуляри будуть пасувати твоiм очам, як павутиння розбитому дзеркалу. Нiби схожiсть е, а толку нiякого!..
Марi вже давно так не тiшилась. У неi аж сльози виступили зi смiху.
– Перестаньте! – благала. – Давайте до справи. Бо я не витримаю. І Ганнуся вдома з панi Стефою.
Безрукий вийняв з кишенi шкарпетку, зi шкарпетки – клаптик паперу.
– Оце все, що я змiг… зафiксувати… – І поклав папiрець перед трьома парами очей на вже прибраний столик. – Сам ще не дивився, – пояснив Борисовi.
Жарти випарувались. Борис з неперевершеного балакуна вмить умiв перевтiлюватися у досвiдченого дослiдника. Вiн свердлив дивний текст, як хробак проточуе вихiд на волю. Чоло його було зморщене, як у столiтнього дiдугана. Марi бiльше дивилася на вундеркiнда, анiж на незрозумiле послання, поспiхом зафiксоване Левом.
– Я це писав, але я нiчого не розумiю, – скрушно зiзнався Безрукий. Марi своiм пальчиком, притуленим до губ, попросила чоловiка помовчати.
– Леве Львовичу, у вас помирае видатний вчений! – випалив шокований Борис.
– Я взагалi-то… вчений… – промимрив ображений Лев.
– О, перепрошую… Я мав на увазi – справжнiй. А не якийсь там кабiнетний, паперовий… Так от: послання дiйсно iнтригуе… Такого хвороблива уява не придумае… Зараз я вам тут його на серветцi розшифрую…
– У мене е блокнот. І ручка… – заметушилася Марi.
– Це змiсту не змiнить. Але буде зручнiше. Погоджуюсь… – Борис акуратним почерком почав писати. Був сама зосередженiсть:
«Коли зберуться всi часи в один,
Затопчуть душу лева кам’яного
Його грiхи, що в мороцi воскреснуть,
І паде мiсто мертве в лiгво змiя…» —
написав вiн.
Дав прочитати Левовi i Марi. Вони нiчого не могли втямити. Текст для них був набором слiв.
– Нуль, – мовив Безрукий. Марi очима пiдтвердила – «нуль».
– Це нормально. Адже таемницi для того й iснують, щоб iх у потi чола розгадували, а не щоб вони лягали перед вами, як вареники на тарiлцi… Слухайте моi мiркування… Прiзвище нашого мера – Юрiй Змiеборець. Захисником Львова е Юрiй Змiеборець. Останнi застереження, що мер сидить на смертi, – це натяк, де треба шукати послання. Лист ката – окрема iсторiя. Пiдказка Левовi Львовичу. Який, до речi, зробив неможливе – вiн дiстав текст послання. Кепкування тут нiякого. Ви – молодець, Леве Львовичу! Такою iнтуiцiею, як у вас, сумнiваюся, що володiють ангели… З програми-мiнiмум ви витиснули все! До крапельки!.. Тепер, коли ми маемо текст старовинного послання, можна ставити запитання. Правильнiше сказати, тепер треба ставити собi завдання. І виконувати iх. Крок за кроком. У мене е iдеi.
Спочатку розбираемо текст послання: «Коли зберуться всi часи в один» – час нам треба визначити. Будемо над цим працювати. Я займуся зараз же… Поки що версiй у мене немае. «Затопчуть душу лева кам’яного» – кам’яних левiв у Львовi безлiч. Не виключено, що в одному з них – душа Львова. Змушенi шукати. «Його грiхи, що в мороцi воскреснуть». Те, що з мороком, iз силою темряви нам доведеться воювати – ви збагнули вже самi. Тож тут коментарi зайвi. «І паде мiсто мертве в лiгво змiя…» Хто змiй? Де його лiгво? – питання на засипку.
Тепер давайте зробимо деякi висновки:
Юрiй Змiеборець i кам’яний лев – основнi об’екти пошукiв. Тiльки там можна знайти вiдповiдь. Сьогоднi в мене безсонна нiч. Може, ранок щось пiдкаже. Замовте менi, Леве Львовичу, двi пiци i три пляшки «Моршинськоi». І я поiхав. Бо, чесно кажучи, такого адреналiну я не вiдчував вiдтодi, коли вiдправив вас у пiдземний замок з табличкою «ВХОДУ НЕМАЄ». Дайте менi номер мобiльного Марi, бо у вас що е телефон, що його немае – користi вiд нього нiякоi. Як ви любите казати: як з козла молока. Текст я пам’ятаю. А це треба спалити. – І Борис вiд свiчки запалив Левовi записи. Лев було сахнувся, не хотiв дати посланню згорiти.
– Я пам’ятаю, – заспокоiла його Марi.
Листочок перетворився на купку попелу. Наробивши iдкого диму в кав’ярнi. Кава у Львовi так не могла пахнути…
– Але у Львовi безлiч кам’яних левiв, – розчаровано мовив Лев.
– І багато мiсць, пов’язаних з легендарним Юрiем Змiеборцем. То й що?
– Як ми знайдемо?
– Леве Львовичу, у реченнi «Безрукий злий, як дiдько, i збентежений до нестями» можна знайти букву «а»? – запитав вундеркiнд.
– Не можна. Їi там немае…
– А в реченнi «Марi благае Господа дати нам натхнення» можна знайти?
– Так…
– Наше завдання шукати там, де е «а». І знайти правильне «а»… Все iнше…
Коли вундеркiнд пiднiмався з-за столу, засовуючи в кишенi тiстечка, вiн випадково глянув на офiцiанта. У того на обличчi застиг вищир.
– І ще, – прошепотiв Борис своiм друзям, – найважливiше: е той, хто хоче вкрасти душу Львова. Вiн наш ворог. Хто вiн?.. – Знак питання застиг безсонням у головах Марi i Лева…
14
Борислава Болеславiвна була солодка, як мед. Безрукий мед любив дуже, мiг його iсти ложками, але вiд медовоi Борислави Болеславiвни його нудило. Вранiшнi тiстечка перетворилися на клубок i все вище пiднiмалися до горла. Безрукий почав глибоко дихати. Боявся, щоб не вивергнути на Стiйку.
– Вам погано? – солодко спитала сувора декан, хоча й злякалася.
– Нi! – вiдрубав Лев. – Менi добре. Бо ви мене знову на експертизу запроторите. Я тверезий, дiездатний, здоровий.
– Ну чого ви так, Леве Львовичу? Тут навiть непорозумiння немае, бо, як виявилося, вам термiново була потрiбна медична допомога. Інакше б ваше серденько…
– Мое серденько якраз вiд тоi експертизи i зрушилося! Ще нiхто мене так не принижував! Про мене вже легенди ходять по iнституту!
– Легенди – це добре. Тим паче, що ви етнограф. Про легенди я з вами якраз i хочу серйозно поговорити. Але спершу вгомонiться. Бо поки в суботу ви пiсля нападу вiдпочивали, хоча мали вiдпрацювати пару за 15 квiтня, – дорiкнула декан, – я трохи модернiзувала кафедру. Прошу! – Борислава Болеславiвна сама вiдчинила Безрукому дверi. Фантастична ввiчливiсть! Невидане i негадане! Може, знайшовся якийсь смертний i ii «модернiзував»?! Чого тодi вона така медова i солодка? Невже?! – Безрукий не мiг собi уявити чоловiка, який би насмiлився приголубити Бориславу Болеславiвну. Певно, iнопланетянин… Якщо Стiйка чогось не задумала!..
Свiтлий i просторий кабiнет кафедри етнографii з масивним круглим столом перетворився на клiтку з комiрками. Сонце наче плюнуло на це чудо модернiзацii i пiшло далi, туди, де його приймають. Де йому радiють. А не ховаються вiд нього за деревоволокнистими плитами. Коротше, стiнки кабiнок були з ДВП. Дешевших, нiж гумовi пляжнi капцi на осiнньому розпродажу.
– Ну як? – у Борислави Болеславiвни заяскрiли очi.
– Жахливо… – простогнав Безрукий. З комiрок, як соннi трутнi з вулика, почали з’являтися голови працiвникiв кафедри. – Як можна було за один день просторий кабiнет перетворити на клiтку?
– А всi кажуть, що чудово, просто розкiшно! – здивувалася декан. Вона пiдозрювала, що Безрукий, мабуть, iй мстить за наркологiчний диспансер.
– Усi вам просто пiдтакують… – мимрив Лев. Колеги всiма можливими жестами i мiмiкою просили його замовкнути.
– Чому? – не вгавала прискiплива начальниця.
– Бо нiхто не хоче на експертизу. В наркологiчний диспансер! – Безрукий нинi не боявся, що Борислава Болеславiвна його звiльнить. Сьогоднi його мучило щось бiльше, нiж звiльнення. Спокою не давало, яку капость могла задумати Стiйка, аби так довго триматися ласкавою до безцеремонного Безрукого. І терплячою. Бо ще вчора за одне слово «жахливо», що характеризувало ii неймовiрну модернiзацiю, можна було стати нiким iз йменням Нiяк…
– Ну й жартiвник ви, Безрукий! – хотiв розрядити ситуацiю масивний бородатий професор, що ледь виглянув зi своеi комiрки.
І тут Лев побачив на дверцях, що не досягали навiть до його грудей, табличку зi своiм прiзвищем:
«БЕЗРУКИЙ ЛЕВ ЛЬВОВИЧ».
– Це i е моя клiтка? – запитав начальницю, що потроху почала втрачати незворушнiсть.
– Робочий мiнi-кабiнет! – вистрелила Стiйка.
– У таких клiтках люди в селi тримають свиней. Дуже зручно. Не треба вiдчиняти дверцi – iжу заливають у корита зверху. Нагнувшись через стiнку. Так само можна клiтку i почистити. І найголовнiше – легко наглядати, як свинки ростуть. Видно, коли на забiй готувати. Ну дядька зi свинями я розумiю… Але навiщо клiтки вам, Бориславо Болеславiвно? І хто тодi ми?
