скачать книгу бесплатно
Ганнусi набридло тiшитися уявою, вона вгледiла на столi татiв мобiльний. І почала пхинькати, вимагаючи цю iграшку. А оскiльки, як казала Марi, донечка вдалася характером у тата i була вперта, як лев, то добилася свого.
– Чого мала пхинькае? – крикнула з кухнi Марi.
Лев, не вiдриваючись вiд комп’ютера, вручив Ганнусi мобiльний.
– Уже не пхинькае! – вiдповiв дружинi.
Донечка дiйсно на деякий час замовкла. Розглядала забавку, тиснула на потертi кнопки, що зяяли убого. Адже Безрукий нiяких сенсорiв не визнавав – його лапа не була пристосована гладити екрани. Кнопка – iнше. Знайшов, натиснув – маеш…
Та враз Ганнуся кинула на пiдлогу мобiльний i так почала ревти, що аж заходилася. Лев пiдхопився, взяв дитину на руки – вона не замовкала. Прибiгла з кухнi Марi, закрутилася бiля дитини – все марно. Мала ридала i наче хотiла втекти. Боязко позирала вниз. Там лежав мобiльний. Марi механiчно пiдняла його, глянула i теж кинула. Нiби телефон ii опiк. Вихопила з рук Лева Ганнусю i втекла на кухню. Спантеличений Лев помчав за ними. Його двое найрiднiших дiвчаток притулилися одна до одноi, трусилися i плакали…
– Що таке?! – добивався хоч слова вiд дружини Лев.
– Там – смерть… – промимрила Марi.
– Де?
– У мобiльнику…
Лев обернувся, щоб пiти подивитися, що такого вони могли в телефонi побачити. Ну смерть точно туди не могла пролiзти…
– Не дивися! – просила Марi. – Благаю тебе, не дивися! Викинь той клятий телефон! Негайно! Через вiкно! Або лiпше облий бензином i спали! Хай iде з димом!..
– Добре, – погодився Безрукий. – Сидiть тут, я зараз усе зроблю.
Лев не був би левом, якби не схотiв дiзнатися, що саме до смертi налякало його дiвчаток. Боязко пiдняв мобiльник, повернув екраном до себе – i отетерiв!..
Його спалювали вогненнi очi дракона, якого осiдлала злюща кiстлява смерть… Дракон був живий. Зовсiм не крiсло, а пекельне чудовисько!.. А смерть не лише наганяла жах, вона була переляканою! Лев ще нiколи не чув i не бачив, щоб смерть боялася!.. І ще помiтив, що смерть на монiторi наче приховувала своiми кiстками… текст!
Лев згадав, що в час, коли годинник на ратушi востанне пробемкав пiвнiч, вiн сфотографував крiсло дракона!.. Єдиний спалах фотокамери – i все! Аж мер сахнувся того спалаху.
«Здаеться, почалося!..» – подумав Безрукий. Укинув телефон у кишеню, заглянув на кухню. Дiвчатка трохи заспокоiлися. Марi запалила освяченi свiчки i якимсь зiллям обкурювала кухню. Дим стояв, як на пасовиську, коли палили солому. Але був цей дим добрий, м’який i легкий. Лев вiдчув, що цей дим проганяе його з дому разом з телефоном…
– Я скоро! – сказав Марi. Дружина лише недовiрливо кивнула головою.
10
Борислава Болеславiвна, уздрiвши Безрукого на кафедрi ледь не за пiвдня до лекцiй, звела лагiдно брови, та все ж суворо мовила:
– Здаеться, ви, Леве Львовичу, йдете на поправку… Ось що значить дисциплiна.
– Я схуд на п’ять кiлограмiв, – буркнув Лев i прикусив язика. Схаменувся, що не те ляпнув.
– Правильно, – потрактувала це по-своему мудра декан. – Бо почали працювати. Я переглянула деякi вашi нотатки про львiвських привидiв. Похвально. Вашi привиди, як живi. Менi цiкаво…
– Менi теж…
– Тодi до роботи, доценте! Не буду вас вiдволiкати. Бо пахне сенсацiею. А нюх на сенсацii у мене з пелюшок… – Борислава Болеславiвна щезла з кабiнету. Безшумно, як привид. Де вона так наловчилася?
«Ти б на чоловiка якого краще нюх нагострила! – подумки порадив iй Безрукий. – Може, не була б такою змiею гримучою!»
Лев увiмкнув свiй робочий комп’ютер. Той захарчав, як сухотник. Безрукий хотiв одним ударом його добити, щоб бiльше не страждав. Але, по-перше, це державне майно. А по-друге, вiн йому потрiбен – кров з носа! Негайно! Цiеi ж митi!.. Як повiтря, як вода, як усе!..
Перекинув фотографiю з телефону на комп’ютер. Зараз маленька пауза, вiдкриеться файл, i вiн у деталях роздивиться нiчне фото!.. Страх i нетерпiння сплелися в Левовi i перетворили його на клубок нервiв. Безрукому було байдуже, що через мить станеться з тим клубком. Дiстане вiн iнфаркт, iнсульт чи спазм кишок – не мае значення! Бо його мозок прагнув одного – тексту!.. Прихованих кiстками смертi карлючок! Знати, що там написано! А далi – хоч кiнець свiту!..
Дракон i смерть видалися йому одним цiлим. Здавалося, смертельний дракон зараз вискочить з монiтора i тут-таки його спопелить. Слiду мокрого не залишить!.. Вiн просто з того боку екрана висмоктував з Лева енергiю, пив кров! Судини висихали на очах. Тiло втрачало силу – Безрукий перетворювався на висмоктаний лимон. Довго роздивлятися фото вони йому не дадуть, це точно! Тому страхи геть! ТЕКСТ! Лев наблизив текст до себе. Почерк був акуратний, але шпичастий, наче хотiв уколоти. Лев видiлив текст на екранi i хотiв скопiювати на iнший файл. А цей закрити, щоб смертельний дракон його не зжер. Не вдалося. Тодi Безрукий взяв ручку i, не вникаючи у змiст, просто став перемальовувати букви, що йому вiдкривалися. Коли дiйшов до останнього слова, вiдчув, що очi застилае пiтьма, свiт утiкае з-пiд нiг… Захотiлося пiддатись млоснiй слабкостi – i зникнути… Але якась частинка мозку ще тримала його при тямi, нашiптуючи: не залишай iх!.. Не залишай… лишай… ай… Лева осiнило, що коли зараз же вiн не зiтре фото смертельного дракона з комп’ютера i з телефону, то дракон його знищить! На свiтi бiлому Безрукий може вже не прокинутися. Поселиться десь у ратушi або в музеi бiля чергового дракона i лякатиме нещасних людей. А хто його звiльнить, хто? Хто допоможе Марi i Ганнусi?..
При згадцi про своiх дiвчаток останнi крихти енергii пiдступили до пальцiв Лева i безкровнi пучки натиснули «delete». У комп’ютерi i в телефонi.
Але свiдомiсть Безрукий таки втратив…
Очуняв нескоро. Хтозна-скiльки перебував би у безвiстi, якби не привела його до тями прискiплива Борислава Болеславiвна.
– Ото так ви працюете, доценте Безрукий? А я то гадала! – донеслося до нього.
«Ворожка вона якась чи що, бо пощо гадае?..» – подумав Лев. Витер з чола пiт. Поклiпав важкими повiками.
– Де я? – спитав здивовано.
Запитання Бориславу Болеславiвну вивело з рiвноваги. Вона почала нишпорити пiд столами, по Левових тумбочках, у загальних шафках у пошуку алкоголю. Аби витурити Безрукого до бiсовоi матерi з iнституту по статтi за п’янку!.. Хай сам знае, й iншим наука буде!
Нiчого не знайшла. Однак не розчарувалася. Подумала, що Безрукий встиг замести слiди. Борислава Болеславiвна не була б деканом, перед якою тремтiв навiть ректор, якби здалася. Вона викликала «швидку». Разом з «п’яним» Безруким поiхала в наркологiчний диспансер, щоб зробити аналiзи. Прослiдкувати i довести!.. Довести всiм!..
На превеликий жаль турботливого декана, Безрукий виявився чистим, як сльоза!.. Нi алкоголю, анi найменшого натяку на наркотик чи що там ще цiкавого можна знайти… Зате уважнi лiкарi вiдправили Лева в кардiологiю, де Безрукого ледве вирвали з лабет iнфаркту, що наближався до нього зi швидкiстю свiтла!..
– Дякую вам, жiночко, ви, можна сказати, врятували людину… Все вирiшили секунди, – похвалив Бориславу Болеславiвну уважний бородатий професор.
– Я не жiночка. Я – Стiйка Борислава Болеславiвна, декан факультету етнографii! – гордо випнула своi зсохлi груди змiя.
– Все одно дякую. За стiйкiсть. – І лiкар утiк в ординаторську, бо своiм професорським чуттям передбачав, що вiд спiлкування з такою «стiйкою» у нього самого може погiршитися здоров’я.
Лев цiлу нiч марив i, наче в лещатах, стискав у своiй левовiй лапi шкарпетку. Бо в нiй було те, що вiн устиг перемалювати з фотографii…
Уранцi Марi забрала чоловiка додому. На подив лiкарiв, Безрукий дуже швидко одужував.
11
Головний привид Львова Домовина заправлявся енергiею для польоту в Париж. Там вiн мае зустрiтися з Верховним привидом, щоб затвердити план дiй перед тим, як вiн поселиться в тiло донора. Бо потiм уже нiяк…
Вiрус – таке ймення отримав Верховний привид Європи, коли заступив на престол, – нервово перебирав на полицi книжки. Сторiнки перегорталися зi швидкiстю вiтру, одна книжка за iншою злiтали на пiдлогу. Книжок, якi Вiрус не встиг переглянути, залишилося не бiльше десятка.
– Проблема поганяе проблему, чи не так? – загадково запитав Верховний привид.
– Я б так не сказав. Працюемо за планом… – розгубився Домовина.
– Тодi скажи менi, де живе душа Львова?..
– Ще не знаю…
– А що ти знаеш, Домовино?.. Зачiпки якiсь у тебе е?.. – Допоки Вiрус виговориться, Домовина вирiшив помовчати. За цей час, можливо, зорiентуеться, що не так. Що могло не на жарт розлютити Верховного привида. – Я переглянув усю, яку тiльки можна, лiтературу про Львiв i нiчого не знайшов. Вилами по водi писано… Це мiсто справдi небезпечне!.. Як ми могли так спокiйно поставитися до його пiднесення, га?.. Поясни менi, ти там керуеш?.. Як це так скоро може розмножуватися свiтло?.. Де душа мiста? Звiдки треба починати шукати душу? Що е зародком свiтла?..
– Люди… – промимрив Домовина.
– Люди е всюди. Без них i нас не буде. Скажи менi, чому в Парижi нормальнi люди, а у Львовi – схибленi?..
– Не знаю…
– Бо сидите там i туристiв лякаете, ось чому!.. Безрукого ката випустили! Кат був призначений для пекла, а не для неба, розумiеш це ти, чи нi?..
– Розумiю… Але за ката я вже зазнав покарання…
– І що з того?.. Ти собi не уявляеш, як би вiн нам зараз допомiг. У нього було знань бiльше, нiж в Інтернетi. Бо вiн працював, учився, а не байдики бив!
Домовина чекав, коли Вiрус виговориться. Мав таку негарну звичку нападати, перш нiж по-нормальному розмовляти.
– Добре. Точнiше, зле… Сiдай, розказуй, що маеш. Бо часу обмаль. Якщо свiтла пошесть вiд тебе перекинеться на Європу, тобi гаплик. Повний.
– Знаю…
– Ти не знаеш! – Домовина пожалкував, що не змовчав. – Тобi не дано знати! Ти можеш тiльки здогадуватися! І то краечком своiх недорозвинених звивин! Я давно б тебе вже звiльнив. Перекинув би в Африку пiд бамбукову стрiху! Насолоджуватися сонцем i пiсками! Але справа в тому, що у твоiх львiвських привидiв мiзки ще тупiшi. І ледачi! Попристроювалися в шикарних замках, старовинних будiвлях, кав’ярнях або в пiдземеллях соборiв!.. Романтики нiкчемнi! Подавай iм красу i затишок!.. Матимете затишок, коли будете вiчно корчитися пiд променями незгасаючого свiтла!.. А воно гряде!.. – Домовина мав передчуття, що це лише вступ до серйозноi розмови. Господи, аби тiльки вiн помилявся!..
– Добре, – врештi вгамувався Вiрус. – Скiльки я в тебе випив енергii?..
– Достатньо. Назад навряд чи долечу… – полегшено зiтхнув Домовина. Вiдчув, що шеф уже наситився.
– Вiзьмеш кредит. Потiм вiдробиш…
– Як скажеш, Верховний привиде… – Ця вiдповiдь, певно, була найправильнiшою, бо Вiрус не загорiвся новими звинуваченнями. Або просто смачно поiв. Домовина був не сьогоднiшнiй, тож взяв з дому енергii про запас. Тому почувався задовiльно.
Вiрус усiвся, ноги безцеремонно поклав на стiл, вдоволено посопував.
– Перш нiж ти менi викладеш план дiй, я хочу поцiкавитись: а ти знаеш, якого проколу ти допустився у нiч воскресiння дракона? На його оживлення пiшли неабиякi ресурси! До того ж смерть за послугу здерла, як за рiдну маму!
Ось тепер Домовина розгубився по-справжньому. Який прокол?.. Та все ж пройшло чисто – голки не пiдточиш! Невже шеф бере його на глузи?..
Головний привид Львова набрав повнi груди повiтря.
– Я хотiв би фактiв, а не натякiв, – випалив вiн.
– Ти хочеш фактiв? Що, покликати сюди смерть? Ти оплатиш ii вiзит?
– Не треба, я повiрю тобi на слово.
– Тодi слухай. Перший прокол. Ти допустив у примiщення, де вiдбувалася передача потом здобутого древнього послання, стороннiх. Так?
– Але ж це люди! Їхнi очi не здатнi бачити! – виправдовувався Домовина.
– Серед цих людей був Лев Безрукий, який, як ти знаеш, не е вже таким слiпаком!
– Це випадковiсть…
– Випадковостей не бувае… Ти знехтував одним з десяти законiв переваги привидiв. Так?
– Так… – погодився Домовина. – Але надалi все було як слiд… – Вiн ще раз спробував виправдатися.
– До того часу, коли годинник зафiксував передачу послання тобi. І саме в цей час Лев Безрукий сфотографував дракона! Спалах! Ти помiтив спалах?
– Помiтив. Я думав, так мае бути.
– Так i мало бути. Але спалах фiксуе спалах. Так що е пiдозри, що Безрукий на своiй картинцi теж мае…
– Текст! – простогнав Домовина.
– Ось у цьому, шановний, i е найбiльша проблема. Тому я тебе так пiдганяв. Я i не знав би, та смерть розказала. Ця фотографiя iй теж не додае авторитету. І сили…
– І що тепер робити?
– Якраз це ми зараз i вирiшимо… Полюбовно… Бо що б я тут не розказував, я розумiю, що тобi важко… І що на минуле нарiкають однi тупаки… Є й такi… Оце все ми зараз i будемо лiпити докупи… Я знаю: якщо програеш ти – програю i я… Тому в усьому тобi сприятиму. Те, що ти почув вiд мене, – не докiр. Це загартування i досвiд. Готуйся не до прогулянки – до битви. На смерть. За життя привидiв…
12
Марi гладила Левовi кучерi. Вiн смачно посьорбував каву i дякував Боговi, що мае таку дружину i донечку. Ким би вiн був без них? Другою Бориславою Болеславiвною, тiльки в штанях? Скорiше за все… Бо коли людина не мае про кого пiклуватися, вона мусить на чомусь схибнутися…
– Чому ти не зателефонував, не сказав, що ти в лiкарнi? – легенько дорiкнула Марi.
– Я ж iшов знищувати мобiльний!..
– Але ж ти його не знищив! Кому ти збираешся брехати, Леве? Я ж тебе знаю, як облупленого… Ти пiшов на роботу дослiджувати це страхiтливе фото. Так?
– Так… – здався Безрукий.
– І тобi стало зле?
– Так.
– І на щастя, з’явилася твоя Бор… – Марi завжди забувала iм’я суворого декана.
– Можеш називати ii просто Змiя. Не помилишся…
– Добре. Слава Богу, з’явилася Змiя i викликала «швидку». Лiкарi кажуть, дуже вчасно… Може, не така вона вже й Змiя, га?
– Люба, якщо я тобi зараз розкажу, чому вона викликала «швидку», до того ще й поiхала разом зi мною, – ти впадеш. Так що краще присядь…
Марi сiла Левовi на колiна.
– О, так ще краще, – усмiхнувся Безрукий. – Так я можу тебе навiть притримати… Так ось: вона думала, що я п’яний, затягла мене в наркологiчний диспансер, щоб засвiдчити документально, що я злiсний алкоголiк, i погнати мене з роботи втришия по статтi…
– Ото змiя! – вирвалося у Марi. І вона розреготалася. Уявила собi весь отой цирк.
