скачать книгу бесплатно
– То це все, мадам? Ви проганяете мене?
Вона квапливо кивнула, вже не в змозi стримувати сльози.
– Усе… Господи, все…
Його високий лоб знову прорiзала важка зморшка. Вiн на мить скам’янiв, хоча невимовний гнiв спопеляв його зсередини. Вiн не хотiв помiчати анi ii слiз, анi тремтiння в голосi. Всi його почуття, весь його бiль, вся мука були в ньому самому.
– Я хочу, щоб ви мене запам’ятали, мадам. Добре запам’ятали…
Рауль рвучко ступив до дверей та замкнув iх на клямку. Потiм схопив ii обличчя обома руками. Ізабелла думала, що вiн хоче ii поцiлувати, i заплющила очi, проганяючи сльози.
– Я завжди пам’ятатиму вас… – прошепотiла вона. – Присягаюсь, я завжди пам’ятатиму вас…
Та Рауль не мав намiру анi бути нiжним, анi дбайливим. Вiн рвонув обома руками червоне плаття вiд плечей до пояса та притис Ізабеллу до стiни, впившись губами в шию. Руки ковзнули нижче – впевнено, зухвало, так наче знали ii досконало. Тiло Ізабелли зрадливо занило, визнаючи його владу. Вона спершу обiперлася обома руками на нього, так наче хотiла вiдштовхнути, а вже за мить слухняно вiдпружилась, Рауль стис ii мiцно, мало не до синцiв, на межi пристрастi та грубощiв, насправдi не знаючи, куди подiти шал, що спопеляв його зсередини образою та бажанням. Вiн раптом знайшов задоволення в тому, щоб змусити Ізабеллу бути покiрною кожному своему поруху, геть не виказуючи анi крихти нiжностi, змусити ii прикусити собi губу до кровi, аби лише не закричати, змусити ii тiло iз шалом вiддатись на його удавано недбалi, брутальнi пестощi, без жодного цiлунка, без найменшого лагiдного слова. Вiн знав, що деякi чоловiки вiднаходять задоволення в тому, щоб жiнка в лiжку була залякана, зв’язана чи навiть плакала. Вандом нiколи не належав до iх числа, проте зараз йому хотiлося цiлковитоi покори, повного прийняття, так наче вiн хотiв покарати ii за образливi слова та зневагу. Вiн пiдiбрав спiдницi та ковзнув рукою мiж стегнами, геть не лагiдно, не нiжно. Ізабелла зойкнула, стискаючи його долоню. Аж тут скам’янiле напруження на його обличчi змiнилося вдоволеною, дещо iронiчною посмiшкою:
– То ви хочете мене, мадам…
Вона лише зойкнула у вiдповiдь, присунувшись дужче до нього, розв’язуючи срiбнi китицi на комiрi його бiлоi лляноi сорочки.
– Нi, не так. Зараз як я хочу… – прошепотiв Рауль iй на вухо, лоскочучи подихом маленькi пухкi пасма волосся, що не вкладались у коси.
І наступноi митi жбурнув ii на стiл обличчям так швидко, що вона ледве встигла зiпертися на руки. Потiм задер спiдницю та глухо наказав:
– Ширше…
На мить Ізабелла завмерла вiд раптовоi крицi в його голосi та незнаноi ранiше брутальностi. Якщо це гра – то вона вперше злякалась, втративши будь-яке розумiння: чим все це закiнчиться?
– Ви добре почули мене, мадам? – повторив Рауль, голос його став низьким, вiн захрипiв.
Вiн схилився над нею, потiм упав усiею важкiстю iй на спину й повторив у самiсiньке вухо:
– Ширше…
Ізабелла послухалась… Вони кохалися до цiлковитоi безтямностi, аж поки знесилена, майже непритомна Ізабелла нарештi ледь чутно не вiдповiла на запитання Рауля те, що вiн так прагнув почути.
– Тож кому ви належите, мадам?
– Вам… Тiльки вам, монсеньйоре… Назавжди…
Тiльки тодi вiн дозволив собi втратити контроль, зрештою дозволив собi повне задоволення. А тодi вiдпустив Ізабеллу.
Ізабелла сидiла на пiдлозi в розiрванiй сукнi, зiм’ятiй бруднiй спiдницi, не спроможна навiть пальцем поворухнути. На тонкiй нiжнiй шиi, на плечах та зап’ястках вже проступили синцi, шкiра мiж стегнами нила, наче ii подерли, а потiм посипали сiллю, вiд найменшого напруження чи навiть згадки про те, що сталося, низ живота зводило болiсно-солодкою судомою. Те, що мiж ними вiдбулося, важко було назвати коханням, проте i вiн, i вона отримали якесь приголомшливе болiсне задоволення, утричi солодше та болючiше, бо вони розумiли, що то востанне. У долонi Ізабелла затисла срiбну китицю з комiра Раулевоi сорочки, яку вирвала, не знаючи, куди подiти шал своiх рук. Вандом мовчки привiв до ладу свое вбрання, плеснув собi в обличчя холодноi води з глечика для вмивання, та, навiть не озирнувшись до своеi безтямноi коханки, вийшов iз покою Ізабелли.
Наступнi два тижнi Вандом залицявся мало не до кожноi придворноi красунi, усiляко даючи зрозумiти Ізабеллi, що жодним чином не страждае вiд розриву iз нею. Придворнi знову засичали отруйними жалами, вишукуючи найменшi ознаки ревнощiв чи образи на бездоганно байдужому обличчi мадам Ізабелли. Може, то все порожнi балачки? Королева задоволено та водночас зацiкавлено за нею спостерiгала. Коли ii придворна дама нарештi опанувала себе, то чи не доручити iй нарештi тримати на короткому повiдку котрогось iз свавiльних сеньйорiв, бiльше потрiбних коронi, нiж Рауль де Вандом, який i так нiкуди не подiнеться? Може, котрогось iз братiв герцога Бретонського?
Та й самi шевалье наче нутром вiдчули, що можуть посперечатись за ii увагу. Ще влiтку п’яний Луi Анжу, старший син королеви Йоланди, схопив Ізабеллу у темному коридорi Шинонському замку, втиснув у стiну так, що вона вiльно дихнути не могла, затим обмацавши ii, вiдштовхнув зi словами:
– Коли б ти не спала з молодим Вандомом, а вiн менi брат по зброi, то ще тиждень сiсти не змогла б… Тiкай звiдси та не потрапляй менi на очi в безлюдних мiсцях.
Вiдтодi Ізабелла навiть на королiвських учтах у залитих свiтлом сотень воскових свiчок залах оминала герцога десятою дорогою. Жвава увага чоловiкiв ii гнiтила, необхiднiсть бути люб’язною та пiдтримувати свiтську розмову псувала настрiй. Попри все, що сталося, попри накази брата, думала вона лише про Рауля де Вандома. Та й далеко вiд нього не втечеш, Вандом – ii сеньйор, старший у родинi, допоки його батько в полонi у англiйцiв. Вiн мае право iй наказувати, а у неi – жодного приводу вiдмовитись йому коритися. Вiд цiеi думки страх труiв iй серце. Страх, що вiн зрештою змусить ii робити те, чого вона не хоче.
– Ви надзвичайно блiда сьогоднi, мадам де Вандом, – сухо зауважила старша придворна дама королеви, мадам де Гокур.
– Менi i справдi зле, мадам. У головi паморочиться. Мабуть, застудилася на ловах у вiвторок.
– То йдiть до своiх покоiв та накажiть покоiвцi принести вам теплого вина. Їi величнiсть не терпить, коли придворнi дами хворiють.
Ізабелла схилилась у реверансi. Насправдi сердешна не змогла б добути до кiнця прийому, бо iй стало млосно, обличчя зробилось крейдяно-бiлим, вона ступила два кроки до коридора палацових служб та вибiгла геть. На нижньому поверсi, де працювали палацовi пралi, бiлошвачки та кастеляншi, вона перехилалася через край пiдвiконня, ii зiмлоiло. І поки приголомшена Ізабелла намагалася зрозумiти, що й до чого, ii ще двiчi скрутило. Вона аж сповзла на пiдлогу, а якась жалiслива праля iз розпухлими вiд води червоними руками подала iй кухоль крижаноi води та мокрий рушник. Ізабелла мовчки взяла, у своему приголомшеннi навiть не здогадавшись подякувати. Праля iз легкою посмiшкою до неi озирнулась – чи то кепкуючи, чи то спiвчуваючи. Ізабелла механiчно прополоскала рот, виплюнула воду та приклала рушник до обличчя…
Жодних сумнiвiв: попри усi старання молодого Вандома не зробити iй дитину, вона завагiтнiла. І те сталося не в iхнiй останнiй раз, коли вiн геть не дбав про неi. Якщо вона все правильно порахувала – десь два з половиною чи три мiсяцi. Ще деякий час Ізабелла сидiла на пiдлозi, сховавши ноги, паралiзована цим розумiнням: гiрше й бути не може. Навiть мови не може бути про те, щоб тепер зiзнатись Раулю та розраховувати на його захист. Бiльше того – його захист та визнання дитини означае приниження для неi, безчестя та повторення долi матерi. Та й до Дюнуа, що досi впевнений, що ii стосунки iз Вандомом не перетнули межi танцiв та випадкових поцiлункiв, йти не можна.
«Я впораюсь iз цим… Упораюсь… І бiльше не робитиму таких дурниць…» – повторювала вона сама собi. Зараз жовтень, дитя, якщо ii розрахунки правильнi, народиться у квiтнi. Вона мае залишити двiр до того, як покоiвка про щось здогадаеться. І також королева. Ізабелла заперечливо хитнула головою та криво посмiхнулася сама собi: ii величнiсть уже давно знае. Придворнi дами шепотiли одна однiй, що пралi та покоiвки завжди квапляться з доповiддю до королеви, коли в якоiсь фрейлiни не наступае вчасно мiсячна кровотеча. Кажуть, за таку новину Йоланда не жалiе срiбноi монетки. А кому ж знати такi подробицi про придворних дам, як не покоiвкам та пралям, що мiняють постiль та перуть ii? А Ізабелла пропустила вже двi чи три кровотечi. Безперечно, ii величнiсть уже обiзнана з тим, що у неi буде дитина. І, звiсно, вона знае, вiд кого…
Йоланда навiть оком не повела, коли мадам де Вандом попросила ii аудiенцii, а потiм дозволу на деякий час повернутися до своiх володiнь.
– Їдьте, моя люба. Та неодмiнно повертайтесь, коли одужаете. А коли повернетесь, будьте обережнiшою та потурбуйтесь, аби вашi нездужання не повторювались занадто часто.
Ізабелла тричi схилилась у реверансi й вийшла з кабiнету ii величностi. Авжеж, королева усе знае…
1423
Минув Великдень, потiм перша половина квiтня, а дитина Рауля не квапилася на свiт Божий. Ізабелла вже шiсть тижнiв не виходила з найвищого покою донжону Ла-Ферте, коли вже навiть найпишнiшi сукнi, iз важкими складками пiд грудьми перестали приховувати ii стан. На щастя для Ізабелли, активiзувалися военнi дii, тому анi Дюнуа, анi Вандомам було не до вiзиту. Про неi забули.
До лiжницi було дозволено заходити лише Бланш дю Пон, старiй годувальницi Ізабелли, Мадлен, ii молочнiй сестрi, та Жаннi, колишнiй коханцi Фiлiппа де Вертю. Вагiтнiсть ретельно приховували вiд мешканцiв замку, навiть капелана було звелено викликати лише у разi загрози життю породiллi чи немовляти. Ізабелла годинами сидiла бiля вiкна, дивилась на першу зелень незмигним поглядом. Бланш дю Пон марно пропонувала щось попоiсти. Але вiдповiдь була завжди та сама:
– Я нiчого не хочу…
І цi слова були для староi годувальницi найгiршими у свiтi. Ізабелла завжди була суцiльним жмутком бажань, прагнень та почуттiв. Навiть за найбiльших переживань вона не втрачала анi зухвалостi, анi апетиту, анi почуття гумору. Зараз же вона сама не своя… Днями сидiла у лiжку, обiйнявши руками свiй живiт, i плакала. Так, наче хотiла оплакати те дитя завчасно.
– Годi, годi, мадам. Якою буде доля тiеi дитини, коли мати носить ii у сльозах? Ще жодного дня не було, вiдколи ви повернулись до Ла-Ферте, щоб ви не плакали…
– Бланш, я не зможу лишити це дитя… Я мушу його вiддати… Я нiколи не знатиму, чи добре про нього дбатимуть… Нiколи… Що я за жiнка така, що не можу подбати про свою дитину?
Вiд того бiдолашна Ізабелла знову розридалася, i Бланш вирiшила бiльше не дорiкати своiй вихованцi, а вiдволiкти ii гаптуванням дитячого приданого.
Як було у звичаi перед пологами, вона склала заповiт i вiд того впала у ще бiльшу меланхолiю. Не так мае народжувати шляхетна дама, не ховаючи свiй грiх вiд усiх у високiй вежi, а в пишному пологовому покоi, прикрашеному гобеленами та квiтами.
Анi звiльнення, анi перепочинку. Тiльки страждання, бiль, задушливий запах кровi й ароматичних масел. Не можна кричати. Інакше всi зрозумiють, здогадаються, що вдова Анрi де Вандома народжуе позашлюбне дитя. Третю добу тягнуться виснажливi пологи. Ізабелла лежить знесилена, розбита, напiвмертва. Обличчя жiнок коло неi стають дедалi суворiшими… Ізабеллi байдуже. Допоки сильний, як демон, бiль не захоплюе ii владно та безжально. Тодi вона кусае собi руку, щоб не кричати. Бiль нестерпний та приголомшливий – Ізабелла ледве встигае здивуватись, що досi жива.
– Вона не народить… – похитала головою Бланш. Голос Жанни, не змiнившись, монотонно повторюе молитву.
Хочеться спати, вона вже кiлька дiб не спала, хiба що дрiмала. У дрiмотi забуваеться бiль. У дрiмотi вона легка, як пiр’iнка, як хмаринка… Вiтер вiдривае ii вiд важкого, до краю наповненого болем тiла та несе до свiтла. Але знову той невiдступний бiль, ледь дозволивши видихнути, судомою зводить ноги, перед очима туман. Серце вискакуе з грудей, важко дихати.
