скачать книгу бесплатно
– Принц цiлий, – глухо вiдповiв дю Шатель, стягуючи з рук важкi, кованi металевими пластинами бойовi рукавицi.
– А… бургундцi, а герцог… Бургундський? – запитав Вандом, чомусь затинаючись, у головi раптом почала складатися мозаiка.
– Герцог?.. Уже повернувся додому… – скривився месiр дю Шатель, витираючи з лоба пiт та бризки кровi. – У пекло…
Рауль побiлiв, як крейда, вiн нарештi второпав, що майже у нього на очах щойно вбили могутнього герцога Бургундського. З мiсця перемовин поступово вiдступили усi свiдки, задкуючи, тримаючи в руках зброю. Отже, бургундський супровiд герцога перебили чи поранили… Бургундцi ж за граткою, вирiшивши, що iхнього герцога полонили, вiдiйшли до своiх пiд мiстом.
Юнак непевним кроком пiдiйшов до розпластаного тiла. Герцог лежав обличчям донизу в калюжi кровi, на потилицi виднiла глибока рана вiд сокири, ще кiлька – на хребтi, поряд – вiдрубана правиця зi стиснутими у кулак посинiлими гачкуватими пальцями… Жодноi випадковостi, кожна з цих ран – смертельна. Кажуть, так само дванадцять рокiв тому на Рю Барбетт вбили герцога Орлеанського: вiдрубали руку, розтрощили голову, щоб не встиг покликати диявола на допомогу. Коло замкнулось. І все розпочнеться знову. Рауль повiльно видихнув повiтря, усвiдомив, що вiд хвилювання не може рухатись.
Колись вiн на власнi очi бачив жахливу розправу над арманьяками в Парижi. Жертвам вирiзали хрести на голiй спинi, напiвживих людей тягнули кiньми, до смертi забиваючи копитами. З палаючих будинкiв мешканцi кидалися з вiкон прямiсiнько на ощиренi списи бургiньйонiв, вагiтним жiнкам розпорювали животи i кидали свиням. Вандом пам’ятав, як тiла замордованих конетабля та канцлера скинули у яму гною без останньоi християнськоi сповiдi. Попри той жорстокий досвiд кривавоi рiзанини, що вiн його встиг пiзнати, юнак раптом вiдчув кислий присмак слини та мiцно притис руку до рота, ледве стримуючи потяг до блювоти.
* * *
– Що ж я маю тепер робити? – запитав дофiн, вiн аж втиснувся у крiсло й мав вигляд не на жарт переляканоi дитини, що очiкуе неминучого покарання.
Ще трiшки – i вiн не витримае й розридаеться. Кутики вуст принца зрадливо затремтiли, як у малого хлоп’яти. Ще цього не вистачало…
Королева Йоланда, майбутня теща, виховувала принца з десяти рокiв. Вона пiдвелася з крiсла й пiдiйшла до вiкна. Їi тонкi iз голубуватими венами руки не знали спокою й тремтiли вiд хвилювання, бо вона досi не знайшла рiшення. Їi величнiсть нервово сховала руки у довгих лiлово-синiх рукавах верхньоi накидки.
За стiнами герцогського замку Анжера стiною впала злива, за мить загасивши спокiйне вересневе тепло та палахкотiння червоно-золотих осiннiх барв. Коли б королева мала справу iз власним сином та в кабiнетi не було кiлькох радникiв – вона б дала йому добрячого прочухана. Але ж це дофiн, спадкоемець престолу Францii! Справу зроблено. Тепер марно шукати винних. Нинi слiд передовсiм вигадати якусь причину, пояснення, що розiйдуться усiма европейськими мiстами, щоб жодна душа не змогла звинуватити дофiна у навмисному вбивствi. Адже е ще свiдки. Правда, один з них при смертi, поранений у голову месiром дю Шателем, а другий, дрiбна сошка, писар чи секретар герцога, втiк. Коли б устигнути iз посланням, перш нiж той добереться до бургундського двору…
Королева озирнулася й змiряла роздратованим поглядом похнюплених радникiв принца, запеклих арманьякiв. Ледве стримала уiдливi, вже зайвi тепер запитання. Адже, коли жiнка мае справу з чоловiками, спершу мае навчитися мовчати. Чим вони думали? Чим? Хiба iм по вiсiмнадцять рокiв? Убити бургундця – це означае пiдштовхнути нового герцога до союзу iз англiйцями! Та коли вже намiрилися до вбивства (велике диво!), як могли вiдпустити живих свiдкiв? Як допустили, щоб те все сталося у присутностi дофiна? Помстилися за герцога Орлеанського, за конетабля Арманьяка, за паризьку рiзанину пiвтора року тому? Тепер вдоволенi? Сидять на радi, принишкли, як мишi, опустивши голови, дофiн майже непритомний… А iй тепер вигадувати виправдання, присипаючи виведену чорним чорнилом брехню рiчковим пiском…
У кабiнетнi дверi хтось тихо пошкрябався. Придворна дама, нахиливши голову у реверансi, пiдiйшла до королеви та прошепотiла щось на вухо ii величностi. Королева взяла з ii рук тонкий сувiй пергаменту й, пiдставивши до свiчки, прочитала дрiбний текст. Видихнула й прошепотiла коротку вдячну молитву. Очi ii, свiтлi як блiдi фiалки, втратили вираз посклянiлого напруження вiд роздумiв та непевностi.
– Аршамбо де Фуа – мертвий, – оголосила королева на одному подиху. Серцебиття вже набуло звичного ритму.
– Чи певнi ви у джерелi повiдомлення, ваша величносте? – запитав месiр дю Шатель.
– Так, це писала дама де Жiак, вона ще в Монтеро.
– Це точно? – сiр дю Шатель досi не йняв вiри.
Королева лише хитнула головою й пiдiйшла до секретаря дофiна.
– Месье, пишiть листа до нового герцога Бургундського.
Секретар стурбовано озирнувся до ii величностi. У його поглядi завмерло запитання: що саме писати? За цi три днi стiльки чорнила та пергаменту попсували! Пальцi та вузькi манжети його свiтло-сiрого пурпуену[2 - Короткий чоловiчий камзол iз пишними рукавами бiля плечей та часто баскою.] були геть заляпанi чорнильними плямами.
– Аршамбо де Фуа, хай пробачить Господь його грiшну душу, мав злi намiри й розпочав сутичку в ходi мирних переговорiв. Вiн оголив зброю у присутностi дофiна Францii. Свита принца кинулась його захистити. Зчинилася бiйка й у результатi сталася велика прикрiсть, якоi нiхто не хотiв…
Дофiн звiв погляд на королеву, запитання каменем завмерло на вустах. Вiдверта неприхована брехня, але в нього немае iншого виходу. Аршамбо де Фуа вихопив зброю та розпочав бiйку… Принц декiлька разiв подумки повторив цю фразу, повiльно проковтуючи кожне слово, поступово впевнюючи самого себе, що все саме так i сталося. Потроху й у нього вирiвнювався подих, серце вiдпускали мiцнi пазурi страху. Можливо, йому вдасться заснути цiеi ночi, може, вiн прокинеться завтра з iншими думками, анiж ота картина порубаного герцога Бургундського в калюжi кровi… Можна покликати на нiч придворну даму…
Навiть пiсля того як послання було сформульоване, переписане доcлiвно iще чотири рази для рiзних королiвських дворiв, королеву Йоланду не полишала тривога. Вона добре пам’ятала, що це страхiтливе вiдчуття нiколи не вiщувало в ii життi нiчого доброго. Востанне воно приходило до неi два роки тому, коли раптово помер ii чоловiк, герцог Анжуйський, а для неi це означало початок довгоi боротьби за збереження своiх володiнь та спадку дiтей. Так i нинi королева була цiлковито впевнена, що стоiть на порозi новоi битви. І та битва триватиме роками. Вiд важких думок ii вiдволiкли крики вартових на дворi, бо до Анжера в’iхали три чорних дормези та зо три десятки вершникiв. Перш нiж ii величнiсть спромоглася розгледiти синьо-золотi прапори iз довгими чорними стрiчками крiзь завiсу дощу, вона згадала, на кого чекала.
* * *
При дворi вже пошепки глузують: як приiхав чорний почет чорними кiньми та всi у чорному – то вiд герцогiв Орлеанських. Ізабеллi, байстрючцi вбитого герцога, та жалоба вже поперек горла. Орлеанськi нащадки завжди вбиралися в чорне, скiльки вона себе пам’ятала. Спочатку вбили герцога, потiм померла герцогиня-вдова, потiм сконала в пологах молода герцогиня, затим молодший брат Жан став заручником англiйцiв, тодi Шарль потрапив у полон пiд Азенкуром, а на додачу парижани вбили конетабля Арманьяка, рiдного батька наступноi герцогинi Орлеанськоi… Де вже там шукати нагоду та час вбиратися у кольорове? Тож i сьогоднi герцогиня у жалобному дамаску, ii пасербиця Жанна та зведена сестра ii чоловiка, Ізабелла, також у чорному. Фiлiпп, граф де Вертю, брат полоненого герцога, як завше в чорному оксамитi: широкоплечий таперт, вузькi шози, довгий плащ хвостом – жалоба, але елегантна, коштовна та вкрай модна.
Колiр вбрання почту геть не пасуе до радiсного хвилювання та збудження, з яким юна Ізабелла приiхала до двору в Анжерi. Нарештi ii представлять королевi Йоландi, у якоi вона залишиться, аби стати придворною дамою – наймолодшою, звичайно. Їй доручатимуть хiба що нитку в голку втягти чи бiгати з дрiбними дорученнями до замкових служб. А ще супроводжувати ii величнiсть до меси та на прогулянках. Правда, iнколи доручать почитати вголос чи заграти на арфi на розвагу королевi. Все одно краще, нiж сидiти цiлими днями у завiшеному чорними шпалерами Блуа й мовчки слухати ридання сердешноi герцогинi Орлеанськоi, в якоi Азенкур забрав чоловiка. Та щоразу вислуховувати нотацii виховательки або кудкудакання духiвника, бо iм здаеться, що шляхетна дамуазель мае розмовляти тихiше, ходити повiльнiше, поводитися скромнiше та не мати жодних iнтересiв, окрiм молитовника та волi родини. Це геть не пасувало вдачi дiвчини. Отож коли вона пiд рясною зливою вийшла з дормеза в Анжерi, то вже не намагалася приховати вдоволену посмiшку на вустах та щире зацiкавлення у поглядi.
Вiдтодi як ii зведена сестра, дамуазель Маргарита, поiхала до Бретанi чотири роки тому, Ізабелла почувалася надзвичайно самотньою: герцогиня не мала часу та бажання придiляти iй увагу. Племiнниця Жанна була аж на три роки молодша, досi ще гралася у ляльки й не мала великоi охоти анi до книжок, анi до гри на арфi та спiвiв, анi до придворних танцiв. Ізабелла ж прагнула бути зразковою придворною дамою: освiченою, елегантною, витонченою у рухах, смаках та зацiкавленнях. Дамою, яку дофiн згодом назве милою кузиною, а шевалье будуть битися за право запросити ii на танець, супроводжувати на полюваннi чи носити ii кольори на турнiрi. І коли вона заходитиме до зали у темно-червонiй сукнi iз довгим шлейфом з генуезького оксамиту, який дуже пасуе iй, то… Вона не встигла домрiяти, бо пажi в лiвреях королеви Йоланди вiдчинили дверi перед орлеанським почтом.
Королева Йоланда прийняла гостей у дамському покоi iз гобеленами, що зображали життя святоi Катерини. Таке майже домашне приймання не передбачало надмiрних церемонiй, королева була у звичайнiй сукнi, навiть без королiвського обруча. Герцогиню Орлеанську, свою далеку родичку, ii величнiсть радо розцiлувала в обидвi щоки та запропонувала сiсти поруч iз нею на вкриту гаптованими подушками лаву.
– Рада вiтати вас при анжерському дворi, – мовила королева, привiтно посмiхнувшись, рухи ii були вишуканими та величними водночас.
Тепер граф де Вертю мiг представити ii величностi свою племiнницю та зведену сестру. Жанна блiда, як передзимова троянда, грацiйно пiдвелася, Ізабелла так i стояла, у реверансi, опустивши голову, чекаючи, поки королева до неi звернеться.
Йоланда запросила Жанну сiсти поруч, адже вона доводилася рiдною онукою королевi Францii, яку вiд народження заручили iз спадкоемцем герцога Алансонського. А герцоги Алансонськi завжди були союзниками герцогiв Анжуйських. Потiм ii величнiсть звернула увагу на другу дiвчину. Їй, звiсно, доповiли, що це позашлюбна дочка покiйного герцога, яку виховували з колиски разом iз законними дiтьми, бо батько ii визнав та обiцяв посаг. Окрiм того, дiвчина мае приеднатися до ii придворних дам – це було давно узгоджено iз ii братом, полоненим герцогом Орлеанським, у листуваннi. Та королева одразу ж хотiла вказати дiвчинi на ii мiсце, не звертаючи на неi надто пильноi уваги.
– Моя зведена сестра, дамуазель Ізабелла, ваша величносте, – квапливо промовив граф де Вертю, розумiючи, що бiдолашна дiвчина, напевно, ледве тримаеться, завмерши перед троном у незручнiй позi.
Дiвчина помiтила лише пещену бiлу руку, де на кожен палець було вдягнуто по каблучцi. Тонкий вказiвний палець iз вiдполiрованим до блиску рожевим нiгтем ледь ворухнувся, даючи дозвiл встати. Ізабелла пiдвелася й насмiлилася подивитись на королеву. Та здивовано пiдвела тонку брову: шляхетна дiвчина мала б дивитись у пiдлогу, навiть вiдповiдати на запитання, не пiдводячи очей. Байстрючка герцога – що з неi вiзьмеш? Королева завжди дивилася на своiх придворних дам, як на iнструмент досягнення власних цiлей. Може, й ця на щось згодиться, як буде шанобливою та слухняною.
– Це та, котру буде заручено iз молодшим Вандомом? – запитала Йоланда, примруживши свiтлi очi.
Вона вже втратила цiкавiсть до дiвчини, роздумуючи лише про родиннi зв’язки та iнтереси, яким та слугуватиме.
– Так, ваша величносте, – вiдповiв граф де Вертю. – Така була воля монсеньйора, мого батька.
– А який за неi дають посаг?
– Ла-Ферте-Сен-Обен та Шато-Мiлон, ваша величносте.
Досить скромний посаг. Хiба що для молодшого сина. Бо герцоги Орлеанськi розгубили своi маетностi й багатства за роки боротьби iз герцогом Бургундським. А тепер ще потрiбно зiбрати й викуп за полоненого герцога. Його ще й досi не призначили, i вiн буде – Йоланда певна – королiвським. Герцогиня Орлеанська, якби ii воля, Ізабеллi посагу не видiляла б та замiж не видавала. Кожен iз тих двох замкiв, що пiде на придане, лише подовжить час повернення ii чоловiка з полону. Королева завжди подiляла рацiональнi пояснення. Проте, як не крути, ця дiвчина, як там ii звуть? Ізабелла? Онука короля Францii за батьком. Коли б покiйний герцог Орлеанський був живий, могла б отримати й кращого нареченого, анiж молодший Вандом. Королева згадала, як чула, що батько дiвчини колись чи то жартома, чи то всерйоз поскаржився у приватнiй розмовi, що його дружина народжуе самих синiв, а йому потрiбнi доньки, щоб одружити iх iз синами короля, свого брата. Йоланда вперше i, мабуть, востанне в життi бачила чоловiка, який висловлював свое невдоволення з такого приводу. Звичайно, у герцога були матримонiальнi плани i на позашлюбну доньку, саме тому вiн одразу ж пообiцяв за нею посаг. Королева колись бачила при дворi i матiр Ізабелли, Марiетту д’Ангiен. Їi прозвали Маре, що гарно танцюе. Вона була дамою дуже тонкоi рiдкiсноi вроди, але вiдтодi, як ii видали замiж за сiра де Канi, нiхто не бачив ii усмiхненою. Придворнi плiткували, що чоловiк через ревнощi нещадно ii бив. Одного дня вона, попри власну побожнiсть, поставилася прихильно до залицянь покiйного герцога Орлеанського та зникла з палацу Сен-Поль назавжди. У дами, що наважилася пiти вiд чоловiка, було небагато варiантiв вибору: або залишитись визнаною шльондрою при дворi, або ховатись у дальнiх володiннях свого коханця, чи зрештою спокутувати свiй грiх у монастирi. Марiетта обрала друге. При дворi ii бiльше нiколи не бачили, казали, що герцог Орлеанський подарував iй маетностi В’еж та Фаньйоль, де вона жила в розкошах, проте нiколи не приймала гостей. Дiтей од неi вiдразу ж забрали та вiддали на виховання герцогинi Орлеанськiй. Пiсля вбивства герцога Марiетта сховалась у невеличкому монастирi у Кле, вiдтодi про неi нiхто нiчого не чув. Королева марно намагалася, вдивляючись в обличчя Ізабелли, згадати витончену грацiйну вроду ii матерi, що змушувала придворних шевалье з вiдкритим ротом обертатись iй услiд. Нi, ця простiша. Хоча, може, й вона колись своiм бiлим личком та пристрастю в очах задурить голову якомусь герцогу чи графу аж так, що вiн наважиться викрасти ii вiд законного чоловiка.
Стара графиня де Вандом зверхнiм поглядом змiряла тонку постать своеi майбутньоi невiстки, наче кобилу обирала зi стайнi. Зрештою, немае жодного значення, як вона виглядае i чого хоче, в майбутньому шлюбi мадам графиню хвилюе лише посаг. Рауль – третiй син, а якби ii воля, то задля отримання приданого одружила б iз герцогською байстрючкою четвертого, хоч вiн на два роки вiд неi молодший.
Королева мовчки вказала Ізабеллi приеднатися до кола своiх фрейлiн. Старша придворна дама, мадам де Гокур, одразу ж крижаним тоном, що не терпiв анi заперечень, анi подальших запитань, почала сухо розповiдати дiвчинi правила. Дами ночують у покоi по двi, жодних чоловiкiв, жодних гостей, жодних легковажностей. До сну йдуть, коли ледь темнiе, якщо у замку немае бенкету, прокидаються до свiтанку та вiдвiдують месу. Два рази на мiсяць кожна дама чергуе у ii величностi вночi: допомагае роздягнутись, прийняти ванну, змастити тiло схiдними олiями, розчесати волосся та зробити нiчну зачiску. Потiм почитати на нiч Псалтир чи роман – це вже як королева матиме бажання. Якщо ii величностi захочеться надвечiр сиру чи паштету, то доведеться бiгти через подвiр’я до замковоi кухнi й будити кухаря та стiльничого. Вино та солодощi завжди мають стояти на столi в покоях. Камiн мае бути запалений, в грубцi – суха лаванда. Королева звикла до тепла та сухостi. Усi дами мають вбиратися в однаковi сукнi, якi шиють коштом королеви; одягнути щось iнше можна лише з дозволу чи наказу ii величностi. Незамiжнiм дiвчатам дозволено не заплiтати волосся та голови не покривати. До мiськоi вiдьми не дозволено ходити, бо коли ii величнiсть дiзнаеться (а вона обов’язково дiзнаеться!) про привороти, амулети чи наведення врокiв, то даму iз ганьбою повернуть до родини. А якщо королева дiзнаеться, що у вiдьми замовили зiлля, щоб уникнути небажаноi вагiтностi… Побачивши широко розплющенi, аж круглi очi Ізабелли, мадам де Гокур зрозумiла, що це правило поки що ii не стосуеться. До меси треба йти двiчi на день, до сповiдi – щонайменше раз на тиждень. Навiть якщо нездужаеш. Але краще не хворiти – королева не терпить кволих дам бiля себе. Те, що наказала королева, виконуеться швидко, без запитань та сумнiвiв.
– Чи вам усе зрозумiло, дамуазель? – поцiкавилася радше формально мадам де Гокур, ii високий лоб аж нависав над очима, що надавало iй одвiчно похмурого й невдоволеного вигляду.
Ізабелла квапливо кивнула головою, жадiбно зауважуючи, у що вбранi придворнi дами. З ii рiзьблених вуст не збiгала щаслива посмiшка.
Життя в Анжерi, попри певну стриманiсть, все одно здавалося Ізабеллi повним цiкавостей та розваг. Пiсля завiшаного чорним сукном, похмурого, як склеп, Блуа, пiсля безкiнечних iстерик герцогинi Орлеанськоi та вiдсутностi жодних веселощiв, навiть ловiв, анжерський двiр королеви Йоланди видався дiвчинi найкращим мiсцем у свiтi.
Ізабелла, привчена з дитинства до скромного життя, завжди iз заздрiсним захватом задивлялась на сукнi королеви Йоланди. Навiть домашнi сукнi, у якi ii величнiсть вбираеться, коли немае прийомiв i вона не мае намiру полишати своi особистi покоi, здавалися дiвчинi неймовiрно розкiшними. Овдовiла шляхетна дама мала небагатий вибiр пристойного вбрання: огидний чорно-бiлий вдовиний однострiй, як у черницi, де бiла барбетта складками закривае усю шию та навiть пiдборiддя, а широкi бiлi манжети обтинають зап’ястки, як кайданки, або ж темнi сукнi без жодного шиття, гаптування чи мережива, навiть узимку хутро – чорне чи темно-коричневе. І звичайно, прикрите волосся, шия та груди. Королева ж вiддае перевагу коштовним тканинам та кольорам ночi: чорному чи чорнильно-синьому оксамиту, фiолетовим брокатам, темно-сiрим шовкам. Проте фасони суконь завжди за останньоi модою, шлейфи по три фути, i хоч без золотого шиття, проте iз хутром на комiрi – чорнобурки чи соболя. До того ж ii величнiсть не вiдмовляе собi у коштовних прикрасах: ii досi прекраснi руки завжди щедро внизанi перснями та каблучками, а вбрання – з коштовним поясом. Дивлячись на неi, не виникне анi сумнiву, що дама в жалобi, хiба що в королiвськiй.
При дворi Ізабеллi дозволено було зняти звикле чорне, що вона носила, скiльки себе пам’ятала. Усi придворнi дами королеви вбранi в ii кольори: темно-синi сукнi з яскраво-червоним опояском, манжетами та комiром. Червонi акценти у вбраннi лише пiдкреслюють ii юнiсть та свiжiсть. Ізабелла – наймолодша, досi найменша за зростом та завжди йде в парi з мадемуазель де Буассi останньою. Це подалi вiд ii величностi та сувороi мадам де Гокур, зате як легко пустити бiсики придворним принца Шарля, коли той приiздить до Анжера! Як весело тодi стае при дворi! Менестрелi, музика, спiви, танцi. Ізабелла навiть два рази танцювала павану iз дофiном. Королева пильнуе, яка дама припаде до вподоби принцу. Вона прекрасно розумiе, що впливу на чоловiка вiд своеi доньки не дочекаеться. А ймовiрну коханку краще тримати пiд наглядом та навчити негайно доповiдати про все, що стосуеться принца.
Хоча придворнi дами бiльше думають про молитви, гаптування та читання Псалтиря, нiж про танцi та музику, однак в Анжерi – справжнiй двiр шляхетноi дами. Як обiйтися без соколиного полювання, прогулянок верхи, забавок на свiжому повiтрi та спiвiв менестрелiв? Проте у розписаному жовто-червоними квiтами дамському покоi iз канарками у срiбних клiтках вiдбуваються набагато цiкавiшi речi, нiж читання романiв та гаптування шовком. Принаймнi для Ізабелли. До королеви увесь час прибувають посланцi; iнколи вона лише мовчки читае повiдомлення, негайно знищуючи його в грубцi, iнколи мае розмову iз гостем уголос чи пошепки, iнколи ii шамбелан та секретар, замислено хитаючи головами, сперечаються з ii величнiстю, не завжди второпавши хiд ii думок. Мати, донька французькоi принцеси, з дитинства виховувала Йоланду володаркою. Вона часто подумки сердиться через те, що ii радники не встигають за нею, отож iнколи доводиться по два-три рази повторювати чи пояснювати такi простi й очевиднi речi. Королева зрiдка кидае стурбований погляд на придворних дам у синьо-червоних сукнях на подушках бiля вiкна, але iм, пустотливим та зацiкавленим лише у придворних плiтках, немае дiла до тих полiтичних справ, що обговорюють бiля столу iз документами. Полiтика – геть не жiноча справа, до того ж брудна. Вона б i сама з радiстю не бралася до неi! Але ж мусить. Хто, як не вона? Їi майбутнiй зять – досi недолугий дiтвак у цих iграх.
– Це все чутки, ваша величносте… Лише чутки… – закудкудакав секретар, вiд нервування його гладке обличчя взялося дрiбними червоними плямами.
– Звiдки ж вони взялися, месiре? Король без пам’ятi, королева ще останнього розуму не втратила, аби так ганьбити себе… – Йоланда добiла зчепила своi тонкi, всипанi каблучками пальцi.
Вуста ii збiглись у напружену смужку, як завжди, коли вона шукала вiдповiдi. Усе, що стосуеться дофiна, безпосередньо стосуеться також ii особисто, ii дочки, ii майбутнiх онукiв, а значить – продовження ii роду.
– Як завжди, моя королево, – здiйняв руки до стелi шамбелан, понизивши голос, присутнiсть дам його все ж таки хвилювала. – Коли потрiбно розпустити плiтки, герцог Бургундський вiдкривае гаманець. Хiба хтось колись казав хоча б слово про коханцiв королеви Ізабо? Ви були при королiвському дворi у Сен-Поль не раз i не два. Їi величнiсть – дама, схильна до надмiрних розкошiв та вигадливих розваг, вона завжди уникае вiдповiдальностi, проте зрадити його величнiсть? Хто таке чув? До сьогоднi?
– Історiя Францii, на жаль, знае багато ганебних речей. І безсоромних королев, – зiтхнула Йоланда. – Та зазвичай, коли французька королева i вiдважувалася взяти коханця, то вже пiсля того, як овдовiла. Я нiколи не чула, щоб були сумнiви стосовно законностi королiвських дiтей. Хоча то справдi Боже диво, як королевi Ізабо вдалося народити сiмох дiтей пiсля того, як нещастя в Ле-Манi[3 - Перший напад безумства стався iз королем Шарлем VI улiтку 1392 р. пiд час походу на герцогство Бретонське.] забрало пам’ять та розум у нашого благословенного короля Шарля. Яка шляхетна дiвчина не мрiе стати королевою, та, крий Боже, бути королевою за ту цiну, що iй доводиться платити! Чи при пам’ятi король зараз?
– Важко сказати, у Парижi люд його не бачить. Та коли був би, чи не спробував вiн тодi викорiнити тi огиднi речi?
– Тi огиднi речi? – повторила королева, втрачаючи рештки терпiння та стриманостi. – Я наказую вам, месiре, не ходити манiвцями. Дофiн Шарль народився 1402[4 - За новим стилем 1403, за старим стилем рiк починався з Великодня, зазвичай у березнi-квiтнi. Дофiн народився у лютому.] року одинадцятою дитиною, пiсля принцеси Катрiн. Кого тi безсоромнi плiткарi називають його батьком?
– Хай пробачить менi ваша величнiсть, що я мушу повторити це неподобство у вашiй присутностi… Покiйного герцога Орлеанського.
Ізабелла, яка попри удавання, що старанно гаптуе, уважно слухала розмову, аж зойкнула. Старша придворна дама, мадам де Гокур, з обличчя якоi нiколи не зникала насупленiсть, змiряла дiвчину суворим поглядом – неначе прибила до пiдлоги. Ізабелла опустила очi й зсутулилась. Мадам де Гокур вiдповiдае за те, щоб дами ii величностi добре затямили гарнi манери. Цiй, звiсно, лише дванадцять чи тринадцять рокiв, проте спершу мала б навчитись мовчати. То неважко – тримати рота на замку. Проте королева, здавалось, навiть не зауважила такоi нечемностi. Вона завмерла у своему крiслi. Обличчя ii скам’янiло. Пiдлий удар зi спини, що змушуе до виправдань. Публiчнi виправдання завжди схожi на визнання провини. Правду кажучи, бургундськi герцоги завше вчиняли так, аби зруйнувати репутацiю iхнiх ворогiв.
– Але що ж вдiяти? Що Анжуйський дiм може зробити? Ви ж розумiете, ваша величносте, – торочив секретар далi, – це на руку тiльки герцогу Бургундському, який прагне лише помсти за вбивство батька. – Мертвi не образяться. Герцог Орлеанський уже дванадцять рокiв як мертвий. Можна вигадати будь-яку брехню, ii нема кому спростувати. Лишень забули, що герцог хрестив сина королеви, а король – сина герцога. Занадто коштовна цiна для безсмертя душi за такий грiх.
Королева лиш iронiчно пiдняла бiляву, ледь помiтну брову, люди у прагненнi влади нехтували ще бiльшими заборонами та вiдважувались на страшнiшi злочини, нiж кровозмiшання та зневага до похресних зв’язкiв.
– Я розумiю, що молодий герцог Бургундii нинi дихае лише помстою, iншого вiд нього й не очiкують. Проте хiба англiйський король не заявив про своi права на корону Францii? Кому, як не йому, вигiдно, щоб з’явились сумнiви у законностi походження спадкоемця престолу?
– Так, ваша величносте. Англiець не просто заявив. Вiн хоче руки принцеси Катрiн та ще й цiлу Нормандiю у посаг. І як доповiдають нашi… довiренi особи… при королiвському дворi, скидаеться на те, що вiн це отримае найближчим часом. Особливо якщо зможе домовитись iз Фiлiппом Бургундським. Королева Ізабо нiколи не могла дiяти самостiйно в полiтицi. Вона пристане до табору найсильнiшого. Якщо Англiя увiйде в союз iз Бургундiею, можливо, i з Бретанню, королева його пiдтримае в обмiн на спокiйну старiсть. Зрештою i герцог Бретонський, i герцог Бургундський – ii зятi. А коли принцеса Катрiн стане королевою Англii та Францii i король Генрi також стане ii зятем, це й забезпечить iй спокiй.
– Нехай i так. Проте цi огиднi теревенi про незаконне походження стосуються принцеси Катрiн так само, як i всiх дiтей королеви. Сам герцог Бургундський одружений iз сестрою дофiна, принцесою Мiшель. Якщо вже ганьбити честь королеви, то хто тримав свiчку? Хто може iз певнiстю сказати, котрий iз королiвських дiтей бастард? Яка у тiй хворобливiй низцi дитина короля, а яка – нi? Огидна безчесна гра, бургундець удався до неi з вiдчаю та через бажання негайноi помсти за батька. Це я можу зрозумiти. Однак герцогу не п’ятнадцять рокiв, його поведiнка та намiри ганебнi для принца кровi та пера Францii. Вiн мае усвiдомлювати наслiдки. Передовсiм – для цiлого королiвства.
Аж тут королева Йоланда помiтила, що ii пустотливi, вбранi у синьо-червоний оксамит дами, що рiдко мали серйознiшi розмови про щось iнше, окрiм вибору вбрання, танцiв та плiток щодо придворних романiв, сидять тихо, як мишi, навiть тканка не шелесне в руках, самiсiнька пильна уважнiсть. Королева лише поглядом зробила знак мадам де Гокур, i та насупилась iще дужче, як стара сова, негайно пiдвелася з подушки i, тричi плеснувши у долонi, промовила:
– Усi до меси та сповiдi!
Дами iз зiтханням пiдводилися, розправляючи спiдницi, подавали одна однiй шлейфи, присiдали у реверансах i парами рушили до замковоi каплицi. Ізабелла, як завжди, йшла останньою iз мадемуазель де Буассi, яку змалечку було заручено iз найстаршим сином графа де Вандома.
– Чи ви зрозумiли, дамуазель, – запитала не надто метикована де Буассi, хапаючи Ізабеллу за обидвi руки, – що казав месiр шамбелан про те, що королева Ізабо мала коханця? Невже… його високiсть дофiн… бастард?
– Якi дурницi, дамуазель! Не смiйте такого повторювати… – ледь чутно прошелестiла Ізабелла, тримаючи легку посмiшку на вустах. Вона вже два мiсяцi жила при дворi й цiлком уторопала, що й кому можна казати, а що – нi. Анна де Буассi, попри те, що вже рiк була дамою ii величностi, кмiтливiстю та розсудливiстю не вирiзнялась.
«Отже, якщо дофiн – бастард, якого королева Ізабо прижила вiд коханця, – мiркувала Ізабелла, – то в короля бiльше не залишилося живих синiв. А тодi… Тодi мiй брат, герцог Орлеанський, законний спадкоемець престолу. У його законностi сумнiвiв нiколи не було. А потiм мiй брат, граф де Вертю. А пiсля нього – мiй брат, граф Ангулемський…»
Ізабелла, попри непосидючiсть, добре зналася на двох науках – iсторii Францii та латинi. Коли Валуа сто рокiв тому потрiбно було вiдсторонити спадкоемцiв англiйськоi королеви Ізабелли, дочки залiзного короля, вони вчасно згадали приписи, якi нагадували, що Францiя – занадто шляхетне королiвство, аби ним управляла жiнка. Отож коронували племiнника залiзного короля, а графи Валуа з гiлки королiвських братiв самi стали королями. Змiна династii дорого коштувала Францii, бо англiйський король негайно розпочав вiйну за престол, який вважав своiм законним спадком. І та вiйна почалася того самого року, як народився король Шарль, п’ятий iз цим iменем, дiд Ізабелли, i тривала вже вiсiмдесят рокiв. Сама Ізабелла засвоiла тi уроки iсторii дуже добре. Вона була тодi маленькою дiвчинкою, яка мала супроводжувати свою зведену сестру Маргариту й брата Жана, отож мовчки слухала оповiдi вчителiв. Однак стараннiсть у вивченнi латини дозволила iй швидко й самостiйно читати манускрипти та хронiки з герцогськоi бiблiотеки. Молода герцогиня Орлеанська, що мала б опiкуватись вихованням дiвчинки, геть не зауважувала, що саме та читае. Зрештою, нехай читае хронiки, анiж романи. Отi лицарськi романи про кохання нi до чого доброго шляхетну дiвчину не доведуть. Життя шляхетноi дами дуже вiдрiзняеться вiд того, про що пишуть куртуазнi твори. Обов’язкiв у життi набагато бiльше, нiж iмовiрностi зустрiти кохання. Отож хронiки – вiд них для розуму та пам’ятi бiльше користi.
Коли ж Ізабелла наважилася промовити вголос своi роздуми про права герцога Орлеанського на корону своему зведеному братовi графу де Вертю, то добряче отримала на горiхи. Із рiзкiстю, до якоi граф не мав звички, коли йшлося про спiлкування iз дамами, вiн зупинив ii, його привабливi, зазвичай ласкавi голубi очi миттево стали холодними як крига:
– Дамуазель, я наказую вам бiльше не повторювати цих необачних слiв уголос! Анi в моiй присутностi, анi у будь-чиiй. Це ганебно! Монсеньйор – наш батько, нехай пробачить Господь його душу, народився молодшим братом короля, а ми лише племiнники його величностi та кузени дофiна. І не було у монсеньйора, нашого батька, iншого намiру, окрiм служiння iнтересам корони та вiдданостi його величностi. Й у нас немае, i не буде! Ми – принци кровi, i маемо забезпечити стiйкiсть трону, а не розхитувати королiвство небезпечними плiтками!
– Монсеньйоре… – пробелькотiла Ізабелла, вражена рiзкiстю брата. Вiд усвiдомлення власноi провини та недалекоглядностi на ii очах затремтiли сльози.
Фiлiпп де Вертю i сам знiтився: хiба ж не його обов’язок – опiкуватися сестрами, оберiгаючи iх вiд помилок? Вiн м’яко обiйняв Ізабеллу за плечi. Його сестри – такi тендiтнi створiння…
– Пробачте менi цю рiзкiсть, мила Ізабелло. Та це надто серйозне питання. Вам слiд бути обережною й виваженою. Ви надто юна… Зрештою, наймолодша фрейлiна королеви… Забагато вiдповiдальностi, як на ваш юний вiк. Двiр – не надто безпечне мiсце для такоi вiдкритоi дiвчини, як ви. Тут дуже просто стати пiшаком у чужiй грi й збезчестити родинне iм’я. А вести власну гру значно важче. На жаль, я не зможу бути iз вами весь час, щоб допомогти вам розiбратись, що й до чого. Отож, мила сестро, щоразу, коли ви маете якiсь сумнiви, поставте собi два запитання: чи не проти честi це все та чи слугуе iнтересам вашоi родини?
– Я зрозумiла, монсеньйоре, – Ізабелла нахилила голову, проте досi не насмiлювалася зустрiтись поглядом iз братом.
«Деяким дiвчаткам спокiйнiше бути у дванадцять одруженими… Та й iхнiм опiкунам спокiйнiше…» – зiтхнув Фiлiпп де Вертю, дивлячись на золотаву сестрину голiвку. Особливо iз такою непогамовною вдачею, що на свое лихо шукае пригод. Вiн би iз радiстю не зволiкаючи негайно видав би Ізабеллу за молодшого Вандома. Та вони досi сперечаються iз старою графинею де Вандом за придане, шлюбну угоду та за якого з ii синiв вийде Ізабелла. Звичайно, мадам де Вандом зволiкае, шукаючи кращоi партii для третього сина й намагаючись отримати два замки на кордонi своiх володiнь, одруживши наймолодшого, якому не виповнилося ще й дванадцяти рокiв.
Полiтична ситуацiя через вбивство герцога Бургундського стала такою складною, що граф де Вертю мусив повернутися до армii дофiна, залишивши свою юну сестру набиратися придворного досвiду самотужки. Із тяжким серцем граф прощався з Ізабеллою, полишаючи недолугу дитину в зовнi прекрасному саду, проте повному отруйних квiтiв та гадюк.
До Анжера, Буржа та Пуатье почали доходити новини, що величезний почет нового герцога Бургундського рушив на зустрiч iз королем Англii. Це був найгiрший розвиток подiй, який тiльки можна було уявити.
Ізабелла побачила брата лише через три тижнi, коли до Анжера прибули Вандоми, бо мали вiдбутись заручини. Полiтична ситуацiя ще бiльше ускладнилася, при дворi тiльки й розмов було про ймовiрнi наслiдки союзу Бургундii та Англii. І вiд тих розмов Ізабеллi ставало моторошно. Юна дiвчина лише уважно слухала, не наважуючись висловлювати власну думку. Та й звiдки iй мати отi думки щодо военних дiй та полiтики? Що iз нею буде? А раптом король Англii пiде вiйною сюди, на пiвдень вiд Парижа? Виграе ще двi-три битви, такi ж нищiвнi, як Азенкур, чи вiзьме ще кiлька важливих мiст так само безжально, як Руан, або й цiлу Нормандiю? Що буде iз нею, коли усi брати потраплять у полон, а володiння герцогiв Орлеанських захоплять та розграбують? Чи зможе майбутнiй чоловiк ii захистити? Придворнi, наляканi розмовами про ймовiрний напад англiйськоi армii, перешiптувалися про жахiття вiйни. Коли п’янi солдати захоплюють мiсто, вони не звертають увагу, хто саме потрапив iм до рук: селянка, городянка чи шляхетна дама. Кажуть, що англiйцi – такi безбожники, що й черницi в монастирях та абатствах не уникли безчестя та мученицькоi смертi.
Заручини та союз iз Вандомами на той час мало кого хвилювали, окрiм графа де Вертю. Сповнений тривожних передчуттiв i вiдсутностi новин iз Бретанi вiд своеi рiдноi сестри Маргарити, вiн хотiв якнайшвидше визначитися iз майбутнiм Ізабелли. Зрештою, вiн зараз – единий iз орлеанських братiв, що не в полонi. А коли з ним щось трапиться, хто подбае про сестер? Кожного разу в боях та сутичках в iм’я дофiна вiн сам мае бути впевненим, що його сестри та племiнниця в безпецi та пiд захистом. Кому ж захищати жiнку, як не ii чоловiковi?
Ізабелла, що чергувала того дня у королеви, припала до жовтуватоi слюди вiкна. Крiзь дрiбнi кольоровi шматочки в оправi з маленьких металевих ромбiв було погано видно, проте вона не смiла вiдчинити вiкно, бо надворi стояв холодний осiннiй ранок, а королева, дитина пiвдня, холоду не любила. Вандомiвськi брати – Луi, Шарль, Рауль та Анрi спiшились. Трое старших мали рiк чи два рiзницi мiж собою, були гарноi статури, доладнi й дуже одне до одного схожi. Ізабелла вандомiвським братам представлена ще не була. Стара графиня де Вандом – маленька суха, вже геть сива жiнка як на своi сорок рокiв, аж розпливлась у посмiшцi вiд материнських гордощiв, коли бачила iх разом в одностроях iз родинним гербом. Анрi – молодший, невисокий пiдлiток одинадцяти рокiв, серед братiв здавався дiтваком. Ізабелла знала, що й мови не могло бути, щоб ii, позашлюбну дочку герцога, хай i королiвськоi кровi, видали за спадкоемця чи старших синiв. Скорiш за все, iй судився Рауль чи Анрi. Вiд придворних дам, коли мадам де Гокур виходила у справах, вона, звичайно, дiзналась, що месiр Рауль iз шести рокiв виховувався разом iз дофiном, та допоки його не висвятять у лицарi, буде джурою у почтi принца. Месiр Анрi ж i досi паж, але, якщо не трапляться надзвичайнi обставини, що дозволять йому виявити мужнiсть та смiливiсть, лише у чотирнадцять рокiв стане зброеносцем. Вiдтодi як граф де Вандом потрапив у полон до англiйцiв пiд Азенкуром, у господi править його цiпка, уважна до дрiбниць дружина – мадам Бланш iз роду де Русi. Попри тендiтну зовнiшнiсть, графиня мае надзвичайно владну вдачу цiкавитися всiма справами й мае звичку пильно перераховувати надходження у скарбницю графства, не маючи довiри анi до скарбничого, анi до шамбеланiв свого чоловiка. Вiд прагнення усюди пхати носа й усе контролювати мадам де Вандом виглядала значно старшою за свiй вiк. Граф де Вертю витратив пiвроку на перемовини iз нею щодо посагу. Торгувалася графиня затято…
Фiлiпп де Вертю досить довго сперечався iз мадам де Вандом, за кого саме вийде його зведена сестра. Зрозумiло: що старший син, то краща партiя. Граф не був майстром перемовин, проте розумiв, що вдалий шлюб посилить родиннi позицii при дворi. Адже полонений герцог iз Лондона вже не раз дорiкав братовi, що iхню сестру Маргариту, наречену брата герцога Бретонського, вiдправили майже у заслання пiсля поразки пiд Азенкуром. І той нiчого не мiг iз цим вдiяти. Вiд герцога Бретонського весь час надходять дипломатичнi холоднi листи i жодних обiцянок. Граф д’Етан, майбутнiй зять, майже весь час у вiйську дофiна. Занадто юна наречена його мало хвилюе. Вiн вiдверто каже графу де Вертю, що не бачить нiчого поганого, аби така юна дiвчина виховувалася подалi вiд небезпек двору, поки вiн на вiйнi, а дiвчина не досягла шлюбного вiку. Граф де Вертю iз прикрiстю визнавав – цi переговори вiн програв. Вiн розумiв, що вигiдна домовленiсть стосовно шлюбу Ізабелли дещо виправдае його в очах старшого брата, якому був беззастережно вiдданий.
Два замки герцогiв Орлеанських – Ла-Ферте-Сен-Обен, Шато-Мiлон та кiлька сiл довкола – втиналися у землi графiв де Вандом, як списи. Тож саме iх i хотiли отримати iз посагом нареченоi. Але при вдовуваннi Ізабелли обидва замки мали залишатись у ii пожиттевiй власностi. І тiльки пiсля ii смертi назавжди перейти до володiнь Вандомiв.
– А коли моя сестра забажае ще раз вийти замiж? – запитав граф. – Що ж вона вiзьме у посаг?
– То вже – наш головний бiль, графе, – сухо вiдрiзала мадам де Вандом. – Коли вона вийде за мого сина, то прийме владу нашоi родини. Ми ж i дамо iй посаг, якщо забажаемо видати ii замiж ще раз. Хоча я сподiваюсь, що мiй син, хай змилуеться над ним Господь, проживе довго.
Граф та мадам де Вандом ще деякий час поторгувалися, аби в кожноi сторони залишилося враження, що згоди було таки досягнуто. Зрештою пiдписали шлюбну угоду.
Коли до покою увiйшли сини графинi де Вандом, вiд хвилювання бiдолашна Ізабелла сполотнiла так, що граф де Вертю злякався, аби вона не знепритомнiла. Вiн тримав сестру за руку, пальцi ii зробилися холодними й тремтiли. Зрештою, немае нiчого дивного в тому, що юне дiвча так нервуе на заручинах та весiллi. Хоча вiн добре пам’ятав, як його друга сестра Маргарита чотири роки тому iхала до Бретанi: жодноi сльозинки, лише придворна церемоннiсть, стриманiсть та гiднiсть. І це у ледь десять рокiв! Фiлiпп досi жалкував, що, пiдтримуючи ту дорослу придворну гру, навiть не обiйняв сестру перед розлукою. Вiн боявся, що сердешна не стримае почуттiв i прилюдно розридаеться. Тому зараз, намагаючись пiдбадьорити Ізабеллу, вiн легко стискав ii долоню, показуючи, що вiн досi iз нею й вона може розраховувати на його пiдтримку.
– Це, з ласки Божоi, ваш наречений, моя сестро. Рауль де Вандом, – сказав Фiлiпп де Вертю, знаком запрошуючи шевалье у чорному пiдiйти ближче. – Весiлля буде призначене за рiк.
За рiк? Ізабелла досi почувалася дiвчам, що робить першi непевнi кроки в Анжерi, лише слухае й спостерiгае. Вона ще не встигла спiзнати радощiв придворного життя. Дiвчина аж подих зачаiла. Чому ж усе так швидко вiдбуваеться в ii життi? Два мiсяцi при дворi, за цей час було не бiльше трьох бенкетiв, одне соколине полювання. Правда, були двi павани з дофiном та кiлька – з iншими шевалье. Тiльки-но жалобу зняла… І от, уже заручена!
Ізабелла так i вклякла в центрi невеличкого прийомного покою королеви, де ii величнiсть давала аудiенцii чи розбирала скарги васалiв. Струнка й витончена у своему темно-синьому оксамитi, iз розпущеним волоссям, як зображення янгола, вона досi не насмiлювалася пiдвести погляд до нареченого. Коли дiвчина побачила перед собою довгi носи черевикiв, бо дивилася у пiдлогу, вона грацiйно й повiльно, наче у придворному танцi, присiла у реверансi. Рауль вклонився у вiдповiдь i завмер у нерiшучостi. Аж тут мати трохи роздратовано нагадала йому вдягти обручку на палець дiвчинi. Вiн обережно випростав тонку бiлу руку з темного довгого рукава i з подивом виявив, що пiдкладка рукава у неi червлена, як кров. Пальцi в дiвчини були довгi, тонкi й прозорi, наче з воску. Для заручин графиня де Вандом вiддала свiй перстень iз рожевими перлинами. Вдягнувши його, Рауль ще на мить затримав ii завмерлу нерухому долоню. Ізабелла кинула на нього швидкий переляканий погляд темних очей i знову втупилася у бiло-синiй паркет пiдлоги. Вiд несподiванки той випустив ii руку i стояв скам’янiло, не пiдводячи очей. І вiдразу ж сам на себе розсердився: хiба йому п’ятнадцять рокiв, аби розгубитися у присутностi такоi юноi дiвчини, нехай i гарненькоi?
Ізабелла теж стояла не рухаючись, зачаiвши подих, з опущеним поглядом. Вона здавалась Раулю райським яблуком у своему темному вбраннi, з якого деiнде проглядала червлена нижня спiдниця, наче соковита оксамитна м’якота пещеного сонцем плоду. Придворне виховання диктувало юнаковi щось сказати, та вiн, попри звичну красномовнiсть, не мiг добрати слiв.
– Дамуазель, я ще нiколи не був таким щасливим… – нарештi промовив молодий Вандом дещо приголомшено, ясна посмiшка трималася на його вустах.
Ізабелла повiльно пiдвела погляд, зустрiлася iз його свiтло-блакитними очима й зрозумiла, що ii воля витiкае з неi, як вода з надщербленоi посудини. Вона, наче захищаючись, щiльно стисла вуста i втупилась у гентськi шпалери на стiнi. Рауль аж сяяв бiлозубою усмiшкою, вiн був у такому захватi, що кожен порух ii тонкого обличчя видавався йому бездоганним.
До тiеi митi, коли молодий Вандом уперше побачив Ізабеллу, вона була для нього не бiльше нiж втiленням обiцянки двох замкiв, що мала принести як посаг. Вiн добре усвiдомлював свiй обов’язок перед родиною: заручитись, одружитись, отримати посаг та якнайшвидше – сина. І не зважати на якiсь дурницi – чи гарною буде наречена, чи буде йому до вподоби. Нiхто не перевiрятиме, скiльки свiчок горить у подружнiй лiжницi та чи горять узагалi. Зрештою, при дворi повно гарних дам. Хтось буде щасливим у шлюбi, хтось – нi. Хтось вiдважиться завести коханця, а хтось усе життя буде мовчки терпiти нелюбого чоловiка у лiжку. Рауль де Вандом був ще надто молодий, аби перейматися подiбними думками. Кожна вродлива жiнка для нього була як красива квiтка, до якоi тягнеться рука, щоби зiрвати i, помилувавшись, жбурнути геть. У шлюбi iхнього кола мало почуттiв, лиш обов’язок. Його обов’язок як чоловiка – передовсiм захищати дружину. Вiн ще раз подивився на Ізабеллу, на ii бiлу, як снiг, шию у високому комiрi й вiдчув хвилювання. Коли до звичного обов’язку додасться ще й трохи задоволення, адже наречена йому до вподоби – хiба ж це погано?
І хоча для заручин було достатньо такого прилюдного обмiну каблучками та ще iз засвiдченням духiвника королеви, усi присутнi спустилися до замковоi каплицi, де вiдбулися ще й церковний обряд та меса.
Вандом дивився на Ізабеллу, не розумiючи до ладу своiх почуттiв, уражений лише ii юною красою, незвичним поеднанням кольорiв, що дражнило, захоплювало й не вiдпускало. Визнанi придворнi красунi мали попелясте чи рудувате волосся, блакитнi або зеленавi очi, прозору, аж голубувату шкiру. Ізабелла ж мала волосся кольору стиглоi пшеницi, носила його розпущеним, як дозволено незамiжнiй дiвчинi у почтi королеви. А очi у неi були темно-карi на тлi нiжноi шкiри обличчя. При дворi досi пам’ятали, що ii мати, Марiетта д’Ангiен, була жiнкою неймовiрноi вроди. Вiд неi в Ізабелли ота яскрава врода, наче макiвка на пшеничному полi. Рауль ранiше не звертав уваги на таких юних дiвчат. Скiльки iй? Чи е тринадцять? При дворi повно легковажних замiжнiх дам, що вiдверто нудьгують, поки iхнi чоловiки б’ються десь пiд прапорами дофiна. Тi дами не потребують анi делiкатностi, анi довгих упадань, пристрасть iх, як липнева спека, бажання нестримнi й тiшать самолюбство. Рауль завжди квапився за першоi ж нагоди вгамувати тiлесну спраглiсть. Ізабелла здавалася тендiтною, як ледь розквiтлий пуп’янок. Рауль здивувався власнiй делiкатностi почуттiв.
Отiеi присяги, що вони дали в замковiй капличцi, хiба не достатньо, аби дiлити з нею ложе? Нащо чекати ще рiк? Хоча дiвчина приголомшена, у неi тремтять руки, вона не смiе подивитись у вiчi й ковтае слова, коли вiдповiдае на його запитання. Ізабелла й сама дивувалася, бо за два мiсяцi при дворi вона гадала, що добре засвоiла придворнi манери й навчилася гри у залицяння. Але поруч iз Вандомом вона розгубилася, як дiвча, що виховувалось у провiнцiйному монастирi й уперше потрапило до королiвського двору. Шляхетна дiвчина не може так забуватися у присутностi шевалье. При дворi усi грають у куртуазнi iгри, кожне слово мае кiлька вiдтiнкiв значення, просякнуте флiртом, усюди тонкi натяки й жодних обiцянок та гарантiй. А в неi зрадливо тремтять руки, вона не може посмiхнутись чи витримати його проникливий погляд. Звичайно, мадам де Гокур не картатиме ii за такi прояви сором’язливостi. Але решта бiльш досвiдчених придворних дам напевне вiзьме на кпини маленьку фрейлiну…
Єдине, що запам’ятала Ізабелла того дня, який розпочався з чергування у покоях ii величностi й скiнчився надзвичайно скромною, зважаючи на жалобу родин та стан справ у королiвствi, вечерею – це вiдчуття приголомшення. Рауля, звiсно, всадовили поруч iз нею. Вiн намагався бути чемним, пропонуючи нареченiй страви чи вино. Вiд хвилювання Ізабелла втратила зазвичай добрий апетит, забула про гарнi манери та весь час вiдмовлялася. Рауль, попри те, що у своi шiстнадцять почувався досить досвiдченим, навiть не вiдразу второпав, що те все – через перше враження, яке вiн справив. Що ж, у них ще буде час на куртуазнi розмови. Зрештою, хiба котрась iз дам мала привiд на нього скаржитись? Вiд цiеi думки Рауль сам собi посмiхнувся й ще раз запропонував iй випити iз одного келиха, що було у звичаi для наречених. Ізабелла слухняно й нiяково пригубила вино. Келих, призначений саме для заручин та весiль, був великий та важкий, з нього пили удвох. Ізабелла тримала його обома руками, а коли хотiла поставити на стiл, Рауль перехопив, на мить затримавши, й квапливо вiдпив саме з того мiсця, де торкалися ii вуста.
– Майже як поцiлунок, дамуазель… – прошепотiв вiн, нахилившись до самiсiнького вуха.
Їi розпущене золотаве волосся пахло жасминовою есенцiею. Як важко опанувати себе поруч iз нею! Слiд пам’ятати про етикет та куртуазнi манери.
– Монсеньйоре… – дiвчина досi не могла вирiшити, чи варто заохочувати такi вiдвертi знаки уваги, дозволяти таку близькiсть.
