скачать книгу бесплатно
Попри те, що вони одружилися пiвтора року тому, шлюб було консумовано недавно, жодного задоволення в тому заняттi юна мадам де Вандом не бачила. А тому Луiза до смертi боялася кожного вiзиту чоловiка додому. Їй ще не виповнилося чотирнадцяти, проте ii виховательки, свекруха та лiкар покiйноi графинi, порадившись, дiйшли висновку, що вона вже може народжувати. Луiза досi була тендiтним тонким пiдлiтком, в якому ледь вгадувалась майбутня жiнка. Для Рауля, що звик до витончених та освiчених дам та шляхетних дiвчат при дворi, дружина здавалася сiльською простачкою, позбавленою смаку. Вона не витрачала жодних зусиль на вибiр вбрання. Не переймалася вибором кольорiв, якi б iй пасували. Коли вони не йшли до церкви чи не приймали гостей, юна мадам де Вандом зазвичай вiддавала перевагу простим темним сукням, що бiльше пасували б городянцi. Коли ж треба було йти до меси, Луiза надягала на себе всi коштовностi зi своеi скриньки, геть не замислюючись, чи потрiбен такий надмiр у прикрасах. А пiсля смертi свекрухи Луiза отримала майже усi ii коштовностi, проте вже не було кому зауважити iх недоцiльнiсть. Тем для розмов у подружжя також було небагато: дружина рiдко вiдкривала щось, окрiм часословця чи псалтиря, чоловiк, що здобув куртуазне виховання разом iз дофiном, не знав, про що iз нею говорити. Зазвичай пiсля вiдвiдин чоловiка Луiза кiлька днiв ридала, зачинившись у себе в покоях, та пiсля його вiд’iзду знову поверталася до тих речей, якi бодай якось ii розраджували: шиття, облаштування квiтникiв та прогулянки верхи. Інколи вона ловила себе на думцi, що якби Рауль затримувався трохи довше, можливо, вони б вiднаходили iншi теми для розмов, окрiм справ у замку та звiтiв старости чи коменданта. Вона старанно й вправно вигаптовувала шовком комiр та манжети його сорочок дрiбним квiтковим узором, ручна робота приносила iй заспокоення. Вона сама пошила ще дюжину широких сорочок iз грубого сiруватого льону, що потрiбно було вдягати пiд панцир. Проте Рауль не помiчав ii турботливостi.
Коли молодий Вандом залишав замок, Луiза була певна, що вiн повернеться не ранiше, нiж за кiлька тижнiв, тому без страху заходила до його лiжницi, оздобленоi синiм оксамитом та темно-коричневими дубовими панелями iз вирiзьбленими вандомiвськими левами, маючи напоготовi пояснення, що перевiряе, чи все там до ладу, та власноруч розкладала тi безкiнечнi сорочки по скринях у перемiш з мiшечками сушеноi прованськоi лаванди. У покоях чоловiка Луiза шукала вiдгадки на запитання: що за людина Рауль де Вандом, оскiльки вiн не мав жодного бажання розповiсти щось дружинi чи довго iз нею розмовляти. Коли була жива стара графиня, вона також мало могла розповiсти про свого сина та його звички: Рауль iз шести рокiв виховувався iз дофiном, спочатку в Сен-Поль, потiм в Анжерi. Мати й сама мала слабке уявлення про його характер, бажання, потреби. Вiдповiдi Луiзi доведеться шукати самотужки. А можливо, вiн геть не потребуе вiд неi нiчого, окрiм слухняностi, порядку в оселi та синiв? Луiза мала перед очима геть iнший приклад шлюбу: ii батьки були настiльки близькi, що нiколи не розлучались, якщо тiльки не йшлося про вiйськовий похiд. Батько завжди обiймав та цiлував мати в губи, коли iхав чи повертався. Вона нiколи не чула, щоб сеньйор де Русi пiдвищував голос чи привселюдно виказував дружинi свое невдоволення чи роздратування. За столом завжди знаходилося багато тем для розмов, Луiза не пам’ятала, щоб бодай раз у замку ii батькiв за столом панувала така важка гнiтюча тиша, як у них iз Раулем за обiдом чи вечерею. А ще жодного разу вона не чула, аби батько дорiкав матерi за те, що вона народила йому сiмох доньок. Так, Бог дав iм iще п’ятьох синiв, яких забрав до року. Проте це був обопiльний бiль.
Луiза мовчки торкалася синього покривала iз червоними вигаптуваними квiтами макiв по кутках, розправляючи найдрiбнiшi складки, якi не помiтила покоiвка. Зберiгати iдеальний порядок у лiжницi чоловiка давало iй внутрiшне задоволення. Потiм перекладала стосик книжок за пюпiтром бiля вiкна: юна мадам де Вандом знала, що ii духiвник не схвалив би такого читання: фiлософськi й богословськi трактати занадто складнi для неi, а книжки на кшталт «Роману про Троянду» – занадто легковажнi. Вона колись чула, що у цiй книзi забагато соромiцьких символiв, навiть Троянда символiзуе не садову квiтку, як вона спершу подумала, а жiночi принади. Навiть вiд самоi думки про це iй ставало огидно, як тодi, коли вона випадково побачила Рауля у стайнi Ла Ша- пель iз якоюсь iз дiвчат, що допомагали кастеляншi давати лад бiлизнi в замку. Дiвчина так стогнала й кричала, обiймаючи ногами голi сiдницi ii чоловiка, що Луiзi спершу важко було дiйти висновку, чи то iй так боляче, чи все ж таки до вподоби. Вони борсались, перевертались, кусали та дряпали одне одного, затуляли одне одному роти, щоб приглушити крики, та робили все те, що, за словами ii виховательки, церква прямо забороняла робити чоловiковi та жiнцi. Луiза ще могла б зрозумiти, що тi огиднi речi можуть подобатися чоловiкам, та яке вiд того задоволення жiнцi? Юна мадам де Вандом знала, що мала б негайно вийти та вдати, що нiколи нiчого подiбного не бачила. Та вона аж скам’янiла й не могла навiть заплющити очей. Те, що вона змушена була спостерiгати, геть не схоже було на те, що вiдбувалося у ii подружнiй лiжницi. Щоразу, коли надвечiр тiльки вiдчинялись гостроверхi дверцята iз вирiзьбленими двома хортами, що стояли на заднiх лапах, мiж лiжницями подружжя, Луiза вже подумки починала молитись, щоби те швидше закiнчилося. Їй було боляче, огидно та соромно. Сам Рауль ставився до цих шлюбних злягань як до неуникного, але малоприемного обов’язку. Вiн нiколи не залишався у лiжку дружини на нiч. Що швидше – то краще. З того, яким тоном вiн дякував дружинi та бажав доброi ночi, зачиняючи за собою дверцята, Луiза завжди робила висновок, що геть не догодила йому своею покiрнiстю. Вiн нiколи не наказував iй повторити бодай щось iз того, що iз задоволеними стогонами виробляла та дiвчина у стайнi. Тепер та хвойда важко пересувалась, високий бiлий фартух геть не приховував ii вагiтностi, хоч у присутностi мадам де Вандом дiвчина нiяковiла, червонiла й не знала куди себе подiти. Та челядь Ла Шапель уже вголос, не соромлячись, казала, що молодий Вандом отримае бастарда швидше, нiж законного сина. І Рауля такий стан речей зовсiм не бентежив.
Луiза знала, що ii обов’язок дружини – допомогти чоловiковi прийняти ванну та зробити перев’язку. Рауль без сил впав у вистелену лляним простирадлом ванну, вода миттю забруднилася, змиваючи слiди штурму Шуазi та триденноi дороги. Луiза намагалася легко намилити чоловiка, аби не зачепити рани та не навернути його мимохiть до намiру вiдвiдати лiжницю дружини того ж вечора. Та Вандом так утомився, що майже засинав. У теплiй водi, та ще вiд кубку червоного вина, що подала дружина, вiн аж носом куняв. Луiза квапливо вилила на нього ще кiлька глечикiв чистоi води, змиваючи мило, тодi подала чисте простирадло. Рауль вийшов iз ванни, полишаючи по собi мокрий слiд, i впав у лiжко на живiт.
Луiза покликала лiкаря староi графинi. Та поки той обробляв рани та робив перев’язки, молодий Вандом заснув, незважаючи анi на буркотiння лiкаря, незадоволеного станом запалення, анi на переляканi зойки дружини, анi на трьох балакучих служниць, що почали вiдрами вичерпувати брудну воду з ванни. Коли зрештою лiкар закiнчив перев’язки й у покоi запанував мiцний запах ароматичних олiй, Луiза вкрила чоловiка важкою теплою ковдрою. Вiд самого вигляду його пружних голих, дуже бiлих сiдниць вона мимоволi згадувала побачене у замковiй стайнi, а ще великий, обтягнутий бiлим фартухом живiт дiвчини. Та коли вона згадала, що у тому пишному розквiтлому тiлi – дитя ii чоловiка, Луiзi ставало надзвичайно гiрко та прикро. Так наче ii обiкрали…
Рауль проспав майже добу, завдяки сну та спокою вiн почувався набагато краще. А лiкар, знову оглянувши його та обробивши рани, був напевно задоволений побаченим. До хворого повернувся апетит, що лiкар беззаперечно вважав добрим знаком. Незважаючи на те, що була середа та звичайний пiст, Рауль з’iв цiлого смаженого кролика, печеню з оленятини та кiлька перепелячих яець. Лiкар стояв на тому, що до повного одужання постувати не варто, тому Луiза наказала стiльничому готувати для господаря звичнi м’яснi страви.
– Коли ви маете намiр повернутися до двору, монсеньйоре? – наважилась запитати мадам де Вандом, вона все думала про сорочки, якi потрiбно витягти iз скринь для бiлизни.
– За два тижнi. Наша невiстка, мадам Ізабелла, повернеться з монастиря, королева знову хоче бачити ii серед своiх дам. Я мушу бути в Шинонi.
Яке пояснення! У Луiзи не вистачить розуму чи хитрощiв, аби щось випитувати далi. Вiн сам собi задоволено посмiхнувся.
– Мадам Ізабелла? Бiдолашна… Може, вона хотiла б залишитись у Божому домi назавжди, щоб оплакувати свою втрату?
– Хотiла? Зробить, як iй накажуть, мадам. Жiнка мае виконувати волю своеi родини.
– Звiсно, монсеньйоре, ви маете рацiю, у жiнок геть немае вибору.
– Ви думаете, мадам, що у чоловiкiв вiн е? – саркастично озвався Рауль, намагаючись знайти неболiсну амплiтуду руху плечового суглоба. – Або солдат, або чернець. Третього немае. І пощастило, коли тобi подобаеться бути тим, ким ти е. Та у будь-якому разi це обов’язки, яких не уникнути.
– Але ж вам подобаеться, монсеньйоре? – тихо запитала Луiза, вiдвiвши погляд вiд п’ялець. – Бути тим, ким ви е…
Проте Рауль не вiдповiв. І не через неуважнiсть чи грубiсть. Вiн подумав: який же вiн дурний, що не наказав Ізабеллi повернутися набагато ранiше. Хто мiг би йому заборонити? Батько у полонi, мати померла, його старшi брати – також. Вiн глава родини. У нього вся влада, нiхто б не завадив. Нехай Ізабелла повертаеться до кола придворних дам, а потiм вiн покличе ii до Шапель-Вандомуаз, аби дати омаж за Ла-Ферте та Шато-Мiлон. І тiльки вiд цiеi думки гiркота, що труiла кров уже довгий час, полишила його. Гiркота та жаль, бо його життя минае не так, як вiн хоче, змушений вчиняти проти власноi волi.
* * *
Триста сорок днiв. Триста сорок невимовно довгих днiв та триста сорок неможливих ночей. Ізабелла рахувала кожну з них, перебираючи зусiбiч, як ребристi намистини на чотках. Кожен день в абатствi Фонтенвро для неi, що вже призвичаiлася до свiтського життя молодоi дами при дворi, був однаковiсiньким, заповненим молитвами, месами, прiсною iжею у трапезнiй iз довгими дубовими столами. Кожен день починався з того, що на бiлу сорочку грубого льону вона вдягала сiру вовняну сукню, чорну верхню з вдовиного однострою та бiле вдовине укривало. Ледве стримувала розпачливi сльози, коли згадувала м’який синiй оксамит iз червоними брокатними манжетами та поясом – вбрання фрейлiн королеви. А ii нижня червлена сукня! Коли Ізабеллi вдавалося пiддивитися на себе у слюду вiконця – то виглядала вона, на ii думку, так само убого, як i черницi абатства. Люстерок в абатствi не водилося, навiть шляхетнi дами, що жили тут, не маючи намiрiв приймати постриг, та послушницi не були вiльнi тримати при собi усiлякi грiшнi речi: прикраси, парфуми, дзеркальця, яскравий одяг та високi рогатi свiтськi головнi убори.
Ізабелла мала вiдбути перший рiк вдовування саме у цьому славетному королiвському абатствi, Вандоми заплатили за це чималi грошi. А вже цього практичний розум жiнки прийняти не мiг. Коли вони вже так переймалися ii побожнiстю, в Анжу та Орлеанi повно i простiших монастирiв. А для впевненостi, що молода вдова не наробить дурниць, якi можуть зашкодити родиннiй честi Вандомiв, вони могли просто замкнути ii у якомусь своему замку пiд наглядом тiтоньок, приживалок та охорони.
Коли минуло триста днiв, Ізабелла аж шкiрою вiдчула загрозу. У неi звiдси лише два шляхи: або родина накаже iй повернутися до двору, або залишать ii тут на вiки вiчнi сохнути у монастирських стiнах. Вона бачила найстарших черниць абатства: тоненьких, вкритих павутинням зморщок та коричневими плямами, жiнок, якi провели все життя в обителi, якi не знали нiчого iншого, окрiм келii, молитов та жiночоi спiльноти. Найбiльше Ізабеллу дивувало, що розповiдали вони про це з неймовiрною гордiстю, що жодним чином не пасувало до смирення, про яке невтомно проповiдувала абатиса, мадам Бланш.
Ізабелла знала, що ii брат Жан Дюнуа докладе усiх зусиль, щоб ii повернути. Герцог Орлеанський у полонi, його молодший брат – також, iхня сестра Маргарита, графиня д’Етан – у далекiй Бретанi. Для Орлеанського дому надзвичайно важливо, аби хтось увесь час був при дворi; придворна дама королеви Йоланди – найкращий доповiдач. Дюнуа – кмiтливий придворний, вiн успадкував гострий розум батька та швидко навчився дiяти при дворi як дипломат. Жан у фаворi у принца Шарля, вiн щось вигадае. Найбажанiшi очiкування Ізабелли пiдтруювала думка про те, що за шлюбом вона вже належить до родини Вандомiв, а тi можуть мати геть iншi плани. Так само, як i право видати ii вдруге замiж, якщо це вiдповiдатиме iхнiм iнтересам. А ще потрiбен дозвiл короля, бо вона його племiнниця. Дюнуа мусить найперше домовитись iз Вандомами. Інакше сидiти iй у цих кам’яних стiнах до скону.
Залишатися в абатствi Ізабелла не хотiла: спокiйне розмiрене життя перетворювало ii на кам’яну статую, живий надгробок самiй собi. Вiд тих безкiнечних молитов, прогулянок iз чотками у саду, i лише як пощастить – то перебирання старих фолiантiв у монастирськiй бiблiотецi. Тiло не знало анi втоми, анi виснаження, а тому вiд неi тiкав сон. Вона крутилася у лiжку, вузькому, жорсткому, iз лляною бiлизною, сiруватою та грубою. Бо думала лише про одного чоловiка, його приголомшливi свiтло-блакитнi очi, хвилясте волосся до плечей та впевненi руки. А коли навiть i засинала, то Рауль де Вандом не давав iй спокою навiть увi снi. У тишi монастирськоi келii спогади про його обiйми, цiлунки та оксамитний голос ставали гострими та виснажливими. Та Ізабелла не вбачала небезпеки в тому, що вона геть втрачала голову та власну волю у присутностi Вандома. «Коли я йому суджена, хiба ж вiн вчинить зi мною погано?» – думала Ізабелла.
А вона не мала анi найменшого сумнiву, що Вандом ii суджений. Їй так наснилося, а Ізабелла вiрила своiм снам як нiхто. Не раз вона бачила увi снi, як бiгла полем у чорнiй сукнi, такiй звичнiй для неi, а в руках – оберемок червоних макiв. Вона бiжить каштановою алеею, пiдхопивши жалобну оксамитну спiдницю, вiтер висмикуе свiтлi пасма з ретельно заплетених кiс, над замком стоiть передгрозова тиша. Квiтiв багато, дiвочi пальцi, призвичаенi хiба що до тонкого рукодiлля, ледве втримують оберемок червоних макiв. У дiвочiй лiжницi немае вази, Ізабелла марно озираеться, шукаючи, куди поставити квiти, аж потiм зауважуе чоловiка бiля вiконця. Анi страху, анi подиву. Той чоловiк манить ii, як магнiт голку. Вiн хапае ii за руки й притягуе до себе. Його руки широкi, теплi й трохи обвiтренi, Ізабелла з тисячi пiзнала б iхнiй дотик. Бо то були руки Рауля де Вандома, хай вона i не бачила обличчя. Потiм вiн вибирав з оберемка найбiльший мак й обривав пелюстку за пелюсткою, залишаючи зелену горошину серцевини, i перш нiж Ізабелла встигала бодай рота вiдкрити у подивi, вiн розчавлював ту серцевину самими пальцями, випускаючи дрiбнi, ще зеленi зернятка на бiло-блакитну пiдлогу.
– Тепер ви зрозумiли? Де маете бути? І з ким? – шепотiв вiн iй на вухо.
І вiд тих слiв не було страшно, тривожно чи зле. Ізабелла була певна, що бути iй з Раулем де Вандомом. Хоч i намучиться вiд того. Але сон не пiдказав, коли це мае статись i скiльки часу чекати. А чекати мадам Ізабелла нiколи не вмiла.
Тисячу разiв за днi життя в монастирi Ізабелла була сповнена жалю та гiркоти, на якi шляхетна дама взагалi не мала права. Змалечку Бланш дю Пон, ii доглядальниця, навчала Ізабеллу чеснот дiвчини шляхетного походження: бути побожною, люб’язною, уважною та лагiдною. Читати часословець, вчити напам’ять молитви, гаптувати, шити шовком, дбати про порядок у замку та наглядати за слугами. Дотримуватись заповiтiв церкви, коритися волi родини, слухати бiльше, нiж говорити, й нiколи не сперечатись iз старшими, знатнiшими чи, крий Боже, з чоловiками! Робити те, що накажуть. Мовчки. Вона так i чинила, та хiба вiд того зазнала щастя? Їi брати з радiстю знайдуть iй доброго чоловiка, тiльки не надто перейматимуться, чи вiн iй до серця. Небагато вiд неi треба: покори, побожностi та плiдностi. У шляхетноi дами немае анi часу, анi намiрiв iти за своiми бажаннями, iй i бажань не слiд мати, окрiм догоджати чоловiковi та служити iнтересам родини. Ізабеллi завжди ставили у приклад ii зведену сестру Маргариту. Ось де справжня принцеса королiвськоi кровi: добре вихована, чемна, освiчена та благочестива. Вiд найменших переживань, як i годиться принцесi, Маргарита геть втрачала сон та апетит, ставала блiдою, безсилою та збайдужiлою, а вiд того ще покiрнiшою. Ідеальна дама! На вiдмiну вiд неi, Ізабелла рiдко втрачала смак до iжi, новин двору та розваг. Вiд найменшого тиску вона, попри удавану зовнiшню сумирнiсть, миттю всерединi вiдчувала гострий спротив чужiй волi, що змушувало ii або рiзко вiдповiдати, або втiкати.
Годувальниця не раз розповiдала Ізабеллi, як ii мати, безсила, блiда, беззвучно плакала на своему породiльному лiжку, коли й цю дитину вiд неi назавжди забрали, щоби вiддати на виховання герцогинi Орлеанськiй. Проте випросила в герцога iншоi долi для доньки: посаг та замiжжя.
– Якщо це вас втiшить, моя мила… – погодився принц, цiлуючи коханцi руки. – Зрештою, замком бiльше, замком менше…
Юна пишнотiла годувальниця, що ледве спромоглася заспокоiти немовля, на хвильку прийшла до тями вiд крикiв дитини, хвилеподiбного гарячого лоскоту в грудях та легкого запаморочення в головi. Вона запам’ятала слова герцога на все життя. Вiдтодi Ізабеллу мати нiколи не бачила. Бiльше того – нiхто не знав достеменно, хто мати Ізабелли. Домашнi герцогiв Орлеанських вважали, що Марiетта д’Ангiен, що Ізабелла та Жан, попри зовнiшню несхожiсть, рiднi. Годувальниця дiвчинки, Бланш дю Пон, теж не знала, анi до чийого дому ii запросили, анi iменi дами у породiльному покоi. Та й сам герцог Орлеанський, який кiлька разiв вiдвiдав ii за три днi, не називав ii на iм’я. Єдине, що годувальниця пам’ятала, це те, що дама була дуже вродлива та весь час плакала. Новонароджену, як i Жана три роки тому, привезли до покiйноi герцогинi разом iз годувальницею, невеличкою свитою та трьома скринями дитячого посагу. Зазвичай шляхетнi чоловiки не надто переймалися почуттями своiх дружин, привозячи бастардiв на виховання до свого дому. Зазвичай на байстрюкiв просто не зважали, не опiкуючись нiчим, окрiм одягу та мiсця за столом, iнколи робили iхне життя нестерпним. Герцогиня Орлеанська була жiнкою добросердною: вона не робила рiзницi у ставленнi чи вихованнi мiж дiтьми свого чоловiка. Бастард Жан дiлив лiжницю iз молодшим сином герцогинi, а мала Ізабелла – iз ii дочкою Маргаритою. Одяг iм шили однаковий, навчали тi самi вчителi, за столом вони сидiли вiдповiдно до вiку. Хiба що на урочистих зiбраннях, де дiти мали носити свiй герб на одязi, позашлюбнi дiти герцога Орлеанського мали геральдичну мiтку: синьо-золотий герб було перекреслено справа налiво срiбною плашкою, себто що народженi вони не у законному шлюбi. Звичай та гарнi манери диктували Ізабеллi триматися завжди на три кроки позаду Маргарити. Проте вiдтодi, як вона себе пам’ятала, i до того дня, коли принцеса Орлеанська залишила родину, аби заручитися iз братом герцога Бретонського, усюди, окрiм церкви та королiвського двору, вони ходили, тримаючись за руки. Усi орлеанськi принци було плодом союзу близьких родичiв: герцог доводився герцогинi кузеном, батько герцога та мати герцогинi були рiдними братом та сестрою. Тому разом зi шляхетнiстю отримали у спадок кволiсть, слабке здоров’я та схильнiсть до меланхолii. Натомiсть бастарди герцога були мiцними, галасливими та невгамовними. Пiсля смертi батька радники герцога спробували вiдправити Бастарда Орлеанського до монастиря, та почет туди навiть не доiхав, бо Жан утiк дорогою, сам повернувся до Блуа та впав на колiна перед старшим братом, благаючи дозволити йому залишитися iз родиною та бути солдатом. Коли постало питання щодо церковноi долi Ізабелли, ii годувальниця переповiла те, що покiйний герцог обiцяв своiй коханцi посаг для дочки. І молодий герцог Орлеанський почав шукати зведенiй сестрi нареченого.
Вiд народження Ізабелла мала ваду: одна нiжка трохи коротша за другу. Саме тому ii мати ридала, бо думала, що не вмовить герцога забути про абатство Фонтенвро та дати доньцi посаг. Проте герцог, що у шлюбi мав лише двох доньок, старша з яких померла немовлям, вважав, що вiд замiжжя бiльше користi для родини. Із часом Ізабелла навчилася ходити так звiльна i стала така вправна у танцях, що здавалось, нiби вона не йде по землi, а ковзае по льоду чи танцюе. Вдачу ж Ізабелла мала вибухову, як ii брат, до того ж, попри юнi лiта, невластивi жiноцтву амбiцii. Тому i герцог, i граф де Вертю хотiли видати ii замiж якнайшвидше, коли вже того хотiв батько.
Жiнки рiдко наважувалися йти наперекiр волi родини чи опiкунiв. Зазвичай те коштувало iм втрати репутацii. Щойно свавiльна кузина герцога Бургундського, Жаклiн Баварська, почала дiяти на власний розсуд та покинула чоловiка, як одразу ж почалися плiтки, що вона геть не чеснотна жiнка. Ізабелла добре знала, що брати радше сховають ii у монастирi назавжди, нiж приймуть бодай найменший ризик для честi родини. І Вандомам вона, як кiстка в горлi: вдова без дитини, вiддати ii замiж – лише витратитись на посаг.
«Коли б я була вiльна чинити так, як хочу… – думала Ізабелла, – я б повернулася до двору королеви чи бодай до Ла-Ферте, де була б сама собi господинею». Навiть сiльське життя у провiнцiйному маленькому замку серед сусiдiв-сеньйорiв, що вихованням мало вiдрiзнялися вiд своiх вiланiв, видавалось iй кращим за кам’яний колодязь монастиря. Будь-яке життя поза абатством принаймнi дарувало ймовiрнiсть зустрiтись iз Вандомом. Із непоборною впертiстю Ізабелла волiла не перейматись тим, що Вандом – одружений чоловiк, ii дiвер, навiть думати про нього грiх. Бо брат чоловiка – це твiй брат, а зв’язок iз ним – кровозмiшання та грiх. Незважаючи на заручини три роки тому, на усi тi цiлунки та присяги. «Вiн розлучиться. Навiть королi розлучалися, – марно тiшила себе Ізабелла: – монсеньйор менi присягнув, що вiн – мiй. А я – його. Хiба можу я сумнiватися в його словах?» Церква дозволяла розлучення лише у разi незреалiзованостi, вiдсутностi тiлесноi консумацii, навiть подружня зрада та вiдсутнiсть дiтей не були достатнiми причинами для розiрвання шлюбу. Чи варто сподiватись, що за пiвтора року пiсля вiнчання Рауль жодного разу не мав спiльного ложа iз дружиною? У глибинi душi Ізабелла розумiла, що такий плин подiй малоймовiрний, та це було едине можливе виправдовування ii марень про Вандома, тому вона чiплялася за нього як потопельник за соломинку.
Ще коли був живий Анрi де Вандом, а Ізабелла була фрейлiною при дворi королеви, геть не тямлячи себе вiд закоханостi й не маючи сил опанувати власнi почуття, бо щодня змушена була зустрiчатись iз Раулем на зiбраннях двору, вона пiшла до мiськоi вiдьми. Тiеi самоi, яку не можна було вiдвiдувати дамам королеви пiд страхом бути вiдiсланою з двору додому.
– Чого ж ви хочете? – хитрувато усмiхнулась вiдьма, уважно роздивляючись даму в масцi.
Така тонка, така тендiтна, – рокiв п’ятнадцять, не бiльше, сукня темно-синя з червоним опояском та манжетами. Напевно, фрейлiна королеви…
– Приворотного зiлля? Чи плiд струiти?
– Приворотного зiлля…
– Навiщо вам, такiй молодiй та гарнiй приворотне зiлля? Чоловiки, мабуть, божеволiють, коли ви проходите поруч… Хiба у вас обличчя зiпсоване вiспою?
– Я хочу, щоб вiн хотiв лише мене, щоб на iнших жiнок навiть не глянув. Щоб тiльки мене шукав. І щоб спокою йому без мене не було… А вiд самого погляду на дружину вивертало шлунок.
– То, може, простiше дружину струiти?
Очi Ізабелли заперечливо блиснули.
– Чи маете якусь рiч, що йому належить?
Ізабелла простягла срiбний медальйон, щоб, як релiкварiй, ховав пасмо темного волосся. Вiдьма хитнула головою, вихопила зi схованки вмiст та спалила у глиняному горщику. Потiм довго щось розглядала на днi, пiднiсши тонку свiчку.
– Приворотне зiлля тут не зарадить. Вiн i так себе втратив у коханнi до вас. Коли хочете, щоб не було йому спокою з iншою, то вiзьмiть шмат тканини з вашоi нижньоi сорочки, що торкаеться тiла, та шматок його сорочки. Зшийте тi два клаптi один до одного проти ночi у повню. Одночасно двома нитками в однiй голцi – червоною та синьою. Червона – кохання, синя – вiрнiсть. Потiм три днi та три ночi носiть при собi. Бiля серця, якщо хочете кохання куртуазного, або на лонi, якщо хочете кохання плотського. Коли в тi днi пiде кров, то це навiть краще. На четвертий день спалiть це на свiчцi з бiлого воску з церковних недогаркiв. Я дам. Так само кохання опалить його. І не буде йому анi перепочинку, анi спокою, поки вiн iз вами не буде. А душi вашi i так навiки поеднанi.
За божевiльнi грошi викупивши в замковоi пралi сорочку Рауля, Ізабелла зробила все так, як навчила вiдьма. Годi й казати, що амулет Ізабелла носила на лонi. Хтозна, як то подiяло на Вандома, а iй самiй вiд того спокою не було. «Як же так? – думала Ізабелла. – Я в цьому монастирi майже рiк, i кожноi хвилини думаю лише про нього… А вiн навiть не намагався передати менi звiсточку. Вiн же знае, де я. І листи вiд родини дозволено… Невже та блiда немiчна Луiза припала йому до смаку?»
Коли до Фонтенвро прибув посланець iз листом вiд королеви Йоланди, Ізабелла iз властивим iй нетерпiнням уже вирiшила, що ii залишать в обителi до скону, та з усiх сил намагалася змиритись. А коли отримала наказ повернутись до Шинона, так бiгла до настоятельки, що геть втратила подих та спершу i двох слiв не могла зв’язати. Старезна абатиса, мадам Бланш, розсмiялася беззубим ротом щиро та лагiдно, як бабця – до онучки, й мовила, пiднявши вказiвного пальця, як Жан Хреститель на церковних фресках:
– У вас стiльки жаги до життя, дитино моя, що ховати все це в Божому домi – марна справа. Їдьте з Богом! А коли вирiшите, що час уже бути ближче до Господа нашого, – повертайтесь… Усi ми колись прагнемо бути ближчими до Бога…
Довкола дормеза розтiкся зеленню та квiтами луарський травень, Ізабелла не могла всидiти на подушках. Вона висунулася у вiконце, торкалася руками вiття дерев i весь час посмiхалася так, наче за кам’яними мурами Фонтенвро було геть iнше сонце, квiти та весна. Ця щира усмiхненiсть зовсiм не вiдповiдала ii вдовиному чорно-бiлому однострою, в якому вона майже рiк прожила в монастирi. Їi дорога до королiвського двору означала, що вона знову отримае шанс бути щасливою! І вона його не прогавить. Чого б це iй не коштувало…
Спершу Ізабелла, хай як вона квапилась знову опинитись при дворi, мусила проiхати довгим та незручним шляхом iз Фонтенвро не у Шинон, що був поруч, а до Ла Шапель-Вандомуаз, розташований недалеко вiд мiста ii брата, Блуа. Рауль де Вандом наказав iй прибути, аби принести омаж за Ла-Ферте та Шато-Мiлон. Ізабеллi ще жодного разу не доводилося приносити присягу на вiрнiсть. Капелан Ла Шапель-Вандомуаз, що зустрiв ii перед замком, розповiв, чого вiд неi очiкують.
У параднiй залi замку було повно дрiбних провiнцiйних дворян, омаж належало вiддавати в присутностi свiдкiв. Ізабелла випросталась, задерла носа та своею дивною ходою, наче ковзала по льоду, пiдiйшла до крiсла сеньйора. На нiй досi було вдовине вбрання, чорна оксамитна сукня й бiле укривало, що робило ii надзвичайно тендiтною та пiдкреслювало витонченiсть та бiлiсть рук у довгих рукавах. Попри вдовин однострiй, вона досi виглядала тонкою юною дiвчиною, яка мала би у цю пору року вбиратись у зелене та рожеве. Вона зробила ще кiлька крокiв так, наче йшла у танку, й опустилась на одне колiно. Рауль де Вандом, вбраний у темно-червоний оксамит, яскравий, як полум’я, на темному тлi своiх васалiв та бляклоi дружини, дав знак капелану. Той розкрив грубе Євангелiе, прикрашене лазурово-золотими мiнiатюрами, й поклав Вандому на колiна. Рауль простягнув обидвi руки до Ізабелли, запрошуючи ii. А коли вона, як велiв звичай, вклала своi згорнутi тремтливi долонi в його, то мусила подивитися Вандому у вiчi. Приголомшена шалом у його свiтло-блакитних очах, вiдразу ж вiдвела погляд.
– Чи бажаете ви, мадам, вiдтепер стати моею людиною безумовно?
– Я бажаю цього, монсеньйоре.
Вона впевнено повторила фуа – присягу на вiрнiсть, за капеланом, що стояв справа за нею та шепотiв на самiсiньке вухо слова клятви. Руки ii, мiцно стиснутi Раулем, зробились неслухняними й тремтiли, а серце виривалось iз грудей вiд хвилювання.
Рауль де Вандом передав Ізабеллi перстень та рукавичку, що мали символiзувати тi землi, за якi приносився омаж.
– А тепер, мадам, дайте менi поцiлунок вiрностi.
Ізабелла поцiлувала праву руку Вандома. Традицiя зобов’язувала сеньйора повернути поцiлунок васалу на знак взаемноi вiрностi та довiри. Рауль встав зi свого крiсла пiд балдахiном iз синiми вандомiвськими левами, подав руку Ізабеллi, допомагаючи пiдвестися, та повернув поцiлунок у той спосiб, що не був у звичаi iз дамами з мiркувань пристойностi – у вуста. І в тому поцiлунку не було нiчого, що нагадувало б про поважнiсть церемонii, взаемну вiрнiсть чи довiру. Це був поцiлунок чоловiка, який понад усе бажав ii як жiнку. Потiм вiн нахилився до ii вуха та прошепотiв:
– Залиштесь на цю нiч у Шапель-Вандомуаз, мадам…
Вона ледь помiтно хитнула головою й так само тихо вiдповiла:
– Я не смiю, монсеньйоре, – королева чекае на мене в Шинонi.
Вандом аж язиком цокнув вiд розчарування i провiв ii спраглим, повним жаги поглядом. Як би вiн не сподiвався, що все скiнчилося, вiн досi хоче цю жiнку. Та нi, вiн хоче ii втричi сильнiше! Ізабелла схилилась у реверансi та поквапилась залишити залу. Ноги ii пiдгинались, у очах замелькотiли метелики. Ізабелла почувалася ланню, яку загнав мисливець, а вона встигла в останню мить вирватись, проте цiлковито усвiдомлювала, що це ненадовго. Бiльше того: вона була певна, що сама хоче нарештi бути упiйманою.
Вона iхала до Шинона, вже не помiчаючи лагiдностi луарськоi весни, свiжих запахiв молодоi трави та терпких квiтiв. Перед очима стояв лише Рауль де Вандом, у темно-червоному оксамитi, у розквiтi своiх дев’ятнадцяти рокiв, що дiяв на неi, як чиста отрута. «Хiба може таке бути, що Бог дав у моему життi цього чоловiка та таку слабкiсть перед ним, аби я себе згубила?» – думала Ізабелла та вiдразу ж вiдкидала цю застережливу думку, як непотрiб. Молодий Вандом здавався iй досконалим. Безперечно, вiн був дуже привабливим чоловiком, легковажнi дами при дворi дофiна ладнi очi одна однiй повидряпувати за його прихильнiсть. Ізабелла добре пам’ятала його джурою зi свити дофiна: ще тонким, худорлявим, iз темним хвилястим волоссям до плiч та замрiяним поглядом свiтло-блакитних очей, напрочуд чистих, як у дитини. Тепер молодий Вандом, що вiд своеi посвяти в лицарi пiсля битви при Боже рiк провiв у облогах та штурмах, вже мало скидався на куртуазного придворного. Вiн i виглядав зараз приголомшливо iнакше: темне волосся дуже коротко пiдстрижене, як у солдата, вiд чого обличчя раптом здалося широким, вольовим, вiд природи свiтла шкiра пойнялася засмагою, а погляд круглих голубих очей став рiзким, упевненим, якому жiнки нездатнi чинити опiр узагалi. От i вона не може…
Королева Йоланда навiть не озирнулася до Ізабелли, котра пiсля трьох обов’язкових реверансiв завмерла, схиливши колiно та опустивши голову. Вона продовжувала щось писати.
– Розважте дофiна, моя люба, – нарештi озвалась ii величнiсть, рукою даючи дозвiл пiдвестись i навiть не удостоiвши гостю поглядом.
Розважити? В якому сенсi? Досi усмiхнене обличчя Ізабелли зробилося сiро-бiлим, як крила нiчного метелика. Вiд самоi згадки про ковзкi холоднi руки принца ii почало нудити.
– Мiй син слабкий, я мушу знайти досить вродливу та розумну жiнку, яка зробить iз нього справжнього короля. Щоб витягла iз нього усi страхи та сумнiви. Тож позбавтеся свого вдовиного плаття й потрапте у лiжко дофiна якомога швидше.
Неймовiрно! Королева без жодних церемонiй наказуе iй стати коханкою чоловiка своеi доньки?
– Але ж, ваша величносте, коли все ж таки правда, що мiй батько був коханцем королеви Ізабо, до якого жахливого грiху ви мене прирiкаете? – прошепотiла Ізабелла побiлiлими вустами.
Йоланда нарештi вiдвела погляд вiд столу iз паперами та подивилась на Ізабеллу. Їi дуже блiдi, голубi, гострi очi раптом примружились вивчаючи. Що ж, дрiбка розуму, окрiм латини, в ii голiвцi е.
– А ви розумiете, моя люба, чому найвродливiшi дами Францii перебувають при дворi дофiна, а найчеснотнiшi – у Буржi в колi моеi доньки? Тi дами, якi хочуть бути при молодому веселому дворi, мають щось зробити для блага королiвства. А найперше менi потрiбно тримати тих усiх молодих гарячих йолопiв, батьки яких загинули при Азенкурi, тут, бiля дофiна. Нехай тримати хоч спiдницями дам. Коли так боiтеся грiха iз дофiном, тодi доручаю вам П’ера де Брезе.
– Ваша величносте!
– Що знову? – королева роздратовано звела дуже свiтлi тонкi брови, вона геть не звикла до заперечень.
– Я… я геть не тямлю у… – зашарiвшись, дуже тихо сказала Ізабелла.
– То навчiться якомога швидше, моя мила. При цьому дворi подiбна нетямущiсть буде лише заважати. Якщо хочете до двору моеi доньки, то повертайтеся в Бурж. Там спокiйно й лагiдно, як у монастирi. Чоловiки, молодшi за п’ятдесят рокiв, там разiв три на рiк бувають, i то на великi свята.
– Ваша величносте! – зойкнула бiдолашна Ізабелла, вона нiколи в життi не чула нiчого бiльш зухвалого.
Королева, не соромлячись та не вагаючись, назвала цiну ii повернення: лягти в те лiжко, в яке накажуть. Із посмiшкою. Спершу це викликало природну вiдразу: раптову, сильну, до задухи. «Я мушу сказати моему братовi Жану… Чи моему сеньйору… Краще вже повернутись до Фонтенвро», – думала мадам де Вандом, сльози завмерли на ii очах, вона кусала губи, щоб не розридатися просто в коридорi. Покiйний граф де Вертю iй наказав нiколи не чинити проти честi та родинних iнтересiв. А королева хоче, аби вона стала шльондрою! На мить сердешна Ізабелла зупинилась бiля вiкна: внизу в саду, в зеленому лабiринтi, вона побачила, як цiлуються закоханi. Здалеку вона не впiзнала анi даму, анi шевалье, вони марно намагалися розiйтись, проте знову повертались до поцiлункiв, тримаючи одне одного за руки. На дамi була яскрава атласна зелена сукня iз рожевим пiдкладом, якi зазвичай шиють для травневих прогулянок. Ізабелла задивилась на неi iз заздрiстю: на даму, колiр ii сукнi, вже неможливий i недоступний для неi як удовицi, на рудоволосого невгамовного шевалье, що цiлував iй руки, притягаючи до себе все дужче, геть не дбаючи про те, що вiн стоiть на колiнах у свiтло-голубих шозах на молодiй веснянiй травi… «Менi п’ятнадцять рокiв, мiй чоловiк помер… Я втратила того, кого кохатиму завжди… Я нiкому не потрiбна… Невже я мушу решту життя провести в монастирi, не знаючи анi кохання, анi упадання, анi тих поцiлункiв на руках? У чорнiй сукнi? А коли менi суджено прожити ще п’ятдесят рокiв? Отак?» – подумала Ізабелла, вiдчуваючи в тiлi напружений спротив кожнiй своiй думцi. Вона рiзко, впевнено розвернулася й пiшла назад до покоiв придворних дам королеви.
Ізабелла не чула анi музики, анi спiву, кров стукала в скронях, перед очима блимало, серце калаталося, як божевiльна пташка у маленькiй клiтцi. Того вечора був маскарад, усiм дамам королеви пошили однаковi сукнi з темно-рожевого оксамиту та маски з бiлим пiр’ям. Якщо не вдивлятись, то важко було вiдрiзнити фрейлiн одну вiд одноi. Проте Рауль, наче мисливський сокiл, вгадав безпомилково. Вiн нiколи не мiг би пояснити, як – вiн просто знав… Ледь заграли музики, вiн пiдiйшов до Ізабелли та вклонився, подаючи руку. Вона упiзнала б його за самим доторком руки – теплоi, трохи обвiтреноi та впевненоi. І, звiсно, не помилилася, побачивши його круглi свiтло-блакитнi очi в розрiзах маски з синього оксамиту.
– Тепер ви не зможете менi вiдмовити, мадам, – iз посмiшкою сказав Вандом та жартома додав: – Коли ви в масцi i я у масцi – ми просто чоловiк та жiнка. Жодних умовностей…
– Монсеньйоре… – майже щасливо посмiхнулась Ізабелла, схиляючись у реверансi.
Вона не помiчала анi поглядiв зацiкавлених придворних, анi подиву уважноi королеви Йоланди, що прекрасно розумiла, хто саме з ii дам пiд тою маскою з бiлим пiр’ям, анi спантеличеного виразу обличчя недалекоi дофiни Марi, що недбало хрумала смаженi горiшки в солодкiй помадцi.
Рауль вiв Ізабеллу у танку першою парою. Здаеться, вона недостатньо елегантно схилилася та занадто поквапилася пiдвестися, аби швидше покласти свою раптово тремтливу руку на його розкриту долоню. Це танок, а вона геть не чуе музики. Вона взагалi нiчого не чуе. Тi придворнi, що не танцювали, а стояли пiд стiнами бенкетноi зали, лише шепотiли щось своiми отруйними язиками. Королева щось проказала на вухо мадам де Гокур, котра схилилась до ii величностi. Мадам Ізабелла! Побожна вдовиця Анрi де Вандома… Ледве рiк минув пiсля смертi ii чоловiка, що славетно загинув вiд поранень, отриманих при Боже… На третiй день при дворi, змiнивши вдовине вбрання на маскарадний костюм, танцюе басданцу? Із власним дiверем? Ще й одруженим? Недаремно церква весь час прагне заборонити танцi. Хiба ж не грiх торкатися одне одного так? Спочатку самими кiнчиками пальцiв, потiм долонями, потiм ледь стиснувши руку. Хто ж танцюе зi своею дружиною та чоловiком? Королева Йоланда раптом злегка посмiхнулась: то й нехай собi спить iз молодим Вандомом. Допоки…
Уклiн, поворот, руки знову торкнулися одна одноi, очi на мить зустрiлися, обпекли одне одного, та не в змозi витримати поглядiв, ковзнули убiк. Ізабелла мовчить, iй млосно, задушно, вона ледь притомна. Рауль теж мовчить. Та й про що iм говорити? Вони на прицiлi усiх придворних дотепникiв, усiх плiткарiв, усiх шпигунiв королеви Йоланди…
Ізабелла навiть не зауважила, що музика стихла, танок закiнчився, кров досi стукала в скронях, вона лише повернулася до тями, коли Вандом уклiнно запропонував iй:
– Тут так млосно, мадам, може, ви дозволите вiдвести вас до саду?
Вона лише кивнула, згiдливо, досi не опанувавши анi подиху, анi серцебиття, та покiрно дозволила себе взяти пiд лiкоть i вивести iз зали. На щастя, у цей час увiйшли жонглери iз запаленими смолоскипами, i вся цiкавiсть двору дiсталася iм. Проте уважна, як дика кiшка, мадам де Гокур помiтила, з ким фрейлiна королеви Йоланди залишила залу. Звiсно, без дозволу i не за наказом.
Травневий вечiр був так само задушливо-млосним i надворi. Повний мiсяць залив подвiр’я замку та сад золотавим свiтлом. Трава всипана бiлим цвiтом, а вiд кожного пориву вiтру iх рясно замiтае нiжними пелюстками, наче снiгом. Пахне бузком, кульбабками, молодою травою, що садiвник косив перед заходом сонця, i здаеться, що немае вiйни, полонених, страт гарнiзонiв, двох королiв, що претендують на одне королiвство, зради бургундця. Здаеться, що цiеi весни все можливе, навiть щастя. І для неi…
Шинон – великий замок, його будували та добудовували бiльше двохсот рокiв: добре оздобленi башти, де живе та розважаеться двiр, чередуються iз покинутими напiвпорожнiми, де навiть вартовi з’являються не щодня.
Вандом уже не мае бажання чекати, вiн пригорнув Ізабеллу до себе:
– Мадам, я так стужився за вами…
Та вона не встигае анi висловити свiй подив чи гнiв, анi хоч пiвслова сказати, бо Рауль владно обiймае тонке обличчя Ізабелли обома руками, зривае маску та припадае до ii вуст. Мiж ними миттю оживае все те божевiлля, та чуттевiсть, яку вони марно намагалися пригасити. Ноги геть не тримають Рауля, може, досi паморочиться у головi вiд поранення в Шуазi? Вандом намацуе за собою кам’яну стiну й спираеться на неi. Та коли вiн лише на коротесеньку мить вiдриваеться вiд ii вуст, щоб поцiлувати руки, Ізабелла шепоче, не розплющуючи очей:
– Монсеньйоре, будь ласка…
Вiн знову спрагло ковтае ii слова у поцiлунку, так i не дослухавши. Що це? Заперечення? Прохання? Їi руки обвивають його шию, пальцi чимдуж смiливiше пестять коротко стрижене волосся. Десь у глибинi душi Рауль розумiе, що назад вороття немае, у нього не стане волi зупинитися, навiть якщо вона благатиме про це. Забагато смертi вiн бачив i тепер хоче лише вiдчути себе живим до нестями iз жiнкою, якою так довго марив. «Я присягнувся, якщо виберусь, якщо виживу, то Ізабелла буде моею, що б не сталося…» – гарячково згадав Рауль. Якi ж дурницi отi присяги, адже вiн тут iз нею, до нестями живий, розшматований власним бажанням та пристрастю. Вiн скинув серпанок, що утримуе енен[10 - Конусоподiбний жiночий головний убiр] пiд пiдборiддям, розсипалися шпильки, що зчiплювали усi тi складки бiлуватого газу. Двi коси закрученi, як ручки амфори, золотаве волосся пройняте жасминовою есенцiею, на розгаряченiй танком шкiрi цей запах позбавляе його тями. Вiн рвучко витягнув шиту срiблом стрiчку, що утримуе спереду розрiз сукнi, раптом вiльне плаття злiтае з плечей, сорочка падае, оголюючи груди – молодi, дуже бiлi та круглi, як два яблука. Вже несила терпiти, Рауль притискае Ізабеллу до стiни й пiдхоплюе вгору спiдницi… І перш нiж вона встигае злякатись чи бодай заперечити, розсувае ii ноги одним владним порухом. Ізабелла прикушуе губу, приглушений стогiн зриваеться з вуст, Рауль пiдхоплюе ii вгору, ii ноги у голубуватих панхочах обхоплюють його голi сiдницi. Анi страху, анi спротиву… Гарячi вуста на ii шиi, грудях, кiнчиках пальцiв, мочках вух, знову на вустах. Вiн щось хрипло шепоче, Ізабелла геть не розрiзняе слiв, не розумiе змiсту. Геть сп’янiла вiд його близькостi, жадiбноi впевненостi губ, мiцi та жару тiла, запаху волосся, шкiри та поту. Хiба це схоже на тi жахи, що iй обiцяла стара мадам де Гокур?
– Мадам, як я хотiв цього… Як марив вами… Моя мила… Моя солодка…
Рухи його стають сильнiшими, уривчастими, подих важким, як у людини, що довго бiгла, Ізабеллi майже боляче вiд його поштовхiв.
– Кому ви належите, мадам? – глухо запитав Вандом, стискаючи ii сiдницi.
Очi його аж потемнiли, вуста бiля ii вуха, так наче хочуть вкусити.
– Вам… Тiльки вам, монсеньйоре… Назавжди… – самими вустами ледь прошепотiла Ізабелла йому на вухо та квапливо поцiлувала у спiтнiлу скроню, тамуючи стогiн.
Задоволений ii вiдповiдю, вiн напружено посмiхнувся, примружив очi, проте розчервонiле обличчя не втратило своеi важкостi. Вуста та пiдборiддя ледь помiтно тремтiли, як вiд лихоманки. Вiн дужче стис ii сiдницi, мiцнiше припинаючи до стiни. Та коли Ізабеллi здалося, що зараз iй вже несила терпiти, бо iй i боляче, i солодко водночас, Рауль кiлька разiв здригнувся й протяжливо застогнав, сховавши обличчя на ii плечi. І вона зрозумiла, що все скiнчилось.
Ще деякий час вони сiдили пiд стiною, Рауль – просто на землi, Ізабелла у нього на колiнах, щiльно притулившись та сховавши обличчя мiж його шиею та плечем. Вiтер засипав iх яблуневим цвiтом, Ізабеллi хотiлося, аби та мить завмерла мiж ними назажди. Рауль поступово вiдновив подих, його руки мiцно обiйняли Ізабеллу.
– Яке дивне вiдчуття… – прошепотiв Вандом, не розплющуючи очей, – Наче увесь свiт належить тобi… Бо жiнка, яку кохаеш, стала твоею…
Ізабелла досi тремтiла. Рауль дужче ii обiйняв, подарувавши вiдчуття затишку, щастя та байдужостi до того, що iх можуть щомитi викрити.
Очi його приголомшенi, наче блискавка щойно вдарила за крок вiд нього. Аж раптом вiн помiтив слiди кровi на собi, на ii бiлих, як снiг, стегнах.
