скачать книгу бесплатно
– Господи… Мадам… Невже то для вас уперше?
– Нам не було наказано спiльне ложе iз месiром Анрi, – вiдповiла Ізабелла, очi злипалися, вона б iз радiстю заснула просто тут, у його обiймах.
– Я… я мав би бути обережнiшим iз вами… Пробачте… Я так хотiв вас… Мав би подумати… От бовдур…
Вiн обхопив ii обличчя руками, змушуючи подивитись у вiчi:
– Сильно болить?
Вона лише хитнула головою, тримаючи на вустах легку посмiшку, так наче зрештою отримала те, що хотiла. Вiн кинувся квапливо цiлувати ii обличчя. Ізабелла на мить зустрiлась iз його свiтло-блакитними очима, намагаючись упоратись iз дивним знiяковiнням. Невже це iй не сниться? Чоловiк, яким вона марила… Невже це справдi вiн? Невже це справдi мiж ними сталося?
Ізабелла пiдвелася та почала приводити до ладу вбрання, потiм навпомацки, геть без люстерка, вдягнула енен та причепила серпанок. Та коли вона заправила сорочку, затягнула комiр та стрiчку, що стягувала сукню спереду, Рауль вiдчув нестримне бажання зупинити ii, не дозволити повернутися до зали прийомiв. Та перш нiж вiн хоч пiвслова промовив, Ізабелла, пiдхопивши спiдницi, квапливо зникла, лише майнувши голубуватими панчохами.
За деякий час вони вiднайшли в тому заняттi стiльки задоволення, що на ранковiй месi ледь не засинали, стоячи на колiнах над молитовником. Придворне життя дарувало багато нагод для коханцiв: лови, прогулянки, маскаради, танцi, турнiри. Як тут не втратити обачнiсть? Коли весь молодий закоханий двiр ладен забутися в танцях та розвагах. Звичайно, правила забороняють придворнiй дамi королеви приймати чоловiкiв у своiх покоях, та нiхто iй не заборонить увечерi, коли вона вiльна вiд чергувань у ii величностi, мати побачення в замку або в саду чи навiть у мiстi.
Спершу Рауль навiть сам собi дивувався, що не може насититися Ізабеллою. Вiн змалку був при дворi, а тут завжди повно дам, що шукають пригод, кохання чи розваг. Ізабелла нiчого не просила, нiчого не вимагала. Жодних обiцянок, жодних зiзнань у вiчному коханнi, жодних присяг. Рауль кожного разу дивувався ii витримцi: як байдуже вона поводиться на людях, жодного разу не дорiкнула йому за надмiрну люб’язнiсть iз iншими дамами.
Їхне лiжко схоже на поле бою, кожну мить, що iх зводить разом, вони п’ють жадiбно, одним ковтком. «Я – ваш, а ви – моя…» Коли на хвильку заснувши перед свiтанком, вони прокидаються на геть зiм’ятiй постелi, геть без сил, простирадло мокре, укривало десь на пiдлозi, Ізабелла замерзла, та поки до напiвсмертi втомлений Рауль отямиться й спробуе ii зiгрiти, вона якимось дивом навпомацки приводить вбрання до ладу та зникае. Аби на ранковiй службi в церквi вже бути бездоганно вбраною придворною дамою, iз привiтною посмiшкою та холодним поглядом, що викликае у молодого Вандома лише приголомшливе захоплення та нестримне бажання схопити ii, стиснути руки, вкрасти квапливий цiлунок, аби те тонке бiле обличчя втратило байдужий вираз. Як важко йому пiсля безсонноi ночi думати на месi про щось iнше, нiж про червоне нижне плаття Ізабелли, з якого вiн виривав шнурiвку, про ii м’яке бiле тiло, дуже покiрне в його обiймах, чуйне та охоче до його бажань, про те, як вона шепоче на вухо коханцю, вже геть не маючи подиху, що належатиме йому завжди.
– А коли у мене буде дитя, монсеньйоре? – якось запитала вона непевно, так наче боялась його розгнiвати.
Вiд самоi думки, що вона може завагiтнiти, Ізабеллi ставало страшно. Так страшно, що вона втрачала задоволення в його обiймах. Рауль нахмурився, дужче пристис ii до себе, цiлуючи волосся.
– Не треба нам зараз iз вами дитини, мадам… Я потурбуюся про це…
Ізабелла i гадки не мала, що вiн мае на увазi. Дами в монастирi, особливо тi, що жили в обителi без постригу з волi родини, нерiдко обмiнювались досвiдом, як запобiгти небажанiй вагiтностi: морськi губки з оцтом, вiдвари селери та малинового листя, навiть радили звернутися до перевiреноi знахарки, що жила пiд Туром. Казали, коли чоловiк досвiдчений та обережний, вiн знае, що робити, аби не сталося дитини. Рауль сам на себе розсердився, що геть не подумав про це. Вiн так хотiв Ізабеллу, що забув про обережнiсть, яку мав би виказати дбайливий уважний коханець. «А коли й буде дитина, вiдвезу ii до Маршенуара та буду iз нею скiльки зможу. Хто посмiе менi заборонити?». Його кохання до Ізабелли було первiсно тiлесним, зрощеним на бажаннi, пристрастi та образi iдеальноi придворноi дами, що вiн сам собi вигадав. Спершу вiн не зауважував анi ii характеру, анi амбiцiй, анi волi. Та й як йому все те побачити, коли Ізабелла така лагiдна? Коли вiд неi жодного разу вiн не почув анi вiдмови, анi заперечень, анi слова роздратування? Цiлковита вiдданiсть, повна покiрнiсть, збентенження, радiсть вiд його присутностi, доторкiв, обiймiв та цiлункiв. Попри усвiдомлення власноi привабливостi, попри усi любовнi перемоги, що йому приписували при дворi, для Вандома насправдi нестерпною була сама думка, що котрась дама може вiдштовхнути його чи покинути, тож вiн нерiдко розривав стосунки сам, полишаючи спантеличену ображену жiнку, яка до останнього була певна, що iхнiй роман тiльки-но розпочався.
* * *
Король Англii помирав у муках, проте стримував стогони та крики, наче був певен, що iх чують його вороги та радiють iз того. Звична солдатська хвороба, пiдчеплена ще в облозi Мо, спершу здавалася дрiбницею. Його величнiсть мав достатньо впертостi та гонору, аби не дозволяти недузi впливати на хiд военних дiй. Проте на початку серпня на шляху з Конь-сюр-Луар король Англii iз прикрiстю та роздратуванням мав визнати, що не зможе далi iхати верхи. Те, що вiн дозволив слугам перенести його на руках у ношах на очах у брата, племiнникiв та свити, було для короля невимовною ганьбою. Вiн нiколи ранiше не виказував прилюдно тiлесноi слабкостi. Вiн був настiльки нещадним до свого тiла та духу, що рано чи пiзно вони мали б його зрадити. Зрадити у найнезручнiший момент, напередоднi повноi перемоги, коли Францiя майже впала на колiна та ладна була скоритися.
Уже в червоних оксамитних ношах король Англii, лежачи на подушках, дозволив собi вiдпружити м’язи спини, що неймовiрним зусиллям волi тримало його в сiдельнику останнi днi. Вiн мусив визнати, що почуваеться кепсько, сил майже немае, в головi паморочиться, а перед очима сiро-срiблястi плями. Вiн мусив бути чесним iз собою – це кiнець. Коли королiвський почет рiчкою прибув до Венсенського замку пiд Парижем, його величнiсть вже цiлковито скорився думцi про неминучу швидку смерть.
Проте хвороба мордувала його висохле, раптово схудле тiло ще майже два тижнi. Король був при тямi, вiн заборонив королевi Катрiн наближатись до його покоiв. Чи то через страх зараження, чи то через цiлковиту нестерпнiсть iхнiх стосункiв. Жiнка, яку вiн упокорив у шлюбну нiч, жiнка, що принесла йому в посаг цiле королiвство та дала спадкоемця. Жiнка, яка мовчки пiднiмала сорочку та розсовувала ноги, спопеляючи його мовчазною ненавистю, зцiпивши зуби та вiдвернувши погляд. Жiнка, яка зараз, мабуть, рахуе хвилини до того, як вiн сконае. Нi, вiн не хоче ii тут, зараз, у своiй невимовнiй слабкостi тiла, адже вона знала лише його силу.
Його вiдданий брат, Джон Бедфорд, увесь час був поруч. Король вiддавав накази, пiдписував грамоти ще впевненою рукою, роздратовано роздавав стусани надто повiльним джурам, диктував заповiт та встигав наставляти двох своiх племiнникiв.
З дня на день король слабшав, рiдина геть не трималась в його тiлi, вiд постiйних кривавих випорожнень у покоi тримався важкий дух поля бою – кровi та споротих животiв. Король помирав так, як прирiкав помирати iнших. Якийсь французький слуга недоречно зауважив, що така смерть – кара Божа за грiхи. Сердегу повiсили та ще живому випустили кишки. Челядь мае тримати язика за зубами.
– Мiй брат, Джон Бедфорд, мае бути регентом тут, у Францii. Та лордом-протектором, поки мiй син не увiйде у лiта. – Королевi кожне слово давалося важко, так наче вiн мав виплюнути з горла щось колюче та шорстке. – Мiй брат, Гемфрi Глостер, мае бути регентом Англii, проте коритися волi Бедфорда як старшого… «та розсудливiшого», – додав вiн подумки. – Бофор, Екзетер, Варвiк, Бедфорд – мають бути наставниками мого сина. Вiн мае знати, що вiн англiець за кров’ю та вихованням…
Герцог Бедфорд схилив голову на знак згоди. Вже зараз, навiть коли його старший брат ще живий, Бедфорд фiзично вiдчув вiдповiдальнiсть та вагу влади. Вона кам’яною брилою тисла на його плечi, прорiзала глибокими зморшками його високе чоло, стискала до скрипу його зуби. Вiн мав до брата едине прохання. Та зараз було набагато важливiше, аби Генрi встиг вiддати усi розпорядження та висловити свою волю. Важливiше для Англii.
– І я наказую усiм присутнiм… – навiть перед лицем смертi король не навчився просити, лише вiддавати накази. – Наказую вам усiм присягнути менi…
Голос його тремтiв, вiд того здавався страшним, мало не потойбiчним. Усi, хто стояв у тому малесенькому, геть просякнутому духом кровi та нечистот покоi, впали на колiна.
– Присягнiть, що вестимете вiйну доти, поки останнiй француз не скориться угодi в Труа… До останнього…
«Присягаю, присягаю, присягаю…» Король iз якимось незрозумiлим задоволенням обвiв поглядом опущенi голови своiх пiдданих. Так, вiн помирае, – iз цим нiчого не вдiяти, та його праведна справа житиме, його син носитиме подвiйну корону.
– Джоне… – покликав вiн брата, вiд надмiру зусиль голос його зраджував.
– Ваша величносте… – Бедфорд пiдiйшов та опустився на колiно впритул до вузького лiжка.
– Тримайся за союз iз бургундцями до останнього. Нам не здолати Францiю та Бургундiю разом. Нам можна перемогти, тiльки пiдтримуючи iхню ворожнечу. Одружися iз сестрою герцога Бургундського.
– Так, ваша величносте.
– Орлеанський… Герцог Орлеанський мае залишатись ув’язненим в Англii. Чимало людей вважають, що вiн мае набагато бiльше прав на престол, нiж принц, що ховаеться за Луарою. Зрозумiв?
– Так.
– Глостер… Недалекий та дурноголовий. Та вiн наш брат, наша кров. Будь розсудливим. Тримай королеву Катрiн пiд наглядом, я не маю до неi довiри. Пильнуй, щоб вона не напхала французьких дурниць та легковажностей у голову мого сина. На тобi – мiй син та бастард Кларенса…
Король замовк, вирiвнюючи подих, збираючи сили. Його обвiтренi губи аж посiрiли. Для Бедфорда авторитет i сила старшого брата завжди були безапеляцiйними, отож його передсмертна безпораднiсть була нестерпною. Останнi слова про бастарда iхнього брата Кларенса ляпасом нагадали герцогу, що вiн сам хотiв просити його величнiсть. Проте власне прохання здалося йому егоiстичним та дрiбним у порiвняннi iз долею його краiни, що лишиться iз королем-немовлям. Вiн не мае права красти час останнiх наказiв короля на власнi прохання.
Перед смертю всi рiвнi, король Англii помирав так само, як i його солдати в таборi – вiд дизентерii. Король розплющив своi свiтлi очi, вуста ледь рухались, дуже виснажене обличчя зробилось землисто-сiрим, i король уже не мiг вимовити анi слова. Вiн прикусив губу, щоб стримати стогiн…
Бедфорд вийшов iз покою лише на свiтанку наступного дня, пiсля того, як його брата причастили, соборували, пiсля того, як вiн сам закрив йому очi та прослухав заупокiйну месу. Усi присутнi залишились на колiнах, читаючи заупокiйнi молитви, допоки тiло короля не забрали бальзамувальники. Бедфорд розумiв: усе, що далi вiдбуватиметься iз тiлом його брата, не матиме жодного значення для спасiння його душi, проте буде символом для багатьох людей, хто вiрив у права англiйця на корону Францii. Тому герцог наказав вчинити iз тiлом, як було у звичаi iз королями на вiйнi. Висохле, зневоднене тiло розчленували, виварили у великому казанi, щоб вiддiлити плоть вiд кiсток. Кiстяк поклали у труну, а поруч у свинцевому посудi забальзамували рештки. Королiвське тiло чекав довгий шлях додому, до англiйських берегiв. Проте спершу герцог Бедфорд мав намiр вчинити символiчне поховання: труну покiйного короля поставили в соборi Сен-Денi, мiсцi одвiчного упокоення французьких монархiв. Як знак того, що Генрi Ланкастер, король Англii, був законним королем Францii. І тому його син, дитина восьми мiсяцiв, так само е законним королем.
* * *
Уже три днi благословенний король Францii хворiв на лихоманку. Два мiсяцi тому у Венсенi помер його зять, англiйський король-завойовник вiд такоi ж дивноi лихоманки та непристойноi хвороби, полишивши свого сина-немовля спадкоемцем обох королiвств. Смерть батька зробила маленького принца Генрi з ласки Божоi королем Англii, а смерть дiда зробить королем Францii.
У Сен-Поль моторошно, тихо та холодно. Коло лiжка короля лише декiлька найвiрнiших людей. Немае анi його дружини, анi дiтей. Брата вбито, сестри померли, а племiнники у полонi. Гострота свiдомостi та думок раптово повернулися до божевiльного короля саме на ложi смертi, коли вiднялася мова та сили бодай пiдняти руку.
Як страшно помирати одному! Бiдолашний король Францii вдивляеться вицвiлими голубими очима в обличчя присутнiх. Жалiсть! Лише жалiсть в iхнiх очах. Аж раптом вiн згадав щирий смуток своеi невiстки, герцогинi Орлеанськоi. Як давно це було! Як квапливо зникли з пам’ятi рiднi обличчя! Сивi спогади вертаються до короля, каламутять слабку свiдомiсть. Згадуються чомусь лише смертi. Спочатку принц Шарль, його первiсток, що прожив лише три мiсяцi. Ізабо й справдi тодi страждала. Через пiвтора року вона народила дочку Жанну, хворобливу й слабку. Знову маленька труна, вкрита гаптованим золотими лiлеями синiм брокатом. Жанна чи вже другий Шарль? Потiм помер ще один син, ледве народившись. Його охрестили Фiлiппом – так хотiв його брат… І ще одне поховання: сiрий снiг мiшався з дощем, порубане тiло герцога Орлеанського поховали в Селестинському монастирi. Король не хотiв чути, король не хотiв дивитись. А за рiк померла герцогиня Орлеанська, чи не едина людина, що дарувала йому заспокоення своею щирiстю. Спогади слабшали, наче крiзь туман, Шарль чув, що вiд пологiв померла його дочка Ізабелла, а вiд лихоманки помер дофiн Луi… Потiм з глибини лився терпкуватий голос Ізабо – сконав iхнiй син Жан[11 - З дванадцяти дiтей Шарля VI та Ізабо Баварськоi батькiв пережили лише четверо. Вiсiм померли ранiше: Шарль(1386), Жанна(1388—90), Ізабелла (1389–1409), Шарль (1392–1401), Мiшель (1395–1422), Луi (1397–1415), Жан (1398–1417), Фiлiпп (1407).]… Знов тихо. Раптом спалахують хрести, у вогнi горять люди – король кричить, але беззвучно, лише трохи пiдводиться з лiжка з вiдкритим нiмим ротом, божевiльним порожнiм поглядом. Перед його очима невiдомо чому i як блимають чорнi домовини, червона кров на брукiвцi та страшне бiле небо з воронням. Шарль замружився… Знову тихо. Обережно розплющив очi – коло лiжка нiкого немае. Чиясь моторошна хода…
– Ваша величносте! – чуеться ясний, до болю знайомий голос.
– Мiй брате! – Шарль марно намагаеться пiдвестися з лiжка, сльози котяться градом iз його вже безбарвних очей.
Вiн тут не сам. Коло лiжка стоять усi: брат, невiстка, дiти, сестри, малi й дорослi – усi мерцi, лише простягають до нього своi холоднi бiлi-бiлi руки й шепочуть:
– Ваша величносте! Брате! Татусю! Кузене!
Король не боiться. Вiн марно намагаеться випростати руки до брата, на зморщеному обличчi проступають сльози.
– Я йду… Я вже йду…
На мить його викривлене стражданням обличчя осяяла якась глибока радiсть, вiн iще раз вiдкрив очi, обвiв вицвiлим поглядом сирi кам’янi стiни i помер. Вiн так i не дiзнався, що бастард його брата, його племiнник Жан Дюнуа, двiчi приходив до смертного ложа, вбраний до невпiзнанностi у свитi королiвського лiкаря. І що вже надвечiр того просяклого дощем жовтневого дня Дюнуа, ризикуючи власним життям, заганяючи коней, помчав до Пуатье, аби сповiстити принцовi Шарлю, що його величнiсть помер, i немае тепер у Францii iншого короля, окрiм нього.
…Щоб заспокоiти сумлiння, англiйський регент Бедфорд щедрою рукою сипав милостиню, а поховання короля Шарля було сповнене таких розкошiв, яких вiн не знав останнi десять рокiв життя. Труну з тiлом нещасного монарха вiдвезли до королiвськоi усипальницi в абатствi Сен-Денi. І всi цi днi: вiдспiвування, жалобних ходiв, похорону – королiвську труну супроводжував величезний натовп французiв iз довгими бiлими свiчками у руках. Дворяни, буржуа, селяни – усi ридали за благословенним королем. І не було жодного близького родича короля, яких злигоднi долi кинули у полон, обiйми смертi чи до прибiчникiв дофiна Шарля.
Бедфорд хижо примружував своi пташинi сiро-зеленi очi: Францii вже не iснувало. У французiв залишалось жалюгiдне Буржське королiвство та слабкий принц, сповнений сумнiвiв.
Пiсля того як Дюнуа розповiв про останнi днi його величностi в порожньому палацi Сен-Поль, новий король Шарль впав у справжню iстерику. Вiн знав, що мав вийти до придворних, що зiбрались у залi Палацу правосуддя в Пуатье. Та вiн занадто добре пам’ятав, що в тiй залi було встановлено двi статуi: батька-короля, що позбавив його спадку, та матерi-королеви, що своею поведiнкою збезчестила його, навiки поселивши в його полохливому серцi сумнiви. І Шарлю здавалось, що вони аж свердлять його своiми кам’яними очима. Чи справдi вiн мае право на французьку корону? Не годину i не двi вiн змусив придворних чекати. Його тещi, королеви Йоланди, не було поруч, вона повернулась у Бурж до дочки, тож нiхто не мiг розважливим мудрим словом заспокоiти принца.
Коли ж нарештi Шарль з’явися в залi правосуддя, Тангi дю Шатель, зневажаючи етикет, закричав:
– Король помер! Хай живе король Шарль! Сьомий цього iменi, якого нам дав Бог!
– Хай живе король! – тричi повторили всi присутнi, впавши на колiна.
Двiр повертався до Шинона, королева Йоланда, отримавши звiстку про смерть старого короля, поквапилась назустрiч двору свого зятя. Нарештi вона мала добру звiстку для нього: молода королева Марi при надii. Хiба ж не добрий знак?
* * *
Ізабелла бачила рiдного брата вперше за пiвроку. Проте рiзкий роздратований погляд Дюнуа зупинив ii щирий намiр кинутись йому на шию.
– Жане, – жалiсно озвалася Ізабелла, вже зрозумiвши, що зараз добряче отримае на горiхи.
– Мадам, я лише три днi при дворi, та вже вдосталь наслухався огидних плiток.
– Жане… – зойкнула Ізабелла, на ii чорних iз золотавими смужками очах затремтiли сльози.
– Що ви собi думаете, мадам, моя сестро? Ваша поведiнка ганьбить честь родини! Вас представили до двору, аби дбати про родиннi iнтереси, а не крутити романи. Найпростiше, найшвидше – це зруйнувати репутацiю жiнки, а назад уже вороття немае. Жоден шляхетний чоловiк не захоче вас узяти замiж, а у нас немае великого посагу, аби вiн закрив очi на поговiр! Я хочу, щоб ви негайно припинили будь-якi стосунки з молодим Вандомом!
– Я кохаю його, – крiзь зуби вiдказала Ізабелла iз впертiстю, яка Дюнуа була добре вiдома.
– Кохання – завелика розкiш для дами вашого походження, мадам. Вашi почуття нiкого не обходять. Ви з тринадцяти рокiв при дворi, мали би навчитись опановувати себе та усвiдомлювати свiй обов’язок. Родина рано чи пiзно обере вам нового чоловiка, а я хотiв би бачити вiд вас ту ж покiрнiсть, яку виказала наша сестра Маргарита, коли поiхала до Бретанi. І наш брат, герцог Орлеанський, я впевнений, хотiв би.
Вiд згадки про Маргариту Ізабелла вже не змогла стримати плачу. Вiдтодi, як ii зведена сестра десятилiтньою дiвчинкою, i сльозини не зронивши, поiхала до володiнь герцога Бретонського, Ізабелла почувалася надзвичайно самотньою. Дюнуа, як i кожен вояк, у глибинi душi нiяковiв вiд жiночих слiз. Голос його стенувся, i вiн продовжував значно м’якше:
– Я ваш брат, Ізабелло, я люблю вас, i в мене нiкого рiднiшого за вас не залишилося. І те, що я зараз маю розмову, щоб отямити вас, а не надавати ляпасiв i не вiдправити до монастиря, мае впевнити вас у моiх добрих намiрах та щиростi. Гадаю, що наш покiйний брат Фiлiпп де Вертю у цiй ситуацii не добирав би слiв.
– Жане, ви не розумiете, – вiн кохае мене…
Дюнуа важко зiтхнув. Нiколи в життi вiн не подумав би, що його амбiтна розумниця-сестра перетвориться на закохану дурепу.
– Ізабелло, вам давно не дванадцять рокiв, ви мали би зрозумiти, що чоловiки кажуть однi речi, а роблять iншi, часто називаючи коханням своi бажання. Адже жiнки хочуть чути про кохання! Вiн не може iз вами одружитися. Вiн хоче, аби ви були його коханкою. Подивiться у люстерко – хто б не хотiв? Та ви маете бути розумнiшою. Ви маете покинути Вандома. Коли вже у вас забракло розуму та спритностi тримати все в таемницi, цi стосунки не роблять вам честi. Ваш сповiдник мав би нагадати вам. А коли ви вже зiзналися сповiднику, то це, безперечно, донесли королевi Йоландi. Не плачте. Це все марно. І у вас немае вибору. Ви перш за все маете дбати про iнтереси родини. Нашi брати досi в полонi. На щастя, листи до Лондона йдуть довго. Коли наш брат, герцог Орлеанський, дiзнаеться про вашi люб’язностi з молодим Вандомом, я напишу, що це все вигадки наших ворогiв. Ви зрозумiли мене, мадам?
– Так… – ледь чутно вiдповiла Ізабелла, опустивши голову.
– Чеснотна жiнка прагне мати чоловiка, законних дiтей та сеньйорii. А вiд того, що ви закохались в одруженного чоловiка, ще й власного дiвера, вам того не отримати. Невже ви хочете прожити життя, чекаючи, поки вiн овдовiе, отримае папський дозвiл та одружиться iз вами? Ви дуже молода та наздвичайно гарна дама, його величнiсть знайде вам доброго чоловiка, – будьте певнi.
– Так, мiй брате, – Ізабелла геть скисла.
Коли вона вперше прибула до двору, Фiлiпп де Вертю сказав iй, що будь-який ii вчинок не повинен кидати тiнь на честь та iнтереси родини. Зараз ii другий брат нагадав iй те, що вона так легковажно забула. Адже шляхетна жiнка нiколи не зможе дiяти за власним вибором.
Ізабелла ледве витримала ранковий прийом у короля. Попри те, що вони з Вандомом намагалися жодним чином не виказати своiх стосункiв, безперечно, хтось iз шпигунiв королеви скористався iхньою необережнiстю та донiс ii величностi. Королева сама пiдливала масла у вогонь, вимiрюючи межу iхньоi стриманностi. Коли Рауль де Вандом чергуе у короля, то неодмiнно вiдправить саме мадам Ізабеллу iз запискою до зятя, аби поцiкавитись, чи добре вiн почуваеться, чи передати листа вiд королеви Марi, що спершу завжди надходили до матерi. Вандом нiколи не прогавить момент, скориставшись iз того, що король надиктовуе секретаревi кiлька рядкiв вiдповiдi у сусiдньому покоi, аби обiйняти Ізабеллу за талiю, квапливо й спрагло поцiлувати, та, мiцно схопивши за руку, владним пристрасним шепотом призначити побачення ввечерi.
Отруйними гадюками, спершу обережно – вiд фрейлiни королеви до придворного шевалье короля – поповзли чутки: красунчик Рауль де Вандом упадае коло своеi братовоi, а безсоромна мадам Ізабелла не надто забороняе цi адванси. Якщо вони досi не впали у грiх, то скоро це неодмiнно станеться, адже вони такi молодi, а при веселому дворi короля так важливо зберегти чеснотнiсть.
«Стiй прямо i не смiй червонiти, наче тебе це зовсiм не обходить!» – наказала Ізабелла сама собi подумки. На ii тонкому, дуже бiлому обличчi завмерла придворна посмiшка. Ізабелла, скiльки себе пам’ятала, хотiла опинитись при дворi, i жадала впливу та хотiла, аби король називав ii милою кузиною, що завжди стояла так близько до королеви i трону, наскiльки дозволяло ii походження та посада, анi пiвфута нiкому б не поступилася мiсцем. А нинi лякливо неслухняними ногами позадкувала до третього ряду, де мiсце придворних без краплини королiвськоi кровi або ж для людей, позбавлених жодних амбiцiй. Очевидно, що дочцi герцога Орлеанського, хай i позашлюбнiй, та невiстцi графа де Вандома там не мiсце…
І як би вона не ховалась у третьому ряду придворних сьогоднi, дами озирались та дивились на неi, сичали отруйними язиками, ховаючи обличчя за вiялами. Вони знали, що король наказав своiм придворним представити до двору своiх дружин, знали, що Рауль де Вандом так само змушений буде привезти свою дружину, Луiзу де Русi, як би вiн не хотiв залишити ii навiки-вiчнi у замiському маетку.
Ізабелла навiть зi своеi схованки добре бачила те, що вiдбуваеться. Герольди доповiли про Рауля де Вандома, графа де Менга та сеньйора Маршенуара iз дружиною. Рауль був у простому оксамитному тапертi темно-синього кольору, вiн мiцно тримав пiд лiкоть Луiзу в зелених брокатах. Треба визнати – пересувалась вона iз важкiстю, як гуска, попри височезний пояс сукня не приховувала, що мадам де Вандом при надii. Ізабеллi здалося, що у неi зараз просто розiрветься вiд стукоту у скронях голова, у шлунку закрутилося, але вона неймовiрним зусиллям стримала потяг до блювоти. Вона не помiчала анi несмаку зеленого iз золотом вбрання Луiзи, анi надмiру коштовностей на ii пальцях, анi посклянiлих очей Рауля, що дивився у бiк трону i навiть упiвоберта не озирався до дружини. Ізабелла бачила лише те, що Луiза вже геть не те дiвча, яким вона була на весiллi, попри маленький зрiст та вагiтнiсть, зараз вона була пишною молодою жiнкою – бiлошкiрою, кругленькою, сiроокою та бiлявою. Багато чоловiкiв не вiдмовились би вiд такоi у своему лiжку. І Рауль, звiсно, не вiдмовився. Високий пояс сукнi мадам де Вандом знов нагадав Ізабеллi, що нiчого доброго iй чекати не слiд…
За кiлька крокiв вiд трону Луiза схилилась у ритуальному реверансi та завмерла, чекаючи на дозвiл його величностi пiдвестися. Треба гадати, iй важко триматися, схиливши колiно, в ii станi, а король, як бiльшiсть молодих чоловiкiв, геть цього не розумiв, тому вiн уважно слухав довгий перелiк володiнь, сеньйорiй i титулiв, аж тодi дозволив iй встати.
– Мадам де Вандом, ми надзвичайно радi бачити вас при дворi, – сказав король, вказуючи, куди Луiзi стати.
Розгублена розчервонiла мадам де Вандом замiсть того, щоб стати, де вказано, ще тричi присiла у реверансах, що треба було робити, лише залишаючи залу. Придворнi зашепотiли щось глузливе, Рауль кресонув дружину розгнiваним поглядом. Луiза розгубилась ще дужче i стояла геть червона, не пiднiмаючи очей, руки ii, зчепленi на животi, тремтiли.
Високий лоб Рауля прорiзала глибока зморшка – ознака сильноi стурбованостi. Вiн шукав поглядом Ізабеллу, та не знаходив ii у звичному мiсцi бiля трону. Вiн знав, що попри бездоганне виховання та придворну витримку, попри завмерлу свiтську посмiшку на вустах, цей прийом iз представленням до двору Луiзи для неi як ляпас. Вiн хотiв поговорити з Ізабеллою до того, як почнеться учта, де iх можуть розсадити далеко одне вiд одного без жодноi змоги перекинутися хоч пiвсловом.
Проте знайти Ізабеллу йому вдалося лише в ii покоi. На щастя, вона була сама, мадемуазель де Буассi з дозволу королеви на два тижнi поiхала на прощу. Призвичаеним рухом, сунувши дрiбну монету у податливу вiдпружену долоню, вiн вiдпустив покоiвку, що допомагала своiй панi iз зачiскою. Покоiвка удавано ображено зойкнула, хоча добре знала, що коли молодий Вандом опинився в лiжницi мадам Ізабелли, та ще й мадемуазель де Буассi немае, то в неi буде кiлька вiльних годин.
Ізабелла, звiсно, зауважила вторгнення, проте продовжувала удавати, що зайнята вибором прикрас. Рауль деякий час мовчки дивився на неi, аж язиком цокнув вiд захвату. Вона – iдеальна придворна дама, така витончена, освiчена, так доречно вбрана. Вiн прийшов саме у ту мить, коли покоiвка мала подати iй верхню сукню з чорного оксамиту, але не встигла. Тому Ізабелла сидiла у нижнiй сукнi темно-червоного кольору, який пасував iй найбiльше.
– Мадам…
– Ви прийшли, монсеньйоре? Хiба ваша дружина вiдпустила вас?
– Я не потребую ii дозволу! – рiзко вiдповiв Рауль, ледве стримуючи роздратування.
Ізабелла нiколи не дозволяла собi ревнощiв, проте вся ця ситуацiя була важкою та неприемною, Вандом волiв швидше ii зам’яти та повернути коханцi настрiй. Рауль упав перед нею на колiна та схопив за руки. Вона нетерпляче вивiльнилась. У Вандома геть зiпсувався настрiй.
– Та що iз вами, мадам?
– Ви представили двору мадам де Вандом… У неi буде дитина…
– Не думав, мадам, що вас дивують такi речi. Вона – моя дружина, де ж менi з вашоi ласки брати законних синiв?
– Звичайно, монсеньйоре, вона – ваша дружина. А хто тодi я?
– Ви – жiнка, яку я кохаю. Понад усе. Хiба ви забули?.. Я присягався вам тисячу разiв.
– Атож. Як я могла забути? – вона прикусила губу, навiть не намагаючись приховати гiркоту.
Вандом рiзко пiдвiвся, гнiв так оволодiв ним, що вiн почав мiряти покiй широкими кроками. Настрiй коханки не давав йому спокою, вiн прагнув припинити iхню сварку якнайшвидше.
– Господи, Ізабелло, чого ви хочете?
– Того, що й будь-яка жiнка – бути дружиною, а не коханкою! Народжувати законних дiтей, а не бастардiв… Бути господинею у вашому замку, а не бiдною родичкою, яку терплять iз великоi милостi…
Вандом, не опанувавши себе, вже хотiв вiдповiсти рiзко, майже грубо, та Ізабелла пiдвела до нього своi наповненi сльозами очi. Попри нахмуренiсть, попри стиснутi жорстко губи, вiн був як повiтря для неi. Кожен погляд, кожна посмiшка, кожен дотик… Зрадливi сльози покотилися по обличчi, вона квапливо змахувала iх. Вандом кинувся до неi, цiлуючи руки та намагаючись обiйняти.
– Не треба, монсеньйоре… Не треба. Я не хочу. Нiчого путнього з цього не вийде. Ви одруженi, Бог дав вам дитя. А те, що було у нас iз вами, жодним добрим словом не назвати. Ідiть… Вас буде шукати його величнiсть… Або вона… Залиште мене… Я маю привести себе до ладу перед святом. У мене очi червонi. Їi величнiсть уважна до таких речей, ii дами мають бути привiтними та веселими i робити те, що накажуть – байдуже, що у них на серцi…
Вона квапливо вивiльнила руки. Рауль аж скривився вiд образи. Мало чим жiнка могла полоснути його гордощi сильнiше, анiж такою зневажливою вiдмовою вiд його кохання. Так хiба що набридливе цуценя проганяють…
– Я хочу, щоб ви пiшли, монсеньйоре. Те, що мiж нами було, iнколи робило мене по-справжньому щасливою, та набагато частiше – нещасною. Якщо я не прожену вас, то дозволю вам зруйнувати мое серце, репутацiю та життя вщент. А я цього не хочу.
Хоча Рауль досi мовчав, крила носа його аж побiлiли, видаючи гнiв. Саме страх того, що його почуття, бажання, його самого можуть вiдкинути, як непотрiб, змушував розривати будь-якi стосунки першим. Вiн найменше чекав такого повороту подiй вiд завжди покiрноi його волi Ізабелли. Його маленькоi Ізабо… Адже жодного разу до цього дня вона не виказувала iнших бажань за його власнi. Спантеличений, ображений Рауль глухо запитав:
