скачать книгу бесплатно
– Як те все витримати? – Ізабелла сполотнiла й опустила голову.
Мадам де Гокур змiряла ii важким, як камiнь на шиi потопельника, поглядом темно-сiрих очей. Вона ж усе пояснила, якi ще запитання? Вiд жiнки непотрiбно розумiння, лише слухнянiсть. Розумна жiнка – завжди слухняна, нащо ускладнювати собi життя?
– Забагато питань як для вихованоi дiвчини вашого походження, дамуазель.
Ізабелла прикусила губу, вiдвела погляд, аби приховати спалах гнiву та протесту.
– Вiд вас у цiй справi геть нiчого не залежить, дамуазель. За будь-яких обставин ви маете пристати на волю вашого чоловiка. Коли це не суперечить наказам церкви, звiсно. Не смiйте пручатися, вiд того буде ще гiрше у цiй справi. Може, вам пощастить i ви одразу ж завагiтнiете. Тодi чоловiк дасть вам спокiй до пологiв та ще сiм тижнiв пiсля них.
Тепер, коли за вiкнами вже вечорiло, приборканi вдень страхи знову взяли над бiдолашною Ізабеллою гору. У млосному теплi добре нагрiтоi бенкетноi зали та вiд того, що вона зранку анi крихти не взяла до рота, бо потрiбно було до вiнчання сповiдатись та причаститись, в Ізабелли паморочилось у головi й пливло перед очима. Вона непевною рукою вiдламала маленький шматочок коржа, на якому подали смажену оленятину iз кислим ягiдним соусом, i спробувала проковтнути. Проте сухий хлiб уже геть просочився жирною смажениною та соусом, i дiвчину почало ще бiльше нудити.
Коли ж вона наважувалась трохи повернути голову праворуч, то бачила, що Рауль сидить дуже прямо, його посклянiлi свiтло-блакитнi очi, в оправi прямих вiй, незмигно дивляться кудись угору на балкон iз прапорцями, де сидять музики – так, наче все, що вiдбуваеться у бенкетнiй залi, геть його не обходить. Вiн свою роль грае, анi бровою не повiвши. Вiд самоi думки, що Рауль поведе увечерi свою дружину до лiжницi й робитиме всi тi речi, про якi розповiдала мадам де Гокур, Ізабеллу знову скрутив напад нудоти.
Музики заграли павану, мелодiя придворного танцю здалася дiвчинi неймовiрно печальною, i чи не вперше в життi Ізабеллi навiть не захотiлося танцювати. Сили полишили ii, Ізабелла упiймала себе на зрадливiй думцi, що вона почуваеться такою нещасною, що хотiла б заснути та прокинутись аж тодi, коли звикне до цiеi дитини, що куняе носом поруч, коли вона не буде сiпатися вiд найлегшого його доторку, як вiд розжареного залiза. «Боже, змилуйся, нехай це все закiнчиться якнайшвидше! Я вже геть не маю сил сидiти прямо та удавати добре виховану придворну даму. Ще трохи – i я привселюдно розридаюсь…» – думала вона, з силою втискаючи собi нiгтi в долонi, щоб не закричати вiд розпачу. І тiльки присутнiсть старшого брата змушувала ii згадувати про настанови графа де Вертю: чи не зашкодить родинi така ii поведiнка? А коли менестрель затягнув низьким хриплуватим голосом старовинну пiсню про кохання сiра Ланселота та королеви Женев’еви, сльози навернулись на очi, й Ізабелла змушена була прикусити губу, щоб не дати волю почуттям. Вона i сама любила спiвати ту пiсню, акомпануючи собi на арфi. Пiснi про нещасне кохання чудовi, поки не стосуються тебе особисто. Наразi важко було добрати влучнiшоi спiваночки, аби показати, що в неi на душi. І не раз, поки вона була заручена iз Раулем, Ізабелла дозволяла собi забутися у томливих поцiлунках потай та у тих маленьких пестощах, що марно забороняти нареченим, коли справа йде до весiлля. Тепер iй було соромно та нiяково вiд тих спогадiв, так наче вона вчинила щось непристойне. Як легко було згубити себе, збезчестити родину!
«А чого ти хотiла? – роздратовано й подумки вона дала собi ляпаса. – Отримати все, що хочеш? Забула, хто ти? Дочка принца та шльондри… Радiй з того, що маеш! Що тебе представили до двору, а не вiдправили чахнути в молитвах та постах до якогось королiвського абатства!» Ізабелла потроху опановувала себе. Зрештою, вона спромоглася навiть натягнути подобу посмiшки.
Змучена довгим виснажливим днем, Луiза де Русi заснула сидячи, та й Анрi докладав надзусиль, аби не впасти обличчям на стiл. Який сором!
Гостi, розгаряченi вином зi спецiями та жирною iжею, розмовляли голосно, емоцiйно, проклинаючи бургундцiв, англiйцiв та вже вголос королеву Ізабо. Дофiна марно викликали до королiвського суду в Парижi, звинувативши в образi особи короля. Звичайно, принц не мав нiякого намiру повертатися до Парижа, вiн безславно здався королю Англii, де на ключовi посади призначено бургундцiв або англiйцiв. Тому його оголосили винним у зрадi, позбавили спадку i вигнали за межi королiвства. Кiлька центральних i пiвденних провiнцiй досi зберiгали вiрнiсть дофiну, проте вони були територiально роздiленi та значно бiднiшi за торгову пiвнiч королiвства, а тому давали незрiвнянно менше податкiв.
Поточний стан справ у королiвствi пiсля вбивства герцога Бургундii не допускав розмов, окрiм полiтичних, навiть на весiльнiй учтi. Ізабелла щиро зрадiла з того, iнакше до молодих було б привернуто бiльше уваги, нiж вона могла б витерпiти. На диво, було мало непристойних жартiв та вимог. Чудернацьке весiлля… Ізабелла вже не раз бачила, що весiлля при дворi – це зазвичай веселий балаган iз непристойними жартами, де з молодого ще до лiжницi стягнуть геть увесь одяг, музики бiгтимуть поперед, гратимуть бадьору мелодiю на флейтах, натякаючи, що цiеi ночi йому спати не доведеться. Потiм розчервонiлий молодий, притискаючи до нiг залишки сорочки, а то й геть голий, виблискуючи бiлими сiдницями, опиниться перед шлюбним ложем iз закритим пологом, бо молода сором’язлива. Священник, який прийшов благословити консумацiю, подумки висварить безсоромних п’яних гостей, що натовпом вперлися до покою. Квапливо бризне святою водою, благословить пару й жестом накаже всiм виходити. І до ранку iх залишать у спокоi. А потiм родина чи навiть цiлий двiр прийдуть перевiряти постiльну бiлизну, аби засвiдчити, що шлюб вiдбувся тiлесно й уже не може бути розiрваний за будь-якоi причини.
Вiдтодi, як варварський (чи язичницький) звичай роздягати нареченого дорогою до лiжницi дозволив собi легковажний двiр ще на весiллi короля Шарля, до нього вдавалися чи не кожного разу, якщо не було прямоi заборони та погроз епiтимii вiд церковних отцiв. Та зараз, на щастя для Ізабелли, анi двору, анi родичам було не до жартiв. Королiвство, спадкове право, пери, принци, столiттями усталений порядок речей мiг бути зруйнований ущент щомитi. Кому тут буде дiло до жартiв iз нареченим та сором’язливою нареченою?
Лише зрозумiвши, що у цих галасливих суперечках про англо-французько-бургундське протистояння та у звичному весiльному сп’янiннi нiкому до нього немае справи, Рауль де Вандом по-мисливськи впевнено зловив пiд столом руку Ізабелли, бо ж сидiв поруч, та мiцно стис ii. Вона на коротесеньку мить пiдвела до нього наляканi темнi очi, потiм ii погляд ковзнув до вiкон iз кольоровими вiтражами, до захмiлiлих галасливих гостей, i, вирiшивши, що iй нема чого втрачати (яке неподобство!) вона переплела своi пальцi iз його й легко стисла у вiдповiдь. Його долоня була приемно теплою, а шкiра на руках загрубiла вiд постiйних вправлянь зi зброею.
«Так близько i так недосяжно далеко… Що ти робиш, Ізабелло? – подумки здивувалась дiвчина своiй поведiнцi. – Вiн зрештою тебе згубить. Бо вiн – отрута для тебе. Ти сама себе згубиш, як не одумаешся, не припиниш це безумство… Зганьбиш себе перед усiм двором… Зганьбиш родину…»
Вандом ледь помiтно нахилився до Ізабелли та, не вiдводячи погляду вiд протилежного кiнця зали, де на балконi iз прапорцями грали музики, прошепотiв самими вустами:
– Я – ваш, а ви – моя, мадам. Назавжди. Що б не сталося. Це моя вам присяга.
Ізабелла аж стенулася, проте не вiд змiсту його слiв, який не одразу второпала, а вiд незвичного звертання, вимовленого до неi вперше. Мадам! Так, справдi, вона тепер замiжня. О, чорти б його забрали, цього Анрi де Вандома! Вона iз невимовним жалем та щемом згадала усi тi пестощi по закутках Анжерського замку, усi тi непевнi доторки у коридорах, бентежнi поцiлунки та квапливi обiйми, вiд яких паморочилось у головi. Розпачливi, вже нестримнi сльози зрадницьки набiгли на очi, нехтуючи присутнiстю Жана Дюнуа, зневажаючи усi настанови покiйного брата та усвiдомлення родинних iнтересiв. Вимучена, тремтлива посмiшка геть збiгла з ii вуст. І життя здалося мадам де Вандом у ii чотирнадцять рокiв зруйнованим ущент.
Частина І
1422
Рауль де Вандом стояв на колiнах вiд самого ранку, як англiйцi захопили Шуазi-сюр-Ен. Руки викрутили назад i зв’язали мотузкою мiцно, до онiмiння, здерши шкiру на зап’ястках. Дякувати Боговi, його лишили самого, а не прив’язали, як решту, по двое. Принаймнi вiн мiг трохи змiнювати положення тiла. Травневе, вже пекуче сонце розжарило металевий шолом на його головi, Вандому кiнець кiнцем удалося його скинути. Шолом дзвякнув об камiння, п’яний англiець iз варти рiзко прокинувся, кiлька разiв махнув бойовою сокирою урiзнобiч, не розумiючи, звiдки загроза. Потiм, уторопавши, що то полонений, дав йому мiцного стусана, що аж в очах потемнiло, та знову прилаштувався спати. Рауль голосно видихнув, заплющив очi, пiдставив обличчя сонцю, а змокле пiд поту, по-солдатськи дуже коротко пiдстрижене темне волосся – рвучкому, навiть приемному вiтерцю. Його нестерпно мучила спрага, та просити води в англiйцiв було марно. Рауль за три роки на вiйнi надивився англiйського милосердя досхочу, а вiдтодi як у березнi в битвi при Боже французи вбили брата англiйського короля, розправи годемiв[8 - Годем – презирливе прiзвисько англiйцiв.] над гарнiзонами мiст та замкiв, що здалися чи впали вiд облоги, стали ще безжалiснiшi. Англiйцi рiдко згадували про лицарськi звичаi, коли йшлося про вiйну за французьку корону. Вiйна на чужiй землi ведеться швидше, коли супротивник наляканий. Та й сам Рауль уже не був тим наiвним хлопчиськом, який мрiяв про звитяги: кривава Паризька рiзанина, битва при Боже, де вiн заслужив лицарськi остроги, останнi кiлька мiсяцiв активного наступу ворога змусили його добре затямити, що вiйна – це не турнiр i не розвага. І не гра, з якоi можна щомитi вийти. Коли б’ешся за свою землю, йдеш ко кiнця.
Вiн примружив очi, пекучi вiд пилу повiки сонце налило важким свинцем. Вiтер доносив запах перших троянд, бузку та яблуневого цвiту, що бiлими пелюстками припорошував слiди штурму. На коротесеньку мить Раулю здалося, що ця вiйна лише наснилася, а вiн зараз розплющить очi й опиниться у замку свого дитинства, в Маршенуарi… Аж поки Вандом не розчув англiйську лайку, вiд якоi йому хотiлося блювати. Довкола сидiли, понуро опустивши голови, такi самi зв’язанi, змученi спрагою бранцi, як i вiн. Нiхто не плекав марних надiй, король Англii наказав страчувати гарнiзони замкiв, що насмiлилися чинити спротив. А вони два тижнi тримали облогу.
У променях золотавого травневого сонця Рауль вихопив поглядом шибеницi, якi готували англiйцi, i його знову опритомнив жах поразки, кривавоi рiзанини, яку влаштували англiйцi, захопивши Шуазi. Пiдлi удари зi спини, поквапцем рознесенi голови, дрiбний дощ чужоi кровi, що заливае обличчя й руки. Його власна ганьба, його гордiсть, скинута обличчям у багнюку, розкраяне камiнням пiдборiддя, його розрубаний англiйською сокирою щит iз гербом, його зганьблений прапор, його збитi у кров колiна – адже усi полоненi стоять на колiнах. Вiн бився до останнього, вiн не хотiв здаватися. Здатися англiйцям означало ганебну смерть – iнколи швидку, iнколи мученицьку. Рауль особисто вiддав свого меча лорду Монтгомерi, вже коли був оточений п’ятьма англiйцями. Лицарський звичай зобов’язував лише взяти з такого шляхетного полоненого обiцянку не тiкати, проте кому потрiбнi тi дурнi правила? За останнi чотири роки англiйцi, поновивши вiйну, не раз нехтували лицарськими правилами: обложенi мiста морили голодом та вiдводили постачання води, села навколо руйнували вщент, вирiзаючи усiх мешканцiв – вiд немовлят до немiчних старих, нескоренi замки спалювали, гарнiзони страчували у найганебнiший для французького дворянина спосiб – через повiшення.
Усвiдомлення цього всього сповнювало полонених дивною байдужiстю. Як уже вмирати, то скорiше! Проте Вандом чи не единий не знав байдужостi: його тiло занiмiло, рани та порiзи на обличчi нили, наче iх щедро присипали сiллю, обвiтренi вуста жадали води, кров – чи то чужа, чи своя – кiркою просякла лляну сорочку пiд панциром, вiд роздратування та власноi безпорадностi хотiлося кричати. Ще бiльше кричати, що вiн не хоче тут помирати у своi дев’ятнадцять рокiв! Ледь притомний вiд спраги! На шибеницi! А коли вiн згадуе свою невiстку, мадам Ізабеллу, ii чорнi очi iз тонкими золотавими смужками, ii посмiшку, аж прозорi бiлi руки, тонку постать та звабливу ходу, наче вона не йде, а ковзае по льоду, то Рауль ладен був завити вiд безсилоi лютi. «Ізабелло!.. Я – ваш, а ви моя…» Тисячу разiв повторював вiн подумки ту присягу, коли бачив ii при дворi, коли принiс iй звiстку про смерть чоловiка, коли ii вiдвели у вдовин покiй на сiм тижнiв, коли ii забрали рiк тому у королiвське абатство Фонтенвро, аби вiдбути жалобу. Ізабелло!.. Бачити, бути так близько, мати тисячу разiв змогу, та не дозволити собi навiть пальцем ii торкнутися! Чи вагався б вiн хоч мить, коли б знав, що йому судилося померти? Тут, сьогоднi, ось так… Чи почув би вiн бодай слово ii заперечень? «Присягаюсь… Усiм святим присягаюсь: якщо менi судилось звiдси вибратись живим, Ізабелла буде моею, хто б не став менi на шляху, – подумав Вандом. – Я не буду бiльше нарiкати, що не мав достатньо волi, аби вчинити так, як я хочу».
Вiтерець знову вiйнув запахом яблуневого цвiту, Рауль облизав сухi обвiтренi губи. Як же хочеться бодай чистоi криничноi води! І навiть серед цих рознесених кулевринами стiн, серед лiсу облаштованих шибениць, серед смороду гниття тiл та випущених нутрощiв Рауль гостро вiдчув, що вiн живий до нестями.
Лорд Монтгомерi, на продив тверезий та поголений, якщо брати до уваги нiчний штурм та вакханалii цього дня, давав на горiхи своiм джурам, якi зв’язали дворянина королiвськоi кровi. Дворянина, який, здавшись у полон, особисто вiддав йому свою зброю. Лорд Монтгомерi завжди був суворий до таких речей. Зрештою, якщо брати до уваги приналежнiсть до родини Вандомiв, за всiма звичаями пiсля присяги не залишати замку Рауль мав роздiлити вино, жiнок i переможну радiсть англiйцiв. І якщо переляканi селянки не викликали в нього жодного захоплення, то вiд вина Рауль i справдi не вiдмовився б. Спрага, голод й жах минулоi ночi та дня мали бути потопленi бодай у недовгому забуттi. Рауль жадiбно схопив запропонований англiйцем глек i почав квапливо пити. Вино червоними цiвками розтiкалося по обличчю, змиваючи суху кров, даруючи кволу слабкiсть у ногах…
Аж раптом його щосили вдарили по спинi, вiн випустив глек i упав. Та коли пiдвiв голову, то зрозумiв чому: до Шуазi в’iхав сам король Англii! Через те, що Вандом стояв на колiнах, король, та ще й верхи, здався йому надзвичайно високим. За його величнiстю слiдували два його молодших брати – герцог Бедфорд та герцог Глостер i кiлька юних джур, коротко пiдстрижених, в однакових кiрасах iз королiвським гербом. Його величнiсть був нахмурений i чимось роздратований, вiн зробив кiлька зауважень джурам англiйською, Рауль не зрозумiв змiсту, проте добре зауважив, що хлопцi побiлiли, як крейда. Про сувору дисциплiну в англiйськiй армii не знав хiба що глухий. Король був однаково суворий до себе, до своiх братiв, племiнникiв та звичайних солдатiв. Саме цим вiн i заслужив щиру повагу. Улiтку минулого року король Генрi висадився в Кале iз десятитисячним вiйськом, аби захопити мiсто Вандом. І це попри те, що граф де Вандом, батько Рауля, вже шiсть рокiв iз самого Азенкура залишався в англiйському полонi. Англiйцi вже давно не зважали на тi порожнi лицарськi дурницi.
– Скiльки у вас тут полонених, лорде Монтгомерi? – запитав король.
– Сорок двi душi, ваша величносте. Серед них – син Луi де Вандома. Вiн здався менi особисто, бо я обiцяв зберегти йому життя, – квапливо промовив Монтгомерi, вказуючи на Рауля, якого так i тримали на колiнах.
Король скривився. Коли зберiгати життя кожному вороговi шляхетного роду, цей клятий народ нiколи не навчиться покорi!
– Хто комендант?
– Маркiз де Гаре, ваша величносте.
– Живий?
– Так, ваша величносте, поранений у плече.
– За Вандома, хай йому грець, дозволяю призначити викуп, коли вже вiн вам особисто здався. Гарнiзон повiсити. Маркiза повiсити останнiм. А Вандом нехай це все бачить, аби засвiдчити своему володарю. Замок вiддати моiм солдатам та спалити вщент. Коли спiймаете когось з утiкачiв – утопити, незважаючи на походження.
Рауль прикрив очi та подумки прочитав подячну молитву. Вiн житиме! Про цiну вiн зараз не думатиме, щоб не збожеволiти. Монтгомерi лише мовчки вклонився. Лорд вiдчув глибоке внутрiшне полегшення. Король за звичкою мiг зневажити його слово, його обiцянку дворянина та стратити усiх бранцiв, як вiн робив iз кожним замком пiсля поразки пiд Боже. Його величнiсть терпiти не мiг, коли йому чинили спротив. Що довше боронилися захисники, то дорожчою була розплата. Король з почтом виiхав огледiти замковi укрiплення. Вiн настiльки вiрив у законнiсть своiх прав на французький престол, що у спротивi своiй волi вбачав лише зухвалiсть та непокору.
Коли Раулю де Вандому дозволили пiдвестися, рятiвний хмiль вiд вина натщесерце як рукою зняло. Пiд крiпосною стiною сидiли зв’язанi по двое i вже приреченi на смерть полоненi. Гiрше й бути не може… Гарнiзон Шуазi – дворяни, для них кара на горло – найганебнiша смерть.
Вони справдi змусили Вандома дивитись, як одного за одним англiйськi солдати повiсили кожного захисника Шуазi. Без священника та останньоi сповiдi. Без мiшкiв на головi. Маркiз Гаре читав молитву, проводжаючи своiх воiнiв на смерть, а Рауль цiпенiв, дивлячись широко вiдкритими очима, щоб нiколи не забути кожне обличчя, кожну муку, кожен хрип. Англiйський король, його брати, почет так само мовчки спостерiгали за стратою. Попри те що военний звичай дозволяв переможцю, який захопив замок штурмом, розпоряджатись життям його захисникiв на власний розсуд, розважливий герцог Бедфорд усе ж спробував умовити свого брата короля обрати призначення викупу чи бодай страту вiдсiченням голови. Марно. Його величнiсть прагнув помсти. Вiн досить рiзко зупинив потiк красномовства та аргументiв Бедфорда. Той уклонився мовчки, виказуючи беззаперечну покiрнiсть волi брата, й вiдступив. Попри те що герцог щиро вважав таку жорстокiсть недоцiльною, але ще бiльш неприпустимим було починати будь-якi прилюднi суперечки зi своiм братом королем. Тому вiн мовчки спостерiгав за стратою, хоча в його сiро-зелених очах горiв шал.
І коли вже Рауль побачив, що маркiз Гаре, повiшений останнiм, аби подовжити його муки, перестав рухатись, i тiло його безпорадно обм’якло, вiн вирiшив, що найгiрше вже вiдбулося. Аж тодi англiйськi солдати притягли джуру Вандома, того, якому вiн сам наказав втекти та привезти звiсточку дофiну. Як i кожного, кого король Генрi називав утiкачами, хлопця зв’язали та скинули зi стiни в замковий рiв iз водою. Рауль, втративши будь-яку чутливiсть та сили, повiльно осiв пiд стiною.
Поруч iз королем Англii стояли два хлопцi, ще пiдлiтки, його племiнники, позашлюбнi сини Бедфорда та покiйного Кларенса. Обличчя, треба визнати, у обох вiд побаченого були блiдо-зеленi, вони ледь стримували потяг до блювоти, проте, знаючи вдачу та гнiвливiсть свого дядька короля, не посмiли анi ворухнутись, анi заплющити очi.
– А ви, месье, – його величнiсть iз презирливою посмiшкою звернувся до Вандома, – пiсля узгодження суми викупу та вашого слова iдьте до так званого дофiна та перекажiть йому, що так буде iз кожним французьким замком, який вiдважиться на спротив.
Король скривився, а ще кажуть, що Вандома висвятили у лицарi пiсля битви при Боже. Бiдолашний принц Шарль, коли вiн робить лицарями чоловiкiв, якi ледве на ногах тримаються вiд видовища страти!
Надвечiр розграбований Шуазi англiйцi пiдпалили. Рауль де Вандом сидiв верхи, його розв’язали, навiть, за наказом лорда Монтгомерi, запропонували якусь iжу. Та, розiп’ятий вiдчуттям власноi безпорадностi й провини, полонений втратив усi вiдчуття, як набита ганчiр’ям лялька. «Вони всi мертвi, всi до единого мертвi. А я чомусь живий… Для чого? Що iще я маю зробити?» – весь час подумки повторював Вандом. Чорнi iз золотавими смужками очi мадам Ізабелли, ii тонкi прозорi пальцi, до яких вiн наче випадково торкався, проходячи мимохiдь в Анжерi, дивна хода, жасминова есенцiя, що проймала наскрiзь ii вбрання, все, що породжувало його бажання та робило живим до нестями, – геть зникло з пам’ятi. Перед очима стояли лише шибеницi iз мертвими тiлами.
«Я мушу iхати до дофiна… Мушу iхати… Я не буду про все це думати… – постiйно повторював Рауль: – Я виживу, повернуся i помщуся. Присягаюсь, що помщуся. Кожному з них помщуся».
Побачивши, що в полум’i обрушилася стiна донжона, розбита ядрами кулеврин, король Англii задоволено кивнув i рукою дав знак молодому Вандому забиратися геть. Йому знадобилося три доби, аби привезти дофiну Шарлю скорботну новину.
* * *
Минуло два роки вiдтодi, як король Францii у полонi божевiлля й не без допомоги королеви Ізабо та герцога Бургундського своiм ордонансом зробив дофiна вигнанцем та позбавив його спадку. У Парижi та й у всiй пiвнiчнiй Францii регентом королiвства та законним спадкоемцем визнавали англiйського короля. Для самого дофiна це означало вiддатись на поталу постiйним сумнiвам у своiх спадкових правах. Єдина людина, яка могла знати точно, – королева Ізабо. Але вона пiдтримувала англiйцiв, чекати вiд неi ясностi було справою марною. Задаремно королева Йоланда, його майбутня теща та очильниця анжуйськоi спiльноти, шепоче запевнення, що вiн – единий живий син свого батька, отож жодного сумнiву нi в кого не було щодо його законностi, коли вiн народився. Однак вразливий принц цiлими тижнями впадае у меланхолiю. Грае на арфi чи роздивляеться свое обличчя у срiбне люстерко: чи справдi вiн схожий на короля? Хiба ж покiйний герцог Орлеанський – не брат короля, хiба ж не подiбнi вони?
Із люстерка дивляться рiзнокольоровi вирлатi очi: одне – прозоре, свiтло-блакитне, друге – каламутне, зелено-каре. Високе чоло, довгий м’ясистий нiс, бiла шкiра, ледь iз натяком на вуса та бороду, коротке свiтло-руде волосся. Принц намагався згадати обличчя своiх орлеанських родичiв: Шарля, полоненого пiд Азенкуром, Фiлiппа де Вертю, що його отруiли бургундцi. Безперечно схожi з ним, тiльки як кузени чи брати? Воля дофiна до боротьби та спротиву береться з внутрiшньоi впевненостi у власнiй правотi. Коли ж вiн байстря, тодi законний спадкоемець трону – полонений герцог Орлеанський, аж нiяк не англiець. А вiн сам тодi хто? Бастард, як Дюнуа? Як важко вiд цiеi непевностi! Як просто все було до вбивства герцога Бургундського, жодна людина не наважувалася назвати його байстрюком.
За два iз половиною роки пiсля подiй на мосту Монтеро, попри зусилля королеви Йоланди, дофiн, змалку привчений до участi у справах полiтичних, засiданнях парламентiв, до листування iз европейськими дворами та магiстратами мiст, почав поступово уникати вiдповiдальностi. Найближчi друзi принца – Луi та Рене Анжу, Жан Дюнуа, Рауль де Вандом – перш за все товаришi у його розвагах: танцях, спiвах, маскарадах, бенкетах, грi у костi, залицяннях до легковажних та гарних, як ляльки, придворних дам, що спритно пiдбирають спiдницi. Зрiдка бували й лови, бо його високiсть не надто полюбляе полювання – це мимоволi нагадуе йому про засiдку та вбивство герцога Бургундського. У тих заняттях дуже мало мiсця та часу для державних справ чи ведення военних дiй.
Як справжнiй Валуа, дофiн успадкував згубну кров та скаженiсть бажань. Проте дами, що припали до вподоби його високостi, можуть просити лише коштовнi подарунки та землi, до впливу на справи державнi iх не допускають. Пiсля Великодня в квiтнi принц одружився iз Марi Анжуйською. Та на свою доньку королева Йоланда не покладала великих надiй – для впливу на принца потрiбна жiнка мудрiша та вродливiша. Жiнка, яка здатна на дещо бiльше, нiж увесь час виказувати покору та вимушено сипати лестощами, себто жiнка, яка може вселити впевненiсть у власних силах у його нiжне серце. Бiльших сподiвань, анiж народження законних спадкоемцiв, на побожну принцесу Марi не покладають. Владу полiтичну при дворi дофiна мають лише тi, хто з дитинства був iз принцом та залишився у найбiльших випробуваннях, – Тангi дю Шатель, Жан Луве, Робер де Масон, Гiйом д’Авогур, П’ер де Жiак – старi арманьяки та анжуйцi з оточення королеви Йоланди. Або ж молоде поколiння сеньйорiв, чиi батьки та старшi брати загинули чи були полоненi пiд Азенкуром, – Жан де Дюнуа та Рауль де Вандом. З дофiном i молодший брат герцога Бретонського, Рiшар д’Етан, вiрний королiвським лiлеям, попри полiтичнi маневри старшого брата. Незважаючи на войовничiсть найближчих радникiв, дофiн iз часiв угоди в Труа виказуе мало рiшучостi та прагнення вести вiйну. А дii його капiтанiв часто-густо розрiзненi, неузгодженi та вiдчайдушнi. Інколи це приносить результат, iнколи – лише втрати. Англiйцiв таке ведення вiйни скорiше дратуе, як дii нормандських рутьерiв, вони так само безжально карають на горло тих, хто потратив до iхнiх рук.
Двiр дофiна за звичкою продовжував витрачати величезнi кошти: сукня придворноi дами могла коштувати тижневого утримання чималого гарнiзону, а дорогоцiнне камiння на поясi фаворита короля – цiлоi военноi кампанii. Борги принца зростали з кожним днем, а в скарбницi гуляв вiтер. Вiйна – дороге задоволення, а вiйна на два фронти схожа на фiнансове самогубство. Усе при дворi дихае брехнею, дiрявi кишенi старанно прикривають золотим гаптуванням, родиннi замки перезакладаються знов i знов, аби здивувати придворних новим убранням, приголомшливими розвагами, вишуканою iжею чи витонченим вином. Королiвський радник Жан Луве, що вiдповiдав за збирання податкiв у Провансi, мовчки фiнансуе божевiлля двору. Звичайно, право збирати податки завжди означало швидке збагачення. Тому вiн, людина геть не шляхетного походження, проте працьовита та вiрна, видав свою старшу дочку Жанну за сiра де Жуаеза, а молодшу Марi, – за Орлеанського Бастарда – Дюнуа.
Весело мандруе двiр iз Шинона до Тура, з Іссудена до Буржа, з Меюна до Амбуаза, лише б не переривати цю яскраву, як фейерверк, низку гулянь, тiльки б не зiпсували настрiй новини з вiйни. Важко уявити цим розрядженим в оксамит i шовк, легковажним, як метелики, сеньйорам, що поруч дзвенять не турнiрнi мечi i нагородою переможцевi буде не браслет дами. Не зрозумiти iм, що таке облога i яке воно, горе переможеного. Як байдуже вони гарцюють, полюючи по житнiх ланах, коли пiв-Францii помирае вiд голоду. Та хiба не для них квiтнуть у Ланже троянди?
Военнi подii з серпня минулого року дофiна не радували, не надихали: англiйцi та бургундцi сплюндрували чимало замкiв у самому серцi Францii, кiлька разiв загрожуючи таким вiрним принцу твердиням, як Дре, Вандом, Орлеан. Принц Шарль, замiсть того щоб подивитись у вiчi ворогу й тверезо оцiнити ситуацiю, що склалася, на королiвськiй радi, намагався знайти бодай швидкоплинне забуття у залицяннях до старшоi iз сестер Луве – Жанни де Жуаез. Прекрасноi Луветки. Вона, хоч геть не вписувалась у свiтловолосий, свiтлоокий канон визнаноi придворноi красунi, вражала жвавiстю погляду та грацiйнiстю рухiв. Легковажна, як i будь-яка придворна дама, що iх так ретельно збирала королева Йоланда, своею примхливою вдачею вона була схожа на чарiвну фею. Тканини на ii сукнi привозили з Гента, Венецii чи Константинополя, а плащi пiдбивали хутром, так нiби вона знатна дама, а не дочка голови суду. Рукавички для мадам Жуаез вишивали шовком найкращi гаптувальницi Францii, а ii коштовностi були гiднi королеви. І нема для мадам де Жуаез кращоi нагороди, нiж прийти на бал у сукнi з iталiйського смарагдового саету[9 - Сает – дорога тканина.] з бiлячим хутром на комiрi, щоб усi дами повмирали вiд заздрощiв, а кавалери – вiд захвату. Вона ладна полювати вранцi разом iз королiвською свитою, вдень молитися в церквi, ввечерi невтомно танцювати на маскарадi чи прогулюватися верхи. Дофiну марно й шукати кращоi подруги для розваг!
Королева Йоланда сама пiдкладала жiнок у лiжко свого зятя, шукаючи iнструменти впливу. Спершу, за кiлька днiв пiсля весiлля, королева наказала однiй зi своiх дам навчити принца мистецтва кохання, бо дочка якось пожалiлася, що ледве витримуе те, що в них вiдбуваеться у лiжку.
Принц Шарль сидiв на маленькiй лавцi з червоною оксамитовою подушкою. Перед ним у високому крiслi сидiла мадам де Жуаез. Вiн увесь час цiлував ii маленьку руку, трiпотливу, як пташка. Їхнi стосунки були на тому етапi, коли дама мусила озвучувати сумнiви, як iй наказав батько, пiдвищуючи ставки за власну нiжнiсть, а принц – виказувати настирливiсть.
Заiнтригована галасом надворi, Жанна грайливо вивiльнила руку, пiдвелася з крiсла так грацiйно, наче починала танок, i, пiдiйшовши до вiкна, стала навшпиньки, щоб краще бачити. Шарль теж пiдiйшов до вiкна, проте не зводив спраглого погляду з того мiсця, де високий зелений оксамитовий комiр вiдкривав бiлу, як снiг, шию.
– Що ж там таке, моя мила? – ласкаво запитав дофiн.
У нього був дуже приемний низький голос, особливо коли принц спiлкувався з тими людьми, яких знав достатньо довго чи добре.
– До замку хтось приiхав, ваша високосте. Не пiзнаю вершника. Мабуть, вас знову турбуватимуть цими нудними справами…
– Мадам, нема такоi справи, яка б завадила нам танцювати ввечерi на балу.
Мадам де Жуаез ласкаво посмiхнулася, пустивши бiсики очима. Вона майстерно роздмухувала пристрать у чоловiках. Безперечно, дофiн заплатить найвищу цiну за ii обiйми. У подiбних стосунках жiнка завжди ризикуе незрiвнянно бiльше, нiж чоловiк: людський поговiр, гнiв чоловiка, ймовiрнiсть отримати позашлюбне дитя…
Цiеi митi до кiмнати вбiг паж у бiло-червоно-зеленiй лiвреi дофiна.
– Ваша високосте, пробачте менi… – почав було вiн, впавши на одне колiно та опустивши голову. Вiн знiяковiв вiд присутностi мадам де Жуаез у приватному кабiнетi його високостi, куди був доступ лише для радникiв та королеви Йоланди.
Шарль насупився, його товстi губи скривились та затремтiли вiд недоброго передчуття:
– Що сталося, д’Арве?
– Рауль де Вандом просить вашу величнiсть прийняти його…
– Вандом? Хiба ж вiн не пiд Шуазi? Я хочу бачити його негайно!
Дофiн сiв у крiсло пiд високим блакитним балдахiном, а мадам де Жуаез без прямого наказу не наважилася вийти, так i залишившись бiля вiкна. Аж завмерла, погляд – на пiдлозi, руки зчепленi. Безперечно, жiнцi тут не мiсце. Вона це шкiрою вiдчула…
Сiрий, як привид, Рауль зайшов i напружено впав на одне колiно. Вигляд вiн мав кепський: три днi верхи без перепочинку, у тому одязi, що його полонили. Брудний, як чорт, у головi паморочиться вiд голоду, спраги та втрати кровi, на руках – синцi вiд мотузок, на обличчi – запаленi рани.
– Вандоме! – скрикнув дофiн. Вiн нiяк не очiкував побачити товариша своiх розваг у такому виглядi, наче вiн щойно прискакав iз поля бою.
При дворi молодий Вандом мав репутацiю чепуруна, що опiкуеться своiм зовнiшнiм виглядом, дбае про вбрання та поеднання кольорiв. З’явитися перед очима його високостi у такому жахливому виглядi без iстотноi причини – таке було годi й уявити!
– Ваша високосте, я привiз кепськi новини. Пробачте менi… Три днi тому герцог Бедфорд узяв штурмом ваш славетний замок Шуазi.
– Що?! – з обличчя дофiна зникли усi слiди любовного нетерпiння, з яким вiн щойно цiлував руки мадам де Жуаез.
Шарль майже вистрибнув з крiсла й схопив Вандома за плечi, змушуючи пiдвестися. Аж тут принц зауважив, що сорочка Рауля червона вiд кровi, i вiн ледве тримаеться на ногах.
– Увесь гарнiзон англiйцi повiсили на стiнах, утiкачiв утопили у замковому ровi…
– Повiсили маркiза де Гаре, дворянина? Ви певнi?
– То все вiдбулося на моiх очах, ваша високосте. Потiм Шуазi вiддали на розграбунок та спалили. Менi ж наказано передати вам слова короля Англii: «Так буде з кожним французьким замком, що насмiлиться чинити спротив».
– Як вам вдалося врятуватись?
– Я здався лорду Монтгомерi, ваша високосте, i вiн дав слово зберегти мое життя, бо ми схрестили зброю пiд час останнього штурму. До Рiздва я маю сплатити викуп або ж прибути до Парижа на волю лорда Монтгомерi.
– Я вдячний Пресвятiй Дiвi за ваш порятунок! І цьому надто чеснотному, як на англiйця, лорду! Але вас поранено, я негайно накажу моему лiкарю, метру Садару, оглянути вас.
– Ваша високосте, моi рани стерпнi. Я був би надзвичайно вдячний за великий келих гiпокраса та лiжко. Я хочу завтра бути в Ла Шапель-Вандомуаз.
– Але ж це непроста дорога для пораненого!
Рауль лише вклонився у вiдповiдь. Виходячи, вiн майже зiштовхнувся у дверях iз королевою Йоландою, яка мала звичку заходити у кабiнет зятя без супроводу пажа чи попередньоi доповiдi. Упiзнавши ii величнiсть, Вандом через силу вклонився, проте через рiзке запаморочення мусив зiпертися рукою об стiну. Королева навiть й оком не повела.
Помiтивши знiяковiлу мадам де Жуаез, королева ледь помiтним порухом пальця у чорнiй рукавичцi наказала iй забиратися геть. Знiяковiла Жанна, схилившись у низькому реверансi, поквапилась зникнути, вона аж нiяк не хотiла мати стосунок до справ полiтичних, военних чи державних.
– Мадам, моя матiнко, – звернувся до королеви дофiн, коли вони лишились наодинцi. – Англiйцi захопили Шуазi й стратили весь гарнiзон.
– Сумнi новини сьогоднi, ваша високосте. А я йшла вам повiдомити, що вчора бургундцi взяли Сен-Дiзье. Я щойно отримала звiстку з двору королеви Ізабо.
– У вас досi е вiрнi люди при дворi моеi матерi, мадам?
– Так, i, сподiваюсь, надалi будуть. Так само як i при особах герцогiв Бургундського та Бретонського.
– Як довго не було у нас великоi перемоги… Вiд Великодня минулого року. Вiдтодi, як наше славне лицарство розгромило годемiв пiд Боже, коли конетабль Бюшан надiслав менi штандарт цього безбожника Кларенса… А з лiта так i не вiдбили Сен-Рiк’е та Пон-де-Ремi у клятих бургундцiв. Як тут не сумнiватися в тому, що наше дiло праве?
– Мiй сину, закликаю вас нiколи не висловлювати цi сумнiви вголос. Вашi прихильники потребують вашоi впевненостi та твердостi. Ви – син короля Францii, вашого батька. Ви не мусите вклонятися англiйцю. Ви не мусите вклонятися бургундцю. Це ви – iхнiй сюзерен.
Дофiн стиснув кулаки й пiдiйшов до вiкна, над мiстом висiли важкi грозовi хмари. Королева злегка хитнула головою: скiльки ж зусиль треба докласти, аби цей дiтвак став справжнiм володарем i спромiгся вести вiйсько у бiй? Чи стане в неi сил та часу? Вона мае придумати, як тримати при дворi усiх прихильникiв дофiна, молодих шибайголiв, чиi батьки загинули пiд Азенкуром, а усiх знатних дам та багатих спадкоемиць зробити придворними своеi доньки, майбутньоi королеви.
Наче стверджуючи ii величнiсть у цих роздумах, Орлеанський Бастард, Жан де Дюнуа, запитав, чи не потребуватиме ii високiсть дофiна Марi побожноi придворноi дами. Адже його сестра, мадам Ізабелла, пiсля того як втратила вiд поранень при Боже свого чоловiка, Анрi де Вандома, вже рiк перебувае в анжуйському абатствi Фонтенвро. Безперечно, зведену сестру герцога Орлеанського та графинi д’Етан краще тримати в полi зору. Попри те, що мадам Ізабелла вже була при дворi бiльше року, ii величнiсть не встигла скласти думки про ii чесноти, характер чи вроду. Королева Йоланда не мала звички заважати побожнiй дамi оплакувати свою втрату, навiть задля полiтичноi потреби. Тому вона наказала Дюнуа повернути сестру до двору, якщо Вандоми не заперечуватимуть, i вона сама того хоче.
* * *
Рауль де Вандом спiшився не без зусиль. Вiн погарячкував, не давши собi вiдпочинку бiльше однiеi ночi при дворi. Яке щастя, що вiн уже вдома! Три днi божевiльних перегонiв потребували концентрацii сил, уваги та впертостi. Поранення здалося дрiб’язком, проте через недбальство в порiзi на плечi почалося запалення, шкiра довкола сильно почервонiла, пов’язка, яку зробив особистий лiкар його високостi, не врятувала вiд подальшого натирання кольчугою.
Його дружина, мадам Луiза, iще тонша й менша у чорнiй сукнi, схилилась у реверансi, не насмiлюючись анi пiдвестись без наказу чоловiка, анi пiдвести погляд.
– Мали б наказати винести менi вина, мадам, – сухо зауважив Рауль, роздратований бiльше власним самопочуттям та слабкiстю, нiж нетямковитiстю дружини.
Луiза ледве не розридалася вiд розпачу: вона ж так готувалася, ii покiйна свекруха майже рiк навчала ii бути турботливою дружиною. Вона прошепотiла нiкому не потрiбнi вибачення та наказала служницям готувати ванну й накривати стiл.
– Замiнiть постiль та вiдкрийте вашу лiжницю, мадам, – пiдказала вихователька.
– Але ж монсеньйора поранено. Може, вiн захоче провести нiч на самотi? – непевно заперечила Луiза.
– То вже йому вирiшувати, мадам.
