скачать книгу бесплатно
Ізабелла пiдвела переляканий погляд на графа де Вертю, який щось жваво обговорював iз старшими братами Рауля. В ii життi ще жодна особа чоловiчоi статi, окрiм братiв, не наближалася до неi так близько, не сидiла поруч так довго i не вимагала вiд неi спiлкування аж iз такою наполегливiстю. Ізабелла добре затямила, як мае поводитись на людях шляхетна дiвчина: бути скромною, чемною, привiтною, вмiти розважити бесiдою чи грою в шахи, танцями чи спiвом. Проте нiколи не виказувати зацiкавлення, бажання чи iнiцiативи першою.
– Коли я зможу вас знову побачити, дамуазель?
– Це не менi вирiшувати. Запитайте дозволу у ii величностi, монсеньйоре, я тепер ii придворна дама, – додала вона не без задоволення.
– А ви, дамуазель, хотiли б?
Ізабелла нарештi насмiлилась пiдвести погляд. Щоки аж палали, i iй здалося, що Рауль iз задоволенням читае ii, як вiдкриту книгу.
– Так… – ледь чутно прошелестiла вона.
Проте доручення дофiна змусили молодого Вандома найближчого вечора залишити Анжер. Рауль ще кiлька разiв озирнувся до своеi приголомшеноi нареченоi та поострожив коня. Життя до нього привiтне! Хiба ж не щастя мати таку дiвчину за дружину?
* * *
Молодий герцог Бургундський ридма ридав. Канцлер Бургундii, месiр Ролен, завбачливо виставив почет та придворних до сусiднього покою. Мадам Маргарита, овдовiла герцогиня, змiряла сина трохи втомленим поглядом без найменшого слiду спiвчуття чи розумiння, проте промовчала, стуливши гарнi вуста. Вона мала по смертi чоловiка сiм тижнiв сидiти у вдовиному покоi, проте син звiльнив ii вiд цього обов’язку, бо потребував ii порад та допомоги. Як дивно, що у матерi, сухоi практичноi нiмкенi, та батька – герцога з крицi та ненавистi, такий тонкосльозий син! Вона занадто добре знала вдачу свого сина, щоб кидатись заспокоювати чи намагатись привести його до тями. Істерику Фiлiппа слiд просто перечекати. У будь-якому разi це вже не так страшно, як тодi, у вереснi, коли за три днi подолавши вiдстань у двiстi лье вiд Труа до Гента, лихi вiсники повiдомили молодому герцогу про пiдступне вбивство батька. Фiлiпп тодi на три днi впав у iстерику iз нападами вогнiв святого Вiта[5 - Тут епiлепсiя.], коли в нього тремтiли руки так, що не могли тримати навiть кубок iз водою, очi вилазили з орбiт, обличчя ставало синьо-червоним, зуби скрипiли, а з рота йшла пiна. Овдовiла герцогиня, що бачила такий напад у свого сина лише раз у життi, пiд час бунту кабош’енiв[6 - Учасники народного повстання 1415 р. в Парижi. Одним iз ватажкiв був Кабош.], змушена була особисто вiддавати накази канцлеру та радникам. Присутнiм при бургундському дворi послам делiкатно повiдомили, що герцог так вражений тим, що сталося з його батьком, що не мае сил нi на що, окрiм молитов в особистих покоях.
Не час для почуттiв, не час для слiз. Владу над ретельно зiбраними докупи землями потрiбно втримати, думала герцогиня. Негайно прийняти васальнi присяги, поновити себе як графа Фландрського. Фламандцi завше були бунтiвними, а що як вирiшать, що новий герцог – людина слабка, безвольна, не спроможна тримати iх у страху та покорi? Треба зiбрати родинну раду в Малiнi чи Аррасi. Надiслати посланцiв до короля Францii iз вимогами правосуддя, а також листи до европейських дворiв. Герцога вбили без покаяння та сповiдi, слiд замовити заупокiйнi служби: спасiння його душi – перший обов’язок його спадкоемцiв. За пiвтора мiсяця пiсля вбивства iз допомогою незламноi волi герцогинi Маргарити Фiлiпп потроху переймав важелi правлiння. Чим бiльше минало днiв вiд жахливоi звiстки, тим упевненiше герцог поновлював звичнi для себе якостi характеру – високодумнiсть, хитрiсть, корисливiсть, пiдcтупнiсть. Овдовiла герцогиня видихнула iз полегшенням, пiзнаючи свого единого сина за вчинками та словами. Менше слiз, де не треба, бiльше дiй та прилюдних виявiв сили. Його батько спирався лише на свою силу, мiць свого вiйська та скарбницю. Дарма не послухався астролога. Про всяк випадок, герцогиня пiддала вiщуна тортурам, аби впевнитись, що не було змови серед своiх.
Проте вранiшня поминальна церемонiя у церквi Сен-Вааст в Аррасi геть вибила чутливого герцога зi стану рiвноваги. Вiн досить спокiйно вистояв на колiнах месу, пишну службу за упокiй душi батька. Потiм ченцi-картузiанцi, кожен з яких отримав по пiвфранка, читали Псалтир. Поруч були його дружина, мати, сестри, зятi та племiнники, усi вбранi у найкоштовнiшу жалобу – чорний генуезький оксамит, навiть кожен срiбний гудзик обтягнуто чорною тканиною, аби навiть така дрiбниця не зiпсувала загального враження: вся родина гiрко та вiддано оплакуе того, кого прозвали Безстрашним Жаном. Людину, яка сама боялась усього та якоi до нестями боялись iншi, знаючи ii пiдступнiсть, пiдлiсть та непередбачуванiсть. Проте тiло його не було виставлено у трунi iз восковим чи дерев’яним зображенням анi в соборi, анi в родиннiй усипальницi. Герцог знав, що вiдбувае службу за упокiй душi батька, а тiло його досi без належного поховання, без бальзамування, абияк закопане у Монтеро. Дихання його враз стало уривчастим, руки затремтiли, i вiн ледь стримував початок iстерики. Волю почуттям вiн дав у герцогському палацi.
– Як? Як ваш брат наважився на таке? – крiзь ридання ледь можна було розiбрати, що говорить герцог дружинi.
Мiшель Валуа iз червоним вiд плачу обличчям лише хитала головою. З-пiд ii бiлоi полотняноi, як у черницi, барбетти вибилися кучерявi пасма рудуватого волосся. Мiшель виглядала неохайно та занедбано. Овдовiла герцогиня мовчки стисла вуста, ледь стримуючись, аби не виказати свого презирства. Коли ii старша дочка, Маргарита, поховала свого чоловiка-дофiна, жодна складка не лежала криво на ii жалобному вбраннi, жодна волосинка не вибилася з-пiд удовиного покривала, жодноi сльози не було зронено прилюдно. Хiба це не приклад, як мае поводитись шляхетна дама у жалобi?
Юна герцогиня Бургундська знала, що ii покiйний свекор – страшна людина, вiн наказав вбити ii дядька, герцога Орлеанського. І хоча в ii присутностi покiйний герцог завжди виказував надмiрнi знаки поваги до ii королiвського походження, нiколи не говорив до неi iнакше, як схиливши колiно, Мiшель аж сахалась, коли свекор до неi наближався. Але пiсля того як секретар герцога привiз звiстку про вбивство на мосту Монтеро, Мiшель аж трусило вiд усвiдомлення того, що ii рiдний брат, дофiн, причетний до такого жахливого злочину. Вже майже два мiсяцi вона засинала i прокидалася iз цiею думкою, геть втративши спокiй. Вiд нестачi сну у неi паморочилось у головi, i щоразу, коли герцогинi потрiбно було пiдвестися з лiжка чи крiсла, двi придворнi дами пiдхоплювали ii пiд лiктi.
Овдовiла герцогиня важко видихнула, густий чорний серпанок, що прикривав ii обличчя, аж колихнувся. Шлюб iз донькою короля Францii, який спочатку здавався мiцним пiдгрунтям у посиленнi влади ii чоловiка, виявився тепер чи не карою небесною. Фiлiпп, ii единий син, уже десять рокiв одружений iз принцесою Мiшель. За цей час у них народилася лише одна донька Аньес, вона померла до року, так i не навчившись сидiти, голова ii була незвично великою, тiло кволе, сердешне дитя весь час кричало, наче страшний бiль не полишав його. Ще чотири рази Мiшель втрачала дитя на ранньому термiнi, ii покоiвки, прибираючи покiй, удавали, що в юноi герцогинi просто мiсячна кровотеча. Проте герцогиня Маргарита швидко второпала що й до чого, вона приставила до Мiшель вiддану даму, та вже достеменно знала: якщо у ii сина буде живе дитя вiд цiеi жiнки, то це Господь явить диво. Вiд самого лише усвiдомлення, що ii рiд може занепасти через те, що молодий герцог одружений iз принцесою королiвськоi кровi й нiколи не зможе взяти собi iншоi дружини, ii серце стискалося каменем у грудях. Та й сам Фiлiпп, такий сластолюбний, що рiдко проводив нiч наодинцi, вiдвiдував подружню лiжницю раз чи два на мiсяць, у день, коли його астролог та старша придворна дама герцогинi вказували на ймовiрнiсть зачаття. Блiда, аж прозора, Мiшель нагадувала герцоговi медузу, що ii море викинуло на пiщаний берег. Анi привабливостi, анi характеру, анi бажань. Герцог полюбляв жiнок iз яскравою вродою, як-от рудоволосих фламандок, бiлошкiрих, з високою талiею та пишними персами, що рвуться iз сукнi, жiнок веселих, покiрних та безвiдмовних. Пiсля смертi доньки герцогиня геть перестала дбати про свiй зовнiшнiй вигляд, а пiд нижнiм платтям завжди носила власяницю. Тому щоразу, як Фiлiпп дiлив iз нею подружне ложе, йому здавалося, що вiн гвалтуе черницю.
– А король, мiй батько? – так само тихо запитувала Мiшель, навiть не намагаючись привести до ладу свое вбрання. – Ви ж бачились iз ним, монсеньйоре?
Стара герцогиня iз подивом зауважила, що у невiстки руки вимазанi жовтим шафрановим соусом та бруд пiд нiгтями й вона не вимила iх зранку. Колись давно герцогиня бачила ii батька, короля, пiд час нападу безумства: найбiльше ii вразила неголенiсть, рештки iжi в бородi та бруд пiд нiгтями. А що як i Мiшель – не сповна розуму? Кажуть, то в них – вiд покiйноi королеви Жанни з роду Бурбонiв, а там чимало було схибнутих.
– Його величнiсть без пам’ятi. Я бачив його лише кiлька хвилин. Великий шамбелан каже, що i Рiздво, i Хрещення королiвський двiр проведе в Труа. Королева, ваша матiнка, страшенно налякана. Зачинились у Труа, бо i англiйцi, й арманьяки хочуть захопити його у полон. – Фiлiпп потроху повертався до тями.
– У полон? – не зрозумiла Мiшель.
– У кого король – той може удавати, що править вiд його iменi, – встряла у розмову стара герцогиня. Свого часу вона змушена була жити пiд пильним наглядом своiх владних свекрiв, i, попри те, що то були не найкращi роки ii життя, Маргарита слухала, робила висновки та добре навчилася розбиратися у полiтичних iнтригах. Бiльше того: вона сама за деякий час почала власну гру задля посилення влади свого чоловiка.
Проте молодого герцога трусило не лише вiд приголомшливого вiдчуття безсилля через те, що його батька по-зрадницьки вбито, а вбивць його не те що не покарано, а, як доносять його шпигуни при особi дофiна, iх навiть винагороджено. Фiлiпп розумiв, що найближчим часом йому доведеться вiдважитись на досить сумнiвний полiтичний союз. Уже три чи чотири днi герцогська рада детально обговорювала переваги та недолiки угоди з королем Англii.
Для французького принца кровi будь-яка домовленiсть iз англiйцями завжди матиме присмак зради. Пiдтримати короля Генрi у його нестримних амбiцiях та бажаннi отримати французьку корону е зрадою пера Францii. Проте Фiлiпп згадував, яке жалюгiдне видовище являв собою король Шарль, особливо коли для придворноi церемонii мав сидiти на тронi, а його лiкар не мав змоги пiдiйти й заспокоiти. У кращому разi його величнiсть завмирав у крiслi, пiдiбгавши ноги, – не зовсiм пристойне видовище: божевiльний скляний погляд старечих очей втупився в одну точку, скривлений рот, геть без зубiв, вiдкривався, i з нього капала слина. Король мав вигляд старця рокiв дев’яноста. Скiльки вiн ще проживе? А що потiм? Коронують дофiна, його ворога? А якщо той сконае через кволе здоров’я чи поляже в бою, ще гiрше – корона дiстанеться полоненому герцогу Орлеанському…
Замислена наслiдками альянсу iз Англiею, герцогиня Маргарита подумала вголос, неначе вiдповiвши на сумнiви свого сина:
– Король Генрi битиметься за французьку корону будь-якою цiною. Для людини його штибу краще вмерти, нiж вiдмовитись вiд задуманого. Пiсля Азенкура анi у короля, анi у дофiна немае достойника, якому можна вiддати меч конетабля. Однак Англiя заслабка, щоб упоратися з Францiею без союзникiв. Нехай заплатить за невтручання Бургундii найвищу цiну. Бургундiя колись давно була незалежним королiвством. Саме цього прагнув ваш батько, хай примуть янголи його праведну душу. Настав час вiдновити нашу могутнiсть.
Герцогиня Мiшель пiдвела на свекруху переляканий погляд безбарвних очей, круглих, як у сови, й знову розридалася вiд страху перед майбутнiм та власноi неспроможностi бодай якимось чином впливати на подii.
* * *
Розпочинаючи военнi дii на континентi два роки тому, король Англii мiг сподiватися лише на свою армiю, вiдданiсть молодших братiв та власну волю. Слава азенкурського переможця (чи то безжального ката, як казали французи) досi огортала його, як непробивна криця. Інодi замки на шляху його армii опускали прапор та здавалися лише тому, що пiд мурами стояв сам король Генрi.
Вiн навiть не сподiвався на те, що розбрат серед французького дворянства посилиться ще бiльше, i арманьяки та бургiньйони зчепляться одне з одним iще дужче попри зовнiшню загрозу, а дофiн, спадкоемець французького престолу, зробить йому неочiкуваний подарунок, влаштувавши саме в цей час вбивство герцога Бургундського.
За всi роки вiйни на континентi король Генрi, людина виважена та рацiональна, добре затямив, що в такоi маленькоi краiни, як Англiя, забракне сил, солдатiв, грошей та провiанту, аби довго воювати iз Францiею. Тому потрiбно захоплювати цiлi провiнцii, аби збирати податки та грабувати населення. Або укладати угоди, отримуючи вiд союзникiв списи та кошти чи обiцянки невтручання. А щоб утримувати тi захопленi провiнцii у покорi, треба ще бiльшоi армii. Саме тому пiсля Азенкура король Генрi доклав усiх зусиль, аби вiдiрвати герцога Бретонського вiд союзу iз Францiею, попри те, що той одружений iз дочкою короля Францii. Полiтична угода та ненапад Бретанi дозволять англiйцям спокiйнiше почуватися у такому бунтiвному краi, як Нормандiя, де за кожним деревом найпiдлiший вiлан ладен пiдняти кiлок та сокиру, щоб чинити спротив до кiнця.
Генрi добре усвiдомлював своi цiлi: корона Францii, яку вiн вважав законним спадком, рука принцеси Катрiн, останньоi незамiжньоi дочки короля Шарля, – аби заспокоiти сумлiння тих французiв, що ладнi його пiдтримати. Йому було начхати на саму принцесу, байдуже, гарна вона чи нi, яку мае вдачу. Для нього вона була уособленням королiвськоi кровi, що, поеднавшись iз ним на шлюбному ложi, мала посилити його спадковi права.
Настроi у Парижi, як доповiдали англiйцю, останнiм часом були не на користь дофiна. Казали, що поважнi мiстяни навiть дозволяють собi хто вголос, а хто пiд нiс казати, що краще пiдтримати герцога Бургундського та вiдкрити мiськi брами перед англiйською армiею (за певних гарантiй, звичайно), нiж бути захопленими дофiном та його людьми, що називають себе арманьяками. Хiба ж арманьяки – не земне втiлення сатани?
Лiто та осiнь були неврожайнi, багато полiв у Нормандii та Іль-де-Франсi було сплюндровано пiд час военних дiй, а тому цiни на харчi пiдскочили у кiлька разiв. Не вистачало анi вугiлля, анi дров на опалення помешкань, тому навiть дозволили рубати дерева у Венсенському лiсi, що завжди був недоторканним мисливським угiддям короля. Безперечно, такi випробування налаштовували парижан на думки про здачу англiйцям. Мешканцi столицi занадто добре пам’ятали, як наводять лад у мiстi арманьяки, як черговий радник божевiльного короля починае вигадувати новi способи швидкоi наживи та грабунку, бо ж знае, що довго на посадi не протримаеться. І герцог Бургундський, i англiйцi не обiйдуться Парижу дешево, проте вони зможуть сподiватися на те, що в мiстi буде забезпечено порядок та принаймнi якесь дотримання законiв i звичаiв. І, зрозумiло, коли мiсто не перебувае у станi облоги чи не готуеться до вiйни, дешевшають i хлiб, i м’ясо, i вино, оскiльки баржi вiльно постачають по рiчцi з пiвдня та заходу тисячi товарiв на мiськi ринки.
Король Генрi, людина вкрай пихата та амбiтна, хотiв, щоб йому принесли ключi вiд Парижа та на колiнах благали iх прийняти, так само вiн хотiв, щоб мiста та замки здавались його армii без спротиву, а принцесу Катрiн до нього привiв сам король Францii. Та вiн добре розумiв, що десь доведеться поступатися своiми гордощами. Особливо коли йдеться про бургундця.
На початку грудня король Генрi прийняв канцлера Ролена у близькому колi: лише його молодшi брати – герцог Кларенс, герцог Бедфорд та герцог Глостер. Вiн знав, що великий пишний почет уже рушив iз Гента кiлька тижнiв тому. Про це швидко повiдомили i королiвський двiр, i двiр дофiна, i анжуйцiв, певно, очiкуючи нових торгiв, пропозицiй та зрештою перемовин. Канцлера ж вiдправили вперед верхи, лише iз трьома людьми супроводу, аби заздалегiдь узгодити умови бургундськоi пiдтримки.
Канцлер Нiколя Ролен народився дипломатом, вiн добре вiдчував потреби опонента i нiколи не був жорстким чи невблаганним iз людьми знатнiшого походження чи вищоi посади. Вiн розумiв, що цi таемнi попереднi переговори у вузькому колi досить неприемнi, якщо не сказати образливi, для гордощiв англiйця. Тому кожну вимогу Фiлiппа Бургундського, жорстку та неуникну за суттю, месiр Ролен оголошував дуже запопадливо, тоном прохача, так наче король мав повне право вiдмовитись, анiж нагальноi потреби домовитись iз бургундцем за будь-яку цiну.
– Ваша величносте, мiй герцог ще уклiнно просить, – продовжував канцлер, звичайно додаючи слово «уклiнно» на власний розсуд, зважаючи на делiкатнiсть ситуацii, – звiльнити його вiд обов’язку приносити омаж[7 - Омаж – присяга на вiрнiсть.] за Бургундiю та решту володiнь, коли ви коронуетесь у Сен-Денi.
І хоча згадка коронацii у Сен-Денi мала б потiшити його амбiцii, Генрi скривив повнi вуста – вiн не любив звiльнень вiд присяги на вiрнiсть. Це як собi самому встромити уламок списа в сiдницi, а потiм дивуватись, чому незручно сидiти. Чи вiддати дозвiл на бунт, який може спалахнути у найнеочiкуванiшу мить. Вiн озирнувся лiворуч до братiв. Вiн знав, що Кларенс вдачу мав запальну, зухвалу, вiн ладен був воювати, битися, плюндрувати й палити цiлi мiста, аби навчити французiв послуху та покорi. Вiн завжди довiряв своему мечу й нiколи – чужим словам. Звiльнити герцога Бургундського вiд омажу? Нiколи! Слiд змусити його присягнути. Бедфорд, хоч i не менш здiбний вояка, не вiдкидав засобiв дипломатii, якщо це приносило вигоду, а на його думку, союз iз Бургундiею беззастережно вигiдний, яку б цiну не вимагав молодий герцог. Глостер мiг пообiцяти все, що завгодно, заради швидкоi вигоди, проте так само iз легкiстю забути про обiцянку та присягу, якби цього потребував захист його особистих iнтересiв.
– Ми подумаемо про це… Прохання. Чого ще хоче ваш герцог? – промовив король, зiпершись обличчям на стиснутi долонi рук.
– Щоби вашi брати, ваша величносте, якщо на те буде ваша воля, звичайно, – квапливо додав Ролен, продовжуючи гру у покiрного прохача, – одружились iз незамiжнiми сестрами герцога.
– А скiльки ж у герцога сестер, месiре Ролен?
– Три, ваша величносте. Мадам Маргарита, вдова дофiна Луi. Дамуазель Анна п’ятнадцяти рокiв та дамуазель Аньес дванадцяти рокiв. За кожною монсеньйор герцог дасть гiдний посаг. А мадам Маргарита, як старша сестра, до того ж спадкоемиця герцога, позаяк у його високостi досi немае законного сина. Іншi сестри вже замiжнi.
– А скiльки рокiв мадам Маргаритi?
Безперечно, з усього виводку бургундських дiвок Маргарита була найцiкавiшою для шлюбу. Проте канцлер недарма не назвав вiку Маргарити, сподiваючись титулами та посагом уникнути цiеi дражливоi теми.
– Двадцять шiсть, ваша величносте…
Гм, не юна дiва, звичайно, однак ще може народити синiв. Вона може iз чоловiком успадкувати всi бургундськi володiння, дбайливо зiбранi докупи двома попереднiми герцогами. Хто ж тут зважатиме на ii вiк, зовнiшнiсть чи вдачу? З королiвських братiв одружений був лише Кларенс – iз жiнкою, старшою за себе, в якоi було шестеро дiтей вiд першого шлюбу. Кларенс без вагань узяв полiтичний шлюб, який сiм рокiв тому був потрiбен його батьковi. Попри вигадливi ревнощi дружини та уiдливе бажання знати все про кожен рух чоловiка, Кларенс продовжував поводитись так, наче досi був вiльний: звертав увагу на кожну привабливу жiнку й тримав у своему домi своiх позашлюбних дiтей. Бедфорд колись замолоду, зневажаючи заборону батька-короля, таемно одружився зi шляхетною ледi, яка народила йому багато дiтей. Та коли король дiзнався, вiн оголосив той шлюб незаконним, а дiтей – бастардами. А сам тодi ще юний принц отримав вiд батька добрячого прочухана. Ледi померла за рiк до того, як сам Генрi став королем i мiг визнати шлюб брата й узаконити його нащадкiв. Нездатнiсть Бедфорда, тодi ще занадто молодого та недосвiдченого, протистояти волi батька дорого коштувала. Його син Рiчард, якого вiн любив безмiрно, хоч i виховувався як принц i був джурою у почтi Кларенса, нiколи не зможе успадкувати володiння герцога. Глостер, хоч i мав уже двадцять дев’ять рокiв, досi не був заручений. Тож можна серйозно розглядати можливiсть союзу iз бургундськими сестрами, якщо це принесе вигоду коронi.
Месiр Ролен зауважив, що його величнiсть уже роздумуе над матримонiальними планами, тож вiн наважився продовжити, бо мав ще одну, вкрай важливу для Фiлiппа Бургундського вимогу:
– І ще мiй володар, великий герцог Бургундii, хоче цiлковитоi пiдтримки та союзництва вашоi величностi у питаннi правосуддя та справедливостi. І якщо до ваших рук або до рук ваших васалiв потрапить бодай хтось, хто вбив його батька, хай упокоiть Господь його праведну душу, або той, хто був на мосту Монтеро того проклятого дня, чи той, хто бодай чимось допомагав у вчиненнi того жахливого злочину, то мiй герцог вимагае, – канцлер вiдважився вжити досить рiзке слово, аби пiдкреслити важливiсть цього пункту угоди, – мiй герцог вимагае негайноi видачi цього зрадника його владi.
Генрi похмуро вислухав Ролена, проте не через гнiв на вимоги бургундця, а тому, що почав складати подумки непросту мозаiку ймовiрних шлюбiв та iхнi наслiдки. Вимагають видати злочинцiв? Ця вимога хвилювала його величнiсть найменше. Вiн справедливий король. Чинити правосуддя – його прямий обов’язок. Попри власну прямоту та звичку швидко ухвалювати рiшення, король знав, що надто кваплива вiдповiдь дозволить бургундським посланцям висунути ще бiльше вимог, якi вони тримали за пазухою. Тому вiн промовив:
– Ми дамо вам вiдповiдь завтра до вечiрньоi меси, месiре. Наразi можете вiдпочити, вас проведуть у пiдготовленi покоi. А я мушу обговорити iз братами та радою вашi пропозицii.
Нiколя Ролен тричi низько та запопадливо вклонився, намагаючись пом’якшити тi рiзкi слова, якi за наказом свого пана та задля iнтересiв Бургундii мусив промовити. Король махнув рукою, даючи знак мовчазному пажу вiдчинити дверi. Канцлер позадкував обличчям до короля, як того вимагали звичаi у присутностi монаршоi особи.
Лише коли паж вийшов iз покою, а дверi зачинилися з того боку, король звернувся до братiв просто, як було властиво iх спiлкуванню без свiдкiв:
– То що скажете? Чи подати руку бургундцю? Чи потрiбнi нам тi шлюби?
– Якщо герцог дае посаг, а старша сестра досi його спадкоемиця, чом би й нi, брате? – посмiхнувся Глостер. Перспектива одруження iз багатою нареченою його тiшила.
– Коли ви думаете про мадам Маргариту, мiй брате, – втрутився розважливий Бедфорд, – вам краще забути про неi та ii спадковi права.
– Чому б це? – здивувася Глостер, що вже подумки примiряв титули бездiтного герцога Бургундського.
– По-перше, вона мае нестерпний характер i щиро вважае, що пiсля дофiна жоден чоловiк не гiдний стати iз нею до шлюбу чи лягти до ii лiжка. А по-друге, в неi до нестями закоханий азенкурський в’язень, син нашоi мачухи – Артюр де Рiшмон. І якщо ви хочете мiцно тримати зв’язками з Англiею Рiшмона, а ще краще – його старшого брата, герцога Бретонського, то для нас буде надзвичайно вигiдним i далекоглядним домовитись та зробити мадам Маргариту графинею де Рiшмон, як би це не було нестерпно для ii гордощiв. Що ж до ii молодших сестер, то я вчиню, як накаже наш брат король задля блага королiвства.
Глостер скривився, далекогляднiсть – це не про нього. Проте вiд аргументiв Бедфорда повiтряний замок iз маетностей колишньоi дофiни, який герцог уже намалював у своiй уявi, зник, як ранковий туманець вiд сонця.
– То й добре. Із бургундськими дiвками все просто. А що робити iз небажанням герцога приносити омаж? – запитав Кларенс. – Якби помисли його були чеснi та вiдкритi, хiба ж готував би собi бургундець шляхи до вiдступу? Як довiряти його словам?
– Я не вiрю Фiлiппу, як не вiрив його батьковi. Герцог – то не геть схиблений на лицарському кодексi бовдур, як Шарль Орлеанський. Я не повiрю жоднiй присязi бургундця. Я знаю, що вiн вiдступить та вiдмовиться за першоi ж кращоi нагоди, – вiдказав король Генрi. Його обличчя досi не втратило замисленого, дещо нахмуреного виразу. – Бургундiя хоче лише власноi могутностi. Та нам не впоратись без цього союзу, як не шкода.
Наступного дня, саме перед вечiрньою месою, змусивши месiра Ролена довго чекати та навiть почати хвилюватися, герцог Бедфорд з наказу його величностi повiдомив посланцiв, що король Англii погоджуеться на умови Бургундii. І хоча джура повiз зашифрованого листа герцогу Фiлiппу, що досi перебував у Гентi, вже до Рiздва i в Труа, де зупинився королiвський двiр, i в бретонському Реннi, i в Анжерi королеви Йоланди усi знали, що Бургундiя домовилась iз Англiею.
* * *
Наприкiнцi грудня пiсля Рiздва в Анжерi знову з’явився граф де Вертю та Вандоми. З самого виразу обличчя старшого брата – замисленого, насупленого та важкого, як камiнь, Ізабелла зрозумiла, що нiчого доброго iй чекати не варто. Стара графиня де Вандом, вбрана у глибоку жалобу вiд панчох i до оксамитових рукавичок та густого серпанку на обличчi, повiдомила, що ii син Шарль помер вiд поранень.
Рауль добре пам’ятав, як привiз матерi лиху звiстку. Приголомшена, оглушена новиною, графиня не заплакала. Натомiсть квапливо заговорила скоромовкою, повторюючи декiлька разiв, щоб саму себе впевнити:
– Мусите тепер одружитися iз вашою кузиною, дамуазель Луiзою, замiсть вашого старшого брата… Мусите тепер одружитися iз вашою кузиною замiсть вашого брата…
– Вона ж ще замала, матiнко. Коли я вiд неi дочекаюся сина? Ми ж хотiли отримати Ла-Ферте та Шато-Мiлон вiд Орлеанського дому…
– Ви маете рацiю, Раулю. Ми повиннi зберегти обидва шлюбних контракти, якi нам такi потрiбнi. Добре, що ми запросили дозвiл Папи Римського на шлюб мiж сином графа де Вандома та сестрою герцога Орлеанського без вказання iменi. Запит нового дозволу затримав би нас iще на пiвроку.
Звiдки в його залiзноi матiнки взялися сили думати про шлюбнi угоди та папськi дозволи у такий момент? У Рауля було ще два брати, якi померли у малому вiцi вiд гарячки, проте тодi це не справило на нього, п’ятирiчного хлопчика, жодного враження. Тепер перед його очима досi стояла картина неприродно жовтого тiла старшого брата, порубаного бойовими сокирами, яке на кам’яному столi обмивали та перевдягали ченцi. Його покривлений у передсмертному зойку рот iз посинiлими вустами, який марно намагались вирiвняти щiльною пов’язкою. Його розтерзаний живiт, з якого прибрали нутрощi, а потiм замотали сiрим грубим сукном… Приголомшлива порожнеча, яку Рауль вiдчував довкола себе. Його брат Шарль, лише на рiк старший, товариш усiх iгор, витiвок та бешкетiв, брат, такий схожий на нього, що при дворi iх весь час плутали. Шарль, який за життя i хвилини не мiг всидiти на мiсцi, лежав нерухомо третiй день у домовинi, обставленiй запаленими восковими свiчками… Як мало вiн устиг, думав Рауль, згадуючи усi плани, мрii, бажання, якими брат дiлився iз ним. Згадуючи переляк надто юноi нареченоi брата та задавлений жах у свiтлому поглядi дiвчини, яку вiн кохав, ii скам’янiлий у грудях крик, що не насмiлився вирватись прилюдно. Шарль, його брат, кожне слово якого, кожен вчинок, кожен порух здавався досконалим. «Хто я? Лише його блiда подоба, – думав Рауль. – А що я сам устигну? Що я встигну, коли чинитиму щоразу, як вiд мене хочуть того iншi?»
Графиня де Вандом не могла нi сидiти, нi стояти, вона ходила колами довкола крiсла iз балдахiном та вандомiвськими синiми левами. Зрештою, буде так, як вона хотiла – з герцогською байстрючкою одружиться найменший син. Хiба ж вона колись бажала, аби те сталося такою цiною? Шiсть синiв народила вона чоловiковi i вже трьох втратила.
– Нiчого змiнювати не будемо. Пiсля Великодня ви одружитесь iз дамуазель де Русi, а ваш брат Анрi – зi зведеною сестрою герцога Орлеанського.
Рауль скам’янiв, не посмiвши заперечити вголос. Шмаркач Анрi одружиться з Ізабеллою? Його молодший брат? Гiрше й бути не може! Рауль рiдко вагався й не мав звички обмежувати себе, коли якась дама припадала йому до вподоби. Вiн мiг би вигадати тисячу способiв, як затягнути Ізабеллу до свого лiжка, навiть не одружуючись iз нею. Вона гарна, вiн ii прагне. Невже мусить забороняти собi? А коли вона стане його невiсткою? Вандом мугикнув, заперечення каменем застрягли у горлi. Вiн не насмiлився докучати матерi такими дрiбницями. І злостився сам на себе.
– Залиште мене, – нарештi наказала графиня тихо та втомлено. – Я маю побути на самотi. І вiдправте джуру до Лондона – нехай сповiстить монсеньйора, вашого батька.
Тiльки зараз ii почуття, спершу паралiзованi новиною, почали повертатись, накриваючи щоразу сильнiшою хвилею. Графиня де Вандом вiдчула сильне спустошення та дивну байдужiсть. Таку, що забивала подих. Вона пiдвелася i, не проводжаючи Рауля, чи не вперше забувши благословити його, повернулася до своiх покоiв. Лише там, замкнувшись, впала на колiна перед статуею Пресвятоi Дiви й беззвучно заплакала.
Тепер Рауль мусив одружитися iз Луiзою де Русi. Заручини Ізабелли розiрвали, граф де Вертю наказав сестрi повернути каблучку iз трьома рожевими перлинами. Вона вiддала ii Раулю, не дивлячись у вiчi та намагаючись навiть кiнчиком пальця не торкнутися його широко розкритоi долонi. О, як же добре вона пам’ятала його руки, що кожного разу торкались ii пальцiв у складцi спiдницi, коли вона проходила повз шевалье дофiна чи коли випадкове доручення зводило iх на сходах Анжерського замку. Або коли у церквi Рауль люб’язно пропонував iй святу воду, звернувшись iз кiлькома фразами, щоб подивитись у вiчi.
«Перли – то до слiз. Дурне вiщування для заручин, поганий знак… – думала Ізабелла, ледве стримуючи сльози. – Я не буду тут плакати. Плакати привселюдно? Щоб усi зрозумiли, як менi прикро? Що я так безтямно закохана в чоловiка, який нiколи менi не належатиме? Нiколи в життi! Нiколи…»
Рауль дивився на Ізабеллу iз щирим жалем, як на достиглий плiд, до якого вже потяглася рука, щоб зiрвати, а тепер вiн мусить вiдступити, бо сад охороняють розлюченi пси, ладнi розтерзати його на шматки. Вiн кiлька разiв намагався пояснити матерi своi почуття. Проте стара графиня мала залiзний аргумент: що добре для третього сина – не годиться для другого. Особливо коли взяти до уваги, що звiльнилась рука багатоi спадкоемицi iз добрим посагом. Не байстрючки iз перекресленим срiбною мiткою гербом та двома сiльськими замками у придане. Нехай на гербi й королiвськi лiлеi…
Тисячу разiв Ізабелла, як i кожна юна дiвчина, уявляла свое весiлля: як брат поважно заведе ii до церкви, прикрашеноi квiтами. У зеленому, всипаному квiтами травнi, звичайно. Наречений та гостi вже чекатимуть на неi. Вона грацiйно пропливе до вiвтаря у своiй темно-червонiй сукнi з генуезького оксамиту, розпущене волосся золотавою хвилею впаде на спину, без головного убору та серпанку, лише iз тонким срiбним обручем. І вона буде така гарна, що чоловiки зiтхнуть вiд захвату, а дами скривлять вуста вiд заздрощiв. І пiсля того, як за молодими замкнуть дверi лiжницi, вже нiхто й нiколи не побачить ii з непокритою головою чи неприбраним волоссям.
Спершу, коли вона була ще заручена iз Раулем, Ізабелла не мала iншого намiру, як убратися на пошлюбини у червоне. Вона знала, що той колiр пасуе iй найбiльше, роблячи шкiру бiлою та прозорою водночас. Коли ж забаганкою долi ii нареченим став хлопчак десь дванадцяти рокiв, вона впевнено наказала своiй покоiвцi готувати до весiлля чорний оксамит.
– Чому б це на власне весiлля вбиратися у жалобу? – дивувалася вголос покоiвка, перекладаючи вже непотрiбне червоне вбрання iз розкiшного оксамиту в скринi маленькими мiшечками iз сухою лавандою та м’ятою.
– Бо мое серце вбране в жалобу, – рiзко вiдказала Ізабелла, згадавши влучний вислiв свого брата, полоненого герцога. – Вiдтепер i назавжди.
Покоiвка лише хмикнула, не приховуючи свого подиву та нерозумiння. Чорне так чорне… І лише коли до Анжерського замку знову приiхали Вандоми й Ізабелла вперше за кiлька тижнiв пiсля розiрвання заручин побачила Рауля, ii охопило бажання викликати в нього почуття невимовного жалю, що вона назавжди для нього втрачена. О, що б не сталося, вона все одно думатиме лише про нього! Анрi – лише безбарвна й та слабша за нього копiя.
1420
Весiлля Ізабелли двiчi переносили. Спочатку на другий тиждень пiсля Великодня, але поновлення военних дiй та доповiдi, що у Труа готуеться весiлля англiйського короля iз французькою принцесою, змусили графа де Вертю i молодих Вандомiв бути у вiйську дофiна, що кiлька разiв намагалось пiдступити до Сен-Денi та Парижа. Дофiн i його радники боялися, що англiйського короля можуть визнати спадкоемцем престолу в соборi, де з дiда-прадiда коронувалися французькi королi, наче те святе мiсце може додати законностi його зазiханням. Проте англiець навiть не подумав про таку можливiсть, вiн одружився iз принцесою Катрiн у Труа, отримавши досить формальний посаг. А наступного дня було пiдписано та виголошено нечувану угоду, за якою англiйський король мав успадкувати пiсля смертi французького його королiвство! А зважаючи на неспроможнiсть бiдолашного короля правити, Генрi вже вiдтепер стае регентом! Французькi принци, дворяни, мiстяни та решта мають визнати англiйця регентом та обiцяти пiсля смертi короля Шарля присягнути Генрi як единому законному королю Францii. Дофiн Шарль е злочинцем та позбавлений права на будь-який спадок.
Королева Йоланда мовчки проковтнула образу. Договiр Труа, укладений вiд iменi короля Францii, називав короля Англii та герцога Бургундського милими синами. Звичайно, обидва одруженi з дочками короля. Проте дофiна у документi жодного разу не було названо королiвським сином. Бiльше того – через жахливе та пiдступне вбивство герцога Бургундii, яке у документi названо злочином проти Францii, анi король Шарль, анi його зятi не намагатимуться укласти мир чи пiдтримувати дружбу iз так званим дофiном. Герцог Фiлiпп та його пiдданцi зберегли усi своi володiння та надiли по всiй Францii, пiд час военних дiй вони мали залишитись недоторканними для англiйськоi армii. Що ж, бургундськi дипломати цього разу добре попрацювали. Це ii помилка, ii прорахунок, не треба було вичiкувати, треба було негайно вiдсилати дипломатичнi мiсii i до короля, i до герцога, й до англiйця. Принаймнi виграли б час…
Дофiн тричi перечитав текст угоди, який йому доставили так само, як i усiм найзнатнiшим дворянам, що не були присутнi на церемонii в Труа. Обличчя його зробилося землисто-сiрим, вiн аж прихилився до стiни. Вiн читав мiж рядками. Йоланда це бачила, але не розумiла, як йому допомогти, як пiдтримати. Назвати дофiна бастардом в офiцiйному документi – означае кинути тiнь на честь короля Францii, зганьбити королеву! Тому i спадку його позбавили через вбивство на мосту Монтеро, а не через сумнiви у законностi. Угода в Труа – це уклiн герцогу Бургундському, проте привселюдний ляпас дофiну, арманьякам, королевi Йоландi! Адже е й тi, хто нiколи не змириться iз англiйцем на французькому престолi, нiколи не схилить колiна й не присягне на вiрнiсть чужинцю…
Йоланда пiдiйшла до дофiна й схопила його за руки. У принца були дуже широкi долонi iз довгими вузлуватими пальцями, натомiсть затонкi зап’ястки та руки. Коли вiн нервував, на руках проступала голубувата сiтка судин, а кiнчики нiгтiв синiли, наче принц змерз. Тому вона завжди радила Шарлю ховати руки у довгих рукавах на церемонiях, де такi тiлеснi прояви могли трактуватися як слабкiсть.
– Король Францii тяжко хворий, – прошепотiла вона неначе малiй дитинi. – Ви самi його бачили, мiй сину, два роки тому. Легше йому не стае, як нам не прикро. Його рукою водять нечеснi радники, королева та герцог Бургундський.
– Мадам, моя матiнко, мене позбавили права на корону через вбивство герцога Бургундського…
– Це недостатня причина… Нашi радники та юристи перечитали усi закони та кутюми, звернулися до iсторичних подiй двiстi й триста рокiв тому. Це недостатня причина, аби батько позбавив рiдного сина спадку. Адже всi ми знаемо, що наш король уже майже тридцять рокiв без пам’ятi та… розуму. А коли б i так? Хiба можна було через те кляте вбивство на мосту Монтеро вiдiбрати те, що вам належить за правом народження? Хiба ви самi зарубали герцога сокирою, мiй сину? Нi! У чому ж ви виннi? Що сталося на ваших очах, у вашiй присутностi?
– А коли я бастард, якого моя мати прижила вiд покiйного герцога Орлеанського? Коли я не син королю? Що тодi, матiнко?! – закричав принц, сльози розпачу й розгубленостi набiгли йому на очi. – Хто тодi наступник престолу? Хто?
«Герцог Орлеанський, який уже чотири iз половиною роки був бранцем англiйцiв», – подумки вiдповiла сама собi королева й цiеi ж митi вiдкинула неприйнятну думку геть, як зiм’ятий, нiкому не потрiбний папiрець. Сидить у полонi? Чим довше вiн там залишаеться, тим краще. Принаймнi для дофiна та його партii.
Наступного разу весiлля перенесли на останнiй тиждень вересня, коли очiкували затишшя у бойових дiях. Того разу Рауль де Вандом з’явився при дворi iз найгiршою для Ізабелли новиною: у Божансi раптово помер граф де Вертю та його старший брат Луi. Ізабелла зомлiла, а потiм забилася в риданнях, забувши, що вона при дворi. Забувши про манери, виховання та свiй зовнiшнiй вигляд. Мадам де Гокур навiть iз спiвчуттям, на яке марно було сподiватися вiд такоi сувороi дами, запропонувала iй заспокiйливi краплi. Проте Ізабелла не хотiла вiрити, допоки сама не побачила тiло брата, вкрите дивними виразками. Спочатку навiть вирiшили, що то чума. Але в мiстi бiльше нiхто не загинув. Тiльки граф де Вертю та Луi де Вандом, до яких пiзно вночi прибув посланець iз Бургундii, вже ранком i слiду його не лишилось. Може, то була iталiйська трутизна, яку пiдсипали у вино та iжу? Чи натерте миш’яком послання або отруйна свiчка? Вже нiхто не мiг сказати напевне. Та Ізабелла не мала сумнiвiв: ii брата отруiли. Надто ризиковано залишати в живих брата полоненого герцога Орлеанського. Якщо й надалi посилюватимуться плiтки про незаконне походження дофiна, Фiлiпп де Вертю був би законним представником спадкоемця французького престолу. Такий не потрiбен анi королю Англii, анi герцогу Бургундському. Стара графиня де Вандом холодно повiдомила безтямнiй вiд слiз Ізабеллi, що весiлля вiдбудеться пiсля Рiздва. Фiнансовi справи Орлеанського дому йшли кепсько, вiйна та збiр викупу висмоктували всi доходи. Пiсля смертi графа де Вертю лишилося кiлька оксамитних упландiв, пiдбитих хутром, та золочений орден Дикобраза. Жан Дюнуа iз вдячнiстю забрав той орден собi, бо свiй, що йому дiстався вiд батька, вiн загубив пiд час втечi з бунтiвного Парижа два роки тому.
На свiтанку Ізабелла вбралася у червоне – вперше за три мiсяцi жалоби. До церкви ii мав би вести граф де Вертю, щоразу, як вона згадувала про це, пекучi сльози набiгали iй на очi. Втрата досi чутлива, досi не виплакана. Фiлiпп зник, лишивши iй на згадку лише посрiбленi чотки iз гербом Орлеанського дому. Ізабелла добре пам’ятала, що пiсля вiд’iзду Маргарити до Бретанi, коли нiкому не було дiла до почуттiв маленькоi позашлюбноi доньки, ii заплакану до задухи, iз слiпими вiд слiз очима, Фiлiпп узяв за руку та повiв до саду, розважаючи останнiми новинами з королiвського двору, допоки дiвчина не посмiхнулась.
– Так набагато краще… Посмiхнiться ще раз, дамуазель… Так легше зауважити щось гарне навкруги. Лише побачивши вашу посмiшку, вашi вороги зрозумiють, що не мають над вами влади… І це лише ваш вибiр, моя сестро, – посмiхатись чи нi. Що б не трапилось…
Але пiд вiнець ii повiв рiдний брат, Жан Дюнуа, Орлеанський Бастард. Два роки тому вiн потрапив у полон до бургундцiв, i графу де Вертю, завдяки неймовiрним дипломатичним зусиллям, вдалося узгодити суму викупу за кiлька днiв до загибелi.
Першою, як безперечно знатнiша, до церкви, прикрашеноi лише гiрляндами з омели та дроку, зважаючи на пору року, прибула Луiза де Русi, що скидалася на перелякане дитя, яке потай примiряло завелику сукню своеi матерi. Рауль надсилу тримався, вiн знав, якоi поведiнки вiд нього очiкують, проте так i не зумiв посмiхнутись до своеi переляканоi на смерть нареченоi.
Жан Дюнуа вiв Ізабеллу пiд лiкоть, а дiвчина йшла, не опускаючи погляду, анi на крихту не знiтившись, довгий шлейф ii сукнi тягнувся на три фути, й у напiвтемрявi церкви здавалось, що вона лишае по собi кривавий слiд. Йшла, наче по льоду ковзала. Усi погляди були прикутi до Ізабелли, до ii дуже простоi на перший погляд сукнi, прикрашеноi лише посрiбленими гудзиками iз гербом на високому комiрi та рукавах. Коли б мова йшла про придворний бал, така увага потiшила б ii марнославство. Їi наречений привiтно посмiхався, як дитя, побачивши тарелю з зацукрованими сливами. Рауль (а цiкавив ii лише вiн!) не мiг вiдвести погляду вiд Ізабелли. Стара графиня де Вандом потай ущипнула сина, повертаючи до тями. Могла б i стусана дати. Зрештою, не варто забувати про пристойнiсть! Проте Рауль не зважав: Ізабелла зараз була уособленням краси та елегантностi. Дама у червоному! Йому завжди подобалося, коли дами вбиралися не просто, а вишукано, добираючи тканину та прикраси, коли кожне поеднання кольорiв та вибiр дорогоцiнних каменiв у перснях мав таемний змiст. Коли кожен iз десяткiв гудзикiв вiд пояса до високого комiра лише пiдкреслював стрункiсть постави та бiлiсть шкiри на шиi… Скiльки захвату розстiбати iх по одному, вивiльняючи з-пiд верхньоi сукнi нижню спiдницю та сорочку… Рауль ще раз поглянув на Луiзу, таку маленьку, що ледве досягае його грудей. Яке знущання! Ізабелла – така вродлива, така витончена, як ледь розквiтла троянда, зiйде сьогоднi на шлюбне ложе… Йому ж дiсталася багата спадкоемиця, зовсiм зелена, до того ж ii батько наполiг, аби консумацiю вiдклали на рiк чи два, аби не пiдiрвати вагiтнiстю та пологами тендiтне здоров’я його дочки. Сама думка про здiйснення шлюбу iз Луiзою була Раулю вiдразлива. Вандом усвiдомлював, що то його обов’язок, i хотiв виконати його якнайшвидше. Неначе для того, аби дiстатися iншого берега рiки, необхiдно було стрибнути у крижану воду, бо iншого шляху немае…
Для наречених приготували подушки перед вiвтарем. Усi четверо опустилися на колiна перед священником. Вони так i стояли поруч – Луiза, Рауль, Ізабелла, Анрi. Та Ізабеллi, яка до шалу не хотiла нiкого помiчати, ввижалося, що ii вiнчають iз Раулем, наче тих двох, що стоять обабiч на колiнах та старанно шепочуть латинську молитву, не iснуе.
– Я беру вас, Луiзо, собi за дружину, аби мати у домi своему та у ложi своему…
Ізабелла чула лише голос Рауля та його присягу як у напiвснi, так наче спостерiгала за собою. «Це ж я, я маю бути на мiсцi дамуазель де Русi! Це моя доля, не ii! А вона ii вкрала…», – думала Ізабелла, досi не вiрячи, що так швидко колесо Фортуни зробило повний оберт, перевернувши ii, здавалось би, усталене життя догори дригом та геть позбавивши ii навiть сподiвань на щастя. Проте й у блiдому переляканому личку Луiзи вона також не бачила анi щастя, анi радостi, анi задоволення. Ізабелла отямилася лише тодi, коли Анрi незграбно висмикнув ii руку. Вона покiрно розставила своi тонкi прозорi пальцi, дозволяючи вдягнути собi обручку, таку ж важку, як i Рауль вдягнув Луiзi. Хiба що з iншим каменем, але iй було так зле, що Ізабелла навiть не зауважила, з яким саме. Дивилась вона вперед, на прип’ятi цвяхом ноги дерев’яного Ісуса, бо якби повернулася до нареченого, то напевно розридалася б вiд розпачу та марних очiкувань.
Стара графиня де Вандом наполягла, аби молодi та гостi прослухали месу. Потому всiх було запрошено до святкового столу. Попри те, що учта тривала до заходу сонця, Ізабелла не могла покласти до рота анi крихти. Вона iз огидою й тривогою думала про той час, коли священник пiдведеться з-за столу, пiднiметься до шлюбного покою, щоб благословити подружне ложе. Попри суворiсть та одвiчне незадоволення, застигле на обличчi, мадам де Гокур у властивiй iй сухiй безапеляцiйнiй манерi пояснила дiвчинi, що мае вiдбутися, аби шлюб вважався консумованим. Як мало спiльного iз тими квапливими цiлунками у замкових коридорах, вiд яких паморочиться в головi й солодко калатае серце!
