скачать книгу бесплатно
Дама з покритою головою. Femme couverte
Анастасiя Байдаченко
Орлеанська сага #1
Головна героiня роману Анастасii Байдаченко «Дама з покритою головою. Femme couverte» (першого в цiй серii) – Маргарита Орлеанська – не просто дама з единоi збереженоi мiнiатюри, а побожна жiнка надзвичайноi краси зi своею долею: мати сiмох дiтей, майже зразкова дружина в не дуже щасливому i недовгому шлюбi, предмет обожнювання i поклонiння багатьох, але все життя щиро закохана в одного, мимоволi погубленого нею, пережила бiль втрат, зраду i ненависть дозвiльних плiткарiв – довге життя графинi було сповнене яскравих подiй i переживань. Жiнка у круговертi неспокiйного Середньовiччя – розваги та молитви, Столiтня вiйна i народження дiтей-спадкоемцiв, дворовi свiтськi iнтриги та полiтичнi iгри у французько-бретансько-англiйському трикутнику, боротьба за владу мiж бургундцями та арманьяками i… жертовна лицарська любов до Прекрасноi Дами – все ви знайдете у цiй книзi.
Анастасiя Байдаченко
Дама з покритою головою
Femme couverte
Дiйовi особи:
Рiд Монфорiв,
родина герцога Бретонського:
Жан VI (1389—1442) – герцог Бретонський.
Жанна Валуа (1390—1433) – герцогиня Бретонська, дочка короля Францii.
Їхнi дiти:
Анна (1409 – пiсля 1415), Ізабелла (1411—1442), Маргарита (1412—1421), Франсуа (1414—1450), Катрiн (1417 – пiсля 1444), П’ер (1418—1457), Жиль (1420—1450). Артюр де Рiшмон (1393—1458) – брат герцога Бретонського. Маргарит а Бургундська (1393—1441) – мадам де Рiшмон, його дружина, сестра герцога Бургундського, вдова за першим шлюбом дофiна Луi.
Жиль де Шантосе (1394—1429) – брат герцога Бретонського.
Рiшар д’Етан (1395—1438) – брат герцога Бретонського.
Маргарита Орлеанська (1405—1466) – сестра герцога Орлеанського, дружина графа д’Етана.
Їхнi дiти:
Марi (1424—1477), Рiшар (1425—1434), Ізабелла (1426— 1438), Катрiн (1428—1476), Франсуа (1435—1488), Маргарита (1436—1466), Мадлен (1437—1461); байстрючка Жанна (1423—?) – позашлюбна дочка графа д’Етана.
Придворнi Бретонського двору:
Олiв’е де Прiоле – скарбничий i сповiдник графа д’Етана.
Рауль Моро – метрдотель графа д’Етана.
П’ер Гiллар, Жан Пенсон, Жан Пуату, Жан Плюможа – на службi у графа д’Етана. Рене де Бретейль (1392—?) – придворна дама герцогинi Бретонськоi.
Фiлiпп де Прюнель (1401—?) – паж герцога Орлеанського, пiзнiше – джура графа де Рiшмона, перебував на службi у графа д’Етана.
Марi де Прюнель (1405—1434) – його дружина, придворна дама графинi д’Етан.
Їхнi дiти:
Жан (1421—?), Фiлiпп (1422—?), Жак (1423—?), Шарль (1424—?), Анна (1425—?).
Жанна де Белльваль (1380—1439) – вихователька Маргарити Орлеанськоi.
Месiр Коллар – сповiдник та секретар графинi д’Етан.
Сильвiо – лiкар та астролог графинi д’Етан.
Анна де Бейi, Франсуаза да Кларсi , Катрiн де В’енон, Андреа де Бларю, Жанна де Ретуле, Маргарита де Прей, Клеманс де Тр еж’ е – дами графинi д’Етан.
Рiд Пантьеврiв, що оскаржуе владу Монфорiв над Бретанню:
Маргарита Клiссон (1366—1441) – вдова Жана де Шатiйона, графа де Пантьевра.
Їi дiти:
Олiв’е (†1433), Шарль (†1434), Жан (†1454), Гi (†1455).
Рiд герцога Орлеанського,
племiнники короля Францii Шарля VI, кузени Шарля VII, троюрiднi родичi Монфорiв та герцогiв Бургундських:
Шарль (1394—1465) – герцог Орлеанський, поет, в англiйському полонi з 1415 року, син убитого за наказом Жана Безстрашного Луi Орлеанського.
Фiлiпп де Вертю (1396—1420) – його брат.
Жан Ангулемський (1399—1467) – брат герцога Орлеанського, в англiйському полонi з 1412 року.
Маргарита (1405—1466) – сестра герцога Орлеанського, дружина Рiшара д’Етана.
Жан де Дюнуа, прозваний Орлеанським Бастардом (1403— 1468) – зведений брат герцога Орлеанського.
Ізабелла (1406—1498) – мадам де Вандом, зведена сестра герцога Орлеанського.
Рiд герцога Бургундського,
двоюрiднi племiнники короля Францii Шарля VI, троюрiднi родичi Шарля VII та принцiв Орлеанських:
Фiлiпп Добрий (1396—1467) – герцог Бургундський, син убитого пiд Монтеро Жана Безстрашного.
Маргарита Бургундська (1393—1441) – його сестра, дофiна Францii, пiзнiше – графиня де Рiшмон.
Анна Бургундська (1404—1432) – сестра герцога Бургундського, герцогиня Бедфорд.
Валуа,
королiвський дiм Францii:
Шарль VI (1368—1422) – король Францii.
Ізабелла (Ізабо) Баварська (1370—1435) – королева Францii.
Луi (1396—1415) – дофiн, одружений з Маргаритою Бургундською.
Жан (1398—1417) – дофiн.
Шарль (1403—1461) – дофiн, пiзнiше – король Францii Шарль VII, молодший брат герцогинi Бретонськоi.
Марi Анжуйська (1404—1463) – дофiна, пiзнiше – королева Францii.
Йоланда Анжуйська (1381—1442) – теща Шарля VII, мати Марi Анжуйськоi.
Ланкастери,
королiвський дiм Англii, далекi родичi королiв Францii:
Жанна Наваррська (1370—1437) – королева-вдова, мачуха Генрiха V, за першим шлюбом – герцогиня Бретонська, мати герцога Бретонського, Артюра де Рiшмона, Жиля де Шантосе, Рiшара д’Етана та iхнiх сестер.
Генрiх V (1386—1422) – король Англii.
Катрi Валуа (1401—1438) – дочка короля Францii Шарля VI, дружина Генрiха V, королева Англii.
Томас, герцог Кларенс (1388—1421) – брат Генрiха V. Джон, герцог Бедфорд (1389—1435) – брат Генрiха V.
Рiчард (1405—1435) – позашлюбний син герцога Бедфорда, джура герцога Кларенса.
Гемфрi, герцог Глостер (1390—1447) – брат Генрiха V.
Пролог
1415
– Дамуазель мае поводитися чемно, – вiд староi няньки вiяло вогкiстю пiдвалу. – За будь-яких обставин. Не пручатися волi родини, слова не мовити, допоки до неi не звернуться, i не пiднiмати очей. І в усьому слухатися месье де Шантосе, вiн за вас вiдповiдае, допоки не передасть нареченому.
Холоднi, наче з крижаноi води, тремтливi вузлистi пальцi перевiрили, чи всi гудзики на комiрi-стiйцi сукнi застiбнуто. На висохлому, зморщеному, як печене яблуко, обличчi староi iталiйки з’явилась подоба усмiшки.
– Я знаю. І завжди знала. Хiба у вас були приводи докоряти менi, мадам? – знизала плечима Маргарита та знаком наказала пажу вiдчинити старезнi, всипанi павутинням трiщин дверi. З дитинства вона була привчена до того, що принцесi не потрiбно вiдкривати рота, коли вона може вiддати наказ жестом.
Позолота на дерев’янiй рiзьбi геть потьмянiла та потрiскалася, мимоволi нагадуючи про втрачену могутнiсть родини герцогiв Орлеанських. За життя покiйного герцога його дочка могла вийти замiж за дофiна, спадкоемця французькоi корони, а тепер шлюб iз молодшим братом герцога Бретонського вважався вдалою партiею.
Принцесу Орлеанську вперше вбрали по-дорослому, служницi заплели коси та сховали волосся пiд високий бiлий хорн[1 - Жiночий головний убiр сферичноi, серцеподiбноi або дворогоi форми iз металевим каркасом, обтягнутий тканиною чи мереживом, оздоблений коштовним камiнням.] iз перлинами й довгим серпанком. Важка бiла сукня сковувала рухи, вiд темно-сiрого брокатного плаща вже втомилися тонкi плечi, але Маргарита анi словом не поскаржилась. Їi добре виховали, герцог Орлеанський мiг бути певним, що сестра не влаштуе сцени у церквi. Хоча iй лише десять рокiв, i довелося брати спецiальний дозвiл у Папи Римського, аби вiддати замiж, бо ж наречений доводився iй троюрiдним братом. Не кожна дiвчина й у п’ятнадцять так добре усвiдомлюе свiй обов’язок, свою долю i свое призначення. Femme couverte. Замiжня жiнка. Вiддана в дружини тому, хто потрiбен родинi як союзник. До цього ii готували з колиски.
Ледь над серпневою зеленню зiйшло сонце, мадам де Белльваль вивела свою вихованку надвiр, де чекали дормези для подорожi дам та бретонськi вершники, якi назавжди вiдвезуть юну сестру герцога з краю, де вона народилася. Надворi стояли ii старшi брати: Шарль, герцог Орлеанський, замислений, iз глибокою складкою на лобi, у незмiннiй жалобi вже вiсiм рокiв, вiдтодi як убили батька, та розряджений, по-паризькому елегантний, завжди усмiхнений Фiлiпп. Тут усi дiвчата почту – в однакових зелених сукнях, кузини, племiнниця Жанна, дами, усi челядники герцогськоi родини, усi солдати замкового гарнiзону. Але Маргарита не знаходила ту, котру зараз, перед розлукою, хотiла бачити найбiльше.
– А моя сестра? – нарештi спитала вона самими вустами, озирнувшись до виховательки.
Дочекавшися схвального герцогського кивка, мадам де Белльваль поквапилася за зведеною сестрою принцеси, яку замкнула в лiжницi, щоб та своiми сльозами не засмучувала сердешну ще бiльше.
У двiр вибiгла тоненька, як соломинка, дiвчинка у простому домашньому платтi з розпущеним волоссям, заплакана до задухи i вже безголоса. За нею ледве встигла сердита покоiвка та накрила худорлявi плечi плащем. От хто вже не переймаеться етикетом! Маргарита м’яко обiйняла сестру за плечi.
– Чому менi не можна поiхати з тобою, Марго? Чому? – схлипнула мала на вухо Маргаритi.
– Монсеньйор герцог не дозволив… – так само тихо вiдповiла принцеса.
– Тодi забери це, – ледве вимовила мала ще й досi у владi слiз.
Маргарита побачила маленьку срiбну арфу покiйноi герцогинi, своеi матерi.
– Але ж ти не мусиш, це твiй спадок, Ізабо. Я ж знаю, яка вона тобi дорога. І я не така вправна iз арфою, як ти.
– Їi високiсть герцогиня була доброю до мене, я пам’ятатиму це довiку. Я хочу, щоб ти згадувала мене кожного разу, як гратимеш на нiй.
Дiвчата ще мить дивились одна на одну, тримаючись за руки. Вони були у тому вiцi, коли рiк рiзницi ще помiтний у зростi.
– Прощавай, Ізабо. Я б не любила тебе бiльше, навiть якби ти була менi рiдною сестрою… – прошепотiла принцеса самими вустами.
Маргарита не плакала, вона знала, що не мае плакати тут, прилюдно.
А Ізабелла ридма ридала. Зрештою, вона не принцеса, а байстрючка покiйного герцога. Їй дозволено.
Маргарита мовчки сiла в дормез[2 - Крита широка повозка, в якiй зручно спати.], слiдом за нею на подушках повмощувалися дiвчата ii вiку, дочки васалiв герцога Орлеанського та вихователька, поважна вдовиця, дама де Белльваль, надзвичайно горда своею новою роллю i тим, що сувора стара нянька принцеси, привезена ще покiйною герцогинею з Італii, вже не матиме над нею жодноi влади.
– Ось бачите, монсеньйоре, – мовив месье де Шантосе, брат нареченого Маргарити. – Вона навiть сльозинки не зронила.
Шарль Орлеанський кисло посмiхнувся, вiн давно вже перетворився на полiтика, а полiтик не мае права бути шляхетним. Проте серце його болiло. Сестра була надто юною для цього шлюбу, для цiеi самотньоi подорожi у далекий край, для геть чужоi родини, в якiй iй доведеться жити. Вiн був певен, що герцог Бретонський поступово позбавить Маргариту всього французького супроводу, тому наказав сестрi до останнього триматися сповiдника, мадам де Белльваль та котрогось iз пажiв, аби мати змогу передавати вiстi. Саме тому герцог дуже довго напередоднi розмовляв iз духiвником принцеси та ii вихователькою, даючи настанови, бо занадто добре знав свою нiжну сестру, аби не хвилюватись.
– Із Богом! Їдьте! – нарештi промовив герцог Орлеанський, махнувши рукою. Вiн проводив тривожним поглядом вiконце дормеза, але сестра до нього не озирнулася.
Французький почет важко зрушив з мiсця, наче дивна тварина – з коней, вершникiв, залiза, шкiри та деревини дормезiв, з довжелезним хвостом. Нерухома, як статуя з бiлого мармуру, Маргарита сидiла бiля вiконця дормезу, жадiбно вбираючи поглядом розкiш луарського лiта, тонкi бiлi пальцi мiцно вчепилися в оздоблену срiблом маленьку арфу. Дама де Белльваль мовчки перебирала бурштиновi чотки, а дiвчата-пересмiшницi зi свити стиха шепотiли щось одна однiй на вухо.
З боку вiконця Маргарити iхали верхи бретонцi, але принцеса якось оминала iх поглядом, наче прагнула бачити лише блиск Луари та зелений оксамит трави. Раптом серед чорно-бiлих бретонських горностаiв спалахнула зелена пляма – колiр Орлеанського дому. Маргарита, отямившись, побачила бiля свого вiконця джуру герцога Орлеанського, вiн стягнув зелене барi[3 - Головний убiр, схожий на берет.] з гаптованими шовком листочками кропиви[4 - Кропива – один iз символiв Орлеанського дому.] i вклонився принцесi настiльки низько, наскiльки це взагалi мiг зробити вершник. Маргарита привiтно посмiхнулась у вiдповiдь, але не могла згадати iменi хлопця.
Прюнель… Фiлiпп де Прюнель, здаеться…
Маргарита втомлено вiдкинулася на гаптованi шовком рiзнокольоровi подушки: кiлька ночей вона майже не спала. Вiд важкого, шитого срiблом та перлами хорна болiла шия, тому Маргарита не роздумуючи стягнула убiр з голови. Побачивши, що принцеса засинае, дама де Белльваль знаком наказала юним фрейлiнам припинити балачки. Заколисанi розмiреним кроком коней, дiвчата швидко замовкли, але стару мадам де Белльваль сон не брав, вона пильно вдивлялась у скам’янiле обличчя своеi вихованки, якесь на диво нахмурене та суворе, навiть тонкi бiлi руки, стиснутi в кулаки, проти волi видавали внутрiшне напруження. Маргарита спала погано, вона весь час переверталася з боку на бiк, зрештою зiм’явши брокатну сукню, подих став рвучким i непевним, вуста ii нервово здригалися, наче вона хотiла кричати. Мадам де Белльваль знала, що Маргариту часто мучать страхiття, вiд самого дитинства. Стара завжди заспокоювала дiвчинку, запевнюючи, що це лише страшнi сни. Але сама добре знала, що то не сни, а вихопленi з пам’ятi спогади. Як не дивно, Маргарита пам’ятала матiр, покiйну герцогиню Валентину, хоч та померла, коли дiвчинцi було лише три з половиною роки. Але нiяк не могла зiставити образ змученоi жiнки у глухiй жалобi зi змарнiлим обличчям, щiльно обтягнутим пожовклою, як старий пергамент, шкiрою, з тим, якою уявляла свою матiр, такою, якою вона посмiхалася з коштовних мiнiатюр численних книжок, якi iй присвячували: стрункою, свiтлою, наче Дiва Марiя, розрядженою у брокат i коштовностi, як королева Францii, яку одного разу бачила на прощi. Ця страшна висока жiнка у жалобi мовчки приходила у найтривожнiших снах, ставала над ii лiжком та скорботно посмiхалась, i Маргарита боялась ii до зупинки серця.
Маргарита народилася того буремного 1405 року, коли ii батько, Луi Орлеанський, вiдверто готувався до вiйни зi своiм ворогом та кузеном Жаном Бургундським. Замок Шато-Тьеррi перетворився на подобу дикобраза[5 - Орден Дикобраза – лицарський орден, заснований Луi Орлеанським, батьком Маргарити, у 1394 роцi на честь народження сина.] з ордену герцога Орлеанського. Маргарита народилась у передвоеннiй моторошнiй тривожностi: Шато-Тьеррi якось раптово заповнився лицарями, солдатами, дзвоном зброi, пострiлами кулеврин; герцогиня Валентина з дiтьми та придворними дамами замкнулась у височинi донжона, намагаючись зайвий раз не виходити надвiр та не виiжджати з замку. Герцогиня вiд нестачi свiжого повiтря та рухiв ще довго лежала кволою, дочки iй не приносили. Маргарита немовлям була надзвичайно тривожною – ночами весь час кричала, нiби з колиски ii переслiдували страхiття. Тi страхiття безжально змiшувались зi спогадами: жiнки у жалобi, страшнi та темнi, як демони, хоч обличчя знайомi, рiднi; кам’янi хрести в обiймах полум’я, божевiльнi чорнi конi, чомусь кров на простирадлах. Маргарита досi не могла сказати, що з нею справдi сталося, а що лише наснилося у тривожностi ночей.
Дiвчина бачила, що ii везуть мало не потай, у дормезi без гербiв, почет та охорона бiльше бретонськi. Вона добре знала, що так не годиться, що наречену повинен супроводжувати кревний родич, свiй почет, що наречений мае виiхати назустрiч зi свого замку, а мiсто зазвичай прикрашають, як на свято. А ще дзвони… Вони сповнюють п’янку легкiсть повiтря чистим, радiсним спiвом… Маргарита знала, що так приiхала у Францiю ii мати, мiланська принцеса. Їi ж везли тихо, майже нiде не зупиняючись, так везуть викрадену наречену, а не онуку короля. І хоча на ii вустах завмерла легка придворна посмiшка, у поглядi застигла крига, видаючи те, що вона добре розумiе, якi знаки поваги мала б отримувати.
Вона i далi iхала мовчки, нi на що не скаржилася, нiкому не дорiкала, навiть впевнено тримала на вустах легку посмiшку, але усе ii роздратування i гнiв згоряли всерединi, не насмiлюючись i словом вирватись iз ii зiмкнутих вуст. Лише коли в анжуйському абатствi Фонтенвро, де жiноча половина почту заночувала, коли за нею закрили дверi гостьовоi келii, Маргарита кинулася на лiжко, вчепилася зубами у грубу полотняну подушку та розпачливо заридала. Тi ридання настiльки ii виснажили, що дiвчина миттю заснула, i чи не вперше за кiлька мiсяцiв нiчнi страхiття та жiнка в жалобi полишили ii.
На четверту добу подорожi раптом ударив сильний дощ. Тепер у дормезi було на диво затишно, i Маргарита вишукувала таемне задоволення у тому, що важкi краплi барабанили по сталевих саладах[6 - Шолом, схожий на каску, без забрала.] бретонцiв. Коли негода починала iм допiкати, бретонцi спiвали своею дивною мовою, а дамi де Белльваль, призвичаенiй до по-французьки вишуканого двору Кохання, бретонськi пiснi здавалися суцiльною лайкою.
– Сердешна моя дiвчинка… Вам доведеться звикати до цiеi варварськоi мови.
Звикати… Звикати… Звикати… Вибивали колеса. Почет тим часом повiльно залишав Турень. Над ним сумно плакав дощ. Маргарита жадiбно дивилася навкруги й боялася зайвий раз мигнути, щоб нiколи не забути пишноти луарського лiта. Бо попереду лише скелi, болота, нескiнченнi заростi вересу, а ще вiтер i море – без сумнiву, вороже, холодне, зле.
Виснажена нерухомiстю в дормезi, Маргарита дивилася на Фiлiппа де Прюнеля мало заздрiсно. Той iхав попереду, острожив коня, коли йому заманеться, i, здаеться, був сповнений скорiше щирою цiкавiстю та очiкуванням пригод, нiж шкодуваннями та сумом. Авжеж, йому ледь чотирнадцять, вiн щойно вирвався з-пiд опiки родини та переляканих квоктань своеi матiнки, вдови шамбеллана покiйного герцога Орлеанського, та п’ятьох незамiжнiх старших сестер, утiк вiд муштри з вiчною чисткою зброi та стусанiв суворого коменданта Ла-Ферте. От щасливець! Принцеса опустила фiранку i, вiдкинувшись на подушки, високо пiдняла голову, проганяючи з широко вiдкритих очей сльози…
