скачать книгу бесплатно
Вже три ночi до Маргарити приходили страхiття. Вона зривалася з лiжка та безтямно бiгла до дверей, де ii пiдхоплювала на руки мадам де Белльваль, що прокидалася вiд ii крикiв.
– Тихiше, ваша високосте, все добре… Все добре…
– О, нi, мадам де Белльваль, менi снились круки над полем… Над полем, повним мерцiв…
– Це лише сон, ваша високосте…
– Нi, я бачила мертвих… Так багато, так страшно… Герцог Алансонський… Його геть усього порубали…
Мадам де Белльваль перехрестилася та запалила кiлька свiчок. Пальцi не слухались, вогонь важко займався, минаючи гнiт i лише розтоплюючи вiск. От напасть! За що цiй дитинi тi нiчнi страхiття? Маргарита тихо плакала, посправжньому налякана тим, що побачила мертвими кiлькох людей, яких добре знала при дворi свого брата. Який дивний сон… Їй навiть здалося, що вона вiдчула металевий запах кровi. Навiть дбайливо закутана у ковдру, вона досi тремтiла.
Вихователька не полiнувалася розштовхати старого Сильвiо серед ночi, аби отримати для принцеси заспокiйливий настiй.
Бретань заридала вслiд за Бургундiею та Францiею, як тiльки герольди, бруднi, голоднi та чорнi вiд побаченого на Азенкурському полi, привезли лиху новину до герцогства. Здавалось, що вже нiколи не буде анi свят, анi радостi. Жiнки забули смiх, веселi розмови, плiтки. Дзвони жалобно вiдспiвують мертвих. Хочеться вити вiд розпачу, вiд невимовного горя. Навiть малi дiти у чорному. Горе матерiв робить iх на диво мовчазними.
Усi дiти герцога Бретонського вбранi в жалобу. Навiть маленький Франсуа, якому ледве рiк. Немовля нахмурене й на диво серйозне на руках своеi годувальницi. Жiнки не стримуються, ридають на месi, при дворi, ледве побачивши таку саму даму у чорному з сухими, виплаканими очима. Блiда герцогиня Алансонська, сестра герцога Жана, ледь тримаеться на ногах. Чорна барбета[18 - Жiночий головний убiр, що являе собою тканевий тюрбан, обов’язково пiдхоплюе пiдборiддя та утворюе багато складок, якi закрiплюються шпильками та булавками.] оповила смертельно блiде, змарнiле обличчя.
Сама герцогиня Бретонська, жiнка владна, пихата, прискiплива до етикету, час вiд часу вiдвертаеться, щоб сховати сльози на очах. Дами навколо герцогинi Жанни за цi днi аж постарiли. Мало хто не втратив близького родича – як не кревного, то за шлюбом. Вдовицi, а надто молодi i бездiтнi, весь час непритомнiють, iхнi руки тремтять, заплаканi, опухлi лиця ховають пiд густi чорнi серпанки. Мадам де Лаваль досi у пропасницi, ii вже соборували.
Герцог Жан сидить розлючений i роздратований, безупину п’е вино не п’янiючи. Добре вмiння при дворi, але геть не годиться, коли хочеш забутися бодай на один вечiр. Тепер, тримаючи бранцем Артюра, англiйцi можуть iз нього хоч ременi тягнути. Жiнки весь час ридають, герцог уже не витримуе цього цiлодобового квилiння, яке не полишае Жана навiть у подружнiй лiжницi, де герцогиня нарештi дае волю стримуваним почуттям. Їi свiтлiсть iз дамами весь день у церквi, там треба весь час опановувати себе, не виказувати жодноi слабкостi. Та й сам герцог цими днями вiдчувае внутрiшню потребу побути в домi Божому. Навiть для Бретанi, що лише вислала кiлька загонiв пiд проводом Рiшмона, втрати жахливi, а для королiвства Французького наслiдки катастрофiчнi. Францiя залишилась без перiв, без принцiв, без знатi – знекровлена й знесилена. Самi вдови та малi дiти. А нова порость сеньйорiв, батьки яких погинули, зараз надто юна, мине ще п’ятьдесять рокiв, допоки вони навчаться мiцно тримати меча в руках.
Герцогський почет залишив церкву в жалобi, опустивши голову, наче з похорону, заупокiйноi меси за тими, хто залишився назавжди лежати на брудному, залитому дощами азенкурському полi. Аж раптом усi побачили, що зi схiдноi вежi вийшла Маргарита Орлеанська, свiтла, неприпустимо вбрана в блакитне, i звелiла сiдлати коня. Помiтивши герцога Бретонського, дiвчина схилилась у реверансi, а коли пiдвелася, зi щирим здивуванням зауважила суцiльну приголомшливу жалобу супроводу. Лише тепер герцог i герцогиня, прикро зiтхнувши, переглянулися, бо зрозумiли, що за усi цi днi вони просто забули сповiстити маленьку графиню та ii свиту про азенкурську поразку. Герцогиня була жiнкою владною, грубуватою, вся в нiмкеню-матiр, i делiкатнiстю нiколи не славилася:
– Пiдiйдiть до мене, дамуазель, – сухий голос герцогинi звучить лиховiсно.
Якесь огидне передчуття гадюкою обвило полохливе серце дiвчини.
– Щось сталося, мадам? – спитала Маргарита, злякавшись свого голосу, раптом такого чужого та безбарвного.
Що ж, поганi новини потрiбно сповiщати швидко. Жанна закiнчила рiзко i безжально, наче швидко добивала суперника:
– Французьку армiю вщент розбито пiд Азенкуром. Мiй дiвер, граф де Рiшмон, потрапив у полон, як i ваш брат, герцог Орлеанський, дамуазель. Герцога Алансонського вбито…
Блiда Маргарита завмерла на мiсцi, великi синi очi все ще лагiдно дивилися на герцогиню, на вустах застигла дурнувата посмiшка, наче вона ще не усвiдомила усiеi жахливостi новин. Потiм по обличчю потекли сльози, нестримнi й беззвучнi. Герцог, здаеться, спробував пошепки докоряти герцогинi за ii нетактовнiсть. Жиль де Шантосе нетерпляче пiдштовхнув Рiшара до дружини:
– Йди, зроби щонебудь! Уже мав би навчитись поратися iз дiтьми…
Граф д’Етан i сам нiяковiв вiд слiз, але безпораднiсть i горе Маргарити вразили його. Вiн щиро намагався ii заспокоiти, якось розрадити, обiцяв подарунки, забавки, наче це могло ii утiшити. Очi Маргарити вже не здавались йому крижаними. Волошковi очi, зворушливi, як у янгола.
– Не плачте, Маргарито, – лагiдно вмовляв граф. – Молiться. Вiд молитов бiльше користi, нiж вiд слiз. Заспокойтесь, благаю. Ну, подивiться ж на мене…
Маргарита глянула на графа. Той м’яко витер ii сльози. – Ну що ж менi зробити, аби вас втiшити?
– Дозвольте менi написати листа моiм братам та сестрi. Благаю вас, монсеньйоре.
– Коли вам завгодно, дамуазель. Якщо це вас розрадить. Мiй джура вiдвезе листа.
Вiн провiв Маргариту назад до ii покоiв, весь час щось говорячи до неi, не даючи iй анi хвильки тишi, жодноi можливостi знову розридатися. Так само лагiдно умiв утiшати ii брат, граф де Вертю. Так колись, дуже-дуже давно, ii заспокоював Шарль, залишаючись у дiвочiй лiжницi, поки заплаканi, чимось засмученi сестри не заснуть, шморгаючи носами…
Вона й справдi заснула, як виплакане мале дитя, у Рiшарових обiймах. Вiн обережно поклав ii на лiжко й тихо покликав даму де Белльваль. Вона прийняла варту, ввiчливо виставила графа з покоiв та вiдправила пажа за Сильвiо. Вже зрозумiвши, що сталося, той вiдразу прийшов iз зiллями та настоянками.
– Знаете, метре, як ii високiсть сказала? Герцог Алансонський… Його геть усього порубали… Я думала, iй наснилося. Що то лише дитячi страхiття… – шепотiла вона самими поблiдлими вустами.
– Я б порадив вам, мадам де Белльваль, нiколи не повторювати це вголос. Завжди казали, що ii батько, покiйний герцог, знав чари. Хiба то добре для нього закiнчилося? Тут, при дворi герцога Бретонського, немало ворогiв Орлеанського дому. Пустити поговiр, що донька герцога Орлеанського вiдьма, – iм як на руку ковiнька.
– Але ii сон, метре…
– Їi високiсть народилася на свiтанку, в годину переходу вiд ночi до ранку, такi люди наче застрягли мiж цим i тим свiтом. Звiдти i чутливiсть. Вона буде чути Смерть.
– Як i покiйний герцог…
– Саме тому, мадам де Белльваль, я i порадив вам не повторювати вголос таких речей.
Над Ренном випав перший снiг. Вiн кружляв у повiтрi й танув, не долiтаючи до землi. Але важке сiре небо навiювало невiдворотнiй смуток. Рiшар довго стояв бiля вiкна, далекоглядно замислений можливими наслiдками азенкурськоi поразки.
У листопадi на святу Катерину вони зустрiлись уперше за три мiсяцi. Фiлiпп де Прюнель не пiзнав у дуже блiдiй, дивно високiй дiвчинi Маргариту. У чорнiй сукнi та iз чорним серпанком маленька графиня схожа була на темного янгола, якими прикрашають надгробки. Вiд приголомшливого тягаря пережитого жалобне вбрання Маргарити здалося Фiлiппу недостатнiм, жалюгiдним, мало не глузливим виявом скорботи за всiма тими, хто лишився на азенкурському полi. «Та що вона знае в цьому життi? – подумав вiн роздратовано. – Книжки, спiви та сукнi?.. А хiба ж жiнка мае знати те, що вже знае вiн?» Фiлiпп знiяковiв.
У Фiлiппа з’явилась незнана ранiше i геть не властива йому вiд природи похмурiсть й меланхолiйнiсть. Вiн упав на одне колiно, уривчасто, рiзко, весь час втупившись у пiдлогу, розповiдав Маргаритi про бiй. Вона слухала не перебиваючи, уважно, прикусивши нижню губу та добiла зчепивши пальцi рук. Вона не знала, де той Азенкур, хоча граф д’Етан намагався iй показати на старiй картi. Але вiднинi це мiсце, сама ця назва стане для неi найжахливiшим спогадом, найстрашнiшим iменням. Вiд слова Азенкур усерединi все хололо, як тодi, коли мала Маргарита вперше побачила шибеницю з напiвзотлiлими тiлами та чорних крукiв над нею.
– Ви мусите повернутись до Англii, месье?
– Так, ваша високосте. Я повинен був вiдвезти листи до вашоi невiстки, герцогинi Бонни.
– Ви бачили мого брата, герцога Орлеанського?
– Лише одного разу, у Тауерi…
– Чи вiн здоровий?
– Його поранено в ногу та плече, але король Генрi надiслав йому свого лiкаря вже надвечiр пiсля бою. Коли я його бачив, його високiсть уже мiг ходити.
Маргарита схопила гарячу руку Фiлiппа, той знiяковiв вiд дiвочоi близькостi. Здалека вона здавалася холодною i суворою, як кам’яна фiгура святоi на порталi собору. Але ii раптовий дотик виявився теплим i м’яким. А ще якийсь солодкий запах, леткий, як аромат сухих троянд. Фiлiпп прикрив очi. Нагадування про життя, яке вiн втратив. Про погляди, якi мав. Про правила, яких нiхто не дотримуеться, коли йдеться про власне життя.
– Передайте листа моему братовi, прошу вас!
– Ваша високосте, я зроблю все, що в моiх силах, та я не смiю обiцяти.
– Ось, тримайте…
Бiля дверей з’явилась дама де Белльваль. Маргарита тривожно до неi озирнулася.
– Прощавайте. Я молитимусь за вас, – ледве помiтно мовила вона i зникла.
Кожна жiнка, що бачила його пiсля битви, обiцяла йому своi молитви. Тiльки матiр, що втратила пiд Азенкуром свого первiстка, Фiлiппового старшого брата, вiд слiз i задухи не могла й слова мовити, коли побачила молодшого сина живим в Блуа. Сестри облiпили його з усiх бокiв, обнiмали, цiлували, плакали, безперестанку навперебiй шепотiли своi молитви та подяки Пресвятiй Дiвi. Коли ж тi молитви будуть почутi?
…Почалася вечiрня меса. У Реннському соборi було холодно, вогко й похмуро. Фiлiпп де Прюнель стояв, як i всi, на колiнах, вуста рухались, наче у молитвi, але думками вiн блукав недосяжно далеко. Хоч думки тi були важкi, чорнi, часом грiховнi, вони немилосердно чавили його душу, прибивали до землi. Вiн бачив юнакiв при дворi герцога, галасливих, крикливих, попри жалобу, сповнених надiй на помсту, та порожнiх зсередини, таких, як вiн сам був у минулому життi, бачив, як грацiозно вони тримались у сiдельнику, як елегантно знiмали своi капелюхи; як досi жваво обговорювали лови чи прекрасних дам… І Фiлiпп зрозумiв, що цей спосiб життя, який ранiше належав йому повнiстю за правом народження, який дарував природну радiсть, тепер недоступний, бо вiн бранець i сам собi не належить. Дорогою до Ренна вiн острожив коня, але вже не вiдчував того захопливого божевiлля скачки, перегонiв iз вiтром, iз невiдомiстю, iз ризиком. Вiн полонений i не знатиме радостi чи спокою, допоки не поверне собi волю. Свободу вiд грат, вогких камер, чатових за дверима. Брат його, шамбелан герцога Орлеанського, загинув пiд Азенкуром. Тепер вiн старший у родинi. Старший! Йому й п’ятнадцяти нема. Господи, як не збожеволiти вiд цього всього? Вiн знав, що мати й сестри в Блуа коло безутiшноi герцогинi Орлеанськоi, але вiн, ледь побачившись iз ними, мусив iхати, бо дав слово повернутись у Лондон до Рiздва. Вiн вийшов iз церкви, свята вода холодним вогнем обпекла пальцi. Йому здалося, що все темно-сiре громаддя осiннього неба впало на нього, думки вилися лише навколо полону – i раптом ним заволодiло бажання втекти. Сiсти верхи, загнати коня, але втекти вiд цiеi важкостi, вiд ув’язнення, вiд тюремникiв. Бажання зникло швидко, як порив вiтру. Фiлiпп розумiв, що вiн навiки зв’язаний своiм словом, присягою, що тримають його мiцнiше за всi сили свiту. Вiн знав, що вiн щасливчик, бо вийшов iз тiеi катiвнi живим i незбезчещеним, але не вiдчував своеi обраностi, своеi щасливоi зорi. Пригнiчення й похмурiсть заволодiли його серцем неподiльно i всевладно, як захоплюе у цьому вiцi перше кохання. Вiн уже не помiчав жалоби навколо себе, заплаканих жiнок, сумних дiтей, яких Азенкур зробив удовами i сиротами, його вже геть не вражала ця суцiльна чорнота вбрання навкруги. Фiлiпп знав лише свiй бiль: поганьбленi прапори, лицарi на колiнах, мертвий конетабль. Вiдчував на вустах лише гiркий тлiнний присмак своеi поразки… Погляд його зробився похмурим i водночас оцiнюючим, iронiчним, наче вiн пiзнав мiру всiх почуттiв, уже пiзнав геть усе на свiтi. Молитви його стали короткими й уривчастими, наче данина звичаю. Усе це так ятрило його, що Фiлiпп до задухи злостився на весь свiт i хотiв затопити його своею тугою. Яке свiту дiло до Фiлiппа? Яке йому самому дiло до свiту? Вiн не бачить сенсу, не бачить мети, не знае нiчого, окрiм спустошення душi, втоми на серцi, безсилого шалу, який спопелив його.
Завтра на свiтанку вiн залишить Ренн, вiн мусить вiдпочити, виспатись, але сон та спокiй тiкають вiд нього, як полохливi птахи.
Пригнiчення важко впало на герцогський палац. Рене з подивом вiдчула, що не дала Рiшару в лiжку звичноi розради, заспокоення. Вiн лежав мовчки, якось механiчно граючись ii чорними косами i, здавалось, не помiчав щиросердих спроб розважити його. Рене ображено вiдсунулася вiд коханця, але той навiть не зауважив. Глибокi зморшки прорiзали його високе чоло, безжально видаючи стурбованiсть.
– Рiшаре! На Бога, що з вами?
Вiн слабко посмiхнувся з недосяжноi висоти своiх думок.
– Сьогоднi з мене поганий розрадник, серце мое. Пробачте вже…
– Що ж сталося, монсеньйоре? – те, що вiн не брав участi в бою, радувало ii, а не графа. Але Рене не могла цього зрозумiти.
– Ви ж знаете, Рене, що я не люблю, коли жiнки лiзуть у полiтику.
– Ви справдi вважаете всiх жiнок дурноголовими? – iронiчно спитала Рене, удавано образившись.
– Я гадаю, якби королева Ізабо придiляла бiльше уваги гаптуванню i менше – королiвськiй радi, справи йшли б на краще.
У теплiй млосностi лiжницi Рене не хотiла сперечатися. Та й узагалi сперечання iз графом д’Етаном були марними, бо вiн мав власне, досить зважене судження про кожну рiч чи особу, рiдко змiнюючи його. Найрозумнiшим було iз ним погодитись. Але Рене не могла вiдмовити собi у задоволеннi пiзнiше нагадати Рiшару, що вiн не мав рацii.
– Серденько, не гнiвайтесь на мене. Щоб перепросити свою нечемнiсть, я виконаю ваше бажання…
– Будь-яке?
– Я обiцяю. Та зважте, що я лише молодший брат герцога Бретонського, й моi права на корону Францii жахливо мiзернi, – розсмiявся Рiшар.
– Бережiться, я попрошу у вас те, що вам не дуже сподобаеться.
– Невже пiдмовити мого брата-герцога арештувати Бретейлiв?
– Нi, – Рене потупила очi. – Вiдправте маленьку графиню подалi вiд двору, у будь-який ваш замок.
– То ви ревнуете до дитини? – у бурштинових очах Рiшара раптом засяяли веселi вогники.
– Я почуваюсь нiяково у ii присутностi… Вiдiшлiть ii… Ви ж обiцяли.
– І слова свого дотримаю, хоч не без докорiв сумлiння. Щиро кажучи, я геть вас не розумiю. Жiнки – надто нелогiчнi створiння.
– Ви справдi вiдiшлете ii? – з надiею перепитала Рене.
– Сподiваюсь, у Бенонi сердешна Маргарита вас не дратуватиме?
Рене кинулася цiлувати графа так спритно, що той щиро розсмiявся.
– Не думав, що потрiбна така дрiбниця, щоб викликати вашу пристрасну вдячнiсть.
…Того ж дня граф д’Етан i справдi наказав пiдготувати переiзд Маргарити. Щоб якось полегшити ii перебування у похмурому Бенонi, Рiшар звелiв перевезти у замок розкiшнi гобелени та пишне лiжко. Дама де Белльваль похмуро вислуховувала накази графа: хто-хто, а вона розумiла, що принцесу Орлеанську вiдправляють у заслання. Вона холодно вклонилася графовi д’Етану i поквапила чотирьох дiвчат, якi приiхали з Францii, щоб усюди супроводжувати Маргариту, пакувати речi принцеси в дорожнi кофри.
Тiльки сама принцеса не знала почуття образи чи гнiву, вона лише перебирала струни срiбноi арфи, розважаючи себе тихим спiвом, який виходив кожного разу все краще. За маленькою графинею iхав чималий почет: служницi, покоiвки, стайничi, пажi, лiкарi, секретар, духiвник, сокольничi, блазнi, собаки, конi. Попри слушнi зауваження герцогинi Жанни про мороз та заснiженi дороги, в останнi днi листопада супровiд Маргарити все ж таки залишив Ренн.
Важко уявити бiльш похмуре видовище, нiж заснiженi мури Бенона зi страшними чорними вежами, осяянi червонуватими променями вечiрнього сонця. Чорний, як пекло, замок серед снiжноi бiлоi пустелi. Маргарита дивилась заворожено, наче дормез завозив ii у казку, у полон до вiдьми-королеви. Вона вибiгла з дормеза, ледве той опинився у внутрiшньому дворику. Старi, закутi у залiзо вояки важко впали на колiна. Слiдом за Маргаритою вискочила мадам де Белльваль i накинула на худорлявi плечi своеi вихованки хутровий плащ. Юнi фрейлiни графинi лякливо озирались на темнi башти, на чорну громадину донжона з кiлькома вузькими вiконцями.
– Розпалити камiни! Усi камiни! Потрiбно зiгрiти цю холодну домовину! – наказала дама де Белльваль, устигаючи розштовхувати приспаних фрейлiн. – Ваша високосте!
Але Маргарита вже заходилася гратися зi своею улюбленкою мiланською хортицею Неж. Мале криволапе цуценя, подароване графом, стрибало мiж довгими стрункими лапами хортицi, марно намагаючись iз нею гратися. Неж погордливо вiдвертала морду вiд нахаби, й мале пiдбiгало до Маргарити, стрибаючи iй на спiдницю та запопадливо вертячи куцим хвостом. Мадам де Белльваль голосно зiтхнула. Невже ця дитина, марно, що майже замiжня, нiколи не подорослiшае? Уже темно, й до ночi потрiбно хоча б внести лiжко та витерти пилюку.
Тiеi ночi втомлена подорожжю дiвчина заснула швидко. Розбещена Неж лежала коло своеi панни й гарчала, коли дама де Белльваль намагалася ii зiгнати. Мале цуценя пiдтявкувало хортицi з-пiд лiжка. Маргаритi наснились якiсь високi жiнки у темно-лiлових сукнях, вони кружляли над ii лiжком, як темнi янголи, але дiвчина забула страх. Потiм iй знову снилася Луара, Ла-Ферте, безмежнi житнi лани, старi дуби, квiти бузку, наче тi темнi жiнки були феями й своiми чарами розбудили спогади.
Уранцi Маргарита знайшла нагорi круглоi вежi маленький покiй iз пюпiтром посерединi; на вузьких поличках й металевих столиках лежали старi запиленi книги. Незвичнi старовиннi мiнiатюри з дамами у довгих блакитних сукнях й крузелерах, яких уже давно не носять, королями з високими коронами на золотих, як у архангела Михаiла, головах, лицарi з червоними хрестами на плащах – усе дивувало й захоплювало уяву Маргарити. Вона нетерпляче змахувала пил просто довгим рукавом, щоб швидше розкрити стару книгу, пропахлу вогкiстю i димом з грубки, перегорнути писанi великими лiтерами сторiнки з бiло-синьо-червоними мiнiатюрами. Ось «Роман про Троянду» з вузьким рядком вiршiв на широкiй сторiнцi й бiло-золотими янголами на кожному аркушi. Маргарита поставила до цих книжок легенду про Марi Французьку, що iй подарував брат по вiд’iздi, з найпрекраснiшими зображеннями славних лицарiв у червоних плащах та срiбних обладунках. Маргарита замрiяно прикривала очi й бачила себе ув’язненою дiвою, яку звiльнить лицар у яскраво-червоному плащi. Вона нiжно перев’яже його рани, й берберiйський кiнь нестиме iх скелястою дорогою, приспаною сотнями вiтрiв, до луарського блакитноверхого замку, до сонця, неосяжноi смарагдовостi трав… Замок стане iхнiм притулком, i лицар вимагатиме нагороди за свою мужнiсть. Правду кажучи, Маргарита не знала, що то за нагорода, але так писали у романах. Та коли Маргарита вiдкривала очi, вона бачила лиш темнi вологi стiни, вогонь, що рвався геть iз гратки камiну, наче з в’язницi. За вiкном – сизуватi скелi, далi болота, темно-зелений верес улiтку, а зараз заснiжене незаймане укривало. І жодного гостя, жодноi новини. Фрейлiни з нудьги гризуться мiж собою, книги не дають iм такоi розваги, як Маргаритi. Шахи давно вже остогидли, навiть розмовляти нема про що. У тьмянiй напiвтемрявi важко гаптувати, голки нещадно колють пальцi, рвуться нитки, дiвчата дратуються й сваряться. Карлик, блазень юноi графинi, нещадно висмiюе фрейлiн чи гладку, неповоротку мадам де Белльваль або старого коменданта, який, здаеться, й у лiжку не знiмае панцира. Маргарита лише смiеться з його жартiв.
Сильвiо, лiкар i астролог, зачинився у дальнiй вежi. Вiн чи не единий у цiй нудьзi та тишi знайшов задоволення. Звичайно, для його розрахункiв необхiдний спокiй. Маргарита подовгу сидiла в його покоi, мовчазно спостерiгаючи за довгими рядками цифр та дивними позначками, що Сильвiо старанно виводив на пергаментi, тричi щось прорахувавши подумки.
– Метре, чи складали ви гороскоп для мене, коли я народилася?
– Так, ваша високосте, як i для кожноi дитини покiйного герцога… – неохоче вiдповiдав вiн, удаючи, що зайнятий розрахунком, аби уникнути подальших запитань.
«Ну i добре, сама навчуся читати тi всi позначки», – думала Маргарита, перегортаючи грубезний трактат з астрологii латиною. Звичайно, найкращими в книзi були мiнiатюри у вiньетках iз легкою позолотою: синьотiлi знаки зодiаку, планети в образах античних богiв та лазуровi зорi навколо буквиць. Саме це контрастне поеднання золота та лазурi, як на стелях великих соборiв в герцогствi Орлеанському, найбiльше захоплювало уяву дiвчини та безжально нагадувало про щасливi дитячi роки, коли тi готичнi небеснi стелi храму видавалися неймовiрно та недосяжно високими.
У покоi Сильвiо завжди пахло сухою лавандою – так пахло у замку Блуа, де колись жила мати Маргарити. І дiвчина не розумiла, що саме вабить у цьому сильному всевладному ароматi. Та цей запах так само безжально нагадував затишок утраченого дитинства. Коли Маргарита виходила вiд астролога, йшла довгими порожнiми коридорами, iй здавалось, що сумний сiрий янгол самотностi легко обiймае ii своiми крилами.
Вона не мала того, що мае звичайна дитина: матерi, батька, без вороття втратила братiв, сестру. Маргарита знала, що ii батька по-нелюдському вбито, що йому вже мертвому вiдрубали лiву руку, що вiн не мiг прикликати диявола, а вона мусить ненавидiти його вбивць. Мати живцем себе поховала, а громадянська вiйна, яка, наче голодний вовк, роздерла королiвство, почалася з року ii народження, знала, що з дитинства нею грали, як розмiнною монетою, вона сама, ii тiло – лише сплата за союз, вигiдний дому герцогiв Орлеанських.
Коли дiвчина думала про свою родину, ii полохливим серцем оволодiвав первiсний жах, який проганяв думки, вiд нього холола кров. Вона знала, що та страшна жiнка в жалобi, що приходить у тужливих снах, – то ii мати, але ця думка була iй неприемна та неприйнятна, бо ця чорна жiнка лякала ii, як привид. Маргарита думала про рок, який навис над ii родиною, про вбитого батька, змучену матiр, полоненого Шарля, Жана – заручника англiйцiв, усiх померлих братiв, сестру… Що ж тодi уготовано iй, невже рання смерть i хвороби помилували ii, щоб вiддати на поталу стражданням i горю? Їi охоплювало бажання зачинитись у монастирi, вимолити благодать i милiсть Божу. Згадуючи долi своiх рiдних, Маргарита неминуче запитувала себе: чи не проклятi вони, чи не зурочив хтось ii рiд?
– Мадам де Белльваль, чи правду казали, що монсеньйор, мiй батько, знався на чарах?
Вихователька вiдiрвалася вiд гаптування та тривожно подивилася на свою принцесу.
– Не годиться паннi вести такi розмови, – суворо вiдказала мадам де Белльваль.
Маргарита рiзко пiдвелася з крiсла i стисла кулаки. Украй рiдко вона забувала про гарнi манери аж до такого. Їi стара iталiйська нянька напевно б за серце схопилася.
– Чому це не годиться? Чому кожного разу, як я питаю про батька, анi ви, анi Шарль, анi Фiлiпп не хочете менi нiчого розповiдати? Що вiн накоiв?
– Про покiйних кажуть лише добре, – зауважила дама. – Вiн був ласкавим до вашоi матерi.
– Ласкавим? Чому ж вiн дозволив королевi вигнати ii з Парижа, подалi вiд королiвського двору?
– Бо у мiстi казали, що ваша мати, нехай бережуть янголи ii праведну душу, хотiла отруiти дофiна, щоб самiй стати королевою й посадити на трон своiх дiтей.
Блiда Маргарита стенулась:
– Це неправда!
– Звiсно, що нi. Королева Ізабо ненавидiла покiйну герцогиню, бо наш благословенний король, коли був у владi божевiлля, заспокоювався лише у присутностi вашоi матерi. А королеву й знати не хотiв. Кидався на неi з кинджалом… Двiчi рiзав iй руки, бо ii величнiсть намагалася стримати зброю… Коли старий герцог Бургундський помер, Жан де Невер, його син, кузен вашого батька, почав розпускати плiтки, що герцог Орлеанський спустошив скарбницю, що вiн наврочив королю, що вiн… – мадам де Белльваль, згадавши про вiк дiвчини, почервонiла.
– Але ж це все дурнi вигадки? Правда?
– Звичайно, моя панно. Герцог Бургундський наказав убити вашого батька лише через пiдлi заздрощi, повiрте менi.
– Звiдки ж тi всi плiтки взялися?
