скачать книгу бесплатно
– Ви погано знаете герцогиню, – озвався герцог iз неприхованим задоволенням i внутрiшньою впевненiстю. – Вона не купить мое життя, позбавивши земель власних дiтей.
– Що ж, тодi вiйна. А вiйна нi до кого не знае милосердя – анi до жiнок, анi до невинних дiтей, – криво посмiхнулася Маргарита де Клiссон. – Не хочете вiддати – вiзьмемо самi. І якщо для цього треба перебити усiх Монфорiв до останнього, ми це зробимо. Присягаюсь!
– І ми присягаемося! – голосно повторили четверо ii синiв.
Стара графиня мовчазно й дуже повiльно зробила знак своiм слугам, i тi виволокли герцога з братом, навiть не пiднявши з колiн, роздираючи у кров шкiру на ногах…
Коли за полоненими замкнули кованi дверi iз маленьким, затягнутим iржавою граткою вiконцем, герцог упав хрестом на вологу пiдлогу й заридав вiд розпачу:
– Я не можу вже! Не можу терпiти це приниження…
Рiшар, що два чи три рази за все життя бачив, щоб його брат плакав, i то були надзвичайнi обставини, вiдказав рiзко, щоб отямити його:
– Угамуйся, Жане. Ти герцог. Ти не маеш права… А нас витягнуть звiдси…
– Хто витягне, Рiшаре? Ти певен, що взагалi хто-небудь знае, що iз нами сталося? Хiба вони не перебили мiй почет, що лишився з другого берега?
Граф д’Етан розгубився. Вiн повiльно пiдповз до дверей, вимацуючи долонями ковзкi сходинки, через силу пiдвiвся, учепився пальцями в iржаве шорстке пруття й припав вухом до гратчаноi щiлини. Десь розмiрено капае вода, мiрiадами дрiбнiших i тихiших звукiв розлiтаеться об кам’янi стiни та губиться далi у тишi. Приголомшливiй i всевладнiй, як темрява у кам’яному мiшку, що п’е зiр та вiднiмае здоровий глузд.
Права Пантьеврiв на герцогський престол досить спiрнi. Так само, як права герцога. Дивлячись, з чийого боку судити. А початок династiйним чварам поклав бiльш нiж сто рокiв тому прадiд герцога, що звався Артюром, другим цього iменi. Пiсля смертi першоi дружини, Марi де Лiмож, вiн, не довго чекаючи, зiйшов удруге на шлюбне ложе iз своею родичкою Йоландою де Дре. Та народила йому сина та п’ятьох доньок. Складнiсть була в тому, що й вiд першого шлюбу в герцога залишилось трое синiв: Жан, Гi та П’ер. Пiсля смертi Артюра герцогський престол успадкував його старший син вiд першого шлюбу пiд iм’ям Жана III, що законних дiтей не мав, П’ер помер того ж року. А вже пiсля смертi Жана, зважаючи на те, що його рiдний брат Гi помер, а за спадкоемицю залишив едину дочку Жанну, кволу й кульгаву, герцогом став його зведений брат, теж Жан, син вiд другого шлюбу Артюра. Вiдтодi герцогська корона перейшла нащадкам вiд другоi дружини. Чого не могли пробачити нащадки Гi – його дочка шукала пiдтримки своiх прав при дворi короля Францii, той одружив ii зi своiм кревним родичем Шарлем де Блуа-Шатiйоном. Вiд того шлюбу народився син Жан, що вже в зрiлому вiцi сорока двох рокiв побрався iз юною дочкою конетабля Францii Марго де Клiссон.
Вiд того шлюбу, попри майже тридцятилiтню рiзницю у вiцi, народилось багато дiтей. Вижили чотири сини: Олiв’е, Шарль, Жан, Гi та кривобока дочка Жанна. Десять – померли пологами, бо через падiння зi сходiв Маргарита не просто кульгала, в неi деформувався таз, i дiти задихались в пологових шляхах, пупорiзки не встигали iх витягнути та повернути подих. А вже за сiм тижнiв чоловiк знову вимагав спiльного лiжка. Вiд тих безкiнечних вагiтностей-пологiв-дитячих смертей серце ii геть скам’янiло. Чоловiк Маргарити вдачу мав нерiшучу, весь час пив, нив та скаржився на долю i те, що його позбавили законного спадку. Та жодного разу не намагався захистити свое право зi зброею в руцi. Маргарита насправдi зневажала його, хоч жодного разу не насмiлилась цього виказати. Синам своiм знаходила таких вихователiв, аби не виросли такими ж, як батько. Тому усi четверо були справжнiми шибайголовами, чия права рука зрослася з мечем. Вони спершу лiзли в бiйку, а вже потiм думали, чи то було варто. У Маргарити честолюбства було на трьох. Якщо покiйний чоловiк не мав бажання та сил взяти свое, ii сини мають повернути законний спадок. Старший, Олiв’е, мае бути герцогом. І хоч розуму вiн не видатного, вояка з нього вийшов добрячий. З тих, кого спершу бояться, а потiм вже поважають. Брати його – Шарль та Жан, йому пiд стать: мiзкiв на заколот чи непокору братовi не вистачить. Тому у iх вiдданостi немае сумнiвiв. Молодший, Гi, – шукач пригод, влада його не цiкавить. Його супроводжуе шлейф гучних скандалiв: коли якась жiнка припаде йому до вподоби, Гi викрадае ii. Байдуже, з власного будинку, поля, церкви чи ловiв. Вiд простолюдинок та iхнiх родин, що скаржаться дофiну, вiн вiдкупаеться. Попри заклики епископа одружитися бодай з однiею дамою (а таких було чимало!), що вiн збезчестив, Гi досi холостяк. Погрози та залякування епископа його не цiкавлять. Вiдлучення вiд церкви вiн не боiться. Зневаженi дами не скаржаться. Навiть коли постають перед церковним судом, притягнутi розгнiваними чоловiками та надто побожними родичами, вiд жодноi не почули анi пiвслова у звинувачення Гi. Потiм ховають себе живцем у монастирях. Кажуть, двi наклали на себе руки, бо Пантьевр знайшов собi iнше захоплення.
Чотири сини, як чотири мiцнi нiжки трону, – будь-яка влада на них утримаеться. А в законностi прав свого старшого сина на герцогську корону кульгава Марго нiколи не сумнiвалася.
Весна почалася раптово, аж розтеклася талим снiгом полями, оголюючи жовтi та лiловi первоцвiти та, деiнде, травицю. Повiтря охопила легкiсть i незрозумiла п’янка тривожнiсть, тремтливе очiкування невiдомого. Фiлiппом вiд того солодкого п’янкого повiтря знову оволодiла безпричинна радiсть, пiднесення, вiдчуття свободи. Свободи вiд придворного етикету, обов’язкiв, надто лагiдноi та солодкоi дружини, якоi раптом стало забагато в його життi. Йому хотiлося вiдпустити поводи, обiйняти шию коня та iхати так, розсiкаючи прохолодне березневе повiтря…
Маргарита полишила пахучi жовтi первоцвiти та випросталася. Вершник! Вершник у червоному плащi! Хiба ж таке бувае? Лицар зухвало зупинив коня ледь не перед ii носом.
– Дамуазель, якнайшвидше передайте ii високостi, що прибув посланець вiд графа д’Етана.
Маргарита стримано посмiхнулася, уважна до облич, вона iз легкiстю впiзнала його навiть пiсля п’яти рокiв:
– Месье де Прюнель, невже це ви…
Фiлiпп далi не чув, вiн раптом згадав тi темно-синi очi. Розгублено озирнувся до решти супроводу, якi давно стягнули капелюхи й опустились на одне колiно…
– О, ваша високосте… – лиш непевно пробурмотiв Прюнель, зблiднувши. – Ваша високосте…
– Годi, месье де Прюнель, пiдводьтесь, – весело наказала Маргарита.
Побачивши стороннiх, чотири дiвчини зi свити графинi поквапились перетнути пiдйомний мiст, щоб не залишати свою панну в чоловiчому товариствi. Маргарита щось зi смiхом проказала, мабуть, запрошуючи до замку, але Фiлiпп не чув ii слiв. Вiн, кинувши поводи коня пажу, йшов за Маргаритою, перечiплюючись на рiвному мiсцi так, що його супровiд почав голосно реготати. Прюнель був приголомшений. Вiн востанне бачив Маргариту п’ять рокiв тому, ще дитиною у дорослому вбраннi. Тепер iй майже п’ятнадцять. І вона аж бринiла свiтлою, юною i чистою вродою, наче статуетка Пресвятоi Дiви у церквi. Бiлява, синьоока, бiлошкiра, струнка й усмiхнена – вона уособлювала жiночий iдеал, усi жiночi принади, героiнь усiх лицарських романiв водночас. За самi ii очi, темно-синi, непрозорi й яскравi, якими лише зрiдка бувають коштовнi сапфiри, можна були вмерти. Господи, аби лиш увесь час бути поруч iз нею, милуватись ii очима, посмiшкою, хiба ж вiн смiе сподiватись на iнше, нiж вiрно й вiддано служити iй, як i присягнув п’ять рокiв тому ii брату, герцогу Орлеанському?
Маргарита обережно зламала печатку на вузькому пергаментi. Фiлiпп, як того сам не бажав, не смiв подивитись iй у вiчi, проте й у пiдлогу, як диктував етикет, не втупився. Вiн поглядом зупинився на ii руках, тонкi бiлi пальцi розкручували пергамент, i були такими невагомими, що здавалось, навiть той лист для них заважкий. Доля Маргарити – на цьому маленькому клаптику, у цих трьох рядках, буденно нашкрябаних секретарем чи капеланом та недбало пiдписаних графом. Вона повинна повернутись у Ренн до двору герцога Жана.
– Чи казав монсеньйор д’Етан, коли я маю бути в Реннi?
– Якомога швидше, ваша високосте, – вiдповiв Прюнель, схилившись.
Темнi кучерi його сколихнулись, Маргарита мимоволi задивилась на Прюнеля.
– Хай так, але менi потрiбнi принаймнi три днi… Мадам Белльваль, – Маргарита озирнулась до староi, яка вперто не хотiла залишати свою вихованку наодинцi з молодим Прюнелем. – Звелiть пiдготувати все до вiд’iзду.
Маргарита нервово, маленькими швидкими кроками мiряла покiй, перекручуючи каблучки на тонких пальцях, наче хотiла щось запитати, але не наважувалась. Нарештi, ставши обличчям до вiкна, вона тихо звернулась до Прюнеля:
– Чому ж граф вирiшив мене повернути?
– Але ж, ваша високосте… – Фiлiпп знiяковiв. Хiба його вчили розмовляти на такi делiкатнi теми? Із принцесами?
– Я знаю, що я лише полiтичний пiшак. І граф поквапився мене спекатись, як тiльки мiй брат, герцог Орлеанський, потрапив до англiйського полону… Бенон ще гiрший за в’язницю. Сюди рiдко приходять листи, я й гадки не маю, що коiться за цими стiнами… Але ж мае бути пояснення тому, що за цi п’ять рокiв про мене вперше згадали?
– Мадам, граф кличе вас, бо вiн ваш майбутнiй чоловiк… i мае на це право. Не варто шукати iнших причин.
Вона це прекрасно знала, але боялась цього простого i природного пояснення. Цього року iй виповниться п’ятнадцять – вiк шлюбного ложа. Але вiд самоi думки про Рiшара ii охоплював первiсний страх, який паралiзував думки. Марно мадам де Белльваль обережними розмовами готувала ii до шлюбу. Хiба ж до того пiдготуешся? Вiд тих тiлесних подробиць Маргариту починало нудити.
Принцеса так i стояла бiля вiкна, блукаючи поглядом брунатною безмежнiстю полiв. Плечi ii беззахисно здригнулися.
– Ваша високосте, на Бога, – прошепотiв розгублений Фiлiпп, гадаючи, що вона плаче.
Проте Маргарита не плакала. За цi роки заслання вона забула, як то плакати на людях. Також вона знала, що не повинна була нi про що питати Фiлiппа, чужу iй людину, що вiд народження стоiть значно нижче за феодальними сходами, виказати власну слабкiсть i непевнiсть, необережними словами видати свое ставлення до графа… Але ж надто довго вона тримала у собi глуху злiсть, невимовленi слова, безсилий гнiв, про який нiхто не здогадувався: анi капелан, анi фрейлiни, анi мадам де Белльваль. Навiть сестрi своiй, Ізабо, вона не смiла написати те, що в неi на серцi, бо очiкувала, що все ii листування перехоплюють та читають за наказом герцога. Але ж вiн… Чому саме Фiлiпп де Прюнель, надто живий привид ii дитинства, зеленоокий джура, чому прислали саме його? І на мить, на коротку мить у його присутностi Маргарита знову вiдчула себе дитиною, що, не стримавшись, необережно й надто щиро видала всi своi почуття.
Миттевiсть минула, наче дотик феi, наче сива казка, й Маргарита iз жахом усвiдомила, що вже не дитина, а хлопець перед нею – не юний паж герцога Орлеанського. Вона раптом вiдчула усю важкiсть цих п’яти рокiв, проведених у бретонськiй глухоманi. Вона вже не та принцеса, яка приiхала з Ла-Ферте, яка зiпсувала вбрання i зачiску за едину радiсть вiльно бiгти прорiзаним вiтрами полем, бо навчилась ховати своi почуття, душити сльози та злегка посмiхатись придворною посмiшкою, щоб нiхто не здогадався, що в неi на серцi.
Вона озирнулась до Фiлiппа, на ii очах не було анi слiду слiз, голос ii став штучно спокiйним:
– Пробачте менi, месье де Прюнель… Я i справдi iнколи почуваюсь бранкою у цьому замку.
– Ваша високосте, хiба ви тут не господиня?
Вона легко, по-придворному посмiхнулась у вiдповiдь i знаком вiдпустила Фiлiппа. І саме ця холодна неприродна посмiшка розбила усе чарiвне повiтряне враження, яким Маргарита захопила його. Попри це, Фiлiпп все одно вiдчував себе пораненим. І не просто пораненим, а наче вiд удару зброя розтрощилась, пошматувавши йому серце уламками.
Маргарита вiдважилася iхати верхи, ця забута дорога до Ренна дивно манила ii та змушувала острожити коня. Посланцi графа д’Етана поштиво трималися позаду, дормези з дамами та вози з речами повiльно тягнулися за ними. Вона зрiдка запитувала якiсь дрiбницi у месье де Прюнеля, iз таемним задоволенням помiчаючи, як сувора мадам де Белльваль незадоволено й стурбовано хмурить лоба у вiконцi свого дормеза.
У Реннi на неi чекав ii суджений, якого вона геть не знала, обличчя якого давно зникло з пам’ятi, а присяги – iз серця. Маргарита знала, що повинна жити iз ним, що iнакше й бути не може, що вона мае народити йому дiтей, дати спадкоемця, знала, що доля жiнки не може бути iнакшою за ту, яка з ласки брата випала iй. А femme couverte – це найкраща доля для жiнки, бо тiльки так жiнка захищена. А тому вона гiрко посмiхалася, згадуючи захопливi й вражаючi рядки лицарських романiв чи старовинних ле про смiливих героiв у червоних плащах та посрiблених латах, якi з нудьги поперечитувала разiв зо двадцять. Там усе було iнакше. На те й романи. Життя набагато простiше: у жiнки майже немае вибору.
Маргарита знову пiдганяла коня, щоб на мить вiдiрватись вiд почту, вiд галасливих бретонських сеньйорiв, вiд голосiнь мадам де Белльваль i набридлого реготу дiвчат у дормезi, щоб на хвильку розлетiтись на порожнечу у криках ста вiтрiв i прохолодi зимового повiтря. І раптом вона вiдчула себе такою самотньою, що iй захотiлось завити, дико й голосно, як пораненiй тваринi. Самотнiй i загнанiй, потопленiй страхом, який ковзким холодом стiкав по спинi. Вона б зараз вiддала все на свiтi, аби iхати пiщаною дорогою мiж каштанами до Ла-Ферте чи Блуа, до якогось замку ii дитинства, зiстрибнути з коня та побiгти нагору старими скрипучими сходами, вiдчинити дверi iз розтрiсканою позолотою на рiзьбi та побачити, як ii брат Шарль вiдiрве замислений погляд вiд коштовного фолiанту, як Фiлiпп пiдхопить угору та розцiлуе ii в обидвi щоки, а мала Ізабо та Жанна повиснуть на ii шиi… Вона навiть поводи випустила, бо сльози застилали очi й сушили шкiру.
–Ваша високосте, на Бога!
Маргарита тiльки зараз помiтила Фiлiппа. Але ii страшенно роздратувала його присутнiсть, те, що вiн бачив сльози розпачу й безсилля на ii очах. Вона вже хотiла вiдiслати його геть i наказати не заважати iй, але, розпачливо хитнувши головою, тiльки поквапила коня. Прюнель був спантеличений: вiд жiночих вибрикiв та слiз вiн нiяковiв. Це надто складно для розумiння, тут нема жодноi логiки. П’ять рокiв у засланнi, аж тут наречений кличе назад, нарештi шлюб буде консумовано, i в неi буде те життя, задля якого вона народилася, життя замiжньоi шляхетноi дами. Чого ж плакати? Дивне створiння!
Фiлiпп був людиною обов’язку та простих почуттiв. Вiдколи вiн народився, добре знав, що його обов’язок – служити герцогу Орлеанському та королiвству Французькому. Був живий старший брат, а це означало, що його доля – прожити життя воiна, можливо, нiколи не одружуватись i не мати законних дiтей. Можливо, безславно померти десь на Святiй землi в одному iз останнiх хрестових походiв. Так було до Азенкуру. Жiнки в його життi були також простi, захопленi ним до нестями та покiрнi його волi. Вiн рiдко упадав за ними, скорiше, вони злiталися до нього, як метелики на вогонь свiчки. Вони рiдко цiкавили його пiсля того, як кiлька разiв дiлили з ним ложе. Такою простою була i його дружина Марi. Цi жiнки геть не зачiпали його серця, не хвилювали розум. Йому не хотiлося писати вiршiв чи носити iхнi кольори, не хотiлося марити про миттевий погляд чи лагiдне слово, як колись, при куртуазному дворi герцога Орлеанського усi пажi (звiсно, що потай) упадали навколо молодоi герцогинi Бонни.
Ренн зустрiв почет принцеси Орлеанськоi ощиреними бiйницями й замкненою брамою, хоча стояв день. Нарештi, коли Маргарита опинилась у мiстi, анi iй, анi месье де Прюнелю нiхто не мiг пояснити, де герцог, герцогиня, чи бодай граф д’Етан, яким принцеса мала засвiдчити свою повагу. Щиросердно зрадiвши вiдсутностi чоловiка, Маргарита звелiла облаштовувати своi покоi, якi нiхто навiть не здогадався прибрати до ii приiзду. І поки незадоволенi служебки пiд уважним наглядом мадам де Белльваль витрушували пил iз гобеленiв, Маргарита обережно спробувала вiдчинити дверцята, що з’еднували ii покiй iз лiжницею чоловiка. Марно. Їх замкнули з того боку. Маргарита розчаровано вiдступила. Зрештою, вона все одно не мала права туди заходити. Граф мае приходити до неi, до своеi лiжницi чоловiки кличуть лише шльондр.
Лише надвечiр ii запросили до покоiв герцогинi.
Маргарита квапливо ступила три кроки й присiла у реверансi, й лише коли пiдвелася, зрозумiла, що вона в породiльному покоi, завiшаному зеленим оксамитом, бiлою парчею та гербом iз королiвськими лiлеями. Герцогиня нiколи не забувала, що вона – дочка короля Францii. Бiля широкого породiльного лiжка герцогинi Жанни стояла колиска. Маргарита знала, що мала б прийти з подарунком, але жодна душа не попередила ii, що у герцогинi народилося дитя.
– Пiдiйдiть, мила кузино! – голос Жанни, хоч i слабкий пiсля перенесених страждань, все одно бринiв природженою владнiстю.
– Мадам, як ви почуваетесь? – тихо спитала Маргарита, так i зупинившись бiля дверей.
– Почуваюсь… Янголе мiй, та й ви самi скоро з ласки Божоi знатимете… Пiдiйдiть ближче, – герцогиня вказала тонкою пещеною рукою на край лiжка. – Сядьте.
Попри пережитi страждання, герцогиня сидiла дуже прямо. Принцеса слухняно опустилась на край лiжка, накритого зеленим укривалом.
– Уже геть доросла, мiй дiвер давно мав вас покликати до себе. Що з вами, серденько? Ви зблiдли? Присягаюсь, вам нема чого боятися… На те доля жiнки. Зробите, як ваш чоловiк вам накаже. Інакшого способу отримати дитину не вигадали… – раптом посмiхнулася герцогиня. – Коли ваш чоловiк повернеться, вам представлять ваших придворних дам, дружин васалiв графа. А щодо мого двору – то за титулом й родом ви будете першою дамою. І повiрте, моя люба, що тут бiльше честi, нiж клопоту…
Маргарита за знаком герцогинi схилилася у прощальному реверансi i зникла з покою. Лише пiсля того, як придворна дама замкнула дверi, герцогиня, все ж приглушивши стогiн, дозволила собi знову лягти. Вона щойно пережила своi найважчi, сьомi за лiком, пологи, що тривали майже три доби, бо дитя було у неправильному положеннi. Весь час випадала то ручка, то нiжка, то пуповина. Це все доводилось управляти назад. Пупорiзки навiть застосували переворот стрiчками, аби звiльнити герцогиню вiд плоду. Та найбiльше iх турбувало, що герцогиню досi лихоманило, кровотеча то вщухала, то починалася знову вiд найменшого напруження, у неi геть не було сил, аби хоч раз пiдвестися. У тi часи бiльшiсть жiнок помирала не вiд кровотечi, що раптово вiдкривалась пiсля пологiв, а вiд лихоманки, що вбивала породiллю iнодi й за кiлька тижнiв. Засумнiвавшись у власних силах, одна з пупорiзок пiшла порадитись iз Сильвiо. Той, вислухавши уважно, зварив зiлля. Тричi перехрестивши його дорогою до породiльного покою, жiнка напоiла ii високiсть, пiсля чого лихоманка спала та бiльше не поверталась.
