скачать книгу бесплатно
– Казали, ваша високосте, що за кiлька тижнiв до вбивства покiйний герцог бачив свою смерть…
– Смерть?
– Так, у Селестинському монастирi.
– Коли бачив, чого ж не поiхав геть iз Парижа?
– Ваша високосте, ще жодна людина не уникла власноi долi, незалежно вiд ii знання чи незнання.
І Маргарита кiлька ночей прокидалася до свiтанку i не могла заснути, бо iй ввижався батько, вбраний у бiлу iз чорним робу селестинця, який у темному коридорi монастиря спiткав саму Смерть. «Як це? – думала вона: «Побачити власну Смерть? Не увi снi, де з тобою може говорити Господь, а наяву, в святому мiсцi, хай i у передсвiтанкових сутiнках? Як мав вiн сили знати i нiчого не зробити, жодним чином не захиститись?».
У заснiженому полонi Бенона Маргарита мала досхочу часу на роздуми. Ретельно та обережно вона складала у мозаiку те, що дiзналась про батькiв. Постать покiйного герцога Орлеанського в очах сучасникiв була суперечливою: його прихильники ладнi були вiддати за нього життя, противники вбачали в принцi ледь не пекельного виплодка. А ворогiв у нього було, треба визнати, значно бiльше, нiж друзiв. Із кожним нападом безумства короля французи намагались знайти винного. Хiба може таке нещастя траплятися iз таким добрим государем? Хiба ж Господь дозволить? Звiсно, це чари, навроки та чорна магiя. Кому ж то вигiдно, як не брату короля? Хiба ж не герцог Орлеанський стане регентом, а той i сам коронуеться, якщо його хворобливi племiнники помруть передчасно? У цiй ретельно вибудованiй та проплаченiй iз гаманця старого герцога Бургундського брехнi навiть нiхто не зауважив, що регентство отримали дядьки короля, а геть не його брат. Намагаючись вiдправити племiнника подалi вiд Парижа, утриманцi бургундця сiяли отруту плiток та наклепiв у мiських шинках та майданах. Герцог Орлеанський намагався пiдпалити його величнiсть на весiллi фрейлiни королеви. Його люди пiдсипали у вино короля зiлля, що забирае розум, знайдено зображення королеви iз пробитим лоном, аби принести безплiддя, принцам та принцесам подаровано iграшки iз диявольськими амулетами на смерть…
Сам же герцог лише пихато пiдводить брови, коли ранком його секретар доповiдае новини та останнi мiськi плiтки. Вроджена гординя не дозволяе герцогу виправдовуватись та спростовувати наклепи, вiн i далi удае, що теревенi простого люду його не обходять. А парижани в його зверхньому мовчаннi бачать лише доказ провини. Зрештою вони вдовольнились прокляттями у бiк особи герцогинi Орлеанськоi. Як легко побачити в ii гербi диявольський почерк: синiй вiсконтiвський дракон ковтае людину. Що ж за злочин вчинили ii предки, щоб отримати такий герб? Як легко забути, що й мати королеви – того самого вiсконтiвського роду. З важким серцем герцог Орлеанський вiдiслав дружину та сина iз столицi. Так буде краще. Мало задоволення вагiтнiй жiнцi слухати через браму прокльони та погрози. І двох тижнiв не минуло, як посланцi вiд тестя, Джан-Галеаццо Вiсконтi, володаря Мiлана, привезли гнiвного листа: чому його доньку вiдправили у заслання, чому зять не викликав на двобiй наклепника? Герцог роздратовано жбурнув листа у вогонь. Кого ж тут викликати? Паризьку чернь? Всiх до ганебного стовпа не прив’яжеш, язика всiм не вирвеш. Мусив визнати, що цю гру вiн дядькам програв. Чи не едина втiха, що Валентинi замiське повiтря його володiнь пiшло на користь: вона народила ще двох синiв та двох доньок. Тi ж трое перших, що народились в отрутi Парижа, померли немовлятами. Кожного разу, як герцог приходив до Селестинського монастиря, вiн зупинявся бiля трьох маленьких надгробкiв бiлого мармуру. Здалека здавалося, що вiн читае молитву. Проте герцог не мав звички читати заупокiйнi молитви за малими дiтьми, адже вважав, що за вiком вони жодного грiха не вчинили, а тому мали потрапити просто до раю. Вiн запитував, чому Господь забрав його синiв, коли вони так йому потрiбнi, щоб одружити з дочками короля? Хiба для блага Францii це не було б краще, нiж шлюби iз бургундськими виродками?
Пiсля герцога Орлеанського, що витрачав великi кошти на мистецтво та пiдтримував поетiв, художникiв та майстрiв красних мистецтв, лишилося багато портретiв, в самих коштовностях герцогинi було кiлька зображень i в перснях, i в медальйонах. Тому Маргарита мала непогане уявлення про зовнiшнiсть батька. Проте найбiльшим задоволенням було дивитись тi речi, якi йому належали. Їх залишилося небагато, адже бiльшiсть коштовностей довелося продати, аби сплатити борги. У маленькiй скриньцi в Блуа залишились: мiнiатюрний часословець, орден Дикобраза, мiшечок iз частинкою Істинного хреста, кiлька перснiв: золотий iз двома рубiнами, срiбний iз вирiзаною печаткою у виглядi вовка, та кiлька геть простих з мiдi чи олова, на яких було вибито початок псалмiв латиною. А ще – копiя заповiту, який герцог склав у 1403 роцi, коли анi Жан, анi Ізабо ще не народились. Хiба ж вiн знав, що проживе так мало, що не перепише заповiт, аби забезпечити майбутне своiх бастардiв? Так i лишились вони на ласку герцогинi.
Герцогиня мала репутацiю добросердечноi дами: позашлюбнi дiти ii чоловiка виховувалися разом iз законними дiтьми та завжди сидiли за одним столом. Жодного разу вiд неi не почули анi пiвслова невдоволення з цiеi причини. І Шарль, i Фiлiпп, i Жан добре пам’ятали матiр, тому Маргарита навiть iм заздрила. Їй ввижалася матiр у золотавому свiтлi й коштовному вбраннi, як святi в Євангелii. Дiвчина примружувала очi, i iй здавалося, що вона чуе лагiдний шелест сукнi, ii окутував запах лаванди. Маргаритi здавалося, що мати сiдала поруч на лiжку, м’якою бiлоснiжною рукою пестила ii волосся. Синi очi дiвчини наповнювали сльози, коли вона бачила навкруги холоднi стiни, немилосердно розправлене укривало лiжка на тому мiсцi, де повинна була сидiти ii матiр. Маргарита бiгла до Сильвiо, жадiбно ковтала аромат сухоi лаванди, наче зберiгши аромат, могла повернути лагiдну затишнiсть видiння. Вона довго молилася перед статуеткою Пресвятоi Дiви й розмовляла iз нею, наче то була ii мати… Сонце рiзнобарвними променями пробивалося крiзь вiтражi каплицi, фарбуючи холодне повiтря рiзними кольорами. І Маргарита думала про смерть, про звiльнення, яке вона принесе…
Маргарита сповiдалась своему духiвнику, щиро розповiла про своi роздуми. Той налякано дивився на дiвчину. Звiдки такi грiшнi помисли взялися в ii невиннiй голiвцi? Вiн запевнював Маргариту, що це грiх, навiть думки про смерть грiховнi, i розгублена дiвчина, нарештi зрозумiвши, розридалась. Збентежений духiвник про щось довго спiлкувався iз мадам де Белльваль, й наступного дня кожен мешканець замку намагався розвеселити Маргариту. Менестрелi цiлий день спiвали пiсень, вiд веселих мелодiй фрейлiни маленькоi графинi навiть ходили танцюючи. Скасували уроки латини, й мадам де Белльваль читала дiвчинi на нiч старовиннi легенди.
На Рiздво привезли подарунок вiд графа д’Етана – маленьку статуетку святоi Маргарити зi слоновоi кiстки та браслет iз перлинами. Посланцi вiд графа були першими вiдвiдувачами Бенона, вiдтодi як Маргарита переiхала. Маргарита подякувала, висловивши за порадою дами де Белльваль шкодування з приводу того, що граф не приiхав особисто. Насправдi вона зрадiла, бо у присутностi Рiшара почувалася незручно.
– Пресвята Дiво, Королева Небес, Володарко Землi, – Маргарита прикрила очi, охоплена незвичним спокоем й розслабленiстю, – я прошу у Тебе милосердя до моеi родини, моiх сердешних братiв, ув’язнених у Англii, до Жанни, Ізабелли…
Маргарита бачила церкву Сен-Обен близько Ла-Ферте, куди вони ходили молитися на Рiздво, каплицю замку, холод, який скував Коссон кригою, й дiвчата смiючись падали, пiдводились i знову падали на ковзкий лiд… Маленька племiнниця Жанна не встигала за ними, плакала, вiтер пiдхоплював ii вбрання, плутав ii русяве волосся, вихователька брала ii на руки, щоб заспокоiти…
– Я прошу в Тебе, Пречиста Заступнице, миру, щоб моi брати повернулись додому. Й прошу в тебе справедливоi кари ворогiв наших, – не по-християнськи закiнчила Маргарита. – Амiнь.
Капелан, який розчув ii слова, нахмурився.
Холод лав вiдчувався навiть крiзь пишнi спiдницi сукнi й пiдбитий хутром плащ. За рiзнокольоровими вiтражами вечорiло. Рано, як завжди у груднi. Свiчки мляво освiтлювали синюватi стiни. Маргарита чула рiдкi крики чатових, смiх служниць, хворобливе каркання крукiв. У напiвтемрявi обличчя Богородицi здавалося скорботним.
Маргарита ще раз перехрестилась i вийшла з каплицi. Снiг падав м’якими клаптями з синього оксамиту неба. Вона пiдняла голову догори. Снiг танув на теплому обличчi та стiкав важкими краплями, як лiтнiй дощ. Рiздвяна зоря жовтим оком дивилась на неi, й Маргаритi подумалось, що у цю саму мить на цей золотий вогник дивиться ii сестра, брати, Жанна… Вона слабко посмiхнулась. На темно-синiх очах проступили сльози. І вона ладна була закричати iз розпачу про те едине бажання, едине прохання до Богородицi, яке гостро зрозумiла лише тепер, коли чужi вiтри зривали ii плащ й холодом сушили сльози.
– Дiво Марiе! Позбав мене вiд цього всього, нехай все повернеться, як було! Нехай все повернеться!
Частина І
1420
Моя панно бiлолиця,
Ти зi мною залишися
На цю дивну нiч…
Бретонська пiсня
Фiлiпп де Прюнель нiколи не думав, що повертатиметься у Бретань, досi чужу його серцю, iз такою радiстю. Неповнi п’ять рокiв англiйського полону залишили в ньому лише нестримну та невтомну жагу життя. Минув лише тиждень, тiльки сiм коротких, як сон, днiв, а вiн уже забув вогкi стiни в’язницi, безсилий гнiв, приглушений, спалений десь усерединi шал, власну безпораднiсть, безсоннi божевiльнi ночi, коли жадiбно ковтаеш крiзь гратку свiжiсть чорного неба, каламутнi днi з единою думкою про втечу. Фiлiпп острожив коня так, наче тiкав вiд самого диявола, летiв порожнiми ще полями, до хрипоти кричав щось, зухвало посмiхався кожнiй зустрiчнiй дiвчинi, жадiбно пив вино одним ковтком, щомитi хапався за держак меча, щоб упевнитися, що нарештi зброя при ньому…
Була зима. Незвично тепла, iз жагучою обiцянкою ранньоi весни, що легко даруе надiю та безпричинну радiсть самим подихом повiтря.
Лише вiд чого радiсть? Фiлiпп не розумiв, справдi не розумiв причини своеi радостi. Родина Прюнеля влiзла у великi борги, аби викупити його з полону. І якби частку викупу не заплатив граф Рiшмон, сидiти б йому в англiйськiй в’язницi ще довгi роки. Францiю безжально крають чужi солдати – король Генрi захопив цiлу Нормандiю, зухвало й жорстоко, як завжди. Йому майже не чинять опору: бiльшiсть французьких сеньйорiв досi бранцi, король – у полонi божевiлля, дофiна, замiшаного у вбивствi герцога Бургундського, – вигнано. Пiсля Азенкуру арманьяки та бургундцi ще лютiше зчепили пазурi громадянськоi вiйни навколо королiвства. Королева Францii[19 - Ізабо Баварська.] радо запропонувала англiйцю руку своеi молодшоi дочки, принцеси Катрiн, обiцяючи у посаг французьку корону. Забаганкою долi ii пiдтримав наймогутнiший васал корони – молодий герцог Бургундський[20 - Фiлiпп Бургундський, син убитого у 1419 роцi Жана Безстрашного.], ладний поклонитися англiйському королю, аби лиш помститися дофiну, якого прямо звинувачував у вбивствi батька. Божевiльний король Францii, единий законний володар, помазаник Божий, розгублено блукае темними коридорами палацу Сен-Поль, забувши власне iм’я, титул, дiтей i всiх, хто його зрадив. Вигляд у нього жахливий: скуйовджена борода, нечесане сиве волосся, довгi бруднi нiгтi, вiн по декiлька тижнiв не дозволяе нiкому себе перевдягнути. Королева давно не показуеться його величностi на очi, бо король кидаеться на неi, як цiпний собака. З королiвських дiтей iз батьками залишилася лише незамiжня принцеса Катрiн, королева тримае ii при собi, роздумуючи, як дорожче продати ii руку та спадковi права. Дофiн Шарль, молодший син короля, останнiй, що вижив iз кволого виводку, давно живе в замку своеi тещi чи в Буржському замку, що успадкував вiд двоюрiдного дiда. А вiдтодi, як в його присутностi вбили герцога Бургундського на мосту Монтеро, кажуть, родина зреклася принца, бо вважае його винним в цьому жахливому злочинi.
І навiть коли Фiлiпп згадував цi ганебнi для кожного француза речi, тривожна радiсть, п’янка й легка, не полишала його. Вiльний, нарештi вiльний! Вiн острожив коня, поспiшаючи назустрiч своiй долi.
Фiлiпп де Прюнель в’iхав у Ренн, почуваючись щонайменше завойовником у переможеному мiстi. Його дивом пiзнавали, вклонялись вiтаючи, молодi, пишно вбранi дами герцогинi червонiли й ховали нiжнi обличчя за розкiшними вiялами. Фiлiпп вiдповiдав пихато, майже недбало, обпiкаючи рiзким поглядом зелених очей тендiтнi личка юних фрейлiн, ще бiльше приголомшуючи iх, бо ж за цi сiм днiв пiзнав те, чого був позбавлений майже п’ять рокiв, про що марив безсонними спекотними ночами, у чому не губився сам i без вагань губив iнших. Із часу звiльнення вiн вiдчував надлишок всього: сили, бажання, голоду й спраги, але упивався цим. Тут, при дворi герцога Бретонського, Фiлiпп вiдразу здобув ореол героя. Вiн був при Азенкурi, нiчим не зганьбив себе, послiдував за своiм паном у полон та пробув у англiйськiй в’язницi майже п’ять рокiв. Дами проводжали його збентеженими поглядами, молодi шевалье зверталися до Фiлiппа iз великою повагою, так, наче йому було рокiв п’ятдесят.
Пiд чорно-бiлим балдахiном iз гербом Бретанi сидiв кремезний герцог Жан, мiцним плечам тiсно в пурпуенi[21 - Короткий жакет iз широкими плечима та баскою.], поруч блiда замислена герцогиня. Колiр шкiри, потемнiння на пiдборiддi та щоках, синцi пiд очима видають ii вагiтнiсть швидше, нiж просторе широке плаття з хутром куницi. Шляхетнi дами на ii термiнi вже давно мають замкнутися в пологовому покоi iз дамами та пупорiзками, а вона й досi при дворi, аби лише не випустити з рук анi крихти влади над герцогом. Герцогинi непереливки, в неi сильно набрякають ноги, навiть довелося замовити нове широке взуття, дитина дуже вертка, весь час б’еться, сидiти нерухомо годинами на прийманнях все важче й важче. Та впертостi в ii свiтлостi у надлишку.
Фiлiпп квапливо стягнув барi й опустився на одне колiно. – Пiдводьтесь, месье де Прюнель, – ласкаво наказав герцог.
Улещений тим, що герцог пам’ятае його iм’я, Фiлiпп посмiхнувся.
– Сподiваюсь, ви привезли добрi новини? – продовжував Жан, швидко озирнувшись до напруженоi герцогинi.
– О, так, монсеньйоре. Король Англiйський обiцяв звiльнити вашого брата, графа де Рiшмона на Трiйцю. Я привiз листа вiд його свiтлостi.
Із низьким, чи не запопадливим уклоном Фiлiпп передав перев’язаний червоною стрiчкою пергамент. Герцог швидко зламав круглу печатку. Читаючи, вiн час вiд часу пiдводив стривожений погляд на Прюнеля. Потiм знаком вiдпустив придворних, залишивши лише братiв: Рiшара д’Етана та Жиля де Шантосе. Герцогиня навiть не поворухнулась, iти геть вона не збиралась.
– Месье де Прюнель, мiй брат не пише про це… Але ж ви повиннi знати. Що король Англii вимагае за звiльнення графа де Рiшмона? – спитав герцог, не зводячи очей iз юнака.
– Всебiчноi пiдтримки, монсеньйоре. Король Генрi звiльнить графа де Рiшмона, коли той присягне йому на вiрнiсть i…
Голос Фiлiппа зробився глухим, й уся його радiсть розбилась об землю, наче iй раптово пiдрiзали крила. Жиль де Шантосе, ревний прихильник союзу з Англiею та Бургундiею, задоволено посмiхався. Блiдий, замислений Рiшар д’Етан озирнувся до герцога:
– То з ким же ми тепер, мiй брате? З дофiном чи англiйцями?
Герцог знову стривожено глянув на герцогиню Жанну. Їi обличчя стало сiрим, наче з каменю. Невже знову? Знову це кляте балансування на краю прiрви? Мiж братами, кузенами, дядьками й племiнниками, де усi одне одному родичi як не по кровi, так за шлюбними угодами.
– Бачить Бог i Пресвята Дiва, я хотiв лише нейтралiтету, миру в своiх володiннях… Як стану на бiк дофiна – англiйцi не вiдпустять Артюра, коли ж пiдтримати короля Генрi – дофiн знову натравить на нас Пантьеврiв…
Пантьеври! Герцогиня важко видихнула. Як же вони iй осточортiли! Одвiчнi заколотники iз примарним правом на Бретонське герцогство, але чiпкi й плодючi, як бур’яни. Чотирьох синiв породила кульгава дияволиця Марго де Пантьевр: усi мiцнi, бунтiвнi та злопам’ятнi. Дурноголовi й невихованi, жодноi поваги до королiвськоi кровi.
– Варто триматися найсильнiшого, мiй брате, – багатозначно промовив Жиль де Шантосе, перекручуючи важкi каблучки на товстих пальцях, безперечно маючи на увазi союз iз Бургундiею.
– А ти що скажеш, Рiшаре?
– Якщо зректися англiйцiв, я втрачу Мант, якщо залишити дофiна – втрачу Етан. Майже рiвнозначно з погляду рiчних доходiв.
Герцог Жан нахмурився. Як не крути – вони програють, Бретань програе. Пiдтримка будь-якоi сторони коштуватиме його герцогству солдатiв, грошей та напевно котрихсь з прикордонних фортець. Холодну важку тишу порушив ясний i владний голос герцогинi Жанни, що перша опанувала себе:
– Нас нiхто зараз не змушуе обирати союзникiв. Тож тримаймося нейтралiтету якомога довше. Чекатимемо, хто запропонуе бiльшу цiну та надiйнiшi гарантii.
Вона була не надто мудрою жiнкою, тому давала своi поради чоловiку прилюдно. Проте брати герцога давно звикли до ii манер. Зрештою, герцогиня була дочкою короля, тому мали б виказувати повагу, та й слова ii часто мали сенс.
Нарештi вимушена тривожна посмiшка освiтила суворе обличчя герцога. А вона мае рацiю, його мила Жанна! Раптом вiн згадав про Прюнеля, який мовчки стояв бiля графа д’Етана.
– Мiй брат Артюр вельми задоволений вашою службою, месье.
Фiлiпп ще раз схилив голову.
– У вас е бретонськi володiння?
– Так, вiд матерi я успадкував замок на кордонi з Анжу, в сеньйорii його свiтлостi графа д’Етана.
– Рiшаре, ти ж iще не вирiшив долю сердешноi мадемуазель де Кламсi?
– Нi, брате, не встиг, вона ледь досягла шлюбного вiку. То ж маю повернутися до цього питання.
– Вiддай ii за месье де Прюнеля, щоб привести до ладу ii маетностi. Гадаю, що призначенi опiкуни крадуть бiльше, нiж потрапляе до моеi скарбницi у виглядi податкiв.
– І справдi, як погодитесь служити пiд моiм штандартом, месье де Прюнель, я дам вам за службу Шато-ле-Мур, як батьку мадемуазель де Кламсi.
– Це велика честь, ваша свiтлосте, – Фiлiпп де Прюнель низько вклонився.
– То й добре, з Артюром я вирiшу. Така моя воля, – завершив герцог i знаком вiдпустив присутнiх.
Так Фiлiпп де Прюнель, сам того не чекаючи, став комендантом Шато-ле-Мур, отримавши на додачу рудувате пухкеньке дiвча, солодке й лагiдне, як мед. Юна мадам де Прюнель не мала iнакших бажань, нiж догоджати своему чоловiку, що безперечно швидко йому набридло. Його тiло прагнуло гострiших розваг, а розум – бiльш витонченоi жiнки. Тому Фiлiпп i справдi зрадiв, отримавши наказ графа д’Етана нарештi забрати з Бенона дамуазель Маргариту.
У той самий день, коли Фiлiпп де Прюнель залишив Ренн, аби привезти наречену графа д’Етана, у найбiльшiй залi герцогського палацу, увiшанiй коштовними гобеленами та бiло-чорними гербами Монфорiв, герцог Жан приймав свого спадкового ворога, Олiв’е Пантьевра, що спав i бачив себе герцогом Бретонським. Олiв’е де Пантьевр тричi схилився перед герцогом Жаном. Схилився низько i запопадливо, та все ж не так низько, щоб приспати страшнi пiдозри герцогинi та споконвiчну недовiру герцога. І лише коли граф де Пантьевр за три кроки до трону впав на колiна i, опустивши неприкриту голову iз чисто виголеним гладким загривком, через силу приборканих гордощiв голосом попросив прощення за всi минулi образи, уiдлива подоба посмiшки розтягнула вуста герцога. Вiн деякий час мовчав, не без задоволення дивлячись на опущену голову свого ворога й камiння пiдлоги, що безперечно рiзало та роздирало йому колiна. Але, попри щирi сподiвання Пантьевра, герцог не звелiв йому встати, тож вiн продовжував на колiнах, спiдлоба дивлячися на гаптованi золотом поли герцогського опелянда.
– Я присягаюсь вам, мiй сеньйоре, що я й брати моi вiдданi вам довiку i лише вашiй волi покiрнi… – глухо вимовив Олiв’е, наче тi слова застрягали у нього в горлянцi, як сухий хлiб.
– Добре, добре, кузене. Вашi клятви мене тiшать. Коли б почути такi ж i вiд ваших вiдчайдушних братiв, – додав герцог, зустрiвшись поглядом iз досi насупленою, аж до кiнчикiв пальцiв недовiрливою герцогинею.
– Як глава роду, я присягаю на вiрнiсть i вiд iменi моiх братiв. А коли ваша воля, монсеньйоре, почути iх особисто, то з радiстю передаю вам запрошення моеi матерi, мадам Маргарити, прибути на свято в Шантосо, яке вона влаштовуе за три днi.
Герцогиня Жанна змiряла Пантьевра роздратованим поглядом. Свято в Шантосо! Стара Маргарита де Клiссон, графиня де Пантьевр, тiльки й чекае, аби пiдкласти герцогу у лiжко котрусь зi своiх дiвчат, а потiм нашiптувати за ii допомогою вигiднi iй рiшення. Герцог, з погляду власноi дружини, людина i так безвольна й слабка, вiн жодного рiшення не ухвалить, допоки тричi не порадиться з братами, а головне – з нею. Таких чоловiкiв жiнки за лье впiзнають, аж шкiрою вiдчувають iх. От i примiряе кожна скороминуща коханка на свою зарозумiлу голiвку корону герцогинi. А коханки з кожним роком усе молодшi й молодшi, остання, Одетта де Мюре, – п’ятнадцятилiтне дiвча, яке навiть доходило до вiдвертого зухвальства у розмовах iз герцогинею. Герцог за кожну нiч iз нею розраховувався дорогими подарунками: коштовними тканинами для суконь, перснями, мiланськими хортами… Герцогиня iз огидою i, переборюючи природжену жадiбнiсть, перебирала тi рахунки iз скарбничим: заплатити par le duc[22 - Волею герцога.]. Важко ж було спекатись тоi Одетти! Кого ж стара графиня де Пантьевр хоче пiдкласти у герцогське лiжко цього разу: кривобоку дочку, племiнницю чи просто гарну, вiддану родинi даму? Вiдпустити герцога в Шантосо рiвнозначно втратi контролю над ним. Герцогиня Жанна озирнулася до свого чоловiка, всiм своiм виглядом виказуючи невдоволення запрошенням молодого Пантьевра. Погляд ii блакитних очей став крижаним та колючим, вуста збiглися в тонку бiлу смужку. Проте висловити свое незадоволення вголос за такого велелюдного зiбрання герцогиня все ж не посмiла.
Герцог поквапився вiдповiсти графу, що так i стояв навколiшки.
– Я з радiстю прийму ваше запрошення, кузене. І пiдводьтесь, пiдводьтесь… Немае жодного сенсу стояти на колiнах.
– Монсеньйоре, хiба ж ваш брат не супроводжуватиме вас?
– Мiй брат? Авжеж, Рiшаре, ви поiдете зi мною. І не хвилюйтесь, – швидко перебив герцог молодшого брата, що хотiв щось заперечити. – Ваша наречена нiкуди вiд вас не втече. Гадаю, ми встигнемо повернутись у Ренн ще до того, як вона поскладае всi своi сукнi у дорожнi корфи в Бенонi, чи куди ви там ii вiдправили.
Замислений граф д’Етан вклонився, показуючи, що покiрний волi брата. Та у той день його хвилювало геть не повернення юноi нареченоi. Їхнiй роман iз Рене де Бретейль давно вже перестав бути таемницею для двору, навiть побожна герцогиня Жанна, що не терпiла легковажностi серед своiх придворних дам, дала Рене спокiй, упевнившись, що та отримала до своiх чiпких ручок графа д’Етана, а не ii чоловiка. А герцогський двiр тихо засичав плiтками, чекаючи на невiдворотне повернення принцеси Орлеанськоi та якусь необережнiсть мадам де Бретейль, що подарувала б графу бастарда. Рiшар знав, що вiн мае ставитися до свого шлюбу простiше – як до полiтичноi угоди, яка п’ять рокiв тому була вигiдною його старшому брату, але десь у глибинi душi вiн злостився на герцога i не мiг йому пробачити, що саме вiн став пiшаком його полiтичних розрахункiв. Сам герцог Жан, попри всi своi швидкоплиннi захоплення, щиро кохав свою дружину: iх повiнчали ще дiтьми, й вони виросли разом. Артюр де Рiшмон був до нестями закоханий у дофiну[23 - Маргарита Бургундська, дочка покiйного Жана Безстрашного, сестра герцога Фiлiппа Бургундського.], дружину свого покiйного друга, спадкоемця французького престолу. Жиль де Шантосе вже десять рокiв упадав коло вдовицi свого васала. А знаючи зшаленiлу й нестримну вдачу Артюра i Жиля, герцог Бретонський вирiшив скрiпити союз iз арманьяками шлюбом Рiшара. Правду кажучи, окрiм вiку нареченоi, дорiкати не було на що: вiн отримав онуку короля Францii iз гарним посагом, не криву, не горбату, не кульгаву, навiть писемну та добре освiчену. Хоча це не мае жодного стосунку до того, що вiд неi чекають перш за все: народження здорових дiтей та покiрностi волi чоловiка.
Розряджений у срiбно-чорнi парчевi плащi, почет герцога Бретонського залишив Ренн. Із луарськоi долини вiяв ще прохолодний, але такий звабливий вiтерець, наче ось-ось крiзь важкi глиби розмерзлоi землi прорiжеться зелена травиця й першi квiти. Граф де Пантьевр iхав поруч iз герцогом та регочучи переказував якiсь непристойнi жарти двору вигнаного дофiна.
За кiлька лье до Шантосо, анжуйського замку Пантьеврiв, де стара графиня мала влаштувати пишне приймання для герцогського почту, бретонцi зупинились, бо потрiбно було перетнути Луару вузьким стареньким мiсточком. Герцог Жан спiшився й квапливо перехрестився перед кам’яним розп’яттям, поставленим пiд дерев’яним навiсом бiля самого мосту. За герцогом поквапилися спiшитися його брат Рiшар та п’ять чи шiсть найближчих двiрних. Та коли вони перетнули половину мосту, паж Олiв’е де Пантьевра вихопив якусь деревину з настилу, руйнуючи переправу.
– На бiса! Що тут вiдбуваеться? – закричав переляканий, вiдрiзаний вiд свити герцог.
Бiльша частина його почту безпомiчно товкла багнюку на крутому березi Луари, не маючи жодноi можливостi приеднатися до свого пана. Украй розлючений герцог, ще у своему шалi геть не вiдчуваючи страху, не усвiдомлюючи загрози, почав шукати Пантьевра, який встиг перетнути мiст, але анi його, анi зрадливого пажа вже не було поруч. Натомiсть iз Шантосо виiхав загiн вершникiв. Герцог скам’янiло рахував списи. Потiм якось затравлено озирнувся до свого брата – iх тут лише шестеро. Ковзкий холодний пiт гадюками стiкав по спинi. Аж тут герцог Бретонський помiтив, що попереду списоносцiв верхи iдуть пантьеврiвськi брати: Шарль та триклятий Олiв’е.
Шарль де Пантьевр наблизився до герцога зухвало й загрозливо, наче мав намiр розчавити його конем. Потiм Шарль вихопив шпагу й торкнувся нею розшитого золотом колета герцога.
– Монфоре, ми беремо тебе у полон, за наказом його високостi дофiна Францii, – огидно посмiхаючись, промовив Пантьевр.
– Що ти верзеш, пiдступний зраднику? Як насмiлився? – заверещав герцог, але всерединi щось обiрвалось – вiн раптом вiдчув, що вже не мае жодноi влади чи сили.
Свита герцога на iншому березi марно мiсила багнюку. Якiсь вiдчайдушнi смiливцi кинулися просто у воду, але берег був надто крутий, вони випали з сiдельникiв i безсило борсались у крижанiй водi.
Челядь Пантьеврiв кинулася до герцога з мотузками, сподiваючись зв’язати його. Але четверо дворян та граф д’Етан, вихопивши мечi, оточили герцога, не пiдпускаючи пантьеврiвських прихвоснiв.
– Взяти iх! Взяти! – заверещав старший Пантьевр, скаженiючи вiд того, що залишки почту герцога насмiлились чинити спротив.
Цей гарячковий i нерiвний бiй Рiшар д’Етан геть не пам’ятав: його зрадливо оглушили ударом по головi ззаду. Вiн безпорадно впав пiд ноги вже пораненим товаришам. Герцог вiдбивався вiдчайдушно, тричi його намагалися скрутити, завалити на землю та зв’язати, i тричi вiн скидав з себе нападникiв, як величезний кабан розкидае мисливських довгоногих псiв. Брати Пантьеври i справдi спостерiгали за ним, як за травлею звiра на полюваннi. Та добити його, встромивши рогатину пiд серце, не могли, матiнка, стара графиня де Пантьевр, наказала притягнути герцога живим.
Коли герцога нарештi спромоглися зв’язати (аж трое навалились йому на спину всiею вагою), почет вже не являв собою жодноi загрози. Граф де Пантьевр звелiв лише забрати брата герцога й одного дворянина зi свити, рани якого видавались несерйозними. З решти зiрвали коштовностi, вiдiбрали зброю, познiмали коштовнi оксамитовi плащi та покинули.
На тлi яскраво-синього неба зухвало розвивались пантьеврiвськi прапори над Шантосо. Але, попри всi сподiвання герцога, до замку його не повезли. Лише на деякий час його пiд надiйною охороною залишили пiд стiнами Шантосо – Олiв’е мав порадитись про щось зi своею невгамовною матiнкою. Коли Пантьевр повернувся, вже сутенiло. У герцога затекли руки й ноги, страшенно хотiлося пити. Але сердешному навiть не дозволили злiзти з коня. Вiн краем вуха почув, що стара графиня звелiла везти його до замку Палюо в Пуату, тепер рука його дiвера дофiна[24 - Шарль, син короля Шарля VI та Ізабо Баварськоi, майбутнiй король Шарль VII.] в цьому нападi була незаперечна. Усю нiч сердешний провiв у сiдельнику, iз жахом помiчаючи, що його молодший брат, зв’язаний та перекинутий поперек коня обличчям униз, досi не отямився.
Тi декiлька днiв i ночей дороги видалися герцогу Бретонському найбiльшим пеклом у його життi. Навiть у тi короткi зупинки, якi Пантьевр робив на нiч, герцогу не дозволяли спiшитись, не давали iжi чи достатньо води. Коли вiн просив пити, хтось iз пантьеврiвського супроводу виливав йому в обличчя з пiввiдра води, якою поiли коней. А залишений на морозi верхи, герцог навiть не мав змоги бодай трохи поспати.
– Коли ж вашiй милостi, – кривив губи Олiв’е де Пантьевр, – ще спаде на думку якась потреба, то нехай робить це на конi, нам на розвагу.
І герцог чи не iз заздрiстю поглянув на непритомного Рiшара. Хоча б вiн позбавлений цього приниження!
У Палюо герцога закинули у кам’яний мiшок, де вiд вогкостi не можна було вiльно дихати, а вiд нахабностi зголоднiлих пацюкiв – спати. Дякувати Богу, йому вдалося повернути до тями Рiшара. А потiм вони iз графом д’Етаном поспали по черзi, щiльно притиснувшись один до одного, аби зiгрiтись.
За кiлька днiв, чи так здалося в’язням, iх витягнули на свiт Божий. Вiд голоду у головi паморочилося, вiд перебування у суцiльнiй темрявi очi нiчого не бачили. Потiм ще кiлька днiв жахливих пекельних перегонiв i сну верхи на холодi й постiйних знущань вiд Олiв’е де Пантьевра, який iз вигадливiстю iнквiзиторського ката описував тортури, якi чекають на герцога та його брата.
У похмурий й розпуклий грязюкою день наприкiнцi лютого розбитий i знесилений герцог Бретонський знову побачив перед собою стiни Шантосо i ненависнi прапори Пантьеврiв, що переможно й зухвало звилися над неприступним замком. Герцога стягнули з сiдельника й потягли сходами нагору, у парадну залу замку. Стихла весела музика, розрядженi у оксамит та брокати сеньйори й дами розступилися перед брудними, як бiси, чоловiками, яких пiд руки тягли челядники у камзолах iз гербами графiв де Пантьевр.
На почесному мiсцi пiд гаптованим золотом i шовком балдахiном сидiла стара кульгава Маргарита де Клiссон. Герцога трьома ударами в спину змусили опуститись перед нею на колiна. Розряджений натовп васалiв Пантьеврiв охнув задоволено i здивовано водночас. Герцог пiдняв голову i замружив очi – свiтло свiчок i смолоскипiв, якими освiтлювали залу, видалося нестерпним його змученим очам. Якийсь дворянин засмiявся – у неголеному й брудному чоловiковi мало хто пiзнавав пихатого герцога Бретанi.
– Невже це ви, милий племiннику? – на диво ласкаво розпливлась у посмiшцi Маргарита де Клiссон.
– Чого ви вiд мене хочете? – запитав герцог, ледве не падаючи обличчям униз вiд утоми.
– Зречiться герцогського престолу. Зречiться, мiй милий племiннику.
– Зректися? Треба думати, на користь ваших зрадливих синiв? – ощирився герцог. – Мало ваш батько, славний конетабль Францii, бив вас, мадам.
Маргарита побiлiла, як смерть. Колись давно, коли батько герцога помер, лишивши малолiтню дитину спадкоемцем герцогського престолу, Маргарита кинулася до свого батька, старого конетабля Францii Олiв’е де Клiссона, щоб умовити пiдтримати права ii чоловiка, графа де Пантьевра, i зректися присяги, яку той дав малолiтньому Жану. Але конетабль так розгнiвався, що хотiв убити доньку. Тiкаючи вiд гнiву батька, Маргарита впала зi сходiв, а вiдтодi залишилася кульгавою, як чортиця, на все життя.
– Заткнiть пельку! – закричав запальний, не надто розумний Шарль де Пантьевр, вихопивши меча iз оздоблених коштовним камiнням пiхов. – Ще пiвслова – i жодного зречення не треба буде, бо я знесу вашу кляту голову власноруч!
– Бачу, ви втратили останнiй розум, графе. Як i ви, мадам. Як i кожен дворянин, що присутнiй тут i дозволяе це неподобство, – почувся спокiйний, хоч i дуже стомлений, голос графа д’Етана. – Який вам зиск вiд того, що мiй брат зречеться? У мого брата – три сини вiд законного шлюбу. Його сини, моi племiнники – онуки нашого благословенного короля. Навiть якщо ваше зухвальство сягне таких меж, що ви пiднiмете руку на герцога Бретанi, вашого законного сюзерена, навряд дофiн пробачить вам, що ви вб’ете його племiнникiв, дiтей мого брата. Та навiть коли ви вб’ете монсеньйора герцога, усiх його дiтей та мене, згадайте, що наш брат Артюр де Рiшмон у англiйському полонi, i ви над його життям не владнi. І над його спадковими правами ви не владнi: вiн законний син законного шлюбу, мати його – вдова, королева Англii, король Францii – його двоюрiдний дядько. А за прихильнiсть Бретанi англiйський король негайно його вiдпустить з полону.
Четверо спантеличених недалекоглядних синiв Маргарити озирнулися до своеi матерi. Вона якусь хвилину мовчала, а потiм промовила холодним i дзвiнким, як криця, голосом, що геть не вгадувався за ii немiчною кривобокою плоттю:
– Ми триматимемо клятого Монфора у катiвнi Шантосо доти, доки ваша мила дружинонька не пообiцяе зречення вiд свого iменi й вiд iменi ваших дiтей i не присягне найстрашнiшими пекельними муками, що не сперечатиметься бiльше за владу над Бретанню, а прийме разом iз ними постриг у якомусь глухому монастирi!
