скачать книгу бесплатно
Увiйшли трое юнакiв, важкi обладунки були прикрашенi блакитними кiрасами з королiвським гербом. Шоломи iз високими плюмажами вони тримали в руках, вiддаючи шану королiвському титулу Генрi V. Довгi червонi плащi тягнулися шлейфом, як на жiночих сукнях. Кларенс ледь стримував презирливий смiх.
Уклонитися низько герольдам не дозволили панцирi, король Генрi нахмурився, але мусив задля успiху перемовин стримати роздратування. Вiн знаком дозволив посланцям говорити.
– Могутнiй королю Англii! Шарль д’Альбре, iз ласки Божоi конетабль Францii, мае честь повiдомити, що iз ним двадцять п’ять тисяч вiйська, i вiн мае намiр дати бiй до того, як ваша величнiсть досягне Кале.
– Годi, – наказав король, не бажаючи вислуховувати куртуазнi фрази, якi бiльше годилися для лицарського турнiру, нiж для вiйни.
Із низькими церемонними поклонами герольди залишили ковану залiзом рукавичку конетабля. Король ще мить вагався й наказав Кларенсу пiдняти ii. За звичаем герольдiв потрiбно було щедро нагородити, але англiйцi були у скрутному становищi, тому король вiддав посланцям свiй золотий ланцюг та двi каблучки, аж тодi дозволив пiти.
– Що скажете? – спитав король, упавши у похiдне крiсло пiд червоно-золотим балдахiном.
– Якби французи не слiдували за нами, можна було б спробувати продертись до Арфлера та зачинитись у мiстi, викликавши тим часом допомогу з Англii… – мовив Бедфорд, щось прораховуючи.
– Якби ж не, мiй обережний брате! – глузливо усмiхнувся Томас Кларенс, показавши хижацький вищир.
Сiро-зеленi очi Бедфорда гнiвно кресонули брата. Мiж братами англiйського короля, такими дружними на полi бою чи в щирiй вiдданостi його величностi, часом спалахували суперечки, а дiтьми вони часто добряче билися, незважаючи на те, хто – сильнiший, хто – слабший, а хто – батькiв спадкоемець. Кларенс, солдат до мозку кiсток, хотiв бою, лише в бою вiн жив на повну, лише так вiн був щасливий. Бедфорд думав про спiввiдношення сил, про виснаженiсть солдатiв хворобами та голодом, про те, який реальний супротив вони можуть зчинити.
– Я розумiю, що у нас немае iншого виходу, як битися з французами, мiй занадто нерозважливий брате, – сухо та пiдкреслено спокiйно зауважив Бедфорд. – Та я не можу завадити думкам про те, що бiльша частина наших солдатiв змучена дизентерiею… А французiв двадцять п’ять тисяч.
– Битися! Чорт забирай, iх двадцять п’ять тисяч! – скрикнув король, стиснувши кулаки так, що вони побiлiли. – Огидно усвiдомлювати, що смерть – единий порятунок честi.
Король замислився. Важка тиша в наметi гнiтила, як у камерi смертника.
– Хтось iз нас повинен верхи iхати у Кале, бо якщо усi ми загинемо, Англiю знову роздеруть громадянськi вiйни за королiвський спадок. У мене немае законних дiтей, у вас – теж… Ми мусимо вчинити так, аби англiйська корона залишилась за Ланкастерами.
– Пробачте, брате мiй, – мовив Бедфорд. – Я не залишу вас.
– Тобi е що втрачати, Джоне, – ласкавiше сказав король.
– Я не збезчещу свое iм’я втечею, – впевнено вiдповiв Бедфорд.
– Тодi ви, Томасе…
– Нiзащо! Пробачте, ваше величносте. Коли моi брати на полi бою, то й менi тут мiсце,– сказав Кларенс, i звичайна для нього насмiшкуватiсть кудись зникла.
– Що ж лишаеться…
Погляди братiв упали на Гемфрi Глостера, найменшого брата, який тiльки-но увiйшов до королiвського намету i вклонився королю. Але молодий герцог, попри умовляння братiв та наказ короля, теж вiдмовився iхати в Кале. Тодi король, подумавши, наказав герцогу Бедфорду повернутися у Лондон, аби уникнути безладу в столицi. Той, попри власне небажання, змушений був скоритися.
Конетабль Францii, впевнений у своiй перемозi, не хотiв прогавити англiйську армiю, тому французи перекрили шлях на Кале, ставши мiж Азенкурським замком та маленьким Трамкуром. Англiйцi змушенi були заночувати у полi пiд Мезонселем.
Сам же король Генрi наказав вивести свого бойового коня бiлоi мастi, невеличкого на зрiст, проте надзвичайно сильного, та вирушив до герцога Йоркського, що отаборився на височинi. Та коли король пiднявся, вiн завмер вiд жаху: французька армiя, що зайняла весь простiр мiж лiсами в низинi, виглядала, як величезний рiй сарани. Його величнiсть розумiв, що французи так само страждають вiд пронизливого дощу, нестачi iжi та хвороб, проте iхня кiлькiсть, всi тi списи, блиск десяткiв тисяч обладункiв, прапори, намети, конi, всi тi звуки, галас, крики, дзвiн, що панували навколо французького табору, – не могли не вражати. Король був занадто гордою людиною, аби визнати, що йому страшно. Вiн зцiпив зуби, рiзко розвернув коня та поiхав у Мезонсель, де для нього знайшли сухе тепле примiщення, трохи хлiба з сиром та цiлу карафу вина. Вiд вина король вiдмовився, поiв i спробував поспати. Та серце калатало так, що заснутити не виходило, годину поперевертавшись iз боку на бiк, Генрi рiзко пiдвiвся, вмився крижаною водою, аж намочив волосся, та повернувся до вiйська.
Безнадiйнiсть становища англiйцiв була очевидна, але королем оволодiла якась дивна нерозумна i незрозумiла впевненiсть, яка вiдкидала сумнiви ранiше, нiж вони встигали продертись до його серця. Вiн обходив i обходив позицii, вислуховував своiх командирiв, тричi власноруч промалював план мiсцевостi, яку вже достеменно знав, аж тодi тривога полишила його.
Надвечiр король наказав зберiгати суцiльну тишу в таборi, усiм порушникам наказав вiдрiзати вухо, а надто знатних для такоi ганебноi кари – нещадно штрафувати. Нiч минула у пронизливiй тишi, холодi та дощi, що загасив всi вогнища, окрiм хiба що грубок у наметах. Комусь так легше було зiбратися з думками, комусь – молитись, а хтось мовчки, не смiючи подати голос, проклинав усе на свiтi, шкодуючи, що свою останню нiч вiн проводить у холодi й голодi.
Король не мiг спати. Вiн вийшов з намету та пiдвiв погляд до неба, звiдки зрiдка з’являвся затягнутий хмарами тонкий молодий мiсяць. Король шукав Божих знакiв i не бачив iх. Вiн молився безкiнечно, беззвучно, наче в тих повторюваних словах вiднаходив заспокоення.
Пишний табiр французького командування, розкiшнi попони коней, розрядженi у золото й оксамит пажi скорiше нагадували турнiр, нiж вiйну.
У темно-зеленому наметi конетабля Францii галасливо й тепло, смолоскипи тьмяно освiтлюють червонi вiд вина обличчя сеньйорiв. Вони вже двi години сперечались та закладались, хто яких бранцiв захопить у полон i кому ж пощастить полонити короля Англii. Сеньйор де Круа заприсягнув, що вiн або його люди (яких було аж цiлих вiсiмнадцять) знесуть золоту корону з шолома його величностi.
– Я повторюю, месiри, я чекатиму, – запевнив присутнiх конетабль.
– Лише чого, месье? – спитав герцог Алансонський. – Поки з Англii прийде допомога? Чи другого пришестя?
– Король Анрi молодий та запальний. Вiн нападе першим, що зменшить нашi втрати.
– Про якi втрати ви кажете, коли iх там жалюгiдних шiсть, може, вiсiм тисяч? – засмiявся Артюр де Рiшмон. – Менi важко зрозумiти, кого ви бережете, коли кожен iз нас прагне битви.
– Ми можемо чекати, допоки голод та хвороби не викосять половину англiйського вiйська. До того ж, майже тиждень iде дощ, погода не сприяе атацi кавалерiею… – зауважив маршал Бусiко.
– Невже вас, месье, котрий бився при Нiкополiсi[15 - Битва пiд Нiкополiсом 1396 року, де хрестоносцiв було вщент розбито вiйськом турецького султана Баязида І.], лякае погода? – лише з поваги до старого маршала Рiшмон не розсмiявся вголос.
– І справдi, ми зiбрались тут не для того, щоб чекати пiдходящоi погоди, – скривився граф де Вандом. – Я за те, щоб ударити по англiйцях якомога швидше. Хоч би й уночi, вони цього не чекають.
– А що скаже монсеньйор герцог Орлеанський?
Усi озирнулися до Шарля, який i слова ще не мовив, за звичкою вислуховуючи думки iнших перед тим, як прийняти рiшення. До того ж, король Францii призначив його головнокомандувачем. Вiн приеднався до вiйська лише кiлька годин тому, пiсля виснажливого рейду пiд дощем, вiтрами, в осiннiй багнюцi. Вiн не бачив поля битви при денному свiтлi, не оглядав позицii та солдатiв. Вiд довгоi дороги та втоми паморочилося в головi. Тому понад усе герцог Орлеанський хотiв устигнути поспати бодай три-чотири години.
– Бiй якомога швидше. Завтра на свiтанку, – спокiйно сказав герцог, сподiваючись, що всi негайно розiйдуться по своiх наметах.
– Бiй! Бiй! – загули присутнi.
Конетабль обмiнявся похмурим поглядом iз Бусiко: доведеться сурмити атаку, iнакше цi запальнi сеньйори самi кинуться у бiй.
На свiтанку англiйська армiя стала мiж двома невеличкими лiсочками, що оточували шлях на Кале. Король подiлив своi сили на три частини, поставивши мiж пiшими воiнами та лицарями лучникiв. Французи, у свою чергу, теж подiлились на три вiйська, переважно з важкоозброених лицарiв. Французи стояли у пiвлье вiд англiйцiв, але дорога була вузька, тому три iхнi вiйська стали одне за одним. Вiд свiтанку до опiвдня армii не рухались. Англiйцi безперестанку молились. Сам король наказав своему капелану вiдправити три меси.
Король Англii був беззаперечно смiливим в очах своiх солдатiв. Вiн жодного разу не користувався тактикою свого батька, коли на поле бою виходило два чи три солдати в королiвських кiрасах та шоломах iз короною, а сам покiйний король бився у звичайному обладунку, але оточений охороною. Генрi кидався у саму гущавину бою, так само робили i його брати. Сувора дисциплiна в таборi короля стосувалася його особисто так само, як найменшого джуру. Беззаперечна вiдданiсть королю, яку кожен англiйський воiн носив у своему серцi, виростала з глибокоi поваги до його величностi як полководця. Тому коли ранком дня святого Крiспiна король Генрi виiхав перед своiм вiйськом, аби пiдбадьорити солдатiв, над Азеркурським полем завмерла пронизлива тиша. Кожен з тих брудних, голодних, змерзлих воякiв, що всю нiч молилися, готуючись до смертi, аж зачаiв подих, щоб почути кожне слово свого володаря.
– Добрi англiйськi люди, моi славнi пiдданцi! – почав Генрi, вiн пiдняв забрало шолома, тому усi бачили його лице. – Перед очами Господа нашого, у годину, коли кожен iз нас готовий померти, я, як у Судний день, ще раз присягаюсь, що дiло мое праве, а корона Францii – мiй законний спадок[16 - Король Генрiх V походив вiд короля Англii Едварда ІІІ, що був онуком короля Францii Фiлiппа Вродливого за жiночою лiнiею. Валуа, що правили Францiею у часи дii роману, походили вiд молодшого брата Фiлiппа Вродливого. У Францii дiяв Салiчний закон, за яким жiнка не могла наслiдувати та передавати у спадок корону Францii, тому французи не приймали зазiхань англiйцiв на французький престол. Пiсля смертi синiв Фiлiппа Вродливого королем став представник династii Валуа. В Англii Салiчний закон не дiяв, тому англiйськi королi заявляли своi претензii на Францiю.]. Я прийшов забрати те, що належить менi за правом, яке я успадкував вiд батька, а вiн – вiд свого батька, а той – вiд славного короля Едварда Третього. І я повернувся сюди, на мою французьку землю, не як ворог чи супостат, аби вбивати, спалювати та гвалтувати, як робили i роблять арманьяки, що смiють називати себе французами, а щоб вiдвоювати те, що е моiм вiд народження, iз найменшим руйнуванням, як iстинний, справедливий i добрий володар цiеi землi. Тому, пiднiмаючи свого меча, випускаючи своi стрiли, викрикуючи мiй бойовий клич, не залишайте мiсця сумнiвам чи страху в серцi своему, бо за вами правда, i сам Господь стане вам на захист! Господь i святий Георг, наш небесний покровитель, стануть iз нами!
Коли король закiнчив, усi до единого солдати впали на колiна та поцiлували землю. У ту мить у жодного, хто його чув вiд найменшого джури до найшляхетнiшого герцога (серед яких були й непевнi, й бунтiвники, й заколотники), не було сумнiву, що Генрi i е iх законний король, що немае й не може бути у них короля iншого, i що нiколи свiт не знав справедливiшоi битви, нiж та, до якоi вони вже готовi.
Французи не хотiли розпочинати атаку без герцога Брабантського та единого сина герцога Бургундського. Та досi наiвно чекали на герцога Бретонського, а Рiшмон не наважувався зiзнатись уголос, що його брат не приiде. Конетабль вже двiчi надсилав посланцiв до герцога Брабантського, якi знаходили його у церквi, де вiн слухав месу. Французи чекали на англiйський напад, англiйцi, зважаючи на малу чисельнiсть, першими нападати не хотiли. Тодi король Генрi наважився просунути свою армiю вперед, зберiгши ряди. Центральнi лучники приготували звичайний захист вiд кавалерiйськоi атаки – гострi кiлки, якi вкопали у мокру переорану землю.
Зухвале наближення англiйцiв лише роздратувало французьке командування. Попри заперечення конетабля, сеньйори змусили його почати бiй. Напружену гнiвну тишу прорiзали звуки бойових сурм. Шарль д’Альбре наказав наступати i сам повiв перше вiйсько, яке складалося iз восьми тисяч лицарiв та пiвторатисячноi кавалерii. Лучникiв у першому вiйську, яке вже чисельно переважало ворога, не було. За планом конетабля кавалерiя повинна була розсiяти англiйське вiйсько, залишки якого мали добити лицарi. Кавалерiя подалася вперед, вiдразу ж у небi засвистiли стрiли. Бiльшiсть французiв i близько не доiхала до позицiй англiйцiв. Коли ж пiшi лицарi наздогнали кавалерiю, iм уже заважали людськi тiла й трупи коней, якi фактично завалили шлях. Тодi лучникам знову наказали стрiляти…
Все ж таки, зважаючи на чисельну перевагу, французи дiйшли до частоколу англiйських лучникiв. Тi змушенi були трохи вiдступити, але проти французiв грали iхнi важкi обладунки, завалений шлях та розмокла земля.
Коли англiйцi вихопили короткi бойовi сокири, важкотiлi лицарi вже не могли вправно вiдбиватися. У близькому бою важкий довгий меч завжди програе короткiй сокирi, якою легше битися. Тi, кого не знайшли англiйськi стрiли, полягли пiд сокирами.
Тодi у бiй виступило друге французьке вiйсько, яке вiв сам герцог Орлеанський. Фiлiпп дивився з гордiстю на свого колишнього сеньйора, такого видного, непереможного, в коштовному мiланському обладунку та довгому чорному оксамитовому плащi, на високому темно-сiрому конi, в оточеннi сонму зброеносцiв, пажiв у кiрасах iз гербом Орлеанського дому, наче святий Михаiл iз янголами. Опущене забрало шолома приховувало слiди безсонноi ночi, втоми останнiх тижнiв та непевностi молодого герцога. Як добре, що анi Фiлiпп, анi жодна людина довкола про це не здогадувалась. Що сталося далi, Фiлiпп не бачив, бо третьому вiйську, де був Артюр де Рiшмон та його загiн бретонцiв, наказали готуватись до бою.
Блiдий Фiлiпп де Прюнель бiг за Артюром де Рiшмоном. Вiн знав, що у першому вiйську, яке знесли англiйськi лучники, був його обожнюваний старший брат, шамбелан герцога Орлеанського. Фiлiпп бiг щодуху, збуджено кричав: «Сен-Денi монжуа[17 - Святий Денi – моя радiсть – типовий бойовий клич французiв. Святий Денi – небесний покровитель Францii.]», – а вiтер перебивав йому подих. Панцир, хоч i дуже легкий, незвично давив на плечi.
Конi зав’язли у грязюцi, вершники марно iх острожили. Тiла важко падали одне на одне, конi не могли розвернутись. Пораненi стрiлами лицарi провалювались у болото бруду, на чужi тiла. Згори нестерпно важко дерлися конi, падали, намагались пiдвестись, заливали кров’ю…
Фiлiппу здавалось, що у нього немае анi рук, анi нiг, самi очi, сповненi жаху, немилосердно вiдкритi. Конi несуться повз нього повiльно (чи так здаеться?), але все вперед i вперед, до пекла. Прюнель ледве встигае прикривати Рiшмона щитом ззаду вiд ворожих стрiл, вiд пiдлих ударiв у спину. Це вже геть не схоже на шляхетну гру. Це геть не шляхетно. І це не гра. Те, що вiн бачить на власнi очi, не мае назви. Жодна людина про таке не розповiдала. А коли б i розповiдала, вiн би не повiрив. Нутровим болем та швидкою кров’ю Фiлiпп де Прюнель вивчае свiй перший дорослий урок: якщо не вдариш сам – ти мрець. І тут немае мiсця анi шляхетству, анi лицарству, тут немае правил, тут не буде другого разу, тут все жахливо, все по-справжньому.
Брязкiт зброi, iржання коней, передсмертнi чужi крики глушать Фiлiппа. Вiн бачить, як герцог Орлеанський упав iз коня, бачить кров на його панцирi, незугарно пiдняту завмерлу руку у сталевiй рукавичцi. Вiн бачить те, що бачити огиднiше за все – як лицарi, французи, падають на колiна у брудну, мокру землю й молять зберегти життя… І що попри благання, англiйськi сокири опускаються на iхнi голови. Фiлiпп ледве не плаче, вiн щосили молотить бойовою сокирою, руки болять, вiн до смертi розбитий, украй стомлений, але не смiе зупинитись бодай на мить. Рiшмон кричить щось, але Фiлiпп не чуе анi слова – прямо перед собою вiн побачив розчавленого конетабля д’Альбре, з-пiд погнутого шолома витiкають мiзки, руки мiцно, намертво вчепились у червоний вiд кровi прапор. Чому прапор у конетабля? Де ж знаменоносцi? Хiба ж так можна? У головi досi завченi з дитинства i вже нiчого не вартi лицарськi правила.
– На вiдступ! На вiдступ!
Французи важко посунули назад, конi не слухаються, своi йдуть по головах, вершники чавлять пiших.
– Бретонський собака! – чуе Фiлiпп.
Важкий удар сокири – вiн упав. Щось тяжке звалило хлопця. Не може рухатись. Грiм. Здаеться, пiшов дощ. Сухi вуста Фiлiппа нервово здригнулися, намагаючись пiймати важкi краплi вологи. Вiн так i не зрозумiв, що то кров на вустах. Раптом перед очима Фiлiппа з’явився чорно-бiлий бретонський прапор, вiн накренився i впав. «Монсеньйор де Рiшмон! О, як менi шкода…» – встиг зауважити Фiлiпп, усi звуки бою раптом стихли, i хлопець скотився у прiрву.
Вiдступивши, французи спробували поновити ряди, приеднавши кiнну частину третього вiйська.
Король Генрi напружено тримався у сiдельнику. Аж раптом вiн побачив, що його брат Глостер впав iз коня поранений, i вiдразу ж кiлька французiв кинулися до нього, пiзнавши герб. Генрi зiскочив iз коня та став на захист брата. Його величнiсть (як помiтно золоту корону на шоломi!) побачили люди сiра де Круа, тi самi, що заприсяглися зрубати корону на шоломi чи полонити короля Англii. Марно, король вiдбив напад, вбив двох французiв, допоки його охорона не прийшла на допомогу. Тiльки тодi пораненого Глостера змогли перенести углиб табору та перев’язати рани. Правду кажучи, кiлька зубцiв iз королiвськоi корони люди де Круа все ж знесли.
– Ваша величносте! Ваша величносте! Французи напали на наш табiр! Розвiдка доповiдае, що герцог Брабантський iз кiлькома тисячами списiв у пiвлье!
Король ще мить дивився на зброеносця, не усвiдомлюючи в гарячцi бою значення його слiв.
– Нам не втримати два фланги i бранцiв, – глухо зауважив Кларенс.
Обличчя короля горiло, як у пропасницi.
– Убити неважливих полонених! – наказав вiн.
Джури кинулися доносити наказ.
– Як вони знатимуть, хто важливий, а хто нi? – спитав раптом блiдий Кларенс.
– Самi розберуться.
Тут англiйцi побачили, що французи почали третю атаку. Конi вже не могли продертися крiзь щiльнi завали тiл, деiнде утворились стiни висотою з чотирьох-п’яти мерцiв, ряди знову порушились, залишок третього вiйська накивав п’ятами. Лучники зупинили напад – i французи вiдступили. Тодi король Англii, зiбравши навколо себе братiв i декiлька сотень вершникiв, сам повiв вiйсько у бiй. Французи не чекали такоi зухвалостi, тому бiльшiсть iз переляку навiть не намагалась опиратись. Англiйська пiхота вже кинулась на поле бою грабувати вбитих. Бiльшiсть мертвих сеньйорiв лишилася у самiсiньких сорочках. Так i лежали – бiлоногi, з перемазаними брудом та кров’ю обличчями, посiченими руками, розрубаними головами, розпоротими животами – у дивних обiймах смертi, наче грiшники, яких пiсля Останнього суду янголи сонмами скидали у пекло.
Дехто ще вперто боронився. Але англiйцi у якомусь запалi били влучно, смертельно й немилосердно. Наче хотiли вiдомсти за своi голоднi, холоднi, вимоченi дощем днi та ночi.
Король Англiйський помiтив, що якийсь лицар б’еться iз останнiх сил, хоч на нього напало не менше п’ятьох. Його величнiсть зацiкавлено пiд’iхав ближче, наче хотiв подивитись травлю кабана на ловах. Побачивши короля, француз вiдпустив меч:
– Здаюся! Я герцог Алансонський!
У ту ж мить два мечi врiзались у тiло сердешного герцога. Той глухо скрикнув i впав замертво. Огидна смерть для нащадка французьких королiв. Його вбивцi якось винувато озирнулись до короля Генрi, вiн криво усмiхнувся й промовив, як на проповiдi:
– На все воля Божа…
Фiлiпп вiдчував лише руки на своему тiлi – жадiбнi та злочиннi, якi зiрвали навiть ланцюжок iз хрестиком, познiмали з вiдпружених, безвольних пальцiв каблучки. Фiлiпп застогнав, перед очима стояв червонуватий туман, iз якого виринали чужi, безжальнi руки.
– Живий! Бач, бретонець!
Тi чужi руки вихопили його, винесли зi сталевоi важкостi у легкiсть червонуватого туману. Кiлька притомних ляпасiв. В обличчя плеснули водою, Фiлiпп облизав потрiсканi вуста розжареним, пекучим язиком. Очi злиплись вiд засохлоi кровi. Важко розплющились, наче вдруге народились. Свiтло… Небо… День…
– Хто ти?
– Викуп даеш?
Погляд Фiлiппа впав на землю, на купи мертвих тiл, трупи коней, заляпанi кров’ю, бруднi прапори. Вiн похитнувся, вуста його затремтiли. Прюнель намагався щось сказати, але не мiг i слова з себе вичавити. Хiба не занадто для нього? Кров iз рани суцiльно пройняла сорочку пiд обладунком, було холодно, а у Фiлiппа вже починалась гарячка.
– Хто ти, чорти б тебе забрали?
Голос зник, сил немае. Знову тi мертвi, iхнi закривавленi обладунки, бiлi ноги вже пограбованих, сморiд розпоротих нутрощiв, застиглi у вiчному подивi очi, завмерлi в останньому крику вуста, втрачена зброя, зiгнутi шоломи, поганьбленi прапори. Перед очима мiзки, що витiкають з-пiд шолома конетабля, безпорадна бойова рукавичка герцога Орлеаського, увiгнутий ударом палицi обладунок графа де Рiшмона. Звiдусiль пахне свiжою кров’ю, як на бичачiй бойнi. Нудота пiдступае до горла, стискаючи подих та шлунок.
Англiець замахнувся мечем, Фiлiпп уже не боiться, його божевiльнi яскраво-зеленi очi застилають сльози. Там, десь попереду, пiднiмають трофеi – бургундськi прапори, поруч два мертвих лицарi: Невер i Сен-Поль, брати герцога Бургундського, вiн упiзнав iх лише за гербами на кiрасах. На поле стерв’ятниками злетiлись англiйськi солдати… Що сталося? Чому так довго? Чому вiн досi живий? Навiщо? Що вiн зробив? Чому той меч завмер? Фiлiпп не почув, як другий англiець зауважив:
– Це герб графа де Рiшмона. Його господаря полонив сам король. Іди спитай, чи потрiбен графу його джура. Присягаюсь, отримаеш добрi грошi. Як не потрiбен – дай менi знак рукою, я його тут i доб’ю.
Англiець щось закричав, i другий штовхнув Прюнеля уперед. Той iшов хитаючись, ледве притомний. Його заштовхнули у якийсь намет. Побачивши перев’язаного Артюра де Рiшмона iз закривавленим, посiченим обличчям, хлопець упав на колiна.
– Нас розбили! Розбили! Ганьба! Ганьба!
Фiлiпп опустився на землю, знепритомнiвши бiльше вiд пережитого та побаченого за день, анiж вiд поранень. Рiшмон навiть не мав сил покликати на допомогу слугу, щоб той повернув Прюнеля до тями. Його самого витягнули з-пiд завалiв мертвих тiл, його обличчя, обладунок та щит були так щiльно залитi кров’ю, що його не могли впiзнати анi за виглядом, анi за гербом. Дякувати Богу, граф був при тямi та змiг назвати свое iм’я, а лучник, який його витяг, чомусь мав достатньо вiри його слову. Король негайно перекупив полоненого, бо ж це був син його мачухи.
Залишивши на азенкурському полi десять тисяч убитих французiв, король ще раз передивився полонених, щоб тi не обтяжували його у рейдi на Кале. Менш знатних без жалю повбивали: або перерiзали горлянку, або рознесли голову. Найгоноровiшим прислали лiкаря, бо король хотiв показати Лондону переможнi трофеi.
Надвечiр король Генрi, сповнений почуттям власноi обраностi та пихи одночасно, покликав до себе англiйських та французьких герольдiв. Також до його намету привели усiх гонорових бранцiв.
– Що скажете, месiри? – король обвiв лихоманковим поглядом присутнiх. – На чиему боцi перемога?
– На боцi Англii, ваша величносте, – погодились герольди, низько вклоняючись.
– А ви що скажете, панове? – звернувся король до полонених французiв.
Тi мовчали, не насмiлюючись навiть пiдвести погляд.
– Я вас запитав! – повторив король, не вiдповiдати далi було б образою.
Герцог Орлеанський, вклонившись, наскiльки дозволяло його поранення, промовив:
– Це англiйська перемога, ваша вели…
– Нi, кузене, – рiзко перебив його король. – Не англiйська. Це воля Господа, Пресвятоi Дiви та святого Георга, небесного покровителя нашого королiвства. Це кара за вашi грiхи, за той безлад, що ви, арманьяцькi собаки, дозволили у Францii, за спаленi замки, за зруйнованi церкви, збезчещених жiнок.
Герцог Орлеанський до кровi прикусив губу, опустив голову i бiльше анi слова вiд нього не почули. Пiсля того, як сер Рiчард Воллер витягнув його з-пiд гори мертвих тiл, у нього було достатньо часу, аби побачити, що залишилось на Азенкурському полi. Стiни, суцiльнi стiни мертвих тiл. Його призначили головнокомандувачем, тому ця катастрофiчна битва, поразка арманьякiв – це його повна вiдповiдальнiсть. Коли б вiн зараз стояв перед своiм дядьком, божевiльним королем Францii, то напевно вже помер би вiд сорому та ганьби.
Тим часом тi французи, що вижили та змогли вiдступити, надiслали джуру до короля Англii iз проханням дозволити повернулись на поле бою, надати допомогу пораненим та забрати тiла загиблих. На це прохання король вiдмовив, бо вже темно та пiзно, але дозволив прийти завтра зi свiтанком.
Кажуть, що наступного дня на Азенкурському полi не було жодного живого француза, бо король Англii наказав своiм солдатам добити вночi тих, хто вижив.
Англiйцi з награбованим скарбом та сiмома сотнями бранцiв вирушили на пiвнiч. Над сiрим полем падав дрiбний колючий жовтневий дощ. Не зважаючи на поранення, герцог Орлеанський iхав верхи вiдразу ж за королем Генрi та його братами. Головного убору вiн не мав, холодний дощ гострими краплями падав на його опущену голову, затiкав на шию та пiд сорочку, жорстку вiд засохлоi кровi, та герцог не зважав. Вiдтодi, як французьких бранцiв вивели з намету переможного короля, вiд нього не почули анi пiвслова.
Прюнель лежав без тями на возi з пораненим Рiшмоном, тому безкiнечний дощ, що колотив по обладунках англiйцiв довкола, не зводив його з розуму, як решту французьких сеньйорiв.
