скачать книгу бесплатно
Молода жiнка легко зiскочила з високого лiжка iз цiлою горою маленьких, гаптованих золотом подушечок. Забувши про нiчнi капцi, вона швидко – нiби лiтала, а не ходила – опинилась перед розпаленим камiном. Червонувате свiтло охоплювало ii фiгуру, обiймало палаючою аурою бiлу шкiру, чорне, як нiч, волосся, довге й жагуче, прикривало ii тiло, наче плащ. Рiшар заворожено дивився i не мiг позбутися думки про те, що Рене схожа на вiдьму. Всевладну чарiвницю, яка приворожуе чоловiкiв, щоб врештi згубити. Раптом вона озирнулася та посмiхнулась до замисленого Рiшара нестримно сумною, якоюсь жалобною посмiшкою.
– Рене, серце мое! – вiн м’яко обiйняв ii однiею рукою, а другою вiдкинув за спину волосся, – ви така сумна.
– Ви ж не можете менi заборонити думати про ваше весiлля, монсеньйоре, про вашу наречену…
– На Бога, припинiть! По-перше, це всього-навсього заручини. До того ж, Орлеанський дiм не при такiй владi, щоб вона насмiлилась ставити менi вимоги. Що мiж нами змiниться вiд того, що я одружусь iз нею за кiлька рокiв? По-друге, вона досi дитя, iй лише десять рокiв. Ще принаймнi три роки нiхто i слова не мовить про шлюб та консумацiю. А за три роки союз iз Орлеанами може стати непотрiбним моему братовi, герцогу…
– І ви наважитесь повернути онуку короля? – не вiрячи, iз гiркою посмiшкою запитала Рене.
– Дiва ii роду недовго сидiтиме без нових заручин та шлюбу, будьте певнi. Ви ж знаете, що менi цей союз поперек горла. Я лише молодший син герцога Бретонського, могли б дати менi спокiй вiд цих полiтичних угод…
Ранковi дзвони бадьоро заспiвали приму. Вiтряний свiтанок безжально розлучав наполоханих коханцiв. Рене тривожно провела Рiшара своiми дивними срiбними очима: розчарована та вже сповнена ненавистi до дiвчини, якоi нiколи не бачила.
На подвiр’i вже збиралась герцогська свита та списоносцi iз горностаевими монфорiвськими прапорцями. Почувши галас надворi, Рiшар згадав, що мав бути готовим на свiтанку виiхати назустрiч нареченiй. Вiн натягнув кислу посмiшку на вуста та покликав шамбелана, аби вбратися.
***
– Ми довго чекали на вас, брате, – роздратовано мовив герцог Бретонський, викручуючи золоте гаптування свого опелянда[7 - Довге чоловiче вбрання з довгими рукавами, часто оздоблювалось хутром.], хоча граф д’Етан майже не спiзнився. – Ваша наречена скорiше прибуде до Кемперле сама, нiж ви встигнете застiбнути всi гудзики на сорочцi. Де вашi манери? Ваше славетне бургундське виховання?
Герцог Бретонський був не надто високим на зрiст, проте мiцноi статури. Вiн трохи кумедно виглядав поруч iз статечною, на голову вiд нього вищою герцогинею. Обличчя герцога вже було геть червоним. Коли щось було йому не до шмиги, в нього червонiли брови та миттю палало все обличчя. Приворнi, що давно помiтили цю особливiсть, намагались негайно зникнути з очей його свiтлостi. У темпераментi герцога переважала жовч, реакцii його були вибуховими, гнiв непередбачуваним та руйнiвним, проте й вiдходив вiн швидко, особливо у покоях герцогинi. Герцогиня, принцеса королiвськоi кровi, була жiнкою, перш за все, владною та чiпкою до дрiбниць. Вiдколи померла ii старша сестра, герцогиня Орлеанська[8 - Ізабелла Валуа (1389—1409) – дочка короля Францii Шарля VI, старша сестра герцогинi Бретонськоi, друга дружина короля Англii Рiчарда ІІ, а пiсля його смертi – дружина Шарля Орлеанського, брата Маргарити.], вона прискiпливо перевiряла, аби в кожному документi, де згадувалось ii власне iм’я, було вказано, що вiдтепер вона старша дочка короля Францii. Жага влади була у неi в кровi, для неi було природно до всього на свiтi мати дiло, своi погляди герцогиня нiколи не соромилась висловлювати вголос. Проте герцог цiнував ii думку, вiн i сам, бувало, нiяковiв вiд проявiв свого монфорiвського гнiву, герцогиня його урiвноважувала. Їх одружили дiтьми, коли сам Жан був пiд опiкою герцога Бургундського, жив оточений чужими людьми та наглядачами, вони iз Жанною досить швидко зрозумiли, що можуть довiряти лише одне одному та братам герцога.
Рiшар д’Етан вклонився, перепрошуючи, але кислоi ранковоi посмiшки йому приховати не вдалося. З жiночого крила Кемпрле з’явилася пихата герцогиня Жанна у супроводi придворних дам, розряджених у шафраново-жовтi парчевi сукнi та зеленi оксамитнi плащi, не повертаючи голови, кинула якийсь докiр дiверу, стиснувши повнi, гарно промальованi вуста. Рiшар вклонився ще глибше, аби не показувати роздратованого виразу обличчя, потiм швидко вiдшукав поглядом Рене, вона байдуже промайнула повз, зачепивши довгим хвостом спiдницi його ногу. Рiзко пахло амброю. Рiшар примружив очi, бо ним заволодiла сонливiсть – цiеi ночi вiн майже не спав. Герцогиня Жанна не вважала за потрiбне вiдповiсти бодай кивком на низький уклiн свого дiвера, а той не надто образився, занурений у неприемнi роздуми. Темно-синiй оксамитний пурпуен[9 - Короткий чоловiчий приталений жакет iз широкими плечима.] iз золотим гаптованим вiзерунком й яскраво-блакитна сорочка лише пiдкреслювали його блiдiсть i тiнi пiд очима.
Нарештi розряджений верескливий шафранно-зелений дамський супровiд удалося всадовити верхи: процесiя важко рушила, вершники iхали поважно та повiльно, зважаючи на жiночi сiдельники почту герцогинi Бретонськоi. За герцогом iхав гладкий епископ в бузковому оксамитi, галасливий, як квочка. Звичайно, що такi важливi угоди (а матримонiальнi i поготiв) не можна укладати без представникiв церкви, тому герцог змушений був усю дорогу слухати скарги свого епископа на поганi врожаi, недбалих селян та неможливiсть добудувати монастир iз тiею пишнiстю, яку сам духовний пастир i задумав. А ще стогони, що вiн геть вiдiб’е собi сiдницi.
День був вiтряний, небо весь час змiнювало настрiй, плащi зносило зi спин, i вони розвивались над вершниками, як прапори над вiйськом. А поряд iз убраним в яскраво-червоне герцогом Жаном, Рiшар у темному здавався вдiвцем, а не нареченим. Хоча Рене iхала праворуч вiд графа, холодна, удавано байдужа та чужа, у нього перед очима все майорiла яскрава шафранна пляма ii сукнi (зi святковостi оказii навiть удовицям наказали вбратись у кольорове), i йому дуже хотiлося ii обiйняти та перепросити на ранок. Проте воля брата чи саме життя його вперто несли туди, де вiн бути не хотiв.
***
Утома, задуха та млiсть… Маргарита ледве стримувалась, щоб не лягти… Але ж зiпсуеться безжально важка, шита срiблом сукня, коси випадуть з-пiд розшитого перлинами хорна. Вiд вимушеноi нерухомостi тiло налилося свинцевою важкiстю, очi злипалися.
За вiконцем дормеза – лише скелi й рiдка травиця, маленькi криворукi яблунi, всипанi дрiбними червоними плодами, якiсь крихiтнi бiлi квiти, а головне – божевiльний вiтер, що окутуе запахом тисячi трав. Нi, не вiтер, – вiтри. Скiльки iх тут? Два, три, десять? Сотнi шепотiнь, крикiв, погроз, спiвiв. Вiтер зухвало увiрвався в дормез i прошепотiв щось Маргаритi. Вона оскаженiло закричала, наказала зупинитись. Бретонцi на чолi свити й не подумали послухатись, але принцеса повторила нетерпляче, голосно, майже iстерично. Дормез важко зупинився. Дiвчина вискочила i побiгла вiд дормеза, як iз пекла. Мадам де Белльваль не встигала за нею.
– Ваша високосте! Ваша високосте!
Маргарита озирнулась, рвучкий вiтер зiрвав бiлуватий серпанок з ii хорна i жбурнув у небо.
– Прюнель! – покликала важкотiла дама де Белльваль, задихаючись.
Фiлiпп квапливо спiшився та вклонився.
– Доженiть ii високiсть. Їi витiвки доконають мене.
Маргарита бiгла, пiдiбравши спiдницi, трави лоскотали ii голi ноги, вiтер пестив обличчя. Цей вiтер подарував iй раптову й незрозумiлу легкiсть, i дiвчинi здалося, що вона летить у своему безжально важкому коштовному вбраннi. Лише голосний крик Прюнеля повернув ii до реальностi:
– Ваша високосте! Що ж ви робите? Вже Кемпрле скоро. Ваш наречений виiхав назустрiч…
Маргарита стенулася, наче ii штовхнули в спину, хорн злетiв iз голови, з гаптування посипались розiрванi низки дрiбних бiлих перлiв. Знову наскочив рвучкий, пустотливий вiтер, слабкi срiбнi шпильки не тримали важких кiс – за мить зiпсувалась зачiска. Вiтер розплiтав ii волосся: владно i нiжно, як нетерплячий коханець. Фiлiпп де Прюнель раптом побачив Маргариту такою, як знав у Ла-Ферте: дiвчинку з розпущеним волоссям, а не мовчазну пихату принцесу, по-дорослому вбрану. Прюнель схилився, щоб пiдiбрати ii зiпсований хорн i раптом почув, як Маргарита глухо прошепотiла:
– Бретонцi!..
Фiлiпп озирнувся i помiтив рiзнокольорову свиту герцога Жана, яку оточували пажi, вбранi у чорно-бiлi камзоли iз бретонськими горностаевими гербами, та шафранно-зелених дам герцогинi. Дама де Белльваль, побачивши, на що перетворився розкiшний убiр ii вихованки, схопилася за серце. Маргарита повiльно пiдiйшла до месье де Шантосе, вклонилася, той узяв ii за руку й поважно пiдвiв до високого шевалье у темно-синьому вбраннi:
– Мiй брат, Рiшар Монфор, граф д’Етан – ваш наречений, моя панно.
Геть дитя, попри доросле вбрання… Граф знiтився.
– Принцеса Орлеанська. Твоя наречена, брате.
Маргарита схилилась у реверансi, пiдштовхнутий герцогом Бретонським граф д’Етан поквапився ii пiдняти, уникаючи зустрiтись очима. Скiльки граф потiм не намагався, вiн не мiг згадати iхньоi першоi зустрiчi, бо у пам’ятi зачепилася лише бiла пляма ii обличчя та важке срiбне гаптування сукнi – холодне й колюче. Маргарита знала, що вона повинна висловити свою покору й поштивiсть до нареченого, герцог Орлеанський написав для неi елегантну промову, яку принцеса вивчила дорогою. Але зараз вона вiдчувала, що Рiшар геть не потребуе ii присяг. Тому iз полегшенням промовчала.
Герцогиня Жанна церемонно розцiлувала кузину зiмкнутими холодними вустами, обiйняла ii, назвавши милою сестрою. Хiба ж покiйний герцог Орлеанський iй не рiдний дядько? Хiба ж ii покiйна сестра Ізабелла не перша дружина Шарля, старшого брата Маргарити? Дами зашелестiли сукнями, вiтаючи майбутню мадам д’Етан, шевалье лiнькувато познiмали високi капелюхи, прикрашенi коштовними брошками, якi при дворi короля Францii були не в модi вже рокiв зо три. Маргарита добре тямила у цьому, ii брат Фiлiпп, попри вiчну жалобу та темнi кольори, фасони вбрання та капелюхи завжди обирав за останньою модою.
Для принцеси подали маленькi ношi, прикрашенi бiло-чорними гербами Бретанi та блакитно-золотими – Орлеанiв. Блiда дама де Белльваль, що не чекала таких вибрикiв вiд своеi добре вихованоi принцеси, марно намагалась привести до ладу залишки ii зачiски та втихомирити власне серцебиття. Бачила б це ii стара iталiйська нянька!
Трохи присоромлена своiм зовнiшнiм виглядом, Маргарита краем ока дивилась на нареченого. Той iхав праворуч, повiльно й мовчазно, як головний плакальник на похоронi. Та й чого б це йому виглядати задоволеним: йому пiдсунули дитину, що увiйде в шлюбний вiк не ранiше, нiж за три-чотири роки, i, дай Боже, iще за рiк, якщо пощастить, народить сина. Інакше нащо тi полiтичнi шлюби?
Маргарита встигла помiтити, що граф десь такого ж вiку, як i ii брат Фiлiпп, у сiдельнику тримаеться дуже прямо, й очi у нього, попри стурбованiсть i явне незадоволення, привабливi й ласкавi, як темний бурштин. Обличчя графа було виразне, монфорiвське: довгий нiс, широке пiдборiддя та вилицi, вуста вузькi, зiмкнутi, iз впевненою напiвпосмiшкою, очi доброзичливi, уважнi – риси свiдчили скорiше про вiдкритий характер та вмiння володiти собою. На вiдмiну вiд бiлявих свiтлооких братiв, Рiшар мав ясно-каштанове волосся, що трохи закручувалось на кiнцях, та темнi очi, як кажуть, вiд матерi, проте все одно був дуже до них подiбним. Як побачити iх разом: Жана, Артюра, Жиля та Рiшара – завжди було зрозумiло, що це рiднi брати. Однаково кремезнi, мiцнi, як гриби з-пiд одного дерева. Молодшi трое мали лише по року рiзницi мiж собою, а тому, незважаючи на рiзнi та непростi характери, були мiж собою дружними, ладнi були кинутись iз голими руками на захист один одного, а до старшого брата, герцога, мали незаперечну повагу.
Кемпрле прикрасили рiзнокольоровими прапорцями, як на турнiр чи коронацiю. Люди вибiгли на вузькi вулички, кричали щось своею дивною, грубуватою мовою, i з iхньоi радiсноi iнтонацii Маргарита зрозумiла, що ii вiтають. Їй пiд ноги кидали якiсь невiдомi ароматнi квiти, дрiбнi й яскравi, й дiвчина не вiрила, що цей скелястий край мiг породити таке рiзнобарв’я.
Люди кричали привiтання герцогу, блiдiй гордiвливiй герцогинi, графу д’Етану, сеньйору де Шантосе, iхньому старшому брату, Артюру де Рiшмону, який тiльки-но повернувся з Парижа, а тому був дуже елегантно вбраний. І Маргариту, яка ще не знала усiх внутрiшнiх суперечностей герцогськоi родини й яка звикла до розповiдей про чвари у королiвськiй сiм’i, така злагода щиро дивувала. Як i дивувало незвичне i неприпустиме для неi звертання на «ти» мiж братами, у той час коли ii старший брат, герцог Орлеанський, незмiнно казав «ви» навiть малiй Ізабеллi та Жану, бастардам батька.
У соборi було повно людей, розряджених незвично пишно для призвичаеноi до жалоби Маргарити. Як же це не схоже на затишок Блуа, Аньера чи Ла-Ферте, на маленький двiр герцога Орлеанського, вiчно вбраний у темне. Фiлiпп колись розповiдав сестрi про марнотратний двiр королеви Францii, про розкiшнi учти дофiна, але Маргарита, що зростала у майже збанкрутiлому дворi герцога Орлеанського, й уявити собi не могла таких пишнот. Із герцогинею Жанною прийшли вiсiмнадцять дам ii почту у неймовiрно багатих жовто-зелених брокатних сукнях, усi завiшанi однаковими коштовностями, замовленими герцогинею. А потiм списоносцi iз горностаевими гербами на грудях, бiло-чорнi пажi у коротких плащах, розкiшна свита герцога, обтягнутi парчею зi срiбним гаптуванням ношi герцогських дiтей…
Маргариту перевдягнули у ще одну бiлу парчеву сукню зi срiбною нижньою спiдницею й довгими подвiйними рукавами, волосся сховали пiд невисокий бiло-срiбний хорн, серпанок м’яко огортав пiдборiддя, двома хмаринками спадав за спину й третьою прикривав обличчя. Це не було у звичаi: до самiсiнького кiнця весiльноi учти наречена мала бути iз розпущеним волоссям, що символiзувало ii незайманiсть. Маргариту ж, за згодою герцогiв, убрали по-дорослому, а волосся сховали, аби не так впадала в очi рiзниця у вiцi наречених. До церкви Маргариту везли на ношах, якi оточували тридцятеро списоносцiв та тридцять пажiв: п’ятнадцять iз бретонськими гербами, п’ятнадцять – iз орлеанськими. Коло порталу собору на принцесу чекав ii кузен, герцог Бретонський, вiн поштиво вклонився на церемонне привiтання Маргарити та повiв ii до вiвтаря.
Їi наречений уже стояв поруч iз епископом, й дiвчина спершу не впiзнала його у пишному яскраво-червоному вбраннi з важким, усипаним рубiнами золотим пасом. Єпископ лагiдно з’еднав iхнi руки: тремтливу й теплу Маргарити та холодну й нерухому – Рiшара. Вiд запаху ароматичних масел, монотонних спiвiв тонкоголосих хлопчикiв-хористiв i латинських молитов Маргаритою знову оволодiла втома, як тодi, коли вона сидiла в дормезi. Вона вiдчула, як холодна рука Рiшара одягнула iй важку, так само холодну обручку на палець. Дивно, як вгадали iз розмiром: каблучка сiла як улита… В iм’я Отця i Сина… Їх заручили.
– Амiнь, – видихнули придворнi.
Рiшар обережно забрав серпанок iз поблiдлого обличчя дiвчини. Й вона вiдчула холодний поцiлунок десь у щоку та iз жахом усвiдомила, що все це i насправдi вiдбуваеться iз нею: кам’яний чоловiк, який i слова до неi не мовив, i якого вже нiколи не позбутися, бiло-срiбна сукня, яка так радувала ii на початку, а тепер аж душить жорстким високим комiром, чужа скеляста, роздерта вiтрами краiна, що мае стати iй единою домiвкою. На темно-синiх очах з’явилися сльози, але опущений серпанок вчасно приховав слiди ii слабкостi та втоми. Але ще до того, як вони повернулися обличчям до присутнiх, Маргарита себе опанувала. Зрештою, у свiтi е набагато гiршi речi. Їй – десять, ii наречений – молодий хлопець. Коли iй буде чотирнадцять i шлюб буде консумовано, вiн все ще буде людиною у розквiтi сил. Якщо вони й не стануть щасливим подружжям, то принаймнi житимуть iз повагою до королiвськоi кровi, яка в них тече.
Граф д’Етан вивiв ii з собору, навкруги кричали привiтання, герцог Жан щедро сипав золото у натовп i називав Маргариту милою сестрою. Вона не знала, як вiдповiдати на цi знаки поблажливостi, й навiть не думала у своiй юнiй наiвностi бачити в цьому лише придворну чемнiсть. Тому вона посмiхалась слабкою посмiшкою, яка здавалася кожному, хто не здогадувався про ii втому, радше стриманою, нiж люб’язною. Тi пишнi дами вклонялися iй, називали iмена, титули, посади, але Маргарита, як не намагалась, не могла це все запам’ятати.
Святкове приймання пройшло у напiвснi, вiд вина, хоч i добряче розведеного водою, Маргариту хилило до сну, але вона мусила сидiти дуже прямо, вислуховувати привiтання й побажання, якi спричиняли дружний регiт гостей та гнiвнi погляди сувороi герцогинi Жанни. Заручини вiдсвяткували так пишно, що бiльшiсть присутнiх до кiнця життя були певнi, що то i було весiлля.
Коли сердешну Маргариту нарештi вiдвели до лiжницi, вона ледве трималася на ногах. Мадам де Белльваль завiсила темно-синiй полог, розшитий казковими срiбними квiтами, та вийшла з покою. Дiвчину залишили саму.
Маргарита сiла у лiжку, бо разом iз придворними дамами та служницями ii залишили втома та сонливiсть, поступившись мiсцем гнiтючiй самотностi й холодному, як гадюка, страху. Вона нiколи не спала сама, та ще й у такому великому лiжку. Їi зведена сестра, мала Ізабо, завжди спала поруч, i Маргариту полишали страхiття й непевнiсть. Тепер вона сидiла одна у густiй темрявi пологу, за яким, здавалось, зiбрались усi страхи свiту. Маргарита сидiла тихо, притамовувала подих, щоб розчути чиюсь моторошну ходу, серце ii завмирало, а потiм починало колотитись, як у загнаного звiра. Тодi вона покликала мадам де Белльваль i наказала запалити свiчку.
Слабке мерехтiння вогника осяяло великий покiй, обшитий темно-синiм оксамитом, та гобелени iз казковими тваринами. Маргарита пiдвелася з лiжка та пiдiйшла до вiкна, вiконницi важко зрушили, й у лiжницю увiрвались бретонськi стоголосi вiтри та загасили свiчку. Маргарита довго стояла бiля вiкна, в обiймах тих досi чужих вiтрiв, потiм пiдбiгла до лiжка й розсунула важкий полог. Нiчне небо у вiкнi почало блiднути, вiтри спiвали своi дивнi пiснi, заколисуючи ii. Маргарита вже не боялася. Народжена на свiтанку, вона завжди позбавлялася своiх страхiв iз першими променями сонця. Захмелiла вiд свiжого повiтря дiвчина швидко заснула.
Їй наснився плескiт Луари, шелест старих дерев навколо Ла-Ферте, квiтуча шипшина, оберемки млосних кульбабок, мрiйлива мелодiя, яку любила грати на арфi мала Ізабо… Бретонськi вiтри нашiптували щось на вухо соннiй дiвчинi, але вона чула лише улюблений iз дитинства наспiв срiбноi арфи…
Герцогиня Жанна почала опiку над своею кузиною iз того, що призначила iй секретарем вiрну людину. Маргарита спершу опиралася, бо писати вмiла i сама, а секретарем при нiй був ii вчитель та духiвник, месiр Коллар. Проте врештi була змушена пристати на вибiр герцогинi. Впевнившись, що дiвчина особливих турбот не вимагае, герцогиня дала iй спокiй, залишивши виховання Маргарити на совiстi месiра Коллара та дами де Белльваль. Щодо графа д’Етана, то вiн намагався уникати своеi надто юноi нареченоi, вiдкупившись нечувано щедрими подарунками. Рiшар подарував Маргаритi карлика, який умiв розрадити свою панну не лише дурними балачками, кумедне чорне цуценя, а ще неймовiрнi коштовностi у витончених узорчастих скриньках. Маргарита чемно подякувала графу та з того дня його не бачила. Із розмов герцогинi та ii дiверiв вона зрозумiла, що Рiшар поiхав у справах у свiй замок Бенон. І, треба визнати, ця новина припала Маргаритi до душi.
За будь-якоi згадки про бургундцiв, герцога Бургундського чи бодай когось iз його роду обличчя Маргарити набувало сповненого ненавистi виразу: вуста ii сходились у вузьку смужку, погляд кам’янiв, бiлий, нiжний, як пелюстка лiлеi, лоб прорiзала важка зморшка.
«Добре вихована арманьяцька дiвчинка», – задоволено зiтхнувши, зауважила герцогиня. На ii вустах з’явилась хитрувата посмiшка, наче вона пiдiбрала ключ до складного замка на скриньцi з коштовностями, а тепер насолоджувалася думкою, як примiрятиме iх всi перед люстерком. Життя набагато складнiше за чорне та бiле, арманьяки та бургундцi лише iнструмент для манiпулювання людьми та досягнення власних цiлей: влади та збагачення. Проте вибивати з нiжноi голiвки Маргарити цi глибоко вкорiненi при дворi герцога Орлеанського iстини не варто. Так буде легше керувати дiвчиною. Герцогиня дитиною забагато часу провела при дворi батька та на власнi очi спостерiгала за боротьбою герцогiв Орлеанського та Бургундського[10 - Луi Орлеанського та його дядька Фiлiппа Бургундського, а потiм кузена Жана, який наказав убити Луi в 1407 роцi.] вже у свiдомому вiцi. Їi дядько, покiйний герцог Орлеанський, часто програвав через власний запал та небажання розiгрувати складнi полiтичнi схеми. А запал його брався лише з того, що свiт вiн дiлив на чорне та бiле, i не бажав помiчати напiвтони. Дипломатiя не терпить однозначностi та поквапу. Навряд це чемне дитя створить iй бодай якийсь клопiт, думала герцогиня, проводжаючи поглядом Маргариту.
Рене де Рошфор, дама де Бретейль ледве стримувала сльози розпачу, коли придворнi обов’язки змушували ii перебувати в присутностi маленькоi графинi, як називали майбутню мадам д’Етан. Поява суперницi роздмухала найгiршi риси ii вдачi: жорстокiсть, злiсть, мстивiсть. Щовечора вона отруювала собi життя, вигадуючи для Маргарити найгiршi тортури та нелюдську смерть. Вiд самоi думки про те, що колись маленька графиня зiйде на шлюбне ложе iз Рiшаром, сповнювала Рене сказом. Вiд постiйних думок про Маргариту та ревнощiв, Рене втратила пильнiсть на службi у герцогинi. Здивована герцогиня Бретонська крижаним тоном зауважила на ii помилки, а втратити мiсце в свитi Рене не могла собi дозволити. Це означало повернутися у владу родичiв покiйного чоловiка.
Ще тринадцятилiтньою дiвчинкою ii вiддали за сiра де Бретейля, якому було за сорок. Чи хто зважав на ii вiк, чи хтось носився iз нею, як носяться iз цiею орлеанською принцесою? Через рiк вона народила сина, але вiн помер одразу пiсля хрестин, а сiр де Бретейль вiдразу ж зажадав наступного. Бог змилувався i прибрав ii чоловiка в однiй iз сутичок громадянськоi вiйни арманьякiв та бургундцiв. А юна вдовиця потрапила пiд пильний нагляд братiв свого покiйного чоловiка та iхньоi надто побожноi сестри. Вдовине право Рене було великим, й брати де Бретейль не хотiли випускати зi своiх володiнь такий ласий шматок, тому усiма силами намагались завадити шлюбу своеi невiстки. Лише коли тiтка Рене, мадам де Руа, знайшла iй мiсце при дворi молодоi герцогинi Бретонськоi, Бретейлям довелося вiдпустити ii до герцогського двору, надавши iй тим самим волю, про яку вона мрiяла iз часiв свого шлюбу.
Врода Рене швидко зробила ii королевою турнiрiв й трубадурiв. Скiльки ж пiсень славили ii сiрi у цяточках очi, схожi на розплавлене срiбло, ii бiлу лiлейну шкiру, пiдкреслену темним вбранням удови, ii чорне, як нiч, волосся! Сама Рене не вважала себе красивою, бо лице ii нагадувало формою сердечко, нiс був злегка кирпатим, вуста рiдко посмiхались. Усi комплiменти та спiви Рене сприймала спокiйно, iз тихою задоволеною посмiшкою на вустах та тремтливим очiкуванням на серцi. Вона потребувала захисника, могутнього й знатного, щоб звiльнив ii вiд дрiб’язковоi опiки жадiбноi родини Бретейлiв, а тому шукала чоловiка серед найперших дворян Бретанi. Лавалi, Пантьеври, Монморансi, Роани… Та коли за нею почав упадати брат герцога Бретонського, молодий Рiшар д’Етан, Рене зрозумiла, що всi ii хитромудрi задуми зруйнованi слабкiстю, яку даруе кохання. Хiба ж це вона, сповнена кокетства та холодного розрахунку, ставила вимоги Жану де Монморансi чи Тiбо де Лавалю? Вона ж сама нiжнiсть, сама покiрнiсть для Рiшара. Бажання могутнього захисника чи знатного чоловiка згорiли десь усерединi, поступившись примхам графа. Лиш дiзнавшись про майбутнiй шлюб графа, Рене зрозумiла, що найпершим ii бажанням було стати мадам д’Етан. А вже потiм забути жадiбних Бретейлiв, якi контролюють ii досить скромнi витрати, забути своiх пихатих родичiв, якi без зайвих роздумiв вiддали ii за огидного старого. Забути гордовитi, зухвалi погляди дам, якi приходять на учти й бали з чоловiками, та, захищенi шлюбом, без роздумiв обирають коханцiв i вбираються у коштовнi сукнi яскравих кольорiв, якi лиш пiдкреслюють iхнi страхiтливi жовтi лиця. А вона ж мусить вбиратися у жалобу. Як вона iй остогидла! Герцогиня Жанна пильно стежить за своiми придворними дамами, за найменшою пiдозрою у романi з графом д’Етаном Рене могла втратити мiсце, тому вони ховаються по закутках герцогських замкiв, губляться на полюваннi чи мiських святах, вигадують сотнi виправдань своеi вiдсутностi, якi вже почали набридати Рене. Хiба ж вона прагнула чогось неможливого? Хiба знатнiсть ii кровi не гiдна шлюбу iз братом герцога?
Рене безсило впала на лiжко – страшенно розболiлась голова. Весь час болить голова вiд тих гидких, злостивих думок. Постукали у дверi: тричi швидко, двiчi – довго. Умовний знак коханцiв. Але сьогоднi на Рiшара вона не чекала. Налякана Рене вiдчинила дверi:
– Ви?
– Тихiше, серденько.
Граф д’Етан проковзнув до лiжницi й схопив Рене, вона чомусь м’яко пручалася руками, наче вiдштовхувала його.
– Ви ж маете бути у Бенонi…
Рiшар нетерпляче хитнув головою. Є важливiшi речi.
– Англiйцi висадилися в Нормандii. Король Англii Генрi обложив Арфлер.
– То буде вiйна?
– Дофiн уже збирае сили.
– А я думаю, чому це ваш брат Артюр де Рiшмон збираеться в Париж…
– Ви знаете, що його скорiше цiкавить мадам дофiна[11 - Маргарита Бургундська – дочка покiйного Жана Безстрашного, дружина дофiна Луi.].
– Рiшаре, ви теж поiдете?
– Хотiв би… Та доведеться спитати дозволу мого брата, герцога.
– Вiн може заборонити? – ледве стримуючи хвилювання, спитала Рене, щиро сподiваючись, що герцог Бретонський залишить брата при дворi.
Рiшар мугикнув нетерпляче i, здавалось, незадоволено. Пiвроку тому, пiсля Великодня, його висвятили у лицарi, й тепер графовi не терпiлося прославити свое iм’я звитягами, яким, певна рiч, нема де взятися у мирному спокоi Бретанi. Попри юнацький запал i мрii про лицарську славу, молодий граф був дуже спокiйною людиною. На диво спокiйною у запальнiй родинi герцога Бретонського, iз морем терпiння, аби вислухати кожну сторону. Тому герцог Жан не боявся вiдпускати свого брата на будь-якi перемовини, та був певним, що той не схопиться за меча, як неврiвноважений Артюр де Рiшмон, чи не почне чiплятися iз викликами до кожного, хто йому не до вподоби, як Жиль де Шантосе. Але герцог Бретонський не знав, що коли Рiшара зачепити за живе, то гнiв його буде утричi страшнiшим за шаленiсть Жиля чи Артюра.
Герцог Жан сидiв замислено й нерухомо, стиснувши голову долонями та витягнувши короткi м’язистi ноги. Вогонь камiна м’яко нагрiвав пiдошви його червоних носатих пуленiв[12 - Довгоносе середньовiчне взуття, часто на дерев’янiй пiдошвi.]. Король Англiйський, Генрiх V, висадився на континентi – тепер дотримання нейтралiтету стане недосяжною мрiею. Із кожного боку ставитимуть вимоги, вiдсилатимуть накази, лякатимуть погрозами. Король Францii – божевiльний, дофiн – незугарне, погано виховане хлопчисько, яке знае лиш розваги й любовнi пригоди. Королева нацьковуе арманьякiв та бургундцiв одне на одного задля власноi користi. Король Англii молодий та енергiйний, у його посланнях вгадуеться нестримна воля i бажання дiяти. Його молодшi брати навiть не думають про подiл влади, бо вiдданi королю й Англii. А вiн – герцог Бретонський, вiн хоче лише незалежностi своiх володiнь i миру. Король Англii тримае його матiр, Жанну Наваррську, заручницею у монастирi, хоч вона доводиться йому мачухою… Король Францii чи дофiн, чи королева, чи герцог Бургундський (хто iх там розбере!) завжди можуть всадити нiж у спину, пiдтримавши цих стерв’ятникiв Пантьеврiв та iхнi химернi права на Бретань. І хто тут згадае, що герцогиня Бретонська – французька принцеса, рiдна дочка короля? Надто все складно, а ще сильнiше заплутано на кровi, на шлюбних союзах, на кревнiй помстi. Як забути про обра5зи, коли вони, як сiм’я, проростають у дiтях, зачатих на шлюбних ложах ненавистi?
Годi, вiн збожеволiе вiд цих мiркувань! У нього одна мета – незалежнiсть i мир у Бретанi. Вiн не може залишити своiх дiтей у божевiллi громадянськоi вiйни чи конфлiкту з Англiею, герцог досхочу напився цього всього ще дитиною. А ще вiн мусить порадитись iз Жанною. Герцог Бретонський пiдвiвся i вже хотiв iти до герцогинi, але у цей час паж оголосив, що граф де Рiшмон та граф д’Етан просять герцога прийняти iх.
– Кажiть швидше, я не в настроi, – нетерпляче кинув нахмурений герцог Бретонський.
– Я прошу дозволити менi приеднатись до королiвськоi армii, – почав де Рiшмон.
– Хто веде вiйсько – дофiн чи конетабль? – спитав герцог замислено.
– Не знаю, брате. Але я мушу бути там.
– Дозволь i менi, Жане, – попросив Рiшар, не зводячи очей зi старшого брата.
– Тобi – нi.
Бурштиновi очi графа гнiвно блиснули, проте висловити свое роздратування вголос вiн не насмiлився.
– Але чому?
– Бо я не знаю, на чиему ми тепер боцi, брате. Коли один Артюр битиметься за Францiю, це не викличе подиву, бо вiн служить у дофiна. Та якщо усi моi брати воюватимуть проти Англii, король Генрi може заподiяти шкоду нашiй матерi[13 - Жанна Наваррська – герцогиня-вдова Бретанi, мати герцога Жана, Артюра де Рiшмона, Рiшара д’Етана, друга дружина англiйського короля Генрiха IV, мачуха короля Генрiха V.], щоб навернути нас до союзу з ним.
– Вiн не посмiе! – в один голос скрикнули молодшi брати.
– А я вже геть непевний, що не посмiе. Артюре, iдь iз Богом, а ти, Рiшаре, залишайся. Це мiй наказ.
– Брате! Граф де Невер i граф де Сен-Поль, хоч i рiднi брати Жана Бургундського, збирають своiх васалiв, щоб воювати на боцi Францii. Герцог Орлеанський iде на англiйцiв, хоча його молодший брат уже три роки у них в заручниках.
– Я свого рiшення не змiню. Рiшаре, ти единий iз нас, у кого вистачить терпiння й розуму вести дипломатичнi переговори. І як менi не боляче визнавати, це нам скоро знадобиться.
– Брате, у Нормандii обложили Арфлер, а ми замiсть того, щоб надати мiсту допомогу, вiдсиджуватимемось, як лиси в норi.
– Це не наша вiйна, Рiшаре! Не наша!
Герцог Бретонський захитав головою. Як же остогидло борсатись мiж ворожими сторонами у пошуках миру! Безкiнечно пояснювати щось своiм братам, хоч Артюр вiдверто тримае сторону арманьякiв, а Жиль – бургундцiв. Вiн мусить порадитись iз герцогинею… Мусить…
Ранком наступного дня Артюр де Рiшмон iз великим загоном полишив Кемпрле. У Парижi на нього чекало, хай i коротке, але таке омрiяне побачення iз мадам дофiною, Маргаритою Бургундською.
Разом iз ним поiхав щасливий до нестями юний джура, що супроводжував почет принцеси Орлеанськоi до Бретанi, Фiлiпп де Прюнель, якого герцог вiддав у служiння своему братовi. Як i кожен хлопчак його вiку та роду, Фiлiпп прагнув звитяг, мало розумiючи, що таке вiйна. Прюнель вирiс при дворi герцога Орлеанського i, попри непогану фiзичну форму та вправнiсть iз конем на зброею, морально був бiльше готовий до турнiрiв та Двору кохання, нiж вiйськових походiв та справжнiх боiв. Тобто до того свiту, який став реальнiстю пiсля вбивства Луi Орлеанського.
Вересень промайнув швидко у щоденних звiстках про маневри англiйцiв. Дофiн Луi скерував усi французькi сили на Вернон. Ситуацiя ставала критичною, через два днi пiсля свята Богородицi благословенний король Шарль змушений був винести орифламу[14 - Головний вiйськовий прапор Францii.] з абатства Сен-Денi, що для кожного француза означало лише одне: вiйна, яка здавалася химерною загрозою, стала нестримно реальною. Блiдий, передчасно постарiлий король Францii безсилими висохлими руками тримав орифламу, сльози котилися по його зморщених жовтих щоках, люди падали на колiна i ридали. Дофiн, на диво серйозний i на диво тверезий, упав на одне колiно й поцiлував королiвський прапор. Блiда розряджена королева Ізабо байдуже i вiдверто нудьгуючи, спостерiгала з висоти своiх оксамитових нош. Принци кровi, герцоги, найродовитiше дворянство зiбралось, щоб виступити проти англiйських загарбникiв.
Новини з Нормандii не радували. Обложений Арфлер, сподiваючись на допомогу, просив короля Генрi про перемир’я до шостого жовтня, пообiцявши вiдчинити мiськi брами перед англiйським вiйськом, якщо допомога не встигне. Король Англiйський, порадившись iз братами, дав Арфлеру лише п’ять днiв, по закiнченню яких мiсто здалося на ласку переможцiв. Увесь шлях англiйського вiйська в Нормандii був залитий кров’ю, завалений мертвими тiлами, оповитий криками i плачем.
Радiсть англiйцiв затьмарювали значнi втрати, якi зробили неможливим запланований рейд на Гiеннь, тому англiйцi вирiшили рушити на пiвнiч, до Кале. А через чотири днi пiсля здачi Арфлера король Генрi вiдправив дофiну Луi герольдiв iз викликом на двобiй, яким пропонував вирiшити iхню суперечку (пiд якою розумiв законне право на французький престол), але належноi вiдповiдi не отримав. Висмiявши iз братами таку недолугу поведiнку спадкоемця французького престолу, король Генрi навiть не уявляв, що вiсiмнадцятирiчний дофiн лежить при смертi. Раптовий серцевий бiль, який нерiдко переривав божевiлля учт та розваг у королiвському палацi, знову заволодiв кволим тiлом принца. Королева помiтно заметушилася: на Луi було легко впливати, даючи йому грошi i вродливих жiнок, влади й участi у державних справах вiн не хотiв. Якщо з ним щось станеться, ii другий син, Жан Туренський, надто прив’язаний до бургундцiв, до того ж, вдачу мав нелегку. Тому королева щедро сипала золото церквам i монастирям, наказуючи молитись за одужання молодого принца, й сидiла коло лiжка сина значно довше, нiж його нелюба дружина, пихата Маргарита Бургундська. Попри щирi молитви та турботу королеви, його високостi дофiну не легшало. Вiн почав вiдхаркувати слиз iз кров’ю й так сильно пiтнiв уночi, що на ранок доводилося повнiстю мiняти постiль. Їi величнiсть вже iз неудаваною тривогою спостерiгала за агонiею свого третього сина. Вiн лежав днями у лiжку пiд червоним балдахiном iз гербом, сiро-бiлий, наче мрець, зрiдка сухо кашляв. Та коли вже заходився, то кашляв годинами, аж гавкав, i тiльки якiсь мавританськi ароматичнi свiчки, коштовнi, як амбра, повертали йому подих. Бiля лiжка весь час стояла(бо королева сидiла) улюблениця принца, Б’етта де Кассiнель, на ii видовжених до скронь свiтло-сiрих очах тремтiли сльози, тонкi бiлi руки вона тримала на ледь округлому животi. Дофiн, вже безсило мовчазний, не зводив ласкавого погляду з ii ледь розповнiлого стану, вiн добре розумiв, що тоi дитини йому вже не побачити. Його нелюба дружина Маргарита Бургундська, вся в чорному, наче вже вдова, молилася у кутку. Дофiн не хотiв ii бачити, як лиху вiсницю. Навiть молилась вона так само погордливо, як i все робила в своему життi, голову тримала високо, наче не благала про милосердя, а вимагала те, що iй належить за правом. Якби ж принц знав, що так мало рокiв йому судилося, хiба ж вiн витратив би на дружину бодай одну нiч?
Про двобiй iз англiйським королем вже не йшлося. Королева замовила меси, сповiдник дофiна вже не залишав його анi на мить.
Тим часом вiйсько конетабля Францii Шарля д’Альбре швидким маршем наближалося до англiйцiв. З Руана виступили головнi французькi сили. Розвiдники герцога Йоркського доповiдали, що французiв уже в три рази бiльше, а ще не всi сили зiбралися. Казали, що герцог Орлеанський, герцог Брабантський та вiйсько вiд герцога Анжуйського досi на пiдходi. Йшов безкiнечний жовтневий дощ, англiйська армiя вже кiлька днiв нормально не iла, а взяти провiант не було де. Багато солдатiв мучилися вiд дизентерii, бо намагались втамували голод сирими грибами, жолудьми та каштанами.
Марно сподiватись на диво! Король Генрi вже ставився поблажливiше до можливостi дипломатичного вирiшення суперечки. Вiн уже кiлька разiв обговорював iз братами можливiсть вiдкупитися вiд французiв за безпечне повернення до Кале. Та перш нiж вiн встиг вiдправити посланцiв, конетабль та французькi герцоги самi запропонували за сто тисяч екю повернення захопленних норманських мiст та вiдмови вiд подальших зазiхань на корону Францii. Для людини iз гординею короля Генрi цiна була неприйнятна.
Паж влетiв у намет короля Генрi й упав на колiна. Той тривожно впився в нього темними очима.
– Говори!
– Ваша величносте! Герольди вiд конетабля Францii, месiра д’Альбре.
Король Англii озирнувся до своiх братiв, шукаючи пiдтримки: спершу – до розсудливого, усiею манерою триматися схожого на величного шляхетного птаха, Бедфорда, потiм – до нетерплячого, нестриманого, але надто привабливого Кларенса, улюбленця придворних дам та шукачiв пригод. Бедфорд напружився, наче чекав нападу чи принаймнi неприемноi звiстки, Кларенс вже був розохочений, як молодий пiвень перед бiйкою.
– Проси!
