скачать книгу бесплатно
Цинковi хлопчики
Свiтлана Олександрiвна Алексiевич
Книжка Свiтлани Алексiевич «Цинковi хлопчики» присвячена вiйнi в Афганiстанi, коли десять рокiв – з 1979-го i до 1989-го на чужiй землi гинули нашi радянськi вiйськовi. Правда про ту вiйну ретельно приховувалася: держава через засоби масовоi iнформацii розвернула пропаганду необхiдностi та успiшностi «надання мiжнародноi фiнансовоi допомоги дружньому народовi Афганiстану». В результатi Афганська вiйна для обивателя довгий час залишалася невiдомою, зовнi гладкою, а головне – майже безкровною. Газети публiкували статтi про успiшнi вiйськовi операцii радянських вiйськ в Афганiстанi, де майже не було жертв серед нашого контингенту, а втрати противника, навпаки, значно перевищувались… Але все частiше стали привозити додому в домовинах, оббитих цинковою бляхою, загиблих хлопцiв, якi нещодавно закiнчили школу… Заглядати всередину труни не дозволялося, похорон не афiшувався, i рiдним навiть не повiдомляли справжню причину смертi iхнiх дiтей… А хто повертався живим – той не мiг знайти себе у мирному життi. Цiеi вiйни наче не було. Були лише скалiченi та мертвi хлопчики… І не тiльки тiлом, але й душею.
Светлана Алексiевич
Цинковi хлопчики
© Светлана Алексиевич, 2013
© Дзвiнка Торохтушко, Тетяна Комлик, переклад украiнською, 2016
© «Вiват», переклад украiнською, 2016
© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
* * *
Двадцятого сiчня тисяча вiсiмсот першого року козакам донського отамана Василя Орлова наказано iти в Індiю. Мiсяць дано на просування до Оренбурга, а звiдти три мiсяцi «через Бухарiю та Хиву до рiчки Індус». Невдовзi тридцять тисяч козакiв перетнуть Волгу й вирушать у глиб казахських степiв…
У боротьбi за владу. Сторiнки полiтичноi iсторii Росii XVII столiття. М.: Мысль, 1988. – С. 475.
У груднi 1979 р. радянське керiвництво постановило ввести вiйська до Афганiстану. Вiйна тривала впродовж 1979—1989 рр. Вона точилася дев’ять рокiв, один мiсяць i дев’ятнадцять днiв. Через Афганiстан пройшло понад пiвмiльйон воiнiв обмеженого контингенту радянських вiйськ. Загальнi людськi втрати Радянських Збройних сил становили 15 051 особу. Зникли безвiсти й потрапили в полон 417 вiйськовослужбовцiв. Станом на 2000 р. з-помiж тих, хто не повернувся з полону i не знайдений, лишалося 287 осiб…
Полит.ру, 19 листопада 2005 р.
Пролог
– Я йду сама… Тепер менi довго доведеться йти в самотинi…
Вiн убив людину… Мiй син… Кухонною сокиркою, я нею м’ясо дiлила. Повернувся з вiйни i тут убив… Принiс i поклав уранцi сокирку назад, до шафки, де в мене посуд зберiгаеться. Здаеться, того ж дня я йому вiдбивнi приготувала… За якийсь час по телебаченню оголосили й у вечiрнiй газетi написали, що рибалки виловили в мiському озерi труп… Шматками… Телефонуе менi подруга:
– Читала? Професiйне вбивство… Афганський почерк…
Син був удома, лежав на диванi, книжку читав. Я ще нiчого не знала, нi про що не здогадувалася, але чомусь по тих словах подивилася на нього… Материнське серце…
Чи ви чуете собачий гавкiт? Нi? А я чую, щойно починаю про це розповiдати, чую собаче гавкання. Як пси бiжать… Там, у тюрмi, де вiн тепер сидить, великi чорнi вiвчарки… І люди всi в чорному, тiльки в чорному… Повертаюся до Мiнська, йду вулицею, повз хлiбну крамницю, дитячий садок, несу батон i молоко та чую це гавкотiння. Заглушливе гавкотiння. Я вiд нього слiпну… Якось ледь пiд машину не втрапила…
Я готова ходити на могильний горбок свого сина… Готова поряд там з ним лежати… Але я не знаю… Я не знаю, як менi з цим жити… Я iнодi до кухнi боюся заходити, бачити ту шафку, де сокирка лежала… Чи ви не чуете? Нiчого не чуете… Нi?!
Зараз не знаю, який вiн, мiй син. Яким я його отримаю за п’ятнадцять рокiв? Йому п’ятнадцять рокiв суворого режиму дали… Як я його виховувала? Вiн захоплювався бальними танцями… Ми з ним в Ленiнград до Ермiтажу iздили. Книжки разом читали… (Плаче.) Це Афганiстан вiдiбрав у мене сина…
…Отримали з Ташкента телеграму: зустрiчайте, лiтак такий-то… Я вибiгла на балкон, хотiла щосили кричати: «Живий! Мiй син живий повернувся з Афганiстану! Ця жахлива вiйна для мене скiнчилася!» – І зомлiла. В аеропорт ми, звичайно, спiзнилися, наш рейс давно прибув, сина знайшли у скверi. Вiн лежав на землi й за траву тримався, дивувався, що вона така зелена. Не вiрив, що повернувся… Але радостi в нього на обличчi не було…
Увечерi до нас прийшли сусiди, у них маленька дiвчинка, iй пов’язали яскраво-синього бантика. Вiн посадив ii до себе на колiна, притискае та плаче, сльози течуть i течуть. Тому що вони там убивали. І вiн… Це я згодом збагнула.
На кордонi митники «пiдрiзали» в нього плавки iмпортнi. Американськi. Не годиться… Тож вiн приiхав без бiлизни. Вiз для мене халат, менi того року виповнилося сорок, халат у нього забрали. Вiз бабусi хустку – теж вiдiбрали. Вiн приiхав тiльки з квiтами. З гладiолусами. Проте радостi в нього на обличчi не було.
Уранцi пiдводиться ще нормальний: «Мамцю! Мамцю!» Надвечiр обличчя темнiе, очi важкi… Не опишу вам… Спочатку не пив анi краплi… Сидить i в стiнку дивиться. Зiрветься з дивана, ухопить куртку…
Стану у дверях:
– Ти куди, Валiчку?
Вiн на мене гляне, як у простiр. Пiшов.
Повертаюся пiзно з роботи, завод далеко, друга змiна, дзвоню у дверi, а вiн не вiдчиняе. Вiн не впiзнае мого голосу. Це так дивно, ну хай там голоси друзiв не впiзнае, але мiй! Тим паче, «Валiчок» – тiльки я його так називала. Вiн нiби весь час чекав на когось, боявся.
Купила йому нову сорочку, почали мiряти, дивлюся: у нього руки в порiзах.
– Що це?
– Дрiбницi, мамцю.
Потiм уже дiзналася. Пiсля суду… В «учебцi» рiзав собi вени… На показових навчаннях вiн був радистом i не встиг вчасно закинути рацiю на дерево, не вклався у вiдведений час, i сержант змусив його вигребти з туалету п’ятдесят вiдер i пронести перед шеренгою. Вiн почав носити i знепритомнiв. У шпиталi поставили дiагноз: легке нервове потрясiння. Тiеi ж ночi вiн намагався порiзати собi вени. Вдруге – в Афганiстанi… Перед тим як iти iм у рейд, перевiрили: рацiя не працювала. Зникли дефiцитнi деталi, хтось зi своiх поцупив… Хто? Командир звинуватив його в боягузтвi, нiби це вiн деталi сховав, щоб не йти разом з усiма. А вони там усе один в одного крали, машини на запчастини розбирали й несли до дуканiв, продавали. Купували наркотики… Наркотики, сигарети. Їжу. Вони завжди ходили голоднi.
По телевiзору йшла передача про Едiт Пiаф, ми разом дивилися.
– Мамо, – спитав вiн мене, – а ти знаеш, що таке наркотики?
– Нi, – сказала я йому неправду, а сама вже стежила за ним, чи не покурюе бува?
Жодних слiдiв. Але там вони наркотики вживали – це я знаю.
– Як там в Афганiстанi? – спитала якось.
– Мовчи, мамцю!
Коли вiн iшов з дому, я перечитувала його афганськi листи, хотiла докопатися, зрозумiти, що з ним. Нiчого особливого в них не знаходила, писав, що сумуе за зеленою травою, просив бабусю сфотографуватися на снiгу й вислати йому свiтлину. Але я ж бачила, вiдчувала, що з ним щось коiться. Менi повернули iншу людину… Це був не мiй син. А я сама вiдправила його до армii, у нього було вiдтермiнування. Я хотiла, щоб вiн став мужнiм. Переконувала його i себе, що армiя зробить його кращим, сильнiшим. Я вiдправила його до Афганiстану з гiтарою, влаштувала на прощання солодкий стiл. Вiн друзiв своiх покликав, дiвчаток… Пам’ятаю, десять тортiв купила.
Лише раз вiн заговорив про Афганiстан. Надвечiр… Заходить на кухню, я кролика готую. Миска в кровi. Вiн пальцi в цю кров умочив i дивиться на неi. Роздивляеться. І сам до себе промовляе:
– Привозять друга з перебитим животом… Вiн просить, щоб я його добив… І я його добив…
Пальцi в кровi… Вiд кролячого м’яса, воно свiже… Вiн цими пальцями хапае сигарету та йде на балкон. Бiльше зi мною того вечора анi слова.
Пiшла я до лiкарiв. Повернiть менi сина! Врятуйте! Усе розповiла… Перевiряли вони його, оглядали, але, крiм радикулiту, нiчого не знайшли.
Приходжу якось додому: за столом – четверо незнайомих хлопцiв.
– Мамцю, вони з Афгану. Я на вокзалi iх знайшов. Їм ночувати нiде.
– Я вам солодкого пирога зараз спечу. Миттю, – чомусь зрадiла я.
Вони жили в нас тиждень. Не лiчила, але, мабуть, ящикiв зо три горiлки випили. Щовечора зустрiчала вдома п’ятьох незнайомих людей. П’ятим був мiй син… Я не хотiла слухати iхнi розмови, мене це лякало. Проте в однiй же хатi… Ненавмисне пiдслухала… Вони казали, що, коли сидiли в засiдцi по два тижнi, iм давали стимулятори, щоб були смiливiшими. Але це все втаемничено. Якою зброею краще вбивати… З якоi вiдстанi… Потiм я це згадала, коли все сталося… Я потiм стала думати, гарячково згадувати. А до того був тiльки страх: «Ой, – казала я собi, – вони всi якiсь божевiльнi. Усi божевiльнi».
Уночi… За день до того… Коли вiн… Менi наснився сон, що я чекаю на сина, його немае й немае. І ось його до мне приводять… Приводять тi чотири «афганцi». І кидають на брудну цементну долiвку… Ви розумiете, у хатi цементна пiдлога… У нас на кухнi… Пiдлога – як у тюрмi.
На той час вiн уже вступив на пiдготовчий факультет до радiотехнiчного iнституту. Гарний твiр написав. Щасливий був, що в нього все добре. Я навiть спершу подумала, що вiн заспокоюеться. Пiде вчитися. Одружиться. Але настане вечiр… Я боялася вечора… Вiн сидить i тупо в стiну дивиться. Засне в крiслi… Менi хочеться кинутись, затулити його собою i нiкуди не вiдпускати. А тепер менi сниться син: вiн малесенький i просить iсточки… Вiн увесь час голодний. Ручки простягае… Завжди увi снi бачу його малесеньким i приниженим. А в життi?! Раз на два мiсяцi – побачення. Чотири години розмови через скло…
На рiк два побачення, коли я можу його хоча б погодувати. І цi собаки гавкають… Менi сниться цей гавкiт собачий. Вiн жене мене звiдусiль.
До мене почав залицятися один чоловiк… Квiти принiс… Коли вiн принiс менi квiти: «Вiдiйдiть вiд мене, – закричала, – я мати вбивцi». Спочатку я боялася когось iз знайомих зустрiти, у ваннiй зачинюся й чекаю, що стiни на мене впадуть. Менi здавалося, що на вулицi всi мене впiзнають, показують одне одному, шепочуть: «Пам’ятаете той жахливий випадок… Це ii син убив. Четвертував людину. Афганський почерк…» Я виходила на вулицю тiльки вночi, усiх нiчних птахiв вивчила. Упiзнавала за голосами.
Слiдство тривало… Тривало кiлька мiсяцiв… Вiн мовчав. Я поiхала до Москви у вiйськовий шпиталь Бурденка. Знайшла там хлопцiв, котрi служили в спецназi, як i вiн. Вiдкрилася iм…
– Хлопцi, за що мiй син мiг убити людину?
– Певно, було за що.
Я мала сама переконатися, що вiн мiг це зробити… Убити… Довго iх розпитувала i зрозумiла: мiг! Питала про смерть… Нi, не про смерть, а про вбивство. Але ця розмова не викликала в них особливих почуттiв, тих почуттiв, якi будь-яке вбивство зазвичай збуджуе в нормальноi людини, яка не бачила кровi. Вони говорили про вiйну як про роботу, на якiй потрiбно вбивати. Потiм я зустрiчала хлопцiв, котрi теж були в Афганiстанi, i коли стався землетрус у Вiрменii, поiхали туди з рятувальними загонами. Мене цiкавило, я вже на цьому зациклилась: чи було iм страшно? Що вони вiдчували, коли бачили смерть? Нi, вони нiчого не боялися, у них навiть почуття жалю притуплене. Розiрванi… розплющенi… черепи, кiстки… Похованi пiд землею цiлi школи… Класи… Як дiти сидiли на уроцi, так i пiшли пiд землю. А вони згадували та розповiдали про iнше: якi багатi склади вина вiдкопували, який коньяк, яке вино пили. Жартували: от би ще десь трусонуло. Але щоб у теплому мiсцi, де виноград росте i роблять хороше вино… Вони що – здоровi? У них нормальна психiка?
«Я його мертвим ненавиджу». Це вiн менi нещодавно написав. Через п’ять рокiв… Що там вiдбулося? Мовчить. Знаю лише, що той хлопець, звали його Юрко, вихвалявся, що заробив в Афганiстанi багато чекiв. А згодом з’ясувалося, що вiн в Ефiопii служив, прапорщик. Про Афганiстан брехав…
На судi тiльки адвокат сказала, що ми судимо хворого. На лавi пiдсудних – не злочинець, а хворий. Його треба лiкувати. Але тодi, це сiм рокiв тому, тодi правди про Афганiстан iще не було. Їх усiх називали героями. Воiнами-iнтернацiоналiстами. А мiй син був убивцею… Тому що вiн учинив тут те, що вони чинили там. За що iм там медалi й ордени давали… Чому ж його самого судили? Не судили тих, хто його туди послав? Навчив убивати! Я його цього не вчила… (Зриваеться на крик.)
Вiн людину вбив моею кухонною сокиркою… А вранцi принiс i поклав ii до шафки. Як звичайну ложку чи виделку…
Я заздрю матерi, у якоi син повернувся без обох нiг… Хай вiн ii ненавидить, коли нап’еться. Увесь свiт ненавидить… Хай кидаеться на неi, як звiр. Вона купуе йому повiй, щоб вiн не збожеволiв… Сама якось йому коханкою стала, тому що вiн дерся на балкон, хотiв викинутися з десятого поверху. Я на все ладна… Я всiм матерям заздрю, навiть тим, у кого сини в могилах лежать. Я сидiла б коло горбочка i була б щасливою. Носила би квiти.
Ви чуете, як гавкають собаки? Вони за мною женуться. Я iх чую…
Мати
Із записникiв
(на вiйнi)
Червень 1986 року
Я не хочу бiльше писати про вiйну… Знову жити серед «фiлософii зникнення» замiсть «фiлософii життя». Збирати нескiнченний досвiд небуття. Коли закiнчила «У вiйни не жiноче обличчя», довго не могла бачити, як вiд звичайнiсiнького забою з носа дитини йде кров, втiкала на вiдпочинку вiд рибалок, якi весело викидали на прибережний пiсок вихоплену з далеких глибин рибу, мене нудило вiд ii завмерлих вибалушених очей. У кожного е свiй запас сил, щоб захиститися вiд болю – фiзичний i психологiчний, мiй був вичерпаний до краю. Мене зводило з глузду виття збитоi машиною кiшки, вiдводила очi вiд розчавленого дощового черв’яка. Засохлоi на дорозi жаби… Думала не раз, що тварини, птахи, риби теж мають право на свою iсторiю страждань. Їi колись напишуть.
І раптом! Якщо це можна назвати «раптом». Іде сьомий рiк вiйни… Але ми нiчого про неi не знаемо, окрiм героiчних телерепортажiв. Час вiд часу нас змушують стрепенутися привезенi здалеку цинковi домовини, якi не вмiщуються в пенальнi розмiри «хрущовок». Вiдгримлять жалобнi салюти – i знову тиша. Наша мiфологiчна ментальнiсть непорушна – ми справедливi i великi. І завжди наша правда. Горять-догоряють останнi вiдблиски iдеi свiтовоi революцii… Нiхто не помiчае, що пожежа вже вдома. Зайнявся власний будинок. Почалася горбачовська перебудова. Рвемося назустрiч новому життю. Що на нас чекае попереду? На що будемо здатнi пiсля стiлькох рокiв штучного летаргiчного сну? А нашi хлопчики десь далеко невiдомо за що гинуть…
Про що говорять навколо мене? Про що пишуть? Про iнтернацiональний обов’язок i геополiтику, про нашi державнi iнтереси i пiвденнi кордони. І цьому вiрять. Вiрять! Матерi, якi нещодавно в розпачi билися над слiпими металевими ящиками, у яких iм повернули синiв, виступають у школах i вiйськових музеях, закликаючи iнших хлопчикiв «виконати свiй обов’язок перед Батькiвщиною». Цензура уважно стежить, щоб у вiйськових нарисах не згадували про загибель наших солдатiв, нас запевняють, що «обмежений контингент» радянських вiйськ допомагае братньому народовi будувати мости, дороги, школи, розвозити добрива й борошно по кишлаках, а радянськi лiкарi приймають пологи в афганських жiнок. Солдати, якi повернулися додому, приносять до школи гiтари, щоб заспiвати про те, про що треба кричати.
З одним довго розмовляла… Я хотiла почути про болiснiсть цього вибору – стрiляти чи не стрiляти? А для нього тут нiби – жодноi драми. Що добре? Що погано? Добре «в iм’я соцiалiзму» вбити? Для цих хлопчикiв межi моральностi окресленi вiйськовим наказом. Правда, про смерть вони говорять обережнiше, нiж ми. Тут одразу виявляеться вiдстань мiж нами.
Як одночасно переживати iсторiю i писати про неi? І не можна будь-який шмат життя, увесь екзистенцiйний «бруд» узяти за петельки i втягти в книгу. В iсторiю. Потрiбно «проламати час» i «впiймати дух».
«В гiркоти двадцять може буть вiдтiнкiв» (В. Шекспiр. Ричард II).
…На автобуснiй станцii, у напiвпорожньому залi очiкування сидiв офiцер iз дорожньою валiзою, поряд з ним худий хлопчина, пiдстрижений пiд солдатську «нулiвку», копирсав виделкою в ящику з висохлим фiкусом. Невигадливо пiдсiли до них сiльськi жiночки, випитали: куди, навiщо, хто? Офiцер супроводжував додому солдата, який збожеволiв: «Вiд Кабула копае, що трапиться в руки, тим i копае: лопатою, виделкою, палицею, авторучкою». Хлопчина пiдвiв голову: «Ховатися треба… Я вирию щiлину… У мене швидко виходить. Ми називали iх братськими могилами. Велику щiлину для всiх вас викопаю…»
Уперше я побачила зiницi завбiльшки з око…
Я стою на мiському кладовищi… Навколо сотнi людей. По центру – дев’ять домовин, оббитих червоним ситцем. Виголошують промови вiйськовi. Узяв слово генерал… Жiнки в чорному плачуть. Люди мовчать. Тiльки маленьке дiвчатко з кiсками захлинаеться над домовиною: «Тату! Та-а-аточку!!! Де ти? Ти обiцяв менi ляльку привезти. Гарну ляльку! Я намалювала тобi цiлий альбом будиночкiв i квiточок… Я на тебе чекаю…» Дiвчинку пiдхоплюе на руки молодий офiцер i несе до чорноi «Волги». Але ми ще довго чуемо: «Тату! Та-а-аточку… Любий та-а-точку…»
Генерал виступае… Жiнки в чорному плачуть. Ми мовчимо. Чому ми мовчимо?
Я не хочу мовчати… І не можу бiльше писати про вiйну.
Вересень 1988 року
5 вересня
Ташкент. В аеропорту задуха, пахне динями, не аеропорт, а баштан. Двi години ночi. Безстрашно шугають пiд таксi гладкi напiвдикi кiшки, кажуть, афганськi. Серед засмаглого курортного натовпу, серед ящикiв, кошикiв iз фруктами стрибають на милицях молодi солдати (хлопчаки). На них нiхто не зважае, вже звикли. Вони сплять i iдять тут же, на долiвцi, на старих газетах i журналах, тижнями не можуть купити квитки до Саратова, Казанi, Новосибiрська, Киева… Де iх скалiчили? Що вони там захищали? Нiкому не цiкаво. Тiльки маленький хлопчик не зводить з них широко розплющених очей, i п’яна жебрачка пiдiйшла до одного солдатика:
– Ходи сюди… пожалiю…
Вiн вiдмахнувся милицею. А вона, не образившись, додала ще щось сумне i жiноче.
Поряд зi мною сидять офiцери. Говорять про те, якi в нас поганi протези. Про черевний тиф, холеру, малярiю i гепатит. Як у першi роки вiйни не було нi колодязiв, нi кухонь, нi лазень, нiчим було навiть мити посуд. А ще про те, хто що привiз: хто – «вiдик», хто магнiтофон – «Шарп» або «Сонi». Запам’яталося, якими очима вони дивилися на гарних, вiдпочилих жiнок у вiдвертих сукнях…
Довго чекаемо вiйськового лiтака на Кабул. Кажуть, що спочатку завантажать технiку, а потiм людей. Чекае людей iз сотню. Усi – вiйськовi. Несподiвано багато жiнок.
Уривки з розмов:
– Втрачаю слух. Першими перестав чути птахiв, якi високо спiвають. Наслiдки контузii в голову… Вiвсянку, наприклад, не чую зовсiм. Записав ii на магнiтофон i запускаю на повну потужнiсть…
– Спочатку стрiляеш, а потiм з’ясовуеш, хто це – жiнка чи дитина? У кожного свiй кошмар…
– Вiслюк пiд час обстрiлу лягае, а скiнчиться обстрiл – пiдхоплюеться.
– Хто ми в Союзi? Проститутки? Це ми знаемо. Хоча б на кооператив заробити. А чоловiки? Що чоловiки? Усi п’ють.
– Генерал говорив про iнтернацiональний обов’язок, про захист пiвденних кордонiв. Навiть розчулився: «Вiзьмiть iм льодяникiв. Це ж дiти. Найкращий подарунок – цукерки».
– Офiцер був молодий. Дiзнався, що вiдтяли ногу: заплакав. Обличчя як у дiвчинки – рум’яне, бiле. Я спочатку боялася мертвих, особливо якщо без нiг або без рук. А потiм звикла…
– Беруть у полон. Вiдрiзають кiнцiвки й перетягують джгутами, щоб не померли вiд крововтрати. І так лишають, нашi пiдбирають обрубки. Тi хочуть померти, iх попри бажання лiкують. А вони пiсля шпиталю не хочуть повертатися додому.
– На митницi побачили мiй порожнiй саквояж: «Що везеш?» – «Нiчого». – «Нiчого??» Не повiрили. Змусили роздягтися до трусiв. Усi везуть по два-три чемодани.
У лiтаку менi дiсталося мiсце коло прикутого ланцюгами бронетранспортера. На щастя, майор бiля мене виявився тверезим, усi решта навколо були п’яними. Неподалiк хтось спав на бюстi Маркса (портрети й бюсти соцiалiстичних вождiв навалили без упакування), везли не лише зброю, але й набiр усього необхiдного для радянських ритуалiв. Лежали червонi прапори, червонi стрiчки…
Виття сирени…
– Прокидайтеся. А то проспите царство небесне. – Це вже над Кабулом.
Заходимо на посадку.
…Гул гармат. Патрульнi з автоматами i в бронежилетах вимагають перепустки.
Я не хотiла бiльше писати про вiйну. Але ось я на справжнiй вiйнi. Скрiзь люди вiйни, речi вiйни. Час вiйни.
12 вересня
Щось е аморальне в спогляданнi чужих мужностi й ризику. Вчора йшли на снiданок, привiталися з вартовим. За пiвгодини його вбив осколок мiни, який випадково залетiв до гарнiзону. Цiлий день намагалася згадати обличчя того хлопчика…
