скачать книгу бесплатно
Мрiяла: повернуся додому, винесу розкладачку в сад i засну пiд яблунею. Пiд яблуками… А тепер боюся. Вiд багатьох можна почути, особливо тепер, перед виведенням наших вiйськ: «Я боюсь повертатися до Союзу». Чому? Дуже просто. Ми приiдемо, а там усе змiнилось: iнша мода за цi два роки, iнша музика, iншi вулицi. Інше ставлення до цiеi вiйни. Ми будемо бiлими воронами.
Розшукайте мене за рiк. Я вам свою адресу залишу…
Службовка
– Я так вiрив, що й тепер не можу це облишити…
І тепер… Що б менi не казали, що б я не читав, щоразу лишаю собi невеличку шпарину. Спрацьовуе iнстинкт самозбереження. Захист. Перед армiею закiнчив iнститут фiзкультури. Останню, дипломну практику проходив в «Артеку», працював вожатим. Там стiльки разiв промовляв високi слова: пiонерське слово, пiонерська справа… нинi нерозумно звучить… А тодi сльози на очах…
У вiйськкоматi попросив: «Вiдправте мене до Афганiстану…» Замполiт нам читав лекцii про мiжнародне становище, це вiн сказав нам, що ми всього лише на одну годину випередили американських «зелених беретiв», вони вже перебували в повiтрi. Прикро за свою довiрливiсть. Нам втовкмачували, втовкмачували i, нарештi, втовкли, що це – «iнтернацiональний обов’язок». До краю дiйти нiколи не можу… Поставити у своiх роздумах крапку… «Знiми, – кажу собi, – рожевi окуляри». Виiжджав я не у вiсiмдесятому i не у вiсiмдесят першому роцi, а у вiсiмдесят шостому. Але ще всi мовчали. У вiсiмдесят сьомому я вже був у Хостi. Ми взяли одну гiрку… Семеро наших хлопцiв поклали… Приiхали московськi журналiсти. Їм привезли «зелених» (Афганська народна армiя), нiбито це вони вiдбили гiрку. Афганцi позували, а нашi солдати в морзi лежали…
До Афганiстану в «учебцi» вiдбирали найкращих. Страшно було потрапити до Тули, до Пскова чи Кiровабада – брудно i душно, а в Афган просились, домагались. Майор Здобiн почав нас iз Сашком Кривцовим, моiм другом, умовляти, щоб ми забрали своi рапорти:
– Хай краще Синицин загине, анiж хтось iз вас. На вас держава стiльки витратила.
Синицин – простий сiльський хлопець, тракторист. Я вже з дипломом, Сашко навчався на факультетi романо-германськоi фiлологii Кемеровського унiверситету. Вiн неймовiрно спiвав. Грав на фортепiано, скрипцi, флейтi, гiтарi. Музику писав. Малював добре. Ми жили з ним як брати. На полiтгодинах нам про подвиги розповiдали, про геройство. Афганiстан, стверджували, – та сама Іспанiя. І раптом: «Хай краще Синицин загине, анiж хтось iз вас».
Побачити вiйну було цiкаво iз психологiчноi точки зору. Насамперед вивчити самого себе. Мене це вабило. Розпитував знайомих хлопцiв, хто там був. Один, як я тепер розумiю, локшину нам на вуха вiшав. У нього на грудях виднiлась велика пляма, наче вiд опiку, лiтерою «р», вiн зумисно розхристував сорочку, показував. Вигадував, як вони вночi з «вертушок» на гори сiдали, ще я запам’ятав, що десантник три секунди – янгол, до розкриття парашута, три хвилини – орел, поки летить, решту часу – тяглова кобила. Ми приймали все за щиру правду. Трапився б менi зараз цей Гомер! Таких потiм викривав з ходу: «Якби був мозок, то була б контузiя». Інший хлопець, навпаки, вiдмовляв:
– Не потрiбно тобi туди iхати. Це бруд, а не романтика.
Менi не подобалось.
– Ти пробував? Я теж хочу спробувати.
Вiн навчав, як лишитися живим.
– Вистрiлив – вiдкотись на два метри вiд мiсця, з якого стрiляв. Ховай за дувал чи за скелю ствол автомата, щоб не побачили спалаху, не засiкли. Коли йдеш, не пий, не дiйдеш. У караулi – не засни, дряпай собi обличчя, кусай за руку. Десантник бiжить спочатку, скiльки може, а потiм – скiльки треба.
Батько в мене вчений, iнженер, мама – iнженер. Вони з дитинства виховували в менi особистiсть… Я хотiв бути особистiстю… За це… (Смiеться.) Мене виключили з жовтенят, довго не приймали в пiонери. Бився за честь. Пов’язали галстука, я його не знiмав, спав iз ним. На уроках лiтератури вчителька осаджувала:
– Не говори свое, говори за книжкою.
– Я неправильно розповiдаю?
– Не так, як у книжцi.
Наче в казцi, де цар усi фарби не любив, окрiм сiрих. І все в тому царствi було мишачого кольору.
Нинi я закликаю своiх учнiв (працюю в школi):
– Учiться думати, щоб iз вас не зробили чергових дурникiв. Олов’яних солдатикiв.
До армii мене вчили жити Достоевський i Толстой, в армii – сержанти. Влада в сержантiв – необмежена, три сержанти на взвод.
– Слухай мою команду! Що повинен мати десантник? Повторити!
– Десантник повинен мати нахабну пику, залiзного кулака i нi грама совiстi.
– Совiсть – це розкiш для десантника. Повторити!
– Совiсть – це розкiш для десантника.
– Ви – медсанбат. Медсанбат – бiла кiстка ПДВ (повiтряно-десантних вiйськ). Повторити!
Із солдатського листа: «Мамо, купи барана i назви його Сержантом, приiду додому – вб’ю».
Сам режим убивае свiдомiсть, немае сил опиратися. Із тобою можна зробити все…
О шостiй ранку – пiдйом. Тричi: пiдйом – вiдбiй. Встати – лягти.
Три секунди, щоб вишикуватись на «злiтцi» – бiлий лiнолеум, бiлий, щоб частiше мити, драiти. Сто шiстдесят людей мусять зiскочити з лiжок i за три секунди вишикуватися. За сорок п’ять секунд одягтися за формою номер три – повна форма, але без ременя i шапки. Якось один не встиг накрутити онучi.
– Розiйтись i повторити!
Знову не встиг.
– Розiйтись i повторити!
Фiззарядка. Рукопашний бiй: поеднання карате, боксу, самбо i бойових прийомiв проти ножа, палицi, саперноi лопатки, пiстолета, автомата. Вiн – з автоматом, ти – голiруч. Ти – iз саперною лопаткою, вiн – голiруч. Сто метрiв «зайчиком» прострибати… На однiй нозi… Десять цеглин розбити кулаком. Заводили на будiвництво: «Не пiдете, поки не навчитесь». Найважче – перемогти себе, не боятись бити.
П’ять хвилин на вмивання. Дванадцять краникiв на сто шiстдесят людей.
– Шикуйсь! Розбiглись! – За хвилину знову: – Шикуйсь! Розбiглись!
Ранковий огляд: перевiрка блях – вони мають блищати, як у кота одне мiсце, бiлих комiрцiв, наявностi в шапцi двох голок iз ниткою.
– Уперед! Кроком руш! На вихiдну позицiю!
За весь день – пiвгодини вiльного часу. По обiдi – для листа.
– Рядовий Кривцов, чому сидите й не пишете?
– Я думаю, товаришу сержанте.
– Чому тихо вiдповiдаете?
– Я думаю, товаришу сержанте.
– Чому не кричите, як вас учили кричати? Доведеться потренуватися «на очку».
Тренуватись «на очку» – кричати в унiтаз, вiдпрацьовувати командний голос. Позаду сержант, стежить, щоб луна була гучною.
Із солдатського словника:
Вiдбiй – я люблю тебе, життя. Ранковий огляд – вiрте менi, люди. Вечiрня повiрка – iх знали в обличчя. На губi – далеко вiд Батькiвщини. Демобiлiзацiя – свiтло далекоi зорi. Поле для тактичних занять – поле дурнiв. Посудомийка – дискотека (тарiлки крутяться, наче диски). Замполiт – попелюшка (на флотi – пасажир).
– Медсанбат – бiла кiстка ПДВ. Повторити!
Постiйне вiдчуття голоду. Заповiтне мiсце – военторг, там можна придбати кекс, цукерки, шоколад. Вiдстрiляешся на «п’ятiрку», отримуеш дозвiл сходити до магазину. Бракуе грошей – продаемо кiлька цеглин. Беремо одну цеглину, пiдходимо – два здорованi до новенького, у котрого е грошi:
– Купи цеглину.
– А навiщо вона менi?
Беремо в кiльце:
– Купи цеглину…
– Скiльки?
– Три карбованцi.
Дае нам три карбованцi, заходить за рiг i викидае цеглину. А ми за три карбованцi наiдаемось. Одна цеглина дорiвнюе десяти кексам.
– Совiсть – це розкiш для десантника. Медсанбат – бiла кiстка ПДВ.
Я, напевно, непоганий актор, тому що швидко навчився грати вiдведену менi роль. Найгiрше уславитися як «чадос», вiд слова «чадо» – щось слабке, не чоловiчого роду. За три мiсяцi потрапив у звiльнення. Як усе забулося! Нещодавно цiлувався з дiвчиною, сидiв у кав’ярнi, танцював. Наче не три мiсяцi минуло, а три роки, i ти повернувся до цивiлiзацii.
Увечерi:
– Мавпи, шикуйсь! Що головне для десантника? Головне для десантника – не пролетiти повз землю.
Перед самим вiд’iздом святкували Новий рiк. Я був Дiдом Морозом, Сашко – Снiгуронькою. Це нагадувало школу.
Йшли дванадцять дiб. Гiрше вiд гiр можуть бути лише гори… Рятувалися вiд банди… Трималися на допiнгу…
– Санiнструкторе, давай свiй «озвiрин». – А це був сиднокарб. З’iли всi пiгулки.
І ще жартували.
– На що скаржитесь? – питае лiкар у кота Леопольда.
Починае хтось перший:
– На мишей.
– Мишiйте – не мишiйте… Усе зрозумiло. Ви надто добрий. Вам треба розiзлитись. Ось пiгулки «озвiрину». Вживати по однiй тричi на день пiсля iжi.
– Ну, i що?
– Озвiрiете.
На п’яту добу взяв i застрелився солдат, пропустив усiх наперед i приставив автомат до горла. Нам довелося тягти його труп, його рюкзак, його бронежилет, його каску. Жалю не було. Вiн знав, що в нас не лишають трупiв – виносять.
Згадали й пожалiли ми його, коли вже вiд’iжджали додому, демобiлiзувались.
– Вживати по однiй пiгулцi тричi на день…
– Ну, i що?
– Озвiрiете.
Пiдривнi поранення – найстрашнiшi… Вiдiрвана нога по колiно… Кiстка стирчить… Вiд другоi ноги вiдiрвана п’ятка… Зрiзано член… Вибите око… Вiдiрване вухо… Уперше мене бив колотун, у горлi лоскотало… Сам себе вмовляв: «Не зробиш зараз, нiколи не станеш санiнструктором». Пiдповзаю – нiг немае. Перетягнув джгутом, зупинив кров, знеболив, приспав… Чотири години тримав… Помер…
Бракувало медикаментiв. Зеленки звичайноi не було. То не встигли пiдвезти, то лiмiти вичерпались – наша планова економiка. Добували трофейне, iмпортне. У мене завжди в сумцi лежало двадцять японських разових шприцiв. Вони в м’якiй полiетиленовiй упаковцi, знiмаеш чохол – робиш укол. У наших «рекордiв» протирались паперовi прокладки, ставали нестерильними. Половина не всотувалась, не качала – брак. Нашi кровозамiнники в пляшках по пiвлiтра. Для надання допомоги одному важкопораненому потрiбно два лiтри – чотири пляшки. Як на полi бою примудритися тримати близько години на витягнутiй руцi гумовий повiтропровiд? Практично неможливо. А скiльки пляшок ти на собi понесеш? Що пропонують iталiйцi? Полiетиленовий пакет на один лiтр, ти стрибаеш на нього в чоботах – не лопаеться. Далi: бинт звичайний, радянський бинт стерильний. Упаковка дубова, важить бiльше, анiж сам бинт. Імпортнi… таiландськi, австрiйськi… Чомусь тоншi, бiлiшi… Еластичного бинта взагалi не було. Теж брав трофейний… французький, нiмецький… А нашi вiтчизнянi шини?! Це ж лижi, а не медичнi засоби. Скiльки iх iз собою вiзьмеш? У мене були англiйськi: окремi – на передплiччя, гомiлку, стегно. На «блискавцi», надувнi. Засунув руку, защипнув. Кiстка зламана не рухаеться, захищена вiд ударiв пiд час транспортування.
За дев’ять рокiв нiчого нового не поставили в нас на виробництво. Бинт – той самий, шина – та сама. Радянський солдат – найдешевший солдат. Найтерплячiший, невибагливий. Не споряджений, не захищений. Витратний матерiал. Так було сорок першого року… І через п’ятдесят рокiв так само. Чому?
Страшно, коли в тебе луплять, а не самому стрiляти. Щоб вижити, треба постiйно думати про це. Я думав… Я нiколи не сiдав до першоi i до останньоi машини. Нiколи не спускав ноги в люк, хай краще з бронi звисають, щоб не вiдрiзало у разi пiдриву. Тримав про запас нiмецькi пiгулки для приглушення вiдчуття страху. Але нiхто бiльше iх не пив. У мене був бронежилет… Знову ж! Наш бронежилет не пiдняти, у ньому неможливо рухатись, американський – жодноi залiзноi запчастини, з якогось куленепробивного матерiалу. У ньому – як у спортивному костюмi. Пiстолет Макарова впритул його не бере, а з автомата лише зi ста метрiв куля дiстае… У нас шоломи тридцятих рокiв, каски придуркуватi… (Замислюеться.) За це… Багато за що там було соромно… Чому ми такi? Американськi спальнi мiшки зразка сорок дев’ятого року, лебединий пух, легенькi. Японськi спальники чудовi, але короткi. А наш ватник кiлограмiв сiм важить, не менше. У вбитих найманцiв ми забирали куртки, кепки з довгими козирками, китайськi штани, у яких у паху не натирае. Усе брали. Труси брали, оскiльки труси – дефiцит, шкарпетки, кросiвки теж. Придбав я маленького лiхтарика, ножика-кинджальчика. Ще iсти завжди хотiлось… Голод! Стрiляли диких баранiв. Диким вважався баран, що вiдстав на п’ять метрiв вiд стада. Або мiняли: два кiлограми чаю на одного барана. Чай трофейний. Грошi з бойових приносили, афганi. У нас iх, хто званнями вищi, вiдбирали. Тут же, на наших очах, мiж собою дiлили. У патрон заб’еш, зверху порохом присиплеш – кiлька папiрцiв збережеш.
Однi хотiли напитись, iншi вижити, третi мрiяли про нагороди. Я теж хотiв нагороду. У Союзi зустрiнуть:
– Ну, що в тебе? Що, старшино, комiрчиною завiдував?
Прикро за свою довiрливiсть. Замполiти нас переконували в тому, у що самi вiрили.
Настанова замполiта перед поверненням додому: про що можна говорити, про що – нi. Про загиблих не можна, тому що ми велика й сильна армiя. Про нестатутнi вiдносини не розповiдати, тому що ми велика, сильна й морально здорова армiя. Фотографii порвати. Плiвки знищити. Ми тут не стрiляли, не бомбили, не отруювали, не пiдривали. Ми – велика, сильна i найкраща армiя у свiтi…
На митницi забрали подарунки, якi ми везли додому: парфумерiю, хустки, годинники.
– Не дозволено, хлопцi.
Жодного опису не складали. Просто це був iхнiй бiзнес. Але так пахло зеленим весняним листям… Ішли дiвчата в легких сукнях… Промайнула в пам’ятi та щезла Светка Афошка (прiзвища не пам’ятаю – Афошка та й Афошка). Першого ж дня свого приiзду до Кабула вона переспала iз солдатом за сто афошок, поки не розiбралась. За кiлька тижнiв брала по три тисячi. Солдатовi не по кишенi. А Пашка Корчагiн де? Справжне його iм’я Андрiй, але називали Пашкою через прiзвище.
– Пашко, подивись, якi дiвчата!
У Пашки-Андрiя була дiвчина, вона прислала фото свого весiлля. Ми чергували коло нього ночами – боялись. Якось уранцi вiн повiсив на скелi фото – i розстрiляв iз кулемета.
– Пашко, подивись, якi дiвчата!
У потязi наснилось: готуемось до виходу на бойовi, Сашко Кривцов запитуе:
– Чому в тебе триста п’ятдесят патронiв, а не чотириста?
– Тому що в мене медикаменти.
Вiн помовчав i спитав:
– А ти мiг би розстрiляти ту афганку?
– Яку?
– Ту, що навела нас на засiдку. Пам’ятаеш, четверо загинули?
– Не знаю… Я, напевно, нi. У дитячому садочку й у школi мене дражнили «бабiем»: дiвчаток захищав. А ти?
– Менi соромно…
