скачать книгу бесплатно
Журналiстiв тут називають казкарями. Письменникiв теж. У нашiй письменницькiй групi самi чоловiки. Рвуться на далекi застави, хочуть пiти в бiй. Питаю в одного:
– Навiщо?
– Менi це цiкаво. Скажу: на Салангу був. Пострiляю.
Не можу позбутися вiдчуття, що вiйна – виплiд чоловiчоi природи, багато в чому мною незбагненний. Але буденнiсть вiйни неймовiрна. У Аполлiнера: «Ох, яка ж то гарна вiйна».
На вiйнi все iнше: i ти, i природа, i твоi думки. Тут я зрозумiла, що людська думка може бути дуже жорстокою.
Запитую i слухаю скрiзь: у солдатськiй казармi, iдальнi, на футбольному полi, увечерi на танцях – неочiкуванi тут атрибути мирного життя:
– Я вистрiлив упритул i побачив, як розлiтаеться людський череп. Подумав: «Перший». Пiсля бою – пораненi i вбитi. Усi мовчать… Менi сняться тут трамваi. Як я на трамваi iду додому… Улюблений спогад: мама пече пироги. У хатi пахне солодким тiстом…
– Товаришуеш iз хорошим хлопцем… А потiм бачиш, як його нутрощi на камiннi висять. Починаеш мститися.
– Чекаемо на караван. У засiдцi два-три днi. Лежимо в гарячому пiску, випорожняемося пiд себе. Пiд кiнець третього дня сатанiеш. І з такою ненавистю випускаеш першу чергу. Пiсля стрiлянини, коли все скiнчилося, виявилося: караван iшов з бананами i джемом. На все життя солодкого наiлися…
– Узяли в полон «духiв»… Допитуемося: «Де вiйськовi склади?» Мовчать. Пiдняли двох на гелiкоптерах: «Де? Покажи». Мовчать. Скинули одного на скелi…
– Кохатися на вiйнi i пiсля вiйни – це не одне i те саме. На вiйнi все як уперше…
– «Град» стрiляе… Мiни летять… А над усiм цим стоiть: жити! жити! жити! Але ти нiчого не знаеш i не хочеш знати про страждання iншоi сторони. Жити – та й годi. Жити!
Написати (розповiсти) про самого себе всю правду – це, як зауважив Пушкiн, неможливiсть фiзична.
На вiйнi людину рятуе те, що свiдомiсть вiдвертаеться, розсiюеться. Але смерть навколо безглузда, випадкова. Без високих сенсiв.
…На танку червоною фарбою: «Помстимося за Малкiна».
Посеред вулицi стояла навколiшки молода афганка перед убитою дитиною i голосила. Так голосять, напевне, тiльки пораненi звiрi.
Проiжджали повз убитi кишлаки, що схожi на переоране поле. Мертва глина нещодавнього людського житла була страшнiша за темряву, з якоi могли вистрелити.
У шпиталi я поклала плюшевого ведмедика на лiжко афганського хлопчика. Вiн узяв iграшку зубами i так бавився, посмiхаючись, обох рук у нього не було. «Твоi росiяни стрiляли, – переклали менi слова його матерi. – А в тебе е дiти? Хто? Хлопчик чи дiвчинка?» Я так i не зрозумiла, чим дужче були сповненi ii слова – жахом чи про- щенням?
Розказують про жорстокiсть, з якою моджахеди розправляються з нашими полоненими. Схоже на середньовiччя. Тут i справдi iнший час, календарi показують чотирнадцяте столiття.
У Лермонтова, у «Героi нашого часу», Максимич, оцiнюючи дii горянина, котрий зарiзав батька Бели, каже: «Звичайно, по-iхньому вiн цiлком мав рацiю», – хоча з точки зору росiянина – вчинок звiрячий. Письменник уловив цю дивну росiйську рису – умiння стати на позицiю iншого народу, побачити речi i «по-iхньому».
А тепер…
17 вересня
Щодня бачу, як людина котиться донизу. І рiдко – вгору.
В Достоевського Іван Карамазов зауважуе: «Звiр нiколи не може бути таким жорстоким, як людина, таким артистично, таким художньо жорстоким».
Так, я пiдозрюю: ми не хочемо про це чути, не хочемо цього знати. Але на кожнiй вiйнi, хто б не вiв ii та в iм’я чого б не вiв – Юлiй Цезар чи Йосип Сталiн, – люди вбивають одне одного. Це вбивство, але про це в нас не прийнято замислюватись. Навiть чомусь у школах ми говоримо не про патрiотичне, а про вiйськово-патрiотичне виховання. Хоча чому я дивуюсь? Усе зрозумiло – вiйськовий соцiалiзм, вiйськова краiна, вiйськове мислення.
Не можна так випробовувати людину. Людина не витримуе таких випробувань. У медицинi це називаеться «гострим дослiдом». Дослiдом на живому.
Увечерi в солдатському гуртожитку навпроти готелю ввiмкнули магнiтофон. Я теж слухала «афганськi» пiснi. Дитячi, ще не сформованi голоси хрипiли пiд Висоцького: «Сонце упало в кишлак, як велетенська бомба», «Менi не треба слави. Нам би жити – i вся нагорода», «Навiщо ми вбиваемо? Навiщо нас вбивають?», «Ось уже й обличчя став я забувати», «Афганiстан, ти бiльше, нiж обов’язок. Ти – наше свiтотворення», «Як великi птахи, стрибають одноногi бiля моря», «Мертвий, вiн уже нiчий. Немае вже ненавистi в нього на обличчi».
Уночi менi снився сон: нашi солдати вiд’iжджають до Союзу, я – серед тих, хто проводжае. Пiдходжу до одного хлопчини, вiн без язика, нiмий. Пiсля полону. З-пiд солдатського кiтеля стирчить шпитальна пiжама. Я щось питаю в нього, а вiн лише свое iм’я пише: «Іванко… Іванко…» Так чiтко розрiзняю його iм’я – Іванко. Обличчям схожий на хлопчинку, з яким удень розмовляла, вiн повторював без кiнця: «На мене мама вдома чекае».
Проiжджали замерзлими вуличками Кабула, повз знайомi плакати в центрi мiста: «Свiтле майбутне – комунiзм», «Кабул – мiсто миру», «Народ i партiя единi». Нашi плакати, вiддрукованi в наших друкарнях. Наш Ленiн тут стоiть зi зведеною рукою…
Познайомились iз кiнооператорами з Москви.
Вони знiмали завантажування «чорного тюльпана». Не пiдводячи очей, розповiдають, що мертвих одягають у стару вiйськову форму сорокових рокiв, ще з галiфе, iнодi кладуть роздягнених, трапляеться, що й цiеi форми бракуе. Старi дошки, iржавi цвяхи… «До холодильника привезли нових убитих. Наче несвiжим кабаном тхне».
Хто менi повiрить, коли я про це напишу?
20 вересня
Бачила бiй…
Трое солдатiв убито… За вечерею нiхто про бiй i про мертвих не згадував, хоча вони лежали десь поруч.
Право людини не вбивати. Не вчитись убивати. Воно в жоднiй конституцii не записане.
Вiйна – мир, а не подiя… Усе тут iнше: i пейзаж, i людина, i слова. Запам’ятовуеться театральна частина вiйни: розвертаеться танк, лунають команди… Свiтяться шляхи куль у темрявi…
Думати про смерть, як думати про майбутне. Щось вiдбуваеться з часом, коли думаеш про смерть i бачиш ii. Нарiвнi зi страхом смертi – привабливiсть смертi…
Нiчого не треба вигадувати. Уривки видатних книг скрiзь. У кожному.
У розповiдях (зчаста!) вражае агресивна наiвнiсть наших хлопчикiв. Нещодавнiх радянських десятикласникiв. А я хочу вiд них домогтися дiалогу людини з людиною в собi.
А все-таки? Якою мовою ми розмовляемо iз собою, з iншими? Менi подобаеться мова вiльного спiлкування, вона нiчим не обтяжена, вiдпущена на волю. Все гуляе i святкуе: синтаксис, iнтонацiя, акценти, i – точно вiдновлюеться почуття. Я стежу за почуттям, а не за подiею. Як розвивались нашi почуття, а не подii. Можливо, те, що я роблю, схоже на роботу iсторика, але я iсторик безслiдного. Що вiдбуваеться з великими подiями? Вони перекочовують в iсторiю, а ось маленькi, але головнi для маленькоi людини, зникають безслiдно. Сьогоднi один хлопчик (через свою тендiтнiсть i хворобливий вигляд мало схожий на солдата) розповiдав, як незвично i водночас азартно вбивати гуртом. І як страшно розстрiлювати.
Хiба це залишиться в iсторii? Вiдчайдушно роблю (вiд книги до книги) одне й те саме – применшую iсторiю до людини.
Думала про неможливiсть писати книгу про вiйну на вiйнi. Заважають жаль, ненависть, фiзичний бiль, дружба… І лист iз дому, пiсля якого так хочеться жити… Розповiдають, що, коли вбивають, намагаються не дивитись в очi навiть верблюдовi. Тут атеiстiв немае. І всi забобоннi.
Менi дорiкають (особливо офiцери, солдати рiдше), що я, мовляв, сама не стрiляла i мене не брали на мушку – як же я можу написати про вiйну? А може, це i добре, що я не стрiляла?
Де та людина, якiй лише думка про вiйну несе страждання? Я ii не знаходжу. Проте вчора бiля штабу лежав мертвий невiдомий птах. І дивно… Вiйськовi пiдходили до нього, намагались угадати – хто це? Жалiли.
Є якесь натхнення на мертвих обличчях… Нiяк не можу звикнути i до безумства звичайного на вiйнi – вода, сигарети, хлiб… Особливо коли ми йдемо з гарнiзону i сходимо в гори. Там людина вiч-на-вiч iз природою i випадком. Пролетить куля повз чи не пролетить? Хто вистрiлить першим – ти чи вiн? Там починаеш бачити людину природну, а не суспiльну.
А в Союзi по телевiзору показують, як висаджують алеi дружби, котрих тут нiхто з нас не бачив i не саджав.
Достоевський у «Бесах»: «Переконання i людина – це, здаеться, двi речi, багато в чому вiдмiннi… Усi виннi… якщо б у цьому всi переконались!» І в нього така сама думка, що людство знае про себе бiльше, набагато бiльше, нiж устигло зафiксувати в лiтературi, у науцi. Вiн казав, що це думка не його, а Вол. Соловйова.
Якби я не читала Достоевського, мене б охопив бiльший розпач…
21 вересня
Десь далеко працюе установка «Град». Моторошно навiть на вiдстанi.
Пiсля великих вiйн XX столiття i масових смертей, щоб писати про сучаснi маленькi вiйни, такi, як афганська, потрiбнi iншi етичнi й метафiзичнi позицii. Мае бути затребуваним маленьке, особисте i окреме. Одна людина. Для когось едина. Не як держава ставиться до неi, а хто вона для матерi, для дружини. Для дитини. Як нам повернути собi нормальний зiр?
Мене цiкавить i тiло, людське тiло, як зв’язок мiж природою та iсторiею, мiж твариною i мовленням. Усi фiзичнi деталi важливi: як змiнюеться кров на сонцi, людина на сконi… Життя неймовiрно художне саме по собi, i, хай як це жорстко звучить, – особливо художнiм е людське страждання. Темний бiк мистецтва. Ось учора я бачила, як збирали по шматочках хлопцiв, якi пiдiрвались на протитанковiй мiнi. Могла не йти дивитись, але пiшла, щоб написати. Тепер пишу…
А все-таки, чи й треба було йти? Я чула, як офiцери кепкували за моею спиною: злякаеться, мовляв, панянка. Я пiшла, i нiчого героiчного в цьому не було, тому що я там знепритомнiла. Чи то вiд спеки, чи то вiд потрясiння. Хочу бути чесною.
23 вересня
Пiднялась на гелiкоптерi… Згори побачила сотнi заготовлених про запас цинкових трун, якi красиво i страшно блищали на сонцi…
Стикнешся iз чимось схожим – i одразу думка: лiтература задихаеться у своiх межах… Копiюванням i фактом можна висловити лише видиме оком, а кому потрiбен ретельний звiт про те, що вiдбуваеться? Потрiбне щось iнше… Зафiксованi миттевостi, вирванi з життя…
25 вересня
Я повернуся звiдси вiльною людиною… Я не була нею, поки не побачила того, що ми чинимо тут. Було страшно i самотньо. Повернусь i не пiду бiльше до жодного вiйськового музею…
* * *
Не називаю в книзi справжнiх iмен. Однi просили про таемницю сповiдi, iншi самi хочуть забути про все. Забути те, про що писав Толстой, – що «людина змiнна». У нiй е все.
А в щоденнику я зберегла прiзвища. Може, колись моi героi захочуть, щоб iх упiзнали:
Сергiй Амiрханян, капiтан; Володимир Агапов, старший лейтенант, начальник артобслуги; Тетяна Бiлозерських, службовка; Вiкторiя Володимирiвна Барташевич, мати загиблого рядового Юрiя Барташевича; Дмитро Бабкiн, рядовий, оператор-навiдник; Сайя Омелянiвна Бабук, мати загиблоi медсестри Свiтлани Бабук; Марiя Терентiiвна Бобкова, мати загиблого рядового Леонiда Бобкова; Олiмпiада Романiвна Баукова, мати загиблого рядового Олександра Баукова; Таiсiя Миколаiвна Богуш, мати загиблого рядового Вiктора Богуша; Вiкторiя Семенiвна Валович, мати загиблого старшого лейтенанта Валерiя Валовича; Тетяна Гайсенко, медсестра; Вадим Глушков, старший лейтенант, перекладач; Геннадiй Губанов, капiтан, льотчик; Інна Сергiiвна Галовньова, мати загиблого старшого лейтенанта Юрiя Галовньова; Анатолiй, майор, пропагандист артполку; Денис Л., рядовий гранатометник; Тамара Довнар, дружина загиблого старшого лейтенанта Петра Довнара; Катерина Микитiвна Платiцина, мати загиблого майора Олександра Платiцина; Володимир Єроховець, рядовий гранатометник; Софiя Григорiвна Журавльова, мати загиблого рядового Олександра Журавльова; Наталiя Жестовська, медсестра; Марiя Онуфрiiвна Зiльфiгарова, мати загиблого рядового Олега Зiльфiгарова; Вадим Іванов, старший лейтенант, командир саперного взводу; Галина Федорiвна Ільченко, мати загиблого рядового Олександра Ільченка; Євген Красник, рядовий, мотострiлець; Костянтин М., вiйськовий радник; Євген Котельников, старшина, санiнструктор розвiдроти; Олександр Костаков, рядовий, зв’язкiвець; Олександр Кувшиннiков, старший лейтенант, командир мiнометного взводу; Надiя Сергiiвна Козлова, мати загиблого рядового Андрiя Козлова; Марина Кисельова, службовка; Тарас Кецмур, рядовий; Петро Курбанов, майор, командир гiрськострiлецькоi роти; Василь Кубик, прапорщик; Олег Лелюшенко, рядовий, гранатометник; Олександр Лелетко, рядовий; Сергiй Лоскутов, вiйськовий хiрург; Валерiй Лисичьонок, сержант, зв’язкiвець; Олександр Лавров, рядовий; Вiра Лисенко, службовка; Артур Метлицький, рядовий, розвiдник; Євген Степанович Мухортов, майор, командир батальйону i його син Андрiй Мухортов, молодший лейтенант; Лiдiя Юхимiвна Манкевич, мати загиблого сержанта Дмитра Манкевича; Галина Млява, дружина загиблого капiтана Степана Млявого; Володимир Михолап, рядовий, мiнометник; Максим Медведев, рядовий, авiанавiдник; Олександр Нiколаенко, капiтан, командир ланки вертольотiв; Олег Л., вертолiтник; Наталiя Орлова, службовка; Галина Павлова, медсестра; Володимир Панкратов, рядовий, розвiдник; Вiталiй Руженцев, рядовий, водiй; Сергiй Русак, рядовий, танкiст; Михайло Сиротин, старший лейтенант, льотчик; Олександр Сухоруков, старший лейтенант, командир гiрськострiлецького взводу; Тимофiй Смирнов, сержант, артилерист; Валентина Кирилiвна Санько, мати загиблого Валентина Санька; Нiна Іванiвна Сидельнiкова, мати; Володимир Сiманiн, пiдполковник; Томас М., сержант, командир взводу пiхоти; Леонiд Іванович Татарченко, батько загиблого рядового Ігоря Татарченка; Вадим Трубiн, сержант, боець спецпризначення; Володимир Уланов, капiтан; Тамара Фадеева, лiкар-бактерiолог; Людмила Харитончик, дружина загиблого старшого лейтенанта Юрiя Харитончика; Анна Хакас, службовка; Валерiй Худяков, майор; Валентина Яковлева, прапорщик, начальник секретноi частини…
День перший. «Бо багато прийде пiд iменем моiм…»
Уранцi довгий, як автоматна черга, дзвiнок:
– Послухай, – почав вiн, не назвавшись, – читав твого пасквiля, якщо ще хоч рядок надрукуеш…
– Хто ви?
– Один iз тих, про кого ти пишеш. Нас iще покличуть, нам iще дадуть до рук зброю, щоб ми навели лад. Доведеться вам вiдповiдати за все. Лише друкуйте побiльше своiх прiзвищ i не ховайтеся за псевдонiмами. Ненавиджу пацифiстiв! Ти сходила з повною викладкою в гори, йшла на бетеерi, коли п’ятдесят градусiв вище нуля? Ти вiдчуваеш ночами рiзкий сморiд колючок? Не вiдчуваеш… Нi… Отже, не чiпай! Це наше! Навiщо тобi? Ти – баба, дiтей народжуй!
– Чому не назвешся?
– Не чiпай! Кращого друга, вiн менi братом був, у целофановому мiшку з рейду принiс… Окремо голова, окремо руки, ноги… Шкiру знято, як з кабана… Оброблена туша… А вiн на скрипцi грав, вiршi складав. Ось вiн би написав, а не ти… Матiр його через два днi пiсля похорону в психушку вiдвезли. Вона на цвинтарi спала, на його могилi. Узимку спала на снiгу. Ти! Ти… Не чiпай це! Ми були солдатами, нас послали туди. Ми виконували наказ. Я складав вiйськову присягу. Прапор на колiнах цiлував.
«– Стережiться, щоб хто не спокусив вас; бо багато прийде пiд iменем Моiм». Новий Заповiт. Євангелiе вiд Матвiя.
– Розумники! Через десять рокiв усi стали розумниками. Хочете чистенькими лишитись? А ми, значить, чорненькi… Ти навiть не знаеш, як куля летить. Автомата в руках не тримала… Плювати менi на вашi Новi Заповiти! Я свою правду в целофановому мiшку нiс… Окремо голова, окремо руки… Іншоi правди немае… – І гудок у слухавцi, схожий на далекий вибух.
Усе-таки я шкодую, що ми з ним не договорили. Можливо, це був мiй головний герой…
Автор
– До мене пробивались лише голоси… Скiльки б я нi напружувався, голоси були без облич. Вони то йшли, то повертались. Здаеться, устиг подумати: «Помираю». І розплющив очi…
Я опритомнiв у Ташкентi на шiстнадцятий день пiсля пiдриву. Коли приходиш до тями, почуваешся мерзотно, здаеться, що краще не бути… Уже назад не повертатися… Було б комфортнiше. Туман i нудота, це навiть не нудота, а захлинання, наче в легенях повно води. Довго виходиш iз цього стану. Туман i нудота… Голова болить вiд власного шепоту, голоснiше вiд шепоту говорити я не мiг. Позаду вже був кабульський шпиталь. У Кабулi менi розiтнули череп – там була каша, видалили дрiбнi шматочки кiсток, зiбрали на шурупи без суглобiв лiву руку. Перше вiдчуття: жаль за тим, що нiчого не вернеться, не побачу друзiв, найприкрiше – не зможу залiзти на турнiк.
Провалявся у шпиталях без п’ятнадцяти днiв два роки. Вiсiмнадцять операцiй, чотири – пiд загальним наркозом. Про мене студенти курсовi писали: що в мене е, чого в мене немае. Сам поголитися не мiг, голили хлопцi. Першого разу вони вилили на мене пляшку одеколону, а я кричу: «Несiть другу!» Немае запаху. Я його не вiдчуваю. Витягли все з тумбочки: ковбасу, огiрки, мед, цукерки – нiщо не пахне! Колiр е, смак е, а запаху немае. Мало з глузду не спав! Настала весна, дерева розквiтли, а я все це бачу, а не чую. У мене вийняли пiвтора кубiчних сантиметра мозку, i, певно, якийсь центр було видалено, той, з яким пов’язанi запахи. Я i тепер, п’ять рокiв минуло, не вiдчуваю запах квiтiв, тютюнового диму, жiночих парфумiв. Одеколон можу вiдчути, якщо запах грубий i сильний, але флакон треба сунути пiд самий нiс. Певно, частина мозку, що залишилася, взяла втрачену здатнiсть на себе. Гадаю, так.
У шпиталi отримав листа вiд друга. Вiд нього дiзнався, що наш бетеер пiдiрвався на iталiйськiй фугаснiй мiнi. Вiн бачив, як разом iз двигуном вилетiла людина… Це був я…
Виписали мене, надали допомогу – триста карбованцiв. За легке поранення належить сто п’ятдесят, за важке – триста. Далi живи, як хочеш. Пенсiя – копiйки. Переходь на утримання до батькiв. У мого батька без вiйни – вiйна. Посивiв, гiпертонiком став.
На вiйнi я не прозрiв, я став прозрiвати пiсля. І все закрутилось у зворотний бiк…
Призвали мене вiсiмдесят першого. Вiйна тривала вже два роки, але на «гражданцi» про неi знали мало i говорили мало. У нашiй родинi вважали: якщо влада послала туди вiйська, отже, треба. Так мiркували мiй батько, сусiди. Не пам’ятаю, щоб у когось була iнша думка. Навiть жiнки не плакали, усе це було ще далеким i не страшним. Вiйна i не вiйна, якщо вiйна, то якась дивна, без убитих i полонених. Ще нiхто не бачив цинкових трун. Це потiм ми довiдались, що труни вже в мiсто привозили, але ховали потайки, уночi, на надгробках писали «помер», а не «загинув». Але нiхто не питав себе: вiд чого це раптом у нас стали помирати в армii дев’ятнадцятирiчнi хлопцi? Вiд горiлки чи вiд грипу? А може, апельсинiв переiли? Плакали iхнi рiднi, а решта жила як жила, якщо це iх не обходило. У газетах писали, що нашi солдати будують мости, саджають алеi дружби, а нашi лiкарi лiкують афганських жiнок i дiтей.
У вiтебськiй «учебцi» не було таемницею, що нас готують до Афганiстану. Дехто намагався «вiдкосити» за будь-яку цiну. Один зiзнався, що боiться, мовляв, нас там усiх перестрiляють. Я став його зневажати. Перед самим вiд’iздом iще один вiдмовився iхати: спочатку брехав – загубив комсомольського квитка, квиток знайшовся, вигадав – дiвчина в нього народжуе. Я вважав його ненормальним. Ми iхали робити революцiю! Так нам казали. І ми вiрили. Ввижалось попереду щось романтичне.
Куля наштовхуеться на людину, ти чуеш – його не забути, нi з чим не сплутати – характерний мокрий ляпас. Знайомий хлопець поруч падае долiлиць, у iдку, як попiл, пилюку. Ти перевертаеш його на спину: у зубах затиснута сигарета, яку щойно ти йому дав. Вона ще димить… Я не готовий був стрiляти в людину, я ще з мирного життя. З миру… Першого разу дiеш як увi снi: бiжиш, тягнеш, стрiляеш, але нiчого не запам’ятовуеш, пiсля бою не можеш розповiсти. Усе наче за склом… За стiною дощу… Наче страшний сон бачиш. Вiд переляку прокидаешся, а згадати щось несила. Щоб вiдчути жах, виявляеться, треба його запам’ятати, звикнути до нього. За два-три тижнi вiд тебе колишнього нiчого не лишаеться, лише твое iм’я. Ти – це вже не ти, а iнша людина. Думаю, так… Певно, це так… І ця iнша… Ця людина, побачивши вбитого, уже не лякаеться, а спокiйно або з гiркотою думае про те, як буде стягувати його зi скелi або тягнути в спеку кiлька кiлометрiв. Вона не уявляе… А вона вже знае, як тхнуть у спеку вивернутi нутрощi i не вiдпираеться запах людського калу i кровi. Уява? Уява стишуеться. Ти бачиш: у бруднiй калюжi розплавленого металу шкiряться обгорiлi черепи – наче кiлька годин тому тут не кричали, а смiялись, помираючи. Але все несподiвано звичайне… Просто… З’являеться загострене i бентежливе збудження, коли бачиш убитого: не мене! Це так швидко вiдбуваеться… Ось таке перевтiлення… Дуже швидке. Воно вiдбуваеться з усiма.
Для людей на вiйнi в смертi немае таемницi. Убивати – це просто натискати на спусковий гачок. Нас учили: залишаеться живим той, хто вистрелить першим. Такий закон вiйни. «Тут ви повиннi вмiти двi речi – швидко ходити i влучно стрiляти. Думати буду я», – казав командир. Ми стрiляли, куди нам накажуть. Я був навчений стрiляти, куди менi накажуть. Стрiляв, не шкодував нiкого. Мiг убити дитину. Адже з нами там воювали всi: чоловiки, жiнки, старi, дiти. Іде колона через кишлак. У першiй машинi глохне мотор. Водiй вилазить iз кабiни, пiднiмае капот… Хлопчисько, рокiв десяти, йому ножем – у спину. Там, де серце. Солдат лiг на двигун… Із хлопчиська решето зробили… Дай тiеi митi нам команду – зiтерли б кишлак на порох. Зiтерли. Кожен намагався вижити. Думати було нiколи. Нам же по вiсiмнадцять-двадцять рокiв. До чужоi смертi я звик, а власноi боявся. Бачив, як вiд людини в одну секунду нiчого не лишаеться, наче ii зовсiм i не було. І в порожнiй трунi вiдправляли на батькiвщину парадну форму. Чужоi землi насиплють, щоб потрiбна вага була… Хотiлось жити. Нiколи так не хотiлось жити, як там. Повернулись iз бою – смiемося. Я нiколи так не смiявся, як там. Старi анекдоти йшли в нас за перший гатунок. Ось хоча б цей…
Потрапив фарцовщик на вiйну. Спершу з’ясував, скiльки чекiв коштуе один полонений «дух». У вiсiм чекiв оцiнили. За два днi стоiть курява бiля гарнiзону: веде вiн двiстi полонених. Друг просить: «Продай одного. Сiм чекiв даю». – «Що ти, дорогий? Сам за дев’ять купив».
Сто разiв буде хтось розповiдати – сто разiв будемо смiятись. Реготали до болю в животi через будь-яку дрiбницю.
Лежить «дух» (так ми називали душманiв-моджахедiв) зi словником. Снайпер. Побачив три маленькi зiрочки – старший лейтенант… Погортав словника: за три зiрочки – п’ятдесят тисяч афганi. Лусь! Одна велика зiрка – майор – двiстi тисяч афганi. Лусь! Двi маленькi зiрочки – прапорщик. Лусь! Уночi ватажок розраховуеться: за старшого лейтенанта – дати афганi, за майора – дати афганi. За… Що? Прапорщик? Ти ж нашого годувальника вбив! Хто згущенку i консерви, хто ковдри нам продасть? Повiсити!
Про грошi говорили багато. Бiльше нiж про смерть. Я нiчого не привiз. Осколок, що з мене витягли, – i все. Хтось брав… Фарфор, коштовне камiння, прикраси, килими… Це на бойових, коли ходили в кишлаки. Хтось купував, мiняв… Рiжок патронiв за косметичний набiр: туш, пудра, тiнi для коханоi. Патрони продавали вареними. Куля варена не вилiтае, а випльовуеться зi ствола. Вбити нею неможливо. Ставили вiдра або тази, кидали туди патрони i кип’ятили двi години. Готово! Ввечерi несли на продаж. Бiзнесом займались командири i солдати, героi i боягузи. У iдальнях зникали ножi, миски, ложки, виделки. У казармах недораховувались кухлiв, табуреток, молоткiв. Зникали штики вiд автоматiв, дзеркала з машин, запчастини… Нагороди також… У дуканах брали все, навiть те смiття, що вивозили з гарнiзонного мiстечка: консервнi бляшанки, старi газети, iржавi цвяхи, шматки фанери, целофановi мiшечки… Смiття продавали машинами. Долар i вода завжди знайдуть собi дорогу. Всюди. Солдат мрiяв… Було три… Три солдатськi мрii: купити хустку матерi, подрузi – косметичний набiр, а собi плавки. Тодi плавок у Союзi не було. Ось така це була вiйна.
Нас називають «афганцями». Чуже iм’я. Наче знак. Мiтка. Ми не такi, як усi. Іншi. Якi? Я не знаю, хто я: герой чи дурень, на котрого треба пальцем показувати. А може, злочинець? Уже говорять, що це була полiтична помилка. Сьогоднi тихо говорять, завтра будуть голоснiше. А я там кров залишив… Свою… І чужу… Нам давали ордени, яких ми не носимо… Ми ще будемо iх повертати… Ордени, отриманi чесно на нечеснiй вiйнi… Запрошують виступати в школах. А що розповiдати? Про бойовi дii… Про першого вбитого… Про те, що я досi боюся темряви, коли щось падае – здригаюся… Як брали полонених, але до полку не доводили… Не завжди… (Мовчить.) За пiвтора року вiйни я не бачив жодного душмана живого, лише мертвих. Про колекцii засушених людських вух? Бойовi трофеi… Ними хвалилися… Про кишлаки пiсля артилерiйськоi обробки, схожi вже не на житло, а на розоране поле? Про це хiба хочуть почути в наших школах? Нi, там потрiбнi героi. А я пам’ятаю, як ми руйнували, убивали i тут же будували, роздавали подарунки. Усе це iснувало настiльки поруч, що роздiлити досi не можу. Боюся цих спогадiв… Ховаюся вiд них. Вiдмахуюсь… Не знаю жодноi людини, яка повернулася б звiдти – i не пила, не палила. Слабкi сигарети мене не рятують, шукаю «Мисливськi», якi ми там курили… А курити лiкарi забороняють… У мене половина голови iз залiза. І випити не можу…
Не пишiть лише про наше афганське братство. Його немае. Я в нього не вiрю. На вiйнi ми були об’еднанi: нас однаково ошукали, ми однаково хотiли жити i однаково хотiли додому. Тут нас об’еднуе те, що в нас нiчого немае, а блага в нашiй краiнi роздають через блат i за привiлеями. А нам виннi за кров. У нас однаковi проблеми: пенсii, квартири, хорошi лiки, протези, меблевi гарнiтури… Вирiшимо iх, i нашi клуби розпадуться. Ось я дiстану, пропхаю, вигризу собi квартиру, меблi, холодильника, пральну машинку, японського «вiдика» – i годi! Одразу стане зрозумiло, що менi в цьому клубi робити нiчого. Молодь до нас не потяглася. Їй ми незрозумiлi. Начебто прирiвнянi до учасникiв Великоi Вiтчизняноi вiйни, але тi Батькiвщину захищали, а ми? Ми були в ролi нiмцiв – як менi один хлопець сказав. Думаю, так… Так… Так вони на нас дивляться… А ми на них злi. Вони тут музику слухали, з дiвчатами танцювали, книжки читали, поки ми там кашу сиру iли й пiдривалися на мiнах. Хто там зi мною не був, не бачив, не пережив, не вiдчув – той менi нiхто.
Через десять рокiв, коли в нас повилазять нашi гепатити, контузii, малярii, вiд нас будуть позбавлятися. На роботi, вдома… Нас перестануть садовити до президiй. Усiм ми будемо тягарем… Навiщо ваша книга? Для кого? Нам, хто звiдти повернувся, усе одно не сподобаеться. Хiба розкажеш усе як було? Як убитi верблюди й убитi люди лежать в однiй калюжi кровi, iхня кров перемiшалася. Кому це потрiбно? Ми вдома всiм чужi. Усе, що в мене лишилось, – це мiй дiм, дружина, дитина, яку вона незабаром народить. Кiлька друзiв звiдти. Бiльше я нiкому не вiрю.
І вже не повiрю.
Рядовий, гранатометник
– Десять рокiв я мовчав… Мовчав про все…
У газетах писали: полк здiйснив навчальний марш… Провiв навчальну стрiльбу… Ми читали, i було прикро. Наш взвод супроводжував машини. Автомобiль можна викруткою пробити, для кулi вiн – мiшень. Щодня в нас стрiляли, нас убивали. Убили поруч знайомого хлопця. Першого… на моiх очах. Ми ще мало знали один одного… З мiномета стрiляли. Помирав вiн довго, у ньому сидiло багато осколкiв. Нас упiзнавав. Але кликав незнайомих нам людей…
Перед вiдправленням до Кабула мало не побився з одним, а його друг вiд мене його вiдтягуе.
– Чого ти з ним сваришся, вiн завтра летить до Афгану.
Там у нас нiколи так не було, щоб у кожного свiй казанок, своя ложка. Один казанок – усi наляжемо, душ iз восьмеро. Але Афган – не детективна iсторiя, не пригода. Лежить убитий селянин – хирляве тiло i великi руки… Пiд час обстрiлу просиш (кого просиш, не знаю, Бога просиш): хай земля розступиться i сховае мене. Хай камiння розступиться… Собаки скавчать. Жалiбно скавчать мiнно-пошуковi собаки. Їх теж убивали, ранили. Убитi вiвчарки й люди, забинтованi собаки й люди. Люди без нiг, собаки без лап. Не розiбрати, де на снiгу собача кров, а де людська. Поскидають до однiеi купи трофейну зброю: китайську, американську, пакистанську, радянську, англiйську – вона, я дивувався, красива, але це все для того, щоб тебе вбити. Страх! Менi не соромно за цей страх. Страх людянiший за смiливiсть. Це я зрозумiв. Боiшся i жалiеш, хоч би самого себе… Озираешся навколо, починаеш помiчати життя… Усе лишиться жити, а ти щезнеш. Не хочеться думати, що будеш лежати непримiтний i маленький, за тисячу кiлометрiв вiд домiвки. Уже в космос люди лiтають, а як убивали одне одного тисячi рокiв тому, так i вбивають. Кулею, ножем, каменюкою… У кишлаках наших солдатiв вилами дерев’яними заколювали…
Повернувся вiсiмдесят першого року… Усе було на «ура». Виконали iнтернацiональний обов’язок! Священний! Героi! Приiхав до Москви вранцi, рано-вранцi. Приiхав потягом. Автобус мав бути лише ввечерi. Чекати не мiг. Дiставався на попутках: до Можайська електричкою, до Гагарiна – рейсовим автобусом, потiм до Смоленська вже на перекладних. І вiд Смоленська до Вiтебська – вантажiвкою. Усього шiстсот кiлометрiв. Нiхто грошей не брав, коли дiзнавались, що з Афгану. Це я запам’ятав. Останнi два кiлометри – пiшки. Бiгом. Так i добiг додому.
Удома – запах тополь, дзвенять трамваi, дiвчинка iсть морозиво. І тополi, тополi пахнуть! А там природа – це зелена зона, так звана «зеленка», звiдти стрiляють. Так хотiлось побачити берiзку i синичку нашу. Боявся зайти за рiг будинку… Рiг попереду, усе всерединi стискаеться – а хто там, за рогом? Ще рiк боявся вийти на вулицю: бронежилета немае, каски немае, автомата немае – як голий. А вночi сни: хтось у чоло цiлиться i такий калiбр, що пiвголови знесе… Кидався на стiну… Затрiщить телефон, у мене пiт на лобi – стрiляють! Звiдки? Починаеш нишпорити очима навкруги. Втуплюешся у книжкову полицю… А-а-ах! Я вдома…
