скачать книгу бесплатно
У газетах так само писали: вертолiтник iкс здiйснив навчальний полiт… Нагороджений орденом Червоноi Зiрки… У Кабулi вiдбувся концерт з нагоди Першотравня за участю радянських солдатiв… Афган звiльнив мене. Вилiкував вiд вiри в те, що все в нас правильно i в газетах пишуть правду, по телевiзору говорять правду. «Що робити? Що робити?» – питав я себе. Хотiв на щось наважитись, кудись пiти. А куди? Мати вiдмовляла, i нiхто з друзiв не пiдтримав: мовляв, усi мовчать. Так треба.
Ось вам розповiв… Уперше спробував говорити те, що думаю. Незвично.
Рядовий, мотострiлець
– Боюсь починати розповiдати. Знову наваляться цi тiнi…
Щодня… Щодня я собi там говорила: «Дурна я, дурна. Навiщо це зробила?» Особливо вночi з’являлися такi думки, коли не працювала, а вдень були iншi: як усiм допомогти? Рани жахливi… Мене приголомшило: навiщо такi кулi? Хто iх вигадав? Хiба людина iх вигадала? Вхiдний отвiр – маленький, а всерединi кишки, печiнка, селезiнка – усе посiчене, розiрване. Мало вбити, поранити, треба ще змусити так страждати… Вони кричали завжди: «Мама!» – коли болить. Інших слiв я не чула…
Я ж хотiла виiхати з Ленiнграда. На рiк-два, але виiхати. Померла дитина, потiм помер чоловiк. Нiчого не тримало мене в цьому мiстi, навпаки, усе нагадувало, гнало. Там ми з ним зустрiчалися… Тут уперше поцiлувались… У цьому пологовому будинку я народила…
Викликав головлiкар:
– Поiдете до Афганiстану?
– Поiду.
Менi треба було бачити, що iншим гiрше, нiж менi. І я це побачила.
Вiйна, нам казали, справедлива, ми допомагаемо афганському народовi покiнчити з феодалiзмом i побудувати свiтле соцiалiстичне суспiльство. Про те, що нашi хлопцi гинуть, якось замовчувалось, ми зрозумiли так, що там багато iнфекцiйних захворювань: малярiя, черевний тиф, гепатит. Вiсiмдесятий рiк… Початок… Прилетiли до Кабула… Пiд шпиталь вiддали старi англiйськi стайнi. Нiчого немае… Один шприц на всiх… Офiцери вип’ють спирт, обробляемо рани бензином. Рани погано гояться… Допомагало сонце. Яскраве сонце вбивае мiкроби. Перших поранених побачила в спiднiй бiлизнi i чоботах. Без пiжам. Пiжами не скоро з’явилися. Капцi теж. І ковдри… У одного хлопчика… Пам’ятаю цього хлопчика: у нього тiло навсiбiч гнулося, кiсток наче не було, ноги мотузками. З нього витягли десяткiв зо два осколкiв.
Увесь березень тут же, бiля наметiв, скидали вiдрiзанi руки, ноги. Трупи… вони лежали в окремому наметi… Напiвголi, з виколотими очима, одного разу – з вирiзаною зiркою на животi… Ранiше у фiльмi про громадянську вiйну таке бачила. Цинкових трун iще не було, ще не заготовили.
Незабаром почали потроху замислюватись: хто ж ми? Нашi сумнiви начальству не сподобались. Капцiв, пiжам iще не було, а вже розвiшували привезенi лозунги, заклики, плакати. На фонi лозунгiв – змарнiлi, сумнi обличчя наших хлопчикiв. Вони лишились у моiй свiдомостi такими назавжди… Двiчi на тиждень – полiтичне навчання. Нас навчали повсякчас: священний обов’язок, кордон мае бути на замку. Найнеприемнiша рiч в армii – доноси, наказ доносити. За кожну дрiбницю. На кожного пораненого, хворого. Це називалося знати настрiй. Армiя мае бути здоровою… Було належним «стукати» на всiх. Жалiти не можна було. Але ми жалiли, на жалощах там усе трималося…
Ми iхали… рятувати, допомагати, кохати. За цим ми iхали… Минае якийсь час, i я ловлю себе на думцi, що ненавиджу. Ненавиджу цей м’який i легкий пiсок, що пече, як вогонь. Ненавиджу цi гори. Ненавиджу цi низькорослi кишлаки, з котрих будь-якоi митi можуть вистрелити. Ненавиджу випадкового афганця, що несе кошика з динями чи стоiть бiля своеi хати. Ще невiдомо, де вiн був цiеi ночi i що робив. Убили знайомого офiцера, який нещодавно лiкувався в шпиталi, вирiзали два намети солдатiв… В iншому мiсцi було отруено воду… Хтось пiдняв красиву запальничку – вона вибухнула в руках… Це ж усе нашi хлопчики гинули. Своi хлопчики. Треба це зрозумiти… Ви не бачили обпаленоi людини? Не бачили. Обличчя немае, очей немае, тiла немае… Щось зморщене, укрите жовтою скоринкою… Не крик, а рик з-пiд цiеi скоринки…
Там жили ненавистю, виживали ненавистю. А почуття провини? Воно прийшло не там, а тут, коли я вже збоку подивилась на це. Там менi все здавалося справедливiстю, тут я жахнулась, згадавши маленьку дiвчинку, яка лежала в пилюцi без рук, без нiг… Як поламана лялька. Пiсля нашого бомбардування… А ми ще дивувались, що вони нас не люблять. Вони лiкувались у нашому шпиталi… Даеш жiнцi лiки, а вона не зводить на тебе очей, вона тобi нiколи не посмiхнеться. Це навiть ображало. Там ображало, тут – нi. Тут ти вже нормальна людина, до тебе повернулися всi почуття.
Професiя в мене гарна – рятувати, вона мене i врятувала. Я можу виправдовуватися: ми там були потрiбнi. Не всiх урятували, кого могли врятувати, – ось що найстрашнiше. Могла врятувати – не було потрiбних лiкiв. Могла врятувати – пiзно привезли (хто був у медротах? – погано навченi солдати, що навчились лише перев’язувати). Могла врятувати – не добудилась п’яного хiрурга. Могла врятувати… Ми не могли навiть правду написати в похоронках. Вони пiдривались на мiнах… Вiд людини часто лишалось пiввiдра м’яса… А ми писали: загинув в автомобiльнiй катастрофi, упав у провалля, харчове отруення. Коли iх уже стали тисячi, тодi нам дозволили повiдомляти правду рiдним. До трупiв я звикла. Але з тим, що вони такi молодi, рiднi, маленькi, – iз цим неможливо було змиритися.
Привозять пораненого. Саме я чергувала. Вiн розплющив очi, подивився на мене:
– Ну, все! – І помер.
Три доби його шукали в горах. Знайшли. Привезли. Вiн марив: «Лiкаря! Лiкаря!» Побачив бiлий халат, подумав – урятований! А поранення було несумiсне з життям. Я лише там дiзналася, що це таке: поранення – в черепну коробку… У мене в пам’ятi свiй цвинтар, своя портретна галерея. У чорнiй рамцi.
Навiть у смертi вони не були рiвними. Чомусь тих, хто загинув у бою, жалiли бiльше. Померлих у шпиталi – менше. Інодi вони кричали, помираючи… Так кричали! Пам’ятаю, як помирав у реанiмацii майор. Вiйськовий радник. До нього прийшла дружина. Вiн помер у неi на очах. І вона почала страшно кричати… По-звiрячому… Хотiлося зачинити всi дверi, щоб нiхто не чув… Тому що поруч помирали солдати. Хлопчики… І iх нiкому було оплакувати. Умирали вони на самотi. Вона була зайвою серед нас…
– Мамо! Мамо!
– Я тут, синочку, – кажеш, обманюеш.
Ми стали iхнiми мамами, сестрами. І завжди хотiлось виправдати цю довiру.
Привезуть солдати пораненого. Здадуть i не йдуть:
– Дiвчатка, нам нiчого не потрiбно. Можна лише посидiти у вас?
А тут, удома… У них своi мами, сестри. Дружини. Тут ми iм не потрiбнi. Там вони довiряли нам про себе те, чого в цьому життi нiкому не розкажуть. Ти вкрав у товариша цукерки i з’iв. Тут це нiсенiтниця. А там – жахливе розчарування в собi. Людину тi обставини висвiтлювали. Якщо це боягуз, то незабаром ставало зрозумiло – боягуз, якщо це – стукач, то одразу було видно – стукач. Якщо бабiй, усi знали – бабiй. Не впевнена, чи зiзнаеться хтось тут, а там не вiд одного чула: убивати може сподобатись, убивати – задоволення. Це сильне почуття. Знайомий прапорщик iхав до Союзу i не приховував: «Як я жити тепер буду, менi ж убивати хочеться?» Напевно, це також пристрасть: вони казали про це спокiйно. Хлопчики – iз захопленням! – як спалили кишлак, розтоптали все. Вони ж не божевiльнi? Скiльки iх таких повернулось… Їм убити людину нiчого не варто… Якось до нас зайшов офiцер, вiн приiхав з-пiд Кандагара. Увечерi треба прощатись, а вiн зачинився в порожнiй кiмнатi i застрелився. Казали, що п’яний був, не знаю. Важко. Важко було прожити один день. Хлопчик на посту застрелився. Три години на сонцi. Хлопчик домашнiй, не витримав. Було багато божевiльних. Спочатку вони лежали в загальних палатах, потiм iх розташували окремо. Вони почали втiкати, iх грати лякали. Разом з усiма iм було легше. Одного особливо запам’ятала:
– Сiдай. Я заспiваю тобi дембельськоi. – Спiвае, спiвае i засне.
Прокинеться:
– Додому! Додому! До мами… Менi тут спекотно.
Весь час просився додому.
Багато хто курив. Анашу, марихуану… Хто що дiстане… Пояснювали, що стаеш сильним, вiльним вiд усього. Насамперед вiд свого тiла. Нiби ти навшпиньки йдеш, вiдчуваеш легкiсть у кожнiй клiтинi, вiдчуваеш кожен м’яз. Хочеться лiтати. Наче летиш! Радiсть нестримна. Усе подобаеться, смiешся над рiзними дурницями. Чуеш краще, бачиш краще. Розрiзняеш бiльше запахiв, бiльше звукiв. У цьому станi легше вбивати – ти знеболився. Жалощiв немае. Легко вмирати – страх iде. Таке вiдчуття, що на тобi бронежилет, що ти броньований. Я вмiла iх слухати… Двiчi… Я сама… Я двiчi сама курила. В обох випадках, коли психiка i фiзика не витримували. Працювала в iнфекцiйному вiддiленнi. Мало бути тридцять лiжок, а лежить триста людей. Черевний тиф, малярiя. Їм видавали простирадла, ковдри, а вони лежали на своiх шинелях, просто на землi. У трусах. Наголо стриженi, а з них сиплються вошi. Платянi… Головнi… Такоi кiлькостi вошей я уявити не могла… А поруч у кишлаку афганцi ходили в наших лiкарняних пiжамах, з нашими простирадлами на головi замiсть чалми. Так, нашi хлопчики все продавали. Я iх не засуджую… Нi… Частiше не засуджую. Вони помирали за три карбованцi на мiсяць – наш солдат отримував вiсiм чекiв на мiсяць. Три карбованцi… Їх годували м’ясом з хробаками, iржавою рибою… У нас у всiх була цинга, у мене випали всi переднi зуби. Вони продавали ковдри i купували анашу. Що-небудь солодке. Дрiб’язок… Там такi яскравi крамнички, у цих крамничках так багато привабливого. У нас… у Союзi нiчого цього немае, вони цього не бачили. І вони продавали зброю, патрони, щоб iх потiм тими ж автоматами i патронами вбивали. Купляли за це шоколад… Пирiжки…
Пiсля всього там я iншими очима побачила свою краiну. Зiниця стала iншою, вона збiльшилася.
Страшно було сюди повертатись. Якось дивно. Наче з тебе здерли всю шкiру. Я весь час плакала. Нiкого не могла бачити, окрiм тих, хто там був. Із ними проводила б день i нiч. Розмови iнших здавались марнотою, безглуздям якимсь.Пiвроку так тривало. А тепер сама в черзi за м’ясом лаюсь. Намагаешся жити нормальним життям, як жила «до». Але не виходить. Я стала байдужою до себе, до свого життя. Життя завершилося, нiчого далi не буде. А в чоловiкiв цi переживання ще болiснiшi. Жiнка може зачепитися за дитину, а iм немае за що зачепитись. Вони повертаються, закохуються, у них народжуються дiти, а все одно Афганiстан для них понад усе. Менi самiй хочеться розiбратись, чому так. Навiщо це все було? Чому це так мене зачiпае? Там усе заганялось усередину, тут вилiзло.
Їх потрiбно жалiти, жалiти всiх, хто там був. Я доросла людина, менi було тридцять рокiв, i то яка ломка. А вони – маленькi, вони нiчого не розумiли. Їх узяли з дому, дали в руки зброю, iм казали: iдете на святу справу, Батькiвщина вас не забуде. Тепер вiд них вiдводять очi, намагаються забути цю вiйну. Все! І першi тi, хто нас туди послав. Навiть ми самi, зустрiвшись, дедалi рiдше розмовляемо про вiйну. Цю вiйну нiхто не любить. Хоча я досi плачу, коли грають афганський гiмн. Полюбила всю афганську музику. Це як наркотик.
Нещодавно в автобусi зустрiла солдата. Ми його лiкували. Вiн без правоi руки лишився. Я його добре пам’ятала, теж ленiнградець.
– Може, тобi, Сергiйку, чимось допомогти треба?
А вiн зi злiстю:
– Та пiшла ти!!
Я знаю, вiн мене знайде, перепросить. А в нього хто перепросить? У всiх, хто там був? Кого зламало i понiвечило? Не кажу про калiк. Як треба не любити свiй народ, щоб посилати його на таке? Я тепер не лише будь-яку вiйну, а й хлопчачi бiйки ненавиджу. І не кажiть менi, що ця вiйна завершилась. Лiто дихне гарячою пилюкою, блисне кiльце води-нетечi, рiзкий запах сухих квiтiв… Як удар у скроню…
Це переслiдуватиме нас усе життя.
Медсестра
– Уже вiдпочив вiд вiйни, вiдiйшов… Як передати все, що було?
Оце дрижання в усьому тiлi, цю лють… Як? До армii закiнчив автотранспортний технiкум, i мене призначили возити командира батальйону. На службу не скаржився. Але в нас почали наполегливо говорити про обмежений контингент радянських вiйськ в Афганiстанi, жодна полiтгодина не обходилась без цiеi iнформацii: нашi вiйська надiйно охороняють кордони Батькiвщини, надають допомогу дружньому народовi. Ми почали непокоiтись – можуть на вiйну послати. Нас вирiшили, як я тепер розумiю, ошукати…
Викликали до командира частини i запитували:
– Хлопцi, хочете працювати на новеньких машинах?
Зрозумiло, що одностайно:
– Так! Мрiемо.
Далi йшло:
– Але спочатку ви маете поiхати на цiлину й допомогти зiбрати хлiб.
Усi погодились.
У лiтаку випадково почули вiд льотчикiв, що летимо до Ташкента. У мене пiдсвiдомо виникли сумнiви: чи на цiлину ми летимо? Сiли справдi в Ташкентi. Шеренгою вiдвели у вiдгороджене дротом мiсце неподалiк аеродрому. Сидимо. Командири ходять якiсь збудженi, шепочуться помiж себе. Настав час обiду, до нашоi стоянки один за одним пiдтягують ящики з горiлкою.
– У колону по двое ста-а-а-вай!
Вишикували i тут же оголосили, що, мовляв, за кiлька годин за нами прилетить лiтак – ми вирушаемо до Республiки Афганiстан виконувати свiй вiйськовий обов’язок. Присягу.
Що тут почалось! Страх, панiка перетворили людей на тварин – одних на тихих, iнших на розлючених. Хтось плакав вiд образи, хтось зацiпенiв, був у трансi вiд цього неймовiрного, мерзенного ошуканства. Ось для чого, виявляеться, приготували горiлку. Щоб легше i простiше з нами порозумiтися. Пiсля горiлки, коли в голову вдарив ще й хмiль, деякi солдати намагалися втекти, кинулись битися з офiцерами. Але табiр оточили солдати з автоматами, якi стали тiснити всiх до лiтака. У лiтак нас вантажили, наче ящики, закидали в залiзне порожне пузо.
Так ми опинилися в Афганiстанi… Незабаром побачили поранених, убитих, почули слова: «розвiдка», «бiй», «операцiя». Менi здаеться… Як я тепер розумiю, у мене настав шок… Я почав приходити до тями, усвiдомлювати ясно навколишне лише за кiлька мiсяцiв.
Коли дружина спитала: «Як чоловiк потрапив до Афганiстану?» – iй вiдповiли: «Виявив добровiльне бажання». Такi самi вiдповiдi дiстали всi нашi матерi та дружини. Якби знадобилось мое життя, моя кров для великоi справи, я сам сказав би: «Запишiть мене добровольцем!» Але мене двiчi ошукали: вiдправили на вiйну i не сказали правди, яка це вiйна, – правду я дiзнався через вiсiм рокiв. Лежать у могилах моi друзi i не знають, як iх обдурили iз цiею пiдлою вiйною. Я iм iнодi заздрю: вони нiколи про це не дiзнаються. Їх бiльше вже не обдурять.
Рядовий, водiй
– Дуже сумувала далеко вiд Батькiвщини…
Чоловiк служив тривалий час у Нiмеччинi, потiм у Монголii… Двадцять рокiв моiх минули поза Батькiвщиною, яку я любила нестримною любов’ю. І я написала до Генерального штабу, що все життя за кордоном, бiльше не можу. Прошу допомогти повернутися додому…
Ми вже сiли в потяг, а я досi не вiрила. Щохвилини питала в чоловiка:
– Ми iдемо до Радянського Союзу? Ти мене не обманюеш?
На першiй станцii взяла в руку грудочку рiдноi землi, дивлюсь на неi i посмiхаюсь – рiдна! Я ii iла, повiрте. Умивала нею обличчя.
Мiй улюблений… Мiй… Наш… Юрко в мене – старшенький. Негарно матерi в цьому зiзнаватись, але я любила його понад усiх на свiтi. Бiльше, нiж чоловiка, бiльше, нiж другого сина, я любила всiх, але його якось особливо. Вiн був маленький, я спала i тримала його за нiжку. Не могла собi уявити: як це я побiжу в кiно, а сина залишу з кимось. Брала його, тримiсячного, кiлька пляшечок молока, i ми вирушали на фiльм. Можу сказати, що я все життя була з ним. Виховувала його лише за книжками, за iдеальними образами: Павка Корчагiн, Олег Кошовий, Зоя Космодем’янська. У першому класi вiн знав напам’ять не казки, не дитячi вiршi, а цiлi сторiнки з «Як гартувалася сталь» Миколи Островського.
Вчителька була в захватi.
– Хто твоя мама, Юрку? Ти вже так багато прочитав.
– Моя мама працюе в бiблiотецi.
Вiн знав iдеали, але вiн не знав життя. Я теж, стiльки рокiв живучи далеко вiд Батькiвщини, уявляла, що життя складаеться з iдеалiв. Ось випадок… Ми вже повернулися до рiдних мiсць, жили в Чернiвцях. Юрко навчався у вiйськовому училищi. Якось, о другiй годинi ночi – дзвiнок у дверi. Стоiть на порозi вiн.
– Ти, синочку? Що ж так пiзно? Чому в дощ? Мокрий весь…
– Мамо, я приiхав тобi сказати: менi важко жити. Те, чого ти навчала… Нiчого цього немае. Звiдки ти це все взяла? А це лише початок… Як я буду жити далi?
Усю нiч ми з ним просидiли на кухнi. Про що я могла говорити? Все про те саме: життя прекрасне, люди хорошi. Усе правда. Тихо мене слухав. Уранцi поiхав до училища.
Не раз я наполягала:
– Юрку, кидай училище, iди до цивiльного iнституту. Твое мiсце там. Я ж бачу, як ти страждаеш.
Вiн не був задоволений своiм вибором, тому що вiйськовим став випадково. З нього мiг би вийти гарний iсторик… Учений. Вiн жив книгами… «Яка чудова краiна – Давня Грецiя». І читае все про Грецiю. Потiм про Італiю: «Мамо, Леонардо да Вiнчi думав про польоти в космос. Коли-небудь розгадають посмiшку Джоконди…» А в десятому класi на зимових канiкулах поiхав до Москви. Там у мене живе брат, полковник у вiдставцi. Юрко з ним подiлився: «Хочу вступати до унiверситету на фiлософський факультет». Той не схвалив.
– Ти чесний хлопець, Юрку. Бути фiлософом у наш час важко. Треба обманювати себе та iнших. Будеш казати правду, потрапиш за грати або до божевiльнi.
Навеснi Юрко вирiшуе:
– Мамо, не питай мене нi про що. Я буду вiйськовим.
Я бачила у вiйськовому мiстечку цинковi домовини. Але тодi: один син – у сьомому класi, другий – ще молодший. Сподiвалася: поки вони виростуть, вiйна скiнчиться. Хiба вiйна може бути тривалою? «А вона виявилася завдовжки зi школу, з десять рокiв», – сказав хтось у Юрка на поминках.
Випускний вечiр в училищi. Син – офiцер. Але я не розумiла, як це Юрковi потрiбно буде кудись iхати. Не уявляла нi на мить свого життя без нього.
– Куди тебе можуть направити?
– Попрошусь до Афганiстану.
– Юрку!
– Мамо, ти мене виховала таким, тепер навiть не думай перевиховувати. Ти правильно мене виховала. Усi тi виродки, з якими я стикався в життi, – не мiй народ i не моя Вiтчизна. Я поiду до Афганiстану, щоб довести iм, що в життi е високе, i не кожному вистачае для щастя забитого м’ясом холодильника i «Жигулiв». Є ще щось… Ти так навчала…
Вiн не сам попросився до Афганiстану, багато хлопцiв подали рапорти. Усi вони – з хороших сiмей: в одного батько – голова колгоспу, в iншого – сiльський учитель… Мама – медсестра…
Що я могла сказати своему синовi? Що Батькiвщинi цього не потрiбно? А тi, кому вiн хоче щось довести, як вважали, так i будуть вважати, що до Афганiстану iдуть лише за ганчiр’ям, за чеками. За орденами, за кар’ерою. Для них Зоя Космодем’янська – фанатичка, а не iдеал, тому що нормальна людина на таке не здатна.
Не знаю, що зi мною сталося: плакала, умовляла. Зiзналась йому в тому, у чому сама собi боялась зiзнатися… Але про що вже говорили… Уже тихенько шепотiлись на кухнях. Я його спитала:
– Юрку, життя зовсiм не таке, як я тебе вчила. І якщо я довiдаюсь, що ти в Афганiстанi, вийду на площу… На лобне мiсце… Обiллю себе бензином i пiдпалю. Тебе вб’ють там не за Вiтчизну, тебе вб’ють невiдомо за що… Просто так. Хiба може Вiтчизна посилати на загибель своiх кращих синiв без великоi iдеi?
І вiн обманув мене. Сказав, що поiде до Монголii. Але я знала: це ж мiй син, вiн буде в Афганiстанi.
Водночас пiшов до армii Гена, мiй молодший. Я за нього була спокiйна, вiн вирiс iншим. Їхнi вiчнi суперечки з Юрком.
Юрко:
– Ти, Гено, мало читаеш. Я нiколи не бачив у тебе в руках книжку, лише гiтару.
Гена:
– Я не хочу бути таким, як ти. Я хочу бути як усi.
Вони поiхали, а я перейшла жити до них у дитячу. Втратила цiкавiсть до всього, окрiм iхнiх книжок, iхнiх речей, iхнiх листiв. Юрко писав про Монголiю, але так плутався в географii, що я вже не сумнiвалась, де вiн. Удень i вночi перебирала свое життя… Краяла себе на шматочки. Цей бiль не передати жодними словами…
Я сама його туди вiдправила. Сама!
…Заходять якiсь чужi люди, за iхнiми обличчями вловлюю – вони принесли менi бiду. Вiдступаю до кiмнати. Лишаеться остання страшна надiя:
– Гена?!
Вони вiдводять очi. А я ще раз готова вiддати iм одного сина, щоб урятувати iншого…
– Гена?
Тихо-тихо хтось iз них вимовив:
– Нi, Юрко.
