скачать книгу бесплатно
Вiн не встигае договорити, за що йому соромно, я прокидаюсь.
Удома на мене чекае телеграма вiд Сашковоi мами: «Приiжджай, Сашко загинув».
Я стояв бiля його могили:
– Сашко, менi соромно за те, що на випускному iспитi з наукового комунiзму я отримав «п’ятiрку» за критику буржуазноi демократii. Провiв порiвняльний аналiз. Ти мене розумiеш… Ми поiхали до Афгану слiпими… Нинi вже говорять, що ця вiйна – ганьба, а нам нещодавно вручали новенькi значки «Воiн-iнтернацiоналiст». Я мовчав… Навiть сказав: «Дякую!» Сашко, ти там, а я тут…
Менi потрiбно з ним розмовляти…
Старшина, санiнструктор розвiдроти
– Вiн у мене маленький зростом був. Народився маленький, як дiвчинка, вага – два кiлограми, зрiст тридцять сантиметрiв. Боялась на руках тримати…
Притисну до себе:
– Мое ти сонечко…
Нiчого не боявся, лише павука. Приходить з вулицi… Ми йому нове пальтечко купили. Це йому виповнилось чотири рочки… Повiсила я те пальтечко на вiшак i чую з кухнi: шльоп-шьоп, шльоп-шьоп… Вибiгаю: повний передпокiй жаб, вони з кишень його пальтечка вистрибують. Вiн iх збирае:
– Матусю, ти не бiйся. Вони добрi. – І назад до кишенi запихае.
– Мое ти сонечко.
Іграшки любив вiйськовi. Дарувала йому танка, автомата, пiстолета. Начепить на себе i маршируе по хатi.
– Я солдат… Я солдат…
– Мое ти сонечко. Пограйся у що-небудь мирне.
– Я – солдат…
Йти до першого класу, не можемо нiде купити костюма, який не примiряемо – вiн у ньому тоне.
– Мое ти сонечко…
Забрали до армii. Я молила не про те, щоб його не вбили, а щоб не били. Я боялась, що будуть знущатися сильнiшi хлопцi, вiн же такий маленький. Розповiдав, що i туалет зубною щiткою змушують чистити, i труси чужi прати. Я цього боялась. Попросив: «Надiшлiть усi своi фото: мама, тато, сестричка. Я iду…»
Куди iде – не написав. За два мiсяцi надiйшов лист iз Афганiстану: «Ти, мамо, не плач, наша броня надiйна».
– Мое ти сонечко… Наша броня надiйна…
Уже додому чекала, йому мiсяць лишався до закiнчення служби. Сорочечки купила, шалик, туфлi. Вони й зараз у шафi. Надягла б у могилку… Сама б його вдягла, але не дозволили домовину розкрити. Подивитись на синочка, торкнутися… Чи знайшли вони йому форму за зростом? У чому вiн там лежить?
Першим прийшов капiтан з вiйськкомату:
– Тримайтеся, мати…
– Де мiй син?
– Тут, у Мiнську. Зараз привезуть.
Я опустилася на пiдлогу.
– Мое ти сонечко!!! – Пiдвелась i накинулась iз кулаками на капiтана:
– Чому ти живий, а мого сина немае? Ти такий великий, такий сильний. А вiн маленький… Ти – чоловiк, а вiн – хлопчик. Чому ти живий?!
Привезли домовину, я стукала в домовину:
– Мое ти сонечко! Мое ти сонечко!
А тепер ходжу до нього на могилку. Впаду на каменi, обiйму:
– Мое ти сонечко…
Мати
Поклав до кишенi шматок своеi землi – народилось таке почуття в потязi…
У-ух! Вiйна! Я буду воювати. Були, звичайно, серед нас i боягузи. Один хлопець не пройшов комiсii через поганий зiр, вискочив радiсний: «Пощастило!» За ним iшов iнший в черзi, його теж не взяли, вiн мало не плакав: «Як я повернуся до своеi частини? Мене два тижнi хлопцi проводжали. Хоч би виразка шлунка була, а то зуби болять». У самих трусах прорвався до генерала: через якiсь хворi зуби не беруть, то нехай вирвуть цi два зуби!
У мене з географii в школi була «п’ятiрка». Заплющую очi та уявляю: гори, мавпи, ми десь засмагаемо, iмо банани… А було так. Нас посадили на танки: у шинелях, один кулемет – праворуч, iнший – лiворуч, задня машина, яка замикае, – кулемет назад, усi бiйницi вiдчинено, автомати виставлено. Залiзний iжак якийсь. Зустрiчаемо два наших бетеери – хлопцi на бронi сидять, у тiльниках, у панамах, дивляться на нас, вiд смiху давляться. Побачив убитого найманця, був вражений. Який тренований – атлет! А я потрапив у гори й не знав, як стати на камiнь, що починати потрiбно з лiвоi ноги. Десять метрiв по стрiмчаку нiс телефон… Коли вибух, стуляв рота, а треба розтуляти – перетинки лопаються. Нам видали протигази. Першого ж дня ми iх викинули, хiмзброi в «духiв» немае. Каски своi в дуканi продали. Зайва вага на головi, нагрiваються, як сковорiдки. У мене була одна проблема: де вкрасти додаткового рiжка з патронами? Видали чотири рiжки, п’ятого купив на першу виплату в товариша, шостого подарували. У бою дiстаеш останнього рiжка i останнiй патрон – у зуби. Це для себе.
Ми приiхали соцiалiзм будувати, а нас вiдгородили колючим дротом: «Хлопцi, туди не можна. За соцiалiзм агiтувати не треба, для цього спецiальнi люди е». Прикро, звiсно, що не довiряють. Розмовляю з дуканником:
– Ти неправильно жив. Ми зараз тебе навчимо. Будемо соцiалiзм будувати.
Вiн посмiхаеться:
– Я до революцii торгував i тепер торгую. Їдь додому. Це нашi гори. Самi розберемось.
Їдемо Кабулом, жiнки кидають у нашi танки палицями, камiнням. Бачата лаються матом без акценту, кричать: «Росiянине, iдь додому».
Навiщо ми тут?
…Стрiляли з гранатомета. Я встиг розвернути кулемет, це мене врятувало. Снаряд у груди летiв, а так – одну руку прошило, у другу пiшли всi осколки. Пам’ятаю: таке м’яке, приемне вiдчуття… І жодного болю… І крик десь надi мною: «Стрiляй! Стрiляй!» Натискаю, а кулемет мовчить, потiм дивлюся – рука висить, уся обгорiла, було вiдчуття, що я пальцем натискаю, а пальцiв немае…
Не знепритомнив, виповз разом з усiма з машини, менi наклали джгут. Треба йти, ступив два кроки i впав. Утратив близько пiвтора лiтра кровi. Чую:
– Нас оточують…
Хтось сказав:
– Треба його лишити, а то всi загинемо.
Я прохав:
– Пристрiлiть мене…
Один хлопець одразу вiдiйшов, другий автомат пересмикнув, але повiльно. А коли повiльно, патрон може стати навскiс. І ось патрон став навскiс, вiн автомат кидае:
– Не можу! На, сам…
Я пiдтягнув автомат до себе, та одною рукою нiчого не вдiеш.
Менi пощастило: там був ярочок маленький, я в ньому за камiнням лежав. Мене затуляв гладкий великий валун. Душмани ходять поруч i не бачать. Думка: щойно вони мене побачать, треба чимось себе вбити. Намацав камiнь, притягнув до себе, примiрився…
Уранцi мене знайшли своi. Тi двое, що вночi втекли, несли мене на бушлатi. Зрозумiв: бояться, щоб я не розповiв правду. А менi вже було байдуже. У шпиталi вiдразу поклали на стiл. Пiдiйшов хiрург: «Ампутацiя…» Прокинувся, вiдчув, що руки в мене немае… Там рiзнi лежали: без однiеi руки, без обох, без ноги. Тихцем плакали. І вдарялися до горiлки. Я почав учитися тримати олiвець лiвою рукою.
Приiхав додому до дiда, бiльше нiкого в мене немае. Бабця в сльози: онук улюблений без руки лишився. Дiд на неi гаркнув: «Не розумiеш полiтики партii». Знайомi зустрiчають:
– Дублянку привiз? Магнiтофона японського привiз? Нiчого не привiз… Та чи був ти в Афганiстанi?
Менi б автомата привезти!
Почав своiх хлопцiв шукати. Вiн був там, я був там – у нас одна мова. Своя мова. Ми розумiемо один одного. Викликае мене ректор: «Ми тебе в iнститут iз “трiйками” прийняли, стипендiю дали. Не ходи до них… Навiщо ви на цвинтар збираетесь? Безлад». Нам спершу не дозволяли збиратися разом. Нас боялись, мовляв, чутки нездоровi поширюемо. Поголос. Ну, а якщо ми органiзуемось, то будемо вiдстоювати своi права. Нам доведеться давати квартири, ми змусимо допомагати матерям тих хлопцiв, якi лежать у могилах. Вимагатимемо поставити пам’ятники, огорожi на цих могилах. А кому це, скажiть, потрiбно? Нас умовляли: хлопцi, ви не дуже розводьтеся про те, що було, що бачили. Державна таемниця! Сто тисяч солдатiв у чужiй краiнi – таемниця. Навiть яка спека в Кабулi – таемниця…
Вiйна не робить людину кращою. Тiльки гiршою. Це однозначно. Я нiколи не повернуся в той день, коли пiшов на вiйну. Не стану тим, ким був до вiйни. Як я можу стати кращим, якщо я бачив… як за чеки купують у медикiв двi склянки сечi жовтяничника. Випив. Захворiв. Комiсували. Як вiдстрiлюють собi пальцi. Як спотворюють себе затворами кулеметiв. Як… Як… Як в одному лiтаку повертаються додому цинковi труни й валiзи з дублянками, джинсами, жiночими трусиками… Китайським чаем…
Ранiше в мене тремтiли губи вiд слова «Вiтчизна». Тепер я iнший. Боротись за що… За що боротись? Воювали – воювали. Ну, i нормально. А може, i за справу воювали? У нас кожне поколiння отримуе свою вiйну. Газети пишуть, що все правильно. І буде правильно. А з iншого боку, починають писати, що ми вбивцi. Кому вiрити? Я не знаю. Я нiкому не вiрю вже. Газети? Я iх не читаю. І навiть iх не передплачую. Сьогоднi ми одне пишемо, завтра iнше. Час такий… Перебудова. Багато правд… А де одна, моя правда? Ось е друзi. Одному, двом, трьом – вiрю. Можу в усьому покластися. А бiльше – нiкому. Я вже шiсть рокiв тут, я все це бачу…
Дали менi iнвалiдну книжечку – належать пiльги! Пiдходжу до каси для учасникiв вiйни:
– Ти куди, пацане? Переплутав.
Зуби стисну, мовчу. За спиною:
– Я Батькiвщину захищав, а цей…
Незнайомий хто спитае:
– Де рука?
– По п’янi пiд електричку потрапив. Вiдрiзало.
Тодi розумiють, жалiють.
У Валентина Пiкуля в романi «Честь маю. Сповiдь офiцера росiйського Генштабу» нещодавно прочитав: «Нинi (iдеться про ганебнi наслiдки росiйсько-японськоi вiйни 1905 року) багато офiцерiв подають у вiдставку, бо всюди, де вони з’являються, до них виявляють зневагу та беруть iх на кпини. Справа доходить до того, що офiцер соромиться носити свiй мундир, намагаючись з’являтися в цивiльному. Навiть пораненi калiки не викликають спiвчуття, а безногим жебракам подають набагато бiльше, якщо кажуть, що ногу вiдрiзало на розi Невського i Лiтейного трамваем, а до Мукдена i Ляояна вони аж нiяк не стосуються». Незабаром про нас так напишуть…
Менi здаеться, що тепер я можу навiть Батькiвщину помiняти. Виiхати.
Рядовий, зв’язкiвець
– Сам просився… Мрiяв потрапити на цю вiйну… Було цiкаво…
Уявляв собi, як там. Хотiв дiзнатися, що це таке, коли в тебе одне яблуко i двое друзiв, ти голодний, i вони голоднi, i ти це яблуко вiддаеш. Я думав, що там усi дружать, що там усi брати. За цим туди iхав.
Вийшов iз лiтака, вдивляюсь на гори, а дембель (до Союзу вже хлопець летiв) пiд бiк штовхае:
– Давай ремiнь.
– Що?! – Ремiнь у мене свiй був, фарцовий.
– Дурень, все одно заберуть.
Забрали першого ж дня. А я думав: «Афганiстан – це коли всi дружать». Ідiот! Молодий солдат – це рiч. Його можна пiдняти вночi i бити, лупцювати стiльцями, палицями, кулаками, ногами. Його можна вдарити, побити в туалетi вдень, забрати рюкзак, речi, тушонку, печиво (у кого е, хто привiз). Телевiзора немае, радiо немае, газет немае. Розважались за законом слабкого i сильного. «Випери, чижику, менi шкарпетки», – це ще нiчого, а от iнше: «Анумо, чижику, оближи менi шкарпетки. Оближи добряче, та так, щоб усi бачили». Спека пiд шiстдесят градусiв, ходиш i хитаешся. Тебе носить у рiзнi боки… Але пiд час бойових операцiй «дiди» йшли попереду i прикривали нас. Рятували. Це правда. Повернемось до казарми: «Анумо, чижику, оближи менi шкарпетки…»
А це страшнiше, нiж перший бiй… Перший бiй – цiкаво! Дивишся, як художнiй фiльм. Сотнi разiв у фiльмах бачив, як в атаку йдуть, а виявилось – вигадка. Не йдуть, а бiжать, бiжать не пiдтюпцем, красиво пригнувшись, а щосили, а сил тодi в людини – як у божевiльного, i петляеш, наче скажений заець. Ранiше любив паради на Краснiй площi, вiйськову технiку. Любив це… Тепер знаю: захоплюватись цим не можна, скорiше б цi танки, бронетранспортери, автомати поставили на мiсце, зачохлили. Скорiше б! Тому що це все для того, щоб людину знищити… У пилюку ii! У глину! Таку, як ти… Ще краще – пройтися Красною площею всiм афганським «протезникам»… Я би пiшов… Дивiться! У мене обидвi ноги вище вiд колiн вiдрiзано… Якби нижче вiд колiн… Поталанило! Я був би щасливою людиною. Я заздрю тим, у кого – нижче вiд колiн… Пiсля перев’язувань смикаешся годину-пiвтори, таким маленьким раптом стаеш без протезiв. Лежиш у плавках i тiльнику десантника, а тiльник завбiльшки з тебе. Попервах нiкого до себе не пiдпускав. Мовчав. Ну, хоча б одна нога залишилась, а то жодноi. Найважче забути, що в тебе були двi ноги… З чотирьох стiн хочеться вибрати одну – ту, де вiкно.
Матерi поставив ультиматум: «Якщо будеш плакати, iхати не треба». Я i там найбiльше боявся: уб’ють мене, привезуть додому – мати буде плакати. Пiсля бою пораненого шкода, а вбитого нi, лише маму його шкода. У шпиталi хочу сказати нянечцi дякую, а не можу, навiть слово забув.
– До Афганiстану знову пiшов би?
– Так.
– Чому?
– Там друг – друг, ворог – ворог. А тут – постiйне питання: за що загинули моi друзi? За цих ситих спекулянтiв? Чиновникiв? Чи молодих пофiгiстiв, яким усе до лампочки? Була би банка пива вранцi. Тут усе не так. Почуваюся стороннiм. Чужим.
