скачать книгу бесплатно
Далi не можу… Не можу далi… Два роки я помираю. Я нi на що не хворiю, але я помираю. Я не спалила себе на площi, чоловiк не вiднiс i не кинув iм в обличчя партквитка. Ми, напевно, уже померли. Тiльки нiхто про це не знае…
Ми самi про це не знаемо…
Мати
– Я одразу себе переконав: «Я все забуваю. Я все забуваю…»
У нас у родинi табу на цю тему. Дружина там посивiла в сорок рокiв, у донечки було довге волосся, тепер у неi коротка стрижка. Пiд час нiчних обстрiлiв Кабула не могли ii добудитись i тягнули за волосся.
А через чотири роки мене раптом понесло, понесло… Хочу говорити… І вчора зайшли випадковi гостi, не можу себе зупинити. Принiс альбом… Показав слайди: зависають над кишлаком «вертушки», кладуть на ношi пораненого, поруч – його вiдiрвану ногу в кросiвцi. Полоненi, засудженi до розстрiлу, наiвно дивляться в об’ектив, за десять хвилин iх уже не буде… Аллах акбар! Обернувся: чоловiки на балконi курять, жiнки пiшли на кухню. Сидять лише iхнi дiти. Пiдлiтки. Цим цiкаво. Не розумiю, що зi мною вiдбуваеться? Хочу говорити. Чого це раптом? Щоб нiчого не забути…
Як було тодi, що я вiдчував тодi – не передам. Я зможу розповiсти про своi почуття тепер. Через чотири роки… За десять рокiв усе звучатиме iнакше, може, й розiб’еться на друзки.
Була якась злiсть. Досада. Чому я мушу iхати? Чому зiйшлося на менi? Але вiдчув навантаження, не зламався – це дало задоволення. Починаеш готуватися вiд найменших дрiбниць: якого ножика брати з собою, яку бритву… Зiбрався. І тут уже нетерплячка: швидше зустрiтися з невiдомим, щоб не зникло це пiднесення, висота почуттiв. Схема виходить… Це вам розповiсть будь-хто. А мене в холод i пiт кидае… І ще такий момент: коли лiтак приземлився, полегшення – i разом з тим збудження: зараз усе почнеться, побачимо, доторкнемось, поживемо цим.
Стоять трое афганцiв, про щось розмовляють, смiються. Пробiг уздовж торговельних рядiв замурзаний хлопчик, пiрнув кудись у грубе ганчiр’я пiд прилавок. Витрiщився на мене зеленим незмигним оком папуга. Я дивлюсь i не розумiю, що вiдбуваеться… Вони не переривають розмови. Той, що спиною до мене, повертаеться… І я вже дивлюся в дуло пiстолета. Пiстолет зводиться… зводиться… Ось отвiр… Я його бачу. Одночасно я чую рiзке клацання, i – мене немае… Я перебуваю водночас i по той, i по цей бiк… Але я ще не лежу, а стою. Хочу з ними говорити, але не можу: а-а-а…
Свiт проявляеться повiльно, як свiтлина… Вiкно… Високе вiкно… Щось бiле i щось велике, огрядне в цьому бiлому… Хтось… Окуляри заважають, не роздивитись обличчя… З нього скрапуе пiт… І краплi поту боляче вдаряють по обличчю… Пiдводжу непiдйомнi повiки i чую полегшене зiтхання:
– Ну, все, товаришу полковнику, повернувся з «вiдрядження».
Але якщо я пiдведу голову, бодай поверну ii, у мене кудись провалюеться мозок. Свiдомiсть мерехтить… Знову пiрнае в грубе ганчiр’я пiд прилавком хлопчисько… Втупився в мене незмигним зеленим оком папуга… Стоять трое афганцiв… Той, що спиною до мене, повертаеться… І я впираюсь поглядом у дуло пiстолета… Ось отвiр… Я його бачу… Тепер я не чекаю знайомого клацання… Кричу: «Я маю тебе вбити! Я маю тебе вбити!..»
Якого кольору крик? Який вiн на смак? А якого кольору кров? У шпиталi – вона червона, на сухому пiску – сiра, на скелi – яскраво-синя у надвечiр’я, уже не жива. З важкопораненоi людини кров витiкае швидко, наче з розбитоi банки… І людина згасае… згасае… Самi очi до останку блищать i дивляться повз тебе. Уперто кудись повз…
За все заплачено! За все! Сповна… (Починае нервово ходити кiмнатою.)
Ви дивитесь на гори знизу – нескiнченнi, не дiстати, здiймаетесь на лiтаку – унизу перевернутi сфiнкси лежать. Розумiете, про що я? Про час. Про вiдстань мiж подiями. Тодi навiть ми, учасники, не знали, що це за вiйна. Не плутайте мене сьогоднiшнього зi мною вчорашнiм, iз тим, хто у сiмдесят дев’ятому був там. Так, я цьому вiрив! У вiсiмдесят третьому приiхав до Москви. Тут жили так, поводилися так, наче нас там не було. І вiйни нiякоi не було. У метро, як завжди, смiялись, цiлувалися. Читали. Я йшов Арбатом i зупиняв людей:
– Скiльки рокiв тривае вiйна в Афганiстанi?
– Не знаю…
– Скiльки рокiв тривае вiйна…
– Не знаю, навiщо це вам?
– Скiльки рокiв…
– Здаеться, два роки…
– Скiльки рокiв…
– А що, там вiйна? Насправдi?
Тепер можна смiятись над нами, знущатись: мовляв, слiпi i дурнi, як вiвцi, були. Слухняне стадо! Тепер Горбачов дозволив… Вiжки вiдпущено… Смiйтесь! Але давня китайська мудрiсть каже: «Гiдний усiлякоi зневаги мисливець, що вихваляеться бiля нiг дохлого лева, i гiдний усiлякоi поваги мисливець, що вихваляеться бiля нiг упольованого лева». Хтось може говорити про помилки. Правда, не знаю: хто? Але я – нi. Мене спитають: «Чому ви мовчали тодi? Адже ви були не хлопчик. Вам було майже п’ятдесят рокiв». Я мушу зрозумiти…
Почну з того, що я там стрiляв, але водночас я поважаю цей народ. Я навiть його люблю. Менi подобаються його пiснi, його молитви: спокiйнi i нескiнченнi, як його гори. Але ось я – буду казати лише про себе – щиро вiрив, що юрта гiрша за п’ятиповерхiвку, що без унiтаза немае культури. І ми завалимо iх унiтазами i зведемо кам’янi будинки. Навчимо керувати трактором. І ми привезли iм столи для кабiнетiв, графини для води, i червонi скатертини для офiцiйних засiдань, i тисячi портретiв Маркса, Енгельса, Ленiна. Вони висiли в усiх кабiнетах, над головою кожного начальника. Ми привезли iм начальницькi чорнi «Волги». І нашi трактори, i наших племiнних бичкiв. Селяни (дехкани) не хотiли брати землю, яку iм дарували, тому що вона належить Аллаховi, людина не може ii нi дати, нi взяти. Наче з космосу, дивились на нас проламанi черепи мечетей.
Ми нiколи не дiзнаемось, як мураха бачить свiт. Почитайте про це в Енгельса. А в сходознавця Спенсерова: «Афганiстан не можна купити, його можна перекупити». Уранцi запалюю сигарету: на попiльничцi сидить маленька, як хрущ, ящiрка. Повертаюсь за кiлька днiв: ящiрка сидить на попiльничцi в тiй самiй позi, навiть голiвку ще не повернула. Зрозумiв: ось вiн – Схiд. Я десять разiв щезну i воскресну, розiб’юсь i пiднiмусь, а вона ще не встигне своеi крихiтноi голiвки повернути. За iхнiм календарем – тисяча триста шiстдесят перший рiк…
Ось сиджу вдома, у крiслi бiля телевiзора. Чи можу я вбити людину? Та я мухи не вб’ю! Першi днi, навiть мiсяцi, кулi зрiзують гiлки шовковицi – вiдчуття нереальностi… Психологiя бою iнша… Бiжиш i ловиш цiль… Попереду… Бiчним зором… Я не лiчив, скiльки я вбив… Але бiг. Ловив цiль… Тут… Там… Живу рухому цiль… І сам теж був цiллю… Мiшенню… Нi, з вiйни не повертаються героями. Звiдти неможливо повернутися героем…
За все заплачено! За все! Сповна.
Ви уявляете i любите солдата сорок п’ятого року, якого любила вся Європа. Наiвний, простакуватий, з широким ременем. Йому нiчого не треба, йому потрiбна була лише перемога – i додому! А цей солдат, що повернувся до вашого пiд’iзду, на вашу вулицю, – iнший. Цьому солдатовi потрiбнi були джинси i магнiтофон. Вiн бачив i запам’ятав iнше життя. Багато забажав… Ще древнi говорили: не будiть сплячого собаку. Не давайте людинi нелюдських випробувань. Вона iх не витримае.
Свого улюбленого Достоевського там читати не мiг. Похмуро. Тягав за собою Бредберi. Фантастику. Хто хоче жити вiчно? Нiхто.
Але ж було… Було! Пам’ятаю… У тюрмi менi показали ватажка, як ми тодi називали, банди. Лежить на металевому лiжку i читае. Знайома книжкова палiтурка… Ленiн: «Держава i революцiя». «Шкода, – сказав, – не встигну дочитати. Може, моi дiти прочитають…»
Згорiла школа, лишилась одна стiна. Щоранку дiти приходять на урок i пишуть на нiй вуглинками, що лишилися пiсля пожежi. Пiсля урокiв стiну бiлять вапном. І вона знову схожа на чистий аркуш бiлого паперу…
Привезли iз «зеленки» лейтенанта без рук i без нiг. Без усього чоловiчого. Першi слова, якi вiн вимовив пiсля шоку: «Як там моi хлопцi?..»
За все заплачено! І ми заплатили бiльше за всiх. Бiльше за вас…
Нам нiчого не треба, ми все пройшли. Вислухайте нас i зрозумiйте. А всi звикли дiяти – дати лiки, дати пенсiю, дати квартири. Дати i забути. За це «дайте» заплачено дорогою валютою – кров’ю. Але ми до вас на сповiдь прийшли. Ми сповiдаемось.
Не забудьте про тайну сповiдi…
Вiйськовий радник
– Нi, все-таки добре, що так завершилось. Поразкою. У нас полуда з очей спаде…
Неможливо все розповiсти… Було те, що було, пiсля чого лишилось те, що я побачив i запам’ятав, уже тiльки частина вiд цiлого, а далi з’явиться те, що зможу розповiсти. У словi залишиться десята частина… У кращому разi, якщо я постараюсь. Напружусь. А заради кого? Заради Льошки, який помер у мене на руках – вiсiм осколкiв у живiт. Ми спускали його з гiр вiсiмнадцять годин. Сiмнадцять годин вiн жив, на вiсiмнадцятiй – помер. Заради Льошки згадати? Але це тiльки з позицii релiгii людинi щось потрiбно, особливо там, нагорi. Я бiльше вiрю, що iм не боляче, не страшно i не соромно. Тодi навiщо ворушити? Хочете щось дiзнатись у нас… Так… Ми, звичайно, з тавром… А що в нас можна дiзнатись? Ви, напевно, сприймаете нас за iнших? Зрозумiйте, важко в чужiй краiнi, воюючи невiдомо за що, виробити якiсь iдеали. Знайти сенс. Там ми були однаковими, але не були однодумцями. Як i тут… У нормальному свiтi… Випадку нiчого не варто було помiняти мiсцями тих, хто там був, на тих, кого там не було. Ми всi рiзнi, але ми скрiзь однаковi – i там, i тут.
Згадую, у шостому чи сьомому класi вчителька росiйськоi лiтератури викликала до дошки:
– Хто твiй улюблений герой: Чапаев чи Павло Корчагiн?
– Гек Фiнн.
– Чому Гек Фiнн?
– Гек Фiнн, коли вирiшував, видати втiкача-негра Джима чи горiти за нього в пеклi, сказав собi: «Ну i дiдько з ним, горiтиму в пеклi», – але Джима не видав.
– А якби Джим був бiлим, а ти червоним? – спитав пiсля урокiв Льошка, мiй друг.
Так усе життя i живемо – бiлi i червонi, хто не з нами, той проти нас.
Пiд Баграмом… Зайшли до кишлаку, попросили поiсти. За iхнiми законами, якщо людина у твоему домi i голодна, iй не можна вiдмовити в гарячому коржi. Жiнки посадили нас за стiл i нагодували. Коли ми поiхали, цих жiнок та iхнiх дiтей своi ж до смертi закидали камiнням i палицями. Вони знали, що iх уб’ють, але все одно нас не прогнали. А ми до них зi своiми законами… У шапках до мечетi заходили…
Навiщо примушувати мене згадувати? Це все дуже iнтимне: i перший мiй убитий, i моя власна кров на легкому пiску, i висока труба верблюжоi голови, що гойдалась надi мною, перш нiж я знепритомнiв. І водночас я там був як усi. За все життя я лише раз вiдмовився бути як усi. Лише раз… У дитсадочку нас примушували братися за руки i ходити парами, а я любив гуляти сам. Молодi виховательки якийсь час терпiли моi вибрики, але незабаром одна з них вийшла замiж, поiхала, замiсть неi до нас привели тьотю Клаву.
– Бери за руку Сергiйка, – пiдвела до мене другого хлопчика тьотя Клава.
– Не хочу.
– Чому ти не хочеш?
– Люблю гуляти сам.
– Роби, як роблять усi слухнянi хлопчики i дiвчатка.
– Не буду.
Пiсля прогулянки тьотя Клава роздягнула мене, навiть трусики зняла i маечку, вiдвела i залишила на три години в порожнiй темнiй кiмнатi. А в дитинствi немае нiчого страшнiшого, нiж лишитися самому. У темрявi… Здаеться, що про тебе всi забули. Нiколи не знайдуть. Наступного дня я iшов iз Сергiйком за руку, я став як усi. У школi – клас вирiшував, в iнститутi – курс вирiшував, на заводi – колектив вирiшував. Скрiзь за мене вирiшували. Мене переконали, що сама людина нiчого не може. У якiйсь книжцi натрапив на слова «убивство мужностi». Коли вирушав туди, у менi вбивати було нiчого: «Добровольцi, два кроки вперед!». Усi два кроки вперед, i я – два кроки вперед.
У Шиндадi… Бачив двох збожеволiлих наших солдатiв, вони весь час «вели» переговори з «духами». Вони iм пояснювали, що таке соцiалiзм, за пiдручником десятого класу… Хто такий Ленiн… «А справа в тому, що iдол був порожнiм, i сiдали в ньому жерцi мирянам вiдати». Дiдусь Крилов… Класика… А якось до школи, менi рокiв одинадцять було, прийшла «тьотя снайпер», яка вбила сiмдесят вiсiм «дядькiв фрiцiв». Повернувся додому, заiкався, уночi пiдвищилась температура. Батьки вирiшили: грип. Тиждень удома просидiв. Улюбленого свого «Овода» читав.
Навiщо змушувати мене згадувати? Я, коли повернувся… Я своi довоеннi джинси i сорочки не змiг носити, це був одяг iншоi, незнайомоi менi людини, хоч вiн i зберiг мiй запах, як запевняла мати. Тiеi людини вже немае, ii не iснуе. Цей, iнший, котрий тепер я, носить тiльки те саме прiзвище. Я зустрiчався до армii з дiвчиною, був закоханий. Приiхав i не подзвонив iй. Вона випадково дiзналась, що я вже в мiстi, знайшла мене. Даремно шукала… Не варто було зустрiчатися… «Того, кого ти кохала, i вiн тебе кохав – немае, – сказав я iй. – Я – iнший! Ну, iнший я!» Вона плакала. Приходила багато разiв. Телефонувала. Навiщо? Я – iнший! Інший! (Помовчав. Заспокоiвся.) Менi все-таки подобався той, перший я… Я за ним сумую… Я його згадую… «Падре, – спитав Овод у Монтанеллi, – тепер ваш Бог задоволений?»
Кому менi кинути цi слова? Як гранату…
Рядовий, артилерист
– Як я сюди потрапила? Дуже просто. Вiрила всьому, що писали в газетах…
Я собi казала: «Ранiше подвиги здiйснювали, були здатнi на саможертву, а тепер наша молодь нiкчемна. І я така сама. Там вiйна, а я собi сукню шию, зачiску нову вигадую». Мама плакала: «Помирати буду – не прощу. Я не для того вас народжувала, щоб ховати окремо руки, ноги».
Із перших вражень? Пересилка в Кабулi. Колючий дрiт, солдати з автоматами… Собаки гавкають… Самi жiнки. Сотнi жiнок. Приходять офiцери, вибирають, котра симпатичнiша, молодша. Вiдверто. Мене пiдiзвав майор:
– Давай вiдвезу до свого батальйону, якщо тебе не бентежить моя машина.
– Яка машина?
– З-пiд «вантажу двiстi»… – я вже знала, що «вантаж двiстi» – це вбитi, це домовини.
– Домовини е?
– Зараз розвантажать.
Звичайний КамАЗ iз брезентом. Труни кидали, нiби ящики з патронами. Я жахнулась. Солдати зрозумiли: «новенька». Приiхала в частину. Спека шiстдесят градусiв. У туалетi мух стiльки, що можуть пiдняти тебе на крилах. Душу – немае. Вода на вагу золота. Я – едина жiнка.
За два тижнi викликав комбат:
– Ти будеш зi мною жити…
Два мiсяцi вiдбивалась. Одного разу мало гранату не кинула, iншого – за нiж ухопилась. Наслухалась: «Вибираеш повище зiрками… Чаю з маслом захочеш – сама прибiжиш…» Нiколи ранiше не матюкалась, а тут:
– Та вали ти звiдси!
У мене мат-перемат, загрубiла. Перевели до Кабула, черговою в готель. Попервах на всiх звiром кидалась. Дивились, як на божевiльну.
– Чого кидаешся? Ми кусатись не збираемось.
А я iнакше не могла, звикла захищатися. Гукне хто- небудь:
– Зайди чаю попити.
– Ти мене кличеш на чашку чаю чи на «палку» чаю?
Поки в мене не з’явився мiй… Кохання? Таких слiв тут не вживають. Ось знайомить вiн мене зi своiми друзями:
– Моя дружина.
А я йому на вухо:
– Афганська?
Їхали на бетеерi… Я його собою прикрила, але, на щастя, куля – у люк. А вiн спиною сидiв. Повернулись – написав дружинi про мене. Два мiсяцi не отримуе листiв iз дому.
Люблю пiти пострiляти. Весь магазин випускаю однiею чергою. Менi стае легше.
Одного «духа» сама вбила. Виiхали в гори, подихати, помилуватись. Шерех за каменем – мене наче струмом назад, i я – чергу. Першою. Пiдiйшла подивитись: сильний, гарний чоловiк лежав…
– З тобою можна в розвiдку, – сказали хлопцi.
Я носа задерла. Їм iще сподобалось, що я не полiзла йому до сумки за речами, я взяла лише пiстолет. Потiм вони всю дорогу мене стерегли – раптом знудить, блювати почну. Нiчого. Тiло легким раптом стало… Прийшла, вiдчинила холодильник i багато з’iла, так багато, що iншого разу менi б цього на тиждень вистачило. Нервовий розлад. Принесли пляшку горiлки. Пила i не п’янiла. Жах не вiдпускав: не влучила б я, i моя мама отримала б «вантаж двiстi».
Я хотiла бути на вiйнi, але не на цiй, а на Великiй Вiтчизнянiй.
Звiдки бралась ненависть? Дуже просто. Убили товариша, а ти з ним був поруч, iв з одного казанка. Вiн тобi про подружку, про маму розповiдав. І ось лежить весь обгорiлий. Одразу все зрозумiло… Тут будеш стрiляти, поки не збожеволiеш. Ми не звикли думати про великi питання: хто це влаштував? Хто винен? Є анекдот на цю тему… У вiрменського радiо запитують: що таке полiтика? Вiрменське радiо вiдповiдае: ви чули, як дзюрить комар? Так ось: полiтика – це ще тонше. Хай влада цим займаеться, а тут люди бачать кров i звiрiють. Чумiють… Одного разу побачиш, як обгорiла шкiра згортаеться трубочкою… Наче трiснула капронова панчоха… І тобi стане… Жахливо, коли тварин убивають… Розстрiлювали караван, вiн зброю вiз… Людей розстрiляли окремо, вiслюкiв – окремо. Вони однаково мовчали i чекали на смерть. Поранений вiслюк кричав, наче по залiзу – чимось залiзним. Скрипучо так…
У мене тут iнше обличчя, iнший голос. Можете уявити, якi ми тут, якщо ми, дiвчатка, сидимо i говоримо таке:
– Ну i дурень! Посварився iз сержантом i пiшов до «духiв». Стрельнув би – i все. Крапка. Списали б на бойовi втрати.
Вiдверта розмова… Адже багато офiцерiв думали, що тут, як у Союзi: можна вдарити солдата, образити. Їх знаходили вбитими… У бою в спину вистрелять… Знайди – хто? Пiди – доведи!
На заставах у горах хлопцi нiкого роками не бачать. Гелiкоптер тричi на тиждень. Я приiхала. Пiдiйшов лейтенант:
– Дiвчино, знiмiть хустку. Розпустiть волосся. – А в мене було довге волосся. – Я вже два роки тiльки стриженi солдатськi голови бачу.
Усi солдати висипали з траншей…
А в бою мене затулив собою один солдат. Скiльки я буду жива, буду його пам’ятати, за нього свiчку в церквi ставити. Вiн мене не знав, вiн це зробив лише тому, що я – жiнка. Таке запам’ятовуеться. І де ти у звичайному життi перевiриш, чи зможе тебе затулити собою людина? Тут найкраще – ще краще, а погане – ще гiрше. Обстрiлюють… Це вже iнший випадок… І солдат крикнув менi щось непристойне. Гидота! Щось брудне. «Будь ти проклятий!» – подумала. І його вбило, вiдрiзало половину голови, пiвтулуба. На моiх очах… Мене затрусило, як вiд малярii. Хоча я до цього бачила великi целофановi мiшки з трупами. Трупи, загорнутi у фольгу… Як… Порiвняння не пiдберу. Я не могла би писати, шукала б i шукала слова. Пробувала б iх i пробувала на смак. Ну… як великi iграшки… Але щоб мене трусило, такого не було. А тут я не могла заспокоiтися.
Не бачила, щоб дiвчата носили бойовi нагороди, навiть якщо вони в них е. Одна почепила медаль «За бойовi заслуги», усi смiялись – «За статевi заслуги». Тому що вiдомо: медаль можна отримати за нiч iз комбатом… Чому сюди жiнок беруть? Без них не можна обiйтись… Розумiете? Деякi панове офiцери з глузду б з’iхали. А чому жiнки на вiйну рвуться? Грошi… Хорошi грошi. Купиш магнiтофон, речi. Повернешся додому – продаси. У Союзi стiльки не заробиш. Не накопичиш… Нема однiеi правди, вона рiзна, ця правда. У нас же чесна розмова?.. Дехто з дiвчат водився з дуканниками за шмотки. Зайдеш до дукану, бачата… дiти… Кричать: «Ханум, джик-джик…» – i показують на пiдсобку. Своi офiцери розраховуються чеками, так i кажуть: «Пiду до “чекiстки”». Чули анекдот? У Кабулi на пересильному пунктi зустрiлись Змiй Горинич, Кощiй Безсмертний i Баба Яга. Усi iдуть захищати революцiю. За два роки побачили одне одного дорогою додому: у Змiя Горинича лише одна голова вцiлiла, решту знесли, Кощiй Безсмертний ледве живим лишився, i то лише тому, що безсмертний, а Баба Яга – вся в «монтанi», i «варьонка» на нiй. Весела.
– А я на третiй рiк оформляюсь.
– Ти з глузду з’iхала, Бабо Яго?
– Це я в Союзi Баба Яга, а тут – Василиса Прекрасна.
Солдати… Хлопчики… Однi зламаними звiдси виходять, iм по вiсiмнадцять-дев’ятнадцять рокiв. Дiти. Багато тут побачили. Багато… Як жiнка продаеться за ящик, та де там ящик, – за двi банки тушонки. Потiм цими очима вiн буде дивитися на дружину. На всiх… Їм тут зiпсували зiр. Не треба дивуватись, що вони потiм якось не так поводяться в Союзi. Один мiй знайомий уже в тюрмi сидить… У них iнший досвiд. Вони звикли все вирiшувати автоматом, силою… Дуканник продавав кавуни, один кавун – сто афгашок. Нашi солдати хотiли дешевше. Вiн вiдмовив. То це так! – один узяв i розстрiляв з автомата всi кавуни, цiлу купу кавунiв. Спробуй такому наступити на ногу в тролейбусi або не пропустити в черзi. Спробуй!
